Церква, перед тим, як хрестити когось в Тіло Христове, прискіпливо готувала детальним оголошенням (на всіх рівнях буття: допомагала людині відчути пекло безбожництва та підготовляла ум до покаяння – великого розуміння) – словом навчала про те, що Церква відає, в що (в Кого) вірує! Перед хрещенням оголошений сповідував перед Церквою абсолютну довіру до того, що вона йому благовістила, сповідував, що довіряє, що все, чому навчає Церква, є Істина та що реальність саме така, як її відає Церква. Оголошений не вірує, не відає, а тільки довіряє! Тому Церква запитує (контрольне питання екзамену, який здавав оголошений перед хрещенням; хто з оголошених був не готовий сповідувати абсолютну довіру Церкві, того не хрестили, а далі оголошували: рік, два – скільки треба, доки оголошений не сповідуватиме абсолютної довіри до Церкви!): Чи довіряєш, що те, про що Благовістить Церква (що вона відає), є істина, та чи ввіряєшся, віддаєшся, довіряєш себе Христу, Тілу Його – Церкві?! А вже в хрещенні, миропомазанні та євхаристії стяжається (дарується) віра, відання Христа Духом Святим, Царства Пресвятої Тройці! Тому коли оголошений читає Символ Віри Церкви, то він читає не «Вірую…», а «Довіряю Церкві, що …» і далі сповідує істиність всіх догматів, викладених в Символі Віри! Бо «Вірую…» в Символі може сказати тільки Церква, тільки живі члени Тіла Христового! Оскільки хрещальні чини (структура) почали формуватися вже за часів апостолів (у ІІ-ІІІ ст. н. е. бачимо існування огласительних шкіл, огласительних бесід (напр. Слова огласительні та тайноводственні Свт. Кирила Єрусалимського IV ст.)), тому слово πίστις (пістіс) позначало дві реальності: віру і довіру, в залежності від контексту. Ця інерція (що на дві різні реальності – віру і довіру – вказують одним словом пістіс) збереглася донині (див. Требник Київського патріархату чи слов’янський требник). Коли Церква користувалася тими чинами – вона знала, що вона говорить, і оголошений знав, що промовляє в тому чи іншому контексті (бо його навчали!). А зараз, коли майже сто відсотків чинів хрещень звершують язичники (попи-жерці) та над язичниками, яких ніхто не оголошував, і які й гадки не мали і потреби не відчували оголошуватися, потрібно правильно перекласти текст, тобто там, де мова йде про довіру, писати не віра, а довіра. Щоб хоч якийсь камінь лежав на дорозі злочинців (які хрестять і хрестяться без оголошення, та називають себе віруючими, коли вони навіть не довіряючі!), і може хоч хтось схаменеться та прийде до тями-покаяння, зрозумівши безглуздя свого становища!

Ми написали цю главу заради наступних запитань, які кожен, хто хоче бути Щасливим, має поставити собі та правдиво і щиро дати на них собі (собі, а не іншим!) відповідь. Хто я: віруючий (відаючий) у Христа, вірний Христу чи довіряючий Церкві (свідкам воскресіння Христового, тобто тим, які зустрічалися лицем до лиця з Воскреслим Ісусом Христом)?! Щоб легше було відповісти на ці запитання, роз’яснимо, про що йде мова. Віруючий у Христа – це той, хто лицем до лиця в Дусі Святому звідав Христа, пережив зустріч із Ним, став хоча б на мить (лицем до лиця) єдине з Господом. Оця мить, оце відання Христа і є віра у Христа. Тому питання можна поставити так: чи хоча б на мить я був віруючим у Христа, чи був я на «третьому небі» (в Царстві Божому) в благодаті Духа Святого; чи переживав досвідом Бога, перебував у Ньому, а Він в мені, тобто перебував у любові – в іпостасному спілкуванні з Господом?! Після періоду (миті – для початківців у духовному євхаристійному житті) віри- відання Христа лицем до лиця Духом Святим настає період вірності Христу, з яким з’єднався шлюбним єднанням в таїнстві віри-відання! Отже, чи ми вірні Христу, тобто вірні тому досвіду відання (єднання з Господом в один Дух), яке ми пережили (побували на третьому небі, як апостол Павло), і поводимось згідно цієї таїни відання Бога, яку нам довірив Господь, та боремось, щоб бути вірними синами Божими, боремось, щоб Дар Благодаті зробити своїм надбанням, поводимося гідно звання (бути сином Божим), яке ми розчули та звідали у вірі?! Чи ми є довіряючими Церкві та проходимо курс оголошення, підготовки до великого таїнства усиновлення – хрещення-миропомазання- євхаристії?! Хто ми?! Хто я?! Вірний, віруючий чи довіряючий Христу, Церкві?! Не віруючі (тобто не християни), бо не зустрічали Воскреслого Христа, не відали благодаті Духа Святого, не звідали власне воскресіння во Христі! Про вірність говорити немає сенсу, бо вона настає після віри-відання! (Християн – тих, хто відає Бога – так мало, що коли скажемо, щоб виразити духовний стан історичного Тіла Церкви (тих хрещених в Церкву, які ще перебувають в ІІ ф.), що їх немає, то не помилимося! А вірних ще менше!). Отже, ми невіруючі у Христа, не вірні Христу!!! Може ми довіряючі Церкві, свідкам Воскресіння Христового (тобто християнам)?! Але і тут, ради нашого спасіння, Щастя, ми маємо себе не обманювати! Виявляється, що ми не є навіть довіряючі (навіть не оголошені, тобто ті, які готуються до хрещення)! Справді, ми не довіряючі, бо довіритись комусь, хто говорить про Щастя (повноту блаженства, радості, насолоди, свободи, істини…), що він його пережив, звідав (і зараз живе вірністю-довірою цьому досвіду- віданню), це означає випитати найкоротший шлях і ознаки правильного руху (орієнтири, щоб часом не збитися з дороги) до мети. Тобто теоретично все обговорити (довіра від слухання, а віра від виконання Слова Божого – Заповідей Христових.

«Любить Мене той, хто виконує заповіді Мої!» – каже Бог. Отже, спочатку потрібно взнати розумом від слухання Шлях (Заповіді, Новий Заповіт), та йти тим Шляхом (виконувати все приписане та рекомендоване, що веде до досягнення Мети)!

А ми, коли кажемо, що довіряємо Церкві (християнам, які стверджують, що Христос Воскрес та й все творіння во Христі вже обожене, воскресло!), чи так чинимо: досліджуємо Священне Писання Церкви (свідчення очевидців Воскресіння Христового та всього світу, яке вже звершилося!) під керівництвом Церкви (яка і дала його, і єдина розуміє-відає, про Кого там мова) та ретельно виконуємо (попередньо переконавшись, що повнота відання Бога, Істини та шляху до Щастя, Обоження є в Православній Церкві – це, до речі, не є очевидним фактом, потрібно добре потрудитися, щоб пересвідчитись в істинності цього твердження) ВСІ Заповіді Христові, які і пропонує довіряючому Церква! Для кращого розуміння довіри (критерію перевірки: чи я довіряючий, оголошений) наведемо приклад. Коли ми приходимо до лікаря і просимо в нього допомоги вилікувати хворобу, він приписує нам список ліків, які потрібно вживати в певному порядку та за певних умов, режим дня, дієту тощо. Тож з ретельності виконання приписаного лікарем можна побачити, чи ми довіряємо йому, чи ні! Якщо я хоч щось одне із приписаного не виконую (не тому, що не можу, а тому, що не хочу чи вважаю непотрібним, ба навіть шкідливим), то я не довіряю цьому лікареві. Бо і те, що я буду виконувати, і те, що вважаю шкідливим, дав той самий лікар!? Значить я не йому довіряю, а собі! Тому перед тим, ніж довіритись лікареві, ти добре мав вивідати все про цього лікаря, в якого маєш намір лікуватися (чи може він робити надскладну операцію, де на кін поставлене твоє Щастя, результат якої – або вічне Життя, або вічна смерть!), чи є кращий спеціаліст за нього, чи він єдиний фахівець з лікування даної хвороби (пекельного, безбожного раку чи гангрени). Тому зваживши (ретельно все дослідивши (на скільки дозволяє розум): свідчення зцілених пацієнтів, свідчення очевидців його професіоналізму тощо) все, довіряюсь фахівцеві (він єдиний, конкуренти настільки слабкі, що їх навіть не видно при світлі цього світила, якому хочу довіритись; та й вибору в хворого немає, бо сам себе зцілити (зробити собі операцію) не може та й справжній лікар – єдиний)! А от коли вже довірюсь лікареві, віддам себе йому повністю, тоді виконую все, що би він не сказав (я його судив, перевіряв, випробовував до того, як довірливо віддав себе йому в руки; бо коли я суджу вчителя, то я вже не ученик, а вчитель, я сам собі вчитель; вже не мене лікують, а я сам себе лікую, сам собі лікар). А якщо щось не виконую – то це означає, що я не довіряю йому, ще не дозрів, щоб довіряти!!! Тому довіряти Церкві (бути довіряючим) – це означає виконувати (принаймні намагатись виконувати, докладати зусиль, щоб виконати все, заповідане Церквою; виконувати те, що можеш (про суть виконання Заповідей Божих див. нижче), а у тому, що не можеш, – смирятися, визнавати свою неміч та каятися) ВСЕ, що заповідає Той, Кому ти довіряєш, тобто виконувати (намагатись виконувати) заповіді Церкви, а не свої інтерпретації (своє розуміння) заповідей Божих! Тому, якщо я хоч в чомусь одному Церкві не довіряю, то я – не довіряючий, не оголошений, поки що не готуюсь до хрещення (хоч би мене вже тисячу разів хрестили найканонічніші попи!)! Тому не обманюймо себе, що ми віруючі, якщо ми ще навіть не стали на шлях стяжання віри, тобто не довірились (попередньо ретельно, з розсудженням, переконалися, що істину відають в повноті тільки православні християни) свідкам Воскресіння Христового, тим, які бачили Господа Ісуса (а таких за дві тисячі літ – сонми і сонми, які просіяли у всіх часах і епохах, сонми мучеників, свідків Царства Божого, яке настало в силі!).

Отже, коли хтось вас буде переконувати (чи ззовні через попа чи іншого якогось безумця-спокусника, чи може помисел народиться в голові – чи від біса, чи від власних фантазій та мрійливості), що ви віруючі в Ісуса Христа, а ви не пережили особистісно Духа Святого, не зустрічалися з Христом лицем до лиця – не вірте (тобто, не довіряйте – це омана і брехня). В кращому випадку Ви – довіряючі Церкві, тобто оголошені, які готуються до хрещення в Тіло Христове, в спільноту Святих! Хоча і тут не спішіть називати себе довіряючими, якщо ви не намагаєтесь виконувати ВСІ заповіді Христові, ВСІ до єдиної!!! Але щоб виконувати заповіді Христові, потрібно ретельно вчитися в Церкви, оголошуватися Церквою!!!

Отже, хто ми: віруючі во Христа, вірні Христу, чи оголошені, які довіряють Церкві та готуються до зустрічі з Христом (до шлюбу з Христом)? Відповідь: невіруючі! невірні! недовіряючі! Зауважимо, що християни – це вірні Христу (так само, як одружені чи заміжні – це ті, які вірні своєму чоловікові чи дружині)!!! Отже, ми християни? Ні! Ми навіть не оголошені! Християн, тобто віруючих (вірних) завжди мале стадо, а не мільйони!

Часто на сповідях люди сповідаються в тому, що віри не мають!? Та якраз каятися в тому, що віри не маю і є гріхом, помилкою! Як можна каятися в тому, що від нас не залежить?! Каятись потрібно в тому, що не трудишся належним чином, аби довіритись Церкві, або – в невірності в процесі довіри (бо це якраз залежить від нас! і ми відповідальні за довіру-вірність)! Кажете, що віри не маєте! А я спитаю Вас: що ви зробили, щоб отримати віру (щоб прийняти Дар Духа Святого, щоб звідати Бога!)? Віра стяжається, приймається подвигом довіри-вірності до кривавого поту самозречення та самовіддачі, аж поки довіра не стане абсолютною самовіддачею Христу (коли жодної надії на себе, на свої сили вже не буде). Для прикладу стяжання віри подивіться в Книзі Буття про життя Авраама! Авраам став віруючим (відаючим Бога, наскільки це можливо в Старому Завіті) після довгого періоду до-віри, періоду випробувань, якими Бог готував його до переживання віри, до зустрічі з Богом! Авраам став віруючим не тоді, коли почув голос, слово, яке вказувало, що робити, а після довгого творчого виконання цього слова! (детальніше про життя Авраама поспілкуйтеся з Євгенієм Авдєєнком в його одноіменній книзі, де він детально розглядає це питання). Про те, як стяжати віру (точніше, як стати здатним прийняти Дар Духа Святого, зустрітися з Господом Ісусом Христом) ми детально будемо говорити в наступних частинах (хоча досить багато ми про це говоримо і в І та ІІ частинах).

Кожен із тих, хто не довіряє Христу, Церкві (тобто християнам, членам Тіла Христового, ознака яких – Істина і Любов!), нехай щиро поставить собі запитання: на підставі чого я не довіряю Христу та християнам, чи маю я аргументи, якими можу підтвердити свою недовіру Церкві! Христос говорить: довіряйте Мені за словом моїм (за вченням Моїм), а якщо ні, то довіряйте Мені за ділами Моїми! Можна спитати Христа (Церкву): а чому я маю довіряти вам за вченням вашим? У відповідь Церква мовить: тому що ми говоримо Істину, в устах християн (не забуваймо, християни – це вірні Христу, це ті, які носять в собі відчутно Благодать Духа Святого, або вірні зустрічі з Воскреслим Христом лицем до лиця в Дусі Святому!!!, а зовсім не ті, які не відають, що є Дух Святий, хоч би їх найканонічніші попи хрестили тисячу разів!) немає неправди («хто викриє Мене у гріху?» – каже Христос і Церква), вчення християнське найповніше і в ньому немає протиріч, та християни відповідають на всі запитання, які може поставити та вмістити людський розум!!! Та не забуваймо, що вчення християн – не від людей, а від Бога, від Боговідання (аргументи вивідайте в Олексія Осіпова, він детально про це говорить у своїх лекціях!). Чому за ділами маю довіряти Церкві, Христу?! Тому що діла Христові, Церкви – найчистіша безкорислива, жертовна Любов!!! Ви можете заперечити на ці два докази-аргументи, які мали б спонукати до довіри Церкві: хіба не було в церкві єресей, хіба християни не помилялися, хіба не було хрестових походів, хіба не благословляли православні вбивати православних (приклад: сатанинська РПЦ та її філія УПЦ МП благословили війну фашистської РФ проти України 2014-2015 рр.), хіба немає зараз в християнстві конфесій, які звинувачують одна одну в єресі, невіданні?! Відповідь: християни, православні не вбивають, не помиляються, а перебувають в Істині та Любові!!! Тому вбивали і вбивають, костеніли та костеніють в темряві невідання та єресі не християни (не православні), а люди, які до Церкви ніякого стосунку не мають (хіба що вони перебувають в чині оголошених – але це майже неможливо, бо оголошені, це ті, які довіряють Церкві, вже перебувають в послуху, хоча можуть спокуситися, бо ще битійно не відають Христа та Духа Святого: але спокушених оголошених не може бути мільйони, їх – одиниці!), а тільки називають себе християнами, православними («аргумент»: що вони хрещені!?), а по суті язичники, ба часто навіть і сатаністи! Тому християн завжди одиниці, та не дуже багато оголошених, тобто тих, які довіряють Церкві та готуються (ретельно навчаючись!!!) до хрещення, до шлюбного життя з Христом в Тілі Його (парафії, Церкві)! Отже, чому я не довіряю Христу?! Бо не бачив християн! Аргумент сильний, але нерозумний (точніше немудрий!), бо від того, що я себе виправдовую, що не бачив християн, я Щасливим (чи Щасливішим) не стаю! Так, біда – Тіло Церкви в ІІ ф. все зменшується і зменшується, християн стає все менше і менше! Але вони є! Бо ми ще є, бо ще світ стоїть, потоп ще не настав! Тому, якщо хочете бути Щасливі вже тут і тепер: шукайте і знайдете, якщо не християн, то принаймні оголошених, стукайте і відчинять вам, просіть і дасться вам! Є ще спільноти, які намагаються стати парафіями, тілом – тому шукайте, стукайте, просіть, але щиро та з розсудженням, і дасть Вам Господь Духа Святого, та покаже вам під спудом мертвості ті жевріючі вуглики спільнот чи пошле наставника, який допоможе знайти парафію!!! (Хто ще не в церкві – шукайте спільноту, яка намагається з кучі стати тілом, а якщо ви вже є членом кучі – то на її основі створюйте парафію, пробуйте вростати один в одного, в євхаристійне Тіло Христове!). Критерій, за допомогою якого я можу перевірити, чи можна комусь довіряти чи ні, – Істина і Любов, якщо хоч одна складова відсутня, то довіряти цій істоті чи спільноті (якій хочу довіритись, віддатися) це без- умство!!! Тому докладаймо зусиль (ця фраза для тих, хто ще не стяжав (відчутно, іпостасно) Духа Святого, тим, хто ще жодного разу не був на «третьому небі» іпостасного буття, тим, хто не відав (хоч на мить!) Бога) для того, щоб ще в ІІ ф. добратися до довіри, тобто стати оголошеним (щоб скоротити шлях до обоження в ІІІ ф.)!!! Віра від слухання, – говорить апостол Павло. В даному контексті мова йде про довіру. Чуємо вухом (розумом) Євангеліє і, довіряючи (відповідально) апостолу чи місіонеру, перевіряємо (гранично розсудливо!) – чи справді воно так, як благовіститься! (Ті, хто довірились слову Євангелія та перевірили сказане на досвіді, ствердили, що Бог є Істинний, що все, що благовіститься, є Істина). Церква не тільки проповідує Царство Боже, яке прийшло в силі, але й дає шлях і методи перевірки Євангелія: «прийди і подивись», «вкуси і побач»… Ми скаржимося, що в нас віри немає!? А хочеться вірити живо!? Не забуваймо, що віра – це не згода з теоретичними положеннями Євангелія, це не підпис під догматичним вченням Церкви. Віра – це на власному досвіді пережиті догмати про Пресвяту Тройцю та Боговтілення; віра – це переживати Бога як своє життя, тобто стати причасником Троїчного життя, стати боговідцем (богословом): «Я в Отці, Отець в Мені», «Я і Отець – єдине», «вже не я живу, а живе в мені Христос»… Отже, віра – це не від нас, це Божий дар, це благодать, це те, що відбувається виключно з ініціативи Бога (звичайно, враховуючи наш духовний стан – чи здатні ми понести зустріч з Богом; чи готові ми хоч на мить бути як Він?!).

Але від нас залежить довіра та вірність! Тому перший крок має бути за нами, якщо хочемо повірити (зустріти, з-відати Бога, або краще сказати, щоб Бог нас знайшов, побачив, зустрів), стати віруючими та, як наслідок, вірними! Поправимо себе – наш крок другий, тобто стан довіри, який виникає як реакція (згода) на Євангеліє. Те, про що говорить проповідник Воскресіння Христового, – прекрасне, чудесне, щось «неймовірне», щось таке, що виходить за межі тварного досвіду. Те, що благовістить Церква, – не могло народитися від землі – людина цього придумати не могла! (В цьому переконатись дуже легко – поспілкуйтесь з приводу цих питань з Олексієм Осіповим чи зі мною ел. поштою; ми про це постараємось трохи поговорити в наступних частинах, коли слово будемо адресувати оголошеним, які готуються до хрещення чи покаяння-сповіді з поновленням обітниць хрещення – ті дві категорії оголошених (на жаль, це майже всі люди планети!) повертаються в Тіло Христове, Церкву). Що ж тоді вимагається від мене? Захотіти переконатись чи справді воно так, як проповідується! Тобто, маючи навколо себе таку хмару свідків (Бого-відців, які за дві тисячі літ – сонми і сонми святих – життям своїм і «смертю» своєю свідчать про Воскресіння), довіритись їм (попередньо переконавшись, чи можна їм довіряти, та давши собі звіт, на якій підставі я їм довіряю), і самому перевірити: чи реальність саме така, як вони її (аналогічно, подібними неподібностями «рекламують») зображають. Щоб ми могли сказати разом із самарянами, що вже не за вашим словом (апостоли, місіонери, проповідники) віруємо (не тільки вам довіряємо, «віримо» на слово), а самі бачили, відали і руки наші торкались нетлінних ребер Воскреслого.

«Піди і подивись». Ця стежка, яка веде до Боговідання, за дві тисячі літ так уторована, втрамбована (хоча зараз почала заростати травою – дуже мало людей хочуть перевірити, чи так все насправді, як говорить Євангеліє Церкви, яке проповідують християни), що ті, хто щиро захоче зустріти Христа (щиро, в правді – це дуже важливо; бо хто обманює себе і не шукає істини, правди в любові – такий не зможе витримати зустрічі з Христом- Істиною) і буде йти шляхом (парафіяльного євхаристійного життя) Святих Отців та Матерів у смиренноМУДРОСТІ та довірливій (гранично розсудливій!) простоті – знайде його Христос, перестріне його на цьому шляху (довіри-перевірки), коли Йому одному завгодно (по велелюбному промислу).

Оскільки до Істинного Бога потрібно підходити у правді, правдиво (а ми перебуваємо в катастрофічному стані: ні раю не хочемо, ні пекла не боїмось – повна мертвість. Тобто ми не можемо сказати, що йдемо до Бога, бо ми є убогі Духом, голодні, спраглі (ці симптоми без-Божництва з’являються в процесі руху шляхом довіри-перевірки, та й ще до нього!), тобто боячись пекла (мук), або що ми сильно жадаємо Господа, закохавшись в Його образ (який нам доступний із проповіді Євангелія Церкви), – тобто захотіли (бажанням забажали) еротично раю! Ні першої, ні другої мотивації зустріти Бога у нас немає. А як тоді в правді, не лукавлячи (що, мовляв, люблю Бога, чи боюся «адських» (пекельних) мук), прийти до Христа і зустріти Його. Щоб розірвати узи цієї складної дилеми і підбадьорити тих, хто ще хоче хотіти, дамо вказівку, як правдиво (з правдивою мотивацією) прийти до Бога – це ЦІКАВІСТЬ! Проста цікавість (безкорислива) та тваринний голод (не духовне, високе, вічне, а тваринна нужда – хтось захворів, сталася трагедія, потрібно вирішити земні проблеми чи просто біологічно вижити, тобто, мотивація така: Ти мені, Боже, не потрібен, Ти для мене нічого не значиш, Ти мені ніхто, але допоможи мені вирішити ці та інші проблеми… після того, як допоможеш, Ти для мене ціннішим не станеш, хіба що може знадобишся як «чарівна паличка (виручалочка)», «фея», яка виконує всі мої бажання…) – оце єдина наша правда (для більшості людей), з якою ми можемо чесно прийти до Бога (в правді). Бо лукавий (ілюзорний) з Богом (Істиною) розминеться (допоки не покається).

Наведемо два приклади з Євангелія, які нас підбадьорять на шляху довіри-перевірки. Розповідь про митаря Закхея (грішника і кривдника – про що він сам, каючись, свідчив про себе). Йому нічого від Ісуса не було потрібно (ні зцілення, ні багатства: він був багатий та здоровий (раз виліз на смоковницю!?)) – лише одна цікавість (безкорислива!) керувала його діями і саме вона спонукала Закхея взяти на себе деякий подвиг – вилізти на смоковницю, піднятися над землею (зі святими отцями поспілкуйтеся з приводу цього фрагменту Євангельської⁶⁷ словесної ікони та всіх основних його штрихів-символів) – і відбулося чудо: Бог його побачив та увійшов у його життя, плоди чого були явні. Тобто, Закхей, зустрівшись з Богом, прийнявши Його у своєму домі (в серцевині свого єства), поспілкувавшись з Ним – пережив Бога, тобто став віруючим, відаючим Христа Бога. Так, Ісус пішов далі, а Закхей залишився вірним цій зустрічі і тій зміні, яка в ньому відбулася під час спілкування (відання, перебування у вірі) з Богом. Все почалося з простої цікавості (причому безкорисливої), але під час труду перевірки чуток з ним трапилося щось таке, що він зміг прийняти Бога в свій дім!

(Зауважимо, що покаяння почалося тільки після зустрічі з Христом!).

Ще один приклад – притча про блудного сина. Це вже мова про період циклів, коли людина стає невірною пережитій вірі, втрачає надію на Царство Боже. (Це мова, насамперед, про всіх тих, які свідомо пережили благодать Духа Святого, благодать спілкування з Отцем та через гріхи випали з Раю (спілкування Лиць), але зовсім не про тих, які були формально хрещені в дитинстві, а потім не росли в Церкві, тобто парафіяльним євхаристійним життям, або тих, яких хрестили в зрілому віці, але не оголосили, – вони не відають Царства Божого, тому їм нічого згадати (або, якщо говорити про немовлят, не встигнули отямитись, як випали з Царства Божого, з дому Отчого, в країну свинячих стручків). У нас критична ситуація – блудний син відав, свідомо знав, як добре у Отця, навіть слуги мають вдосталь хліба, а що вже говорити про дітей. Він це знав і переживав, коли був у вірі (жив з Отцем). Так само Адам, який після гріхопадіння, випадіння із Раю (Таїнства спілкування з Богом), гірко плакав, сумуючи за Раєм, коли знаходився на землі страждань і скорбот. Як у Адама, так і в блудного сина була пам’ять про дім Отчий, був свідомий досвід спілкування з Отцем і радість від насолоди перебування в Таїнстві Спілкування Лиць (Іпостасей) Рідних. А ми, які втратили Царство до того, як усвідомили це блаженство, зараз перебуваємо (в кращому випадку – див. І ч.) на рівні невіруючих язичників – наша невірність благодаті хрещення гірша за атеїзм невіруючих язичників. Але Церква нас підбадьорює, знову показуючи на прикладі блудного сина, що ми можемо навернутися до Отця (Який приймає всіх, в якому б стані хто не перебував – лиш би він обернувся в бік дому Отчого і пробував, намагався іти (навіть не кажемо: йшов!) і Отець (Який несамовито Любить всіх) вибіжить йому на зустріч! Чому повернувся блудний син? Їсти захотів, з голоду помирав! А в домі Отця можна вижити! Тобто, не якісь високі мотиви спонукали піти додому (Любов до Отця, чи совість почала з’їдати за невдячність та гріх проти любові Отця тощо) – а лише простий голод спонукав піти до Отця (так, вже згодом народилося покаяння, сповідання гріхів, відчуття недостоїнства тощо, але причина цього всього – тваринний, егоїстичний голод). І ми бачимо, як завершилася ця драма: блудний син повертається в дім в статусі сина улюбленого і повертається в те достоїнство, в якому залишив дім Отчий…

В першому випадку (про Закхея) рушійною силою довіри була проста цікавість (не цікавість, яка щось обіцяла: якщо це так, то я на кін ставлю все своє життя, щоб слідувати за тим Чоловіком, або: якщо це так, то я зроблю те-то і те-то, чи буду мати ось це… – ні, просто піду подивлюся…). В другому випадку – звичайний егоїстичний голод (беремо в широкому розумінні: голод знань, насолоди, краси тощо і це все заради себе, самості) і бажання вижити стали рушійною силою довіри до повернення до Бога. І в першому, і в другому випадках відбувається чудо віри, чудо зустрічі з Богом! Навіть шлях задоволення цікавості та голоду, щоб вижити, робить людину здатною зустріти Бога! Блаженні християни, які мають такого Бога-Любов, які відають Премудрість та Милосердя Бога-Любові!

Сторінки: 1 2