У даний час ми майже втратили культуру і розуміння Таїнства сповіді. На сповіді ми приходимо дати звіт про наші «подвиги», гріхи. І часто хвалимося, величаємося, пишаємося собою: «грішний», «дуже грішний», «грішний як усі», «найбільший грішник», «у всьому грішний» і іншими пустими, безглуздими словами хулимо святе таїнство, не розуміючи суті його (сповіді – В.А.). Скільки разів я бачив (пише отець), як після сповіді (навіть, під час якої були невтішні, нестримні сльози і ридання!) відходили з гордістю, самозадоволенням, самолюбуванням, сповнені почуття достойності і чистоти, і саме головне – полегшення. Який самообман, яка омана, яка сліпота! Через тиждень він (оцей духовний «чистюля» – В.А.) знову буде співати ту саму пісеньку: «грішний, грішний як усі…». А коли, перебивши цей спів, конкретно спитаєш про гріх – ніби нічого такого. Тобто, він гріха не бачить і не відчуває, і не хоче в цьому, поки що єдиному для нього гріху (тобто, що не бачить гріха, що є «безгрішним»), покаятися і посповідатися, або принаймні покласти початок покаянню. Ні, інстинкт самозбереження спрацьовує швидко, і цей «найбільший грішник» (яка гордість, сліпота – В.А.), маючи в своєму арсеналі стільки гріхів, з якими він веде брань, розгублюється і не знає з чого почати оплакувати злі діяння свої, бо бачить, відає гріхів своїх – незліченну кількість, як піску морського!.. (іронія – В.А.). Цей бідненький сповідник розгублюється не тому, що не знає, з чого почати, а тому, що немає що сказати, він виявляється безгрішний, не має в нього гріхів і він (о, яке велике горе!) починає на ходу придумувати, згадувати по молитовнику, які існують гріхи і називати їх. Він ніби не винуватий, бідненький! Це відбувається через те, що майже все штучне, все перетворилося на гру: старці-духівники – духовні чада. Всі грають роль: духівник (псевдо – В.А.) ніби розуміє, про що йде мова, а то й робить вигляд, що має якесь одкровення; а чада – готові завжди до без-умного послуху. Забувають (або й не знали ніколи), що грішниками «стають» (всі однаково грішні, але бачать це – гріх свій, – одиниці. – В.А.), тільки через ревне виконання Євангельських заповідей, тільки подвижнику, який правильно подвизається, дається Божа Благодать – дар бачення свого гріха. Тому, коли ми говоримо, що ми найбільші грішники (яка велика гордість: «я найбільший грішник», це тотожно – «я великий святий!»), ми говоримо, що ми відчутно носимо в собі Благодать Духа Святого. А насправді, більшість із нас, як язичники, не знають і не чули, що є Дух Святий (будучи хрещеними в ім᾽я Ісуса Христа і миропомазаними – причасниками П᾽ятидесятниці!!!). Ми живемо в «прєлєсті», самоомані тільки тому, що не хочемо бути правдивими з собою. Святі отці говорять: той, хто говорить, що він зрячий – ніколи не прозріє; хто говорить, що він грішник – не побачить гріха свого; хто свої психосоматичні, нервові природні стани сприймає як Божу благодать – не отримає Духа Святого, якщо не покається.

Тому відправна точка в покаянні і сповіді – я не бачу гріха, я не маю потреби в Христі, мені Церква онтологічно не потрібна. Так, потрібна мужність, відвага обидвох: і духівника-порадника в першу чергу, і сповідника. Тому сповіднику, який грамотним духівником «загнаний у глухий кут», потрібно нікуди не втікати, не називати чужі гріхи, а бути правдивим із собою і визнати, що безгрішний, тобто не бачиш гріха свого. Звичайно, має бути грамотний у духовному житті духівник, який розуміє, що таке сповідь, знає закони духовного життя і не буде допомагати мені пригадувати мої гріхи! Дуже часто лжедухівники допомагають сповіднику: може ти це робив, а може це, а може це, а може ще щось пригадаєш. А бідний сповідник (подвійно: сам сліпий і до сліпого попав – В.А.): так, так і ще це робив, і… І ці всі одкровення закінчуються діалогом: каєшся – каюся, більше не будеш цього робити – не буду. Хоча підсвідомо обидва знають (коли не знають, взагалі біда – В.А.), що не кається (бо не знає, що це таке) і буде робити і надалі (не може не робити). І обидва бачать, що не діє така сповідь, але поставити питання – а в чому, власне річ, ніхто не хоче – це ж потрібно читати, думати, шукати, – кому це потрібно, зайві проблеми…

Люди збилися зі шляху, і сліпі вожді не здатні вказати їм шлях. Тому потрібно, щоб усі, священики і миряни, народ Божий, царственне священство переосмислили святоотців- ським мисленням оце так сильно спотворене розуміння Таїнства сповіді і покаяння, та почали міркувати і ставити запитання: Якщо гріх прощений, то чого я грішу знову?! Значить, сила чинити гріх нікуди не ділася – гріх не прощений!!! Якщо так, то що тоді відбувається в таїнстві? Перш за все, ми забуваємо фундаментальну духовну істину – таїнство це не магія! І гріх (див. Гріх) простити не можна: рану (гріх) не можна простити – її потрібно лікувати. Ми забуваємо, що процес лікування має двосторонню дію: Лікаря і пацієнта. Коли пацієнт і лікар просто спілкуються, скажімо, на дні народження, і говорять про політику, чи навіть про хвороби, які існують, якими часто хворіють люди – ні про яке лікування і мови не може йти, – має бути хворий, якого потрібно лікувати!!! Тому, поки гріх не болить, його називати чи говорити про нього – марна справа – хворий бачить себе здоровим (не бачить свого гріха).

Може відбутися чудо, що і в бесіді (напр. на якомусь святкуванні – В.А.), яка не передбачає застосування професійних навиків виявиться хвороба. Але цей реальний гріх (що я не бачу гріха, не відчуваю себе грішним), за який єдиний можна вхопитися, щоб вийти з ілюзії самообману, тут же підміняється цілою купою нереальних, абстрактних гріхів. Каталог завжди під рукою, вибирай, які хочеш: легкі, тяжкі, дуже тяжкі, простимі, непростимі, спасенні, «неспасенні» (я не знаю, що це за рід «неспасенні», отець, мабуть знав, що писав або який зміст в нього вкладали язичники – В.А.) – на ваш смак і вибір!

На сповідь можна і потрібно йти тільки з гріхом (не багатьма), до якого в мене відраза, ненависть, злоба, ворожнеча, з яким я боровся і борюся, і бачу своє безсилля подолати цей гріх (зцілити самотужки цю рану). Сповідь – це прохання про допомогу в Бога в боротьбі з тим чи іншим гріхом (прохання зцілення, вилікування тієї чи іншої смертельної рани), а не амністія, не прощення в юридичному розумінні. Господь гріха не прощає (а лікує), а нам дає силу подолати його.

Безплідність наших сповідей полягає в тому, що ми всю справу подолання гріха покладаємо на Бога! Бо ми в більшості віримо в те, що Він (Господь – В.А.) магічно, через священика, який має ( теж магічну?!) владу відпускати і прощати, – прощає гріхи!? Тому людина після сповіді відходить спокійна, умиротворена, радісна – все вже позаду, – гріха немає. Бідненька! І тут же попадає в лапи цього ж гріха, знову стає знаряддям і рабом сатани. Будучи не готовю і нездатною прийняти та використати силу, Благодать, яку дає Бог віруючим (православно – В.А.) у Таїнстві Євхаристії, терпить поразку. І на наступній формальній сповіді знову розповідає про ті самі «подвиги», яких з клятвою обіцяла більше не звершувати. І знову: каєшся? – каюся, будеш робити? – не буду… І знову звучить «магічна» католицька розрішальна формула: «розрішаю і прощаю», яка нищить свідомість і розуміння таїнства і вводить віруючих в оману та ілюзорний світ безгрішності. Уявіть собі картину: паралізований каліка, який лежить на ліжку розслаблений, обіцяє, що завтра буде брати участь у змаганнях на чемпіонаті світу з важкої атлетики, або стане в спаринг з Кличком і проведе бій за звання абсолютного чемпіона світу!!! Яке без-умство і сліпота! А це – правда про нас, тією чи іншою мірою. Після сповіді духівники часто питають: каєшся – каюся (що це таке – покаяння часто ніхто не знає, так годиться спитати і так відповідати). Більше не будеш під себе ходити в туалет? – Не буду, – гордо відповідає паралізований, який і поворухнутися не може без допомоги! Яка підміна! Яке нерозуміння! Правильна молитва – благальна: «примири і з᾽єднай», а не амністійно звершена.

Поки ми будемо мислити про гріх і прощення в юридичних (законницьких) категоріях, а не в онтологічних (органічних) – вина і прощення, амністія без онтологічної, екзистенціальної зміни (а не гріх як рана, каліцтво і відповідно їм вилікування, оздоровлення), то ми не перестанемо підривати основи духовного життя віруючих.

Тому потрібно перед кожним таїнством звершувати оголошення. Не боятися ставити запитання: або таїнство не дійсне (що рівносильне – або Бог безсилий?), або я щось не

так роблю; причина або в Бозі (Який є Любов і тільки Любов, який робить все можливе для мого спасіння), або в мені? Таїнство дійсне завжди (Бог себе завжди дарує кожному до кінця!), але дієвість (прийняття цього Дару – Бога) залежить тільки від мене, при дотриманні необхідних умов.

При звершенні таїнства хрещення ми Богові не обіцяємо доброї совісті (1 Пет. 3:21 неправильний переклад; див. вище), а благаємо в Бога доброї совісті (Свт. Григорій Богослов – В.А.). Так само і в сповіді, яка по суті є щоразу поновленням обітниці хрещення. Тому було б добре, якби ми читали правильну розрішальну молитву, але яка є – така є. Реальність і дієвість таїнств не залежить від молитов (інакше – це вже магія, заклинання, язичництво, яке з православ᾽ям нічого спільного не має). Тому ми, перш за все, повинні дбати про правильне, православне розуміння Таїнства спасіння.

Отже, сповідь – це не кінець, а тільки початок нової боротьби з допомогою Божої благодаті, яка без нас не діє механічно. Такий закон духовного життя – Бог сотворив нас без нас, але спасти нас без нашої допомоги не може (хоч Він хоче нашого спасіння так, що ми й уявити цього не можемо, та й до кінця не зможемо, мабуть, ніколи). Будьмо розсудливі, правдиві, мудрі! Читаймо Святих отців, а не катехізиси та сумнівні брошурки або новоспечених старців і богомданих… Роздумуймо, дискутуймо, але будьмо правдиві, щирі, бо без цього – буде тільки зло! Тому спершу пастирі мають відкрити для себе суть Таїнств (зокрема покаяння і сповіді – В.А.), а потім і всі боголюбці, які хочуть побачити Життя. (Практична сторона сповіді – в наступних частинах).

P.S. У таїнстві ми просимо в Бога одного – Вогню, який Він звів на землю, Вогню ревності і любові, Вогню – Духа Святого. Будемо всі каятися (тотальна зміна ума, спрямування волі, розуміння, поворот всього свого єства в бік Царства Божого), поки є ще час!