Ми   часто   чуємо   з   уст   віруючих   слова   «гріх», «грішити», «грішник», проте не замислюємося про істинне значення цих слів. Проте, коли звучать тривожні слова «смерть», «катастрофа», «невиліковна хвороба» та інші тривожні фрази, якими повідомляють про лихо, ми приходимо в активне занепокоєння, на відміну від пасивного сприйняття однокореневих зі словом «гріх» слів. Ми вважаємо, що це відбувається від неправильного розуміння смислу та реальності, яку позначає це саме слово. Говорячи про гріх, Церква відкриває перед нами причину зла та страждання у світі: чому хворіють та помирають невинні діти, чому вся історія людства, яке безперестанку шукає щастя, заплямована війнами, вбивствами та іншим злом, що з розвитком науково-технічного прогресу не зменшується, а, навпаки, зростає; чому ми хворіємо, страждаємо та помираємо? То що ж таке гріх? Про що йдеться, коли Церква говорить про гріх?

Гріх є беззаконня (1Ін.3:4). Визначення гріха апосто- лом Іоанном є визначенням глибоко онтологічним, а не метафоричним. Було б вкрай помилковим тлумачити це слово юридично. Гріх є беззаконня, спотворення закону, тобто порядку, даного творінню Господом, того внутрішнього устрою всього творіння, яким воно живе, тієї премудрості, в якій сенс світу.

Що ж це за закон, яким все стоїть? Бог є Законом і Творцем усього існуючого, бо все Ним стоїть, і все – для Нього і в Ньому (Діян. 17: 28). Бог християнства – це не самозамкнена монада, а Бог-Тройця – Отець, Син і Святий Дух. У житті Церкви Бог виявляє Себе підвалиною буття, особистісного, вічного життя. Особистісний спосіб Його існування конституює бутя (конституювати – організовувати, формувати і визначати структуру людського буття – все існує боголюдськи): Бог як Особистість, є іпостась буття, тобто спосіб існування всього. Священне Писання говорить, що Бог є Любов (1 Ін. 4:16). Це означає, що кожне із Лиць Тройці живе не для Себе Самого, але віддає Себе іншим іпостасям, так, що всі Три перебувають у любові Одне з Одним. Життя Божественних Лиць є взаємопроникненням іпостасей, так що життя Одного стає життям Іншого. Закон існування особистості ототожнюється із самовіддачею, самозреченням, применшенням себе самого до кінця заради життя іншого. Отже, принцип існування всього тварного є принцип особистості. Людина, створена за образом Бога-Тройці, є особистістю, покликаною у своєму житті реалізувати троїчний спосіб буття. Все творіння за посередництвом людини покликане увійти в абсолютне єднання з Богом, досягнути обоження свого єства, тобто увійти в Божественне життя, в саме життя Пресвятої Тройці і стати причасниками Божественного єства (2 Пет. 1: 4).

Тільки особистість, і тільки в акті свободи, здатна реалізувати своє життя як любов. Якщо особистості відмовляються від наслідування Божественного образу буття і вибирають інший шлях, то їхнє існування не досягає своєї мети, тобто повноти життя в Бозі. Падіння починається з вільного вирішення людини відмовитися від особистого спілкування з Богом, обмежитись автономністю та самодостатністю власної природи, утверджуючи себе без ставлення до іншого – до Бога та всього творіння. Отже, корінь і джерело будь-якого зла – гордість, егоїзм, самість.

Гріх – це промах, невлучення в ціль, поразка щодо існування й життя, якої зазнає особистість у реалізації свого призначення. Ця поразка в будь-якому разі трансформує природу, оскільки спотворює і руйнує її. Саме такої поразки зазнала людина, коли обрала шлях самообоження, а відтак шлях смерті. Внаслідок першого гріха праотців у природі відбувся незворотний процес розпаду і тління природи, кінцем якого є смерть.

Гріх – це завжди розірвання єдності: людини з Богом, людини з людиною та в самій природі людини.

«Незнання закону не звільняє від відповідальності», – стверджують юристи. Так само і в житті кожної людини: незнання фізичних та духовних законів не звільняє від наслідків (ран) при порушенні їх. Якщо дитина чи доросла людина доторкнеться до розпеченого заліза, то, незважаючи на знання чи незнання, в обох будуть опіки. Отже, чи знаю я, чи не знаю, хочу, чи не хочу – закони існують незалежно від мене. Якщо всі фізичні закони знати необов’язково, то духовні закони мають знати всі, тому що їх порушити можуть кожної миті, на відміну від фізичних. Осудження, гнів, заздрість – це все в нас перебуває.

Коли Церква говорить: «Не гріши», тим самим вона стверджує: «Людино, вчиняючи гріх, ти собі нашкодиш, ти себе пораниш, завдаси рани своїй природі, скалічиш її».

Коли Священне Писання говорить про Боже покарання, то воно завжди вказує на наслідки того чи іншого гріха, за який, мовою Біблії, «карає Бог». Бог нікого не карає, ми самі себе засуджуємо на страждання, чинячи беззаконня. Євангельські заповіді – це не збірка юридичних постанов чи заборон, зовні нав’язаних людині; це природні закони життя всього сущого.

Ми повинні розрізняти три типи гріха: особистий, родовий та первородний. Особистий гріх – це той, який чинить кожна людина, порушуючи голос совісті, голос розуму, голос Закону Божого.

Поняття родового гріха має дуже велике значення для розуміння питання спасіння та для оцінки нашого життя загалом.

Родовий гріх – це не той гріх, за який ми несемо відповідальність, це не гріх, в якому людина винна особисто. Ні, це та хвороба морального порядку, хвороба, якою карається людина, або точніше, з якою народжується людина, але джерелом якої є не вона сама, а її батьки, її пращури. Що ж конкретно є джерелом цієї хвороби? Як правило, а може, це тільки так і є, – якісь серйозні моральні злочини.

Виявляється, що важкі гріхи, або ті, які називаються смертними гріхами, справляють потужну дію на душу і тіло людини.

Ми мусимо пам’ятати, що людина – це одна істота в своїй єдності, хоч ми й розділяємо її на душу і тіло. Насправді, людина – це єдина істота (тіло і душа в цілісності, а не окремо душа чи тіло). І тому смертний гріх, дуже сильно впливаючи на совість людини, на душу, накладає відбиток на всю істоту людини, зокрема на її спадковість. Отже, саме у такий спосіб ми отримуємо страшний наслідок.

Злочин родоначальника завдає такої рани, яка передається впродовж існування кількох поколінь. Коли Біблія говорить про те, що гріх отця позначається до третього-четвертого роду, можна вважати, що особливо сильна дія цієї рани, яку завдає людина своїм злочином і яка передається з покоління в покоління, впливає на подальші покоління, і особливо вона є відчутною у цих перших трьох- чотирьох поколіннях. Як іноді рана (душено-тілесна) не заживає в нас протягом певного часу, так і ця рана (гріх) особливо дієва («не заживає», «болить») протягом якогось певного проміжку часу. Такий гріх ми називаємо родовим. Про те, що це не богословська абстракція, а реальність нашого життя, кожен може в цьому переконатися.

У багатьох дітей ми помічаємо яскраво виражені пристрасті, хвороби. Дитина ще нічого не розуміє, а в неї уже ці пристрасті, тобто симптоми хвороби, проявляються на повну силу. Вона не несе за це відповідальності. Отже, родовий гріх (хоча ми іменуємо його гріхом, насправді є хворобою) – це не особистий акт людини, а хвороба, успадкована нею. (Проте ця хвороба не вічна, тобто вона особливо діє на три-чотири покоління, і може бути вилікувана правильним духовним життям. Якщо упродовж життя цих поколінь знайдуться люди, які протистоять хворобі, долають її в собі, і зрештою перемагають, то родовий гріх припиняє діяти. З наведеного випливає дуже важливий духовний закон, про який слід не лише знати всім людям, а й буквально проповідувати його: батьки, бійтеся гріха, якщо ви дійсно любите своїх дітей! Не думайте про те, що ваше життя не має ніякого значення для ваших дітей! Не думайте про це, і не мрійте! Усі наші злочини і гріхи відбиваються на наших дітях. Тож, коли сьогодні часто- густо запитують: «Що нам робити з нашими дітьми?» Відповідь завжди доводиться давати однозначну:

«Подумаймо спочатку, що робити з батьками і матерями, тобто із самими собою, тоді дізнаємося, що робити з дітьми».

У деяких родах і навіть племенах певні пристрасті проявляються з особливо великою силою, тому так і залишився в історії рід каїнітів, розбійницькі роди, злодійські династії та інші. Там з особливою силою діє моральна хвороба. Тож цим людям потрібно поспівчувати, бо ми зазвичай їх засуджуємо, говоримо про них:

«Негідники, злочинці…» Не спішімо осуджувати їх. Подумаймо спочатку, від кого вони походять, в якому середовищі вони виховувалися. Хворих людей слід жаліти, а не осуджувати, і по можливості – допомогти.

І третя категорія – так званий первородний гріх. Це питання для нас має особливо велике значення, оскільки воно пов’язане безпосередньо з розумінням того, що зробив Христос для людства. Щодо цього існують різні думки, і вони для нас являють собою дуже велику значущість, адже неправильне розуміння питання приведе нас до неправильного розуміння суті подвигу Христа. Що таке первородний гріх? Розрізняють два поняття: є гріх праотців, тобто, гріх як дія всупереч волі Божій, той особистий гріх, який вчинили родоначальники людства, – це їхній особистий гріх, за який вони несуть відповідальність. Первородний же гріх – це ті наслідки, які виникли як результат особистого гріха.

Це ушкодження нашої людської природи, спотворення властивостей. Наші добрі за своєю природою властивості виявилися глибоко спотвореними, гнів на зло перетворився у гнів на людину. Заздрість, тобто прагнення до святині, заздрість як добре відчуття прагнення до ідеалу, перетворилося на зле відчуття стосовно того, у кого є щось краще, ніж у мене. Ось це і є спотворення наших добрих властивостей, а далі «розщеплення» єдиної людської істоти на протиборчі одне одному розум, серце, як орган чуття, і тіло. Це привело людину і людство до стану, в якому ми всі зітхаємо і бідкаємося, як би нам трохи краще влаштувати, щоб поліпшити життя людства. І все оглядаємось один на одного, забуваючи подивитися на себе. Історія людства та й особисте життя кожної людини свідчать про те, що дійсно ми постійно хибимо і проти свого розуму, і проти своєї розумності («мудрості-дурості»), і проти всього свого життя. Історія веде нас в якусь страшну невідомість, і щодалі живемо, тим гірше стає.

Отже, первородний гріх (пошкодження) – це не той гріх, в якому винна кожна людина – ніхто в ньому не винен, окрім Адама і Єви звичайно, однак це не дуже втішає. Від того, що людина, скажімо, народилася горбатою або сліпою (і невинною в цьому!), це її не дуже втішить, вона, все-таки, вважала б за краще бути здоровою і зрячою. Так і те, що ми перебуваємо в такому стані, коли розум говорить: «потрібно чинити ось так», а серце вабить до абсолютно проти- лежного, а тіло взагалі не хоче зважати ні на розум, ані на серце, не приносить ніякої радості, і від цього людина вся роздроблена. А звідси починається хаос усього її життя – і особистого, і сімейного, і суспільного, і державного тощо. Ось що таке первородний гріх – ушкодження природи, зцілити яку людина своїми силами неспроможна.

Гріх – це завжди випадіння з Божественного потоку життя в царину смерті. Гріх стає для людини розмитим морем розбещеності, сліпоти, безвідповідальності, нещирості, нецілісності. Суть гріха полягає в тому, що людина, якій дано можливість «ходити у світлі» і перебувати у вогні (пор. Лк.12:49), не ходить у світлі, а поринає в морок і тінь смертну.

При морально-релігійному відчутті такої гостроти і послідовності проблем неодмінно виявиться, що гріха в людському житті більше, ніж світла і вогню, що світло і вогонь лине зверху, а не знизу, що людина тяжіє через бажання та пристрасть до темряви, мороку, навіть насоло- джується ними, і що простувати легким шляхом вниз через широкі ворота властиво людській природі, бо шлях вгору, через вузькі ворота, важкий та скорботний.

Але цим релігійне сприйняття гріха не вичерпується. Річ у тім, що людина цілісної релігійності схильна відчувати і споглядати кожний свій гріх (і будь-який гріх) як власну провину. Розглядаючи гріхи інших, підходячи до них з духовною обережністю і сердечною добротою, така людина готова визнати, що в людині є гріх спадковий (родовий), який важко зарахувати їй і чи їй єдиній.

Тобто є гріх природній (первородний), зумовлений її земним способом існування, – тілесно-матеріальним, суб’єктивно-індувідуальним, інстинктивно-егоїстичним, еротично-пристрасним, – духовне подолання якого кожному з нас задано, але нікому із нас не дається легко і швидко. Є гріх мимовільний, гріх пасивності (неробства), гріх безпорадності і невміння, гріх необережності, забуття, упущення, лінивства. Тому для людини з живою совістю зрозуміло, що кожний гріх кожної людини являє собою єдине своєрідне неповторне поєднання душевних трудно- щів, невдач і падінь.

Тому людські гріхи не можна звести до каталогу дозволених, недозволених, напівдозволених, простимих і напівпростимих, які, всупереч всякій християнській совісті, пропонуються в моральних теологіях єзуїтів. Тим паче, вони не можуть бути покриті, ні викуплені, ні заднім числом, ні за рахунок майбутнього – за допомогою матеріальних пожертв на користь церкви (католицьких індульгенцій, або сучасної споживацької свідомості християн: куди поїхати, кому і яку свічку поставити, куди пожертвувати гроші, як змінитися зовнішньо, а не змінитися внутрішньо, по своїй суті…

Гріх простити неможливо, гріх можна тільки зцілити!

Гріх у самій своїй суті долається, виправляється і зціляється тільки духовно: духовним очищенням і поверненням у потік Божественного життя.

Духовний ріст людини вимагає не самовиправдання, а самозасудження.

Від кожної провини веде нитка в глибину людського інстинкту, порухи людської природи. Жодна провина не є випадковим станом, який миттєво виник. Навпаки, душа людини є живим організмом, у якому немає випадковостей або ізольованих подій. Усяке падіння людини, всякий гріх має свою історію в особистому житті людини і свої корені в первородному гріху. Визнати свою провину і з покаянням оплакати її – не означає знайти ті душевні рани (можливо, рани дитинства), в яких зародився лихий вчинок, і тим більше не означає зцілити їх, знесилити їх руйнівну й розпалюючу силу й оздоровити корені свого інстинкту. Дійсне очищення не звершується одним, навіть і щирим поривом до добра, до Бога; воно потребує всього життя до останнього подиху.

Великі аскети і добротолюбці православ’я знали це і так чинили. Одним із таких прикладів є Сисой Великий, який на смертному одрі просяявши, як сонце, нетварним світлом благодаті, молився, щоб Бог дав йому ще час для покаяння, початок якого, за його словами, він ще не поклав.

Ми можемо піти далі, відкрити більші глибини людського життя. Ми всі становимо один організм. Ми тримаємося один за одного, ми тримаємо один одного – і одночасно валимо один одного. Немає відірваних чи ізольованих людей, незважаючи на всю душевну, духовну самотність. Від байдужості одного байдужіє весь світ, розпусна людина розбещує всіх; всякий переступ постає на весь всесвіт і передається у всі кінці; всяка особиста фальш і злоба зводить наклеп на увесь світ і руйнує любов у цілому всесвіті.

Для того, щоб наша природа почала жити за своїм призначенням, слід покласти край її бунтівності, вкоріненій у самій біологічній іпостасі, індивідуальності – у природній волі та у неусвідомленому бажанні, інстинкті, в статевій енергії і сліпому прагненні до самозбереження.

Здолати власну природу неможливо. Людина прагне приборкати бунт свого єства, але здійснити це лише власним зусиллям вона неспроможна. Вона не здатна самотужки перестати бути тим, ким вона є від природи, як мовиться: «себе за волосся з болота не витягнеш».

Людина, яка споглядає будь-яку духовну недосконалість як гріх, і всякий гріх як провину, і в довершення переживає загальнолюдську вину у всьому і за всіх, ствердить, що гріх веде до страждання, і що в цій властивості гріха закладене його подолання. Випавши через переступ з потоку Божественного життя, людина почала існувати у протиприродному як у природному, нормальному стані. Гріх веде до страждання, яке, у свою чергу, має навчити людину духовності та самопізнанню. Страждання дається людині для її очищення, його корінь і джерело – у способі життя, що корениться у природі, пристрасному, тяжіючому до самоутвердження, самолюбства, самодогоджання.

Недосконалий спосіб життя вводить нас у гріх і веде нас до страждання. Наше завдання полягає в тому, щоб не уникати страждань, а приймати їх із вдячністю і долати гріховність нашого єства. Усі святі отці говорять про цілющу дію страждань, які випадають на долю кожної людини, це милість Божа, ласка, ліки…

Пізнання своєї ушкодженої природи і є основою покаяння, основою повернення до Христа, до здорової природи, зціленої в іпостасі Христа. У Церкві, у таїнстві євхаристії подається Тіло і Кров Христові, очищена і зцілена від гріха природа, якою, причащаючись, ми зцілюємо, лікуємо скалічену гріхом природу. Пізнання, яке людина отримує через страждання, дає їй зрозуміти, що своїми силами вона не може зцілити ураженої гріхом природи, і тому приходить до Христа – останньої, єдиної надії, і саме там народжується християнство, де є потреба у Христі – Лікарі і Спасителеві.

Християни мають дотримуватися активної життєвої позиції, яка проявляється у збереженні всього того, що заповідав їм Христос, аби ревним виконанням заповідей пізнавати свою неміч, убогість, і стати здатними прийняти в дусі смирення животворчу і зціляючу Божественну благодать.

Отже, наше завдання полягає в тому, щоб не співпадати з нашою ушкодженою гріхом природою і не ототожнюватися з нею. Людина як особистість завжди неіманентна до природи, яку вона іпостазує. Це тайна іпостасного життя, тайна Образу Божого в людині. Тому завдання людини, яка йде до спасіння, зректися власної волі своєї природи, ураженої на рівні інстинктів, і прийняти волю Божу. Вся аскеза спрямована на те, щоб замінити свою гріховну волю волею Божою. Але не аскеза зціляє природу. Це лише виявлення нашого бажання зцілитися, що є необхідною умовою, але недостатньою. Покаяння не виводить із природного стану, а лише припиняє гріхи. Лікується уражена гріхом природа тільки в Церкві у таїнстві Причастя Тіла і Крові Господа Ісуса Христа, причасті природи зціленої і преображеної Богом у Божественній іпостасі Слова.

P.S. Ніколи не забуваймо, не випускаймо з уваги принцип усього аскетичного подвигу, який ми приймаємо на себе, щоб сказати: « Дякую Богові всім своїм єством за все, що Він дарував нам». А це діяння, яким усі небожителі стяжали Царство Боже, відкрите преподобному Силуанові Богом, звучить так: «Тримай ум твій у пеклі (від бачення своїх гріхів незліченної кількості) і не впадай у відчай (а надійся на Господа, який пекло зруйнував)». Розбійник засудив себе до пекла, але за надію на Бога першим увійшов у Рай…