Часто, читаючи Священне Писання, ми не розуміємо, що ми робимо, що таке Святе Писання, яка мета Його написання та й яка мета нашого читання Святих Книг. А без відповіді на ці, здавалося б непотрібні, риторичні запитання, читання Біблії, творінь Святих Отців та православних мужів та жінок, які краєчком душі відчули, пережили Тайну Триіпостасного Бога, Красу, Царство Боже, яке прийшло, настало як вчорашній день і вже тут між нами в силі, та причасників Істини вводить в тайну Воскресіння, за завісу Восьмого, Невечірнього Дня – користь буде мінімальна в кращому випадку, а можна при неправильному підході та налаштуванні духа (ума) загинути. Прикладів скільки завгодно: всі єресі, єретичні вчення обґрунтовані єресіархами (основоположниками – В.А.) за допомогою Біблії та Отців; ввесь протестантський світ зайшов у непросвітню темряву, маючи за вказівник і подорожню карту Святу Біблію; всі секти, які маскуються під християнські, посилаючись на Біблію, захищають свій гріх і своє безумство; і є й такі протестанти, які визнають сім вселенських соборів!!! Цитують для підтвердження своєї омани і облуди Святих Отців, говорячи, що вони правильно, автентично розуміють (без Євхаристії??! – В.А.), про що Отці говорили, підбираючи і вириваючи з контексту слова для власної погибелі; римо- і греко-католики захищають і обґрунтовують свою ідеологію та єретичні вчення за допомогою посилань на авторитети: Біблію та Святих Отців, підганяючи і тлумачачи все на свій лад, не так, як воно є насправді, не так, як розумів священний письменник, а як їм зручно і вигідно для комфортного, безтурботного існування (існування, а не Життя – В.А.) у пеклі гріха, самості, егоїзму, злоби, самообману, лукавства. (Хтось скаже: «Чому отець поставив крапку, і не вніс до цього списку православних, хіба православні по-своєму не тлумачать Священне Писання і Отців?» Я б поправив запитання: не «по-своєму», а «інакше». І це «інакше» полягає не в іншому, схоластичному, секуляризованому підході чи методах прочитання Тексту, а в радикально відмінному підході і баченні Писання – в площині онтології і екзистенції). А щодо людей – не всі католики живуть католицизмом (на велике щастя – В.А.), не всі протестанти йдуть за облудливими вченнями протестантизму (на велику радість – В.А.), та, на превеликий жаль, далеко не всі православні (одиниці – В.А.), ходять у світлі Христового Воскресіння, у Вогні, який приніс з неба Господь – Дусі Святому. Ми говоримо не про людей (нехай закриються всякі уста: першим у рай входить розбійник! – В.А.), а про духовну установку, світоглядну позицію, ідеали, до яких прагне людина: Христос чи антихрист, Царство Боже чи царство сатани, Життя чи існування в смерті та небутті, Жертовна Божественна Любов чи блуд – егоїстичне пожирання, використання любимого, об’єкт(!?) любові тощо. «Віра в істину спасає, а в брехню, неправду, ілюзію – губить, вбиває» – говорять досвідчені в духовному житті. Ми боремося за людину, в нас ворог один – смерть. З цих коротеньких прикладів можна зрозуміти, що для одкровення спасіння   в   нас   мало   жити   за   вказівками:   «постись», «молись», «читай дві глави зі Старого Завіту та одну з Нового Завіту на день», «ходи до храму, сповідайся, причащайся» і здрав (здоровий, щасливий – В.А.) будеш! І забувають оці лжестарці, сліпі поводирі сліпців, що Бога, Ісуса Христа розіп’яли люди, віруючі в Бога (як вони думали – В.А.), які постили, молилися, давали милостиню, десятину на храм, ходили до храму, сповідалися, причащалися, Писання Старого завіту знали дослівно! Тому ще раз скажемо: «Віра в істину спасає…» Отже, будьмо уважні до свого спасіння, і не тішмося, що ми віруючі, бо на питання, щоб дати звіт про своє уповання, ми часто відповідаємо (у розпачі – В.А.) здивованим мовчанням. Зараз великий занепад духовного життя християн, і не остання причина цього зубожіння – нездатність, невміння за етичним, моральним фоном Біблії та Священних Писань прочитати екзистенціальний та онтологічний зміст та суть. Тому, щоб оживити духовне (не етичне, моральне, а саме Духовне – В.А.) життя, ми повинні правильно читати Священне Писання – в екзистенціальних та онтологічних категоріях! Як це? Або, що це означає? Спробуємо вдуматись разом.

Скільки різних слів у світі, а жодного з них немає без значення. Тому, якщо я не знаю реальності, на яку вказує те чи інше слово, то воно для мене пустий звук, ні про що мені не говорить, ні до чого воно мене не спонукає, ніяких відчуттів в мені не викликає, одним словом, пустий звук. Знання про щось передається словом, знання чогось передати не можна – це безпосередній досвід, співпричастя реальності, яку пізнаємо. Слово завжди йде після досвіду і адресоване тому, хто має цей досвід, бо тільки співучасник може зрозуміти, про що йде мова, бо знає. Існує, умовно кажучи, дві категорії знань – раціональні, умоглядні, абстрактні знання про щось і онтологічні, екзистенціальні знання (відання – богословською мовою, – В.А.) чогось. Наприклад: астроном знає відстань від Землі до Місяця, але не відає її. Пізнати, відати – стати єдиним з пізнаваним, безпосередньо, битійно пережити пізнавану реальність. Астроном описує знання відстані абстрактним поняттям «метр»; математики оперують абстрактними поняттями: «точка», «пряма», «площина», «рівносторонній трикутник», яких в природі не існує (принаймні, ніхто лабораторно не довів – В.А.). Вони не відають рівносторонній трикутник, битійно, екзистенціально його не пережили (ба, навіть і не бачили – В.А.). Тому раціональні знання, які народилися поза віданням, спів-причастям, істинними назвати не можна (2+2=4 – це тотожність, а не істина – В.А.). Слово (не знаючи реальності, на яку воно вказує, або навіть семантики слова) можна вивчити напам’ять, як папуга повторювати його, за правилами етикету вставляючи в певному місці, але ні для якого домобудівництва спасіння воно не годиться, та й для мирського життя непридатне – порожній звук в устах… Наприклад: «Царство Боже», «Бог Отець», «Ісус Христос»,   «Дух   Святий»,   «Трійця   Свята»,   «Церква», «Іпостась», «Особистість», «Спасіння», «Гріх», «Любов», «Пекло» та ін. – що це таке, чи хто це, про що ми говоримо, коли вживаємо той чи інший термін, на яку реальність для нас він (цей термін – В.А.) вказує, на який нами пережитий досвід? Потрібно пережити цю реальність, Істину, а потім говорити про неї з тими, хто також пізнав цю правду. «Як мало є таких, з ким можна поговорити про Бога, які знають Його, а не чули лиш про Нього» – жалівся преподобний Силуан Афонський. Як зі сліпим від народження говорити про кольори, якщо він їх ніколи не бачив? Яку інформацію такому сліпому принесе слово «зелений колір»? Як йому передати красу видимого світу? Можна пробувати грати на скрипці, якщо сліпий чує!.. Але це все одно, що     за допомогою   слова   «метр»   пояснювати   значення   слова «грам». Тому сліпому потрібно спочатку прозріти, а потім власними очима побачити, і аж тоді для нього слово «зелений колір» стає співвідношенням з реальністю, яку він пережив! Можна споглядати плачевну картину, коли сліпий, який ніколи не бачив Божого світла, читає лекції з живопису, та між лекціями гордо і впевнено розповідає про свої враження після відвідування картинної галереї та перегляду шедеврів мистецтва! Це ми говоримо притчами про тих «мудреців», які цитують Священне Писання, де зустрічаються вище наведені слова, наприклад, «Царство Боже», «Любов», яких вони ніколи не відали. З якою гордістю, самозвеличенням, самозадоволенням і високою думкою про себе «несуться такі мудреці-філософи», коли дослівно процитують апостолів Павла, чи Іоанна, чи іншого якогось Тайновидця, та ще й вкажуть главу і вірш в Біблії!

Прості речі, аксіоматичні, не визначаються, а позначаються! Тобто їх потрібно пережити, їх передати іншому словом не можна. Складну річ чи явище, якщо знаєш всі деталі, можна описати. Приклад: дощ із градом можна уявити, коли знаєш, що таке «дощ», «град». Знання про зелений колір не можна передати тому (навіть для раціонального, умоглядного знання), хто ніколи його не бачив. Яскраво-зелений вже можна якось уявити, при умові знання компонентів (яскравий, зелений). Пробачте за такий довгий і нудний вступ. То що ж таке Священне Писання, кому воно адресоване і як його читати?

«А все, що написане було раніше, написано нам на повчання, щоб ми терпінням і втішанням з Писання зберігали надію» – говорить один із авторів Біблійних книг. Все написане має мету, щоб за посередництвом Писання зберегти надію. Слово «надія» в даному вислові ключове. Що ж означає це слово? Сучасні тлумачні словники та й побутове вживання слова «надія» вказують на таке смислове навантаження: «прогноз, побажання, сподівання». Наприклад: я надіюся, що завтра принесуть пенсію – я не знаю чи буде так, всяке може трапитись, але мені цього дуже б хотілось (останню гривню потратив минулого тижня – В.А.); або, я надіюсь, що завтра буде гарна погода – невідомо, як воно буде (а може, вже і ніяк не буде, пригадуєте притчу про безумного багача – В.А.), хоч м’ясо куплене і мангал готовий, та й друзі повідомлені – я сподіваюся, що все буде добре… В такому світському, секуляризованому значенні слово «надія» супроводжує і являє дію як рух – у невідоме, невизначене, у темряву лінійного майбутнього.

В устах апостола Павла слово «надія» має діаметрально протилежне значення до вище наведеного. Для етимологічної підказки візьмемо слов’янський еквівалент – «надєжда», корінь якого «жд» від слова «ждати», «чекати», «чаяти» (звідси: чаю воскресіння мертвих – В.А.). Чекати можна тільки те, що знаєш, в чому впевнений, переконаний і ніяких сумнівів не маєш, тобто, те, що вже відбулося, вже в минулому. Тобто, «надія» – це вказівка на рух не до того, що попереду, в лінійному майбутньому, а до того, що вже в минулому (онтологічному вічному зараз – В.А.), не лінійному, а такому, яке, відбувшись, вже не може не бути (наприклад: Бог втілився, Ісус Христос воскрес, Людина сидить праворуч Бога на Небесах та ін. – В.А.). «Надія» в устах Павла – екзистенціальна категорія, яка вказує на іпостасне буття (як здатність людської особистості виходити з простору і часу, з області необхідності у вічність, область абсолютної Божественної Любові і свободи, Царство Боже, яке в середині нас і між нами – В.А.), а не раціональне прогнозування і складання сумнівних планів на майбутнє. В духовному житті Надія йде після Віри, яка, в свою чергу, є здійсненням очікуваного і впевненість в невидимому (віра, надія в даному контексті – це Божий дар причастя до Вічного Життя Триіпостасного Бога, введення причасника в Тайну Особистісного Життя – В.А.). Віра тут подається в двох значеннях: як перебування в досвіді богоспілкування і як пам’ять (екзистенціальна, а не тільки раціональна; все єство вводиться в потік іпостасного, цілісного буття – В.А.) пережитого досвіду Царства Божого (пам’ять: наприклад, апостол Павло був у Вічності, на третьому небі, і повернувся в тіло земного існування; зараз він уже не там, бо на третьому небі він себе не пам’ятав – чи в тілі, чи без тіла був там Павло – Бог відає, але пам’ятає про те, що пережив, залишилася цілісна пам’ять про пережите – В.А.). Пробачте, ми повинні були зупинитись і трохи,    поверхово,    поговорити    про    «надію»,    «віру», «пам’ять», без яких нам важко буде зрозуміти суть Писання. Наведемо ще один приклад для більш ясного розуміння слова «надія», як його вживає апостол Павло: маленькому однорічному хлопчику батько подарував автомобіль – автомобіль є власністю хлопчика, але, для того, щоб він міг ним скористатися, потрібно підрости, почекати, потерпіти до 18 років, або коли зможе самостійно водити (оце православна діалектика, антиномія: «вже і ще ні», «дома і ще в дорозі додому», «спасенні і ще спасаються», «обожені і покликані до обоження»). А тепер, щоб не бути голослівними, послухаємо, що говорить сам апостол Павло (звичайно, слухаючи в цілісному контексті Передання – В.А.):

«… Він (Бог Отець – В.А.) поклав на нас печать, і дав запоруку (завдаток, це реальність, яку можна «поторкати» відчутно, а не обіцянка – В.А.) Духа в серця наші». В іншому місці Писання говориться, що не мірою дає Бог Духа Святого. Тобто, кожному дається повнота, але кожен вміщує згідно своєї готовності і духовної міри – прямо пропорційно богоподібному смиренню. «Царство Боже подібне до зерна гірчичного, з якого виростає дерево». Дерево – все в зерні, але зерно – ще не дерево. «Царство Боже – закваска, яка квасить тісто, поки все не вкисне».

«Царство Боже – скарб на полі; треба продати все і купити це поле, щоб увійти у володіння скарбом». У всіх цих образах і притчах говориться: потрібно стяжати те, що вже маєш, зробити своїм своє, тобто те, що ти маєш, але ще не володієш. У апостола Павла є образи дітей, які нічим не відрізняються від рабів, поки не досягнуть повноліття, яке за часів Павла призначав батько дитини. Батько визначав, коли син досяг повноліття, і відтоді син вже був не під наглядом вихователя, а вільним і самостійним – спадкоємцем, який розпоряджається спадком. Син має все, як спадкоємець, але нічим не володіє до повноліття.

«Улюблені! Ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є». Цей досвід апостола Іоанна Богослова, на який він вказав такими простими словами, підтвердили сонми Пре-подібних Отців та Матерів (Преподобних Богові Христу – В.А.). Наприклад: преподобні Серафим Саровський та Силуан Афонський на початку аскетичного подвигу пережили зустріч з Христом (на мить стали, як Христос, кожен своєю мірою, хто скільки міг понести, щоб не вмерти; за законом духовного життя – подібне єднається з подібним, тому вони мусили змінитися битійно, почали бути, скільки могли, як Христос), а потім роками боролися за стяжання невимовного Христового смирення. (Пробачте за те, що я так розтікаюся думкою. Ви вже відчули, що цей текст – компіляція різних цитат отця, які я, незважаючи на своє невігластво в написанні, хочу з’єднати в один цілісний текст, щоб висвітлити одну намічену тему. Ми ніби ходимо картинною галереєю, де виставка присвячена одній темі, і ми розглядаємо одну картину, але щоб краще зрозуміти деякі деталі, потрібно методологічно звернутися до розгляду інших картин. Тому, якщо вони вас зацікавлять, можете розглянути їх детально під керівництвом та порадами духовних отців-порадників, більш досвідчених братів і сестер. А я повинен повертатися до головної теми – В.А.).

Священне Писання – це досвід Церкви, досвід Богоспілкування, записаний Церквою і тільки для Церкви. Автор Священного Писання – Церква, адресат, одержувач послання – Церква. А джерело і ключ до розуміння Писання – Христос, який подається нам в Таїнстві Царства, Таїнстві Церкви – Євхаристії. Поза досвідом Царства Божого, яке прийшло в силі, поза Євхаристією в якій Церква причасників вводить в святеє святих Триіпостасного Бога, Священне Писання не читається. Ми вище сказали, що без екзистенціального досвіду слово є пустим звуком. Тому слово Писання зверне тільки до тих, хто хрестився в Церкву (умовно кажучи – Старозавітну чи Новозавітну), хто битійно став причасником Завіту з Богом, особливих стосунків,   статусу   і   модусу   буття   в   Старому   завіті прообразно, типологічно, символічно, а в Новому Завіті, хто в нього вступив і отримав владу бути сином чи дочкою Божою по благодаті, в Єдинородному Сині Ісусі Христі стали єдинородними синами і дочками Отця Небесного.

Покажемо в дії наше твердження на прикладі Біблії. (Отець розумів Священне Писання – Передання Церкви як вираження в різних формах досвіду Богоспілкування (життя в Дусі Святому): в музиці, фарбах – іконах та творах живопису, камені та архітектурі, літературному слові – власне Писанні та ін. і яке (Писання – В.А.) вміщує Біблію і є набагато ширшим – В.А.). Біблія – це не збірник богословських трудів на тему: Бог, Церква, Спасіння, Ісус Христос, Син Божий тощо. Автори Біблійних книг не писали їх для Біблії і ніколи не писали (не адресували) майбутнім поколінням, це завжди було (і тільки тому і є у всі часи) живе Слово тут і зараз. Жоден автор книг Біблії не писав філософських «трактатів на тему». Наприклад, апостол Павло пише свої листи-послання конкретній Церкві (в Римі, Ефесі, Фессалоніках…) чи людині (Филимону, Тимофію…), хрещеній в ім’я Ісуса Христа (завжди адресат – Церква) з певною конкретною насущною метою. І так кожна книга Біблії. Зібрання книг Біблії в одну книгу і надання їм статусу Слова Божого, Богонатхненного Писання робиться Церквою (сутність якої – в мовчанні зберігати всі Слова Життя Вічного, Невимовне, і в крайньому випадку, коли не може не говорити, зодягає в слово, достойне Бога) і одна із головних спонук – поява апокрифічної, підложної (неправдивої, фальшивої, підробленої…) літератури, яку починають видавати за Слово Боже, Писання Церкви і яка нібито виражає життя Церкви. «Злоба єретиків понуджує (змушує – В.А.) нас говорити про те, про що потрібно мовчати», – говорили Отці. За яким критерієм «євангеліє від Фоми», «євангеліє від Петра» та інші були визнані за апокрифічні підложні, а ті, які є в каноні Біблії – за Слово Боже? Потрібно спершу прояснити туманне, часто хибно трактоване поняття «Богонатхненність» чи «Слово Боже» (мова йде не про філологію, не про слова Ісуса Христа, якими Він спілкувався). Богонатхненні слова, Слово Боже – це означає не те, що Бог бере, як олівець чи рупор, автора книги Священного Писання, і пише за   допомогою нього, чи говорить через нього, використовуючи його, як «річ» чи «засіб» (це суперечило б фундаментальній істині: Бог – особистість в трьох іпостасях, а людина, образ Божий – особистість, яка ніколи не може бути засобом чи річчю, а тільки метою, ціллю; де людина – засіб, навіть для Бога, то це вже язичництво, і такий Бог не є Бог Євангелія, а ідол – В.А.). Коли ми говоримо про Богонатхненність Писання, то мова йде про те, що ці слова народилися в істинному досвіді богоспілкування і вказують на досвід, тотожній досвіду Церкви – відання Бога як Він є. В Старому Завіті в образах і символах пророки споглядали «задняя» Бога, тінь Тайни Нового Завіту, а в Новому Завіті в Єдинородному Сині маємо доступ до Отця, Духом Святим вводимося в потік Триіпостасного Божественного Життя, пізнаємо Бога, як Смиренну Жертовну Любов. Людина – завжди співробітник (співтворець – В.А.) у Бога (в творенні тварних богів – В.А.). Пророк – це той, з ким Бог ділиться своїми думками. Священне Писання – це Бога-достойними словами сповіщення правди про Бога, Церкву, Людину, Світ, це завжди вираження кафоличного досвіду життя Церкви в Дусі Святому.

Єресь – це завжди викривлення, спотворення досвіду. Спотворення духовного життя, або неправильне духовне життя породжує єретичне вчення, а єресь веде до неправильного життя, до духовних катастроф. Наприклад, хтось скаже: любов матері до дитини проявляється в тому, щоб бити її палицею щодня по десять підходів та морити голодом. Поки ніхто такого не говорив, не було потреби описувати любов матері до дитини. Але, як тільки прозвучали такі слова, ми говоримо що це – єресь, що ці слова, це вчення не описує істинної любові матері до дитини. Осудивши єресь, ми намагаємось підібрати слова, щоб описати ці невимовні стосунки, щоб виразити цей досвід, який неможливо описати…

Отже, Священне Писання – Слово Боже (описання досвіду пізнання Ісуса Христа Духом Святим – В.А.), адресоване членам тіла Христового, яким є Церква (Церкві, тим, які в Дусі Святому перебувають у співвідношенні Отця і Сина, у тій таємничій єдності, про яку молиться Господь у своїй молитві до Отця: «… щоб всі були єдине, як Ти Отче в мені, а Я в Тобі…» і для того, щоб, зберігаючи надію, витерпіли до кінця, бо тільки такі спасуться – приймуть спадщину: обоження по благодаті!)

Тепер можемо відповісти на питання: про що, чи про Кого говорить Священне Писання, зокрема Біблія? Господь Ісус Христос говорить: «Дослідіть-но Писання – (в контексті слів Спасителя розуміється Писання Старого Завіту – В.А.) вони свідчать про мене», «Пізнайте (в розумінні Відання, а не раціонального знання – В.А.) Істину, і Істина зробить вас вільними», «Я ( Господь Ісус Христос – В.А.) є істина». Отже, все Священне Писання говорить про

Христа, вказує на Христа; Христос є головною і єдиною «темою» Писання.

Чим втішає, за словами апостола Павла, Старий Завіт? Старий Завіт закликає до терпіння втіхою – прийде Христос, Месія. Старий Завіт жив прото-Євангелієм: «Сім’я жони зітре голову змія». Старий Завіт жив Христом, який гряде у світ. Новий Завіт живе Христом, який уже прийшов, і тут, з нами, на віки віків. А мовою антиномії (зростання «вже і ще ні») можна сказати, що Новий Завіт живе очікуванням (надією – В.А.) повернення Христа, який уже прийшов, очікуванням коли «Бог буде все у всім», що виражається в соборній молитві Церкви: «Чекаю (з нетерпінням – В.А.) воскресіння мертвих, і життя будучого віку», «Прийди Господи Ісусе, маранафа». Кожного восьмого дня, щонеділі, святкуючи Воскресіння Господа Спасителя, Церква, збираючись на Трапезу Господню, на Святу Євхаристію, переживає, живе «другий» прихід Господа нашого Ісуса Христа, підносячись на хмарах (в Дусі Святому – В.А.) на зустріч Господу, який гряде. Отже, всі Писання Церкви (передання в множині, як форма вираження досвіду Церкви – життя в Дусі Святому: Біблія, Творіння Святих Отців,… одним словом Богослів’я, Боговідання, Богознання, Богоєднання виражене: словом – Святе Писання, звуками – музика, фарбами – ікони, картини, в камені – скульптура, архітектура, в жестах – обрядах, тощо – В.А.) про Ісуса Христа Боголюдину, про Бога і про істинну Людину, які явлені Христом і у Христі.

Тому Біблія – не посібник з етики, не збірка моральних, поведінкових приписів, догматів. Біблія – це одкровення божественного модусу існування, яке можливе тільки у Христі Ісусі і дарується Христом: «ніхто не приходить до Отця, як тільки через Сина», «ніхто не знає Отця, тільки Син і кому Син відкриває», «Ісус Христос – Дорога, Істина і Життя». Ісус Христос – Іпостась, Особистість, – «мета», «ціль», «засіб»; «все Ним Стоїть, для Нього, в Ньому і через Ісуса Христа досягає мети існування – обоження, усиновлення, воскресіння. Бог сотворив людину для того, щоб людина стала богом по благодаті, що і звершилось у Христі, і явлене нам в обоженій людській іпостасі – Пресвятій Богородиці, яка вже Живе божественним модусом існування, влилася по благодаті в потік Божественного Троїчного Життя.

А етика, заповіді, обряди, приписи, які ми знаходимо в Біблії, мають екзистенціальний, онтологічний сенс, як такі, що мовою гріхом викривленого, спотвореного світу (в катафатичних твердженнях, на мові, яку людина розуміє, які виражають досвід пізнання тварного світу людиною, знищеною гріхом – В.А.) людині на її мові, поняттями, які вона «знає» і «розуміє, про що йде мова», вказують, відкривають особистісний, іпостасний, Божественний спосіб існування – як Буття, Життя Пресвятої Тройці. Тому заповіді, приписи, обряди, як такі, співвідносяться тільки з Христом, читаються в контексті Христа і прочитуються екзистенціально, битійно тільки Христом. «Покривало зі Старого Завіту знімається Христом». Тому Закон даний людям не для того, щоб його виконати, а для того, щоб спробувати виконати і пізнати у цьому повсякчасному труді, що своїми силами людина виконати заповіді, Закон не може. Закон вказував на Месію, і вів до Ісуса Христа, в якому тільки і можливо виконати заповіді, тобто жити Божественним Життям, відбутися як єдина, неповторна, богоподібна особистість, тварна Іпостась Церкви. Христос є завершення, звершення, можливість реалізації Закону як іпостасне буття. Старозавітні пророки, автори біблійних книг Старого Завіту не знали, про що пророкують (свідчать). Вони спілкувалися з Богом, скільки могли – Бог був для них ззовні, тому вони могли «бачити» тільки спину, «задняя» Бога, а не Лик, Іпостась. В різних образах, символах Сущий Господь Бог відкривав їм тайну Нового Завіту, тайну спасіння і готував людство до Боговтілення, що не можливе без участі людини – «Так» Пресвятої Богородиці, – плоду тисячолітніх приготувань Старого Завіту. Старий Завіт – тінь Нового Завіту, тому розуміння тіні або пізнання об’ємного предмету, який відкидає тінь, можливе тільки в безпосередньому спогляданні предмету. Тільки в контексті Нового Завіту прочитується і розуміється Старий Завіт. Тільки в Новому Завіті, в Ісусі Христі, всі наскрізні біблійні символи стають зрозумілі і стають справді істинними символами, як співпричастя і обоження, символами, які вже не тільки вказують, а являють Царство Боже (наприклад: Євхаристія, де символ і реальність єдине – В.А.).

Тому, якщо ми в Біблії не прочитуємо в кожному (смисловому – В.А.) слові Христа, то ми нічого не прочитуємо. Біблія – вектор, вказівний знак на дорозі, який вказує на «Путь», вказує на Христа. Біблія – це карта маршруту повернення з «далекої країни свинячих стручків» ( див. притчу про блудного сина – В.А.) в дім Отчий. Таким чином Біблія не є цінність сама по собі, а тільки у співвідношенні з Христом. Біблія (і все Писання – В.А.) відноситься до Христа, як назва предмета до самого предмета, як карта і вказівник маршруту з самим маршрутом, дорогою і кінцевим пунктом призначення, як інструкція зі вживання ліків і самими ліками. Можна вивчити карту бездоганно, вивчити інструкцію напам’ять та перечитати купу відгуків, роз’яснень, рекомендацій, застережень, похвал (Творіння Святих Отців – В.А.), і так ніколи не стати на шлях («Христос є Путь, Дорога, Шлях»). Таїнство хрещення – це початок Християнства. «Початок шляху – це ще не шлях, початок будівництва дому – це ще не дім, початок часу – це ще не час», – за Святителем Василієм. Тому початок Християнства – Таїнство Хрещення, – це ще не Християнство, це тільки грань між Старим і Новим Завітом, відправна точка, можливість реалізувати своє життя, як Любов у спілкуванні з Богом. А скільки є таких формально хрещених в ім’я Ісуса Христа чи Пресвятої Тройці, яких проти їх волі поставили на цю грань і вони всім своїм єством визначають власне життя в сторону Старого Завіту (за Старим Завітом – В.А.) і живуть похіттю плоті, похіттю очей і гордістю житейською – плачевне видовище, позорище, глум сатани… Християнство починається там, де хрещений і миропомазаний, відроджений водою і духом в таїнстві Євхаристії, таїнстві причастя Воскреслого Господа Ісуса Христа, робить перші кроки на Шляху до Царства Божого. І це все робиться з дотриманням умов дієвості таїнств (про які ми писали в попередніх розділах – В.А.), так і ніколи не спожити Ліки, про які так багато знаємо («Євхаристія – Ліки безсмертя», – говорить святитель Ігнатій. Тут, звичайно, іносказання: Євхаристія – не таблетка, яка діє підсвідомо, Євхаристія – Христос, Особистість, яка «споживається» і «засвоюється» тільки і виключно особистістю, іпостасно і свідомо; бо інакше вийде, що Бог спасає нас без нас, поза нашою волею, всупереч нашій свободі, але це неможливо – В.А.).

Протестанти взяли, коли йшли з Церкви, Інструкцію (Біблію – В.А.) по вживанню Ліків, написану на Божественній символічній мові, прочитати і зрозуміти яку можливо (в даному випадку, говоримо про найпримітивніший рівень раціонального пізнання – В.А.) тільки під керівництвом допоміжної літератури, декодаторів (Святі Отці та Соборний голос Церкви – В.А.), та забули взяти самі Ліки – Євхаристію, Живого Ісуса Христа. Бідненькі, за стільки років вже «вивчили» цю Інструкцію напам’ять і «без пам’яті»… Хворий починає в гарячці марити, що після прочитання інструкції йому легше стає, а скоро і взагалі видужає… Католики мають Інструкцію, додаткову літературу, декодатор символів і самі Ліки, але втративши зір духовний, прочитати не можуть і, не розуміючи, що таке Євхаристія, що таке Іпостась, Особистісне, Іпостасне існування, домислюють, дофантазовують, втративши реальний досвід Царства Божого, Життя в Дусі Святому. Ліки (Христос – В.А.) «засвоюються» Святим Духом, а католики спотворили мудруванням людським, фантазіями, філософією вчення про Духа Святого, що є показником втрати ними (католиками – В.А.) кафоличного досвіду Церкви – Боговідання. Немає такого принципіального вчення, яке католики не спотворили б – досвід не Церковний, не Євхаристійний, якщо мова може йти ще про якийсь досвід, а не просто про балаканину заради балаканини, ідеологію заради ідеології. «Наше вчення згідне (тотожне – В.А.) з Євхаристією, а Євхаристія підтверджує наше вчення» – говорять Святі Отці (Іриней Ліонський, зокрема – В.А.). Євхаристія є джерелом знання, відання, богослів’я, вчення. «Не може з одного і того ж джерела текти солона і солодка вода», «не може тернина родити смокви». Не діють Ліки в католицизмі, не засвоюються… їх мало просто проковтнути… духовне життя, яким засвоюється Христос, поламане. А скільки між номінальними православними є католиків, протестантів, навіть соромно сказати – язичників, «які не знають Бога», та й, страшно помислити, гірших за язичників. Ми говоримо не про людей, а про налаштування духу… Католик, протестант, православний, язичник – це стан духу, установка ума, спосіб виживання, а не людина, яка є образ Божий, неповторна особистість, яка себе ідентифікувала в Бозі тією чи іншою мірою, а кінець безкінечний – обоження, богоподібність…

Священне Писання – це заклик до причастя Бога в Євхаристії: «вкусіть і побачте, який благий Господь», а не Книги для нейтрального, естетичного читання, та благочестивого виконання правил: читати дві, три глави щоденно!?.

Священне Писання – це сурма, яка закликає до війни, до боротьби «не проти плоті і крові, а проти духів злоби піднебесних» (християни в більшості давно вже забули цю символіку війни, духовної брані, а підмінили її абсолютизованою символікою лікарні і лікування хвороб, де ми тільки сентиментальні хворі, паралітики (немічні – В.А.), яких потрібно жаліти і леліяти; кожен символ, який вказує на Божественну реальність, виконує свою функцію добре доти, доки він не починає абсолютизуватися, не починає бути «так і не інакше». Тому, якщо Церква – Лікарня, то вона на фронті, в окопах, як військовий лазарет, де не відпочивають, відлежуються, а перев’язують рани і знову в бій… – В.А.).

Священне Писання – це нагадування (а не розповідь про Царство Боже, про яке можна сказати тільки: «прийди і подивись», «вкусіть і побачте» – В.А.), втішання, підбадьорювання, поради досвідченіших на шляху до Царства Божого. Нагадування, що великими скорботами нам належить увійти в Царство Боже, про що одноголосно свідчать всі автори Священних Книг. Є такі християни, які не знають, чи є Дух Святий (раціонально, цей термін і язичники знають, і коли треба – цитують. – В.А.). Коли їх хрестили, вони були младенцями (немовлятами – В.А.), або хоч і дорослими, але не оголошеними, не підготовленими належним чином. Вони не пам᾽ятають власної П᾽ятидесятниці, не були свідомо за трапезою Божественної Євхаристії і не знають, хто вони є у Христі. Їм потрібно поновити обітниці хрещення у сповіді і покаянні, попередньо аскетично потрудившись у виконанні заповідей Євангельських, щоб пізнати свою неміч, каліцтво, убогість і йти до Христа, який віддає Себе кожному в Євхаристії. Тому їм потрібно пригадати (не раціонально, а екзистенціально, битійно: «робіть це (Євхаристію – В.А.) на спомин про Мене» – каже Господь, даючи заповідь ученикам; це не означає – згадуйте, що Я був і таке зробив; згадуйте – перебувайте в Мені, будьте в співвідношені Отця і Сина, «в Єдинородному Сині бути єдинородними синами» – В.А.) Христа в Євхаристії і себе у Христі. А повернувшись в Церкву, «приєднавшись до вибраного стада», жити Церковним Євхаристійним життям, від Євхаристії до Євхаристії, від сили в силу переходити, живучи правильним духовним життям. Хтось може запитати: «Якщо є Євхаристія, то що – Писання не потрібне?» Якщо в тебе є духовний отець, який досягнув досконалості, духоносний старець, який знає Бога – не потрібно. «Але зараз духоносних наставників немає!» – говорить Святитель Ігнатій. Тепер Священне Писання (в широкому розумінні, як втілене Боговідання Церкви – В.А.) вкрай необхідне. Для духовного керівництва нам залишено неоціненний скарб – Священне Писання, і життя за порадами (а не наказами і благословеннями – В.А.) досвідченіших, знаючих творіння Святих Отців. «Буде багато таких, які захочуть увійти в Царство Боже і не зможуть», «хто витерпить до кінця – той спасеться» – говорить Господь. «Хто незаконно змагається, не одержить нагороди» – говорить апостол Павло. Тому ми «зі страхом і трепетом звершуючи своє спасіння» повинні звіряти себе, перевіряти «чи у вірі ми Христовій», «самі себе досліджувати», звіряти свій досвід з досвідом небожителів, які йдучи до Царства Божого, описали нам у Слові Писання деякі орієнтири, ознаки, межі (догмати, ороси – В.А.), принципи,   щоб ми могли орієнтуватися на них і звіряти своє місцезнаходження (і не забувати, що вони описували невимовне, несказанне людською, гріхом спотвореною, мовою; але мова від мови відрізняється…)

Священне Писання – це Слово Боже, зачате людиною в досвіді Боговідання, Богоспілкування (Бога і людини – В.А.), в Дусі Святому і народжене та втілене в словах, звуках, фарбах, камені, жестах, обрядах. Тому спочатку – досвід Богоспілкування, а потім Священне Писання як вираження цього досвіду в Слові (слові, музиці, фарбах, скульптурі, архітектурі тощо – В.А.). Священне Писання – це свідчення очевидців: «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилось нам, – про те, що ми бачили і чули, звіщаємо вам, щоб і ви мали єднання з нами: а наше єднання з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом». Тому таке дорогоцінне для нас Писання, свідчення очевидців (і ми «свідки», і ми були в Хрещені, Миропомазанні та Євхаристії в Царстві Божому, але хтось із нас спав, хтось був непритомний; тому глибоко десь на глибині серця, в тайниках (схронах – В.А.) підсвідомості збережена пам᾽ять Царства, тому і палають в нас серця, коли ми читаємо Писання, хоч ум буває без плоду, бо плід може бути тільки в зустрічі з Христом у Переломлені Хліба Життя – Євхаристії. – В.А.), що ми слухаючи його збуджуємо ревність і самим причаститися реальності («якої вухо не чуло, око не бачило і на думку людині не приходило» – Царства Божого: Життя Отця, Сина і Духа Святого – В.А.) про яку свідчать очевидці, які на досвіді, битійно в причасті (де реальність, Істина і я – Єдине. – В.А.) пережили і живуть. Тому ті відвідувачі «третього неба», наповнюючись там Божественною      Любов’ю,      коли      «повертаються»      в «нормальний» стан (в гріховну, в індивідуалізовану, дискурсивну форму існування; в стан розділення і необхідності – В.А.) хочуть (не можуть не проповідувати – В.А.) поділитися Божою волею і думками (воля Божа: «щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання Істини») і закликати всіх до того, щоб вкусили і пізнали, який благий Господь, щоб пізнали, що Бог є Любов, і тільки Любов. Ці тайнознавці, вісники Вічного Життя: апостоли, пророки, вчителі,.. спонукані Любов᾽ю, починають, намагаються за посередництвом видимого, говорити про невидиме (наприклад: кольорами – про звуки, метрами – про кілограми – В.А.), скінченним – про нескінченне, тварним – про нетварне, словом – про невимовне, часовим – про вічне, тлінним – про нетлінне, через природу вказувати на іпостась, роз᾽яснювати особистість… Вони починають богословствувати – втілювати досвід боговідання, зодягати і виражати в слові різноманітного тогочасного культурного надбання (мові, музиці, архітектурі, обрядах… Наприклад: хрещення – обряд не християнського походження – за часів Ісуса Христа «по плоті» та в апостольський період Римської імперії хрестили всіх і все в ім᾽я певного нового власника, власністю якого ставало той чи те, що хреститься в його ім᾽я; наприклад, раба, після купівлі на торгу у іншого пана, перш за все хрестили в ім᾽я пана (нового господаря – В.А.), тобто занурювали, погружали (це і буквально означає слово «хрестити») у воду, у спеціальних баптистеріях чи в іншій водоймі, давали нове ім᾽я, на яке він мав віднині відгукуватися, а старе забути, одягали в новий одяг, а старий спалювали; тобто хреститися в ім᾽я когось – це стати власністю його. Отже, хреститися в ім᾽я Ісуса Христа чи Пресвятої Тройці – означає стати рабом, власністю Бога:

«Ви не свої, ви куплені дорогою ціною»; були рабами гріха, тління, смерті, а після хрещення, добровільно, стали власністю, рабами Любові, Свободи, Воскресіння, Царства Божого – Щастя, Триіпостасного Бога. – В.А.). Богослів᾽я – шукання, підбирання слів, достойних Бога, щоб дати плоть Слову Істини. Кожне слово Церкви, яка веде внутрішню і зовнішню місію, має свого адресата: зовнішні – оголошені і не оголошені; та внутрішні – члени Тіла Христового. Тому Церква вустами апостолів, пророків, вчителів мовою оголошених (з кожним рівнем оголошеності – по- особливому – В.А.), мовою культури в контексті якої живуть оголошені, в часі і просторі, в яких вона (Церква – В.А.) звершує свою місію – Діло Христове, Спасіння Світу. Кожне слово має адресата і співмірне з його сприйняттям.

«Будучи вільним від усіх, – говорить один апостол, благовісник, – я всім підкорив себе, щоб більше придбати: для юдеїв я був як юдей, щоб придбати юдеїв; для підзаконних був як підзаконний, щоб придбати підзаконних; для тих, що не мають закону, – був як такий, що не має закону [не будучи таким, що не має закон перед Богом, але підзаконним Христу], щоб придбати тих, які не мають закону; для немічних був як немічний, щоб придбати немічних. Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких». Апостол говорить, що спускається до рівня співрозмовника (філософа, мудреця, законника, атеїста, безбожника, малодушного, з кожним спілкується його, адресата мовою, поняттями зрозумілими для оголошеного: філософу благовістить мовою і поняттями, якими послуговується філософ: Бог – Абсолют, Вищий Розум; Царство Боже – Благо; Ісус Христос – Логос, Істина тощо; естету: Бог – Краса, Гармонія… В.А.), щоб разом з ним піднятися з тієї ями невідання, в якій перебуває оголошений, до світла богопізнання. З кожним Церква лепече його дитячою мовою, щоб всіх спасти, придбати для Царства Божого (а, хоч одного, який є найцінніший і єдиний в очах Особистості; один, за Божественною арифметикою, цінніший за дев᾽яносто дев᾽ять – В.А.).

Кожне Слово Церкви вказує на Ісуса Христа (Господь себе проповідує «Я є», «Я – Істина, Путь, Життя», «Хто не буде їсти Мене, не матиме Життя в Мені», а не вчення; апостоли – Христа Воскреслого проповідують, а не вчення; тобто, Церква проповідує Ісуса Христа, і Його пропонує світові, а не вчення – В.А.), але щоб прочитати цю вказівку, цей вектор, цю карту потрібно знати: хто сказав, написав? кому було адресоване це історично втілене слово (еллін- філософ, законник, атеїст, безбожник,… – В.А.)? коли (культурний контекст: політика, економіка, звичаї, традиції, обряди, релігійні вірування, мова, семантика слів цієї мови,… тобто, цілісний, просторово-часовий контекст – В.А.)? яка причина? мета? тощо. Цілі науки – біблеїстика (вивчає Біблію), патрологія (вивчає творіння Святих Отців) з підрозділами: текстологія, ісагогіка, екзегетика, герменевтика, археологія тощо, займаючись цими питаннями, допомагають нам чітко, виразно прочитати чи почути в тому чи іншому Слові свідчення про Ісуса Христа та однозначно почути заклик до причастя Христа в Євхаристії Церкви. Але цей весь науковий труд біблеїстики, патрології, кожен, хто читає, мусить проробити або скористатися плодами чужого труду, щоб розбудити в нас бажання (ерос – В.А.) з᾽єднатися з Богом, Обожитись, Спастись, Зцілитися, що можливе тільки в Церкві в Євхаристійному життя, якому передує Хрещення і Миропомазання. А хто в Євхаристії, Таїнстві Церкви причастився Вічного Нетлінного Життя, той вже читає Писання з метою звіряння свого досвіду Богопізнання, Боговідання з досвідом тих, хто раніше за нього увірував. Тому християни читають Писання, щоб звірити свій досвід, чи часом не збилися зі шляху (апостол Павло ходив в Єрусалим, щоб звірити свої труди, чи добре іде – В.А.), та співрадіти спільною вірою… (Є такі християни, які втратили пам᾽ять. Таким за допомогою Писання Церква нагадує, хто вони є у Христі і закликає покаятися та повернутися в Церкву (у Дім Божий), до Життя в Євхаристії – В.А.).

Тому старець Силуан Афонський говорив, що якби всі Писання з якихось причин пропали (всі абсолютно!), то Церква написала б нову Біблію, нове свідчення: «про Життя, яке було в Отця і в Сині Духом Святим дарувалося нам».

«Ось Я з вами, – говорить Господь, – по всі дні, до кінця віку». Христос з нами, Себе, як Дар, залишив нам Господь (не Писання, не типікони, не заповіді, не обряди і чини, які тільки вказують на Нього – В.А.), тому в православних немає паніки з цього приводу, як у католиків, протестантів, псевдоправославних законників-цитатників. Тому Церква написала б, і напише, якщо буде потреба, Євангеліє, не нове, а те саме, просто іншими словами (це не на руку католикам, протестантам, їм тоді доведеться переучувати наново цитати та створювати нові комбінації цитат для підтвердження своїх єресей – В.А.), бо річ, суть не в словах. Преподобний Серафим Саровський, духоносний старець, прозорливець, чудотворець, боговидець, все життя читав Євангеліє – в дорозі без карти важко, на війні один не воїн, в скруті без однодумців небезпечно…

Християнство – релігія не Писання, а живого «тут» і «зараз» богоспілкування, зустріч і єднання з Христом. Спершу зустріч (апостол Павло на шляху до Дамаска; митрополит Антоній Сурожський в чотирнадцять років в домашній обстановці, читаючи Євангеліє; Серафим Саровський, Силуан Афонський – в храмі зустріли Воскреслого Христа… – В.А.), досвід Царства, а потім, за потребою, Писання. Писання вторинне. Писання Нового Завіту не говорить що робити, а як бути. Це не заповіді закону, які є ознакою Старого Завіту, а «стійте у свободі», «перебувайте в Мені (у Христі)». А якщо ми ще питаємо: «що зробити? що робити?», то ми ще в Старому Завіті, в законі діл, заповідей (чекаємо на Христа, будучи хрещені в Новозавітну Тайну Божественного Життя!? – В.А.). Мета, завдання Заповідей, Закону – вказати на потребу в Христі, готувати до прийняття Його, як Дару в смиренні, убогості духа. Заповіді закону, будучи вираженням Божественного способу існування в онтологічних категоріях, а не етичних (наприклад: Любити ближнього, як самого себе не етична заповідь, а онтологічна; «як» – не етична, кількісна, поведінкова категорія, а онтологічна, природна, тобто мій ближній – це я сам; ми, всі люди – єдиноприродні, в нас єдина природа для всіх людських іпостасей; людина – це особистість в мільярдах іпостасей, кожна з яких вміщує в собі всю, одну для всіх людських іпостасей тварну природу – В.А.) мають одну мету – явити виконавцю їх (заповідей) його неміч та, привівши до смирення, кинути до ніг Христа, Який єдиний може і хоче спасти.

Писання звернене до ума, а не до серця. Тому, коли мова йде про Писання, заповіді, ми завжди говоримо про оголошених, яких оголошують через слово зовнішнє по відношенню до оголошеного [а ми, майже всі, хрещені і які готуються до хрещення (якщо готуються!? Якби ж то!), на превеликий жаль, оголошені; нас хрестили і хрестять без оголошення: спочатку кидають у воду, а потім, коли горе- плавець починає тонути, йому починають розказувати елементарні прийоми та вправи плавання, які йому вже ні до чого, і знову хреститься (погружається) у вічну погибель; хтось скаже: як же можна навчитися плавати без води – слушне зауваження. Якщо бути у воді з досвідченим інструктором та ще й з підстраховкою (це хрещення в реальній громаді, реальне «членство» в ній (власне служіння в спільній справі) і євхаристійне життя в ній), то можна і в самій воді (без остраху – В.А.) починати вивчати ази «плавання»; хоча краще помучитися, і на березі позайматися з інструктором, а потім з ним, і тільки з ним скакати у воду… На превеликий жаль, зараз (та вже й віддавна, відколи почалася раціоналізація і індивідуалізація церковного життя), коли засади парафіяльного життя знищені, фундаментальні принципи церковного життя забуті (екзистенціально) – «кидають у воду» всіх, хто хоче (що хоче – сам не знає! І, часто, ті хто хрестять не знають, що роблять!?) і, кинувши у воду, в саму пучину (круговерть – В.А.), навіть не оглядаються і не турбуються: як він? що з ним? А ми хочемо, щоб дерево церкви росло і зростало, підрубуючи його під корінь… – В.А.].

За законом духовного життя «серце не може довго противитись уму». Тому, втративши пам᾽ять (екзистенціальну, онтологічну, а не тільки раціональну – В.А.) Царства, відновлюємо її, пригадуємо за порядком духовного життя: спочатку «відновлюємо» пам᾽ять ума, ум воцерковляємо за допомогою розуму, щоб правильно підготуватися і прийти до Євхаристії (що тотожно – до Церкви. – В.А.). (Ум – це іпостасне начало в людині, або краще сказати одна із характеристик, за допомогою якої вказуємо на іпостась. Розум, раціо – це частина природи, яка відповідає за обробку інформації; це «комп’ютер» в голові – він виконує завдання ума. Ум – це іпостасна воля, серцевина іпостасі, раціо – природна воля. Мудрість, як знання цілі та шляху найкращого досягнення її, не в раціо, а в умі. В гріховному стані ум себе ототожнив з раціо – втручання свідомості в безсвідоме… – В.А.). Спочатку ум, з яким в гріховному, егоїстичному стані ототожнює себе іпостасне начало, наше «Я» (або краще сказати: «Я» себе ототожнює з умом, який перебуває в гріховному стані – В.А.). Тому починаємо з ума, щоб себе почати віднаходити, ідентифікувати. «Віра від слухання», а не від чудес, знамень, які адресовані язичникам, і мета яких привести до оголошення (чудеса – наслідок віри, а не причина віри: «Не сотворив (Господь) чудес на батьківщині, бо віри не мали». Точніше перекласти – довіри, бо віра, як боговідання, – це дар Божої Благодаті, який дається в Церкві – В.А.).

Порядок духовного життя: знамення (чудо, як щось «надприродне», нереальне і неможливе в гріховному стані, хоч воно, чудо, це здорова, природна норма і форма існування – В.А.), яке спонукає язичника слухати (прислухатися) і веде до оголошення в Церкві; цей етап оголошення – етап довіри (я не бачив, не вкушав Христа, але довіряю тим, хто пережив Вічність, про що свідчить їхнє життя в Любові – В.А.); довіра приводить до хрещення, миропомазання і, як завершення, Євхаристії, битійного причастя Троїчного Божественного Життя, що і є вірою:

«Здійснення очікуваного і впевненість у невидимому». Тому «писане» Слово треба вміти слухати, вміти розуміти цю сурму та, вчитавшись в це Слово умом, зажадати цієї реальності, про яку Слово (того, чого ще не знаєш, а краще сказати забув – В.А.), та прийти до Христа, повернутися і з᾽єднатися з Церквою, почати жити Євхаристійним Життям.

«Я б Тебе не шукав, якби Ти перший мене не знайшов. Я б Тебе не шукав, якби Тебе не мав живучим в собі,» – вигукнув один християнин, підтверджуючи власним досвідом сказане вище.

«Ти з дитинства знаєш Святе Писання, – говорить Тимофію апостол Павло – яке може умудрити тебе на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності». Але: «… довготерпіння Господа нашого вважайте спасінням, як улюблений брат наш Павло, за даною йому премудрістю, написав вам, як він говорить про все це (про спасіння, обоження, нове небо і землю – В.А.) і в усіх своїх посланнях, у яких є дещо малозрозуміле, так що неуки і нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель (виділено – В.А.)». Та: «Деякі, відступивши від любові від щирого серця і доброї совісті та нелицемірної віри, вдавшись до марнослів᾽я, бажаючи бути законовчителями, але не розуміють ні того, про що говорять, ні того, що стверджують (виділено – В.А.)». «Буде час (і нині вже є – В.А.), коли здорового вчення приймати не будуть, але за своїми примхами будуть обирати собі вчителів, які б тішили слух; і від істини відвернуть слух і навернуться до байок (виділено – В.А.)». «Нехай ніхто не зваблює вас самовільною смиренномудрістю та служінням ангелів, втручаючись у те, чого не бачив, безрозсудно величаючись тілесним своїм розумом і не тримаючись голови (Ісуса Христа – В.А.), від якої все тіло, з᾽єднуване і зміцнюване суглобами та зв᾽язками, росте ростом Божим (виділено – В.А.)». «Глядіть, браття, щоб хто не звабив вас філософією й марною оманою, за переказом людським, за стихіями світу, а не за Христом; бо в Ньому живе вся повнота Божества тілесно, і ви маєте повноту в Ньому, Який є глава всякого начальства і влади (виділено – В.А.)». Ці цитати однозначно підтверджують вище наведені думки цього розділу, а саме, що ключем до розуміння Писання є Євхаристія, життя в Христі, а поза Євхаристійним досвідом – байкарство,    філософія     людська,     марна     омана, безрозсудство, величання тілесним своїм розумом, творцями яких є неуки і нестійкі. Неуки – це люди, які формально хрещені без оголошення і не живуть Церковним, тобто ЄВХАРИСТІЙНИМ ЖИТТЯМ. Нестійкі – це не утверджені таїнством Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – Таїнства Церкви. Нестійкі, оголошені чи ні, не можуть читати Писання до Євхаристійного досвіду богоспілкування, до входження в Церкву, яка є модусом Іпостасного Троїчного Життя. Поки я читаю Писання для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності, то це свідчить, що я оголошений і ще живу в Старому Завіті (хоча поставлений на грані Завітів таїнством Хрещення, як ми вище розмірковували – В.А.), Завіті заповідей і діл закону, плід яких при правильному їх виконанні – праведність, відання себе «що я – нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий», що я – ніщо без Бога, що я гину і мені потрібен спаситель, до якого приходжу через покаяння і примирення та з᾽єднання з Церквою в сповіді та Євхаристії, або через Хрещення та Євхаристію, якщо не був хрещений. А християни читають Писання з метою звіряння свого досвіду та співрадості через спільну віру.

Хтось скаже, що Писання можуть читати (пізнати – В.А.) і ті, які ще не в Церкві, наприклад оголошені, яких Церква готувала до хрещення, були присутні на літургії, де читалось і читається (звучать – В.А.) Євангеліє, Апостольські Послання, Пророки, Псалми!? Оголошені слухали Писання в Церкві, яка могла їм раціонально роз’яснити стільки, скільки їм потрібно до хрещення. Але це все було під пильним наглядом Церкви, яка брала оголошеного під свій омофор. Читали оголошені за рекомендацією Отців тільки неканонічні книги Старого Завіту, заради етичних наставлянь у земному розумінні. А поза Церквою, Євхаристією та поза тлумаченням, роз’ясненням Церкви, читання Писання втрачає сенс. Це те саме, що читати транскрипцію слів іноземної мови, яку я не знаю, відомими мені буквами моєї рідної мови. Букви ті ж, звуки ті ж, а змісту ніякого – пусті звуки. А в нашому випадку ще складніше, бо ми транслітеруємо не слова іно- земної мови, а іншо-світньої мови, небесної, ангельської, про яку апостол сказав: «в церкві хочу краще п᾽ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою (мовами ангельськими; глосолалія – В.А.)». А є такі без-умці, які кажуть: «Читай, читай Писання, це ж Слово Боже, яке просвітлює і очищає, хоч би ти і не розумів, про що там мова». Це вже чисте язичництво: буддисти читають мантри і просвітлюються, ворожки, маги заклинають, читаючи «священні тексти»… Бог – Особистість в трьох Іпостасях, а не безлика божественна сутність!

А щодо оголошених (дуже коротко, бо це не по темі – В.А.), то Церква Хрестить не тільки розум, ум, а всю людину вводить в Боже Життя, в рабство Свободі, Істині, Любові, Царства Божого, Щастя. Тому оголошує всю людину, готуючи до хрещення, і ум в тому числі. Всім своїм єством людина має пізнати екзистенціально, битійно (а не лише раціонально – В.А.) свою неміч, юродство, каліцтво, безбожництво, початок пекельних вічних мук. Христос – Спаситель, і потрібен тільки тому, хто реально гине, а не тому, хто здравствує і непогано себе почуває, та для пристойності повторює слова, що він грішник, гірший за всіх. Церква оголошеному допомагає відкрити всю правду про себе, стати праведником у старозавітному розумінні. На мові прообразних та зображальних символів (які в Церкві після хрещення для оголошених стануть явленням і причастям реальності, на яку вони зображально вказували – В.А.), звертаючись до ума, вводить оголошених в тайну Старого Завіту, який мав за допомогою заповідей не раціонально, а битійно явити людині пекло, пекельний стан безбожності. Церква не розказує про пекло, а являє його людині, і тільки після пекельного досвіду безбожності, на нестримне благання оголошеного про порятунок, Хрестить його (краще сказати, оголошений гониться до хрещення тінню пекла, суть якого можна пізнати тільки в Церкві – В.А.).

***

Коли нас просять порадити що читати, ми, не розсудивши, радимо: читай Біблію, Творіння Святих Отців (Наприклад: Максима Сповідника про Обоження, Григорія Паламу про Фаворське світло та нетварні енергії Божі… – В.А.). Яке без-умство! Людині, яка ще не може пити «молоко», бо ще не народилась, або новонародженому немовляті пропонують «тверду їжу»… Невчасне добро – зло (див.: «Добрі діла». «Закони духовного життя» в другій частині – В.А.). Духовна катастрофа; ще тільки початок шляху, початок подвигу, а ми все перевертаємо догори ногами, починаємо будувати дім душі з даху, а не з фундаменту… Тому на питання: що читати? Правильніше відповісти: «Йди в Церкву, живи Євхаристійним Життям Церкви, тоді сам зрозумієш, що тобі читати, що тобі потрібно…»

***

Цитувати Писання (в розумінні Передань, як різних форм вираження Життя в Дусі Святому – В.А.) чи робити посилання, чи виписки – це означає кликати у свідки (ствердиться всяке слово «при двох чи трьох свідках» – очевидців, які «бачили, чули, руками торкалися…» – В.А.) пережитого мною досвіду, що мій досвід Бога є істинний, і що мені дійсно явився Бог, а не сатана, який являється в «образі ангела світла». Ми ніби говоримо: «Дивись, і Павло, знайдений Христом, пережив Його як Любов; Іоан, без сумніву, пізнав Ісуса Христа в Дусі Святому, з Божої ініціативи, і тільки те й робить, що свідчить всьому світові, що Бог є Любов і тільки Любов; Петро також Духом Святим пізнав у Христі нашу Славу сидіння праворуч Отця, яка вже є і має відкритися в повноті, так що ми «станемо причасниками Божого єства» – обожимось, – все, що має Бог по природі, подаровано нам по Благодаті в Ісусі Христі в невідійманний (який не можна втратити – В.А.) скарб, який ми покликані прийняти Духом Святим…». Ми посилаємось не на плоть Слова, а на іпостась, яка його народила, на модус існування в якому воно народжене. Нас не цікавлять слова як самоціль («мови скінчаться» – говорить апостол. – В.А.). Нас цікавить Особистість і особистісне спілкування, входження в іпостасне буття, в спів-причастя, взаємопроникнення Божественних і людських іпостасей («Я в Тобі, а Ти в Мені», «щоб вони в Нас були єдине», «вже не я живу, а живе в мені Христос» – В.А.). Нас не цікавить «буква», форма, плоть, яка вбиває, а дух, сенс, виражене іпостасне начало, яке животворить.

«Буква вбиває, а дух животворить». Буква вбиває, якщо буквально прочитати і застосовувати вказівки, поради, заповіді, дані і сказані іншим людям – загину, якщо не відкину і не перестану буквально до себе застосовувати поради, адресовані іншим. Мова йде в першу чергу про тексти педагогічного змісту, а потім і догматичного характеру. Наприклад: у чоловічому монастирі ігумен наставляє молодих послушників в письмовій формі: «Жінки – це нестримне зло, вся шкода чоловікам від жінок, це знаряддя сатани, яким він нас зваблює і ловить в свої тенета… І як заповідь прийміть: уникайте зустрічі з ними, навіть у помислах не згадуйте про них»; і в той самий час у жіночому монастирі ігуменя наставляє молодих дівчат- послушниць: «Чоловіки – це суцільне зло, вони влазять в доми і зваблюють жінок, вони знаряддя сатани, якими диявол ловить в свої тенета… І як заповідь прийміть: уникайте зустрічі з ними, навіть в помислах не згадуйте про них». Уявіть собі тепер, що таке «писання» святого преподобного отця чи матері потрапляє до рук молодої людини, яка хоче одружитися. Якщо вона прийме це «богослів᾽я» буквально, що саме так воно є, і не інакше, та почне жити за цими «заповідями», даними послушникам (не йому!) – загине, в буквальному розумінні цього слова, якщо не покається! (Хто сказав? Кому? Коли? Мета? Причина? – В.А.). Або, наприклад, прочитати поради чи заповіді преподобного Макарія Великого, адресовані новоначальному та застосувати їх до себе буквально – загинемо, якщо не відійдемо від цієї практики. Новоначальний в творіннях преподобного Макарія – це подвижник, який біля тридцяти років перебуває у подвигу під керівництвом святих Отців-пустинників, а не той, який не вміє осінити себе хресним знаменням (Хто сказав? Кому? Коли? Мета? Причина? – В.А.). Або якщо такі твердження:

«Бог гнівається, радіє, заздрить, ревнує, ховається, милує коли попросять, відвертається від грішників, на хмарах ходить, спить, якого можна вблагати, розчулити, схилити на милість, що він справедливий і кожному віддає по заслугах» та інші педагогічні, пристосовані до крайньої немочі слухаючих слова Писання, щоб хоч якось їм наблизити предмет до розуміння, то якщо я прийму їх у буквальному розумінні і побудую на них своє догматичне богослів᾽я, як карту життя – загину, якщо не покаюся і не побудую своє життя на Особистості, Іпостасному бутті, яке означає, що Бог є Любов і тільки Любов (Хто сказав? Кому? Коли? Мета? Причина? – В.А.). Те, що для одного добре і здорове (корисне – В.А.), для іншого може бути смертоносним. Чесноти, невластиві (невідповідні – В.А.) нашому духовному рівню, які ми силуємо себе стяжати перед тими, які є причиною їх (за незмінним законом духовного життя: кожна чеснота стає «матір᾽ю» та породжує іншу чесноту, «дочку»; коли ми, залишивши «матір», силуємо себе стяжати «доньку», то придбана незаконно [ще не народилася мати, а вже є її донька], і будучи не властивою нам, вона стає смертоносною для власника… – В.А.), стають для нас смертельною отрутою – якщо не вихаркаємо її, то загинемо. Тобто, якщо не перестанемо робити таке «добро» – загинемо. (Наприклад, аскетична молитва має три ступені (поділ умовний): умова, розумно-сердечна, сердечна, благодатна, споглядання, ісихія… Якщо початківець буде починати з кінця, тобто з сердечної молитви – пошкодить собі фізичне серце, розум якщо не схаменеться і не відійде від початої ним практики і не почне з початку – зосередження уваги (ума) на словах молитви. Тобто вдумуватися в слова молитви на рівні ума, а не відразу на рівні відчуттів… Детальніше про молитву, порядок, ступені з ілюстраціями в другій частині – В.А.)

Буква вбиває того, хто зупиняється на ній і не проривається до духу Писання, та навіть і Бога прибиває до Хреста тими, які буквально сприйняли і застосували Божі Заповіді. «По Писанню Він мусить померти…» Дух животворить, тобто, коли ми за словом розпізнаємо заклик до спів-причастя, до спілкування іпостасей в одній особистості. А це можливо тоді, коли ми розсудливістю, сіллю всіх чеснот, добираємось до суті, духу, коли ми прочитуємо іпостась, коли слово – це заклик до спів- причастя, коли за словом ми прочитуємо (бачимо – В.А.) неповторний досвід єдиної неповторної особистості, яке є закликом до спілкування… А в раціональному розумінні добратися до духу, принципу, суті означає відповісти на запитання: хто сказав; кому адресоване слово; який культурний контекст, в якому народилося слово; яка мета сказаного; що спонукало співрозмовника дати плоть тому, про що насправді потрібно було б мовчати тощо.

А ми часто, зупиняючись на словах, мелодіях, лініях, жестах, формах, усі зусилля докладаємо, щоб пізнати їх як мету, і їх знання (раціональне, трансляційне – В.А.) називаємо справжнім віданням, у той час, коли вони – тільки заклик до спів-причастя, до спілкування, до особистісного буття в Любові безвідносно до природи (і слова в тому числі – В.А.).

Ми всі цитуємо Писання (які про одне – про Бога втіленого, Ісуса Христа, Яким і через Якого і в Якому Духом Святим пізнаємо, відаємо Бога Отця; Воно має на меті закликати до Причастя Бога в Євхаристії – В.А.), а живемо так, як говорить апостол Павло: «…на сором кажу, що деякі з вас не знають Бога». В наш час цей вислів потрібно перефразувати інакше: «…на сором кажу вам, тільки деякі з вас (справжніх християн не за назвою завжди дуже мало – це завжди, на жаль, мале стадо – В.А.)». Ми живемо в злобі, ненависті, блуді,… різноманітних страстях і гріхах, а, цитуючи Писання, говоримо, що знаємо Бога, були на «третьому небі», пізнали «тайну Гроба, Хреста і Воскресіння», бачили Господа Духом Святим… Тому ми читаємо букву Писання, яка вбиває, і лише одиниці з нас усвідомлюють це і каються та починають з допомогою Божою правильно ставитися до Писання (див. вище), як до свідчення про Ісуса Христа та заклик до причастя Його в Таїнстві Церкви – Євхаристії. «Доктор богослів᾽я, а в Христа не вірить» – таких бачив святитель Ігнатій Брянчанінов (а я бачив кандидата богослів᾽я, який закінчив православну духовну семінарію і викладав у ній, а він не тільки в Христа не вірить – він в Бога не вірить; кандидат богослів᾽я, який Біблію дослівно знає, святих Отців читав і скільки цитат (посилань зробив на Писання) провів, і навіть причащався постом перед Паскою – а є атеїстом – В.А.). Сумне видовище: коли язичник чи християнин-язичник, номінальний християнин, який не знає Бога, цитує, тлумачить Священне Писання Церкви. Сумне видовище…

Будемо всі каятися! Будемо правдиві з собою і не обманюймо себе! Будемо «перевіряти самих себе, чи у вірі ми; самих себе досліджувати»! Визнаймо, що ми безбожники, і тоді відкриється для нас шлях до обоження!

«Розпізнаваймо духів, чи від Бога вони…»

P.S. Якщо ти від себе нічого не можеш сказати, то що тоді означає вислів св. отця у твоїх устах?!? У свідки чого ти кличеш його?!? У свідки досвіду іншого св. отця? Яке без-у..