Зараз Євхаристія (= правильне духовне життя) не є центром життя церкви! Таким центром є канцелярії, адміністрації, єпископські приймальні тощо, але аж ніяк не покаянне євхаристійне життя!? Людей, які називають себе християнами (тільки тому, що їх колись хрестили – тобто звершувався над ними чин хрещення), об’єднують ідеї («рускій мір», національні: мова, культура тощо), і аж ніяк не Христос. Забувають (а може й ніколи не знали і не чули) «християни», що Церква – Кафолична (Іпостасна реальність, не проти-природна, а над-природна) і не може зводитись до якогось одного «природного» аспекту світу цього (національного, політичного, соціального, економічного… одним словом, всього, що розділяє та протиставляє) – в Церкві (= в Царстві Божому) немає ні юдея, ні елліна, ні українця, ні росіянина, ні бідного, ні багатого, ні чоловіка, ні жінки, ні дорослого, ні дитини, ні пана, ні раба, ні вільного, ні невільного…, а все і у всьому Христос – кожен член Церкви є Христом, кафоличною універсальною (яка гіпостазує всю природу) особистістю (яка в Церкві отримує Його Тіло і Кров та живе Його життям (волею, енергією) – благодаттю Святого Духа), або принаймні рухається до цієї повноти – міри росту Христового.

Отже, Євхаристії (повноти Духа Святого) можна причаститися тільки будучи живим членом в Тілі, який виконує певні функції-служіння. Тобто в Тілі є той, хто живе життям тіла (п’є кров – життя тіла та відчуває нервові імпульси, причасний нервовій системі, перебуває в органічних стосунках з іншими органами). Ви запитуєте: чому Євхаристії можна причаститися тільки в конкретній парафії, парафіянином якої ти є, а не в будь- якій певного патріархату, чи просто громаді Православної Церкви будь-якої автокефальної Церкви? Відповідь побудуємо у вигляді запитань. Ви християнин? Ви член Тіла Христового? Який саме (це в «просторі» конкретне місце! Око, вухо, нога, печінка, шлунок чи клітинки цих органів, чи атом певної клітини) і які конкретні служіння-функції ви виконуєте в Тілі?! Якщо людина не зможе відповісти, членом якої парафії вона є і яке несе служіння в Літургійному житті (в спільній справі) конкретної громади, то вона не в Церкві, не в Тілі, тобто не Жива (зараз ми говоримо не про тих, хто не причащається на Євхаристії, – тут все зрозуміло – вони поза Тілом (див. вище: хто не причащається три неділі підряд – відпадає від Тіла Церкви), а про тих, які «причащаються», тобто підходять до Чаші часто, хоч кожного дня, але живуть не парафіяльним життям – тому їдять хліб і вино, а не Духа Святого причащаються). В живому Тілі Церкви немає пасивних членів (є хворі, але не пасивні!), всі живуть життям Тіла (причащаються Євхаристії), виконуючи свої функції-служіння в конкретній частині Тіла. В Тілі також є відходи від перетравленої їжі, піт, сльози – все те, що є в тілі, але не є тілом, і приречене у свій час вийти геть! Тому хто ти, що називаєш себе християнином, мислиш себе як такого, що перебуває в Церкві: ти Тіло (органічний член тіла), чи тільки перебуваєш в Тілі (як в посудині, і маєш у свій час залишити його)?! Отже, в Тілі Церкви тільки той, хто може вказати на конкретну парафію та на конкретне служіння в ній; де ти в громаді, які виконуєш служіння-функції в житті парафії-клітинки: ти єпископ, пресвітер, диякон, паламар, свічник, прибираєш храм, відвідуєш та опікуєшся хворими, самотніми, в’язнями, співаєш в хорі, тобто один із тих, хто задає тон співу громади (а не замість громади співає чи каже «Амінь»), роздаєш милостиню, місіонерствуєш, навчаєш оголошених, ведеш недільну школу, проповідуєш, відповідаєш за порядок в храмі під час богослужіння та пильнуєш, щоб усі оголошені вчасно залишали зібрання вірних тощо. Отже, Духа Святого можна причаститися не в Патріархаті чи у Вселенській Церкві (тобто, в будь-якій парафії (помісній Євхаристії) певного патріархату), а тільки в парафії, де ти є живим членом із конкретним служінням! Є члени Церкви, які можуть причащатися поза межами своєї парафії (в яку вони хрестилися). Це ті члени Парафії, які послані на певне служіння Духом Святим та цією громадою. Це ті, які несуть служіння апостольства, місіонерства, проповідництва, які рухаються по всьому Тілу Церкви, від клітинки до клітинки, від органу до органу (це як в тілі людини нервові імпульси (клітини), клітини крові). Наприклад, в книзі Діянь Святих апостолів (13, 1-3; 15, 22 та ін.) це чітко показано, коли з громади виділяються певні члени та посилаються на служіння. Спочатку всі члени Церкви, парафіяни певної громади, в яку вони хрестяться та в якій, живучи євхаристійним життям, зростають духовно, і, будучи здатними нести якесь служіння (апостольства, вчительства, місіонерства тощо), посилаються на це служіння громадою та Духом Святим. Не самі ідуть на служіння, а посилаються Духом Святим та Церквою! Тому ті, хто несе в Тілі динамічні (в розумінні зміни місця в просторі та часі) служіння, причащаються у будь-якій парафії (тому що вони в силу свого духовного росту можуть, вміють, мають силу причаститися в будь-якій спільноті християн, тобто виконати необхідну умову достойного причастя (див. І ч.): єдинства з тими, з ким причащаєшся), а всі інші – мають своє постійне місце зібрання в Церкву (на Євхаристію), свою парафію!

Отже, необхідна умова достойного причастя (тобто причастя Духа Святого, Царства Небесного, Щастя) на Євхаристії – це бути парафіянином з певним служінням, яке мені довірила громада (в здоровому, живому Тілі немає нейтральних, пасивних, не задіяних, не функціональних членів-органів; а хворі органи (в ІІ ф. від хвороб, падіння в гріх ніхто не застрахований), якщо хтось захворіє, «вийде з ладу» – активно (в трудах покаяння) лікуються). До парафії належить не той, хто приходить на зібрання-молитву, а той, хто приходить на Євхаристію, звершуючи спільну справу (Літургію) з іншими парафіянами, кожен виконуючи покладені на нього громадою обов’язки- служіння (починаючи від єпископа і аж до «найнезначнішого» служіння; не існує такого служіння, яке б не потребувало інших служінь; жодне служіння не має повноти, всієї благодаті та сили, якщо воно не пов’язане з іншими служіннями). Тому Євхаристія може бути звершена (в достойному причасті причасників) тільки на Літургії (= спільній справі, в якій задіяні всі члени помісної Церкви-парафії). Євхаристія звершується тільки в контексті Літургії, яку звершує парафія! Ознакою того, що ти член парафії (парафіянин), є те, коли твоя відсутність в парафії не тільки помітна візуально (не приходить в зібрання), але насамперед є відчутною (не виконується певне служіння). Ознака, що ти в громаді (зауважте – це перевіряється тільки негативним досвідом) – без тебе має бути важче щось зробити: можна доскакати на одній нозі, але на двох ногах легше дійти кудись; робити щось однією рукою або двома – відчутна різниця, одне вухо і два, одна нирка і дві; а як стає важко, коли орган один і його немає – скільки тоді потрібно докласти зусиль, щоб підтримати життєдіяльність організму тощо. Звідси висновок – чим менше на літургії парафіян (не мала парафія, а незначна частина парафії), тим важче причаститися Духа Святого на Євхаристії!

Тому – єпископи, пресвітери чи будь-хто з вірних, не обманюйте себе, що ви причащаєтесь Духа Святого на Євхаристії, якщо ви не дбаєте і не ревнуєте за те, щоб причащалася вся громада, тобто якщо ви не причащаєтесь зі всіма!!! Бо на Євхаристії причаститися Духа Святого можна тільки в Церкві, тільки разом з усіма вірними в таїні спілкування всіх зі всіма!!!

Чому так мало християн – причасників Духа Святого?! Тому що немає живих громад-парафій! Євхаристії (= Духа Святого) можна причаститися тільки в Церкві (в зібранні разом всіх вірних (хто може прийти), головно в неділю, на «переломлення хліба»), де не існує «одного без багатьох» і «багатьох без одного», тобто

«Я» без «Ми», а точніше, спочатку є «Ми», а потім «Я» («Я» є тільки наслідок спілкування «Ми», бо в хрещенні «Я» долучається до Тіла, яке Живе і конституюється спілкуванням іпостасей, тобто «Ми»),⁴⁸ тому ті, хто пробують причащатися Євхаристії, жити духовним життям Церкви (а таких дуже мало), через брак живих громад, залишаються без плоду Духа Святого! Ніхто в Церкві не живе для себе самого чи сам по собі. А через брак живих громад, той, хто щиро шукає євхаристійного життя, мимоволі впадає в індивідуалізм (бо сам причащається, або декілька людей з присутніх на Євхаристії), займаючись само- спасінням, користуючись Церковним (Таїнствами, обрядами, богослужіннями), а не живе в Церкві! Церква із літургійно- євхаристійної спільноти перетворилася на інститут з удосконалення моральних якостей індивідів, які само- вдосконалюються, само-спасаються, користуючись всім Церковним (Таїнствами, богослужіннями, Писанням тощо) та живуть своїм життям! Там де є «само-» (егоїзм: я прийшов, я молюся, я причащаюся, я спасаюся, мені шкода, мені потрібно тощо), там не може бути причастя Духа Святого, Духа Спілкування, Духа Кафоличності, Духа Любові! Для спасіння не Церковне потрібне, а сама Церква, бо тільки перебуваючи в Церкві, можна причаститися Церковного!!! Євхаристії можна причаститися тільки будучи членом громади-парафії, тільки разом в контексті спільної справи (тому Євхаристія звершується тільки в Церкві (зібранні всіх вірних) в контексті Літургії). Необхідна умова причастя Євхаристії – органічне єдинство всіх членів громади, що є можливим лише в різноманітті служінь, коли ми один без одного відчуваємо ущербність (страждає один член – страждають з ним усі). Кожен в громаді має стати «Ми», тобто не «Я» щось роблю, а «Ми», і це «Ми» має бути не тільки в розумі, бо так треба мислити, а на всіх рівнях єства – що досягається спільним літургійним життям, в центрі якого стоїть Євхаристія, і це є необхідною умовою причастя Духа Святого на Євхаристії!

Не обманюйте себе, єпископи, пресвітери, диякони, що ви причащаєтесь Євхаристії, якщо ви вкушаєте від Святої Чаші самі, без «вірних» (яких ви і не думаєте оголошувати, робити з «вірних» – християн, залучати їх до причастя Євхаристії), які є тільки глядачами священнодійств. Чим менше «парафіян», присутніх в храмі, причащається, тим менше є шансів у всіх тих (ієрархії чи народу Божого), хто приступає до Чаші, причаститися Духа Святого. (Якщо майже всі клітинки організму хворі, відмирають – не приймають кров (не причащаються), то як важко тим клітинкам, які ще хочуть жити – причаститися життя Тіла?! Але все одно ті клітинки виживуть тільки тоді, коли виживе весь орган – тому, щоб вижити, їм потрібно дбати про оживлення всіх інших. На жаль, такої реакції на парафіях не видно!

Св. Серафим Саровський, прп. Марія Єгипетська, прп. Максим Сповідник та інші Богоносні іпостасі, маючи кафоличну свідомість і в молитвах носячи весь народ Божий та перебуваючи в молитовному спілкуванні зі святими, могли в будь-якій парафії причаститися, ба навіть і «самі» (Святитель Феофан Затворник багато років «сам» звершував видимо Божественну Літургію, звичайно, не будучи сам в Дусі Святому!). Той, хто сам по собі, живе своїм життям – він не є член Тіла Церкви. Він може бути видимо в Тілі (як щось в посудині, як в шлунку те, що має вийти геть), а по суті бути не причетним до Тіла Церкви. Тому «само…» в Церкві – це ознака відчуження від Церкви, відпадіння від Тіла, або симптоми хвороби, кінцем якої є відпадіння, смерть. Тому оце «само-», «сам», цю відособленість (ознаки егоїзму та індивідуалізації як відчуження від таїни особистісного спілкування) потрібно покаянням, самозреченням лікувати в Євхаристії, щоб егоїстичне «я» переросло в кафоличне «ми». Потрібно причащатися Євхаристії, жити парафіяльним євхаристійним життям, щоб у свій час стати здатним причащатися Духа Святого в Євхаристії (тобто спочатку живучи євхаристійним життям в парафії, ми зціляємося (точніше, зціляє Бог за сприятливих умов – дет. нижче) від егоїзму, самості – приходимо до тями від гріховного угару, і згодом, за умови правильного виконання «домашніх завдань», починаємо відчувати Життя Тіла, тобто причащатися свідомо Духа Святого).

Отже, хто хоче бути Щасливим, причащатися Царства Божого в Євхаристії, той має стати членом живої парафії, бо без громади причаститися нереально!!! Єпископ, пресвітер – зобов’язані створювати парафії зі своїх прихожан, якщо хочуть бути Щасливими, тобто причащатися Євхаристії. Прихожани зобов’язані ініціювати створення живої парафії з тих прихожан, які є (якщо ієрархія пасивна), або можуть пошукати живу парафію і стати її членами. Тільки парафіянин може бути Щасливим, бо тільки він може причащатися Щастя, тобто Царства Божого на Євхаристії! Тому зрозуміло, чому «християн» багато (мільйони), а Щасливих людей так мало (одиниці)!

А зараз вкажемо на деякі чинники, які спричинили змертвіння парафій (і церкви в цілому). В тому, що майже немає живих парафій (на частку «майже» припадають ті громади, які принаймні щось роблять, щоб ожити), винуваті всі: і ієрархія, і «миряни» (народ Божий). Разом з тим покажемо основну хворобу, яка нищить церкву, та шляхи лікування її.

Сутність (конституюючий чинник) Церкви – це Євхаристія, тобто   спільнота   (зібрання   в   одне   місце   всієї   церкви   на «переломлення хліба»), а не «річ». (В секуляризованій духовності домінує   тенденція   затемнювати   тлумачення   Євхаристії   як «спільноти», зібрання (в одне місце) індивідуалістичним пієтизмом, в якому Євхаристія перетворюється на «річ», якою можна користуватись за потребою для досягнення моральної досконалості!? В Євхаристії Дух Святий сходить на спільноту і на Дари; «об’єкт» освячення – спільнота вірних і принесені Дари;

«Щоб Дух Твій Святий вселився в нас, і в принесених дарах цих, і у всіх людях Твоїх», «зішли Духа Твого Святого на нас і на предложені Дари ці» – молиться Церква в чині Літургії св. Іоана Золотоустого). В Євхаристії Христос перебуває тут і тепер, як Той, Хто реалізує само-спілкування Бога з творінням як співпричасним з Його життям та в екзистенційній формі конкретної спільноти, створеної Духом Святим. В Євхаристії Церква віднайшла структуру Царства, і саме цю структуру вона перенесла на свою власну структуру. В Євхаристії «багато» стають «одним» (1 Кор. 10, 17), народ Божий перетворюється на Церкву, покликаний зі свого розсіяння (εκ-κλεσια) до єдиного місця (έπί τό αύτό). Через її участь у вічному житті Святої Тройці Церква стає «тілом Христовим», тим тілом, в якому смерть переможена і завдяки якому цілому світові як обітниця дане есхатологічне єднання всіх. Оця євхаристійна структура, яка в кафоличному спілкуванні всіх зі всіма (див. 34-е апостольське правило) увиразнювала есхатологічне єднання всіх, перестала бути дієвою тоді, коли перестав існувати інститут оголошених, відбувся поділ на священне і профанне, народ Божий розділився (нездоланною прірвою) на дві касти: священики (висвячені) і миряни, жерці обслуговують «духовні» нужди (потреби), а інші обслуговуються, за певну плату, Таїнства перетворилися із церковних дійств (які звершує вся церква) на приватні треби (які звершує священик «владою йому (як індивіду!???) даною!??»), одним словом, Церква почала ставати релігією (почався і зараз шаленими темпами розвивається процес секуляризації). Замість єдності, якій мали служити інституції та ієрархія, відбулося розділення через сакралізацію ієрархії та профанацію, зведення народу Божого до статусу язичників, тобто мирян. Щоб почати лікувати цю рану – спочатку потрібно де-сакралізувати ієрархію (звести з «неба на землю») та поновити у своєму чині царственного священства народ Божий (які носять профанну назву «миряни») – відновити принцип соборності (повернутися до соборності спілкування на всіх рівнях існування Церкви). Необхідно відновити інститут оголошених, тобто не звершувати жодного таїнства без належної підготовки та навчання (оголошення). Всі таїнства мають звершуватись всією Церквою (парафією), в євхаристійному контексті!

Скажемо дещо, щоб не бути голослівними, про плачевний стан парафіяльного життя. Всі таїнства із церковних дійств (які вся Церква звершує на Євхаристії, на Літургії)⁴⁹ перетворилися на приватні треби. Відбувається антицерковне (анти-іпостасне), індивідуалізоване, егоїстичне використання «церковного» тіла (звершується блуд, суть якого – використання «церковного» для себе, тобто метою є не Церква, а церковне, не Особистість- Іпостась (Іпостасі: Три Божественні та святих), а «тіло» (інституціональна, земна грань, плоть Церкви) з його об’єктивованою (перетвореною на «річ», на де-персоналізований, вирваний із таїни особистісного буття у спілкуванні об’єктивний предмет) «благодаттю» – див. І ч.). Попи⁵⁰, жерці (інакше їх не назвеш) звершують «треби» (не Таїнства!!! А Дух Святий подається тільки в Таїнстві – всецерковному дійстві!!! Тому і бездуховність та безплідність!), звели всецерковні, кафоличні, особистісні євхаристійні дійства до егоїстичних, індивідуалістичних, приватних (А дух Святий подається і приймається тільки в Церкві, тільки церковно, євхаристійно; мета всіх дій-таїнств, які звершує Церква, одна – долучити людину до Церкви, до спільноти святих, які живуть Царство Боже, кафоличну, есхатологічну єдність; мета існування тварних істот – Церква, стати живими членами Церкви, почати жити Євхаристійно, – всі таїнства на це і спрямовані!), на розсуд попа (продавця, виконавця замовлень з надання «духовних послуг», продавця «духовних дарів», «продуктів церковного виробництва», «енергетики», який їх продає за певну ціну – за щось же треба жити!?? (іронія в крайній мірі – В.А.)) та покупців- замовників (яким для спокою совісті чи то для повного «щастя» потрібно (звідси – «треба», те, що попи звершують по по-требі) виконати церковний ритуал чи отримати трохи «благодаті»!?). Громада (якої насправді немає!) навіть і не знає, що і коли піп звершує; піп нікому ні про що не звітує (та й нікого це, в принципі, не цікавить, хіба що: скільки піп заробляє грошей). Громада й гадки не має, що піп комусь щось зобов’язаний, чи що щось не так в його торгах, чи щось не законно чи не правильно (все вичитує та звершує по требнику, все, як пише в книжці, де написано, як звершувати чини таїнств)! Забув бідненький (частіше – ніколи і не знав!), що таке Церква і навіщо це все звершувати, що пишеться в церковних книгах, що таке Таїнство та для чого воно, яка його мета і коли ця мета досягається… Забув «бідненький», що він – «один» – нічого не може звершувати без «багатьох» (без Євхаристії – зібрання всієї Церкви, – яка є метою всіх дій, заради неї і для неї все звершується!), без громади (та й парафіяни цього не знають!?). Кругова порука невігластва⁵¹, безвідповідальності, пасивності…

Ті не знають, як має бути, бо піп не розказав, а піп не знає, бо його не навчили (попи такі самі були!), або «двієчником» був, вчитись не хотів і т. д. А Щастя як не було, так і немає (хоч Воно вже давно настало, по-Дар-оване всім без винятку!). (І лише чується давня, як світ, «пісенька», яка почала звучати в Раю: винні – «жінка, яку Ти дав мені», «змій…»; винні всі, тільки не я; і крайній в такій «пісеньці» завжди є Бог: «Ти дав мені…». Хто винен, що зараз тіло церкви гниє?! І «християни» у відповідь наспівують ту саму мелодію (слова тільки інші, а суть та сама): піп винний (це Ти його поставив, висвятив)…, а піп: академія винна…, а клан, який засів біля керма академії: «папєрєднікі» винні… всі, всі, тільки не я, не ми… Співають «християни» цю пісеньку на всі гласи, тільки б не брати на себе відповідальність та не починати каятися, змінюватися і змінювати!?). Кожне Таїнство – це дарування Духа Святого Церкві, і тільки той, хто в Церкві, той і причащається Його! А той, хто виконує, «звершує» треби і ті, хто замовляють – залишаються без Святого Духа. Требу може звершити піп сам, а Таїнство – тільки вся Церква!!!

А тепер самі розсудіть та подивіться: де звершуються Таїнства, тобто церковні дійства всієї спільноти вірних?! Тому не дивуйтеся: чому така бездуховність, безбожність, не- Щасливість?! Про що говорити, якщо навіть Літургія (спільна справа за означенням), Євхаристія при зібранні народу (які, на жаль, прихожани (постійні чи час від часу навідуються), а не парафіяни та царське священство, яке має своє служіння, свій чин в громаді, на яке кожен вірний висвячується в таїнстві рукоположення (конфірмації, миропомазання)) звершується як «треба», тобто попом для народу, для мирян (висвяченим священиком-жерцем для не-висвячених)! Ми бачили, що в чинах Літургій св. Іоана Золотоустого та св. Василія Великого немає таких молитов, які б не запечатувались словом «амінь», яке промовляють всі вірні! А піп сам читає і молитву (тихо(!?), про себе(!?), виходить – для себе(!?)), і «амінь» каже сам!? Навіть і гадки не має, що це слово не його, а – народу Божого! Тобто, піп мислить (якщо він взагалі мислить?!) себе як такого, що звершує «щось» («таїнства») для «когось» (мирян), а не з народом для всього зібрання (де і він у тому числі)!? Євхаристія перетворилася на приватну «требу» (тобто те, що звершується по по-требі)!? Це схоже на: «Дихання по потребі» – який абсурд!? Євхаристія з події спілкування вірних в Дусі Святому та перебування в глибинах Святої Тройці, в Іпостасному Божественному Житті перетворилась на «річ», яку можна використати для себе, за потребою, за бажанням (не важливо, як часто виникає ця по-треба, хоч кожен день – це ознака блуду, бо Церква використовується для отримання «благодаті», але аж ніяк не є самоціллю, що і є головним), то про яку благодать Духа Святого ми можемо говорити?! Дух Святий дається в Таїнствах Церкви, а не в требах, тобто в приватних, егоїстичних «хочу» для себе (мені треба похреститися чи похрестити, повінчатися, причаститися, посповідатися тощо). Таїнства – це органічна необхідність (як дихати), а не область хотіння, по-треби. Тільки в Тілі Церкви (яке і є метою існування кожної істоти!), органічним членам в акті спілкування з усім Тілом (в Євхаристії), з усіма клітинками органу, в якому ти перебуваєш, дається Дух Святий, Дух Тіла Христового!!! Тому всі дійства, які звершені поза Тілом (поза громадою, чи без її відання, чи в стані нехтування її) не є Церковними Таїнствами і не можуть створити умови одкровення Царства Божого, тобто причастя Духа Святого. І як результат маємо: люди хрестять – а Дух Святий не хрестить (оскільки хрестять не в Тіло Христове; Дух Святий ніколи не дається індивіду, а тільки соборно та в події спілкування, тобто в Тілі!)! На землі зі Святої Чаші їдять хліб і вино, а Духа Святого не причащаються і т. д. (див. І ч.)⁵².

Ця катастрофа (втрата свідомості кафоличного іпостасного буття та заміна його на індивідуалістично-егоїстичне виживання за рахунок блудного паразитування на Тілі Церкви) в церкві почалася дуже давно, багато століть тому і не перестає набирати обертів! Ми в такій атмосфері народилися і виховуємось! Але ж ми всі хочемо бути Щасливими, не залежно від того, хто винен в тому, що тепер така плачевна ситуація в церкві! Тому ми і намагаємось спочатку показати корінь, причину хвороб, і відтак дійти до розуміння, на яких шляхах відбувається процес зцілення. (Подолати їх вже, мабуть, не зможемо – в останні дні охолоне любов багатьох… – наше завдання жити, боротися, бути правдивими до кінця, а все зовнішнє – це таїни премудрого промислу Бога-Любові!). Отже, зустріти Христа можна тільки будучи в Церкві, живим членом Тіла Його (тобто, будучи в Ньому, і тоді Він в Нас перебуває). А той, хто тільки користується «церковним» (живе хотінням, «хочу» чи «не хочу», за егоїстичною, спрямованою на (до) себе (в протилежний напрямок до віяння Духа Святого, Який завжди дихає в напрямку до Христа!?) по-требою користується «требами», «продуктом» Церковним: причастям, св. водою, єлеєм тощо) – живе в блуді, а блудники Царства Божого не успадкують (тобто, нездатні вмістити Духа Святого). І не кажіть, що Бог де хоче, там себе і дарує!? Та ще раз кажу, і не перестану нагадувати, що Він «безумно», нестримно (будучи весь Ерос, Бажання) хоче всім тут і зараз (тепер) Себе по-Дарувати, всіх увести в Царство Боже, всіх о-Щасливити – але не може! Бо не від Нього все залежить! Що залежить від Нього – Він все звершив і довершив – воскресив усе і всіх! Тепер слово за нами – у вдячності прийняти Дар Усиновлення! Але, щоб ми його прийняли (та увійшли у володіння спадком, усиновилися, обожилися), мають бути певні умови, у яких ми здатні будемо прийняти Духа Святого. Такими умовами, природнім середовищем (місцем зустрічі з Богом) є Церква – євхаристійна спільнота, яка зібралася разом в одне місце    на    Таїнство    Євхаристії    (всі    таїнства    звершуються літургійно – це спільна справа усіх членів громади!). Будучи членом Тіла Христового, тобто членом парафії (в яку вірний хрестився-миропомазався), людина здатна зустріти Бога, прийняти Духа Святого, з-відати хоч на мить Христа Воскреслого (та пережити есхатологічне своє воскресіння – те, що вже звершилося та відкриється в повноті у свій час, – наближення якого залежить виключно від самої людини, від її духовного, тобто Церковного стану!). Тільки ті, хто живуть Церковним (парафіяльним) життям, здатні зустріти Христа (і ця зустріч буде животворчою, а не судом, пеклом – як, напр., у Савла на дорозі в Дамаск (див. Діян. 9)), прийняти Духа Святого (Якого Савл прийняв тільки в Церкві (поза Церквою ніхто не може, не має сили, нездатний прийняти Духа Святого!); та й Христа воскреслого (Якого можна побачити, тільки будучи в Дусі Святому!) побачив, тільки будучи християнином, членом Церкви) та зростати в Бозі, в Щасті! (Оце «тільки» – абсолютне, яке виключає будь-яку іншу альтернативу чи можливість).

Ви скажете: Дух дихає, де хоче (Ін. 3, 8)! Так, а хоче Він Дихати в Тілі Христовім, та у напрямку до Христа (во Христі та вести до Христа) (Ін. 16, 14). Він подається тільки в Церкві⁵³ і там, де є рух до Церкви (веде до Церкви), тому що тільки церковно Його можна прийняти та засвоїти, причаститися (в події-житті іпостасного спілкування можна причаститися Духа спілкування). Дихає Він, де хоче, але щоб ми Його могли зустріти, тобто, щоб Він дихнув на нас – ми маємо бути членами Тіла Христового, яке конституюється Ним та в якому Він і розподіляє дари (харизми) на служіння! (Про те, що Дух Святий сходить та подається тільки в Церкві, див. вище: про сотника, який прийняв Духа тільки в Церкві, про самарян, хрещених водою Филипом, а Духом Святим – тільки при молитві апостолів (тих, хто був посланий Церквою та ніс в ній апостольське (єпископське ієрархічне) служіння) тощо).

Не обманюймо себе! Бог є Любов, Він хоче не тільки на всіх дихнути, а й всього Себе подарувати, віддати! Проблема у нас самих – ми не можемо Його ні прийняти, ні вмістити (в наших егоїстичних серцях дуже тісно). Тому тільки в Церкві, в Тілі Христовому, в парафіяльному житті, в таїнствах Євхаристії та покаяння ми мало-помалу освоюємося Богові (та освоюємо Його), причащаємось Його життя та ростемо (відбуваємось, становимось) як кафоличні особистості, які здатні розділити з Богом Його Життя (стати одним із Тройці).

Отже, щоб створити (принаймні намагатися це робити – Бог щирі наміри цінує та приймає як самі діла!) умови явлення Царства Божого, тобто живу парафію, перш за все потрібно всім (кліру (пастирям) передусім, та народові Божому): вчитися, вчитися і ще раз вчитися; оголошуватися (насамперед пастирям самих себе та вірним «вимагати» від пастирів оголошення, навчання і самим вчитися (тобто шукати, стукати, просити), знаючи, що не пресвітер буде відповідати перед Богом (має бути Щасливим), а кожен сам за себе відповідь дасть – тобто кожен вмістить Бога стільки, скільки зможе! І інші-винні тут ні при чому!) та оголошувати один одного, пам’ятаючи, що тільки разом будемо здатні прийняти Духа Святого, увійти в Царство кафоличного єдинства іпостасного буття; особливо пастирі – оголошуйте народ Божий, бо вони як вівці, що не мають пастиря, який би хоч раціонально вказав шлях у напрямку до Церкви, до Православ’я; вчитися критично мислити та спонукати до такого відповідального мислення інших вірних; спонукати один одного до відповідальності за себе та за інших (ще раз нагадаємо: кожен сам за себе відповідь дасть!) – і тоді мало-помалу буде оживати парафія, і по мірі оживлення буде діяти, «дихати» Дух Святий на членів цієї парафії!!! Дух перебуває тільки в живому Тілі! Щоб вернувся Дух, потрібно подбати про оживлення Тіла (звичайно, не без спів-дії Духа Святого, який єдиний воскрешає мертвих)! Відновити дух соборності – щоб всі діяння, які звершують християни, були Церковними, – щоб «один» не чинив нічого без «багатьох», та «багато» – без «одного». Всі таїнства необхідно почати звершувати євхаристійно, тобто всією парафією, зібраною навколо Євхаристійної трапези, бо суть кожного таїнства – це входження в Тіло Церкви, вростання в Нього (ми не випадково наполягаємо, що Євхаристія – це насамперед зібрання вірних в одне місце, а Трапеза – це вже наслідок зібрання, явлення Царства Божого, Христа в зібранні, яке зібралося в Його Ім’я, це форма спілкування). Особливу увагу потрібно звернути на звершення Таїнств хрещення-миропомазання (як народження в Тіло Церкви) та сповіді-покаяння (як примирення з тілом та друге хрещення сльозами). Який корінь, такі й плоди!

Скажемо дещо про таїнство хрещення-миропомазання (і ще раз пересвідчимося в катастрофічному стані церкви та Церковної свідомості «хрещених», язик не повертається сказати: християн), як основу парафії (хрещенням визначається вся структура спільноти і спосіб її стосунків із Богом та світом; хрещення визначає основу церковної структури і служіння як реалізацію «способу буття», способу стосунків між Богом, Церквою та світом. Коли ми кажемо «структура», то маємо на увазі не певну інституцію як таку, а той спосіб, у який спільнота спілкується з Богом, світом та іншими спільнотами. Отже, хрещення- миропомазання – це основа, фундамент Церкви; подивімось і жахнемося від бачення того, в що перетворилося це фундаментальне таїнство входження-народження в Тіло Церкви – ні, не для того, щоб у відчай впасти, а тільки для того, щоб зрозуміти, що рухаємось не до Щастя, а в пекло; щоб зупинитись і в покаянні (зміні ума та повороті до Царства Божого) почати створювати євхаристійні громади, де тільки і можливо зустріти Христа, прийняти спадок, дар – Царство Боже, Щастя).

Закладання фундаменту Церковного життя – звершення таїнства хрещення-миропомазання – у переважній більшості випадків (99,9..9% із ста) відбувається в контексті кругової поруки невігластва та безвідповідального без-умства. Піп думає (якщо він колись міркує!?), що ті, хто принесли хрестити дитину чи самі прийшли хреститися, знають, що вони хочуть, тобто по що прийшли; а ті, хто прийшли «купити», скористатися церковним (вони ж не знають, що таке блуд!?), думають, що піп знає, що робить, адже він фахівець своєї «торгівельної», з надання «духовних» послуг, справи. А виявляється, що ні піп («продавець») не знає, що таке хрещення (бо якби знав, то не робив би зла!), ні «покупці-замовники» й гадки не мають, що це таке. Який абсурд і без-умство!!! Хочу – не знаю що!? Іду – не знаю куди!? Така катастрофічна ситуація тепер в церкві, яка хрестить направо і наліво!? Лиш би були гроші! А бідним роблять ЗЛО і безкоштовно: «ну, ми ж повинні хоч трохи мати милосердя» – говорять «любвеобильні», «відповідальні» за піар церкви, за її обличчя в світі попи!? Бідним можна ЗЛО робити і безкоштовно (іронія з болем – В.А.)!?? Яке без-умство! Яке крайнє язичництво!?

Отець мені розказував (див. І ч.), що він жодного чину таїнства не звершував, доки не оголосив людину належним чином, та не доніс до її свідомості суті того, що буде звершувати Бог в чині. Оголошення тривало стільки (тижні, місяці, навіть бувало і роки – ніхто нікуди не поспішав, та й спішити вже немає куди – див. вище), скільки потрібно було, щоб людина зрозуміла та відчула всю відповідальність, яку вона має взяти на себе до і після звершення таїнства, і що таїнство – це безповоротна грань, і повернення назад – це катастрофа… Отець говорив: приходять до мене, щоб похрестити дитину або самим хреститися (чи інше яке таїнство звершити), і я завжди запитую: а що це таке «хрещення» (вінчання тощо)? Для чого воно, чи від чого воно?! І навіщо воно саме вам, вашій дитині?! 99% – не знають, ні що це таке і від чого воно, ні для чого хрещення-миропомазання (чи інше Таїнство)!? Єдине, на що спроможні такі «горе-покупці-замовники», це сказати: всі так роблять(!?). (Що аналогічно: всі в пекло – і я; всі в пекло вкидають своїх дітей – і я; всі роблять зло своїм дітям, і я – хіба я гірший за всіх, чи хіба не люблю свою дитину?!). Яка безвідповідальність, яке без-умство та без-розсудливість?! А 1% людей, які ніби «свідомо» прийшли, тобто знають, навіщо їм ця «річ», яку хочуть купити чи замовити (див. вище: Євхаристія (і всі таїнства, які в ній природно народжуються) – динамічна спільнота, а не «річ», щось об’єктивне, чим можна егоїстично скористатись!) – є звичайними язичниками, які й гадки не мають ставати християнами; їх цікавить енергетика, аура, амулети щастя, обереги тощо – тому тут ситуація ще гірша, ніж у першому випадку (тих 99% безвідповідального невідання)! Як можна   почати   оголошення?   Спочатку   привести   до   тями «покупців» та показати їм, що те, що вони хочуть купити (як усі! За порадою «доброзичливих» людей! Чи самі додумались, чи вичитали десь…) – яд смертоносний, який вбиває людину (не те, що звершує Церква, є ядом, а неправильне ставлення до Церкви і до Таїнств, які вона звершує в Тілі своєму і виключно для Тіла, – недостойне причастя вбиває, а не Євхаристія, яка є Життя і Щастя!). Відмовити їх від цієї смертельної «покупки-послуги» (скористатись церковним, тобто в блуді вбити свою душу-життя) та запропонувати альтернативний Животворчий, о- Щасливлюючий «продукт» – Церкву, Євхаристійну спільноту, члени якої вже предвкушають Царство Боже, яке подароване всім, тобто запропонувати «покупцям» стати членом Тіла Христового – померти для життя світу цього і почати жити життям Тіла! Покупці прийшли, щоб за допомогою церковного ствердити себе в егоїзмі, ще більше вкоренитися в життя світу цього, а тут їм пропонується абсолютно протилежне – померти для світу цього(!?), померти для егоїстичного життя для себе, і почати жити спілкуванням в громаді, особистісним життям в жертовній кенотичній любові! Тому покупець, якщо він хоч трохи відповідальний, почувши, що той «еліксир щастя», який він хотів купити, є смерть, яд (принаймні так сказав «продавець» однієї з «крамниць») – то він має відкласти покупку, щоб добре розібратися: хто правий, а хто помиляється (на чийому боці правда)! Але в більшості випадків, на превеликий жаль, покупці, почувши від «продавця», що в даній крамниці того, що вони шукають, не продають (щастя, яке їм потрібне тут і тепер), ввічливо вислухавши про отруту, смертоносність, пагубність того, що вони просять, хочуть купити (хрещення-миропомазання як «речі», послуги для себе), в кінці бесіди ще раз перепитують чи те, що вони шукають в «крамниці», не продається – вибачившись, що потурбували, йдуть в наступну «крамницю- супермаркет», а там – послуги на будь-який смак та з різноманітними прибамбасами та спецефектами: і з хором (це дорожче!) і без, в будь-який зручний для вас час, вдома (дорожче!) і в соборі, оптом і вроздріб… все для вас: заходь, плати і отримуй «товар» чи «послуги»!?? Відпускають отруту без рецепту, в різних упаковках (пишний чин: з дияконом та хором чи як для бідних) та ще й на дорогу співають: многая літа!? (біль і сум за Церкву – В.А.). Це ми намалювали картину, де пресвітер намагався (скільки міг та вмів, в міру свого розуміння Таїнства Церкви та здорового глузду) зупинити самогубство, відмовити від таких вчинків – і результат мізерний! А тут не тільки не застерігає ніхто, а навпаки, ще й рекламується!? Біда, біда, біда!

І ще дещо з «опери» безвідповідального ставлення до Таїнств. Аргументуючи свої зло-чинні дії (без оголошення та Церкви звершуючи таїнства, мета яких одна – членство в Церкві! Звершення таїнств без оголошення – зло-чин, зло, інколи непоправне в ІІ ф. існування), попи кажуть: якщо я не похрещу чи не звершу іншого таїнства, в якому мають по-требу, то клієнти все одно підуть в інший храм (крамницю, чи відразу в супермаркет – хто уважний, той зрозуміє, про що кажу!), краще вже я зароблю! (Що тотожно: якщо я не зроблю зло, тобто не задовільню їхній попит, то все одно інший піп це замовлення виконає…, а жити за щось треба!??). Замість того, щоб спробувати оголосити (але, щоб когось навчити – потрібно самому знати; якщо піп язичник, жрець, то чого він навчить?!), застерегти, намагатися зупинити від чинення собі і їм зла(!), привести до тями, до відповідальності – одразу, без найменшої спроби відвернути зло, задовільнившись безглуздими егоїстичними, тваринними аргументами, якими добивають свою мертву совість, беруться робити Зло – хрестити (без підготовки, без оголошення) взагалі, абстрактно в статус християнина, не в конкретну громаду, а в абстрактний патріархат чи в абстрактну безтілесну універсальну церкву!? Якщо людина не захоче оголошуватися, вчитися (в кінці правильного православного оголошення людина має зрозуміти, що таїнства Церкви (сама Церква) – це абсолютно не те і не для того, що вона думала і чим хотіла скористатися; замість егоїстичного, індивідуалізованого самоствердження, яке веде до пекла, до смерті, пропонується особистісне самозречення егоїстичної індивідуальності, смерть для егоїстичного себе заради народження в іпостасне, кафоличне Життя Пресвятої Тройці в Тілі Христовім, яке конституюється Таїнством Євхаристії – іпостасним спілкуванням в причасті Святого Духа), то нехай іде до іншого попа, а пресвітер, який відмовився звершити таїнство (вірніше чин таїнства, в якому має брати участь вся громада!) без оголошення (яке мало завершитися бажанням «покупця» стати членом живої громади!) зробив і їм, і собі добро! Яке обов’язково дасть плід у свій час! Хоч ті покупці і підуть до іншого попа, який вчинить їм це зло, але коли в їхньому житті це зло дасть про себе знати пекельними муками, то вони матимуть плацдарм для покаяння, – скрушно запитуючи себе: мабуть, ми зробили докорінну помилку, бо отець, від якого ми пішли (та як раділи, коли без проблем домоглися в іншого попа того, чого хотіли, та й ціна прийнятна), попереджав нас, що це не ігри, та й про гроші, «пожертву» зовсім не згадував, хоч ми і намагалися цю тему порушити… Тобто, той отець від нас нічого не хотів (ні грошей, ні пожертв), а тільки нашого щастя… І тут почнеться каяття, пошук істини… Кожен з нас у цьому житті сіяч, а не жнець! Хто що посіє – те й пожне; посіє добро – пожне колоски радості і життя, посіє зло – пожне плоди горя, муки та суду…

Щодо оголошення, то Церква ніколи не переймалася тим, що хтось, почувши, що потрібно вчитися, оголошуватися, трудитися, піде геть і не захоче хреститися; бо оголошення тривало рік, два… доти, поки людина не ставала готовою принести обітниці хрещення, померти для життя за стихіями світу цього та почати жити життям парафії, як живий член Тіла Христового. Не бідкалася Церква і через те, що хтось під час процесу оголошення помре нехрещеним. Готували до хрещення довго, і за цей період з людиною всяке могло трапитися: несподівана смерть, різні хвороби з летальним наслідком чи інші житейські небезпеки, випробування, які унеможливлять звершення церковного чину хрещення в ІІ ф. Християни цим не переймалися! «Вмер не хрещений – яке непоправне горе» – говорять ті, які мислять по-язичницьки! А християни не вбачають в цьому проблеми, а дбають тільки про одне – правильну підготовку до таїнства, яке у свій час звершить Господь (в якій формі існування (в ІІ чи ІІІ) – значення не має; нагадаємо, що всі таїнства звершує Господь, а церква оголошенням та боговстановленими чинами (які є плодами Євхаристійного життя та творчості християн) створює умови для особистості, в яких вона стане здатною прийняти благодать Духа Святого, увійти в Царство Боже). А нині в «християн» страх з’явився: бояться відтермінувати хрещення на місяць-два, щоб повчитися трохи, підготуватися, бояться, щоб часом не запізнитися, аби встигнути похрестити(ся)!? Навпаки, Церква стримувала, відмовляла від поспішного Хрещення (та від участі в будь-яких церковних таїнствах). Ніхто нікуди не спішив (бо знали реальність, істину – Воскресіння всіх і всього у Христі – див. вище). Нічого поганого (онтологічно) ні з ким вже статися не може! А зла (яке для іпостасі по суті є відтермінуванням одкровення Царства Божого), звершуючи безвідповідально (без належного оголошення та покаяння) Таїнства (не готовому показуючи Царство Боже; кидаючи бісер перед свиньми – див. вище), можна багато накоїти! Попи, не робіть зла ні собі, ні іншим!

Йти в церкву – це йти в громаду, в літургійно-євхаристійне зібрання вірних, а не в храм! Хреститися в Церкву, в Христа – це хреститися в громаду-парафію, в Тіло Христове, ставати органічним членом Тіла; почати жити життям Тіла, а не тим, яким ти був до хрещення, тобто не життям світу цього; це почати жити життям громади, а не своїм егоїстичним життям; померти для себе і воскреснути для особистісного життя в Тілі!!! Отже, хрестити можна тільки того, хто хреститься в громаду (оголошувати доти, поки не дозріє до цього свідомого кроку)! Дітей хрестити можна тільки тих, рідні батьки яких є парафіянами, живими членами Тіла Христового, і лише в тій парафії, до якої належать батьки! А всіх інших дітей (батьки яких – номінальні «християни», не парафіяни, язичники по суті) хрестити – це великий злочин, передусім проти тих дітей, яких безвідповідально хрестимо!!! Єдино можливе хрещення – це хрещення в громаду-парафію, яка живе євхаристійним життям! Хрещення, які мають іншу (не Церковну, де мета Церква, Євхаристія) мотивацію – ЗЛОЧИН!!!

Хреститися взагалі (не для життя в громаді та Євхаристії, а просто, щоб бути християнином!?) – це те саме, що одному одружуватися, вінчатися, брати шлюб (тобто, без пари – просто в статус одруженого)!? Безглуздо звучить – брати шлюб самому (чи брати шлюб, щоб жити окремо), а це тотожно – хреститися взагалі. Бути християнином і не бути членом парафії = бути в шлюбі (одруженим чи заміжньою) і не мати чоловіка (чи жінки), і навіть не здогадуватися, що мав би бути інший(-ша), та й навіть потреби не відчувати в іншому. Як безглуздям є брати шлюб самому (щоб бути одруженим!?), таким самим безглуздям є хреститися без громади та не для життя в громаді! Тут навіть не аналогія, а тотожність (див. Єф. 5, де апостол описує стосунки Христа і Церкви як шлюбні стосунки чоловіка і жінки; в хрещенні оголошений вступає в шлюбні стосунки з Христом, стає єдине тіло з Тілом Господа (стає живим членом тіла), тобто із зібранням вірних у Христі, які складають Тіло Його). А тепер подивіться на те, як ми хрестимо і хрестимося, і самі назвіть це дійство терміном, який відповідає його суті (ми вище підказували, як потрібно іменувати такі дії (безвідповідальне, без-глузде, формальне хрещення); і першим словом може бути: злочин…).

Сповідь – друге хрещення (сльозами та трудами покаяння), і суть її та сама, що в хрещенні (примирення і єднання з Церквою – див. І ч.). Тому таїнство сповіді є не моральним очищенням, не звітом про гріхи та реалізовані страсті, не егоїстичним жалінням себе в словах самооправдання…, а відновленням шлюбного єднання з громадою. Саме тому сповідь, коли ще були живі громади, приймала вся громада (в яку після відпадіння повертався каянник); та й взагалі всі Таїнства звершувала (і повинна звершувати) вся громада, очолювана пресвітером чи єпископом. Як в хрещенні встановлюються шлюбні (органічні) стосунки між охрещуваним і громадою (Христом, Тілом Христовим), так і в покаянні (сповіді) відновлюються втрачені через гріховний перелюб (зі страстями, які призвели до гріхів на смерть, чи єресями тощо – зі всім, що відриває від Церкви, що вбиває) шлюбні стосунки з Церквою, тобто з євхаристійною громадою. А тепер погляньмо, чи наша сповідь носить церковний характер, чи зводиться лише до етичних емоцій чистоти та егоїстичного самолюбування; яка її мета: очиститися від гріхів та докорів совісті чи відновити євхаристійне життя в громаді?! Тому, чому така бездуховність, безплідність нашого «благочестя» – дивуватися не доводиться!

Отже, щоб ожила громада (Церква), потрібно припинити формальне хрещення (метою якого не є членство в громаді, в якій відбувається хрещення; хрещення має звершуватись тією громадою, в якій охрещуваний вирішив спасатися – жити євхаристійним життям, несучи певне служіння)! А всіх, хто вже формально хрещений, – оголошувати та готувати до «другого» хрещення (хрещення сльозами), тобто до таїнства покаяння зі свідомим поновленням обітниць хрещення (в переважній більшості ми є хрещені в дитинстві і обітниці за нас промовляли хрещені батьки – такі самі формальні фігури). Було б добре, якби в Церкві був складений такий чин, але мудрий пресвітер дасть собі ради і без книжки-требника, головне, щоб він відчував та розумів, що таке Церква, Таїнства, Спасіння, Покаяння тощо. Тобто кожен член громади має бути свідомим того, що таке Церква і що означає бути християнином, і підвалиною цього має бути оголошення та свідоме поновлення обітниць хрещення (може вся громада гуртом поновити обітниці хрещення і далі вростати спільним життям в Тіло, з яким примирились, чи кожен окремо, але обов’язково вголос і перед усією громадою). Отже, початок оживлення громади починається з фундаментального оголошення, яке має завершитися Таїнством покаяння-сповіді з поновленням перед усім зібранням обітниць хрещення. Щоб почався плідний процес оголошення, спочатку потрібно де- сакралізувати єпископа та пресвітера (спустити з «неба» на «землю»; зі священика зробити пресвітера), зробити одним із громади, а не тим, хто над громадою; епископ, пресвітер мають бути доступними для кожного члена громади, що неможливо доти, поки вони язичницькі жерці, священики, по-свячені. Оцю десакралізацію (скасування діалектики священного і профанного) мають звершити самі єпископи, пресвітери, вони самі себе мають повернути спільноті. А це почне відбуватись лише тоді, коли єпископи, пресвітери в своїх парафіях (в яких вони рукоположені на служіння очільника, глави) стануть пред-сідателями, а не тільки пред-стоятелями в євхаристійній літургії. Пред-сідати не тільки в кабінеті, а передусім в бесіді з вірними в храмі після богослужіння чи в інший час – в домашній, родинній атмосфері, як один «із», а не як той, хто «над». В такій атмосфері знищаться напруга та неправильні стосунки-відносини вірних до ієрархії та ієрархії до вірних, почне жевріти довіра одне до одного і в цій довірі почнуть народжуватися живі стосунки між вірними – почне оживати громада⁵⁴! І в тих бесідах (за чашкою чаю чи без) – вчитися і вчити, оголошуватися і оголошувати…

(Детальніше про оживлення парафій будемо говорити в наступних частинах; якщо вас цікавить щось зараз – пишіть на е- mail).

Отже, необхідна умова засвоєння Євхаристії – достойного причастя Духа Святого, Царства Божого – це органічна (яка пронизує всі рівні життя особи, всі аспекти психо-соматичного буття) кафолична свідомість, яка народжується в процесі правильного духовного (євхаристійного) життя в громаді. Чим більше я стаю органічною частиною (членом) Тіла, тим більше я проймаюся кафоличною (всеохопною, всецілою) свідомістю – це коли не я живу, а живуть в мені Інші, і я живу заради них. Набуття кафоличної свідомості відбувається в процесі переродження «его», «я» в іпостасне «ми», що можливе тільки в Євхаристійній спільноті (де діє Бог, а не людина; бо своїми силами егоїст⁵⁵ не може перестати бути егоїстом; єдиний вихід – народитися вдруге, – в Дусі Святому; отримати себе як особистість від Бога, у свободі Духа Святого; а це можливе лише за наявності смирення, яке стяжається тільки правильним парафіяльним (Євхаристійним) життям), з певним служінням в Літургії Церкви. Тому мислити «ми» на рівні громади – це немало, але це ще не кафоличність. Кафолична свідомість – це коли я (органічно, іпостасно, а не інтелектуально) мислю себе через «ми» всіх членів Церкви, і це «ми» всієї Церкви перебуває в таїнстві спілкування: з Богом, світом та між собою.

Коли ми кажемо «необхідна умова», то маємо на увазі, що якщо цієї умови не буде виконано, то нічого доброго не вийде, ми не досягнемо поставленої мети. Наприклад, дієтологи говорять, що моркву потрібно їсти тільки з жирами, тому що без жирів наш організм не може її засвоїти. Необхідна умова засвоєння моркви – це наявність жирів. Без них – скільки б ти кілограмів моркви не з’їв – жодна молекула не засвоїться, не перетравиться, як потрапить в шлунок, так і піде далі – на вихід… Голод втамував (відчував ситість – шлунок був набитий), насолоджувався смаком – а користі ніякої, нічого не засвоїв. Або ще: щоб машина їхала, в паливному баку має бути бензин. Без бензину машина їхати не буде. Наявність бензину – це необхідна умова, яку потрібно задовільнити, щоб машина їхала, але цього недостатньо (машина може бути поламана). Необхідна умова – щоб був бензин, достатня умова – щоб машина була справна. Коли необхідна і достатня умови виконані, тоді ми можемо досягнути мети – машина поїде. Аналогічно із засвоєнням моркви: жири є (необхідна умова виконана), а шлунок не працює, захворів – не виконується достатня умова (здоровий організм).

Отже, в засвоєнні Євхаристії (причасті Духа Святого) необхідною умовою (вона ж є і достатньою) є кафолична свідомість особистості, тобто органічне парафіяльне життя в контексті євхаристійної літургії. Тобто «жири» для засвоєння Духа Святого – це парафія. Щоб засвоїти Євхаристію, потрібно її їсти парафіяльно (із «жиром»), разом з іншими! Якщо цієї умови немає, то які б ми не були моральні чистьохи, скільки б ми не вичитували канонів, акафістів, молитов, все, що би ми не робили, без кафоличної органічної іпостасної свідомості («ми»), тобто без парафії (оцих реальних «ми», а не намріяних, з реальними проблемами, горем, болем, скорботами, радістю, в яких «Я» органічно бере участь, співстраждає, співрадіє тощо) Євхаристія (Дух Святий) не засвоюється. Достатня умова засвоєння Євхаристії, достойного причастя – це серце смиренне і упокорене, бачення своєї недостойності, немочі, гріховності, тобто бути у правді (аскетично знати про себе правду) та надіятися тільки на Бога, на Його милість (див. І ч.). Мало бачити свою неміч і мати потребу в Спасителеві. Потрібно правильно прийняти лікування, тобто виконати необхідну умову спасіння, зцілення (одкровення реальності Воскресіння) – бути членом євхаристійної громади, в контексті іпостасного єдинства «багатьох», в якому я цю милість Божу (благодать Святого Духа) можу сприйняти і засвоїти! (В Церкві необхідна і достатня умови збігаються, тобто не може бути одного без іншого). Отже, коли ми кажемо «необхідно», то ми кажемо, що без цього (необхідного) мети ніяк не досягти (що не роби, без необхідного: не засвоюється, не їде, не діє тощо)!

Щоб створити живу громаду, подібну до тієї, яка описується в Діяннях святих апостолів (див. гл. 4 ст. 32 і далі), потрібно, мабуть, не кілька десятків років, а декілька поколінь. Щоб громада стала живою сім’єю з єдиною душею, з єдиним серцем і з єдиними устами – потрібно всім членам докладати титанічних зусиль і насамперед єпископу, пресвітеру в простоті серця вчитися і вчити… Але якщо ми будемо знати, ким маємо бути (єдине один з одним), і будемо по силах на всіх рівнях буття боротися за єдинство, а в недоліках каятися та просити в Бога прощення (милості), – то така громада буде достойно причащатися та плодоносити плодами Духа Святого!

Парафія (органічне парафіяльне життя) – це місце (клас, аудиторія), де Вчитель (Христос) проводить заняття, уроки вічного іпостасного життя, вчить, як бути кафоличною особистістю, як прийняти та володіти даром обоження, як стати богом по благодаті. Отже, Літургія-Євхаристія – це урок, який

Господь проводить Духом Святим в парафіяльному зібранні всіх вірних (хто належить громаді і хто може прийти та брати участь (якщо не відлучені від Чаші до часу звершення покаяння) у таїнстві «переломлення Хліба»). Далі, в цій та наступних частинах, ми будемо говорити про те, як виконувати «домашні завдання», засвоювати «матеріал», навики іпостасного життя, вивчені на «уроці» (Євхаристії), та як готуватися до наступних «занять» (Євхаристії). Тому буде корисно підслуховувати сказане передусім тим, хто систематично відвідує «уроки», тобто, хто є учеником Христовим (тобто, християнином).

P.S. Критерієм того, що перед нами пастир, а не найманець, чи злодій, чи розбійник – є те, чи дбає пастир про те, щоб вівці (кожна вівця!) стада його паслися на пасовищах Істинних, тобто на Божественній Євхаристії, щоб кожна вівця (яку тільки він може оголосити, навчити; яка потрапляє в поле дії його голосу (проповіді)!) причащалася цієї Їжі на пасовищі Євхаристійної трапези (тих овечок, які хворенькі, не можуть ще пастися на Пасовищі Євхаристії – лікувати словесним молоком оголошення та готувати покаянням, щоб вони стали здатними долучитися до овечок на Пасовищі Євхаристійного Божественного Життя в Дусі Святому). Якщо хоча б одна людина в зібранні пастиря не цікавить: чи причащалася вона чи ні, як вона живе (духовне та по плоті життя), як вірує тощо, одним словом, вона йому байдужа (чи щаслива, чи ні – йому байдуже) – знайте, перед Вами не пастир, не парафіянин, а прихожанин, найманець, злочинець! Аналогічно визначаємо овець стада: чи це вівця, чи вовк в овечій шкурі. Якщо хоча б одна людина байдужа мені в зібранні (передусім в зібранні (бо як подати чи запропонувати Святиню тому, хто зараз не біля мене?!)! Але християнин – це той, в кого немає чужих і своїх, близьких і далеких, ворогів!..), то я не вівця стада Христового, не член Тіла Любові!

Ви запитуєте, яка різниця між приходом та парафією, між прихожанами та парафіянами?! Велика! Така сама, як між Церквою та язичницькою релігією; парафіяни – це християни (члени Тіла Христового, Церкви), а прихожани – ні! (Ми зараз говоримо про прихожан, які щонеділі (мінімум; а то й навіть кожного дня) приступають до Святої Чаші (та «причащаються») і відвідують всі богослужіння (які звершуються в храмі даного приходу)! Про тих, хто приходить і не приступає до Чаші Євхаристії (ми в даному контексті (педагогічно, для легшого розуміння предмета, який розглядаємо) говоримо вже про плоди Євхаристії, або одну грань Євхаристії – причастя Святих Хліба і Вина; досить розглянути цю грань таїнства Євхаристії, Тіла Христового, щоб освітити те, про що говоримо), бо прийшов чи свічку покласти, «помолитися», чи щось освятити (зарядити позитивною енергетикою!?), – мова не йде, там все очевидно (що ніякого стосунку до Тіла Церкви ці люди не мають, тобто вони поза Тілом (поки не покаються!)).

Спочатку розкажемо притчу (аналогію). Хтось (хто не має сім’ї, чоловіка, жінки, дітей, батьків, братів, сестер) обідає (вечеряє, снідає) в світській їдальні, а хтось – вдома з сім’єю! Хтось кожного дня(!) приходить в той самий час в їдальню поїсти. Таких як він (які не мають сім’ї, родини) так само багато. І в один той самий час вони збираються поїсти (за гроші; кожен за свої чи хтось пригостить, не важливо). Через певний час вони вже візуально знають один одного, згодом і може з кимось будуть добрими знайомими… Що відвідувачів їдальні об’єднує зі співтрапезниками?! Тільки те, що вони в одному приміщенні їдять (їм діла немає до присутніх: чи їдять вони, чи ні; чи мають за що купити поїсти, чи ні; як вони живуть; чи прийшли вони в їдальню, чи ні; що з ними трапилось… Хіба що може про декого згадають, з ким за одним столом сидять (чи по сусідству)!?). Вони поїли, розплатились (може хтось із кимось обмінявся якимись новинами – люди ж зібралися, не звірі!?) та розійшлися кожен до свого життя! В їдальню ПРИХОДЯТЬ поїсти, одні працюють там, а інші купують продукцію та послуги (кожен має свою вигоду, кожен кожного використовує і всім добре!?), але всі – і працівники і покупці – ПРИХОЖАНИ!

А хтось завжди їсть в родинному колі! А що об’єднує тих, хто зібрався за родинним столом?! Не час вечері, бо вона починається тоді, коли зібралися всі (хто зміг прийти, крім тих, хто відсутній з поважних причин: хвороба, відрядження тощо); не певний час, як в світській їдальні: хто не встиг – лягає голодний спати!!? Не місце, бо сім’я може зібратися будь-де: вдома, в ресторані, на природі тощо та будь-коли (в зручний для всіх час – всі підлаштовуються під кожного)! Отже, родину на вечері об’єднує не вечеря (простір і час – де б вони не були, вони завжди рідні один одному!), бо вона є наслідком (а не метою) зібрання, а родинні узи (зв’язки)! В такому разі їх об’єднує ВСЕ! Горе одного – горе всіх, біль одного – біль усіх, радість одного – радість всіх… Вони – одна сім’я, одне тіло, кожен за кожного відповідає і несе відповідальність за всю сім’ю, кожен в собі носить (всюди і завжди) всю сім’ю (і радощі, і горе – він не може «вийти з гри», на відміну від знайомих у їдальні – послухав, емоціонально поспівчував (чи порадів), розвернувся і забув («вийшов з гри»)!) (див. 1 Кор. 12; Діян. 4). Коли хто йде в світську їдальню – йде з дому, чи по дорозі додому до неї заходить, а той, хто йде в сім’ю – додому йде!!!

А зараз розтлумачимо притчу. Парафія – це спільнота людей, об’єднаних родинними узами, одна сім’я, одне тіло! А прихід – це зібрання незалежних, відособлених один від одного індивідів (егоїстів), кожен з яких живе своїм життям. Парафія – це тіло, живий організм, де парафіянин – це живий член тіла, жива клітинка організму. Прихід – це куча (купа), де прихожани – це піщинки в цій купі; ніхто ні від кого не залежить, кожен сам за себе, кожен живе своїм життям, на відміну від парафіян, кожен з яких живе не своїм життям, а життям Тіла (Христом (не я живу, а живе в мені Христос, Інший), Духом Святим, Отцем). Парафіяни об’єднані між собою органічно, а прихожани – механічно! Патріархати, які зараз існують, – це кучі, які тримаються купи пірамідальною ієрархією (в розумінні сили та залякування – на зразок ієрархії віку цього), механічно та примусово, а не в свободі та любові, не органічно на рівні парафії, що передбачає ієрархію не влади, а служіння, де піраміда Тіла стоїть догори дном! Патріархати – це органічне тіло, яке виросло з громади, парафії (див. вище), і яке згодом, через секуляризацію перетворилося на мертвий механізм (купу)!

А зараз повернемось до трапези (причастя Євхаристії, точніше до однієї грані цього Таїнства Тіла Церкви – причастя Святих Дарів (спілкування Церкви у формі Трапези). Як поводяться рідні, особливо батько, мати (чоловік, жінка), коли хтось з присутніх на Вечері за столом не їсть?! Відразу запитують: що трапилося, чи не захворів часом, може щось сталося, що з горя їсти не хочеться? Чому не їси?! Що трапилось?! Така сама реакція в братів та сестер! В приході (світській їдальні) діла ніякого до тебе (піщинки) немає!!! Ні кухарям, ні продавцям, ні замовникам-покупцям – нікому ти не цікавий (хіба що персоналу їдальні: як той, хто платить гроші)! А тепер подивимось на зібрання «хрещених» у храмах, соборах – чи парафії це, чи приходи?! Сім’ї чи зібрання знайомих і незнайомих людей, тіла чи кучі?! Очевидно, що 99,99…9% (із ста) зібрань «християн» – це приходи!⁵⁶ Оскільки Євхаристія – це зібрання парафії на Таїнство Царства, причащаються Євхаристії одиниці (прихожанину причаститися нереально – див. вище) – парафіяни! Папа, патріарх, митрополит,… протоієрей, ієрей – прихожанин (піп, жрець, наймит) чи парафіянин (пастир)?! Парафіянин – це той, хто в Таїнстві Євхаристії вкушає Бога, причащається Духа Святого, Царства Божого, Божественної Любові! Попи не причащаються Євхаристії – по плодах їхніх пізнаєте їх. Бо якби вони причастилися Духа Святого (а не Хліба і Вина – до Чаші може підійти та «причаститися» будь-хто, навіть і не хрещений (у великих духовних супермаркетах таке трапляється дуже часто, особливо перед Паскою, коли всі виконують традиційний, культурний обов’язок – раз на рік, перед Паскою посповідатися та причаститися; язичники, думаючи, що це національна, культурна традиція, також сповідаються та причащаються!?? попам діла немає до людей – всіх сповідають та й частують!?) хоч раз в житті, то не могли би не закликати всіх до причастя Царства Божого («ми не можемо не проповідувати» – говорили апостоли, які пізнали Бога-Любов та причастилися Божественної Любові; аналогічна реакція і в причасників Євхаристії (Божественної Любові), Царства Божого)! «Це так смачно, спробуйте, покуштуйте, вкусіть і пізнайте, що благий Господь» – говорить той, хто любить співтрапезників та хоче, щоб і вони пережили насолоду від споживання Їжі, Божественної Страви (Хліба і Вина Життя Вічного). Тому ніхто (зараз я трохи заокруглюю величину, яка прямує до нуля; настільки мало християн (причасників Духа Святого на Євхаристійному зібранні вірних), тобто парафіян, причасників, що можна сказати ніхто!) не причащається: ні патріархи, ні митрополити,… ні протоієреї, ні ієреї – це язичники (жерці, наймити), в кращому випадку перед нами оголошені (патріархи, митрополити тощо). Якщо предстоятель не дбає про те, щоб усі присутні причащалися Царства Божого, не цікавиться, чому хтось не їсть Бога, хоч і прийшов на Богослужіння, – це піп, жрець язичницький, злочинець (ми говоримо не про те, щоб всі без оголошення, належної підготовки, без покаяння та поновлення обітниць хрещення йшли до Чаші! Ми говоримо про те, що потрібно з кожною людиною, яка прийшла в зібрання, працювати, оголошувати – це обов’язок усієї спільноти вірних і передусім предстоятеля!). Далі проводьте аналогії самі. Ми все це говоримо не для того, щоб поставити під сумнів ієрархічну структуру церкви чи адміністративно-територіальний вимір, одним словом не для того, щоб історичні форми руйнувати, а для того, щоб через покаяння знову наповнити православним змістом існуючі церковні форми (канонічні, ієрархічні тощо).

Ознакою того, що я в громаді (що я парафіянин, християнин), є те, що мені не байдужа жодна людина і насамперед ті, хто зі мною моляться на Літургії! А це означає, що я не можу не дбати про те, щоб всі причащалися Євхаристії, Царства Божого (звичайно, якщо я хоч раз причастився Царства Божого?!). Тому я зобов’язаний у всіх, хто був на Євхаристії і не причащався, взнати причину, мотивацію не причащатися Євхаристії, та допомогти розчистити дорогу до причастя (на це можуть піти роки! Оголошення – це трудомісткий та дуже відповідальний процес!). Той, хто хоч раз причастився Євхаристії, Царства Божого, не може не бажати всім цієї Радості,

Щастя, та не може не робити все, що від нього залежить, щоб якомога більше людей вкушало цієї Благодаті. Він не може не проповідувати Царство Боже, яке вже настало, тут між нами, і що актуалізувати Його для себе (пережити Його, причаститися Його) можна на Євхаристії! А тепер подивімось: хто причащається Євхаристії, Духа Святого?! чи багато таких?! По плодах їхніх пізнаємо їх! Той, хто не закликає вірних до причастя Євхаристії та не готує їх до цього великого Таїнства, – не парафіянин (хто би він не був: патріарх⁵⁷, митрополит, протоієрей…), тобто не християнин, в кращому випадку оголошений (хто намагається себе оголосити; хто піддається оголошенню, прислухається до порад досвідченіших)!!!

Отже, Євхаристія – це парафія (Церква)! Причаститися цього Таїнства Євхаристії (Таїнства Церкви, Парафії) – це причаститися Духа Святого, Духа Спілкування Тіла Христового (вірних, тобто парафіян). Причаститися Євхаристії (Царства Божого) – це причаститися Парафії, Церкви, Тіла Христового (стати причасником життя спільноти вірних, тобто Духа Святого)! А Трапеза Святих Дарів – це печать причастя Парафії, це одна із форм спілкування вірних (парафіян) із Христом (та Отцем і Духом) та один з одним, це наслідок Євхаристійного зібрання вірних в одне місце («де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я посеред них (в Таїнстві Євхаристії – В.А.)», тобто причастя Дарів, Спілкування в Дусі Святому є завжди наслідком зібрання парафіян в Церкву). Якщо немає чого запечатувати (тобто немає парафіян, бо ті, хто підходять до Святої Чаші, підходять не як парафіяни, а як прихожани!?), то немає й печаті (причастя Духа Святого). Церква молиться (див. Літургія Іоана Золотоустого): «Зішли Духа Святого на нас», тобто на парафію, яка є Тіло Христове, «та на предложені Дари ці (Хліб і Вино)», коли ми зібралися в парафію-церкву і молимося (бажаємо одкровення Царства Божого, маємо єдину волю) як одне тіло, єдиним серцем та єдиними устами, споживаючи які, ми являємо, засвідчуємо, запечатуємо наше членство в Царстві Божому, в Церкві!!! Якщо я не парафіянин, не член Тіла Церкви (а Євхаристія – це причастя парафії, народу Божого, зібрання парафіян в Церкву!), то про яке причастя Євхаристії (Духа Святого, Духа Парафії, Духа Тіла) може йти мова?!

P.S. Якщо син (чи донька) порушить заповідь-застереження Батька та внаслідок непослуху захворіє, то цей гріх (рана, хвороба – дет. див. І ч.) сина (чи доньки) відіб’ється на всій сім’ї – тягар хвороби (хворого потрібно доглядати, додатково піклуватися про нього та фінансово витрачатися) відчує на собі кожен член сім’ї! Насамперед батьки, бо мусять потрудитися, щоб оплатити лікування, брати і сестри також, бо ті кошти, які мали піти їм на їхні потреби чи дозвілля, будуть витрачені на ліки та все необхідне… Гріх – це завжди рана всього Тіла, тому і покаяння приносимо перед усією громадою, проти якої згрішили, так само, як цей шкідник (порушник) має просити прощення не тільки в батьків, але і в братів та сестер, які через нього будуть терпіти дискомфорт, нестаток… (страждає один член – страждає все тіло! Сповідь в громадах-парафіях відбувалася перед усією церквою, і вся спільнота приймала грішника та допомагала йому нести тягар наслідків гріха та зцілятися! Тепер така практика немислима, тому що немає парафій! На сповіді пресвітер уособлює всю громаду-церкву, тому і сповідник має каятися перед пресвітером, як перед усією спільнотою; бо суть сповіді (= друге хрещення) – повернутися в громаду, яка має прийняти її, давши розрішальну молитву прийняття у спілкування!). Ми гріхами не Богові робимо боляче, а тілу Його, тобто парафіянам, тому і перед ними ми повинні каятися та просити прощення (про прощення див. І ч.). Детальніше про сповідь та покаяння говоритимемо в наступних частинах (див. також про сповідь в І ч.).

Сторінки: 1 2