Наше спілкування та розуміння один одного більшою мірою, особливо коли мова йде про Бога та духовне життя, можна охарактеризувати словами: «Глухий чув, як німий розказував, що сліпий бачив, як кульгавий біг швидко-швидко…». А щоб ця картина нашого спілкування з плачевно-сумної стала трохи веселішою, щоб стіна (нерозуміння) між нами була зруйнована, потрібно вчитися правильно спілкуватися. Ми постараємось коротенько дещо сказати: з чого почати правильно спілкуватись, за яких умов ми зможемо почути один одного, порозумітися тощо.

Наше спілкування подібне до того, як хтось прийшов на вечерю зі своєю їжею. Те, що було запропоновано господарем вечері, гість повисипав, а в посуд (тарілки, миски, чашки), в якому подавав їжу господар, понасипав те, що приніс із собою. Тобто, їсть не те, що господар до столу подавав, а те, що приніс із собою та й хвалить господаря за смачну вечерю і гарне вино!? Оскільки, ви з «Галою» чи «Фейрі» (миючі засоби – В.А.) цей посуд не миєте (а тільки висипаєте з нього все!), то якісь молекули, частинки ви із запропонованої трапези споживаєте. А все решта: 99,9…9 % – це вами принесене. Це ми вказали для законників, які рахують відсотки і обурюються – як зовсім не чуємо один одного?! Чуємо, але так мало, що сміло (математично) можемо знехтувати нескінченно малим, яке стрімко (з часом, який прямує до кінця історії) прямує до нуля і сказати – зовсім не чуємо! Але є такі егоїсти-самістники, які на словесну трапезу (чи просто на трапезу спілкування в будь-якій формі) ходять із миючим засобом, і поки не вимиють посуд (форми, в які зодягаються смисли: слова, обряди, звуки тощо) – не їдять! Це стан гордині, де вже людина допомогти не може – тільки Бог виводить із цього пекельного стану! Той, хто не намагається почути ближнього (Іншого), хто «вариться у власному соку», на жаль, рухається до цієї пекельної прірви самості. (До речі, егоїзм і самість – це різні стани; егоїсту ще потрібен інший, якого можна використати у своїх егоїстичних цілях, а самістнику вже ніхто не потрібен). Тільки подвигом самозречення, неупередження, відкинення пред-розсудків мало- помалу ми починаємо хоч трохи чути один одного…

Аналогічна ситуація на смисловій трапезі Церкви – ми в посуд (чини, обряди, слова, тобто Писання), в якому Церква пропонує нам смисловий нектар відання, вливаємо, попередньо спорожнивши церковний посуд, свій зміст, своє розуміння і, споживаючи, думаємо, що п’ємо вино Царства, а насправді п’ємо протухлу стічну воду з каналізації нашого безумства, пекельного егоїзму та самості!? Яка омана, яке без-уміє!? Себе прочитуємо, а не чуємо, що каже Церква! Себе прочитуємо, дивимося у дзеркало, а думаємо, що чуємо голос з неба!? Нав’язуємо Церкві свою думку, замість того, щоб оголошуватися, вчитися у Церкви!? Себе слухаємо, а не Церкву! Себе бачимо, бо словесні форми стають для егоїста дзеркалом, в якому він бачить і чує себе, але у своєму без-умстві та самообмані думає, що бачить і чує іншого!?

Отже, про що пишеться в книзі, знає автор та ті, хто з автором мають такий самий досвід-відання, про який пише автор книги, на що він вказує (бо слово – це вказівка на реальність, реклама цієї реальності, яку мовець закликає пережити слухача!). Автором Писання Церкви – є Церква, тобто євхаристійна спільнота-парафія!

Оскільки те, про що пише (чи говорить) автор (батько слова), знає тільки він та ті, хто мають з автором такий самий досвід-відання реальності, про яку йде мова (про що пише чи говорить автор), яку автор рекламує, на яку вказує, яку співрозмовника (адресата слова) закликає пережити, – то для розуміння суті слова мало намагатися з усіх сил, відрікаючись від себе, відкидаючи упередження (це необхідна умова розуміння співрозмовника при правильному спілкуванні, але недостатня). Оскільки ми спілкуємось за допомогою аналогій, слухових образів, які асоціюються (вказують на певну реальність) з певною, конкретною реальністю (за домовленістю; напр., на стіл (предмет, річ) будемо вказувати словом «стіл», на емоцію страху словом «страх» тощо), то для розуміння співрозмовника має бути спільність життя, спільність досвіду відання конкретної реальності, про яку йде мова. Це і є достатня умова розуміння один одного! Бо якщо немає спільності досвіду (коли одну і ту саму реальність чи пережитий стан позначають одним і тим самим слуховим образом, словом), то один тим самим словом позначає одну реальність чи стан, а інший співрозмовник тим самим словом – абсолютно іншу, чи просто іншу (наприклад, слово «надія» в устах апостола Павла вказувало на діаметрально протилежну реальність-стан, ніж в устах людини ХХІ ст. (див. І ч.); або візьмемо слово «Бог» – православні цим словом вказують на Одного, католики на Іншого, а протестанти на ще Іншого – коли починаєш дивитися, куди вказують ці ікони Бога, кому закликають уподібнитися, то виявляється, що напрямки руху для тих, хто хоче уподібнитися Богу, діаметрально протилежні! І це в християнстві, між тими, які читають одну і ту саму Біблію!? Але, якщо додати до цього списку язичників, які так само послуговуються у спілкуванні між собою словом «Бог», і вказують ним на ідеал, мету, до якої треба прагнути та пориватися!? То зрозуміло, що одним і тим самим словом вказують на тисячі і тисячі різних (інколи діаметрально протилежних) реальностей. Тобто в кожного індивіда свій бог, в кожної спільноти свій бог, або, краще сказати, свій образ Бога, орієнтуючись на який, вони рухаються, намагаючись уподібнитися Йому! Тому потрібно перепитати співрозмовника, кому (чи чому – коли мова йде про язичників) ти закликаєш мене уподібнитися, що за ідеал, норму ти мені пропонуєш, про якого бога ти говориш, що воно означає тощо?!). Зрештою вони обидва перебувають в омані – бо один думає, що його розуміють, а інший думає, що він розуміє про що мова, а насправді ніякої зустрічі між ними немає, немає спільності, спілкування (кожен залишається в своєму світі егоїзму та самості)! Тому, коли ми в першій частині говорили, що перш ніж спілкуватися з кимось, потрібно домовитись про терміни, то ми зовсім не говорили, що можна словами без спільності переживання однієї і тієї самої реальності або стану (чи їх складових), через перепозначення словесних форм іншими словесними формами досягнути розуміння. Тому, коли ми домовляємося про терміни, даємо означення термінів, то кожну складову означення ми обидва маємо однаково відати (тобто переживати-відати ці реальності- стани), щоб ми, навіть вживаючи слово в розумінні, про яке ми домовились, не говорили про різні реальності (тобто ми обидва маємо відати ці аксіоматичні основи, з яких (чи на яких) будується простір спілкування)! Візьмемо для прикладу математичне означення: похідна функції – це границя відношення приросту функції до приросту аргумента, який прямує до нуля (якщо ми по-різному розуміємо поняття: границя, приріст, функція, аргумент, прямувати, то при уніфікованому (про який ми домовились, давши спільне означення) вживанні терміну ми один одного не розумітимемо, та говоритимемо про різні реальності, хоча будемо думати, що говоримо про одну і ту саму реальність, бо ми ж домовились про терміни!?… Тому без спільності життя-досвіду⁶⁸ (принаймні реальності, про яку ведемо бесіду) розуміння неможливе, зустрічі не відбувається!.. Ви скажете, ти занадто все ускладнив! А я скажу, що через наше без- уміє, яке все спрощує, люди перебувають в пеклі самості та егоїзму, в країні тіні смертної, в країні кривих дзеркал, де ми бачимо самих себе і в омані думаємо, що чуємо і бачимо інших, коли бачимо своє викривлене зображення та чуємо своє без- умство! Я коротко сказав, а ви розвийте цю інтуїцію, і обдумайте те, що я за браком місця не договорив…

***

Оскільки автором Священного Писання Церкви є парафія (кожен християнин завжди є членом спільноти-парафії, він не сам, а один із багатьох, колективна особистість, тому все, що відає, це не його досвід, а Євхаристійний досвід спілкування Церкви (парафіян) в Дусі Святому ), то тільки Церква знає, про що говорять автори книг Священного Писання Церкви! Парафіяни (християни, віруючі) усіх часів та епох (попри соціальні, культурні, вікові тощо відмінності) мають один і той самий досвід-відання Воскреслого Христа та їхнього воскресіння в Ньому на Євхаристії в Дусі Святому! Кожна парафія має той самий Євхаристійний досвід-відання Царства Божого, яке настало дві тисячі літ тому (хоча було споконвіку) і є на віки віків (якому не буде кінця)! Тому, щоб відати-розуміти Писання християн (розуміти, про що вони говорять та свідчать), потрібно бути парафіянином (тобто членом Тіла Христового, Тіла Євхаристії, причасником Духа Святого). А справді, як можна зрозуміти, про що говорять християни, не будучи християнином, тобто парафіянином, який живе в Тілі Церкви Євхаристійним Божественним життям в Дусі Святому! Щоб стати парафіянином (християнином), щоб воскреснути, стати єдине з Воскреслим Господом Ісусом, потрібно хреститися Духом Святим в Тіло Церкви, чому своєю чергою передує прискіпливе оголошення, яке звершує Церква над кандидатом (оголошеним) на членство в Царстві Щастя, Життя Вічного! Тому тим, хто хоче стати Щасливим (тобто християнином), Церква не книжки рекомендує читати, а каже з ким спілкуватися, призначає з парафії християнина, який і буде оголошувати, готувати оголошеного до хрещення в парафію (в Церкву)! Тому спершу потрібно не книжки читати (крім свого без-умства та самолюбування ти там нічого не прочитаєш!), а безпосередньо спілкуватися із Духоносцями (які ще перебувають в ІІ ф.), членами парафії, які й оголосять тебе (див. Діян. – Євнух і Филип: як зрозумію Писання, якщо мене хтось не наставить…). До речі, Священне Писання Церкви адресоване тільки членам Тіла Церкви (християнам), тому язичник, який читає Писання Церкви, – це без-умство (дет. див. в І ч.)! Сумне видовище: язичник або навіть оголошений (одним словом не парафіянин) цитує Біблію чи інші книги Священного Писання Церкви! Яке без-умство та самообман! (А, мабуть, найсумніше видовище – це так звані православні духовні академії та школи (в яких не має парафій, тобто ні викладачі, ні студенти не причащаються Тіла Христового, Євхаристії!?), де язичники навчають і навчаються богослів’я, захищають кандидатські, докторські дисертації, навіть носять звання академіків, які навіть і гадки не мають, що, не будучи парафіянами та не причащаючись Євхаристії, вони – язичники, а не християни, а їхнє «богослів’я», краще сказати, пустослів’я, фантазії на тему, чи навіть без-уміє – це сумний самообман! Язичник вчить язичника вірити в Бога!? Про одну з таких шкіл знаю достеменно!). Тому, якщо хтось хоче зрозуміти Священне Писання християн, в нього немає іншого шляху, як тільки стати парафіянином! А оголоситися можна не читанням книжок, а тільки спілкуванням з живими членами парафії, які і підготують до хрещення чи покаяння-сповіді (якщо горе-християнин уже був «хрещений»). Самооголошення через книжки – це без-уміє! Оголосити себе читанням книжок неможливо! Якщо і написані путівники для оголошення, то вони не для оголошених, не для самооголошення, а для тих, хто оголошує (для парафіян- місіонерів та катехізаторів). Тому правильне запитання: з ким бесідувати?, а не: що читати? А на запитання: що почитати? правильна відповідь: іди в Церкву та проси, щоб тебе оголосили; а читати Писання будеш тільки тоді, коли станеш парафіянином, бо все Писання Церкви адресоване Церкві, і тільки християни можуть його розуміти, цитувати та тлумачити (дет. див. у І ч.)! Оголошеним Церква рекомендує читати книги морального змісту – це той максимум, що вони можуть вмістити (див. І ч.). Одкровення очей ума для розуміння Писання відбувається тільки на Євхаристійній Трапезі (в її контексті) Царства з Воскреслим Ісусом Христом та Тілом Воскресіння – парафією (див. Лк. 24)! Оскільки єдиним ключем до розуміння Священного Писання християн є Таїнство Євхаристії (Таїнство Церкви), тому парафіяни (причасники Тіла Христового, Євхаристії) є першими і головними (хронологічно та логічно) співбесідниками, бо тільки вони знають суть вказівки Священного Писання (а не язичницькі схоластичні академії з їхніми безбожними «бого́ словами»). Отже, насамперед потрібно не книжки читати (чи слухати аудіозапис лекцій, бесід, проповідей проповідників та вчителів), а шукати парафіян чи тих, хто хоче стати парафіянином та рухається в цьому напрямі (до євхаристійного парафіяльного життя), і разом з ними читати та слухати, що кажуть християни. Отже, найпершими та постійними вашими співрозмовниками, друзями- порадниками мають бути:

ПАРАФІЯ та ПАРАФІЯНИ – ті, хто швидше за вас стали на шлях довіри Церкві (про віруючих ми мову не ведемо – їх з вогнем серед білого дня не знайдеш), тобто вже (ЗАЦІКАВИЛИСЯ «РЕКЛАМОЮ») почали життям перевіряти чи справді реальність така, як про неї свідчить Православна Церква; ті, хто більш досвідчені за вас у духовному

(євхаристійному) житті та оголосять вас; ті, хто намагаються створити парафію, стати парафіянами і вже тоді разом з ними спілкуватися з такими співбесідниками:

АНТОНІЙ  СУРОЖСЬКИЙ,  митрополит..    

ОЛЕКСАНДР  ШМЕМАН,  протопресвітер.

ОЛЕКСІЙ     ОСІПОВ,     професор.   

КАЛІСТ     УЕР,     єпископ.    

ВОЛОДИМИР ЛОСЬКИЙ, професор.

Сторінки: 1 2