Хтось заперечить – ви (християни) плачете, каєтесь у своїх гріхах, оплакуєте свій окаянний стан (нещастя)!? Плач християнина завжди радіснотворний (в дитини ще сльози на очах, а вона радіє, бо їй повертають іграшку, яка випала з її рук), радіснопечаль – цими словами святі (християни) вказують на стан християнина, який рухається від пекла егоїзму, самості, страстей до Паски Преображення, Обоження. Це стан відчуття «вже і ще ні», «вдома і ще в дорозі додому», «спасенні і ще спасаються»… Радість – бо все вже звершилося, ми вдома, ми Божі назавжди, ми воскрешені (якщо хочете, можемо сказати: ми вже в операційній і наше спасіння (зцілення) це питання часу, хоча попереду ще тривала та болюча операція, та не менш болісна реабілітація). Сльози – бо ми ще в процесі болісного (мученицького) народження у Вічність, подаровану нам Отцем!

Блаженні християни, які мають такого Господа – Ісуса Христа, які мають такого Отця, Який усиновив їх (і весь тварний світ, про що поки що знають-відають тільки християни- парафіяни) Духом Святим, уподібнивши Сину Його! Щасливі християни, які мають такого Утішителя, Який щомиті піклується про них (і про всіх). Господь любить і піклується про всіх і про все, але тільки християни бачать та відчувають, відають це, та дякують за все, що і є причиною радості повсякчасної. Плачуть християни (бо навіть заповідь мають: плакати з тими, хто плаче, та радіти з тими, хто радіє), але це аніскільки не перешкоджає їм повсякчасно радіти (Радість – це фон, контекст життя та всіх діл християн). Вже ніщо не здатне розлучити християн (і в кінцевому результаті весь світ) з Христом – ні Рай, ні пекло, ні радість, ні смуток, ні біль, ні гріхи… – ніщо і ніколи, за свідченням одного християнина, який був узятий до третього неба богоспілкування!

***

Заповідь Нового Завіту не говорить, що робити, а як бути (бути як Бог). Перше, про що ми ніколи не повинні забувати, – це (тобто бути як Бог) не від нас, це Божий Дар (плоди Духа Святого в нас – віра, надія, любов, лагідність, мир, довготерпіння, стриманість…). А від нас вимагається тільки одне – прийняти цей Дар, Благодать, попередньо виявивши бажання отримати його (точніше сказати, від нас бажання та намагання прийняти, бо приймаємо ми Бога Богом!). Як бути, наприклад, з «радістю»? Щоб отримати дар радості, потрібно мати «місце, вмістилище» в собі для цього дару. Цим місцем є вдячність. Вдячність завжди вказує на радість. Якщо я дякую, то я не можу не радіти (звичайно, якщо я щиро дякую! У чому причина нашої безрадісності, якщо дарунків безліч, а радості немає, а навпаки – відчай, униніє (зневіра)? Тільки тому, що не дякуємо! Подарунок (не з обов’язку чи необхідності дане, як, наприклад, зарплата; за заробітну плату ми не дякуємо, це обов’язок роботодавця) – це безкорисливий (без розрахунку) вчинок, подарунок викликає радість, насолоду! Насолода, справжня радість народжується не від використання дару в своїх (егоїстичних) цілях, а від СПІЛКУВАННЯ через ВДЯЧНІСТЬ із ДАРОДАВЦЕМ! Радість і насолода – це наслідок спілкування іпостасей в контексті ЩЕДРОСТІ та ВДЯЧНОСТІ (віддавання себе в Дар та вдячність, яка виражена у взаємній, любовній, євхаристійній самовіддачі Любимому-Дародавцю). За Дар не можна заплатити, не можна подякувати, відкупитися, від-даруватися – можна тільки (якщо прийняв дар) бути вдячним назавжди!

Чому ми не радіємо?! Бо не дякуємо! Дякувати (на дар відповідати благо-дар-інням) – це не означає сказати слово «дякую», та, привласнивши, скористатися для себе (егоїстично) тим, що подарували (яке віднині, оскільки ти подякував, по праву твоє) чи щось зробили для тебе! Дар – це завжди заклик до спілкування в любові, благо-дарінні, це область взаємності, поле зустрічі неповторних іпостасей (Божественних і тварних). Хто почне так дякувати – той і побачить свою невдячність та безсилля самому по собі, без Бога, без Божественної Євхаристії (з грецької вдячності) причастя Духа Святого, бути вдячним!

Дякувати – це дати боргове зобов’язання тому, кому дякуєш, це стати боржником того, кому вдячний (вдячність – це радісний стан боржника)! Ми кожен кожному боржники, ми кожен перед кожним у всьому винуваті! Це борг, який ніколи не можна віддати, узи, якими зв’язуються даром дародавець і благо- дарний – назавжди! Чи ми так дякуємо один одному?! Ми говоримо, як правильно дякувати не для того, щоб хтось, так дякуючи, став сам по собі, без Бога вдячним, а навпаки, щоб, пробуючи та намагаючись так дякувати, ми пізнавали своє безсилля та ставали невдячними (виконуємо заповіді Божі для того, щоб стати грішниками, а не святими! – див. вище). Пізнавали, що ми не не хочемо дякувати чи радіти, а ми не можемо дякувати, бо ми за означенням невдячні егоїстичні істоти, нічто-жества (без Бога, без благодаті Духа Святого)!

Головне не дар, а той, хто дарує! Ми не маємо радості, хоч дари потоками ллються на нас (від Бога і людей, та ангелів). Бог щомиті виливає нам потоки Благодаті («Не мірою дає Бог Духа Святого»), навіть світ тварний – це втілена Божа любов («Їжа – це любов Божа, яку можна з’їсти») і все, що є (зла не існує зовні мене (хіба що в інших іпостасях); зло – це наше, воно приходить не ззовні (не те оскверняє людину, що ззовні в неї входить (чи через слух, чи через уста, чи якось інакше, напр., переливання крові тощо – В.А.), а з серця людського виходять вбивства, перелюбство… одним словом зло), а це ми його творимо; зло – це єдине, що по праву наше, бо нами створене, а все інше – не наше, а Божий Дар; зло нам не дається і не дарується – це наслідок неправильного поводження з даром, привласнення його; зовні нас зла не існує, тому із злом, яке самі породили, боремося в собі, а не зовні себе, де його не існує, та не в інших, бо іншим ми тільки ззовні можемо допомогти (підказавши шлях, прикладом подоланння зла в собі та сяянням образу божого, очищеного від кайданів егоїзму та самості, тим самим зменшивши число спокус, які живлять зло ззовні…) подолати зло, але подолати його (вийти з ілюзії в реальність, та через неї до Істини, до іпостасного буття) кожен мусить сам у собі (з Божою допомогою)!), дарується нам (або дано як данність, за якою ми маємо розпізнати Божий Дар: коли я прийшов у світ – сонце світило, повітря було, земля, батьки… вся реальність була – воно вже все було до мене, тому суб’єктивно вона данність, а об’єктивно – Божий дар мені, вся вселенна існує для мене!

Вдячність спонукає взнати дародавця – хто мені подарував Дар?! Вам хтось подарував (анонімно) те, про що ви мріяли все життя! Невже вам не цікаво, хто це зробив (хто вас «ощасливив»), невже ви не хотіли б з Ним познайомитися, а обмежились би тільки збуренням повітря словом «дякую». Нормальна реакція (не егоїстичного певною мірою серця) – познайомитися з благодійником та подякувати особисто! Взнати: хто за тим даром стоїть! Тобто розшукати особистість, яка даром закликає до особистісного (безпосереднього) спілкування («Сину, дай мені серце твоє», тобто самого себе). Дар має одну мету – спонукати до спілкування поза простором і часом, тобто безпосередньо лицем до лиця, вийти за межі самості, розірвати кайдани егоїзму, зректися себе. (Який це великий подвиг – намагання «дарувати» з мінімальною користю, та ще важчий – приймати подарунок, який обтяжений розрахунком, гординею, звеличенням (Хтось сказав: Блаженніше давати, ніж приймати). Так, язичники не вміють дарувати, та й не можуть робити це самі від себе (бо є грішними егоїстами). Безкорисливо дарує тільки Бог (та християни – ті, хто є Божими), і без страху, самовіддано, смиренно приймає тільки Бог (та ті, хто в Дусі Святому). Ми знову прийшли до Євхаристії, де відбувається справжнє дарування, приймання Дарів вдячною любов’ю. «Ти єси Той, що приносиш жертву і принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш». Тільки в Євхаристії Сина (сутності Церкви) ми можемо пізнати Даро-давця – Творця неба і землі, Дародавця Царства Небесного (Самого Себе нам). Християни, які живуть євхаристійним, парафіяльним життям, приречені на радість!

Чому ми не радіємо? Бо не вміємо приймати дари! Прийняти дар – увійти в стан вдячності (який не має кінця), «подякувати» за дар – це за даром побачити іпостась, Іншого, в дарі «як» (не «що»; бо «що» не увиразнює, а уніфікує: природа єдина, а іпостасей, модусів її існування багато, тому нас цікавить «як» існує природа, бо це «як» вказує на іпостась, на неповторне, єдине Я іншого) розпізнати неповторність іншого, та заклик до спілкування! Ми зосереджуємось са́ме на дарі, тому дякуємо за дар, який використовуємо для себе, і тому отримуємо «радість» емоціональну, душевну, тілесну – яка не розриває кайдани нашого егоїзму, а навпаки, ще більше зміцнює страсті, які живляться неправильно досягнутою насолодою (яка є самоціллю; насолода, яка є наслідком спілкування іпостасей в істині (що можливе тільки в Таїнстві Євхаристії), – знищує гріховне запалення страстей!). Така вдячність смертоносна, бо дає право вжити дар для себе. Така радість швидко минає і вона невдячна. Скільки є таких випадків, коли людина людині довгий час робить добро, подарунки (зараз ми не говоримо про добротність добра та подарунків, та мотивації цих «добрих» діл – про добрі діла див. дет. в І ч.), і той, хто отримує, завжди дякує, навіть щось відчуває до тієї людини. Але досить дародавцю зробити з якихось причин щось неугодне тому, хто багато років отримував благодіяння (зараз ми говоримо не про якість благодіянь, а про принцип невдячності) – як він тут же зненавидить благодійника, вмить перекреслить все добро, яке було, і буде бачити тільки образу, біль, які спричинив йому благодійник (не попавши в такт егоїстичних бажань чи зробив щось прикре навмисно чи випадково – скривдженого це не цікавить, він бачить тільки себе, думає тільки про себе, а наразі його скривдили…). Це може бути і непорозуміння, або неміч людська – для закінченого (зашкарублого) егоїста це не аргумент – йому насолода головне, а не дружба. Отже, дякував такий чоловік?! Ні, він тільки словом «дякую» казав: приходьте ще, приносьте все і побільше! Дякую, дякую, дякую, а за тими звуками нічого не стоїть – одна пустота (порожнеча)! Скільки ми таких пустих (порожніх) слів говоримо один одному кожного дня! І скільки ми сваримося, гриземо один одного поміж наші «щирі» – дякую?!

Ми часто робимо помилку – дякуємо поштареві (або ненавидимо поштаря) за подарунок чи новини! А поштар тут ні причому (крім того, що ми йому дякуємо за совісно виконану роботу – гроші не вкрав, не пошкодив вміст бандеролі (пакунка), вчасно приніс тощо) – він на роботі. А подарунок чи телеграму передав Інший! (Поштар – це промисел Божий – обставини життя, люди, ангели (злі і добрі)…, а подарунки дарує Бог).

Замість того, щоб через того самого поштаря (посланця) чи безпосередньо подякувати Дародавцю, ми дякуємо поштареві (дар іде від іпостасі, а не від «тіла» і «душі», за посередництвом яких особистість вступила (кличе мене) через дар у спілкування зі мною…). «Добре, що так сталося!» – говорять язичники, дякуючи обставинам, інколи кажуть: «Слава Богу, що так сталося», і починають, безвідносно до Бога, користуватися (попередньо привласнивши та вирвавши його з області спілкування та благо-даріння) тим, що сталося (як данність, яка насправді є даром промислу Божого). («Безвідносно до Бога» – мається на увазі без любовного пориву вдячності, який виявляється у ревному виконанні заповідей Божих – «Любить Мене той, хто виконує заповіді Мої», а не той, хто каже: «Слава Тобі, Господи», «дякую Тобі, Боже» та інші безглузді (безпідставні) слова, за якими не слідує покаяння. Поштар – посередник, дар – посередник, як заклик до безпосереднього спілкування, а не цінність сам по собі, чи, що ще страшніше, об’єкт для використання в своїх утилітарних цілях!

Завжди радійте, які б ви не одержали вісточки! Як часто ми починаємо любити листоношу за те, що він приніс радісні новини (поживу для сластолюбства плоті – єства, егоїстично спрямованого на себе) чи ненавидіти листоношу, коли він приніс телеграму чи лист з «поганою» звісткою! (Дар не завжди солодкий, приємний – ліки, операція та інші гіркі, болісні спасительні процедури… – і поштар тут ні при чім). Тому, часто через наше без-уміє, ми винуватцем нашої радості чи смутку робимо листоношу, посланця, а не того, хто послав дар! Але якби ми були вдячні, і за новинами (чи даром) та поштарем побачили Того, Хто написав лист і листоношу послав, – все було б інакше, радість наша була б повною та повсякчасною! Християни, відаючи, що Бог є Любов, і тільки Любов, і все, що від Нього їм послано (тобто, «тут і зараз», і все, що є в цьому «зараз» – всі обставини та дієві персонажі, ближні, одним словом все, що поза моєю волею, зовні мене) – Благо, Щастя, безвідносно до того, в якій формі, – ЗАВЖДИ РАДІЮТЬ та за ВСЕ ДЯКУЮТЬ!!!

P.S. В книжечці «Достойне причастя недостойних християн» я обіцяв, що детальніше скажу про дещо (про молитву, шлюб тощо) в наступній книжечці, в ІІ ч. «Вступу…»! Книжечка завершується – цей розділ (Славослів’я та Вдячності) йде замість «висновків», – а я обіцяне не виконав!? Я поясню, чому так вийшло (це не виправдання, а тільки прояснення-висвітлення того, що сталося і чому саме так). Зміст цієї книжечки – це відповіді на запитання читачів першої частини «Вступу»! Оскільки її зміст формував не я, а читачі, то те, що я запланував сказати, відійшло на кінець черги (якщо буде місце в книзі)! Тобто, час бесіди сплинув – все, що не сказали в ній (не встигли чи поки що не зачіпали певних важливих питань), переноситься на наступні! Про що будемо говорити (по-відати) в наступній бесіді (книжечці), я ще не знаю, бо авторами змісту є ви (теми бесід я формую, відповідаючи на ваші запитання)! А зараз в цій примітці коротенько дам відповідь на запитання по першій книжечці (І ч.) щодо гріха, сповіді, прощення, спасіння, добрих діл…

Православні відають, що світ створений Богом з нічого (із неіснуючого в абсолютному розумінні цього слова), тобто все тварне саме по собі – нічто-жество (ніщо, нічто же єсть), а в Бозі, в Дусі Святому – Все, бог по благодаті! На шляху від нічто- жества до обоження творіння заблукало (згрішило, зробило промах) – стало на шлях само-обоження (спочатку ангели (люцифер, сатана та іже з ним біси), а потім і люди)! На цьому протиприродному    шляху    самообоження    творіння    сильно «покалічило» себе (гріхом без-Божництва, ілюзії та самообману), впало в стан без-Божництва та при падінні в ілюзію гепнуло так (хтось скаже: ах ти, негідник, ти ще наважився жартувати!? та як ти смієш… Пробачте, я забув за вас, немічних, які ще не відають Істини; перебуваючи вже у безпечному місці (стані) – в глибинах Святої Тройці, в Благодаті Воскресіння, можемо вже і жартома говорити про гріхопадіння (загладжене – людина і Бог єдине назавжди в Ісусі Христі!), смерть (умертвлена), пекло (зруйноване, і ніхто вже його не відбудує повік)! Царство Боже настало і всім подаровано, тобто всі вже можуть його прийняти (це вже питання часу та бажання кожного); а хто ще вірить в гріх, смерть, пекло – звичайно, що їм не до жартів!?), що само встати вже не могло! Потрібно було спасати творіння із цього пекельного стану, але оскільки творіння свобідне і Бог є Любов, то спасти Бог міг тільки за умови добровільного дозволу творіння (свобідних іпостасей)! А це передбачає відання потреби у спасителеві, лікареві, що своєю чергою передбачає відання власного безсилля спасти себе, зцілити себе своїми силами, пізнання свого нічто-жества, абсолютної немочі – тобто наявність у творіння праведності (знання правди про себе) і, як наслідок, смирення (стан, в якому перебуває праведник, що обов’язково надіється на Бога). Оскільки Бог є Любов (Дар, Благодать), то спасіння, обоження можна прийняти тільки як Дар (дар дарується не за щось, а даром і ні за що, для щастя об-дарованого), а не заробити, заслужити, випросити, вимолити… А прийняти дар із абсолютною вдячністю може тільки той, хто відає своє безсилля заробити його (тобто не думає, що якби мені не подарували це, то я сам би купив собі, попередньо заробивши добрими ділами гроші, бонуси)! Господь дає Дар Духа Святого тільки тим, хто вміє благо-дарити, дякувати, тобто причащатися Євхаристії (Божественної вдячності Сина Отцеві, від Якого все і для Якого все існує; Отцеві, Який є причиною, Даром всього існуючого). Дар приймається в абсолютній самовіддачі (не надії на себе), в абсолютній надії на Даро-давця (що передбачає відання власного безсилля та не надії на власні сили, яких немає – абсолютний параліч на чинення добрих діл; віра приймається абсолютною довірою, а довіра своєю чергою є наслідком абсолютної не надії на себе – див. вище)! Тому божественна педагогіка полягає в наступному – допомогти людині стати праведником (звідати своє нічто-жество без Бога), знищити в людині будь-яку надію на себе, свої сили, та в тому стані смирення, довіри (здатності вступити в область абсолютної свободи, самовіддачі) прийняти іпостатну істоту в Область Божественного Життя, в Царство Жертовної Троїчної Любові!

На євангельських іконах духовний стан людства часто зображається у вигляді тілесного паралічу (див. зцілення розслаблених в Мф., Лк., Мк., Ін. тощо). Ми також використаємо цей образ для більшого розуміння суті речей, про які ведемо мову!

Як паралізованому показати (допомогти побачити, з-відати), що він паралізований, коли він цього не знає і не довіряє тим, які йому про це говорять?! Дуже просто – дати йому заповідь (те, що характеризує нормальних, здорових людей): зроби те і те, або не роби цього і цього (нормальні, здорові люди ці заповіді виконують, ба більше – ними живуть, це для них нормальний, природний стан, а не щось зовнішнє, їм не потрібно про це нагадувати чи вчити їх цього…). Поки він думає (мріє про себе), що може все робити, як тільки захоче (або може і не робити), то він, хоч буде грішити (і навіть «каятися» в гріхах, обіцятиме більше не грішити, не робити цього), не пізнає свою неміч, паралізованість, своє каліцтво! Тому, поки він не подолає своє лінивство (= не почне виконувати волю Іншого; бо поки хтось виконує свою, егоїстичну волю (все робить у своє ім’я, заради себе, свого сластолюбства) – його діла пусті, ліниві) – ніщо не допоможе! Іди в магазин! – Не хочу! (не не можу, а не хочу!?). Іди на кухню, поїж, чи звари їсти! – Не хочу! (буду голодний, але не піду трудитися!?). Вставай з ліжка, іди погуляй. – Щось не хочеться, поваляюся ще в ліжку!? Іди в туалет! – Не хочу, хай туалет сам до мене йде, а якщо ні, то всім на зло я під себе сходжу і по-малому, і по-великому (будуть знати всі, як то не виконувати мої накази!?) тощо. Але, як тільки паралізований захоче виконати ці «заповіді» – виявиться, що він не не хоче, а НЕ МОЖЕ їх виконати!!! Він не може не сходити під себе, якщо йому няня (сиділка) не допоможе (не помилує його) і вчасно не підставить горщик (або якщо він залишиться сам на сам із собою); він не може не бути голодним, якщо його не погодують; він не може погуляти, поки його не вивезуть на прогулянку… Тобто, сам по собі, своїми силами нічого доброго робити не може, а не не хоче! Вже на себе не надіється (він живе тільки тому, що є інші; інший є джерелом його життя!) – входить в стан смирення (стан праведності – знання правди про себе та про реальність). (У стані смирення паралізований вже не проганяє няню, не ображає, не кривдить, не гордує нею, не принижує її, – а добре знає (не з чуток, а з власного досвіду-відання), що вона є його життя (він є тільки тому, що є Інші, без яких він – ніщо, мертвець)).

Отже, паралізований так і так під себе ходить! Чи до заповіді (не ходити під себе, а по нужді ходити в туалет, та обов’язково зливати за собою воду, залишати чистим унітаз!) під себе ходив (коли няня і ті, хто доглядали його, вчасно не підкладали горщик; чи просто залишали його на довгий час самого, забуваючи, що він нічого (доброго) сам робити не може…), і після «заповіді» буде ходити під себе, і по-великому, і по-малому! Тобто, виконання (намагання виконати; виконати їх неможливо!) «заповіді» не зробить паралізованого здоровим, але за допомогою заповіді (намагання виконати її, їх) він може пізнати свою неміч, параліч, безсилля; що він не не хоче ходити під себе, а не може не ходити під себе (грішити – це ходити під себе, це мерзота, яку ми, будучи грішниками (без-Божниками, без благодаті Духа Святого), не можемо не робити; ми самі по собі, власними силами не можемо не грішити!).

Паралізований завжди ходив під себе, але це його не приводило до тями (він виправдовувався; просив пробачення, обіцяючи, що більше не буде цього робити; звинувачував інших у тому, що сталося; інколи навмисне, щоб «насолити» іншим, ходив під себе тощо), він вважав себе здоровим і нормальним, і ні про якого Лікаря слухати не хотів. Йому дали заповідь не ходити під себе, щоб він, намагаючись (бо паралізованому виконати цю заповідь неможливо) виконати цю заповідь, пізнав, що він паралізований, каліка, а не просто той, хто не добігає до туалету (з ким не буває?!), або під час сну ходить під себе у постіль (виправдання: не добіг, заспав, так вийшло, няня винувата тощо). Пізнавши правду про себе – що він каліка, живий мертвець, – сам буде волати про спасіння (зцілення), бажати, щоб прийшов до нього Лікар (Спаситель) і спас його! Сам буде просити покликати до нього Лікаря, або віднести його до Нього! Тут людина дозріла до того, щоб стати християнином, отримати від Лікаря зцілення – благодать Духа Святого, тобто хреститися в Тіло Христове, Церкву (християнство починається після хрещення Духом Святим, а не після чину хрещення та купання у святій воді!!!). Тепер паралізований розуміє, хто такий Спаситель (Зцілитель) та навіщо Він йому!

Заповіддю збільшується гріх! Заповіді дані, щоб виконуючи їх (точніше, намагаючись їх виконувати, бо їх виконати без Бога неможливо; як без Бога бути Б(б)огом?!), людина пізнала свій без-Божний стан!!! Ми думаємо, що ми не хочемо робити добро, або не хочемо не грішити; і коли грішимо або наше добро виявляється злом (хотів добро зробити, а вийшло, як завжди) – ми починаємо виправдовувати себе, шукаємо винних; хтось у відчай впадає – як я міг таке зробити, сказати?! – і не знають бідненькі, що вони інакше не можуть! Що вони не не хочуть (робити чи не робити щось), або: сьогодні я не в настрої, або: «біс поплутав» і т. д., – а вони паралізовані каліки на добро, на життя! Грішник не може не грішити, кожна його дія – гріх! Егоїст не може не чинити егоїстично, кожна його дія – це егоїзм! (Коли грішник не грішить, тобто немає проявлених симптомів (гріхи – це симптоми гріха без-Божності), то це означає, що Бог помилував, так само як паралізований під себе не сходив тільки тому, що його няня помилувала, вчасно горщик підставила; паралізований «згрішив» – тому що няня забула про нього; якщо грішник грішить, то це означає, що він залишений Богом сам на сам із собою, для можливості пізнання своєї немочі; коли ми, намагаючись не грішити, грішимо – це велика милість Божа (дет. в наступних частинах⁷⁴)).

Святі (= християни, тобто ті, які стяжали Духа Святого), перед тим, як стати християнами (= Духоносцями), ревним виконанням заповідей Христових (заповідей Божих, а не своїх інтерпретацій заповідей Божих; напр., Бог просить у нас пити, кажучи: – зробіть Мені каву, – а ми Йому готуємо чай та чаєм хочемо втамувати Його спрагу! Бог просить каву, а ми Йому чай з цукром!? Бог просить каву, а ми Йому ще й дольку лимона до чаю додали!? Чашка – це форма заповіді, а вміст, суть: Бог просить «каву», а ми Йому «чай»!? Виконали заповідь, напоїли Бога?! Пити дали, але те, на що в Нього алергія!!! Чому на «чай» алергія? Тому, що «чай» приготувати (виконати свою волю, свою інтерпретацію заповіді Божої) – не виводить нас із самості, егоїзму, ілюзії нормальності, бо «чаю» в нас – купа, цукру – валом, лимонів – хоч відбавляй (вся комора серця забита цими товарами), а от щоб каву приготувати – її потрібно купити, а щоб купити, потрібно мати гроші, а їх своєю чергою потрібно заробити – а тут проблема: не вмію (без-умний) та не можу (паралізований)! Тому, якби послухав Бога та виконав Його заповідь, – пізнав би свою неміч, каліцтво, без-Божність та просив би у Бога милості, а тим, хто просить у Нього милості, тим не мірою дає Духа Святого! А той, хто чаєм частує Бога – думає, бідненький, що він у Бога найкращий робітник, приклад для наслідування для всіх(!?), що Йому Господь готує велику нагороду та честь перед усіма (скільки він тонн чаю приготував, один лиш Бог знає, не як ті перелюбники, вбивці, злодії, скупарі, в яких серед повені ложку води не випросиш… Дякую тобі, Боже, що я не такий, як вони!?)), в той час, коли йому готується вирок: не знаю тебе! Згадайте притчу про митаря і фарисея. Фарисей виконував не заповіді Божі, а свої інтерпретації заповідей Божих (тобто не те, що Бог просив робити, а те, що він собі надумав, сам витлумачивши заповідь, підлаштувавши її під свій егоїзм та сластолюбство), тому, виконуючи «заповіді» (не Божі, а свої!), став не праведником (не грішником, який бачить свій гріх, калікою, який бачить своє каліцтво, без-Божником, який бачить свою без-Божність), і, як наслідок праведності, не став смиренним, а навпаки, бачив себе святим та гідним бути прикладом для наслідування для всіх, хто живе у вселенній (тобто став святим сатаною, плід якого гординя). А митар намагався виконати заповідь (не виправдовуючи себе, не шукаючи винних), і пізнав свою неміч, свій гріх, тому і молився:

«Боже, будь милостивий до мене грішного», – знаючи (звідавши своє безсилля, пекло), що його спасіння тільки в руках Божих!

«Ревне виконання заповідей Божих (а не своїх інтерпретацій Божих заповідей – В.А.) навчає людину її немочі». Перший дар (безцінний) на шляху до спасіння – це дар бачення гріха свого! Це фундаментальний дар Божий, на основі якого будується дім спасіння, це запорука стяжання Духа Святого. Бог тільки смиренним дає благодать, а підвалина смирення – бачення своєї немочі, паралізованості на добро, свого гріха. (Апостоли до П’ятидесятниці (до сходження на них Духа Святого) були чудотворцями: бісів виганяли, мертвих воскрешали, хворих зціляли… і водночас були без-Божниками, не мали Духа Святого, не були в Царстві Божому!? (Як це може бути, що чудотворець і без Духа Святого, або святий сатана – див. І ч.). В історії церкви є багато прикладів чудотворців, прозорливців, які закінчили життя самогубством! Не пізнали «святоші» гріха свого, не стяжали Духа Святого, тому і загинули в без-Божному стані сліпої гордині! Тому для щастя потрібні не дари (чудотворення, прозорливості, вигнання бісів тощо), а Дух Святий, а в Дусі Святому (який дається тільки праведникам, тим, які пізнали неміч свою, безсилля своє, гріх свій – тобто смиренним) всі дари є причиною не гордості, а ще більшого смирення! Дари для гордого – запорука погибелі, а для смиренного – привід до ще більшого смирення!) стяжали смирення.

Коли я вище сказав, що дам коротенько відповідь на питання, то я обмовився, бо в книжках відповідей не існує! В книжках є деякі натяки, напрями думки, вказівки, де шукати відповідь на питання, проблему, але в жодному разі не відповідь! Відповідь можна отримати тільки за посередництвом відаючого, у безпосередньому спілкуванні з ним, який конкретно мені вкаже, як битійно звідати відповідь на моє життєве питання! Тому скажу те, що казав у першій частині – метою цих скромних трудів є не відповіді дати, а спонукати співрозмовників до постановки запитань, без яких неможливо почути Євангеліє – відповідь на спрагу, голод, бажання втіхи…

Отже, що означає, коли святий Макарій Великий говорить про себе, що він нічого доброго не вчинив, і це при тому, що святий мертвих воскрешав, бісів виганяв, хворих зціляв своїми молитвами… (це не показник святості чи добрих діл), але, що найголовніше, це що святий своїми молитвами та настановами людей допроваджував у Рай (тобто вони спасалися, ставали на незворотний шлях спасіння, обоження), наближав до Бога (оце справжні добрі діла, які мають вічну цінність). Так, це добрі діла! А що ж тоді означають ці слова святого? Макарій, будучи смиренним (інакше не був би Духоносцем), відав свою неміч, параліч, тому знав, що сам він жодного доброго діла не вчинив, а про все, що чинив доброго, відав, що це не він діє, а Бог через нього, не своєю силою, а Божою! Сам він ніщо, а з Богом, в Бозі – бог по Благодаті! Яке добре діло може зробити паралізований?! Тільки одне – якщо схоче в туалет чи відчує іншу яку нужду чи потребу – голосно, смиренно (без претензій та ультиматумів) просити (волати) про милість! Може хто з челяді почує і змилосердиться, вбереже від гріха та допоможе зробити добре діло!!! Добре діло – смиренно просити милості! Ми говорили (див. І ч.), що добрим ділом є тільке те, яке навчає нас нашої немочі, яке дає плід смирення, з якого народжується молитва митаря, благорозумного розбійника, блудниці…, яка одна прихиляє небеса та є причиною сходження Духа Святого, Царства Божого, на яку Бог відповідає: Нині будеш зі Мною в Раю!

(Ви запитуєте: чому я так багато разів повторюю одну і ту саму думку? Тільки тому, що знаю про нашу схильність швидко забувати – досить перегорнути сторінку, як уже забули, про що говорилося, а читати то треба об’ємно,  а не  плоско, потрібно завжди прочитувати слово у локальному та глобальному контекстах…, тому ми і вдаємося до частого нагадування).

Що означає: «Тримай ум свій в пеклі, але у відчай не впадай». Дорога в Рай лежить через пекло (відання свого без- Божництва, нічто-жества)! Іншого шляху не існує! (Перший, хто пройшов по ньому – це Ісус Христос, Який єдиний спустився на саме дно пекла, пізнав граничне без-Божництво («Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»), граничну Бого- оставленість! Він є Путь, яку і проторив, першим пройшовши, для всіх небожителів)! «Без Мене нічого доброго не можете робити», – каже Бог! «Я нічого доброго не вчинив», – говорить християнин, відаючи Істину! Якщо людина починає (навчена Церквою, яка єдина знає суть заповідей Божих) виконувати заповіді Божі, то вона починає пізнавати правду про себе, тобто спускатися в пекло під опікою Церкви, яка добре знає цей шлях стяжання Благодаті Духа Святого (на цьому шляху сходження Бог неодноразово («ззовні») втішає подвижника-оголошеного, підбадьорює його). Ти – каліка, паралізований, «живий» мертвець – ти це пізнав, пізнав, що маєш потребу во Христі (Зцілителеві), сам на себе (на свої добрі діла, яких немає) не надієшся – у відчай, безвихідь не впадай, бо є Лікар (Спаситель), Який зціляє всі хвороби, воскрешає живих мерців, які пізнали, що вони мертві. Тому радій, бо до тебе йде Лікар, воскресити тебе мерця чотириденного! Тримай ум свій в пеклі (безсилля, паралізованості на добро) – ніколи не забувай, хто ти є сам по собі (як індивід, егоїст), але у відчай не впадай, а надійся на Бога, який виводить із пекла! (Що це означає та як це може бути, що це за блаженство, якщо я маю пам’ятати, що я нічто-жество, – що означають ці слова? – дет. в наступних частинах)⁷⁵.

Ви запитуєте про прощення гріхів у сповіді! Вас дивує те, що я сказав, що гріхи не прощаються! По-перше, це від неправильного розуміння Таїнств і сповіді зокрема (ми про це говорили в попередніх розділах), а по-друге, про яке прощення йде мова?! Уявіть собі картину: паралізований, після визнання своїх гріхів та виявлення щиросердного розкаяння та скрухи і жаління, обіцяє більше під себе не ходити!? Він сильно жалкує, що таке вчинив, але обіцяє більше не робити такого гріха (під себе не ходитиме по нужді)!? Щоб зрозуміти суть цього твердження, потрібно по-православному (а не по-язичницьки) розуміти таїнства та що таке гріх (= хвороба) і гріхи (= симптоми хвороби) (див. І ч.). Детальніше про сповідь (практичну її сторону: що означає сповідувати гріхи, каятися в гріхах, як сповідуватися тощо) в наступних частинах.

Отже, шлях до одкровення в нас Царства Божого, до стяжання Духа Святого, яким веде Церква оголошених, можна схематично зобразити так: спочатку долаємо лінивство (а я не хочу! але як тільки захочу, то в мене все вийде) – виконуємо (точніше, намагаємось виконувати заповіді Божі, бо їх виконати неможливо без Духа Святого) всі заповіді Божі (а не свої інтерпретації заповідей Божих) – пізнаємо своє нічто-жество, смиряємось, на себе, свої сили вже не надіємось – приходить Бог (Коли надривається остання ниточка надії на себе, тоді народжується абсолютна довіра, яка є запорукою прийняття віри, зустрічі з Богом у Свободі Духа Святого)! В наступних частинах ми будемо детально говорити про шлях від до-довіри до стяжання Духа Святого, про методи оголошення та як оголошувати язичників (та тих, хто вже хрестився, але Духа Святого не прийняв), як явити оголошеному пекло (не розказувати про пекло, а допомогти йому побачити, пережити його) тощо.

Отже, Бог дає благодать Духа Святого тільки смиренним! А стяжається смирення (відання свого нічто-жества) тільки ревним виконанням заповідей Божих (а не своїх інтерпретацій Божих заповідей – що утверджує людину в егоїзмі, вкидає її у ще більше пекло самості). А заповіді Божі (що хоче Бог) знає тільки Церква, Тіло Христове, Євхаристійна парафія! Тому оголошення відбувається тільки в парафії та під керівництвом парафіян (Духоносців).

Церква дає заповіді Божі, правильно роз’яснює їх (що саме хоче Бог) і показує, що християни живуть цими заповідями. А оголошений, намагаючись виконувати їх, пізнає своє безсилля (пекло). Знає, що є люди, які виконують заповіді Божі (не самі по собі, а Духом Святим, Богом), а він і пальцем не може ворухнути – приходить у стан відання немочі своєї, смирення, не надії на себе, і тут Господь дає Духа Святого (тим, хто просить з глибини пекла, із глибини смирення)! Отже, сходження в пекло відбувається тільки в Церкві (парафії), бо тільки за посередництвом заповідей Божих (ревного їх виконання оголошеним), які знає лише Церква, та щоб не впасти у відчай від перебування в пеклі, оголошений має бути під омофором Церкви. Бо якщо людина побачить пекло без Бога – загине! (Юда побачив себе грішником (в пеклі) без Бога, забув про Нього – тому і сильно покалічив себе, «загинув»; Петро побачив пекло, гріх свій, але з Христом – тому у відчай не впав, але вижив, хоч плакав гірко).

Наведемо приклад-притчу для чіткішого розуміння суті того, про що мовимо. Щоб через нас протікав «Струм» Божий (Божа Благодать; щоб ми були носіями Божої енергії (Благодаті)), ми маємо стати «нулем», а не продовжувати бути «фазою»! Ми маємо занулитися (стати «ніщо») і аж тоді Небесний Енергетик пустить через нас Божественну Енергію, «Струм», який виробляється на Небесній Електростанції – в глибинах Божественної Іпостасної Троїчної Любові! А доки через нас протікає якась енергія (сила) – тобто «наша», то Бог-Любов не може дати Благодать (Бог – «Фаза», а творіння – «Нуль»), бо Фаза на фазу спричинить коротке замикання (точніше «довге», «вічне», пекельне замикання) – пекельний вогонь! Тому Бог дає Благодать тільки тим, хто може прийняти (тільки без- благодатним), Силу – тільки без-силим, Мудрість – тільки без- умним і т. д. Отже, Бог дає дари тільки тим, хто ревним виконанням Заповідей Божих (а не своїх інтерпретацій Божих Заповідей!) пізнали своє нічто-жество, без-дарність, тим, які спустошили себе від «свого»: «Вже не я живу, а живе в мені Христос», «Я безсилий, щоб перебувала в мені сила Божа», «коли я немічний (ця неміч – це не лінивство і розслабленість, не теплохладність, а плід титанічної боротьби за виконання Божих Заповідей проти егоїзму; це смирення, яке є наслідком поразки (егоїст не може не бути переможеним) в цьому двобої не на життя, а на смерть – В.А.) – тоді сильний (силою Божою – В.А.)». Доки в нас є хоч найменша «напруга» – Бог не дає Духа (Божественну Іпостасну Енергію абсолютної Любові в кенотичній абсолютній Свободі). Ми маємо бути в стані абсолютної довіри (абсолютної не надії на себе та «свої» сили; ми маємо стати над-провідниками (увійти в стан надпровідності), тобто опір (волі Божій, Благодаті Святого Духа) в нас має дорівнювати нулю!!!) та віддатися без найменшого спротиву («напруги», «опору») Богові: «самі себе, один одного і все життя наше (і все, що в ньому) Христу Богові віддамо»! Це і є стан Богоприїмного смирення (як у нього увійти – дет. в наступних частинах. Ми, до речі, і заради цього – як стяжати Духа Святого – і започаткували оцю серію огласительних бесід («Частин»)).

Доки хворий не пізнає, що він хворий, – він лікуватися не буде, йому Лікар, Спаситель (= Зцілитель) не потрібен! Йому потрібний агент із туристичних поїздок, винагородитель (за добрі діла та заслуги), роботодавець, який заплатить за «добрі» діла (!?), насолодо-давець, чудотворець, який покаже декілька фокусів-знамень тощо. «Ти сам хворий, та й усі ви там хворі» – відповідає на пропозицію йти до лікаря, або покликати лікаря у випадку паралічу, пихатий, гордий хворий, який не знає, що він (смертельно) хворий!? Незнання – це стан омани, гордині, а знання – праведність – стан смирення (смиренномудрості). Поза праведністю, відання гріха свого (нічто-жества) смирення не існує! Християнство починається тільки там, де є потреба у Христі, а це можливо за єдиної умови – відання гріха свого (свого паралічу, без-силля, без-Божництва, нічто-жества), що своєю чергою єдино можливе тільки у процесі ревного виконання Заповідей Божих (а не своїх інтерпретацій Заповідей Божих)! Бог смиренному дає благодать, бо тільки смиренний здатний її прийняти без шкоди для себе (без пекельного короткого (вічного) «замикання»). Смирення – це абсолютна ревність за правду!!!, а не плазування, пасивність, забитість, невігластво… Смирення – це стан абсолютної довіри Богу, це абсолютна самовіддача, абсолютна гнучкість (здатність повторювати за Богом всі Його рухи… в нас (як еластична гумова рукавичка (хірургічна) на руці у хірурга)), стан, коли Бог в нас робить все, що хоче, коли волі Божій вже не противиться «наша» воля – це переддвер’я Церкви, життя в Дусі Святому у свободі іпостасної неповторності… Мета людського життя – стяжати Духа Святого! А Духа Святого може вмістити тільки смиренний! Тому, досягнути мети, Щастя – означає стати смиренним, здатним прийняти Благодать Духа Святого, Якого Бог вже щедро вилив на все творіння! Отже, можемо сказати, що мета людського життя – стяжати Смирення. Стяжати Духа Святого = стяжати Смирення. Мета – не добрі діла робити, а смиритися, тобто мета добрих діл – смирення (добрим ділом є тільки те, яке дає плід смирення – див. І ч.). (Зараз, на жаль, в церкві все прогнило, протухло секуляризмом, сентиментальною моральністю. Вказівки «смирення» спіткала така сама доля, як і все Писання, яке плотський ум витлумачив, підганяючи все під комфорт свого егоїзму та страстей!? Під смиренням почали розуміти: пасивність, забитість, невігластво, плазунство… смиритися = з-миритися, при-миритися зі злом, неправдою. Тобто, коли кажуть: смиряйся, то кажуть: ти нічого не вдієш, нехай так і буде, як склалося… Але Церква і близько не має це на увазі, коли говорить про смирення (коли вказує на цей стан, в якому людина здатна прийняти Духа Святого). Церква, замість с-мирення зі злом, закликає воювати з ним, закликає до ревності за правду, навіть до смерті (покласти душу свою за друзів своїх); смирення – це не невігластво, а мудрість (звідси: смиренномудрість), плід великого відання (Як мало є людей, які знають, як багато потрібно знати, щоб пізнати, що ми нічого не знаємо). Аскетичним смиренням – ревним виконанням Заповідей Божих – приймаємо неописанне Боже Смирення. Ісус Христос, лагідний і смиренний, виганяв із храму торгашів, робив гармидер, перевертаючи столи,.. говорив різко (по формі) з фарисеями та іншими лукавцями; чинячи все це «зло», Ісус був саме смирення! Смирення – це вогонь, це ревність, це стояння в істині…). Тому, ми і багато уваги приділяємо віданню шляху, на якому стяжається богоприїмне смирення…

Зараз в церкві велика біда – вже ніхто нікого не оголошує, ніхто нікого не готує до хрещення, до інших Таїнств!? А ті, хто пробує щось робити, через брак Євхаристійних парафій, досягають мізерних плодів. Коли немає живих носіїв заповідей Божих (парафіян, Духоносців), немає живого прикладу, то плід є тільки в тих, хто щиро шукає Істину, а не дивиться: хто живе істиною (якщо ніхто – то і я не буду)! Таких майже немає, більшість шукає насолоди, а не істини, і Бог їм потрібен (якщо потрібен?!) тільки тому, що Він може забезпечити вічну насолоду, а сам Він не потрібен! А мало би бути: якщо Христос направо, а Істина наліво, то я піду не за «Христом», а за Істиною! Якщо Христос (Істина) в пеклі, в місці скорбот та страждань, і в мене є можливість потрапити в Рай – місце насолоди і блаженства (але без Христа), то я піду в пекло, за Христом! Але де тепер у роді перелюбному і сластолюбному знайдеш тих, які так безумно Люблять Ісуса Христа (як і Бог нас)?!

Сторінки: 1 2