Перш, ніж почати з кимось бесідувати, і тим більше дискутувати, потрібно домовитися про значення ключових слів, термінів, понять.., що ми під тим чи іншим словом розуміємо, та на яку реальність вони вказують. Протягом бесіди, якщо з’являться невідомі поняття, чи мені стає незрозумілою думка співбесідника, тут же потрібно уточнювати зміст слів, який в них вкладає автор; запитувати автора, чи правильно я його зрозумів, чи насправді чую я автора слів і чи розумію його думку; чи я споглядаю ту саму реальність, на яку вказує слово співбесідника.

Це – труд! Великий труд! Без цього діяння всі наші бесіди, дискусії, полеміки – (справжнісіньке) пустослів’я, за яке ми «дамо відповідь», бо промовляємо слово без любові, яка завжди послушна, завжди вслухається в Іншого. Без цього ми будемо один одному іноземці, не будемо один одного розуміти, хоча будемо думати, що розуміємо однаково, бо вживатимемо знайомі на слух слова. Слово одне і теж, так само звучить, так само пишеться, а в різних епохах, культурних контекстах може мати діаметрально протилежне значення, зміст, вказувати на взаємовиключні реальності. Наприклад: слово «надія» в устах апостола Павла мало діаметрально протилежне значення до вживання цього слова в ХХІ столітті (див. нижче: Священне Писання. Біблія – В.А.); «іпостась» – цим словом в різний час позначалося і загальне буття «усія» (сутність, природа – В.А.) і конкретне, індивідуальне (на Другому Вселенському Соборі зусиллям Отців Кападокійців слово «іпостась» однозначно почало позначати особистість, «Я», тобто те, що не зводиться до природи, носій природи – В.А.); не кажучи вже про омо німи повсякденного вжитку (омоніми – слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. Наприклад: «балка» (дерев’яний чи металевий брус), «балка» (яр): обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми; кран (для підіймання і переміщення вантажів), кран (для перекривання води, газу тощо) та ін. – В.А.).

Скільки полемік і диспутів стало безплідними, гаянням часу, причиною озлоблення і ворожнечі тільки через те, що опоненти сперечалися на різних понятійних мовах, при однаковому формальному вживанні слів. А скільки було випадків, що обидві сторони православні, але оскільки не було вироблено спільного понятійного апарату, не було пояснень, у якому розумінні вживається те чи інше слово, то висловлювання «опонентів» ставало єретичним на мові полемізуючих сторін відповідно (Приклад: Тринітарні (вчення про Святу Тройцю) суперечки ІV століття і труд кападокійців з відшліфування термінології, зокрема слова «іпостась», яке відтоді набуває однозначності – В.А.).

Все це ми говоримо про людей, які щиро шукають істину, а не про тих, які вже знайшли «свою істину» (фанатики), або хто навмисне спотворює зміст, лукавить і хоче ввести співбесідника в оману – не про таких ведемо мову, це нещасні люди; з такими ми не дискутуємо – за таких ми тільки молимося («фанатик» з грецької – «мертвець»; з мерцями не спілкуються – за них моляться! – В.А.).

Той, хто шукає істини, спасіння – завжди шукає глибини, тому всі темні місця він намагається освітити розумінням, знанням, ясністю. Він завжди хоче знати: а що стоїть за тим чи іншим словом, що автор хотів сказати; він завжди добирається до «духу» слова чи писання, а не зупиняється на «букві». Бо зупинитися на «букві» якраз означає розуміти писання, слово не так, як автор розуміє, а вкладати своє розуміння, свій дух, що і є смертю – єднанням по плоті замість єднання по духу. Зупинитися на «букві» – блуд (від слова «заблудження» – омана, помилка; блудити – помилятися, неправильно реалізовувати своє життя – В.А.), використання плоті іншого для власного задоволення, використання її для реалізації своїх егоїстичних, утилітарних (споживацьких – В.А.) цілей, а не зустрічатися з особистістю і неповторністю (духом – В.А.) Іншого, не реалізація життя, як взаємопроникнення іпостасей («Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине… щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені» – В.А.) і єднання в любові. Головне в житті особистості – спілкування з іншими особистостями, а не використання природи для власного виживання, щоб жити за рахунок природи і «слова» в тому числі. Отже, «буква вбиває, а дух животворить».

Тому ніколи не поспішаймо засудити когось, поки не дізнаємося, що людина розуміє за тим, що вона сказала, поки не відповість на питання: «Як віруєш?». Бо річ не в словах. Хтось говорить правильні слова, наприклад, читає вслух Символ Віри (Нікео-Цареградський без «філіокве» [єретичної вставки, яка говорить, що Дух Святий сходить і від Сина в богословському розумінні, безвідносно до ікономії, тварного світу] – В.А.), а зовсім не розуміє, що говорить; устами православний, а розумом (вже не кажемо життям, життям майже всі єретики) – єретик.

Тому навчімося в житті вислуховувати один одного, вслухатися один в одного, чути один одного (а не себе; бо ми часто, коли спілкуємося чи дискутуємо, замість того, щоб вислухати співрозмовника чи опонента, зрозуміти його позицію, думку – ми, коли він говорить, роздумуємо не над його словами, а над формулюванням відповіді на питання, тезу, яку ще навіть і не почули! І ці відповіді випливають не із контексту бесіди, а із мертвих шаблонів та матеріалу, який ще до початку бесіди приготували з того, що хотіли сказати… Звідси наша нездатність чути один одного, і Бога в першу чергу, Який як Особистість завжди Неповторний, «дихає, де хоче», і як хоче та коли хоче, завжди Невловимий і Неповторний. З таким Іменем Бог відкрився Мойсею біля «неопалимої купини» – СУЩИЙ, ЯХВЕ (JHWH: «Ех’є ашер ех’є» – наукове прочитання священного тетраграматону (слова з чотирьох букв), що в перекладі означає: Я є Той, хто Я є; Я був Той, хто Я був; Я буду Той, хто Я буду… – Особистість, Іпостась, абсолютна свобода, яка нічим не визначається, а всім володіє і все визначає – В.А.). І, звичайно, шукаючи істину, ніколи не судити по обличчю, по формі вираження, а тільки по духу (будьмо уважні: «хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить?», щоб і ми часом не стали членами синедріону, який засудив Істину на розп’яття, щоб і ми не звершили суду до суду, не винесли вирок до розгляду справи… – В.А.).

Добре, хтось скаже, я не зупинився на «букві», а добрався до «духа», то що, я досяг мети? Звичайно, що ні! Апостол Іоан Богослов попереджає нас: «Не всякому духу вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, тому що багато лжепророків з’явилось у світі». Щоб впіймати простодушних і нерозсудливих у свої тенета, сатана використовує давній прийом – «набуває вигляду ангела світла». Вже на зорі християнства з’явилося безліч апокрифічних послань і «євангелій» від Петра, Юди, Фоми, Діви Марії тощо. Єретики так само підписували свої єретичні думки і слова іменами святих Отців. І скільки людей, некритично підійшовши до таких «писань», постраждало, прийняло вовка в овечій шкурі. Церква по духу     розпізнає     Писання     між     іншими     всілякими «писаннями» (див. нижче Священне Писання. Біблія – В.А.). Тепер, коли видати книжку не проблема – були б лише гроші, і цензури ніякої немає, або вона спить, та й обійти її немає проблем при бажанні, книжкові полиці заполонили томи відверто єретичної, душе-шкідливої літератури. Ця єретична література часто має привабливу сентиментальну назву; автора, який вже (ще до соборного голосу Церкви) «преподобний», або, як мінімум, «старець» чи «стариця» (насправді самозванця або ідола для клікуш різного роду) з епітетами «лучезарний», «любвеобильний», «Богом даний», «прозорливий»… і видані з благословення патріархів, митрополитів, єпископів чи інших ієрархічних, адміністративних структур церкви. «Видання з благословення» абсолютно дезорієнтує неутверджених і ненавчених. Одного разу довелося чути аргумент православності книжки: «книжка православного змісту, тому що видана з благословення патріарха Православної Церкви». Аргумент серйозний, якщо його застосовувати в бесіді з дітьми дитячого садка, а не тоді, коли вирішується твоя вічна участь. Бідненький забув, що Несторій був «вселенський» патріарх Константинопольський, Юда був апостолом, Ефеський «Розбійницький» собор єпископів під головуванням патріарха Діоскора 449 року чи інші, так звані «вселенські собори», які приймали єретичні догмати. Під такими єретичними документами – плодами єретичних соборів, стояли сотні власноруч поставлених підписів патріархів, митрополитів, єпископів, а не просто гриф «видано з благословення…». І якщо я прийму ці «писання» як непомильну істину – загину (мова не про те, що всі єпископи єретики і літератури православної немає, а щоб ми були розсудливі – В.А.)! Це по-перше, а по-друге, скільки є випадків, коли владика навіть не знає, що під його благословенням видана якась книжка… Одяг той, формальності всі витримані (і благословення, і відгуки сумнівних, «авторитетних» людей і т. д.), і слова знайомі, церковні вживаються (Бог, Отець, Син, Дух Святий, Благодать, покаяння, смирення, любов, православ’я…), а дух – антихриста.

(Так, так Ви правильно мене зрозуміли, не бійтеся зробити правильні висновки – в цій книзі, яку Ви тримаєте в руках, незважаючи на її гучну назву: «Вступ до богослів’я Православної Церкви», можуть бути єретичні думки, помилки (а помилки бувають різні і приводять до різних наслідків, які включають і летальні, смертельні…). Тому потрібно бути дуже уважним, розсудливим читаючи і цю книжечку. Якби Ви навіть відклали цю книжечку (або навіть спалили, щоб «єресь» не розповсюджувалась) після прочитання цих рядків, то автор і у вас досягнув поставленої ним мети: Ви почали думати (хоч сильно себе не хваліть – Вам підказали, але і це початок якогось міркування…) і відкинули книжечку, яка йде під грифом

«Православ’я». Але, якщо Ви здатні відкинути її, то маєте йти далі і на кожній сторінці дискутувати, сперечатися з автором. На все, що Ви вважаєте єретичним, або Вам так здається на перший погляд (або Ви такого ще ніколи не чули – це нормально, ми всі ростемо, цього боятися не треба, просто має бути правильна реакція на щось нове для мене), Ви повинні дати православну відповідь на сумнівні питання, підняті на сторінках цієї книжечки. Найлегше – зняти питання з порядку денного, – що ми часто і робимо, – не знаходимо відповідь, а просто робимо вигляд, що проблеми немає, і поринаємо в ілюзорний світ всезнайства та всезадоволення. Святитель Григорій Богослов говорить: «Накласти заборону (і самому собі в тому числі – В.А.) міркувати з приводу певного питання не важко, це може зробити кожен хто захоче. Від людини благочестивої і розумної вимагається, щоб вона замінила заборонене власним міркуванням». Ви скажете: «Хто друкує книжки, щоб їх спалювати?!» Звичайно, ніхто! А ці слова ми сказали, щоб поглибити Ваше мислення, знаючи, що Ви мисляча людина, а інакше, Ви повинні були відкласти цю книжечку після читання перших сторінок… Непотрібно впадати в крайність,    тому    що    не    вся    література    під    назвою «… православ’я…» – єретична, тому потрібно бути уважним, щоб відкидаючи все, – не відкинути й Істину, відкинувши книги, які вказують на неї. Тому найвірніше правило відносно всього сумнівного: «Не приймай і не відкидай», доки не будеш знати напевне, чи це єресь, чи істина, чи це явище від Бога чи від… (тут ми розширимо помисел на всі випадки життя: чудеса (тобто, щось дивне для тебе), різні внутрішні переживання, явлення ангелів… – потрібно бути дуже уважним: не приймай і не відкидай, постав під сумнів, і шукай відповіді богомисленням, молитвою, постом, порадою досвідченіших, аскезою, подвигом по силах з розсудженням – В.А.).

Тоді, природно, виникає запитання: «Де критерій істини?». Критерій один – досвідом вкушати Бога, досвідом переживати Його, причащатися цієї реальності, про яку говорять Закон і Пророки. І цього досвіду Бога набуваємо не містичним індивідуалізованим шляхом (містицизм, окультизм, різні медитативні практики…), а Церковним життям (іпостасним, кафоличним) в Таїнствах, а саме головне – Таїнстві Таїнств – Євхаристії (цій темі, її висвітленню і присвячені наступні розділи – В.А.). Ви скажете, замкнене коло безвиході: читати не вмію і розсуджувати, міркувати не вмію, бази немає, досвіду немає. Що робити? Бо і причащатися потрібно «не на суд і не в осуд»…

Так! «Царство Боже силою береться, і ті, хто докладають зусилля здобувають його». І ще: в іншому місці Писання Господь, відповідаючи на запитання, чи насправді мало таких, що спасаються, сказав: «намагайтеся увійти через вузькі ворота, бо, кажу вам, багато буде таких, які намагатимуться увійти, і не зможуть». Вихід є, коли ви зрозуміли, що спасіння – це не ігри в «старці-духівники – духовні чада-послушники», що це велика відповідальність моя, особиста («кожен сам за себе відповідь дасть!»): тому зібравши, мобілізувавши всю силу розсудливості, озброївшись правдивістю, знайти собі парафію (див. в другій частині: Парафія – В.А.) і в ній разом (тільки разом з іншими парафіянами!), у смиренні і з розсудливим умом, причащатися Христа в Літургійному, Євхаристійному житті Церкви.

Може, хтось заперечить і скаже, що я занадто все ускладнив, «згустив фарби», що все набагато простіше – віра покриває всі недоліки і непорозуміння, тобто віра християнина може доповнити, чого не вистачає, покрити недоліки священика, духівника (по-перше, в такому контексті правильніше говорити не про «віру», а про «довіру» – В.А.). «Неправда: віра в істину спасає, віра в брехню і бісівську оману губить, за вченням апостола Павла («Його ж (антихриста – В.А.) пришестя, за дією сатани, буде з усякою силою і знаменням та чудесами неправдивими, і з усякою оманою неправди тих, які гинуть за те, що вони не прийняли любови істини для свого спасіння. І за це пошле їм Бог дію омани, так що вони віритимуть неправді, і відтак будуть засуджені всі, що не увірували істині, а полюбили неправду» – В.А.)». Тому не думаймо, що ми можемо не мислити. Не обманюймо себе: якщо сліпий сліпого поведе, то обидва в яму впадуть! Святі Отці радять: «Потрібно без зволікань розлучатися зі старцем, духівником (диктатором, прикажчиком…) спільне життя з яким, чи стосунки з яким виявляються шкідливими для душі; за заповіддю Спасителя: «залиште їх: вони – сліпі вожді сліпих; а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть в яму». Та: «Не ставайте рабами людей» – говорить апостол.

Ми живемо в час, коли «не стало праведного», «оскуді преподобний», і на шляху до Царства Божого єдиний вказівник – Біблія і Творіння Святих Отців з порадою більш досвідчених братів і сестер, поради яких в обов’язковому порядку звіряються Священним Писанням! Ми не можемо не читати! Тому нам необхідно навчитися читати Священне Передання Церкви, мати ключ до розуміння всього написаного, та вміти ним користуватися (див. нижче: Євхаристія та інші розділи, особливо Священне Писання – В.А.)! Учні преподобних Антонія Великого, Макарія Великого, Сисоя Великого могли нічого не читати, бо на їхніх очах був живий критерій православ’я і можна було перебувати в абсолютному послуху без шкоди для душі. А нам, які живуть в «останні часи», Отці заповіли керуватися в духовному житті творіннями Святих Отців та порадами більш досвідчених в духовному житті (хтось скаже: «але не твої каракулі читати»). Маєте рацію, та я б ніколи і не наважився щось від себе написати, я тільки хочу з вами поділитися думками духовного мого отця. Вони мені дуже дорогі; а мої убогі коментарі, якими я намагаюся дещо уточнити, підкреслити ідею, прояснити зміст, можна пропускати і не читати – вони в дужках і позначені «В.А.». Отже, мої «писульки» можна і не читати, а от без більш досвідчених братів і сестер – ніяк не обійтися: Священне Писання необхідно вміти читати. Див. нижче: Священне Писання – В.А.).

Окресливши загальний контекст, тепер можемо дати й означення, опис основних, опорних термінів та понять: БОГ, ІПОСТАСЬ,          ОСОБИСТІСТЬ, ІСТИНА, СВОБОДА, ЛЮБОВ – це тотожні, взаємозамінні терміни (якщо вони будуть позначати своє історичне специфічне значення «по плоті», і це не буде з контексту очевидним, будемо уточнювати – В.А.). Оскільки ці терміни вказують на Божественну реальність, яку не можна ні визначити, ні означити, ні окреслити, то мусимо поправити себе – ми будемо описувати реальність, на яку вони вказують. Слово «ніколи» не може вмістити того, що невимовне… (Оскільки ми заявили таку гучну тему, як вступ до богослів’я Православної Церкви, то і, даючи опис ключових, фундаментальних термінів, спробуємо одночасно розкрити, і будемо розкривати протягом усієї книжечки, суть Православ’я і критерії розпізнавання духів – чи є це богослів’я Православної Церкви, чи тільки назва та сама, форма, а дух чужий, не Істини. Що це за досвід, на який вказують ці слова про Бога, як вони народилися: з живого досвіду богоспілкування, боговідання, чи це богослів’я в язичницькому розумінні цього слова, тобто слово про богів, одним із яких є Бог, в якого вірують і якого проповідують християни, про якого оці богослови-язичники прочитали в Священному Писанні християн, і собі, взявши тему, сюжет, почали фантазувати і розмишляти про Бога [див. нижче: Священне Писання] та будувати свої схоластичні теорії- фантазії, або про якого бога ці слова, і одночасно будемо знати, «розпізнавати духів, від кого вони»: чи від Бога, чи від фантазій людини, чи від сатанинської омани.

Необхідна умова Православного богослів’я – це вчення про Особистість, Іпостась і все, що говориться, має співвідноситись із Тайною Особистості, Іпостасного буття; бо суть, серцевина Божого Одкровення – одкровення Особистості, Тайни Іпостасі: Бог Трійця, Особистість в трьох Божественних Іпостасях та Ісус Христос, Боголюдина. Одна Особистість, яка іпостазує дві природи – Божественну і людську; одиниця в тройці і двоїця в одиниці; одна природа [Божественна] в трьох Іпостасях – Отця, Сина і Духа Святого і дві природи [Божественна і людська] в одній Іпостасі Логоса, Ісуса Христа відповідно, до єдиної тайни Особистості. Людина так само є Тайною Особистості, як образ і подоба Божа. Людина, як одна природа в мільярдах іпостасей – потенційна особистість, «образ», який реалізує себе в «подобі» – в обоженні, Божественному модусі [способі] існування.

Бог-Тройця, Боголюдина Ісус Христос і людина, як образ і подоба Божа – Таїнство Особистості та Іпостасного Життя – на цьому досвіді [яким живе Церква] і в ньому народжується, і ним живе Богослів’я Православної Церкви, як рефлексія на Одкровення, на входження в Божественну реальність, на причастя Вічного Життя, «третього неба»… Якщо якісь думки про Бога, Церкву, спасіння, мораль, аскетику, канони та ін. автономні, які мають цінність самі по собі безвідносно до Іпостасного Буття, поза одкровенням Особистості – ознака язичництва, плотського ума, фантазій на тему: «Бог», «Трійця», «Спасіння» тощо, як наприклад, фантазує католицизм, протестантизм та філософи різного толку. Це ознака того, що співрозмовник тільки чув про Бога, перебуваючи поза Церквою, або думає, що в Церкві, а насправді «не чув, що є Дух Святий» і перебуває без досвіду Духа Святого, який єдиний вводить людину в тайну Іпостасного, Особистісного Божественного Життя. Це необхідна умова, але недостатня, бо можна багато говорити про особистість, іпостась, але не розуміти суті Одкровення, не розуміти про що говорить Церква і не мати досвіду Іпостасного Буття в Дусі Святому. Показовим прикладом є католицизм, який говорить про Триіпостасного Бога і про Особистість, але своїм «філіокве» та всім своїм єретичним схоластичним вченням показує, що це вчення і ці слова про іпостась, особистість народилися не з каф(т)оличного досвіду Церкви, досвіду життя в Дусі Святім, а є породження плотського, гордого ума, фантазіями і здогадками, а не істинним Боговіданням. Філософи- екзистенціалісти також багато говорять про особистість, але це – прозріння, інтуїції ума людського, а не Одкровення; так, є в цих філософів подекуди цікаві і правильні догадки, але це все гадання «на кавовій гущі», інтуїція, часткове природне знання, яке, як образу Божому [хоча і спотвореному, викривленому, затемненому гріхом], властиве кожній людині, безвідносно до її віри. Але можливість говорити про Особистість в абсолютному розумінні цього слова, про абсолютну свободу, з’явилася тільки після Одкровення Іпостасного, Троїчного, Божественного Життя Сином Божим, другою Іпостассю Святої Тройці. І через спасительний подвиг Ісуса Христа в Дусі Святому нам дана можливість відбутися як богоподібна особистість, нам «дано владу бути дітьми Божими», які отримують своє буття і життя від Бога Отця через Сина Духом Святим, тобто стають причасниками і співучасниками Божественного, Іпостасного Вічного Життя. Тому можна багато говорити і гадати по чутках, які доносяться з Церкви назовні [чи усно, чи Писанням], що таке Особистість, Любов, Свобода, але пізнати досвідом, битійно реальність, на яку вони вказують, можна тільки в Церкві, в Таїнстві причастя Божественного Життя – Євхаристії. Хтось скаже, що річ не в словах. Так, але є багаторічна Традиція Церкви, яка відшліфовувала терміни, поняття, відшуковувала, підбирала Богодостойні слова, є трьохтисячолітня символічна мова Церкви, а не тільки раціональний номіналізм. Але головне в тім, щоб ми прочитували вказівку на досвід Церкви, в якому Бог відкриває Себе, дає Себе «вкусити», пізнати, як Тройця Божественних Іпостасей, Бога як Смиренна Кенотична [Жертовна] Любов, Бога як Особистість в Трьох Іпрстасях, які живуть абсолютне Єдинство [наприклад, творче слово письменників-християн, в яких прочитується Тайна Особистості: Антуана де Сент-Екзюпері та багатьох інших, які не були ні в сані, ні спеціалістами академічного раціо- філософського богослів’я]. Якщо ми цього досвіду не прочитуємо [в широкому розумінні цього слова, яке передбачає не тільки звірка раціональних категорій і конструкцій, а й цілісний досвід Богоспілкування], то таке богослів’я – не Церковне, хоч і рядить себе під всілякими «ангельськими»                    назвами: «Православне…», «Кафоличне…», «Одкровення…», «Богом даний прозорливий старець…» та інші «світлоносні» імена і титули…

А тепер дамо слово отцеві. Спробуємо так підібрати і скомпілювати його цитати, щоб якомога простіше описати реальність, на яку вказують дані терміни. Під час прочитання всієї книжечки ми будемо виділяти і підкреслювати ті чи інші відтінки, грані цих багаторівневих, багатогранних термінів-символів, будемо, за потребою, уточнювати, що ми в конкретному контексті маємо на увазі – В.А.).

Церква, з уст якої виходять дані слова (або краще сказати, якими Вона послуговується для одкровення свого досвіду Боговідання – В.А.), це не інститут чи академія, яка пише докторські, кандидатські дисертації. Церква – це Життя в Святому Дусі. Тому в Ній все співвідноситься з цим досвідом іпостасного життя, і все (Таїнства, Писання, чини, обряди, музика, ікона, архітектура тощо – В.А.) вказує на цю Радість Відання Отця через Сина в Дусі Святому, якою живе Тіло Христове. Тому ці терміни-символи, які ми хочемо описати, це не раціональні категорії, які цінні самі по собі і які можна цитувати, вживати в своїх раціональних теоріях, філософських конструкціях, фантазіях на тему… (див. розділ: Писання. Цитування – В.А.). Вони є раціональними символами, які мають цінність і вагу, коли перебувають у співвідношенні   з реальністю, яку   вони «являють», на яку вони вказують. Тому вони живі тільки в контексті (коли вказують на… – В.А.) життя в Таїні Пресвятої Тройці, в яку нас кличуть увійти і якої ми причащаємось Духом Святим. Коли філософ або науковець створює свою теоретичну модель чи гіпотезу (звичайно, тільки про світ в межах тварної природи, в межах тварного розуму, їм більшого без Одкровення не дано – В.А.) і навіть отримує їх часткове підтвердження лабораторним дослідом, мене, як людину, що читає, ці результати ні до чого не спонукають, окрім як раціонального погодження чи непогодження і, як максимум, – моральної позиції. А кожне Слово Церкви – це звернення, заклик (звернений до цілісної особистості, а не лише до розуму – В.А.) до співпричастя, до життя в Бозі, з Богом; реалізувати «своє» життя, як Особистість – Божественним, Троїчним модусом існування. Цю сурму, цей заклик потрібно чітко розуміти. Отже, щоб ми розуміли про Кого Богослів’я (Кого відає Церква – В.А.) Церкви, опишемо коротко ключові слова-терміни-символи.

Початок, основа, можливість всякого богослів’я – Слово, Логос Ісус Христос – це Одкровення Бога в Людині. Богослів’я, Боговідання починається і народжується тільки там, де є досвід Бога, тобто де Бог і людина-богослов єдине. В Старому Завіті Одкровення було, але богослів’я не було; пророки знали, що є Бог, спілкувалися з Богом, який був для них зовнішнім, грізним авторитетом і це спілкування з Ним відбувалось через посередника Ангела Яхве; в образах, символах, тінях бачили «тінь Бога». Бога (Хто Він – Особистість, Тройця Божественних Іпостасей; як Він Є – Смиренна Жертовна Любов – В.А.). Старий Завіт, як і всі язичницькі релігії, не знав, не знає та й знати нічого не може без Ісуса Христа, Який говорить, «що ніхто не знає Отця, тільки Син і кому Він хоче відкрити; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Сина; Я є Дорога, Істина і Життя» (ми, християни приймаємо ці Слова Бога в абсолютному значенні: іншого шляху немає до Отця – тільки Ісус Христос, Боголюдина – В.А.). Всі пророки провіщали про грядущого Месію, як давав їм Господь, але ніхто з них не знав таїни Боговтілення, та й вмістити не міг, та й херувим з полум’яним мечем стеріг Таїну входу в світ Другої Іпостасі Святої Тройці. Боговтілення – коли людина досвідом знає Бога, коли з’єднується Божественна і людська природи незлитно, незмінно, нероздільно і нерозлучно в Іпостасі Логоса Ісуса Христа; в Логосі Бог і Людина стали єдине – Людина відає, знає Бога битійно «як Він є» (Богослів’я є тільки в Православній Церкві, яка в Таїнстві Євхаристії живе кафоличний досвід Бога; та частково в Римо- католицькій, яка знає Бога в міру своєї наближеності до [чи краще сказати віддаленості від] Церкви та як пам’ять [раціональну] тисячолітнього перебування в Церкві Каф(т)оличній [Соборній], і в якій є Євхаристія, але втрачений ключ до її розуміння – Таїна Особистості, Іпостасного Буття; а в протестантів та у всіх інших релігіях тільки гадання, здогадки, ідеології, які не можна ставити під сумнів, а тільки потрібно сприймати на (до)віру, і які тільки після смерті можна перевірити [в них не має Євхаристії – досвідного відання Бога Тройці] – В.А.).

Пізнання можливе тільки через досвід – неможливо пізнати, розпізнати те, про що не маєш ані найменшого досвідного переживання. І досвід дарується нам виключно з Божої ініціативи: «це не від нас – Божий дар». Бог, будучи Яхве-Особистість, відкриває себе, дає себе пізнати, коли Він хоче і як хоче, та, звичайно, здатному вмістити Одкровення і в тій мірі, скільки людина може понести (Бог дає Духа Святого не мірою, але ми вміщаємо кожен в свою міру, прямопропорційно смиренню нашому – В.А.). Будь-яке одкровення може бути сприйняте. Немає одкровення там, де між предметом одкровення і тим, хто отримує, немає ніякої відповідності. Інакше не було б ніякого розуміння, ніякого відання, ніякого сприйняття. З іншого боку, нам належить пам’ятати, що будь-яке одкровення дарується в рівень людських можливостей, нехай і на найвищому, граничному рівні людських можливостей, і що за межею цих здібностей людини до пізнання Бога лежить вся тайна Живого Бога. Одкровення, яке нам дається – це одкровення Особистості, і дається воно особистостям в їх цілісності. Це не роз’яснення і не формулювання, які могли б виразити невимовне (висловити несказанне – В.А.). Одкровення Бога – це зустріч лицем до лиця з Живим Богом, Якого кожен із нас повинен осягати всіма наявними в нього силами розуму, і серця, і душі, і тіла, всіма силами, які є в кожного з нас в його неповторності і у всіх нас разом в нашій спільності (соборності – В.А.).

Отже, якщо нас запитають: Що (чи Хто – В.А.) таке Бог? Хто ваш Бог, основа вашого буття, образ для людства і здійснення найвищої людської мрії (ціль, мета якої людина має досягти для стяжання «власного» Щастя – В.А.)? Можна дати дві відповіді, які (обидві) важко прийняти без церковного досвіду і передання. Перша відповідь парадоксальна: наш Бог – Людина на ймення Ісус. Другу відповідь важко прийняти, тому що вона здається антропоморфною (взятою з досвіду «звичайного» людського життя, який переживає природно кожна «нормальна» людина – В.А.) і описує Бога в поняттях, які надто малі навіть для людини. Коли говорять, що Бог є Любов (1 Ін. 4: 8-16), багатьом уявляється, що слову «любов» надається занадто велике значення – адже людина, крім любові, «складається» з розуму, з тіла, її природа надзвичайно багатоскладова. Як же Бог може бути тим, що складає тільки частину людини? Це непорозуміння виникає з того, що ми думаємо про любов у порядку емоцій, відчуттів, почуттів, а не в її справжньому смислі – повноті побідоносного, торжествуючого життя.

Що ми пізнаємо з того, що наш Бог – Людина Ісус Христос, як пише про Нього апостол Павло (Рим. 5:15)? Перше: це Бог особистісний, Особистість. Тільки особистісний Бог може з᾽єднатися з людською особистістю. Не може бути єднання між абстрактним, розмитим, безликим, безособистісним богом і людиною, людська особистість може бути поглинена таким богом, але з᾽єднатися з ним не може. І це надзвичайно важливо для розуміння одкровення тому, що найвище одкровення, яке нам дається в Христі – це зустріч лицем до лиця людини і Одного із Лиць (Іпостасей – В.А.) Божества, яка нам дається, пропонується.

В імені Ісус міститься ще дещо дуже важливе. Ставши Сином людським, Син Божий з᾽єднується зі всім матеріальним (тварним – В.А.) світом. У Ньому все творіння (видимий і невидимий світ – В.А.), відновлене і оновлене, знаходить вождя і главу, стає частиною складного цілого, яке вже не інертна матерія (та й чи було творіння таким?), а гармонійне Буття. Завдяки цьому зв᾽язку Бога з історією і з людиною, переплетенню божественного і тварного (створеного – В.А.), нам відкривається можливість говорити про Бога по-новому. Але що дуже важливо – повторимо, що ми вже говорили, і намагатимемося ніколи не забувати, – одкровення є одкровення Особистісного Божества людині, як особистості, а не розкриття систем істин, які осягаються розумом, і причина цього в самій серцевині таїнства втілення. Є різниця між істиною і реальністю. Реальність – все суще, тварне і нетварне, включаючи Бога. Істина – адекватне вираження, описання реальності, тією мірою, якою вона нам збагненна і доступна, як вона відкриває себе нам, і як ми здатні розуміти її і причащатися до неї. Але у втіленні реальність і істина, вираження і предмет його співпадають. Втілений – і повнота реальності, тварної і нетварної: в цьому і полягає зміст Втілення, і разом з тим абсолютне, завершене, кінцеве одкровення про всю повноту і Бога, і тварного світу.

Але ця істина, сприйнята, явлена, відкрита в Лиці (Іпостасі – В.А.) втіленого Господа, не може бути виражена, почута, описана просто в раціональних категоріях, тому що ми стоїмо перед Істиною, яка стала (яка Є в онтологічному розумінні – В.А.) Особистістю. І ми знову зіштовхуємося з тим, на що вже вказували: з одкровенням Особистості, яке може вловити, на власному досвіді пережити, про яке може говорити тільки цілісна особистість, цілісна людина, тобто все людство в цілому і Церква (в першу чергу Церква, як Стовп і Утвердження Істини – В.А.). Пізнання Бога в кінцевому результаті відбувається не шляхом інтелектуальних чи інших тверджень, але за посередництвом всього багатства, всієї різноманітності тверджень у словах, фарбах, лініях, музиці, обрядах, рухах, величі, смиренні і разом з тим, і в першу чергу, через таємниче спілкування, яке встановлюється завдяки Божественним діям, і які ми називаємо таїнствами. Вони причащають нас тому, що неможливо нам пізнати, крім як причастям, спів-причастям спільного життя (в наступних розділах ми детально будемо розглядати ці питання і найголовніше – Таїнство Євхаристії, якому і присвячена ця книжечка – В.А.).

А зараз перейдемо до другого імені Бога: Бог є Любов. Скористаємося, дещо розширивши його, вченням Святителя Григорія Богослова про любов і про Бога-Любов Єдиного у Святій Тройці.

Святий Григорій виходить з того, що Бог є Любов і Бог Тройця тому, що тільки тринітарне відношення може бути адекватним і досконалим вираженням любові. Спочатку він коротко показує, що монада, арифметична одиниця, не може бути досконалим вираженням любові. Це відображене самолюбування виражене в давньому міфі про Нарциса, який споглядав відображення власного лиця у плесі води і був настільки вражений власною красою, що завмер, нездатний відірватися від цього видіння.

Далі Григорій говорить про любов двох і підкреслює, що якщо двоє залишаться у своїй взаємній любові лише вдвох, то ця замкненість не може бути адекватним вираженням любові. В художній літературі нам часто з великою силою буває показано, яка велика любов двох людей. Але також часто ми бачимо – і це постійний мотив у літературі, – яким трагічним буває втручання, вторгнення третього в ці взаємини, які здавалися такими міцними, досконалими, самодостатніми. В залежності від літературного жанру маємо або трагедію, або комедію, але третій учасник цього трикутника завжди розбиває вихідну єдність двох.

В таких замкнених взаєминах є одне слабке місце. В їх рамках можна лише тільки давати і приймати, хоча і цього, як ми зараз побачимо, дуже багато. В досконалому вигляді ця дія – давати і приймати – означала б давати другому в першу чергу все, чого він потребує, і що він здатний прийняти. Це означало б віддавати все, що маєш. Це означало б також віддавати всього себе, ніби переливати своє єство в другу людину. І цей вираз взято із Писання. Коли нам говориться, що Христос умалив (по-грецьки: «кеносе», від слова «канозис» – само-умалення, само- спустошення, давання простору іншому само-обмежуючись; у перекладі на слов᾽янську мову: «істощіл» – спустошив, випорожнив, стиснувся – В.А.) славу Свого Божества заради того, щоб стати людиною (Фил. 2:6-8), то говориться якраз про щось подібне. Але так часто віддача не полягає в тому, щоб переливати себе, віддавати все, чим володієш і чим являєшся. Частіше в людських взаєминах віддача буває засобом самоутвердження. І тому приймати буває так тяжко, боляче і принизливо. Не дарма апостол Павло, повторюючи незаписані слова Христа, говорить, що давати блаженніше, ніж приймати (Діян. 20:35). Приймати від усього серця, з повною відкритістю, як родюча земля здатна приймати все, що посилає в неї Бог і людина, можна тільки тоді, коли впевнений, що ти любимий, і сам безсумнівно любиш взаємно. Приймати дар від когось, в кому немає любові, образливо, принизливо. Дар від того, хто не любить, приносить біль і страждання.

А що ж з третім? Третій, як уже говорилось, завжди вривається в ситуацію, коли двоє через споглядання один одного прямують до досконалості у взаємності. З появою третього обривається дорогоцінний зв᾽язок між двома людьми. Він часто перетворюється на два леза, направлені один проти одного. Встановлюється новий, обманно- радісний, перелюбний зв᾽язок між тим, хто втрутився та одним членом пари, і криваво-червоний зв᾽язок ненависті між другим членом пари і непроханим гостем. Виникає трикутник, але цей трикутник нічим не нагадує образ Святої Тройці, це область напруги, в якій три точки руйнування і агресії.

Вирішальна роль у руйнуванні взаємин і виявленні їх нестійкості належить третьому. Чи є можливість, спосіб, щоб ці взаємини із трикутника стали, чи просто від початку були за образом Троїчного взаємовідношення, нерозривними, гармонійними і досконалими взаєминами трьох? Святий Григорій говорить, що для того потрібна третя умова: недостатньо просто давати і приймати, нехай і досконалим, повним чином, – потрібна ще й жертовна любов. Поки в таїнстві любові відсутній момент жертовності, в ньому дечого не вистачає, і любов приречена на загибель.

Цей момент жертовності можна трішки відчути на одному прикладі із Писання, на образі Іоана Хрестителя. Він сам себе назвав другом жениха (Ін. 3:29). Він був тим другом, який так любить молодого і молоду (нареченого і наречену – В.А.), що приводить їх до зустрічі, веде їх на шлюбний бенкет і потім до шлюбного чертогу (спальню, де молодята проведуть першу шлюбну ніч – В.А.) і залишається поза ним біля дверей, щоб оберігати їх споглядальну зустріч, зустріч двох людей, які перебуватимуть лицем до лиця у всім багатстві своєї людської особистості – духа, душі і тіла.

У нерозривному і врівноваженому відношенні трьох кожен повинен одночасно давати, приймати і бути готовим ніби таємниче знищитися, готовим «не бути» заради двох інших, щоб дозволити їм бути разом повністю і досконало, під захистом і за підтримки жертовної любові третього. У цій одночасній любові, в цих взаєминах поза часом, кожне лице (іпостась –В.А.) переливається в інше, так що вони вже не існують самі по собі і заради себе самих. Вони вже не утверджують себе, а віддаються, забувають про себе і віддають себе: Я в Отці і Отець у Мені (Ін. 10:38).

Повна самовіддача дозволяє також приймати одкровення і бути одкровенням. Христос сказав про Себе, що Він говорить те, що чув від Отця (Ін. 5:30; 15:15); Христос говорить також, що Дух візьме від Нього і буде говорити слова істини, яка належить Йому, Христу (Ін. 16:13—14). І є також тайна третього, який не втручається, який так любить, що готовий «не бути», віддати життя (чи, якщо говорити в термінах історії і становлення, спасіння), готовий на таїнство жертви. А «жертва» означає «освячення», принесення себе як жертву заради того, щоб двоє інших досягли досконалості у взаємному спогляданні.

Це дає нам дивовижно динамічний образ Бога, Бога Живого – не тому, що Він такий і не може бути нічим іншим, як тільки торжествуючим життям. Ні, Він – Бог, Який є Любов, у Якому жертовна любов запечатана Хрестом, у Якому любов виражається в добровільно прийнятій, вибраній смерті. А перемога Воскресіння над смертю – невід᾽ємна тайна Божа.

Смерть і любов подібні. Поки ми не полюбили, ми можемо самостверджуватися. Ми утверджуємо власну особистість за протиставленням, протиставленням свого «я» будь-якій іншій особистості. Я є, і тому інший є абсолютно «інший». Це те, що ми бачимо в нашому фрагментарному, роздробленому людстві, така наша емпірична буденність у вигляді індивідів, останньої межі дроблення (латинське «індивід» – це калька грецького «атом» – неподільний. – В.А.). Коли зароджується любов, стремління до самоутвердження дуже сильне. Ми ж говоримо «Я люблю тебе» – і весь наголос лежить на «я». «Ти» – всього лиш об᾽єкт, а слово «люблю» вживається не в його животворному сенсі, не як дієслово, а, якщо можна висловитися так неграматично, просто, як сполучник, який зв’язує «я» і «ти». Але відповідно до того, як любов росте, росте і пізнання іншого, захоплення, замилування, благоговійне шанування його. «Я» зменшується, «ти» набуває все більшого значення, а відносини між ними перестають бути зв᾽язком, стають дією, динамікою. Вони стають дієвою, динамічною ситуацією (ми ще детально зупинимося на онтології любові в ключі сімейного, шлюбного життя, коли будемо говорити про шлюб – В.А.).

У цьому взаємовідношенні інший набуває все більш зростаючого значення, а значення мого «я» зменшується. І поступово «коханий», «любимий» значить «все» («Я сам уже нічого не значу для себе.»). Христос про любов сказав, що немає більшої любові, ніж та, коли хтось готовий покласти життя заради любимого, заради ближнього (Ін. 15:13). На початку Євангелія від Іоана ми читаємо, що Слово було у Бога (Ін. 1:1). По-грецьки це «у» не статичне, а динамічне вираження. Слово саме – Бог Слово усім єством направлене до Бога, спрямоване до Нього. Бог – у центрі, Слово цілком спрямоване в русі до Нього. Це означає, що в кінцевому результаті любов відповідає відмиранню всякого самоутвердження,   навіть             всякого              бажання самоутвердження. Любов – благоговійне поклоніння любимому, він – предмет (в розумінні: суб᾽єкт, особистість – В.А.) служіння і став абсолютним центром.

І тоді любов відповідає повноті життя. В чому виправдання життя того, хто віддав своє життя? Один мудрець сказав: «Сказати кому-небудь “Я тебе люблю” означає сказати “Ти ніколи не помреш”». Зрозуміло, мова не йде про слова, коли ми промовляємо «я тебе люблю» легковажно, без глибини. Але якщо у взаєминах, про які ми говорили вище, один віддає своє життя, саме своє буття, то його підтримає любов тих, заради яких він перестав існувати в термінах самоутвердження.

Ось динамічне бачення Тройці, де смерть по любові подолана перемогою любові, де жертовна любов розквітає у воскресінні таким життям, яке неможливо відняти, тому що воно віддається. Вона (любов – В.А.) не захищається, вона не утверджується, її підтримує і відстоює любов інших зживанням, спустошенням себе, благоговійним прийняттям того, що дається, віддачею життя і прийняттям його назад.

«Ніхто не відбирає в Мене життя, – говорить Христос, – Я Сам його віддаю» (Ін. 10:18). І апостол Павло говорить про Його смерть і воскресіння: «Бог воскресив Його із мертвих» (Рим. 4:24). Так, один може віддати життя – невмираючу реальність, і вічне життя йому дає інший.

Очевидно, що динамічне бачення Тройці відображається на нашому розумінні взаємин. Воно також безпосередньо пов’зане з першим іменем Бога – Ісус, з тим, що ми сказали, що наш Бог – Людина Ісус…»

(Я повинен перервати мову отця, бо ми вже, бачу, захопилися і починаємо думати, що дещо розуміємо і навіть щось таке переживали, і вже ум хоче нас відвести в свої палати розуміння і примусити нас заспокоїтись, ніби це те, чого ми й шукали. Звісно, що ні! Про те, що я хочу сказати зараз, ми будемо детально говорити в інших розділах, але моя любов до вас і горіння духа спонукають (краще сказати силують) сказати дещо зараз.

Церква говорить, якщо можна так сказати умовно, трьома мовами: дитячою, юнацькою, і мовою повноліття. З язичниками і хрещеними в ім’я Пресвятої Тройці, але не оголошеними, такими «які не знають, чи є Дух Святий» Церква говорить мовою педагогіки, мовою, як у богословській науці прийнято називати, катафатичного богослів’я. Катафатичне богослів’я – це до-досвідна мова, де слово звернене до тих, які не бачили і не чули цю реальність, і не мають ніякого (свідомого досвіду у випадку хрещених) досвіду реальності, про яку йде мова. Це мова притч, аналогій, образів, символів у секуляризованому, заземленому значенні цих термінів; це мова антропоморфна, мова людського досвіду тварного світу. За кожним словом стоїть досвід (спотворений, викривлений гріхом) реальності світу, який у «злі лежить». Як сліпому від народження показати чи розказати про зелений колір, або як зацікавити його до повноцінного життя, як викликати в нього бажання піти до лікаря і зробити операцію з відновлення зору, чи пересадити здорові очі? Медицина цього поки що не вміє робити, а Церква уже ось як дві тисячі літ тим і займається, що «робить пересадку будь-яких здорових Органів, замінюючи ними хворі, відмерлі»), щоб його (зелений колір та й увесь прекрасний світ) побачити. «Ти чуєш, маєш слух?» – питає сліпого Церква. «Так, – відповідає сліпий, – тільки на праве вухо, і то лише на два відсотки». Тоді Церква на пережитому досвіді сліпого чути звуки, мовою звуків, мовою музики починає йому говорити про кольори:

«Слухай! Зелений колір – це «до» першої октави, яке Церква грає йому на скрипці! – Зрозумів? – Так! Тож слухай далі: Світло-зелений – це «до» другої октави! Темно зелений – «до» третьої октави! Червоний колір – «ре» першої октави і т. д. І перебравши та перепозначивши всю гаму основних кольорів та відтінків веселки (пробачте, що я не послідовно позначив) звуками, починає малювати картину звуковими фарбами. Наприклад: Ікону Воскресіння Христового – Пасхальним каноном Веделя. Не може не вигукнути сліпий-оголошений: «Яка прекрасна ікона, який шедевр малярського, іконописного мистецтва,.. як це прекрасно.., я люблю кольори, вони мені дуже подобаються… я хочу побачити цю ікону!» Це все – процес зацікавлення, пробудження бажання бачити, споглядати, повноцінно жити. Якщо вдалося когось розбудити, зацікавити, такого Церква приводить до Лікарні, де починається підготовка (оголошення) до Операції (таїнство хрещення). Коли після Операції сліпий прозріє і подивиться очима на світ, він зрозуміє що навіть уявити собі не міг цю красу; він розуміє, що все не те і все не так, як йому грали на скрипці; звуки і кольори – це абсолютно інші реальності (так, природа в них одна: хвилі певної довжини…, але ми не про це). Але коли сліпий, який прозрів, подивиться на ікону Воскресіння Христового і музичний твір-ікону Веделя, то напевно скаже: правильно було відображено в звуках лінії і фарби ікони. Якщо художник і музикант чи композитор – одна особа, то ця людина може музичний твір намалювати фарбами, а картину заграти звуками, або зобразити ту саму реальність і в музичному творі, і на полотні фарбами; і буде, що одна і та сама реальність пережита, зрозуміла та подана двома мовами – звуків та фарб. Але коли говорить Церква, Вона говорить про абсолютне «все не те і все не так», Вона говорить про те що «око не бачило, вухо не чуло, і на гадку людині не приходило». І це «око не бачило», «вухо не чуло» не тому, що до цього часу не потрапляло на очі, чи не було нагоди підслухати, а тому що людина, не просвічена Хрещенням та Євхаристією, онтологічно не може бачити, чути: «дивиться і не бачить», «слухає і не розуміє»; точніше сказати, така людина органів не має, щоб сприймати Божественну реальність (їх вона отримує в Хрещенні, а вчиться користуватися ними в Євхаристії). Тому все написане (словами, звуками, фарбами, обрядами…), що є в Церкві – це мова катафатичного богослів’я, яка звернена до оголошених з метою зацікавлення, підбадьорення, спонукання до боротьби з пристрастями, гріхом, для того, щоб стати здатними прийняти Благодать Духа Святого і усиновлення. Церква вибирає найкраще, що ціниться в людському земному досвіді і позначає ними реальність Божественну. Наприклад: любов, вдячність, справедливість, правдивість, сила, знання, щастя…; і Церква бере ці терміни, які позначають високі якості в людині та ними розповідає про Бога, який трансцендентний для всього тварного і говорить, множачи на безкінечність, що Бог – Любов, Премудрість, Щастя (Царство Боже), Всесильний… І говорить: ви шукаєте любові – Бог є Любов, ви шукаєте щастя – Бог є Щастя (Царство Боже), ви шукаєте радості – Бог є Радість, ви шукаєте правди – Бог є Правда, миру – Бог є Мир… Хоч Бог не є ні любов, яку ми знаємо, ні мир, якого ми домагаємося, ні правда, за яку ми боремося, ні щастя, про яке ми мріємо. Він (Бог) абсолютно не такий, якого ми антропоморфно мислимо: «на гадку людині не приходило, хто є Бог і як Він є». Коли ми говоримо, що Бог є Любов, то ми повинні розуміти що Він не такий, не в розумінні кількості, а якості (наприклад: звуки і кольори). Але поки я оголошений, мені Церква більше сказати та розповісти не може (а інакше почнеться пустослів’я). Після правильного оголошення (чи до хрещення, чи, на превеликий жаль та велику радість, якщо воно проводиться, після хрещення) та хрещення, як завершення оголошення та актуалізації дару обоження в Євхаристії, «сліпий», який «прозрів», бачить, що «все не те і все не так», як йому розповідали «звуками» про «кольори» і які він «ілюзорні картини» уявляв собі з почутого. Не відразу ми досягаємо досконалості, не відразу сприймаємо і стаємо здатні вмістити в собі всю повноту Божества тілесно, ще потрібно буде багато потрудитися до кривавого поту, щоб зробити Дар Божої Благодаті своїм у невідійманний скарб. Але християнин-подвижник вже на досвіді знає, що Бог не є нічим з того, що є в емпіричному земному досвіді. Тому йому Церква говорить мовою апофатичного богослів’я, яке він може тепер зрозуміти, що Бог не є Тим, ким Його являє чи як про Нього говорить катафатичне богослів’я. Бог не є любов, Бог не є смирення, Бог «не…», «не…» з усього того, що ми можемо назвати словами, які народилися з досвіду по плоті. Тобто, Бог Несказанний, Надприродний, Невимовний, Невидимий, Необмежений, Нетварний.., або, як з’єднані дві природи у Христі: незлитно, незмінно, нероздільно і нерозлучно тобто «не так», «не так» і «не так»! А як? А «не так». Заперечуючи наш емпіричний досвід по плоті, Церква в негативній, заперечній формі дає нам більш адекватне (яке так само неадекватне, хоча більш адекватне для ума, який має частковий досвід життя в Дусі Святому) уявлення про Бога. На цьому етапі духовного зростання, Церква спілкується мовою апофатичного богослів’я, щоб часом християнин не звів пережитий ним досвід до психології чи емоцій, та щоб не зупинився на якомусь етапі, сказавши: ось воно. На цьому етапі духовного росту, потрібне ще слово, щоб ним звіряти свій духовний стан, «чи не намарно трудимося». І третя мова Церкви – це мова майбутнього віку, тобто, мова Нового Завіту, якою спілкуються християни, які досягли «міри росту Христового», – це мовчання про Бога. Про Бога найкраще мовчати. Цю мову знає, на жаль, тільки Православна Церква, і її експертами, вчителями є преподобні (подібні у можливій формі у плоті Христу) отці й матері, яких традиція іменує ісихастами (грецьке «ісихія» мовчання). Католики зупинилися на катафатичному богослів’ї, навіть не розуміючи цього. А те, що вони не знають «ісихії в Бозі», досить привести суперечку Святителя Григорія Палами з католицькими богословами- схоластами-фантазерами. Про протестантів навіть мова не може йти – в них взагалі немає богослів’я. Отже, є три мови Церкви: катафатичне богослів’я для оголошених, до- досвідне; апофатичне богослів’я для тих, які «вкусили і пізнали, який благий Господь»; мовчання, ісихія – мова досконалих, які за словом преподобного Ісаака Сиріна – одиниці на цілі покоління. За браком місця ми не можемо детально зупинитися на цьому питанні, але цей схематичний поділ ми зробили, щоб вказати, де наше місце це переддвер’я катафатичного богослів’я. Оскільки ми не можемо ще смиряти наш гордий ум апофатичним богослів’ям, то ми ускладнимо катафатичні конструкції, щоб часом на якомусь етапі ми не сказали: «нарешті я зрозумів»; бо те, про що говориться, не розуміється, а переживається цілісним досвідом. Бога не можна раціонально зрозуміти чи осягнути у відриві від Життя в Бозі, в Дусі Святому. Але спершу вислухаємо отця, вслухаємося в його прості слова (можна ще раз спочатку прочитати його слово, але вже не як казку чи щось буденне і звичне),   які   вказують   на   Глибину Неоглядну):

Задумаємося, всі, над цим образом любові як проявлення, як життя, як реальності Святої Тройці. Та всеж нам належить також пам’ятати про те, що мені здається надзвичайно важливим. Яким би це вчення про Бога Єдиного у Святій Тройці не було піднесеним, таємничим, воно належить до області одкровення, тобто області, де людина ще здатна зустріти Бога, осягнути Його, зрозуміти Його в причасті та спогляданні.

Але Бог не є обмежений. Ми говорили про Лиця Божі, але як тільки мова йде про Святу Тройцю, Бога Єдиного в Трьох Лицях, ми говоримо про життя, про буття, яке за межею всього того, що маємо на увазі, коли ми говоримо про особистості, за межею будь-яких обмежень. «Я в Отці і Отець в Мені. Я і Отець єдине» (Ін. 10:38, 30). Ми можемо уловити особистісний аспект і можемо вирости через це споглядання Трьох Лиць, які є надособистісними, життя Яких не вміщається ні в які обмеження особистості. Ми можемо вирости в видіння Бога, Який в Трьох Лицях і одночасно – Одна Божественна Реальність, особистий, але не в нашому обмеженому і обмежуючому значенні слова. І далі, за межею навіть і цього – вся глибина і тайна того, Хто є Бог Сам в Собі, за межею всякого одкровення, хоч і не за межею спілкування до деякої міри. Одкровення – це зустріч лицем до лиця цього особистісного (та, однак, надособистісного) Бога з повнотою людської особистості, Бога, Якого ми можемо пізнати, сприйняти не інакше як сяйво, яке засліплює нас. Цей Бог спілкується з нами виливанням Самого Себе, не тільки проявленням у Лиці Ісуса Христа, але виливанням Себе в тому, що ми називаємо Божественними енергіями, Божественною благодаттю. Ця Благодать виливається не від Одного із Лиць, але із Єдинства Бога в Трьох Лицях і на досвіді робить нас причасниками єдинства, яке за межею всякого вираження, тому що воно Єдинство Бога; причасниками до такої міри, що ми і помислити цього не можемо…

Хто трішки зрозумів, про що говорить Церква, коли йде мова про «особистість», «іпостась», про яку невимовну, неописану тайну Вона благовістить, до якої величі нас закликає [«Будьте досконалі, як Отець ваш небесний»], той відразу може перейти до наступного розділу, пропустивши те, про що я збираюся говорити зараз. Ми будемо дублювати слова отця про Бога-Любов-Особистість, тобто будемо говорити про те саме, просто іншими словами. Навіщо? Зрозумієте потім. Але спершу ми ще дещо скажемо про критерій, щоб мати інструмент для розпізнавання Православного богослів’я Церкви від язичницьких філософій, хто б їх не пропагував – папа, патріарх.., чи собор єпископів.

Ми говорили, що одкровення є одкровення Іпостасі, Особи, а не природи. Тому Церква не говорить про природу,тобто сутність, а тільки про енергії природи, як наслідки впливу Іпостасі на природу, і енергії цікавлять Її остільки, оскільки вони являють і дають можливість причаститися тайни Іншої Іпостасі, Особистості, та виявляють модус існування Особистості («як вона є», але в жодному разі не «що вона є»), що і дає можливість іншій іпостасі мати спільність буття з нею [ось приклад, він неадекватний, але з цієї притчі можна дещо зрозуміти: ми прийшли на концерт композитора зі світовим ім’ям послухати його твори, які він сам буде виконувати. Нехай індивід-композитор, його душа, і тіло, і дух взяті разом – це іпостась, особистість, а інструмент, на якому він буде грати (візьмемо піаніно) – це його природа, сутність; нас на концерті цікавить не піаніно, і навіть не звуки, які воно видає, як наслідок впливу іпостасі (індивіда-композитора) на природу (музичний інструмент), а неповторний внутрішній світ композитора, дух його, іпостась, його єдине і неповторне «Я», якого ми причащаємось за посередництвом звуків (енергії), що народжуються під час гри композитора на інструменті (вплив іпостасі на природу). Це абсолютно неадекватний приклад-притча (як і зрештою всяке слово, коли говоримо про особистість), але як деякий напрямок для ума, чи зачіпку для мислення, можемо її розповісти. Можна дати ще одну неадекватну аналогію-притчу: летовище, військовий парад, пілот-індивідуальність – це «іпостась, Я», а літак – це його «природа»; ми прийшли подивитися не на літак сам собою (це можна зробити і в музеї, у безпечних умовах), тобто нас на летовищі не цікавить «”що” є літак?», нас цікавить «”як” він є?», тобто майстер-клас пілота – іпостась…]. Отже, Церква говорить про Іпостась і про енергії, в яких Особистість себе проявляє, дає себе пізнати, причаститися, але ніколи про сутність, природу, яка непізнавана. Гріх – це якраз пізнати природу, краще сказати, намагання пізнати її – тобто втручання свідомості в безсвідоме, зосередження особистості на природі, а не на іншій особистості [детальніше про гріх будемо говорити в розділі: «Гріх»]. Ще Кант говорив про «річ у собі», яка ніколи не може бути пізнана. Тому гріхом є фокусування свого «погляду» на природі чи енергії [будь-якій, чи Божественній, чи людській, неважливо] безвідносно до іпостасі, поза особистісним спілкуванням [наука заради науки, філософія заради філософії, прогрес заради прогресу, насолода заради насолоди, або шукання її як мети [Істинна насолода завжди є наслідком іпостасного спілкування особистостей, в якому мета не насолода, а Інший, Його неповторна Іпостась; а там, де мета – насолода, там Інший стає засобом, об’єктом – це сатанинське налаштування духа називається блудом. Див. «Шлюб»]… тобто, все, що не має за мету Іншого, Особистість і благо Її, все що поза контекстом спілкування особистостей в Любові – гріх, блуд].

Всі язичницькі догматики [книги, написані людьми, «церквами» від плотського ума, а не із досвіду Бога – Особистості в Трьох Іпостасях, які (ці книги) часто вводять младенців в оману гучними назвами «Православне Догматичне Богослів’я…» тощо; цими книгами, на превеликий жаль, і досі в багатьох православних семінаріях «просвічують» «професори» семінаристів, майбутніх пастирів-просвітителів; якого ж світла чекати від такої темряви?!], посібники, в яких ніби-то «висвітлюється» віра Церкви, тобто досвід Церкви, як Боголюдської Реальності та Істини, як досвід Іпостасного Життя в Любові, за відправну точку мають і беруть не Іпостась, Особистість і все співвідносять із нею, а, навпаки – абстрактну, безлику Божественну природу і як додаток до неї згадують пізніше ще і про Три Іпостасі, бо так пишеться в Євангелії, про які потрібно сказати, щоб філософська система була завершена, включивши в себе всі доступні (звичайно, що тільки письмові, а не пережиті на власному досвіді) факти. Досвід Церкви абсолютно інший, ніж язичницькі філософські трактування. Досвід Церкви – це завжди досвід Особистості. Ніколи Церква не говорить про природу, а тільки про Іпостасне Життя, і все співвідносить з Ним: «Споконвіку було Слово, і Слово Було у (до) Бога, і Слово Було Бог»,

«Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа», «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене»… Можна всю Біблію переписати, і все буде про одне – про Особистість, Іпостасне, Особистісне буття. Навіть з цих трьох цитат видно, що мета існування всього – Отець (Іпостась, а не Природа Божественна, про яку десь сказано: «Бог в світлі неприступнім перебуває»,

«Бога ніхто ніколи не бачив, та й бачити на може»), Особистість у Трьох Іпостасях («Отця… і Того, Кого Ти послав»: Ісуса Христа і Духа Святого), а те, що мова йде не про природу, очевидно неозброєним оком: єдинство людини по природі не може бути метою («щоб були єдине, як і Ми єдине»), бо в людини і в Бога (людських іпостасей та Божественних)   єдина   природа   (людська   для   людських іпостасей, «Я» і Божественна для Божественних Іпостасей, «Я»), як факт (так, це відає Церква, а ми, оголошені, поки що це сприймаємо вірою, через одкровення), тому мова йде виключно про Іпостасне Єдинство («Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі», «Я і Отець єдине»). Якщо ще Божественне єдинство і людське єдинство можна якось філософськими фантазіями виводити із природи і завзято відстоювати (навіть до крові) свою позицію, то єдинство Бога і людини по природі («Я в них, і Ти в Мені») ніяка філософська натяжка не витримає – Церква, як Таїна Іпостасного Життя, цим Єдинством живе і про нього тільки свідчить, і тільки його проповідує. Хтось скаже: «Не спіши ставити крапку. Дивись: Ісус Христос, говорячи про своє Тіло і Кров, говорить – «це є Моє Тіло», «це є Моя Кров», «прийміть, споживайте», «хто не буде їсти і пити…», то хіба Він не про природу говорить?» А апостол Павло прямо заповідає думати «про Тіло Господнє», бо хто не розважає (не намагається зрозуміти, наскільки це можливо, для ума, скаліченого гріхом) про Тіло і Кров Господні, в суд і осуд причащається». Відповідь на це зауваження детально дамо в наступному розділі, який увесь присвячений темі Євхаристії, а зараз тільки зауважу, що в тих словах мова йде не про Христові обожені м’ясо і кров, які ми нібито їмо під видом Хліба і Вина, це язичницька, породжена плотським умом фантазія (так, і католицька, і протестантська в тому числі, а що ще страшніше, навіть багато є таких, які іменують і афішують себе право- славними, а мислять…), яка інакшого єдинства, ніж по плоті (по природі – пантеїзм, матеріалізм, монофізитство…) не знає (мова йде про філософські фантазії, а не про досвід), та й без Духа Святого та Євхаристійного життя знати не може. А про що тоді говорить Господь? – в наступному розділі.

Такі лжеправославні книжечки, які своєю гучною назвою претендують на виклад віри Церкви, можна розпізнати навіть по формі викладення змісту (так, в такій книзі можна знайти багато православного, цитат з Біблії та купу виписок Святих Отців, цитування відомих православних богословів, або і цілі глави з їхніх праць [детальніше   ми   зупинимося   на   цій   хворобі   в   розділі:

«Священне Писання. Цитування»], але це все робиться з однією метою [це може, навіть, бути дуже щиро, з добрим наміром, але дуже часто добрими намірами дорога вистелена в…] – викласти своє філософське бачення, але аж ніяк не віру Церкви, як Вона знає, відає Бога. Наприклад, з одних і тих самих слів [«добрих» самих по собі] можна скласти або благословення, або прокляття; з одних і тих самих, добрих самих по собі [«православних» цитат, статей], елементів, збудувати дорожні вказівники, знаки, які показуватимуть діаметрально протилежні напрямки; одну і ту саму атомну енергію можна використати для блага людства [наприклад, для вироблення електроенергії], або для його знищення [наприклад, атомна бомба]). То як же по змісту даної схоластичної книжечки визначити, до якої міри вона язичницька [тобто, породжена виключно земним умом, без досвіду Духа Святого, хоча б малою мірою]? Якщо, наприклад, вчення про Бога починається з розділу «Про Бога, єдиного по природі», тобто з вчення про Божу природу та її властивості, то така книжечка найвищою мірою схоластична, і яку я би радив тут же закрити і по можливості «спалити». Ви заперечите: навіщо палити, дивись – нижче по змісту йде розділ «Про Бога, Троїчного в Лицях». Так, елементи всі на місці, але вектор вказує – не туди!!! Відкрию вам секрет: семінаристи, прослухавши курс такого мертвого, схоластичного, догматичного богослів’я, здавши екзамен, спішать чим швидше забути, що вони вчили. Чому? Тому, що ця мертва, абстрактна конструкція, хоч і складена з цитат Біблії та святих отців, ніякого відношення не має до духовного життя Церкви. Ви скажете: добре, ми всі ці католицькі і протестантські книжечки «спалимо», а по яких тоді підручниках будуть готуватися майбутні пастирі Церкви? Так, православної літератури мало, але вона є, потрібно тільки трохи потрудитися… В кінці книжечки я вам пораджу «Рекомендовану літературу», яку запропонував отець читати, щоб хоч трохи набути православного мислення [про життя православне, на жаль, мова не йде] та навчитися «розпізнавати духів». Отже, там, де мова спочатку йде про природу, про її властивості, і аж потім згадується, що ще є ім’я в «цієї природи» – це ознака язичництва [коли ми говоримо «язичницький ум», ми не розуміємо нічого поганого, принизливого – це ум (як творіння Боже – «дуже добрий») не просвічений благодаттю Духа Святого, та ще й на додаток заражений гординею, сліпотою], це повторення первородного гріха – від іпостасі («Хто» і «Як») перейти до природи («Що»), не важливо якої, чи Божественної, чи тварної людської. Тому шукання раю, благодаті, духовних дарів, видінь, духовної насолоди.., тобто Божого, а не Бога, Особистість – гріх, і як наслідок – смерть. Тому природу (сутність) знати не можна, та й потреби немає, бо любов безвідносна до природи. Тому одкровення Особистості та Іпостасного Буття і є суть Євангелія – правди про Бога: Тройця люблячих Іпостасей, та людину – особистісну істоту, яка покликана до обоження,

«Бути, як Бог» [не Богом по природі – це неможливо та й потреби немає, немає різниці, яку я природу іпостазую, я все одно віддаю і вона є тільки характеристикою, показником мого життя в Любові (нижче ми будемо говорити про це детальніше)], жити як Особистість Триіпостасна, жити як Любов, стати Любов’ю по благодаті. Гріх – це жити природою, а не Іпостассю, тобто виживати за рахунок природи, «їсти» природу, а не Іпостась Іншого [жити буттям як спілкування і отримувати життя, себе від іншого і жити ним: «не я живу, а живе в мені Христос», «Я в Отці, а Отець в Мені»]. Бог сказав: «не їж» природу, небуття, а їж Мене. Адам не зрозумів, як і всі діти першого Адама. Другий Адам – Ісус Христос відновив «правильне харчування»: не хлібом єдиним, а Логосом, Іпостассю. Тому Христос, як Іпостасне Слово Отця і є справжньою і єдиною Їжею (в наступних розділах на цьому зупинимося детальніше).

Хтось може заперечити: хіба Церква не говорить, що Бог – Всесильний, Всезнаючий, Всюдисущий, Дух, Безпочатковий, Вічний, Свобода, Істина…, хіба не про Божественну природу та її атрибути, властивості говорить Церква?! Звичайно, що ні. Церква не говорить про те, чого не відає, не знає («Бог у світлі неприступнім перебуває», сказано не «Він є світло неприступне», а підсилено «у світлі неприступнім», що вказує на абсолютну трансцендентність Божого єства). Коли Церква говорить, що Бог Всесильний, Всюдисущий, Дух, Істина, Свобода, то Вона говорить не про Божественну природу та її властивості (навіщо нам це знати? що нам дасть це знання? Церква відкидає знання заради знання, а тим більше фантазії про те, чого зовсім не знаєш   та   й   знати   не   можеш!),   а   про   Іпостась   та   її «властивості». Бог такий не тому, що в Нього така природа, а тому, що Він «хоче» бути таким, бо він є Особистість, яка визначає природу, а не визначається нею. Тому і людина, як особистість, може і мусить пізнати Істину і стати безпочатковою, тобто вийти з часу і простору, із занурення в природу і життя нею в особистісне, іпостасне існування, яке і є вічність, безпочатковість, всесильність, духовність, свобода… Особистість – це реальність безпочаткова, всюдисуща, всесильна, свобідна… ці атрибути – це суть особистості, іпостасі, а не природи, бо якщо б це було навпаки, то як би тоді людина могла обожитися, стати богом по благодаті?! Язичники і ті православні «християни» [не кажучи вже про католиків і протестантів], які не відають битійно, в Дусі Святому одкровення Особистості, цього не розуміють та й розуміти не можуть. Вони сприймають одкровення через природу і зводять усе до природи – в них «особистість» – це атрибут, додаток до природи, а не принцип буття всього сущого. Я думаю, цього зерна досить, щоб з нього, при правильному духовному житті та розсудливості, виросло дерево відання цього головного предмету. Але давайте фактом-прикладом зросимо це зернятко, давши трішки вологи для швидшого зростання: Друга Іпостась Святої Тройці, Логос Отця, не природою входить у світ і не по природі з’єднується з людиною, але вбирає в свою Іпостась тварну природу і починає вже двома природами незлитно, незмінно, нерозлучно і нероздільно іпостасно з’єднаними, реалізовувати своє життя як Любов. Висновок: Іпостась ширша за природу, тому не іпостась в природі, а природа в іпостасі та іпостась первинна ієрархічно по відношенню до природи…   Апостол Павло був у вічності, «на третьому небі», значить, щоб там бути, він повинен був мати якусь подібність з цією областю, в якій перебував і якої причастився [за законом духовного життя: подібне єднається з подібним], тобто і він мав бути вічним на «час» перебування там… за природою це неможливо, значить – за іпостассю! Отже, вічність – це «властивість» не природи, а іпостасі. «Царство Боже всередині вас є» – це все про нашу особистість, нашу потенційну здатність як образу Божого, жити Вічним Божественним Життям, до якого долучає нас Отець через Сина в Дусі Святому…

Тож, якщо нас цікавить Божа природа, яка для нас недосяжна, і ми говоримо про неї, не маючи досвіду [як знати, відати те, що ніколи не може бути пізнане?!], то ми поза Церквою, яка не філософствує, не домислює, не фантазує, а інакше Вона перестала б бути «Стовпом і утвердженням істини». Ви спитаєте: чому Церква не говорить прямо, без притч, без двозначностей, просто? В тому-то і річ, що Церква говорить дуже просто, і насамперед в здоровому глузді. Але ми умудряємося просте, однозначне слово підлаштувати під себе, під своє розуміння, щоб і надалі жити блудом [заблудженням, невіданням], потурати своїм похотям, і в той же час називати себе християнами. Тому Церква, як чадолюбива мати, будучи всім для всіх, і підбирає для кожного духовного рівня відповідні слова з лексикону і досвіду слухача-оголошеного, щоб всіх привести до покаяння. Тому і говорить про невимовне, іпостасне буття мовою досвіду «природи», якою живуть непросвічені хрещенням грішники. А втім, знаймо – поки ми говоримо словами і маємо потребу слухати їх і навчатися за їх посередництвом, то ми ще живемо природою, а не іпостассю, мова якої – мовчання, ісихія.

А зараз скажемо ще декілька слів про Особистість, Іпостась, використавши біблійний прийом, згідно якого про одну і ту ж подію говориться двічі. Отже, будучи образом Святої Тройці, в якій три (тут ніякої арифметики і чисел не має) Божественні Іпостасі іпостазують єдину Божественну природу, людина – це мільярди людських іпостасей, які іпостазують єдину людську природу. Людина – це особистість, іпостась, Я у співвідношенні з Іншим(и), яка має (не маючи) тіло і душу – природу. (Не існує природи без іпостасі, і іпостасі без природи – В.А.). Отже, Я маю тіло і Я маю душу (маю, щоб не мати – вони мені потрібні, щоб не бути потрібними). Тіло «моє» (не моє, бо одночасно і Інших іпостасей, людських «Я»), але не Я. Душа «моя» (не моя), але не Я. Життя Я залежить не від тіла і не від душі – а від Інших, від спілкування чи не спілкування з Ними. Тому тіло ні смертне, ні безсмертне, душа – ні смертна, ні безсмертна. Питання життя і смерті стосується іпостасі, а не природи, яка тільки існує (як наслідок творчого Слова Божого: «Будь»). Ми не можемо не існувати – а от яке буде наше існування: Як Життя в любові, чи як смерть в егоїзмі, привласненні «своєї» «безсмертної» душі, чи душі і тіла разом, в самості, – залежить від Я, яке себе реалізує – тобто визначає природу як любов, або навпаки є реалізацією природи – тобто визначається природою як егоїзм і як крайня форма його – самість (різниця між егоїзмом [ще є потреба в Іншому, щоб використовувати його в утилітарних цілях – пекло] і самістю [Інший абсолютно не потрібний – місце безмістне, аввадон – протока під безоднею пекла] див. нижче). Отже, ми живемо чи виживаємо після розділення душі і тіла, не тому що душа «безсмертна» – це язичницькі казки і байки, – а тому що ми особистості, яких Любить Бог.

Що все те, про що ми говорили – не просто філософські звороти (хитросплетіння), ми переконаємося, коли будемо говорити про принципи духовного життя – практичне застосування догматів у духовному житті на шляху до обоження.

Часто в тексті будуть зустрічатися терміни – онтологія, екзистенція та похідні від них, тому скажемо декілька слів, що ми будемо розуміти під цими богословсько- філософськими термінами і який зміст в них вкладатимемо.

ОНТОЛОГІЯ – вчення, слово про суще, те що Є і відповідає на питання: хто? що? Бог про Себе говорить: «Я є сущий – Я є Той, Хто Я є; Я був Той, Хто Я був; Я буду Той, Хто Я буду» – ці три фрази – це переклад з єврейської (якою написаний Старий Завіт) фрази «ех’є ашер ех’є», яку грецькою мовою переклали «Его емі о Он» – «Я є Сущий». Отже, онтологічний – незмінний, вічний, завжди собі рівний. Що? – сутність, Хто? – особистість, іпостась. Нариклад, світ, який ми сприймаємо нашими сенсорними відчуттями – не сущий, не є, не існує – це небуття (він змінний). А онтологія світу – це нетварні Божественні енергії, логоси-воління Триіпостасного Бога. Тому коли ми будемо говорити слово «онтологічний» і однокореневі до нього слова, будемо мати на увазі Бога і все що причасне Йому. Онтологія в Бозі…

ЕКЗИСТЕНЦІЯ – це спосіб існування, і відповідає на питання: як? Яким чином (модусом) щось існує, перебуває в спілкуванні, взаєминах з Іншим(и)? Екзистенція – онтологічна категорія тільки в Бозі: «Бог є Любов» і «Любов ніколи не минає». Любов – як є Іпостасі Тройці? – вічна – онтологічна категорія. Антипод: «Світ у злі лежить» – спосіб існування – природа, яка є завжди «дуже добра», «добро зіло» існує в небутті, безбожності, як протилежний Троїчному модусу (способу) існування в Любові. Тому, коли ми будемо вживати ці терміни (екзистенція і онтологія), вони стосуватимуться Бога і обоження людини, як причетності, причастя до Троїчного і Боголюдського модусу (способу) Існування (Бути як Бог).

Отже, щось чи хтось Є (онтологічно) настільки, наскільки причасне Богу, бо Бог є природою (нетварними Божественними енергіями), основою (іпостассю) всього тварного сущого. Щось чи хтось Є (екзистенціально) настільки, наскільки причасний Троїчному, Боголюдському модусу існування. Тепер можна зрозуміти вислови: «існувати в небутті», «існуючи, не бути», «існувати в смерті», «пекло – місце безмістне»… (детальніше в другій частині)

Ми будемо вживати два слова – «Церква» і «церква». Під «Церквою» ми будемо розуміти Тіло Христове, Боголюдський організм, нове життя з Христом і у Христі, яке звершується Духом Святим. Членом Церкви є ті, які мають Дух Христів та живуть у видимій формі існування – ревним виконанням Євангельських Заповідей (а не своїх інтерпретацій Заповідей – В.А.), та мають один із покаянних плодів такого житія – любов до ворогів (молитва за тих що гонять, благословення проклинаючих, добро тим хто ненавидить), і, як мінімум, понуджують себе до такого життя. Під «церквою» будемо розуміти організацію, зібрання людей, об’єднаних ієрархією, яка має апостольське приємство, таїнствами, віровченням вираженим в різних формах (слово, музика, ікона тощо), богослужінням. І до церкви належить той, над ким було звершено законним священиком, який має апостольське приємство, чини двох таїнств хрещення і миропомазання (це прохідний мінімум) – ось такі мають право називати себе християнами і бути членами церкви – брати повноцінну участь у житті церкви та причащатися Євхаристії. Ми бачимо з таких позначень, що «Церква» вміщує «церкву», але далеко не співпадає з нею. Одиниці з тих, що належать церкві (організації) є членами Церкви (це завжди «мале стадо», як говорить Господь). Але той, хто став причасником Духа Святого обов’язково стає, в цій формі існування, членом православної церкви, яка має апостольське приємство хіротоній та зберігає в чистоті Передання – віровчення та закони правильного духовного життя (ми говоримо про історичну православну церкву). Чин таїнства і таїнство – це різні речі; тому чин таїнства може бути звершений (яким стаємо членом церкви-організації), а таїнство (яким стаємо членом Тіла Христового – Церкви) ні! (приклади і аргументи див. нижче).

«P.S.» – «пост скриптум» – слово після слова. Слово, яке підбиває підсумки, які не є очевидними з контексту сказаного вище, або щось важливе, що безпосередньо не має відношення до сказаного вище, але має велике значення для читача, в даному випадку, для його духовного життя.

«Адам» – це слово ми будемо вживати в двох значеннях – як власне ім’я прародича, та в значенні: людина, людство.

P.S. Завжди в дискусії, полеміці, бесіді вимагайте об’єктивних (які можна перевірити без «містики») аргументів: «Звідки ти це взяв?!». Але наперед домовляйтесь (щоб не гаяти часу на пусті балачки!), що на голий суб’єктивний досвід, чи досвід інших (напр.: бо я так вірю; я переконаний, знаю; мені було одкровення, мені явився ангел; або комусь було одкровення і я йому довіряю…) ми не опираємося (та на них і не можна опиратися – вони в минулому, їх немає, а є тільки плоди; – «було одкровення!», «хтось говорив», або «я бачив, чув» – це перевірити не можна, але можна перевірити плоди, тобто те що є зараз, «об’єктивно», і ми обидва можемо пережити, перевірити. «По плодах їх пізнаєте їх», чи від Бога мають знання, чи самі вимріяли, чи інше якесь джерело! Звідки я можу знати, хто тобі являвся – світлий ангел чи «сатана в образі ангела світла»?! Тільки по плодах пізнається минуле, і як каже апостол – плоди їх явні!), тільки на об’єктивні – які кожному піддаються перевірці чи раціонально-логічній, чи відчуттів та досвідної перевірки на рівні душевно-тілесного світу (тобто метод перевірки і факти, які об’єктивно підтверджують теорію)! Якщо ти комусь довіряєш, тобто опираєшся на досвід іншого – знову ж таки, чому ти йому довіряєш?! За яким критерієм ти судиш про істинність чужого досвіду, не будучи причасником його?! Тільки так будуючи формат спілкування, можна досягти позитивного результату. А в координатах суб’єктивізму – «бо я так хочу, так вірю…», – нічого путнього не буде! Має бути спільна площина (реальність «тут і зараз», тобто плоди, а не «було» чи «буде»), а інакше один про «кілограми минулого», а інший про «метри майбутнього» – там істини немає!

Ти кажеш, що тобі чи тому, кому ти довіряєш, було одкровення?! – А мені було одкровення, що тобі і твоєму пророку не було одкровення (або: біс явився тобі чи твоєму пророку в образі ангела світла, а ви думаєте що це від Бога)! Так діалог чи дискусія не будуються! Тому ми говоримо про плоди і дискутуємо про плоди! Наприклад: мусульмани тримаються за одне – це відправна точка цієї язичницької релігії, – що Мухамед отримав одкровення від Бога, і Коран це Слово Боже, плід не земного походження. Вони, мусульмани, в це вірять; а чи було одкровення, і якщо було, то від кого? Тільки по плодах їх… А плоди явні: вогнем і мечем насаджувалося «спасительне вчення і релігія»…

«Істина», яка сама себе не може захистити, а потребує для захисту меч, автомат, атомну бомбу – це брехня і обман! Істина не захищається – вона себе пропонує і віддає безгранично, вона завжди відкрита, і всіх захищає, береже! Тому апологія – це не захист істини, а захищати нею (захищатися, бути під омофором істини) від омани себе і опонента – любити ближнього, як самого себе! Зрозуміло хто диктував Коран Мухамеду, хто допомагав компілювати і синтезувати три релігії (християнство, юдаїзм, тобто Старий Завіт та зороастризм – язичницькі мріяння) в одну – іслам. (Є деякі пустослови, які безпідставно зводять наклеп, мовляв християнство насаджувалось так само і приводять христові походи, які мали місце в другому тисячолітті(!) по Різдві Христовім! Воювали «християни»? – Так, і між собою (братовбивчі війни: «християни» з «християнами»), і з язичниками християни воювали! Різна була мотивація: і праведна, і неправедна, були і пристрасті, і любов жертовна, але причім тут проповідь Євангелія апостолами і їх послідовниками до маніпуляцій імперій, держав, політики тощо. Які плоди дало християнство – візьміть будь-якого святого (не просто канонізованого, бо між ними є такі, яких треба вимолювати, а не в приклад для наслідування їх ставити!), наприклад Серафима Саровського, Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця (це плоди християнства) і знайдіть щось подібне в язичників – ісламі, буддизмі, індуїзмі, каббалі, сатанізмі…).

Як взнати хто батько дитини – Отець-Бог чи отець- диявол?! Що зачала душа – Христа і породила святість, чи неправду (від батька неправди – диявола) і породила беззаконня?! Поки ще дитя в утробі – можемо тільки гадати, а коли народиться плід-дитя, тоді і виявиться правда хто батько – Бог чи диявол?! Тільки плоди можна побачити і відчути, і про них тільки можна «об’єктивно» говорити! Нас не цікавить минуле, або краще сказати, воно нас цікавить настільки, наскільки воно присутнє (і зумовлює) в теперішньому, тобто плоди минулого – і тільки про них доцільно говорити, тільки вони мають реальне відношення до життя «тут і зараз»! А коли ми говоримо про те що є, до нього можна застосувати формальну логіку і якось окреслити, визначити істину, принаймні однозначність: добре або зле. І по плодах можемо взнати причину (напр., в математиці – знайти первісну для даної функції – знайти функцію, похідна від якої і є дана функція, тобто, це зробити за певним правилом рух в минуле. Похідну можна знайти завжди, а от первісну – ні, не по силах плотському уму).

Якщо з А випливає В, а з В, в свою чергу, випливає С, то з А випливає С. А інакше про що говорити, коли все відносне, автономне, самостійне (напр., в мусульман один пророк і одне одкровення (іншого немає і бути не може, як вони переконують світ і самі себе), і перевірити ніяк не можна – це потрібно приймати на довіру! А хто думає інакше – мечем заставимо вірити, бо доказів немає, а є тільки протилежні аргументи – плоди! Тому і потрібен меч, щоб боронити віру, «істину»!? Що ж то за істина, яку потрібно боронити?!) і істина сама по собі, а не в цілісній системі!

«Звідки ти це взяв, і чому я маю тобі довіряти?!» – не забувайте запитувати співрозмовника!

Вимагайте, як строгі поліцейські, митники у всіх, хто хоче увійти у вашу свідомість: «Ваші аргументи?!» Аргументами для мене являється тільки те, що я можу перевірити (напр., посилання на якесь джерело: Біблія, творіння якогось Святого Отця чи інший матеріал…], яке є доступним для мене, чи факт, який існує, і я можу переконатися в цьому), а що я не можу перевірити, те для мене аргументом не являється! Той, хто мене хоче «спасти» повинен говорити зі мною на моєму рівні, який би він примітивний не був, і наводити аргументи, зрозумілі для мого скудного ума, і, звичайно, допомагати мені рости… Проповідник Істини свобідний і оголошеного вводить в свободу! (прикл.: проповідь апостола Павла, який був всім для всіх…) Не дозволяйте нікому (опоненту, співрозмовнику) вішати Вам «лапшу на вуха» – не розпускайте вуха і фільтр ніколи не відключайте (Святі Отці цим тільки і займалися, що берегли помисли: «свій чи чужий?!»). Маємо бути строгими митниками, стоячи на кордоні свого ума, свідомості, щоб часом під виглядом гуманітарної допомоги («доброзичливості», «милосердя», «бажання спасти»…), в гарних, блискучих упаковках нам не передали вибухівку, або якийсь вірус чи хворобу. Хоч аргументи ніби в порядку – обов’язково перевіряйте товар, щоб не було контрабанди (будьте строгіші за російських митників, які стояли на кордоні з Україною, коли вона готувалася до асоціації з ЄС – коли все було добре, і документи, і товар – все одно не пускали, радилися з вищими…). Але, дуже будьте пильні з аргументами – їх часто підробляють, підганяють, підтасовують, видумують, і так майстерно, що сходу і не розбереш – чи липові чи справжні. Якщо напевне не знаєте (тобто миттєво не звірили, чи так воно) – попросіть почекати тиждень-два, поки ви не перевірите його документи! Будьте немилосердні (це ж у ваших інтересах), не слухайте благань: «в нас ковбаса, м’ясо, продукти харчування, термін придатності яких сім діб…» – нехай стоять хоч місяць, поки ви напевне не будете знати що робити! Істина – не псується, якщо бачите паніку, відразу знайте – везуть контрабанду сатани!!! Будемо берегти серце чистим, принаймні, не робитимемо його чорнішим, пускаючи в нього все без розбору!

Добре перевіряйте аргументи – вони можуть бути фальшивими, видуманими, безпідставними, – не лінуйтеся перевіряти їх, особливо тоді, коли мова йде про Ваше спасіння!!!