Життя не можна навчитися по книжках, по словах про життя! Тільки життям у Житті! Тільки в Євхаристії! Тільки життям у Житті Парафії-Євхаристії вчимося Жити! Навчитися молитися неможливо по книжках (винятки тільки підтверджують закон- правило), – а лише в того, хто молиться, живучи разом з тим, хто молиться! Християнство – це Життя, а не вчення, це свобода Духа Святого, а не закон заповідей і храмового благочестя, чи іншого якогось релігійного рабства! Християнство – це Життя в Дусі Святому, а не слідування за вченням людським. Хто ще потребує усного вчення від людини – це язичник (не християнин), в кращому випадку – оголошений (той, кого Церква готує до хрещення – Шлюбу з Христом, до Божественного Життя в глибинах Святої Тройці). Тому християнство – це Церква, це Євхаристія (життя в Дусі Святому). Де немає Євхаристійного (Парафіяльного, кафоличного в органічному єдинстві Тіла) Життя, там язичництво. Якщо ти не органічний член Тіла церкви (коли ти не відчуваєш Тіла, а живеш сам по собі, тобі до інших членів байдуже і ти не живеш для інших (як є в Тілі – кожен живе для кожного), а сам для себе, як егоїст, який прямує до стану самості, відособлення, відчуження), – ти не християнин, не Христів, не маєш Духа Святого. А хто Духа Святого не має, той і не Христів, не християнин! Тому так звані церкви, в яких Євхаристія не є конституюючим принципом існування цієї спільноти, зібрання (церкви), – це не Церква християн, Христових, а синагога сатани (бо це зібрання видає себе за тіло, а насправді є купою егоїстів, відчужених один від одного індивідів, зібраних у купу!). УПЦ КП – це синагога сатани, а КПБА – це бурса, яка готує попів-жерців, слуг антихриста, які продовжують його справу – розпинають, розчленовують Тіло Христове! Для єретиків УПЦ КП Церква це не Тіло, а купа, в якій члени «об’єднані» за правилом: кожен сам за себе!

Християнство – це не нова релігія з новими заповідями закону та релігійними обрядами і ритуалами. Християнство – це кінець і упразднення (скасування) всякої релігії, тобто якщо Християнство (Церква, Царство Боже), то це не релігія, а якщо релігія – то це не християнство. Християни не питають в людини: що робити? – вони навчені та повчаються Духом Святим. У всіх складних обставинах (на суді світу цього спокусливого та лукавого) християни умудряються у вірності Христу Духом Святим («Не турбуйтеся що і як говорити, бо Дух Святий заступається за святих (Христових); дано буде вам слово і мудрість, яким ніхто і ніщо не зможе протистояти»). В Новому Завіті одна «заповідь» – Любов! Любити Бога і ближнього Божественною Любов’ю, яку Господь вливає в серця смиренні та сокрушенні Духом Святим. Тому християнство починається тоді, коли релігія принесла плід смирення в людині (від ревного виконання заповідей Божих), бо тільки смиренним (тим, хто знає правду про себе, пізнав неміч свою, безсилля своє, втратив будь-яку надію на себе, своїми силами і мудрістю спасти себе та повністю довірився Христу Спасителю – Сину Божому) Бог дає Благодать! Тому той, хто в Церкві шукає закону (релігії), той у великій омані перебуває (бо шукає води в пустині, в житті – смерті, в любові – вигоду, користь, розрахунок). Релігія і Церква – це речі несумісні: або – або!

Поки ми маємо потребу в навчанні через вухо (слухання слова, музики…), око (читання слова, ікона…), поки ми навчаємося ззовні (через відчуття: зір, слух, нюх, смак, дотик) – ми оголошені (в кращому випадку!); а якщо ми не маємо потреби, щоб хтось нас вчив, а водимось Духом Святим, то ми християни! Християнин вчиться в самому собі у Духа Святого, який вчить його молитися, тобто бути як Бог (щоб Бога називати (екзистенційно, битійно, способом іпостасного Троїчного буття) Татусем, Батечком (як рідні діти!)), Який наставляє його на всяку Істину! Кожен сам знає, як він пізнає волю Божу: чи через зовнішнє слово (писане-промовлене слово, музика, ікона… – богослів’я через людину), чи через молитву від Духа Святого?! І нехай сам скаже собі, хто він: християнин (помазаник Духом Святим) чи язичник (оголошений – який оголошується Церквою (Духоносцями), чи байдужий атеїст!)? Не обманюймо себе! А спішімо до покаяння, спішімо стати християнами – хреститися в Парафію-Євхаристію, стати парафіянами, які живуть Євхаристійним, Парафіяльним життям громади-парафії (Тіла Христового), бо тільки вони можуть прийняти і вмістити Духа Святого, Щастя!

Книжка – це дзеркало, правильно скориставшись яким, можна пізнати, що в мене є, а чого мені бракує. Книжка – це лише нагадування того, що я відаю, знаю, а не для того, щоб мені щось додати (відання). Що мені дасть список необхідних мені інструментів (речей, матеріалів), яких у мене немає, але які потрібні для побудови Дому (Спасіння, Щастя)? Хіба що нагадає, що мені їх потрібно дістати, купити тощо, оскільки вони «необхідні». А коли в мене комора забита інструментами та необхідними речами, матеріалами (та навіть і непотребом, мотлохом), то список наявних у мене інструментів дуже доречний (книга допомагає розкласти всі речі в коморі на полички, і взнати: що в мене є, а чого немає; бо між цим усім мотлохом, зваленим у купу, не відразу знайдеш необхідну річ, та й невідомо – чи варто шукати), бо підказує, що мені потрібно шукати в коморі, у себе вдома, а що необхідно купити (що від мене залежить у спасінні, а що треба «купити» – прийняти як дар, Благодать, попередньо замовивши покаянням в «інтернет- магазині», в якому триває вічна акція «Восьмого Дня»: кожному, хто подасть заявку на придбання Товару (попередньо ознайомившись з умовами участі в акції – пройти школу оголошених та стати членом клубу Щасливчиків), – Товар і доставка Його до вашого серця – безкоштовна). Оце суть усіх книг (автори яких пишуть-повідають про щастя), а надто духовних! Максимум, що може дати мені книга, – підказати, чого мені бракує та спонукати йти в «магазин», чи в «лікарню» (в Церкву, в якій вже 2000 літ і далі Царство Боже дарується всім бажаючим, після невеличких формальностей – підписання вірою-довірою-вірністю Шлюбного єднання з Сином Божим!).

Скажемо декілька слів про схоластику. Ми вище мали змогу бачити плоди схоластики: без-умство, єресь та непросвітна темрява профффесссорів КПБА – «просвітителів» вовків стада УПЦ КП. Оця сумна картина – це все плоди схоластики. (У цьому світі люди їдять усе мертве (тварин, перед тим як з’їсти їх, вбиваємо; рослини так само їмо мертвими… одним словом, їмо мертве, смерть). Але, оскільки Царство Боже настало, і Господь воскресив, обожив наше єство, то ми вже маємо можливість їсти Життя – Благодаріння, адже Євхаристія воскрешає мертве. В Євхаристії споживаємо воскреслі Хліб і Вино – природу, омертвлену гріхом (відірвану від Бога, від Життя), але воскрешену Логосом в Його Іпостасі та запропоновану нам у Дарі Благодаті Духа Святого в спілкуванні- причасті Боголюдської реальності Життя Вічного!). Схоластика – це мертвечина. Бо слово є живим тільки в рідному контексті. А фрази, вирвані з контексту, – мертві! Тому буква мертва сама по собі, без контексту досвіду реальності, на яку вказує слово (без Духа, який перебуває тільки в Євхаристії, Благодарінні, у таїнстві причастя реальності, на яку вказує слово). Бо в причасті реальності слово, яке вказує на неї, стає символом, явленням реальності, гранню реальності, про яку ведеться мова. Тому слова святих (християн) – животворні, бо є не тільки позначками-умовностями (адресованими інтелекту та раціональній пам’яті), а є закликом до співпричастя Царства Божого, в контексті якого і перебуває пророк- свідок!

Схоластика – це мертвечина! Квіти у вазі ще трохи та деякий час пахнуть, але нектару вже не дають – ніякого меду відання- розуміння не буде, тільки дурман самоомани та гордині (я вже знаю!?). Тому потрібно малювати квіти! І кого вони зацікавлять – відправляти на луг! Або якщо зірвав – то суть зірваних квітів одна: робити рекламу квітів, які ростуть (живі) на лузі, – там нюхайте їх, беріть з них нектар, з живих, у рідному контексті лугу, а не в прекрасно складеному букеті мертвих квіточок (що і є схоластика – гарні букети цитат на певні теми). Вирвані цитати з рідних контекстів (лугів-книжок) мертві, бо вони живі тільки в рідних контекстах! А контекст Священного Писання Церкви – Свята Євхаристія! Тому «цитата» воскресає тільки в Благодарінні- Євхаристії. В КПБА – зловоніє (запаморочливий сморід), бо немає Євхаристії та їдять мертвечину. Всі дисертації книжників УПЦ КП – мертвий груз, мертвечина (збірки мертвих цитат, вирваних (попередньо омертвлених відділенням духа автора від форми цитати) та наповнених духом єресі, безбожництва!). А профффесссори згаданої бурси цього простого факту (по плодах їхніх!) второпати ніяк не можуть. Ті, що їдять мертве, – сліпі мерці, які не знають ні Писання, ні Сили Божої!

Цитати потрібно читати в їхньому рідному контексті (в контексті твору-слова автора, «батька» слова), тільки там вони живі і живо благоухають! А схоластичні твори (збірники зґвалтованих цитат «на тему») – це квіти у вазі (зрізані з лугу – рідного контексту), мертві та в’янучі, і навіть ще трохи пахнуть і милують око (хоча вони мертві); мертвечина, хоча і справляє для мерців враження краси і відчуття насолоди «раю». Тому мудрі мужі, якщо наводять цитату (кличуть у свідки свого досвіду-відання ще когось із Боговідців чи просто знавців-відців (реальностей віку цього) реальності, про яку йде мова-свідчення), то завжди відсилають читача до прочитання її (розуміння її) у рідному контексті. Тоді такий твір вже не схоластичний (не мертвечина), а животворчі слова, бо в цьому слові-проповіді-заклику все живе (і цитати, які цитуються, бо вони не вирвані з рідних контекстів, а тільки є вказівками на фрагмент твору автора, звідки береться цитата; тобто цитата по букві наводиться точно, буквально, але розуміти її потрібно не в контексті твору, в який вона поміщена (з рідного контексту), а в рідному контексті). Це можна зрозуміти на прикладі ярлика якогось файлу в комп’ютері (напр., на робочому столі): при спробі відкрити його виявляється, що він порожній, тобто зміст у іншому місці!

А коли автор послуговується словесними формами, створеними іншими (тобто він не є батьком словесної форми – цитати), але не вказує ім’я автора (батька слова – не кличе його в свідки…), то тоді потрібно розуміти зміст слова-цитати вже не в рідному контексті (як батько слова наповнював смисловим змістом ці слова), а в тому, в якому їх прочитуєте. Бо мовець (автор книги, яку читаєте) взяв тільки форму (скористався нею – цією посудиною для донесення смислу-заклику), а наповнив її своїм змістом, використав ці словесні посудини у своїх цілях (наприклад, батько цих словесних посудин використовував їх для передачі- перенесення «молока», а хтось взяв і використав їх для передачі- перенесення «бензину»…).

Слова мають зміст тільки в конкретному контексті (напр., слово «ключ» – який ключ? На що вказуєте цим словом: скрипковий, журавлів, від замка дверей тощо). В богослів’ї (Боговіданні) таким «контекстом» є досвід Церкви-Євхаристії. Богослів’я – є осягнення неосяжного, незбагненного (а не його «пояснення» – слова про…). Осягнення ж це можливе (і необхідне), тому що «Незбагненне» дано і розкривається в досвіді (віданні) Церкви – він (досвід-відання) «животворить» слова. Пояснювальне богослів’я (схоластика і т. п.) нав’язують слова ззовні, які без відання є пустими звуками.

А зараз скажемо найголовніше. Що написано в книзі, на що вказує чи куди кличе автор, знає тільки автор та ті, хто мають з автором безпосереднє спілкування і мають такий самий досвід- відання реальності, про яку говорить автор, та безпосередньо в автора взнали, про що саме він говорить!!!…!!! Євхаристія – це і є спілкування з Автором Священного Писання Церкви (точніше, не тільки Писання, але й всього сущого. Світ – це велика поема (з грецької – «творіння»), якою Автор щось хоче сказати свобідним істотам-іпостасям, кудись кличе красою (космосом) цього Слова Всесвітньої Поеми, цього Логосу Краси). Тому Євхаристія є гносеологічним «засобом-метою» у найповнішому розумінні- віданні цього Слова-Писання. (Ми любимо (= нам подобається) тільки те, що знаємо (раціонально: про…)! А відаємо (пізнаємо у істинному розумінні) тільки те, що любимо! Раціональна гносеологія – розум, відчуття та логіка; церковна, Євхаристійна, відальна гносеологія інструментом має Любов! Кафолична свідомість – наслідок Любові (Євхаристії).). Ти хочеш пізнати, як створене сонце?! Пізнай Творця його (в Церкві, в Таїнстві Євхаристії – віданні Отця в Благодарінні Сина Духом Святим)! Тобто, поспілкуйся з Автором (Творцем його). Во Христі – Логосі всіх логосів – захований ключ до розуміння всього сущого (краси Космосу – яка кличе до Шлюбного Життя в Божественному Еросі Пресвятої Тройці).

Один «батько слова» повідав своїм читачам: «Читайте те, що я пишу, і не шукайте нічого, крім власного задоволення. А якщо ви ще що-небудь знайдете, то це вже буде ваш вклад в прочитане. Не було ще гарної книги, яка виникла б із наперед видуманого символу, запеченого в книгу, як ізюм в солодку булочку… Я постарався подати (зобразити) справжнього старого і справжнього хлопчика, справжнє море і справжню рибу, і справжніх акул. І, якщо мені це вдалося зробити досить добре і правдиво, вони, звичайно, можуть бути витлумачені по-різному» (Ернест Хемінгуей).

Якщо ви, прочитавши книгу, щось зрозуміли, збагнули (а не просто насолодилися, порадувалися), – то Ви точно стали співавтором, автор (батько слова-фактів) написав слова, а ви – наповнили їх своїм змістом-інтерпретацією. Читач, слухач, глядач… – завжди співавтор (йому явленої реальності)! Ще нагадаю: автор книги-слова подає до словесного столу факти- смисли, які сприймаються завжди в певному світлі (світогляді, світобаченні, сприйнятті всього сущого в певному світлі), в якому перебуває читач-слухач-глядач. Факт (данність) – це те, що є безвідносно до мене, існування чого від мене не залежить! Факти – завжди вторинні по відношенню до світогляду, в світлі якого тлумачаться всі факти! Кожна книга – це факт-данність, всі словесні форми – це факт-данність, усе, що існує зовні мене, – це факт-данність! І цю данність можна інтерпретувати, витлумачити, наповнити будь-яким змістом. Ба навіть спілкуючись (від слова «спільність» – мати щось спільне) безпосередньо з людьми, ми можемо (і в більшості випадків так воно і є) сприймати це спілкування як пусту форму-факт… Замість того, щоб спустошувати себе, щоб прийняти Іншого, ми спустошуємо Іншого (Ближнього), щоб наповнити його собою (точніше своїм). Замість того, щоб наповнитися Іншим (вже не я живу, а живе в мені Інший), ми подвоюємо самих себе, своє я, его (ніякої перихорези-єдинства («щоб всі були єдине: Я в Тобі, Ти в Мені…»), – що і є сенсом життя, – не відбувається). В нашому спілкуванні з Іншим найчастіше насправді нічого спільного немає!

Все, що існує зовні мене (не моє), – данність, кличе мене красою (чи потворністю, каліцтвом – до спілкування у милосердному співчутті та співстражданні з Іншим) до спілкування з іпостасями (Творцем-Поетом (весь тварний світ – Поема (Творіння) Бога Отця), Автором чи авторами) цієї (красивої чи потворної, понівеченої) реальності. Тому книга – для насолоди (радості), проте вона є не самоціллю (вона є даром), а місцем зустрічі-причастя-спілкування Автора і читача-глядача-слухача!!!

Ще раз повторимо: сприйняття та інтерпретація всіх фактів залежить від світогляду, налаштування (прихильності, упередженості) точки зору того, хто пізнає їх; первинним є світогляд, а не факти, які сприймаються, інтерпретуються і тлумачаться тільки в світлі (через призму, лінзи) певного світогляду (окуляри, через які дивлюся на світ). Напр., науковий факт чи відкриття для атеїстів – це свідчення того, що Бога немає, а для християн – привід для славослів’я та хвали Премудрості Творця Бога! Одна і та сама Книга – Біблія (та і все Писання Церкви) різними конфесіями-традиціями-світоглядами (православними, католиками, протестантами) прочитується (точніше наповнюється, трактується) по-різному (дуже часто діаметрально протилежним змістом-смислом наповнюються одні і ті самі тексти). Книга, яку ви тримаєте в руках, – це факт-данність, який ви наповните, як максимум, самим собою, своїм досвідом!

Все створене для спілкування іпостасей, для життя в єдинстві- перихорезі. Тому все (вся данність, яка є по суті Даром, Божим Промислом, Божою Любов’ю) кличе до спілкуванні в Любові (в цьому світі – в милосерді: любіть ворогів ваших – душу свою покладайте за них!!!). Як би це парадоксально (спокусливо та безумно) не звучало, це все (вся данність-реальність) краса, яка дає насолоду (Істинну, Духовну), бо кличе до Любові: ликуючої і радісної чи милосердної, співстраждаючої, яка покладає душу свою за друзів своїх, від друзів своїх приймаючи смерть! Християни (які пізнали суть всього сущого – Бога Любов, Яким все стоїть, живе і існує) у всьому існуючому бачать заклик до Любові (див. «Серце милуюче»), а значить, і до радості («Завжди радійте! За все благодаріть!»), незважаючи на страждання і хрест, які їм належать по праву (як привілей – не тільки вірувати в Ісуса Христа, а й страждати за Нього і разом з Ним!), як Христовим, як носіям Духа Святого, Любові, яка в цьому світі – розіп’ята!!!

«Багато вчив Господь притчами, і в навчанні своєму говорив їм: слухайте, ось… Коли ж залишився на самоті, то ті, що були з Ним разом з дванадцятьма, запитали його про притчу. І сказав їм: вам дано знати тайни Царства Божого, а тим, зовнішнім, усе буває в притчах, бо вони своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють, та й не навернуться, щоб відпустились їм гріхи. І говорить їм: не розумієте цієї притчі? Як же вам зрозуміти всі притчі? … І багатьма притчами проповідував їм слово, скільки вони могли слухати. Без притчі ж не говорив їм; а ученикам на самоті пояснював усе» (див. Мк. 4). «Ученики ж Його запитали в Нього: що означає притча ця? Він сказав: вам дано розуміти таємниці Царства Божого, а іншим – у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли» (Лк. 8: 9-10). Чому Господь говорив притчами до народу, а без притчі народові не говорив нічого? А іншої мови до «зовнішніх» (не учнів, не причасників Традиції-Передання – життя в Дусі Святому, віданні Царства Божого), крім притчі, не існує. До зовнішніх Церква говорить тільки притчами (щоб викликати «цікавість»; та не кидати бісер…), і тим, хто зацікавиться, захоче взнати суть притчі, тобто які захочуть стати учениками (навчитися у Вчителя-Проповідника), – їм уже Господь і Церква (уста і повнота Духа Святого) говорить прямо, без притч!

Книжка – це велика «притча», розуміння якої (що автор хотів цим усім сказати, куди кличе читача-слухача, яку реальність закликає звідати) можливе тільки в безпосередньому спілкуванні з автором (чи з істинними учениками його), коли автор мені (враховуючи мій духовно-душевно-тілесний рівень-зріст) розтлумачить цю «притчу» (зміст книги). Розуміють Проповідника (слова Його) тільки ті, хто запитує в Нього (в Автора), просить пояснити («на самоті спитали Його про зміст притчі-слова»), роз’яснити – ось істинний ученик, а не просто слухач-прихожанин (який приходить послухати щось цікавеньке, новеньке, і з почутого вибирає те, що йому подобається, що йому зручне і приносить задоволення; а ученик – намагається стати як Вчитель, зрозуміти все, що Він говорить). Парафіяни – ученики Христові, які не вибирають з Євангелія зручні слова (як єретики та сектанти різного ґатунку), а приймають усе Вчення Церкви, всеціло, і що найголовніше – розуміють Слово (всі форми Передання Церкви) не своїм умом (не свій зміст вкладають у Слово Боже, не самі тлумачать Писання, – а виконують заповіді Божі (як їм тлумачить- пояснює Церква Духом Святим), а не свої інтерпретації заповідей Божих), а запитують у Автора, Проповідника, що Він цим усім хоче по-вісти, куди Він кличе, а не що мені здається… Тому зовнішнім розповідається притча (а кожне слово до зовнішніх (незнайомих, не оголошених) – це завжди притча за означенням – невідоме, зашифроване, закодоване, запечатане слово-відання, і знає код до розуміння цього слова тільки Автор, знімає печать-покривало тільки Автор (і друзі-ученики Агнця)), яка із натовпу відбирає учеників, які просять, щоб кожному з них особисто Вчитель роз’яснив слово, щоб кожен зрозумів, про що йде мова в притчі, що зробити, щоб спастися. Тому завдання притчі – виявити незрячих і глухих, які хочуть прозріти та стати розуміючими.

Кожне слово книги – це притча для людини, яка не перебуває в Традиції-Переданні-Віданні, в контексті якої написана книга (промовлене слово). Церковні Книги (Писання в широкому розумінні цього слова – Передання) розуміє тільки причасник- учасник Євхаристії – серцевини та суті Передання-Традиції Церкви – Життя у Святому Дусі, у Шлюбному пізнанні-віданні Христа- Автора.

Якщо я зовнішній (для певної традиції, з серцевини якої пишеться-промовляється слово), а читаю як внутрішній, не як притчу, а як пряму мову, – я себе обманув (зґвалтував слова книги, наповнивши їх своїм, інколи діаметрально протилежним змістом- духом!)! Вся схоластика – суцільний сатанинський обман (див. бурса КПБА та сумні єретичні плоди синагоги сатани УПЦ КП) і самообман! Кожна книжка (слово) для вас, якщо ви не в одній традиції-віданні реальності з автором, – це притча, заклик до безпосереднього спілкування з автором та причасниками реальності, про яку йде мова, та причаститися-звідати яку закликає автор! Ученики Христові (християни) – це ті, які вчаться у Христа, прагнуть стати як Вчитель, пізнати не тільки розумом слова Вчителя, а причаститися Реальності, стати Реальністю, в віданні якої проповідує Вчитель («мати ті самі почування, як у Христі Ісусі», «мати ум Христів»), стати Христом! А зовсім не ті, хто хочуть щось від Христа, щоб використати для себе. Книга, проповідь у руках язичника має бути Притчею, яка має вести до живого спілкування з Автором, Парафією-Євхаристією (автором кожної Церковної (надхненної Духом Святим) Книги є Парафія- Євхаристія, а писар-промовець тільки записав-виголосив досвід Парафіяльного, Євхаристійного відання Царства Божого всієї спільноти вірних, Христових)!

Тому ми намагаємося наші частини «Вступу…» писати так, щоб читаючи їх, відповіді-розуміння ви шукали тільки в безпосередньому спілкуванні з християнами (точніше з оголошеними, які, живучи праведно, хочуть стати християнами!

Християн зараз із прожектором серед білого дня годі знайти! Але якщо комусь таки пощастить надибати тих ІноЗемців (ІноНебців), то нехай і мене повідомлять, щоб у цьому світі порадіти з ними во Христі у спільній вірі-віданні). Писане слово має спонукати до живого спілкування з людьми відаючими! Якщо після прочитання книги я не маю потреби в живому спілкуванні (з причасниками традиції, в якій написана книга), а задовільнився самим лише читанням – я себе обманув! Книга жива доти, поки живий автор, чи ті, хто знали автора і відали те, про що писав автор (допоки живе традиція відання досвіду, описаного в книзі). Євангеліє – вічно живе, бо Живий Автор! А без традиції – книгу або відкласти, або видати під іменем автора, який буде вкладати свій зміст у готові словесні форми тексту знайденої ним книги, яка перебуває поза переданням відання її рідного змісту. Тому про мертвих – або добре, або нічого (він вже себе не може захистити, якщо його хтось звинувачує в єресі чи ще щось йому приписує лихе; не може пояснити, що він мав на увазі, говорячи щось чи чинячи щось). Тому книга жива поки живий автор чи традиція передання первинного змісту відання автора!

Отже, єдиний ключ до розуміння Писання Церкви (всіх Слів- Логосів Церкви, промовлених в писаному-виголошеному слові, чинах, фарбах-іконах, звуках-мелодіях, камені-архітектурі, тобто всіх форм передань Церкви; є передання в множині – як різноманітні форми-посудини, в яких передається Передання (в однині), тобто відання Церкви, Бого-відання – Суть-Дух – Дух Святий) – Таїнство Царства Божого – Свята Євхаристія, в якій вірні відають Дух Слова, Зміст-Суть Писання-Логоса – Духа Святого! Все в Церкві виходить (джерелом має) із Євхаристії, служить Євхаристії, і метою свого (чинів, обрядів, форм…) існування має Євхаристію – причастя тварних іпостасей повноти Життя Пресвятої Тройці, повноти Духа Святого!

Оскільки єдиним ключем до розуміння Священного Писання християн є Таїнство Євхаристії (Таїнство Церкви), тому парафіяни (причасники Тіла Христового, Євхаристії) є першими і головними (хронологічно та логічно) співбесідниками, бо тільки вони знають суть вказівки Священного Писання (а не язичницькі схоластичні академії з їхніми безбожними «бого словами»). Отже, насамперед потрібно не книжки читати (чи слухати аудіозапис лекцій, бесід, проповідей проповідників та вчителів), а шукати парафіян чи тих, хто хоче стати парафіянином та рухається в цьому напрямі (до євхаристійного парафіяльного життя), і разом з ними читати та слухати, що кажуть християни. Отже, найпершими та постійними вашими співрозмовниками, друзями- порадниками мають бути:

Сторінки: 1 2