(Цей розділ органічно повністю належить до другої частини, але я був змушений втиснути дещо з неї в цю частину, бо невідомо, коли народиться друга частина. Я зустрів чоловіка, який мені запропонував ходити зі мною в лікарню до хворих, говорячи, що він має дар бачити причини хвороб і вимолювати людей. Я дуже грішна, грошолюбна, славолюбна істота, і ділитися з кимось чи грошима, чи славою я не збираюся. {Цей гріх сидить в синах першого Адама і в церкві найбільше проявляється (де більше святості – там і більш явний гріх). Така сама реакція була в РПЦ після того, як УПЦ (яка мала статус широкої автономії) запропонувала бути з РПЦ автокефальними помісними церквами.   Коли   УПЦ   попросила   автокефалії   у   своєї «доньки» РПЦ – ніхто, відразу, з боку РПЦ не думав про духовне, Бога, іншу спасительну доцільність (чи веде до зростання в Бозі така ідея, пропозиція) – зразу на око потрапила   фінансова   сторона   і   слава,   мирська   пиха «третього Риму» (вже не говоримо про політику та служіння імперським забаганкам), яка без України немислима! А потім опам’ятавшись, давай, біснуючись, шукати богословські, канонічні аргументи – а їх немає! Тому давай придумувати, підганяти канони під свою брехню, порушувати догмати (напр., повторно звершувати хрещення над тими безумними, які злякавшись сатанинських шипінь РПЦ про «неблагодатність» УПЦ КП, бігли по «благодать» до   РПЦ   –   приймали   повторно   «хрещення»   та   інші «таїнства»… – для диявола свято, «пасхальна» радість, бачачи своїх чад послушними! – сумне видовище… Сатана буде радіти доти, поки РПЦ не почне каятися), щоб оправдати своє зло і розкольницькі дії. А наостанок придумали термін «благодатний», і, будучи самі темними, загнали в темряву нещасних своїх парафіян, залякуючи «неблагодатністю», і як псів скажених цькували на тих, за кого помер Христос! А те, що було зі мною – це проекція цього розколу, вчиненого розкольниками УПЦ МП (агентами РПЦ) в УПЦ, – це той самий гріх, просто в дуже локальному вимірі: два «побожні» мужі…}. Уявіть собі, що після відвідин нас обидвох хворий зцілився – потім іди доказуй, що це через твою святість і за твоїми молитвами та подвигами хворий став здоровим. Я можу віддати гроші, а от славу [не обов’язково явну – в мені самому] святого, побожного – ніколи. Побачивши, що зазіхають на моє – я давай боронити нас обидвох від зла православним богослів’ям, Істиною. Біля двох годин ми бесідували – і, на щастя, «чудотворець» засумнівався [моя мета і була допомогтити людині засумніватись в її правоті – а далі нехай сама шукає, а я допоможу, чим зможу], поставив під сумнів корисність своїх «добрих діл любові». Дещо з цієї бесіди скажемо зараз, а спершу дамо слово отцеві. А от детальніше про духовне життя і що таке молитва, як його суть, скажемо в ІІ частині. – В.А.).

Будьте милосердні, як Отець ваш небесний милосердний! Це – заповідь, а не побажання! Яку милість проявив до нас Отець? Не забуваймо, що милість – це синонім любові мовою Біблії (незаслужена любов: Бог спас нас, коли ми були ще грішниками, противниками, ворогами Богу!) Одна милість Отця – послати у світ Сина, щоб світ мав життя з надлишком через Нього і Ним! Боже даяння, Дар Отця (який подається після гріхопадіння, як милість),

Милостиня подана Отцем світові – Ісус Христос, Син Божий. Заповідь Божа в екзистенціальному розумінні (Євангеліє не говорить про етику в розумінні світу цього) говорить кожному з нас наступне: стань отцем Сина Божого («той мені мати, брат, друг… хто виконує Заповіді Божі») і роздай Його всім (Твоє від Твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все)! Звучить безумно, кощунственно (як святотатство – В.А.), спокусливо (для еллінів (мудреців віку цього) – безумство, а для юдеїв (релігійних людей законницького мислення) – спокуса). Воно справді так. Бо ми, християни, часто, мислячи по-язичницьки та застосовуючи методи спасіння, які є в природних (породжених людським умом, а не одкровенням Бога – В.А.) язичницьких релігіях, хочемо виконати заповіді і через те спастися. А в «безумній» релігії – християнстві – все навпаки! Якщо ти виконав усі заповіді, або принаймні хоч одну, то це означає, що ти став втраченим (допоки не покаєшся!) для спасіння (прикл. фарисеї). Раз ти робиш добро («а не може з одного і того джерела текти солодка і солона вода; не збирають смокв із будяків…») – ти добрий сам по собі, без Бога, значить Бог тобі не потрібен.

Заповіді нам дані не для того, щоб, виконуючи їх, ставати добрими і спасатися! Заповіді в Біблії дані Богом з однією метою – виявити гріх, пагубний, критично- небезпечний стан, в якому перебуває людство («законом збільшується гріх», тобто виявляється, стає явним через симптоми – законопорушення. Гріх – це не порушення заповіді, це – хвороба, яка виявляється, стає дуже виразною за допомогою заповідей. Хто бажає собі зла? – ніхто. Навіть ті, хто вбиває себе – вони думають, що бажають собі добра, тому і чинять так. А заповідь покликана показати норму і твою невідповідність їй. Гріх не в тому, що ти вкрав, а в тому, що ти не можеш не красти, – твоє безсилля чинити добро, і твоя «сила» чинити зло. Водії, буває, роблять аварії не тому, що були не уважними, а тільки тому, що якийсь механізм вийшов з ладу; напр., поламалася система керування – крути кермо скільки хочеш, а колеса не слухають… і добре, якщо ти не на великій швидкості, а коли ти летиш в безодню страстей без опору?.. Причина аварії [гріха як порушення заповідей, «правил дорожнього руху»] не водій, а поламана машина [природа в безбожному стані, у злі] – В.А.). Заповіді дані для того, щоб, порушуючи їх (ревно намагаючись виконати їх!), людина пізнавала своє безсилля, своє безбожництво, свій пагубний стан, смирилася і відчула онтологічну потребу в Спасителі! «Ревне виконання євангельських заповідей навчає людину її немочей», – говорять Святі отці. Отже, заповіді (новозавітні і старозавітні) дані для того, щоб їх порушувати (щоб збільшився переступ). Тобто, заповідь не можна виконати, її лише можна і потрібно (намагатися) виконувати, щоб у процесі пізнати свою безбожність, неміч і каліцтво. Ми маємо зрозуміти просту(!) істину: заповідь виконується тільки Христом (Христос є виконання, звершення, завершення закону-заповіді, тому без Нього нічого доброго робити ми не можемо!). А часто ми робимо страшну помилку – хочемо виконати заповідь, як самоціль, забуваючи, що все має вести до Христа. Тепер зрозуміло, чому святі оплакували свої добрі діла, як гріхи. «Добрим ділом є тільки те, яке звершене для Христа, у Христі, і Христом» – так говорять Святі отці. Тобто, Добрим ділом є тільки те, після виконання якого я бачу свої немочі: що я сліпий, глухий, дурний, безбожник… і що сам собі раду не можу дати – мені потрібен Спаситель, Господь Ісус Христос! По плодах їх пізнаєте їх! Якщо після виконаного діла ти гордишся собою, пишаєшся, величаєшся, вважаєш себе достойним похвал і нагород земних і небесних, то твоє діло для тебе – отрута смертоносна, якщо не вихаркаєш її із себе покаянням (не очистишся потоками покаянних сліз) – загинеш!!! А якщо після виконання діла тобі відкриваються твої немочі, рани твоєї душі (гординя, пиха, скупість, розрахунок, користолюбство, самохвальство та інша мерзота і сморід) і ти не впадаєш у відчай, а йдеш, біжиш до Христа – Лікаря і Спасителя, то таке (і тільки таке!) діло є Добрим.

Заповіді – діагностика мого духовного стану, лакмусовий папірець, який виявляє правду про мене. Тому ревне виконання Заповідей робить людину не святою, а праведною, тобто такою, яка знає сумну правду про себе (вірніше, половину правди – хто вона без Бога, але ще не знає, хто вона з Богом, в Бозі). Плід праведності – смирення (відання екзистенціальної, онтологічної правди про себе, хто я є насправді, а не смиреннослів᾽я, яке приводить до плазування, раболіпства, розрахунку перед ким, чи чим, ти смиряєшся), а смиренним Господь дає Благодать, Силу бути Дітьми Божими! Тому кожна заповідь Божа в християнах має давати плід – смирення, яке у свою чергу, по милості Божій, дає плід Спасіння, Обоження. Християнство починається там, і тільки там, де є реальний грішник, реальний безбожник який гине, і надії на себе, на свої «добрі діла» він вже не має – йому потрібен СПАСИТЕЛЬ, Христос!!! Якби ми це завжди пам᾽ятали, що Альфа і Омега всього – Христос, і мета життя – стяжання Духа Святого, а не земна доброта, то ми б смирялися, і не мріяли, і не надіялися на свої «добрі діла»!..

Біда зараз в тому, що ми стали майже нездатні витлумачити Євангеліє в екзистенціальних, онтологічних категоріях. Ми тлумачимо Євангеліє як посібник з етики, кодекс законів поведінки доброї, етичної, моральної людини! Тому наші проповіді дуже часто носять етичний, а не екзистенціальний (іпостасний, вкорінений і співвіднесений з особистісним способом існування) характер. Тому й маємо такий занепад церковного життя християн. Кожна заповідь, кожне слово Євангелія має співвідносити нас з Христом, має являти нам модус іпостасного, Троїчного, Божественного Життя, і ідентифікувати нас як істот, які впали, випали в Адамі із цього Життя. Вся Біблія не про мораль, а про Христа. В Христі люди стають не добрими (в розумінні моральними, з точки зору поведінки), а Прекрасними (краса, яка вкорінена і йде з Царства Божого, яке всередині нас; одкровення єдиної і неповторної особистості). Христос не тільки Найдобріший, але і Найпрекрасніший з усіх синів людських.

Якщо читати Євангеліє як етику, в «рожевих окулярах» моралістики, то, наприклад, Новий Завіт не такий уже й новий. Любити Бога всім серцем своїм, всією душею своєю, всім розумінням своїм, всією істотою своєю і ближнього, як самого себе – сказано було ще в Старому Завіті (Второзаконня). Що ще можна додати? Нічого. Мораліст, заповідь про любов до ворогів («Любіть ворогів ваших: благословляйте тих, хто проклинає вас; добро творіть тим, хто ненавидить вас; моліться за тих, хто гонить вас»), яка дана тільки в Новому Завіті Ісусом Христом і розбиває в пух і прах всяку етику і мораль, або не помічає, або витлумачує в категоріях етики і моралі на свою погибель (2 Петр. 3:15-16). Мораліст умудряється, витлумачивши Євангеліє на свій лад, виконати всі заповіді (що, як ми бачили, за означенням неможливо), звичайно, свої ( заповіді Божі ним витлумачені, підігнані під себе, свій комфорт) заповіді, а не Божі, і стати «святим». Святі отці таких «святих» називають – святий сатана. Тому ми повинні навчитися не підлаштовувати, не підганяти Євангеліє під себе так, як мені зручно, а чути і розуміти Євангеліє (Слово), як його чує і розуміє вже дві тисячі літ Церква (ПРАВОСЛАВНА! Пробачте, мусимо уточнити у зв’язку з плюралізмом християнських конфесій) – Стовп і утвердження Істини.

У другій частині на прикладі милостині, молитви, посту в аскетичному розумінні (в святоотцівському розумінні), покажемо, як при правильному виконанні цих заповідей, цього доброго діла можна і потрібно отримувати плід праведності – глибоке смирення, яке в свій час стане причиною перебування Духа Святого в нас, нашого обоження. Головне не діла, а смирення, власнику якого дається влада бути сином Божим, дочкою Божою. Якщо немає смирення, то і всі діла, подвиги, молитви, милостині – марні. Тільки у ревному виконанні заповідей народжується смирення, отримавши яке, людина здатна сприйняти Духа Божого.

Смирення не може прийти, відкритися без понудження себе до ревного виконання Євангельських заповідей. Але не завжди виконання заповідей, навіть ревне, вінчається смиренням. Все залежить від того, з якою метою я це роблю. Якщо в ключі онтологічному, у свідомості синівства, або навіть якщо в контексті оплати неоплатного боргу – буде смирення, а якщо в ключі юридичному (законницькому), моральному, у свідомості раба або найманця, у зароблянні бонусів, заслуг, надзаслуг(!) – плодом буде гордість, богопротивний стан, стан, в якому людина прийняти Бога не може. Все залежить від того, чи добре діло є метою, чи засобом. Милостиня, піст, молитва {в даному розділі маємо на увазі аскетичну молитву, а не молитву в прямому сенсі, як перебування в Дусі Святому, коли Дух Святий в нас заступається за нас і увесь світ стогонами невимовними; а те що ми в Дусі Святому, ми не можемо не знати напевно, якщо ми в Бозі-Особистості, і спілкуємося з Ним лицем до лиця?! Молитва – це перехорезис, взаємопроникнення іпостасей: «Я в Отці, а Отець в Мені… Я в них, а вони в Нас», «вже не я живу, а живе в мені Христос, а я в Христі»; молитва – це не переживання, не емоції, не радість – це спілкування іпостасей, а все інше (радість, переживання…) – наслідок спілкування! А все інше, яке не є діалогічне (реальне спілкування), а монологи (в пусті небеса, з яких немає відповіді) на тему: канони, акафісти, тропарі, різні правила, чини, Ісусова молитва тощо – це все аскетичні вправи, чесноти як піст, поклони, милостиня, відвідування хворих – мета яких одна: побачити, що я безбожник, закінчений егоїст, смиритися і прийти до Христа як ЄДИНОГО Спасителя, Вчителя… Детально про молитву в ІІ част. – В.А.}, богослужіння, всі добрі діла, чесноти в аскетичному розумінні – це засоби, якими ми здобуваємо смирення, яке єдине відкриває двері Смиренному Подорожньому, що стоїть біля серця і стукає.

Тому вибери собі діло (аскетичне), яке приносить найбільше «прибутку» (смирення, смиряє тебе – і звільняє в тобі місце від гордині, для Духа Святого), і трудися: молитва (аскетична; а молитва як ходіння (намагання бути завжди) перед Богом – обов’язкова всім) дає плід Духа Святого – молися, піст – пость, милостиня – роздавай милостиню, відвідування хворих, в᾽язнів, сиріт – втішай їх, і так далі. Всього не зможеш зробити, всі чесноти виконує той, хто вже в Дусі Святому, в Божественній любові (які йдуть за законами духовного життя після смирення, яке робить нас здатними прийняти Бога, як Дар, Благодать). Якщо ти спонуканий гордістю, самохвальством, захочеш бути у всьому перший: в аскетичній молитві, аскетичному пості, милостині, відвідуванні хворих, сиріт, самотніх… то над тобою-гореподвижником здійсняться слова: яка користь людині, коли вона ввесь світ здобуде, а душу свою погубить, занапастить. Отже, заповіді потрібно виконувати всі, а діло головне нехай буде одне, максимум два. Суть не в кількості, а в якості; за якість дається благодать, а не за кількість. А втім, що б ти не робив – нехай все буде співвіднесене з Царством Божим, Ісусом Христом.

P.S.    А    зараз    дещо    скажемо    про    «цілителів», «молільників за увесь світ» (такі мрійники, почувши, що святі отці молилися за увесь світ і навіть за бісів – напр. прп. Ісаак Сирін, Силуан Афонський та ін., зціляли по любові в Дусі Святому, милосердю, співстражданню до хворих – і собі починають «чудотворити» та «молитися» за інших з владою помічника, рятівника!?! Аргумент який? – Ми ж молимося до Бога за їх спасіння, а не самі зціляємо, ми ж любимо, жаліємо (не зрозуміло кого? – себе)!? – Викриємо це безумство і сліпоту, бо з’явилося дуже багато СЛІПИХ поводирів, ХВОРИХ цілителів і БЕЗУМНИХ мудреців!!!). Ми з тим мужем розговорилися і подивилися разом – «Як віруєш?».     А     виявляється,     що     цей     «подвижник», «любвеобильний» муж не знає навіть елементарних істин православного богослів’я (Молиться правильно тільки богослов – див. вище) і не знає найочевидніших законів духовного життя. Невіглас у богослів’ї (не розуміє і не знає Священного Писання, де прямо викривається його безумство), і не живе правильним духовним життям – парафіяльним, а самочинним (де хочу, там на всенічному богослужінні стою, мрію; де хочу, там причащаюся; коли хочу йду до церкви, в яку хочу церкву (не в громаду, зібрання людей, ні) – тобто мрійник, який насправді, мабуть, не в Церкві. – аргументи припущення в ІІ част. Розд. Парафія), бо не знає найпростішого в духовному житті, тобто, в чому полягає початок, оце «мале», з якого потрібно починати (а, тільки той, хто вірний в малому, над великим поставляється!!! І хто законно змагається – одержує вінець перемоги!!! Див. порядок, чин духовного життя в ІІ ч.). Тепер розкажемо дещо з цієї бесіди для роздумів. Тільки деякі аргументи висловлені з обох сторін (кому потрібно глибше, доступніше – в приватній бесіді, через листування – адреса в кінці книги), і то в хаотичному порядку з повтореннями.

Мені отець говорив, якщо з кимось ведеш полеміку, то не намагайся когось відразу навернути в Істину – це неможливо. Головна твоя мета – викликати сумнів у людини в її правоті, допомогти їй поставити під сумнів її власний досвід та знання. Допомогти їй заперечити саму себе: тобто, опонент щось стверджує, а твоє завдання – допомогти йому допоміжними питаннями і логічними підказками (якщо він не знає відповіді) дійти до заперечення того, що він щойно стверджував! Те, про що він казав «так» через декілька хвилин каже – «ні». Я запитую: то так, чи ні? Він має логічно сказати, що він помилився! Наприклад: попередньо домовившись про кольори – який колір білий, а який чорний (або не домовлятися, а з ходу давати слово «експерту», а потім показати йому що він зовсім не експерт, а шарлатан або просто дурень), я пропоную опоненту, завівши його в будинок, в якому дуже багато кімнат, і, завівши його в одну із кімнат, прошу сказати, якого кольору стіни в ній. Ми робимо запис його свідчення, з його власноручним підписом – «так!», і йдемо далі по кімнатах та по поверхах (аргументах). І, через певний час, знову заводжу цього «експерта» в ту саму кімнату, попередньо підготувавши його аргументами, розповівши йому детальніше про кольори та оптику, і прошу сказати, якого кольору стіни в ній? – «Чорного!». Знову ми записуємо результати експертизи – «ні!». І показую «експерту», що це та сама кімната, стіни якої були чомусь для нього білими! Висновок, який я маю йому допомогти зробити – він або дальтонік, або, що ще гірше, сліпий, або самозванець (в омані) – одним словом не нормальний… а далі процес лікування… Моє завдання – допомогти опоненту самого себе заперечити, або показати йому, що він зовсім не компетентний в тому про що говорить, видаючи себе за вчителя народів! А суперечки, в яких «піна з рота летить», користі не принесуть. Бо до Істини потрібно добратися з середини – вона не може бути нав’язана. Тому моє завдання не нав’язати істину опоненту – силою загнати в Рай, а спершу показати йому, що він в омані (допомогти побачити йому себе без рожевих окулярів), а потім запропонувати (а не нав’язати переможеному на правах переможця) шлях до стяжання істини в свободі (тільки в свободі – піди і подивись сам! перевір, розсуди…). Глибоко помиляються ті, які нав’язують свої «істини» – немає в них Істини! Це один із шляхів вести полеміку-оголошення. Ви, може, знаєте кращий – але у всіх православних методах: не проти ближнього, а за нього – з любов’ю та заради любові…

Отже, моє завдання, за заповіддю Божою, було випробувати духа чи від Бога він! Якщо від Бога, то я займу позицію послушника, щоб слухаючи його, щось навчитися. А якщо не від Бога – то допомогти людині вийти з омани і одержимості. Тому, я почав ставити запитання і слухати відповіді та аргументи співрозмовника. Виявилося, що він не знає православного богослів’я, Писання та елементарних законів духовного життя – сліпець, який щось робить (сам не знає, що) навпомацки. Давайте поглянемо разом на цю дискусію – на деякі запитання, які були поставлені та відповіді і аргументи опонентів (вибірково, фрагментарно): … «Ви вважаєте, що Ви робите добро коли молитеся за хворих, вимолюєте їх, коли за Вашими молитвами, як Ви вірите, Господь їх зціляє?» – запитав я «цілителя».- Звичайно, що добро! А хіба зло молитися до Бога за іншого? Хіба зло допомагати один одному? Хіба зло коли хворий став здоровим? – відповів самовпевнено «цілитель». –То Ви робите добро, благо іншим і діла Ваші добрі? – уточнив я у співрозмовника. Так!   –    відповів,    тайно    пишаючись    собою, «чудотворець».

Після цієї відповіді я повеселішав – не хочеться бути учеником  (гордість       не       дозволить,       щоб       мене,

«найрозумнішого», хтось вчив), – переді мною сліпець; залишилось найважче – допомогти йому побачити це. Давайте подивимось разом на наші «добрі» діла, чи добрі вони насправді?! – запропонував я братові і продовжив: «Добрим є тільки Бог» – свідчить Ісус Христос. В іншому місці Господь говорить: «Без Мене не можете робити нічого доброго». Тому добрі діла може чинити тільки той, хто з Богом єдине ціле, хто причасний Йому, перебуває в Ньому, є реальним, живим членом Церкви – Тіла Христового. (Зовнішня ознака цього причастя Богу – це церковне життя, в серцевині якого стоїть Євхаристія). Отже, Святі Отці вчать, що добрим ділом є тільки те, яке звершене во Христі (в Церкві, тим хто є реальним християнином, а не номінальним), Христом (в Євхаристійному житті, молитві Бога за нас, коли служить нам в нас Господь – «час правити Господу», час, коли Він служить нам) і для Христа (у жертовній самовіддачі себе, один одного і все життя наше Христу   Богові   ревним   виконанням   Його   заповідей   – «Любить Мене той – говорить Господь, – хто виконує заповіді Мої», а не свої інтерпретації заповідей Божих; все, щоб я не робив – я маю робити для Христа [Див. притчу про Страшний суд]. А якщо я роблю для Христа, то вже не я роблю добро комусь – мені роблять добро, не я милую – мене милують (ми в церкві тільки те і робимо, що молимо Христа: Господи помилуй; тому милуємо не ми – а Христос. Детальніше в наст. ч.)). Тому подивимось по пунктах «во Христі», «Христом» і «для Христа», щоб побачити, чи наше будь-яке діло є добрим. Зауважу наперед, що преподобний Макарій Великий, який був настільки подібний Богові в любові, милосерді до грішників, що його називали «земним богом». І цей преподобний муж говорить про себе в молитві: «Боже, очисти мене грішного, бо я ніколи нічого доброго не вчинив перед Тобою» (перша ранішня молитва). Святі Отці оплакували свої добрі діла, як гріхи – знали, що добро, зроблене недобре, не є добром, а навпаки приносить зло тому, хто приймає і тому, хто робить! І тільки потоки покаянних сліз, смиренне благання прощення і милості Божої очищали ці діла від смертоносної отрути гордині, самохвальства, розрахунку, егоїзму; і очищені покаянням вже були не шкідливими для душі того, хто робить «добро» і того, хто приймає! А тут ХХІ ст. і муж досягнув такої «святості», що вже навіть і не оплакує свої «добрі» діла; ба, та навіть і гадки не має, що щось може бути не так і що їх треба оплакувати та каятися в них!? (Ви думаєте, що після прикладу про «добро» Макарія і Отців бесіда була закінчена? Ні, ні, не думайте, що людина після першого неспівпадіння з духом православ’я, з духом Святих Отців   буде   каятися   –   не   так   просто   перестати   бути «добрим»: самохвальство [тщєславіє, пуста слава] – це страшна пристрасть, яка плавно переходить в гордість, яка людськими силами не лікується – гордого може спасти тільки Милість Божа! Гордий не бачить себе гордим, і пусто-славний не бачить себе таким! Тому бесіда продовжилася далі).- Ви якої парафії являєтесь парафіянином?! – запитав я, і уточнив, – членом якої громади Ви являєтесь?!

Спочатку було коротке мовчання, після якого послідував перелік храмів, куди він ходив на богослужіння. Я пояснив йому, що бути в Церкві, це в першу чергу бути парафіянином конкретної парафії, а потім Патріархату!.. (дет. аргументи в ІІ Ч.). Ми побесідували з цього приводу (бути парафіянином) і зрозуміли, що мабуть «цілитель» не в Церкві: «во Христі» – це не про нього. Парафія – це громада, яку об’єднує спільна справа (говоримо зараз по плоті) – милостиня, проповідь Євангелія і взаємна допомога, тобто життя сім’ї. В якій ви сім’ї? – питаю його.- Якщо розуміти ось так, то в жодній, – відповів

«паломник».- Яка спільна справа у вас із тими людьми, з якими ви «молитеся» (будучи захожанином, прихожанином, частим відвідувачем – щонеділі, чи частіше, – тільки не парафіянином)? – запитав я. У відповідь мовчання і нерозуміння про що я говорю. А я підводив співрозмовника до пункту – «Христом». Діло звершене Христом, якщо воно звершене в контексті правильного духовного життя, в серцевині якого стоїть Євхаристія, де ритм життя – це ритм євхаристійного життя громади (в якій я – реальний член) – я живу від євхаристії до євхаристії (засвоюю «минулу» і готуюся до «майбутньої»). На що опонент сказав: – Я причащаюся щонеділі, і навіть частіше!

Тут знову мені довелося нагадати йому, що причастя – це не з’їсти з ложечки святиню, а причаститися Божественної іпостасної реальності, що можливе тільки на літургії, яка можлива тільки в парафії. Тільки в парафії можна причаститися Христа – доводив я своєму опоненту (дет. аргументи в ІІ ч.). Оскільки він не парафіянин – то і цей пункт – «Христом» – не про нього та його діла.

Останній (перші два – «Во Христі» і «Христом» – ще можна якось підганяти під свій егоїзм) пункт я тільки пояснював, нічого не питаючи – це хрест для кожного «добродія», – скасовує всі «добрі» діла. Доброчинець може максимум тільки приймати Добрі діла Христа, а аж ніяк не робити їх!!! (дет. в ІІ ч). Добрим ділом є приймати благодать від Господа! Тоді співрозмовник не маючи змоги встояти в площині церковній, переходить на аргументи з містики, думаючи, що там не має критеріїв перевірки плодів і ознак правильної АСКЕТИЧНОЇ молитви, і говорить: – Я ж молюся Богу, як я можу комусь зробити зло молитвою; якщо моє прохання неугодне Богові, то Він його не виконає!? – Якому Богу? Чиєму? Хто він? – запитав я підступно. – Отцю   Небесному!    –    самовпевнено    відповів «молитвенник». – Звідки знаєш!? Тобі було одкровення, відповідь з небес!? Чи ти просто вів монолог, і ніякого діалогу, спілкування між вами не було!? Одні емоції і надриви?! – Ні, не було одкровення! Але я молюся молитвами церковними, уставними та молитвою Господньою «Отче наш», інколи і своїми. – Давай підправимо трохи слова – не молюся, а молитвословлю! (молитва у власному розумінні – взаємопроникнення іпостасей тварних і Нетварних – «Я в Отці, а Отець у Мені», «я во Христі, а Христос в мені», «вже не я живу, а живе в мені Христос, Пресвята Тройця», «Дух Святий заступається в нас за нас» – див. вище і дет. в ІІ ч.). Кому молилися юдеї, коли прибивали Христа до хреста!? Отцю небесному, як вони вважали, «вірили»; а Ісус Христос говорить що їхній отець – диявол і вони виконують похоті (тобто волю) отця свого і моляться йому – «Нехай буде воля твоя»… Тому взнати, кому ми молимося (аскетично) можна тільки по плодах, а плоди явні – егоїзм, гординя, самохвальство, пиха, розрахунок, сліпота, безумство та інші «їх же ність [немає] числа»… (дет. в ІІ ч. Молитва. Отче наш). Отже, кому молилися молитвою Господньою: чи Отцеві, чи собі (ми ж кажемо: «Нехай буде воля Твоя, Отче» і тут же підказуємо Богові, яка має бути Його воля, тобто вона має реалізувати всі наші егоїстичні, гріховні бажання – Божа воля має співпадати з моєю – правдиво подивившись на себе, бачимо, що ми часто промовляємо: «нехай буде воля моя…»), чи сатані! Ми ж вище говорили, що суть не в словах, а в дусі, який ми в них вкладаємо і за посередництвом їх передаємо іншому!!! – Ви тільки вдумайтеся в те, що ви стверджуєте, – продовжував я. – Бог, щоб комусь допомогти, чекає, щоб його хтось попросив, або Він забуває, що хтось має потребу, тому Йому потрібно нагадати?! Або, що Він такий жорстокий і спокійно дивиться на страждання людей, і не втручається поки Його не попросять!? Хіба Бог без твоїх волань, криків з надривами не знає, що комусь потрібна поміч (та й чи потрібна така поміч і такий хід подій, який ти пропонуєш і нав’язуєш Богові)? А що ти тоді робиш?! Ці риторичні запитання мають нам показати, що ми мислимо про Бога, як язичники і згідно з ним (мисленням) будуємо своє життя! Бог є Любов, і тільки Любов! Поставивши перед собою завдання викликати сумнів опонента в його правоті, ці запитання я задав як «домашню роботу», для роздумів. Та, хоч би я пояснював, він все одно не почув би…

Молитва (аскетична: канони, акафісти, чини богослужіння, молитви з молитовників, коротенькі молитви, напр. Ісусова тощо) – це така сама чеснота, як і інші аскетичні вправи: піст, милостиня, відвідування хворих, мовчання тощо. Можна дати милостиню і вбити людину своєю милістю (і Бог за руку тебе не стримає, бо твій дар смертоносний і для того, хто просить у тебе, це не корисно! Або, він сильно просить і ти «змилосердився» і задовільнив благання – і погубив своїм без-умним «співчутливим» серцем брата твого – це коли щось не вчасно і без розсудження; а що, коли ти в наявності маєш тільки отруту [не маєш покаяння, сліз, якими святі отці знешкоджували дію отрути в «добрих» своїх ділах] і спішиш усім на поміч, і навіть тоді коли тебе особисто не просять, а тільки понуджуваний своїм «милостивим, співчутливим» без- умним серцем); можна молитися і з розуму зійти; можна постити і пошкодити собі здоров’я, зірвати нерви своїм близьким гнівом, дратівливістю, причиною яких може бути смертоносний, без-умний піст!.. І так, без-умно, без розсудження, кожна чеснота, аскетичне діло може бути во зло (прикладів – хоч Дніпро гати!). Звідси і повна безглуздість порад самих по собі: «Молися, пость і все буде добре», або «постом і молитвою…». Яким постом?! Що таке піст?! Якою молитвою?! Що таке молитва?! Ліки, які мають прийматися в стаціонарному лікуванні та під пильним наглядом лікаря, відпускаються навіть без рецепту, я вже не кажу про протипоказання і застереження! Людині ж стає добре, легше після моїх молитов! Хіба не потрібно допомагати людям?! – здивовано перебив мене «любвеобильний цілитель»!

Допомагати потрібно, роблячи їм добро, а не зло! (Не дивуйтеся, якби людина була при здоровому глузді – дискусія вже давно б закінчилася після вище наведених аргументів з поясненнями, але з хворими потрібно про одне і те саме говорити, підходячи з різних сторін – може хоч щось та й ляже на хвору душу; і звичайно, безперестанна правильна аскетична молитва!). Давай подивимося на євангельський приклад, який наводить Господь: коли біс виходить з людини, то блукає безводними місцями і коли, повернувшись до дому, з якого вийшов, знаходить його порожнім, то знову поселяється в ньому, але не сам, а з сімома лютішими бісами за нього – і буває такій людині гірше, ніж перше! Біс сам з людини не виходить – його хтось наполошив (злякав – В.А.) або вигнав! (Вигнати біса може елементарно кожна людина, особливо після Воскресіння Ісуса Христа, головне захотіти і скористатися людською силою! Біс боїться і тремтить перед людиною – це падший, колишній службовий дух і особливо коли він вузько функціональний; біс – перелякана істота за означенням, в страху перебуває, як стані протилежному до любові; а отримує владу над людиною тільки через її добровільне рабство – хто чинить гріх, той раб гріха, страстей – бісів! А чи корисно займатися екзорцизмом і коли?!) Той, хто це зробив – біснуватому добро вчинив?! Сліпий, скаже: «звичайно, йому стало легше, він перестав мучитися!?» А насправді – зробив ще гірше, ніж було! Сліпий егоїст, раб страстей, мріючи, що «любить»! Спішить допомогти іншому сліпцю, який без-умно дозволяє допомагати, і замість допомоги робить (отримує) шкоду – і обом буває гірше, ніж перше!- А при чім тут біси? Ми ж говоримо про хвороби – я бісів не виганяю! – включився в діалог «цілитель». – Недавно ти стверджував, що знаєш причини хвороб, а тут запитуєш про бісів?! – підігруючи відповів я і продовжив – хіба ти не читав у Писанні та Святих Отців, що біси відповідають за певні хвороби. (Ви не забули, що моє завдання, яке я переслідую всю бесіду: показати сліпоту і невігластво опонента для нього самого…). – Ніколи такого   не   чув!   –   здивовано   відповів «цілитель».- А в Євангелії хіба ніколи не читав? – питаю я, – що є біс німоти і глухоти («бісе німий і глухий вийди…»), біс скорчення («сатана зв’язав жінку на 18 років»), колючка сатани в апостола Павла (хвороба голови, а за нею стояв сатана) тощо. А ти, приступаючи до лікування хвороби, можеш налякати біса, і він утече, людині стане легше (симптом-хвороба буде знята – див. вище) – а ти думаєш, що вимолив у Бога (жорстокого і справедливого) здоров’я для хворого – а насправді, зробив обом гірше, ніж перше! (Якби ти хоч тайно «молився» [бубонів, вичитував, сльози видушував з себе, бив себе в груди, сокрушався], про себе, щоб ніхто, і навіть хворий, не знав – одне діло – шкода тільки для тебе самого та є ймовірність, що біса не налякаєш і не «допоможеш» (не нашкодиш) хворому. А ти напоказ довго молишся, та ще й біля хворого… Хіба для цілителя географія має значення? Наприклад, Іоанн Кронштадтський вимолював тих, які були за тисячі кілометрів і тільки імена надсилали телеграмою, а ти кажеш, буду ходити з тобою! Це вже заклинання, магія, а аж ніяк не молитва до Бога Всюдисущого – це все кажу, щоб хоч якось врозумити…).

Давай поговоримо ще трохи про допомогу, добро. Уяви собі картину: живуть на краю великого урвища два сусіди. В одного сусіда перед дверима хати на подвір’ї росте величезне дерево. Сусід скаржиться сусіду: це дерево вже мене «достало» (доконало) – в хаті темно, цілий рік сонце не попадає у віконце, на городі, в тіні від того дерева, нічого не родиться, півосені тільки те і роблю, що листя загрібаю, а скільки я би міг добрих діл зробити, за той час, який трачу на листя: Біблію почитати, акафіст, канони… хворих відвідувати, допомагати нужденним, відвідувати в’язнів… Але біда, я не можу це дерево зрізати – бензопили не маю, а сокирою – ніяк. А сусід каже, я хоч тебе і ненавиджу, але і в мене серце сокрушається дивлячись на твої муки і страждання, та й на добро просиш. Я допоможу тобі – в мене є бензопила. І зрізав сусід сусідові дерево – і була велика радість в обох… один дякує, другий каже, що нема за що… Полягали вони зі своїми сім’ями спати. А тої ночі був сильний дощ, і зсунулися їхні хати із межею, на якій стояли їхні хати, в прірву! Забули (або і не бачили, і не знали – сліпі без-умці), що це дерево межу тримало своїм корінням. Один попросив, а другий змилосердився, пожалів і допоміг – і загинули разом із своїми сім’ями…

– А що робити, коли вже зрізали дерево? – запитав зацікавлено співрозмовник.

– Каятися! – відповів я, – «Якщо не покаєтеся – всі загинете» – каже Господь. Потрібно відселятися від межі, відійти від минулого, гріховного способу життя, бо якщо жити так само і без дерева – буде біда… Давайте ще дещо скажемо на прикладі цієї притчі про дерево. Як то один має бензопилу, а інший не має – один має дар зцілення, а інший не має? Є три шляхи отримати бензопилу: отримати в спадок, законно заробити гроші і купити в магазині та вкрасти, залізти в магазин не через двері, а деінде. Але, як би ти її не отримав, – потрібно вміти нею користуватися, знати час, місце, потребу… А тепер пояснимо притчу. Хтось від народження має дар зцілення (чи інші «надприродні» здібності: телепатію, яснобачення, читання думок іншого, бачення на великій відстані – тисячі кілометрів – ніби це відбувається перед твоїми очима та ін.), тобто народжується з напіввідчиненим віконцем із шкіряних (ілюзорних) риз, у які зодягається кожна людська іпостась, на першому етапі її одкровення (не відразу отримує вона доступ до природи – спочатку школа володіння природою – ілюзорна школа шкіряних риз. Дет. у висновках) в реальність людської природи, тобто має доступ до потенцій (сил, енергій) людської природи, уже в цій формі існування. Тут немає ні гріха, ні заслуг – вона такою народилася, отримала спадок. Заробити законно – це правильним духовним життям, вкоріненим в Євхаристію, органічно переходити від смерті в життя та приносити плоди Духа Святого – тобто, у святого, самі по собі відкриваються «надприродні» дари, і при тому без його бажання чи силування себе їх отримати – це природній процес освячення, вкорінення в Боголюдську реальність. Краде той, хто добирається до потенцій природи не праведним шляхом, не Дверима входить (не через Церкву) – а деінде перелазить: магія, езотерика, окультизм, сатанізм та ін. Як би не був отримай дар – ним потрібно вміти користуватися! Святі Отці природно доростали до реальності, і відкривалися в них природні дари, здібності зціляти, прозрівати майбутнє, і замість того, щоб користуючись ними ще більше робити добра – просили у Бога забрати ці дари від них, повернути їх у тлінну форму існування, бо вони не вміють ними користуватися, та щоб класти початок покаяння (напр. прп. Сисой Великий). Преподобний Серафим Саровський говорив, що коли він говорив від свого ума (будучи чудотворцем!), то бували помилки, а наслідки від помилок бувають різні… Прп. Амвросій Оптинський три дні тримав чоловіка в монастирі, не даючи йому відповіді (поради) на запитання, з яким він прийшов в монастир. Коли той почав квапити преподобного з відповіддю, отець Амвросій сказав, що три дні молив Богородицю, щоб дала відповідь і вона мовчить; якщо вона мовчить, то що я можу тобі сказати (богослов, чудотворець, просто мудрий по-земному чоловік Амвросій не має що сказати?!). Святі Отці боялися навіть пораду дати, коли щось не знають напевне, а не те щоб щось робити навпомацки!!! Апостол Павло говорить, що ми (самі від себе) не знаємо про що молитися (чи за здоров’я, бо хвороба набута гріхами, страстями, чи за терпіння хвороб, бо вони промислительні; чи виганяти біса з людини, бо вона сама стала його рабою через гріхи, страсті, сатанізм, чи нехай буде, бо він промислительний…). А горе-подвижник, серце якого переповнене «любов’ю» (страстями, егоїзмом) каже, що знає про що молитися!? А звідки? – я спитаю. Павло не знав сам від себе, а тільки коли був у Дусі Святому, а ти в страстях, похотях мерзенних потопаєш – раб гріха, знаєш, що краще цій людині?! Аргумент: «Я ж люблю»! Кого, чи що, спитаю – чинити страсті, гріх?! Любить тільки той, хто виконує Заповіді Божі, а ти виконуєш заповіді диявола, і кажеш, що любиш?! Чи, може, ти святий?! Всі святі оплакували себе, як пропащих істот! А не когось спасали, вимолювали! Пимен Великий каже: «Повірте, браття, де буде вкинутий сатана, там буду вкинутий і я!» Ревне, правильне виконання Заповідей Христових – відкриває подвижнику пекельний стан, в якому він перебуває, погибель, безсилля своїми силами собі допомогти – не те, що комусь допомогти – себе врятувати!!! Той, хто тоне, думає тільки про одне (якщо він, звичайно, при здоровому глузді!? Дурень, без-умець думає не про власне спасіння – а про наїдки, напитки, насолоду в різних формах, про подвиги і славу спасителя, лікаря, вчителя…) – як спастися, вижити! Та й нікому він не допоможе, поки сам гине, хоч би і дуже цього хотів! Тому хочеш комусь допомогти – допоможи спершу собі – «Лікарю, вилікуй спершу себе». А то я сам не вмію плавати, а скачу у воду іншого рятувати – замість помочі, полегшення ще гірше роблю – під воду двоє підемо, якщо хтось нас двох не врятує! (Ми зараз не говоримо про жертовність, а втім, скажу: «Якщо хто тіло своє віддасть на спалення [утоплення, розтерзання, побиття навіть за Христа Ісуса, ним створеного – аріани-єретики були мучениками, їх катували, вбивали,   – а користь?! – В.А.], а любові не маю, то я ніщо і немає мені з того ніякої користі»).

Святі Отці одним казали: «Терпи!», а інших вимолювали, лікували і бісів виганяли! А цей без-умний сліпець, треба чи не треба, береться зціляти (чи просити в жорстокого Бога про зцілення, заступатися перед ним за стражденного: сам неоплатний борг не віддав панові, а просить, щоб пан простив іншого борги, а не свої!?), бісів виганяти! Якщо пацієнт хворий промислительною хворобою чи біснуванням – йому потрібне одне, підсилити волю в терпінні, а тут починають не в терпінні утверджувати, а навпаки, спонукають боротися і обіцяють поміч в боротьбі з цією хворобою чи бісом!? А коли сам пацієнт з такою «бідою» звертається про допомогу і потрапляє не на Отця, який утверджує, в даному випадку, в терпінні (щоб дух спасся! Зовнішній чоловік тліє, а внутрішній оновлюється…), а на без-умного сліпця, який відразу спонуканий «без-умною любов’ю», «милосердям» береться лікувати (чи біса виганяти; одержимий бісом хоче вигнати біса – сумне видовище) промислительну хворобу (ба, він навіть і не знає про таке), яку не можна зцілити, хоч би і хотів. Апостол Павло на третьому небі молився про зцілення себе від хвороби, колючки сатани (від одержимості свого роду) – і був навчений Духом Святим, що йому не корисно бути здоровим і Павло зрозумів, що з цією хворобою боротися не треба. Потрібно прийняти її як радість, як невимовний Божий дар на спасіння, як цілющі ліки від Господа, проти гордості – ракової пухлини людства, якою і Павло був заражений! Так, так, її вилікувати не можна! А як же тоді дерево, зрізане в притчі – все ж таки, зрізали! Не забувайте, що притча має один якийсь центр, а все інше в ній декорація! У вище наведеному контексті ми говорили про наслідки «допомоги» для двох «ревнителів добра»! А в даному контексті ми говоримо про один із аспектів і механізмів шкоди від цього безглуздя – тобто, дещо пояснюємо для ума, чому не можна робити «добро».

Яка може бути біда, коли і «лікар», і «пацієнт» хочуть і намагаються вилікувати промислительну хворобу?! Промислительну хворобу-симптом (і біса) вигнати не можна, але можна створити ілюзію здоров’я – буває тоді гірше ніж перше! З хреста не сходять – з хреста знімають! Але можна рватися з хреста, замість каятися! Коли людині потрібно терпіти і говорити: по ділам моїм і не рватися з хреста, не хулити тайно і відкрито Бога, за жорстокість, немилосердя – це одне налаштування духа – спасительне, кінець якого – «Нині будеш зі Мною в раю». А ти, без-умній «цілителю» кажеш: давай я зніму тебе з хреста (або допоможу тобі зійти з нього; замість казати – терпи), і гнаний «співчуттям і любов’ю» спішиш на поміч! А цей без- умний «хрестоносець, страстотерпець» окрилений надією і мрією про здоров’я (та добрими ділами, які він буде робити коли буде здоровий!?) починає допомагати «спасителеві» зняти його з хреста!? Це стан лівого розбійника – стан пекельної хули, в яку вводять один одного «цілитель» і «стражденний», один бажанням допомогти, а інший прийняти цю допомогу. І бідненькі не чують і не бачать, що чинять під диктовку сатани: «Зійди з Хреста» (Детальніше в ІІ ч.).

А тут беруться лікувати, бісів ганяти – не знаючи що це! Сліпець має одну мету – зцілитися і зціляти, – він не знає іншої перспективи. Біс промислительний – може втекти, злякатися (хтось може його наполошити) – і всі будуть думати: нарешті! А насправді вони підготовили собі обидва – і пацієнт (який хотів сильно бути здоровим і дозволив сліпцю себе лікувати) і «лікар-цілитель» – гіршу муку. Одного біс зв’язує ще більшими муками – сім входять, і буває гірше ніж перше. А другого біс гордині, який в ньому сидів, отримавши над ним через це більше влади, бере в міцні лапи і веде до прірви безумства! І все з

«любов’ю»! З «милуючим серцем»! Сумне видовище: егоїст – милує; грішник, який не бачить гріха – любить; гордий проявляє смирення. Отак біс грається з без-умними людьми, які не знають ні Христа, ні правильного духовного життя! Сліпий сліпого поведе… А тут сліпий з «любов’ю» робить операцію! Бог проти, а він лікує, «допомагає»! «Нехай буде воля Твоя, Отче» і тут же підказує Богові, якою має бути Його воля – цілий список вимог – зцілити, помилувати, прогнати біса… – сліпота, без-умство, душе-пагубне акторство! «Якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно будете Моїми учениками; і пізнаєте істину, і істина визволить вас» – сказав Господь, віруючим в Нього. Перебувати у слові Христовому – це бути у вченні, в центрі якого – Євхаристія – Він Сам! А люди, які не знають ні слова Христового, ні тим більше Христа, не живуть парафіяльним, євхаристійним життям, не знають елементарних законів духовного життя – мріють, що вони мають дари, зокрема зцілення! Коментарі зайві. Серце розривається, дивлячись на те, як сатана губить душі не утверджені та ненавчені. Добре якщо ще можна вихопити з лап сатани – коли ще можна достукатися до ума, до кінця гординею не знищеного, і, принаймні, засумнівати «чудотворця» відносно його дарів та практики.

«Кожен, хто чинить гріх, є раб гріха». Зцілити – це звільнити від причини хвороби – від гріха! Раб робить когось вільним!? Той хто гине – спасає когось!? Бідний, який нічого не має (крім мрій, які від нього також заберуться: «забереться і те, що думає мати» – страшна фраза, яка вказує на ще страшніший духовний стан людини)

– щедро роздає!?

Ти кажеш, що Бог не допустить, щоб я комусь нашкодив своїми «добрими» ділами, тим, хто приймає від мене це «добро» з вірою в Бога і надією на Нього!? Хіба Єва бажала Адаму зла, коли дала йому їсти заборонений плід?! Чи Адам собі бажав зла, коли з вдячністю приймав і споживав цей «дар»?! (Це про «цілителів», які бажають «добра» і про тих, які приймають і хочуть того «добра» – від сумнівних «чудотворців» чи духів-демонів!). Бог же за руку ні Адама, ні Єву на лапав, хіба Він не знав чим для них ці пригоди закінчаться; хіба не знав, що вони будуть страждати, мучитися (Так, в планах Божих була історія боротьби з гріхом, але ми зараз не про це). Так, Він попереджав, і дав свободу самовизначення. Хіба той, хто виганяв біса з чоловіка, в якого потім увійшло сім лютіших, робив зло; хіба він не хотів добра цьому чоловікові, хіба не з милосердя і співчуття гнав від цього біса?! А той, хто дозволив виганяти з себе біса, хіба не хотів собі добра?! А Господь говорить, що стало гірше ніж перше (обидвом і «екзорцисту» і «зціленому»)! Хіба Господь не бачив фінал цієї драми «доброчинності» – що шкода буде двом?! Оці питання ми ставимо і не розуміємо як їх розв’язати! А це безсилля від того, що не знаємо елементарних істин православного богослів’я про Бога, свободу, людину, як образ Божий, промисел Божий (ікономію, домобудівництво спасіння), свобідну волю… та знань найпростіших (найочевидніших) законів духовного життя. Ми чули таке слово, як «попущення» (та чи доречна така форма, без роз’яснення?) і трактуємо його, як язичники ось так: «Ах, ти так! То на тобі!». І це безумство, нав’язуємо Богові, який є Любов і тільки Любов. Господь не хоче зла – Він хоче, щоб усі люди спаслися, – людина сама вибирає зло! А Бог лікує і спасає, та закликає свобідних, богоподібних (потенційно) істот – не робіть собі зла!!! Не робіть себе отцями, вчителями, лікарями, спасителями – один у вас Христос, Лікар, Вчитель!

Вам не має чого боятися, якщо ви ревнитель добра, як каже апостол – вам ніякий «цілитель», «добродій» не «допоможе» (тобто, не вчинить зло)! Головне, щоб ми самі собі не вчинили зло, в тому числі дозволяючи «добродіяти» собі і приймати таке «добро». Будьте мудрі – бо зараз дуже багато появилося різного роду «добродіїв»: «вчителів, старців, лікарів, спасителів, помічників» – і всі вони з «любов’ю» (навіть безкоштовно!!!) хочуть вас зробити щасливими! Хіба сатана бажав людині зла, коли вказував шлях до обоження (будете, як боги), до щастя!? Розпізнавайте духів!!!

Коли людина попаде до без-умного лікаря-сліпця і ввірить себе (без-умно, безвідповідально) цій людині, про яку нічого не знає і він нашкодить її здоров’ю, то вона щоб оправдати своє невігластво, говорить, що на все воля Божа!

Ні, не на все воля Божа, далеко не на все! (Зараз говоримо педагогічно). Не на всі обставини промислу Божого потрібно відповідати – «так»! Господа на суді у первосвященика вдарили в обличчя. Господь же не підставив другу щоку, тим самим сказав, що так не повинно бути, як склалося. Те, що вдарили Його в обличчя – це промисел Божий, ситуація створена для Господа, завдання яке він мав розв’язати, і розв’язав на відмінно, сказавши «ні» ходу подій, які закладені в умові (див. вище промисел Божий, та висновки). Тому не все що складається навколо нас – так воно має бути; грамотний Вчитель, інколи робить навмисне помилки при формулюванні задачі, через що задача стає абсурдною, нерозв’язною. Наприклад, скільки метрів у кілограмі? Завдання неправильне, тому потрібно поправити вчителя і попросити сформулювати правильно – скільки грамів у кілограмі? Або: що є Бог? – Не «що?», а «Хто?» – потрібно поправити, і потім давати відповідь, або сказати, що задача розв’язків не має! Розв’язуючи задачі промислу Божого, потрібно знати, що відповідь може бути «ні!». Той хто каже завжди «так» – він іде за течією – мертвий, а хто вміє казати «ні» – ознака якогось життя, бо тільки   живий   рухається   проти   течії!   Вчіться   казати «ні» («цілителям», «вчителям», «спасителям» яким Господь дозволяє «допомагати» Вам, робити Вам «добро» – це задачі підвищеної складності, розв’язуйте їх під керівництвом Церкви), звичайно виходячи з позицій православ’я, а не егоїзму. Бог хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання істини, але є такі, які в цій формі існування гинуть, не приходять до пізнання істини, а зневажаючи усі уроки Божественної педагогіки (Промислу Божого) перебувають в омані неправди, нехтуванням істини, тобто вибирають не Світло Істини, а темряву брехні і неправди, батьком якої є диявол. Всі, хто не шукає істини – від диявола (протестанти і католики в першу чергу – не стоять в істині, і що гірше не шукають її: першим вона не потрібна – вір як хочеш, а другим так само, бо мають істину в особі «непомильного» папи, тому й живуть в єресі про Духа Святого, Духа ІСТИНИ; за язичників нехрещених мова не йде – зовнішніх судить Бог).

То що, не потрібно молитися за інших, один за одного?! Апостол просив молитов за себе! В іншому місці говориться: «Моліться один за одного»… Моліться! а не поминайте! Молитися і поминати ім’я – це різні речі. Святі отці говорять, що молитися за людей – це кров проливати! Кровоточива жінка, коли доторкнулася до одежі Господа, одразу зцілилася, а Господь засвідчив, що сила вийшла з Нього! Молитва – це жертовний подвиг боротьби із страстями, похотями, це самозречення, покладання душі своєї за іншого (дет. в ІІ ч.), а не нагадування Богові, що хтось потребує зцілення чи іншої допомоги. Бог, я думаю, більше любить ніж ти! І Його молитва набагато сильніша за твою! Бог же молиться безперестанно за всіх людей!!! То хіба Він чекає на твої без-умні слова чи поради, хіба має потребу в них?! Ні! На твоє покаяння! – правильне духовне життя в Євхаристії та Заповідях Христових (а не своїх інтерпретаціях заповідей Божих)! Між іншим, а що таке сорокаусти, річні, довічні, так звані, заказні служби за здоров’я чи за упокій? – Це 40, 180… днів нагадувати (не молитися!) Богові, що хтось помер, чи хтось дуже хворий, чи ще про якісь обставини, які Богові не відомі!? Про молитву мова не йде, тай що таке молитва, ні ті, хто приймає і береться за сорокауст, ні ті, хто замовляє (скидає з себе відповідальність) не знають, тай не бажають взнати! Я тільки одну людину зустрічав, яка справді молилася за тих людей, за яких просили молитися! Оті товстезні синодики (на 40, півроку, рік) – це язичництво, за незначним винятком, – вичитування імен під час літургії (йде євхаристійний канон – а він бубонить імена!?), акафістів… замість того, щоб хоч правильно аскетично помолитися (з увагою до слів богослужіння, благоговінням та покаянням) – хоч якась користь! Ім’я поминути на проскомидії – і це називають молитвою за людину!? Бог є любов!!! А не безлика сила, якою магічно можна маніпулювати! Ми церкву, своїм без-умством перетворили в капище із жрецями, магами… в язичницьку релігію…

Молитися – це не бубоніти, як мантри, безперервно Ісусову молитву чи інші молитви. Молитва – це життя во Христі, це покаяння, богомислення. Святих просили вигнати біса, а вони відмовлялися (безсердечні!?), а тут: зараз принесу кадило, хрест, святу воду і давай «бісів ганяти»! Хвороби-біси – аналогічна ситуація! Любов – Божий Дар, який вливається Духом Святим в наші ЧИСТІ серця!.. А тут – раб страстей, а каже, що «любов’ю» обіймає і жаліє увесь світ!? Ось що значить мріяти, а не жити. Прочитав у Отців (о, якби ж то прочитав), або мабуть почув від когось, що вони молилися за увесь світ і давай собі жаліти світ – Біда! Біда! Темрява непросвітна!

Святі Отці молилися за увесь світ, тільки тоді, коли були в Дусі Святому, Який в них заступався за них і за увесь світ «стогонами невимовними», вводячи їх в тайну Божої любові! А коли зменшувалась в них дія Благодаті Духа Святого – тоді вони оплакували своє окаянство, починали класти початок покаяння (див. прп. Сисой Великий). Вони суб’єктивно відчували себе залишеними Богом в тій чи іншій мірі, це педагогічна Богооставленість, як рух за Христом на Голгофу, аж до пекла Богооставленості Христа:

«Боже мій, Боже мій, нащо ти Мене покинув» (дет. в ІІ ч.). Оплакували, гіркими сльозами свою погибель – свій безбожний стан, а не інших вимолювали, спасали… А ми прочитавши, що наприклад, Ісаак Сирін молився за увесь світ – і давай собі «молитися» за увесь світ, спів-страждати всім знедоленим і допомагати їм!? Душепагубне акторство, і учитель цього «мистецтва» батько неправди, омани – диявол. Диявол вчить «любити», «милувати», «жаліти», «молитися»… Погибаючий спаситель, бідний збагатитель, хворий лікар, без-умець вчитель… – оце плоди бісівської омани. Спасися спершу сам (якщо хочеш когось спасти!? І не забувай: є єдиний Спаситель – Христос), і навколо тебе спасуться тисячі – говорять святі отці. Прозрій – і можеш тоді сліпців вести до світла! Стяжи ум Христів – і умудриш невігласів! Стань світлом по благодаті, і тоді зможеш просвітити темряву в інших! А зворотні дії – гра біса нашою гріховною свідомістю.

Отже, Святі Отці молилися за інших, допомагали іншим тільки будучи в Дусі Святому (бо, коли говорили чи діяли від себе – були помилки. Див. вище), а не будучи послані Духом Святим на добре діло, нічого не робили (див. вище прп. Амвросій), бо по-перше оплакували свою погибель, а по-друге, хоч би і хотіли допомогти – без Духа Святого не знали про що молитися і як допомогти, бачили себе сліпими без-умцями, тому і нікому шкоди своїми бездуховними «добрими» ділами не робили – бо знали, що таке Любов (мінімум – не нашкодь!)! При нагоді, скажемо дещо про оману католицизму і протестантизму. Часто, православним (краще сказати, тим хто хоче бути православним, хоче стати християнином) в докір і приклад ставлять місіонерську активну діяльність католиків і протестантів, у всьому світі і особливо (це головна місія сатани      –      знищити      православ’я-християнство)      в «православних» країнах, де більшість населення це ті, що вважають себе православними! Саме в цих країнах «місія» найбільше фінансується і пропагується (відкриваються на місцях       школи,       семінарії,       місіонерські       курси), «просвічувати» темний православний, не цивілізований народ. А їхня «добродійність» просто немає собі рівних, як на рівні окремих членів «церков» так і на рівні глобальному. Католицькі сестри-милосердя – взірець для наслідування! Приюти, лікарні, інтернати, гуманітарна допомога, навчання Слова Божого – все безкоштовно, все для вас, лиш би ви повірили в Ісуса Христа, прийняли Його, як особистого спасителя. Бомжі, каліки, хворі, наркомани, алкоголіки… – це всі на кого в першу чергу дивиться «милостиве» око католика і протестанта! Коли я це перераховував – аж дух захоплює – скільки «добра» є на світі, і скільки «добрих», «милуючих», «люблячих» людей, «церков», «організацій», і всі  вони                  бажають    спасти,        зцілити,             допомогти, просвітити!??? Господь, мабуть, помилився, коли казав про мале стадо, або, що коли Він прийде, то віри не знайде на землі – дивися скільки християн, які «виконують» заповідь про любов до Бога і ближнього! – Сумне видовище, і омана бісівська!!!             Одні            православні        скупі,           немилосердні,    не місіонерствують, не зціляють молитвами, дарами Духа Святого не плодоносять, бісів не виганяють… тому і спішать           мабуть            «місіонери»          просвітити темних православних, навернути до ІСТИНИ! Ми сказали вище достатньо, щоб Ви могли зрозуміти мою іронію і сарказм – ми просто від однієї людини перейшли до «церков» – критерії одні і ті ж! Тільки нагадаю, що справжні місіонери на діло Благовістя посилалися Церквою, Духом Святим, тому і каже апостол: як будуть проповідувати (місіонери), якщо не будуть послані Духом Святим (апостол – посланий, уповноважений Богом). В протестантів немає істини!!! Тому їх не міг послати на проповідь Дух Святий – Дух ІСТИНИ!!! Вони послані іншим духом – омани, неправди, дияволом!!! По плодах їх впізнаєте їх – а вони явні! Католики аналогічно, тільки ще добавлю, що всіх новонавернених вони приводять під омофор папи, який є істиною, а не Дух Святий, тобто щоб знати істину їм Христос, Дух Святий не потрібен – папа знає непомильно! «Місії» благословляє папа духом… (Хто хоче подискутувати, але аргументовано і, звичайно, врахувавши попередньо, всі наведені в цій книзі аргументи, спростувавши їх, щоб ми не гаяли часу – тоді пишіть, поговоримо)! Одних Дух Святий в Церкві настановляє апостолами, вчителями, лікарями – це служіння, яке має відбуватися на фоні тотального покаяння (Юда Іскаріот був апостол і посланий Христом, чудотворець загинув, бо не каявся і не оплакував свої гріхи). В Дусі Святому – молиться за увесь світ, без Духа – оплакує свою погибель!!! Це не похвала православним, що вони не проповідують Євангеліє (місій майже немає – немає місіонерів-духоносців), а швидше привід ще більше каятися в своїй Бездуховності. Справжній місіонер, доброчинець, той, хто проповідує Христа (в Якому перебуває Духом Святим; або краще сказати – Якого являє Духом Святим), не в премудрості слова, а в силі Духа Святого, як наприклад апостол Павло…

Не забувайте: Істина в Любові і Любов в Істині! Де немає Істини – там немає Любові!

А що ж тоді робити коли я сам не можу допомогти ближньому – махнути на нього рукою?! Нам дана заповідь любити один одного, носити тягарі один одного, робити добро! Спочатку ми повинні навчитися не робити зла один одному, а потім побачимо як робити добро і що є добром. Оскільки Добрим є тільки Господь, Добро робить тільки Він, то добрим ділом, яке ми грішні можемо зробити – це прийняти милість від Господа. Тобто, робити добро – це приймати милість від Добра – Ісуса Христа, це бути во Христі. Як в причті про страшний суд: я – нужденний, голодний, хворий, в’язень, а бомж (безхатченко, той, хто не має де голови прихилити, який, добровільно чи невільно, нічого не має свого), злодій, каліка – це Христос, який виливає на мене милість. Не бомж має потребу в мені, а я не можу без милості бомжа! Тож, якщо бомж для тебе – це Христос (так воно насправді і є, як про те каже Ісус Христос), то ти недалеко від Царства Божого! Отже, якщо ти побачив у бомжі Христа, і почав з ним спілкуватися в координатах: ти і бомж-Христос (Христос про себе свідчив, що він не має де голови прихилити, тобто, що Він Бомж), то вже не важливо, чи візьмеш його у свій дім – покупаєш, одягнеш, нагодуєш та й в дорогу грошей даси, чи просто скажеш йому добре слово, чи щось подаруєш – вже немає ніякого значення. Головна мета досягнута для вас обох: для тебе – побачити, що ближній – це Христос, бог після Бога; для бомжа (ближнього) – що він людина, і то така цінна, що увесь світ його не вартий!

А щоб сприйняти благодать – потрібно мати Богоприїмне смирення. Тому добрим ділом є тільки те, яке в мені дає плід смирення, яким тільки Дух Святий входить в історію та творить чудеса! Отже, діло після якого я не бачу що я гину, тону, що я безбожник і місце моє в пеклі (оце ознака смирення, яке в мені, це стан духовно здорової людини в цій формі існування) – не є добрим. «Повірте браття – каже Пимен Великий – де буде вкинений сатана, там буду вкинутий і я!» В пеклі бачив місце своє Пимен, а ми – в кутику, скромному куточку Раю!? Чому? – Бо маємо трохи «добрих» діл і вважаємо себе добрими, трішки, але добрими, і Бог уже зобов’язаний увести в рай!? Пробачте (тобто, потерпіть), що я повторюю фрази, вислови по декілька раз – не так просто перестати бути «добрим». Перестати жити явними, грубими плотськими страстями (блудом, об’їданням, брехнею, злодійством) – природно, бо вони приносять тілесні муки, біль, а от перестати бути «добрим» – абсурд, безумство і спокуса, це ж ідеал (бог) всіх язичницьких релігій та атеїстичних течій – всі закликають до «добра», «моралі» і таких ставлять в приклад для наслідування. «Та ще й Бог християнський казав, – цитуючи Євангеліє, говорять язичники «доброчинці», – що потрібно робити добро, бути милосердними» (але вони бідненькі не хочуть розуміти, що мова не йде про добро, яке чинять язичники – а: Будьте милосердні, як Отець ваш небесний – давайте один одному Христа, народжуйте в самому собі Духом Святим Христа і віддайте Його для спасіння світу…). Одне православ’я, ще на рівні богослів’я- логоса (життя майже не має – одна форма благочестя, а сили немає!), говорить Істину – що добрий тільки Бог, Ісус Христос і всі ті, які во Христі, в Дусі Святому!

Якщо когось сильно любиш, жалієш, милуєш, як умієш

– то що я, немічний духовно, можу зробити для нього? В Євангелії є підказка-відповідь, що робити коли я сам нічим не можу допомогти. Пригадуєте, як декілька чоловіків принесли розслабленого до Христа – вони самі не могли його зцілити, максимум що могли зробити – це принести його до Христа і покласти Йому в ноги. Інша ситуація: після преображення на горі Фавор, Господь у підніжжі гори зустрічає чоловіка в якого був біснуватий син. Батько говорить Христу, що апостоли не змогли вигнати його, на що Ісус сказав: «Приведіть його до мене». І ще одну євангельську подію нагадаємо – зцілення слуги римського сотника – слуга зцілився тільки після того, як сотник побесідував з Христом про слугу: він говорив, а Христос йому відповідав, тобто сотник був у молитві – діа-лозі з Богом і після справжньої молитви зцілився слуга. Хоч сотник і до цього «молився» (посилав до Ісуса слуг…), просив за слугу, але зцілення відбулося тільки після молитви-спілкування з Богом, а не молитви-монологу. Отже, хочеш комусь допомогти (віруючому чи невіруючому – немає значення, як пояснюють святі отці дані місця Писання) – приведи, принеси любимого до Христа; попроси Христа за нього, як римський сотник!!! А щоб це зробити, потрібно знати, відати Христа, бути з ним знайомим особисто, а не тільки чути про Нього (як наслідок знання Христа, перебування в Ньому – православне богослів’я), та щоб принести, привести до Господа потрібно знати шлях до Христа (ознака відання Шляху-Христа – правильне духовне життя, в серцевині якого – Свята Євхаристія).

Ознака Доброго діла – коли той, хто вчинив його падає в своїх очах, стає суб’єктивно не кращим, а гіршим. Ознака Доброчинця – це безперервне падіння в своїх очах, це перебування в дії фундаментального духовного закону, відкритого святим отцям Духом Святим: «Тримай ум свій в пеклі, і у відчай не впадай». Перша половина духовного життя – це безперервне сходження в пекло власної безбожності. (Але це означає, що я рухаюся правильно – шлях до Царства Небесного пролягає через пекло, дно якого це богооставленість [входження або причастя граничного кенозису Христа], як приклад наслідування Христа у всьому, щоб і у всьому уподібнитися Йому – до тотожності по благодаті, тобто обожитися). Всі святі бачили себе спадкоємцями пекла, а не раю (див. напр. Пимен Великий, Макарій Великий, Силуан Афонський, Сисой Великий, благо-розумний розбійник…). Це в них був природний стан, в який вони входили правильним духовним життям! А й справді, якщо я нічого доброго не роблю (та й хоч би хотів – не можу зробити, а святі це добре знали) – де моє місце? – В пеклі! Якщо я все життя робив зло (нічого доброго не вчинив, значить тільки – зло! а хто не збирає – той розкидає) то на що я можу розраховувати, або що мені належить по праву за мої діла? – тільки пекло! Розбійник благо-розумний це добре знав, тому й говорив: «по ділам моїм» та «пом’яни мене Господи в Царстві Твоїм», розуміючи, що його там ніколи не буде – місце його в пеклі! Всі святі себе там і бачили. А хто щиро йшов до святості, шукаючи істину і дещо не розумів – Господь їм підказував: тримай ум свій в пеклі (будь в правді про себе – що ти безбожник, ніщо без Бога, та нічого доброго не робиш, та й не можеш робити) і у відчай не впадай (тобто, надійся не на свої сили, а на Бога, який Єдиний Спаситель і виводить з пекла; Бог спасає не за діла, яких немає і бути не може, а по Любові, і тільки тих, які перестали надіятись на себе і своє «добро»). Подивимось для прикладу на католиків та протестантів, «духовне» життя яких побудоване на заслугах і «добрих» ділах – вони всі бачать себе в Раю. Протестанти вже в Раю, вже святі, як вони вважають, та тільки те й роблять, що «спасають» (не спасаються!    Бо    вони    вже    «спасенні»!?)    інших    та «благодіють» (а не приймають благодіяння від Христа!?) усім. Католики знають, що вони грішні, та що за гріхи можна попасти в пекло, або чистилище (фантазії язичницькі, за якими той, хто не перетерпів на землі муки за гріхи в яких покаявся, терпить їх, співрозмірно своїм гріхам, в чистилищі) – місце мук між пеклом та Раєм. Але спасаються вони не милістю Божою, не по благодаті, а своїми добрими ділами та заслугами. Якщо добрих діл не вистачає – є папа, який додасть, є індулігенції, є надзаслуги святих, зі скарбниці яких папа може роздавати і доповнювати те, що комусь не вистачає… Спростимо думку : якщо є за мною хоча б одне добре діло, то я можу надіятися на маленьку «діляночку» в Раю, десь на околиці – але в Раю!? Коментарі, я думаю, зайві! (Ми боржники неоплатного боргу, а не заробітчани Царства Божого, як свідчить про нас Господь, але свідчення цього майже ніхто, на жаль, не приймає). Ви скажете, що так майже всі (так не мислять тільки християни – але це завжди маленьке стадо!) не тільки конфесійні католики і протестанти (про язичників і мова не може йти) мислять і живуть, а й «православні»!? Так, не кожен, хто називає себе православним – православний! І не все, що носить назву «Православне(й)» – православне (див. вище).

А ми, «святі», тримаємо ум свій в Раю (за «добрі» діла наші – там наше місце та обитель) і тільки те і робимо, що у відчаю перебуваємо! І в цьому стані беремося спасати, зціляти, вимолювати – Біда! Біда! Біда! Такі щирі «добродії», «цілителі» появляються від неправильного духовного життя, від «ревності не за розумом» – як каже апостол Павло, – не за Розумом Церковним!

Хочеш за когось помолитися – йди в Церкву, та во Христі молися за рідних та й за ввесь світ (велика ектенія, потрійна…), тобто, молися во Христі, Христом і для Христа. Навчаючи правильно молитися, Церква закликає нас закінчувати всі аскетичні молитви: «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо» – тобто –

«Нехай буде воля Твоя, Отче». Так молитися можна тільки в Євхаристії, коли служить людині Бог, і людина во Христі, стає Христом і в Дусі Святому священнодіє – «Твоє від Твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все», приймаючи у свої глибини оці освячені, явлені Духом Святим Дари! Ось тут ми пізнаємо Христа лицем до лиця, стаємо з Ним єдине – Він в нас, а ми в Ньому! «Бо Ти єси Той, що приносиш жертву і принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш» – так навчає нас Святий Дух розуміти і відати тайну іпостасного життя у Христі, коли церква збирається на євхаристію. Тільки в контексті літургійного, євхаристійного буття, ми можемо, будучи в таїні Христа (і на літургії щоразу актуалізовуючи її за євхаристійною трапезою в Царстві Божому, яке являється на землі в Євхаристії), робити Добрі діла: Христом і у Христі (Христос приносить і принесений) та для Христа (Ти приймаєш), і тут же ми уподібнюємося Отцеві в милості, роздаючи світові Христа (Ти єси Той, що роздаєшся). Є тільки одне Добре діло (якого і з нетерпінням чекає від християн світ – одкровення синів Божих, а не різноманітних соціальних програм та гуманітарної [в плотському розумінні цього слова] допомоги) – дати світові Христа! Отець

Небесний віддав Сина за життя світу, і християни на євхаристії (Літургії) віддають Ісуса Христа [приймаючи Його у свої глибини, стаючи Христом по благодаті – єдинородним сином в Єдинородному Сині Ісусі Христі] за життя всього сущого, щоб світ досягнув досконалості в таїні Троїчного Іпостасного буття. Людина потребує однієї допомоги – допомогти їй стати здатною стяжати Духа Святого, стати богом по благодаті; допомогти їй відкрити в собі образ Божий та досягнути подоби.

(Пожалівши бомжа як бомжа {бідного – як бідного, хворого – як хворого, в’язня – як в’язня, стражденного – як стражденного тощо}, ти вчинив зло для вас обох; ти, даючи йому милостиню [а не приймаючи від нього, бо приймаючи милостиню від бомжа, ти даєш йому можливість відкрити в собі образ Божий] в таких координатах, переконуєш його, що він нещасний і сам у це віриш, і обидва входите у ще більшу ілюзію, віддаляєтесь від реальності; бомж – це Христос, а ти його переконуєш своїм без-умним милосердям в протилежному [замість того, щоб допомогти йому побачити, що він – Христос, вкидаєш його у прірву відчаю і зневіри] і сам у це ще більше віриш – хто має ум, нехай розуміє, що кажу, але кожен роби по силах і скільки дозволяє розуміння – дет. в ІІ ч.)

Тільки після того, як я знайшов Христа, або точніше сказати – Він мене знайшов (коли я правдиво шукав істину – див. напр. ап. Павло), я можу інших вести, нести до Нього, бо я вже знаю Путь битійно. Цей досвід Христа виливається із серця потоками православного богослів’я, яке покликане іншим голодним і спраглим правди вказати шлях до Істини- Христа. (Раціональне, академічне богослів’я має право на існування, якщо воно вкорінене в святоотцівський дух, та має одну мету – правильне духовне життя як шлях до стяжання Істини-Христа). Бог не потребує наших прохань, щоб знати наші нужди. Але Церква дітей своїх вчить прохати: дня звершеного, святого; ангела миру; прощення гріхів; добре поліття і врожай землі; покаяння та християнську кончину… – тим самим вказує шлях, карту духовного життя і в кінці всіх прохань навчає нас: «але не як я хочу, Господи, а як хочеш Ти» – «Самі себе, один одного і все життя наше Христу Богу віддамо!» А нам осібно личить молитва (ми говоримо зараз не про форму – слова молитов, а про налаштування духа): «Боже милостивий, будь мені грішному», «Боже, очисти мене грішного», «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного(у)»… А не: «помилуй Івана та Галину…», «допоможи Павлу…», «зціли важкохворого Сергія…»… Хочеш комусь допомогти?! Якщо не можеш принести, або привести (чи до них привести Церкву – священика, який уособлює парафію і введе людину із оголошенням та Святими Дарами в спілкування з Христом) його в Церкву, до Христа, то як сотник піди до Христа просити за дорогу тобі людину і влий своє немічне моління, благання в Церковну Євхаристійну молитву – тобто, поспілкуйся з Христом, помолися (дозволь Христу молитися в тобі, віддай йому твоє серце, через яке він твоєю вірою і любов’ю увійде в життя того, за кого молишся). Тільки в Церкві, в Дусі Святому ми можемо молитися за інших: за увесь світ – на великій ектенії, та за конкретних людей та їх нужди, горе, проблеми – на потрійній, сугубій ектенії та інших літургійних молитвах (див. чинопослідування Літургій свт. Іоанна та Василія). Тільки Церковною, в Дусі Святому, молитвою можна молитися за когось (ми говоримо про

Молитву, а не про поминання імен і формальних нагадувань про когось чи щось), хто в Церкві, реальний член реальної парафії православної церкви, який живучи Євхаристійним Церковним життям во Христі молиться Христовою молитвою за увесь світ (див. Ін. 17 глава). А сам – оплакуй своє окаянство (нещастя), кайся у гріхах своїх (що воно означає — дет. в ІІ ч.) – оце твоя реальна допомога тим кого «любиш» і всьому світу!!! Спасися сам і навколо тебе спасуться тисячі!..

Дискусія закінчилася повним «розгромом» «добрих» діл та «молитов» «цілителя-молитвенника-доброчинця» – він визнав, що він православного богослів’я не знає та повністю не компетентний в законах правильного духовного життя – тобто роблю – не знаю що, та іду – не знаю куди (сліпий без-умець – без образ, ніхто нікого не ображав – висновки зробив сам «чудотворець»). Через два дні ми знову випадково (по плоті кажу) зустрілися. Бесідували про щось нейтральне і в кінці бесіди, яку я весь час ненав’язливо намагався повернути в ту саму площину (минулої бесіди), думаючи, що, може, народилися за минулі дві доби якісь непорозуміння, хвилювання, нові аргументи (бо коли буває спонтанна дискусія, як правило, найкращі аргументи появляються після дискусії: а ще це, і це, і це… треба було сказати). Я сильно не квапив співрозмовника, тому що «домашніх завдань» було дуже багато, над чим він мав поміркувати, перевірити аргументи, чи дійсно воно так, як я казав, одним словом, роботи дуже багато, але хотів хоч якусь позицію (коли був час спокійно подумати) до минулої дискусії почути. Від співрозмовника – тільки мовчання на болючу тему і відхід від неї, а я не натискав, бо думав, що він   ще   не   готовий   бесідувати   про   це.   Але   коли   ми розставались, з його уст проскочили слова – мовляв, – мені все одно, що ти говориш, я маю благословення старців на подвижництво, на вимолювання!!? Оце сатанинська пастка, з якої може вирвати тільки Бог! Спочатку сатана підказує своїй жертві «логічні» аргументи, які оправдують ту чи іншу   сатанинську   практику   –   «любов»,   «милосердя»,«співстраждання», «допомога» тощо. І коли ці фальшиві, ілюзорні аргументи розбиваються об скелю Православ’я, Істини, біс витягує козирну карту – «благословення», яка покриває всі можливі аргументи здорового глузду («по Писанню Він мусить умерти»; «краще щоб один (Христос) помер за народ» – ось приклад сатанинської «логіки» і «любові»). Коли ми дискутуємо на рівні аргументів – є надія, що може народитися сумнів відносно власної правоти однієї чи обох дискутуючих сторін. А коли мова йде про «благословення» – відключається всяка логіка (формальна і неформальна) і розсудження – тут царство сатани, область омани та смерті (звідти за допомогою людини не повертаються – тільки милістю Божою) – оце без-умство в прямому розумінні цього слова, фанатизм (мертвечина). Наприклад, «благословення», «благодатність» – це кайдани, якими РПЦ тримає своїх клікуш, фанатиків в рабстві, в темноті непросвітній. Оце «благословення» – це катастрофа для «благословенних» і «благословляючих», вони обидва ізольовані від Істини, Церкви. Про «старців» ми говорили вище – сліпий сліпого «благословляє» бачити!? – сумне видовище! Я питаю: «А що таке благословення, що воно означає?» У відповідь – мовчання, ніби це само собою зрозуміле. А коли ти починаєш наполягати на поясненні, то у відповідь чуєш якесь логічно незрозуміле, панічне бурмотіння   несумісних   слів,   або   без-умна   тавтологія: благословення – це благословення… І так безвідповідально живе і мислить більшість «християн» (фанатиків – мерців). Я вже не говорю про розуміння: Що таке подвиг та навіщо він? Хто такий старець?.. Роблю – не знаю що, іду – не знаю куди!?

«Яка тобі користь людино, коли ти увесь світ здобудеш (усіх «спасеш», «помилуєш», усім «допоможеш», усіх до «істини», до «христа» тобою створеного приведеш – В.А.), а душу свою занапастиш?!» Не забувайте: Любов у Істині, Істина в Любові! – Якщо десь немає Істини? – Любові там немає! Немає Любові? – Істини бути там не може!

Підіб’ємо підсумки нашої дискусії, вивівши критерії перевірки «добродіїв» та «добрих» діл. Якщо немає елементарних знань православного богослів’я, то це означає, що людина не відає Христа, перебуває в темряві, як говорить апостол Іоанн: «Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви. Коли ж ми кажемо, що маємо єднання з Ним, а ходимо в темряві, то ми неправду говоримо і не творимо істини». Якщо не має елементарних знань законів правильного духовного життя – перед нами мертвець, який максимум може – ховати мертвеців! Це критерії швидкої перевірки, але діє не завжди ефектно (можна помилитися) – печать діагнозу – це плоди: «По плодах їх…»!

Духовне життя багатогранне і різноманітне, тому, пишучи на папері про щось одне, ми не маємо змоги, через обмеженість гріховним станом (та нездатність виражати іпостасно повноту, цілісне бачення вмить), одночасно говорити про щось інше, яке також і зумовлює, і впливає на те, про що йде мова. Завдання цієї книжечки – допомогти ставити запитання, спонукати до пошуку відповідей, щоб ви не погоджувалися бездумно, без розсудження і на місце сумнівного запропонували своє бачення, вирішення… На жаль, отець в своїх коротеньких записках і нотатках не залишив посилань, бо говорив, що Євангеліє християнин має знати майже напам᾽ять, майже дослівно. Тому всі посилання на Біблію – моя робота. Він не називає святих отців по іменах, не любив авторитетів і не вірив у них! Він говорив, що ми Отців почали сприймати як богословів- інтелектуалів, які будували умові конструкції, а не записували (часто спонукані злобою єретиків) свій, кафоличний (тою чи іншою мірою) досвід богоспілкування! А ми повторюємо їхні слова, за якими для нас нічого не стоїть, ніякої духовної реальності, яку б ми пережили, і яку б ми виражали Бога-достойними словами, знайденими святими отцями. Я інколи вказую конкретного Святого отця там, де вважаю, що є потреба для більшої ясності (по своєму безумію, по немочі своїй, бо ще не вмію до кінця без авторитетів). А ви, якщо хочете читати, як є в записничках, читайте в множині – Святі отці.

Все незрозуміле, «спокусливе», «безумне» обговорюйте зі своїми духівниками-порадниками, парафіяльними священиками, друзями-християнами. І завжди за принципом: якщо не можеш розпізнати духа, звідки він – не приймай і не відкидай, і якщо після бесід, молитов, шукання відповіді, просвітлення не настане – відклади до часу. Якщо ти щиро шукав врозумлення від Бога – відповідь обов᾽язково прийде. Як? – як Богу угодно!