Благо, яке отримує людина від смерті в Хрещенні (смерті для життя в темряві гріха і страстей, та народження для Життя Вічного), є очевидним, тому пояснювати тут немає що (дет. про хрещення в І ч.).

Про благо смерті (смерті-народження) як неперервного процесу буття в просторі та часі (в «шкіряних ризах», які цілком і у всьому є Божий Дар), яке відбувається в безперервному процесі переходу з минулого в майбутнє (смерть-народження) – що це благо і говорити не потрібно (але згадали для повноти картини).

Те (біологічної смерті), чого люди, не просвічені Духом Святим, бояться, насправді є запорукою та необхідною, бажаною умовою Щастя (бо якщо зерно не помре, то саме залишиться, а якщо помре, то принесе багато плоду – оживе багатшим, у стократ повнішим життям). А те, чого ми не боїмось – гріха та грішити, – є якраз запорукою нещастя! (І ще: біологічна смерть від нас не залежить, хіба що відтермінування її (напр., лікуванням хвороб), тому боятися її – це безглуздя).

Отже, смерті-народження першої групи – ніякої загрози для повноти Щастя не складають, а навпаки, ведуть до Нього, тому боротися з ними, долати їх непотрібно – вони органічні складові процесу одкровення іпостасного начала в людині до обоження, до досягнення Щастя, і вони самі, виконавши свою функцію (дану їм Богом), припинять своє існування («небо і земля (з їх законами – В.А.) перейдуть»).

Яку ж тоді «смерть» («смертю смерть подолав») знищив Бог, який процес смерть-народження знищив, упразднив (зробив безсилим та потенційно не існуючим – бо існує ще в деяких істот бажання через гріх відновити його; хоч воно вже ніколи не реалізується, але поки воно існує, це бажання небуття, – повноти в цих істотах ще немає)? Після первородного гріхопадіння людина стала мертвою, відпавши цим актом від Бога, Який є Життям (в гріху людина «померла» для життя в Бозі, в Дусі Святому, і «народилася» для існування в безбожному стані; відбувся процес смерть-народження. Як перехід від Райського життя в Дусі Святому до пекельного, безбожного існування в смерті-небутті; з духовної істоти, де все єство людське було духовне, людина перетворилася на бездуховну, плотську істоту). Людина після гріхопадіння почала існувати в стані пекла. Пекло – це стан, коли Бог є зовнішнім по відношенню до істоти, про яку кажемо, що вона перебуває в пеклі. Коли Бог є фактом, об’єктом, а не «органічною частиною» – це є пекельний стан. Бог є пеклом для істот, які знаходяться поза Ним (не за місцем, а за станом, способом існування: тобто перебувають в стані егоїзму, самості, гордині, в той час як Бог є Любов). Пекло – це безбожність, стан, коли Бог перестав бути змістом людини. Отже, пекло – це не форма існування, а стан, в якому перебуває єство. Господь у пеклі зодягнув людське єство у «шкіряні ризи», тлінну форму існування. Всі метаморфози (переходи з І ф. в …), які відбуваються в «шкіряних ризах», з пекла не виводять, бо відбуваються в пеклі (як в середовищі), в безбожності. Щастя (Бог є Щастям) – це внутрішній стан, коли Бог в мені перебуває, а я в Ньому. До боговтілення (подолання смерті безбожництва) щастя не було, та й бути не могло! Могло бути тільки бажання Щастя (це в праведників) – це стан в пеклі (безбожному стані), який називається «Лоно Авраамове», в якому в ІІІ ф. існування перебували старозавітні праведники, які очікували Месію. А протилежний стан – небажання щастя, богоборчість – називається безоднею, місце безмістне, протока під безоднею – місце невимовних мук. Про те, що пекло це не те, що починається після смерті (в ІІІ ф. існування), свідчить сам Господь Ісус Христос, коли ще за перебування в ІІ ф. існування зійшов у самі глибини пекла (пережив на Хресті граничну богооставленість:

«Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене покинув?»), пережив людством пекельний стан (захотівши бути з нами солідарним до кінця у всьому, навіть до сходження в пекло) в граничній мірі, якої ніхто з людей не переживав (вже немає стану, в якому б не перебувала людина і не могла знайти Господа: Ти в пеклі?! – А на самому дні його Господь!). Господь і спасіння звершив в ІІ ф., про що Сам засвідчив: «Звершилось!». А ІІІ ф. – одкровення повноти Любові Божої.

Отже, Господь, втілившись, відновив єдинство Бога і людини в своїй іпостасі, об’єднавши їх навіки: незлитно, незмінно, нерозлучно і нероздільно. Спас нас Господь, зробивши наше єство знову Духоносним. «Смертю смерть подолав» – тобто своїм життям у тілі, у «шкіряних ризах» (пройшовши всі її смерті-народження) Господь абсолютно і назавжди обожив (посадив праворуч Отця) людське єство. Смерть як відпадіння від Бога знищена – вже не існує можливості відпасти від Бога (цей шлях відходу від Бога знищений назавжди). Тобто, вже шляху відпадіння від Бога не існує! Ми вже від Бога відпасти не можемо, як би ми не намагалися це зробити. Отже, найголовніша смерть (в прямому розумінні цього слова) знищена – нею вже ніхто і ніколи не зможе померти (відпасти від Бога). Останній ворог – духовна смерть – знищений! Ворог, який відділяв нас від Бога, – подоланий; пекло – раєм стало! Отже, єдина перепона, яка відділяла нас від Щастя – знищена!

Залишилося сказати декілька слів про останню перепону на шляху до Щастя – це смерть як бажання відпасти від Бога, яка намагається реалізувати себе в чиненні гріха. Оскільки це бажання (відпасти від Бога – свідоме чи несвідоме, не важливо) вже ніколи не буде реалізоване, то для того, щоб знищити цю смерть гріхів, досить покаяння (перестати грішити – робити безглузді, протиприродні вчинки, та повернутися лицем до Господа). Покайся (а якщо ще не хрестився – хрестися в ім’я Святої Тройці) і будь як Бог – живи Щасливо! Покайся! Перестань битися об стіну небуття, розвернись, повернись до Господа і Живи!

Скажемо дещо про «вічні муки». Якщо я був здоровий в І ф. існування, то я народжуюся в ІІ ф. існування потенційно щасливим і правильне життя за заповідями гарантує мені щастя по плоті. Правильне, праведне життя в ІІ ф. існування створює умови в ІІІ ф. існування для ще блаженнішого життя. Але якщо я хворий в одній формі існування, то я народжуюсь (якщо не вилікую хворобу, рани, гріхи) в наступну також хворим, але біль зростає пропорційно досконалості форми існування. (Наприклад, якщо якась хвороба мучить младенця в утробі матері, то в цій (ІІ ф.) формі існування, наскільки ця форма досконаліша за І ф., настільки зростає біль і муки від тієї самої хвороби: із збільшенням самосвідомості душевні муки додаються до тілесних; аналогічно міркуємо про ІІІ ф. існування). Тобто, в кожній наступній формі існування біль та страждання зростають. Тому ми і кажемо, що за гробом грішників, які не покаялися (не зцілили свої гріховні рани, пристрасті), чекає мука. Бо вони хворенькі (в гріховному, ілюзорному стані) перейдуть у ІІІ ф. існування, де їхні страждання (біль від нерозкаяних гріхів) помножуються на безкінечність, тобто зростають. А для праведників: рух від радості до радості, від блаженства до блаженства.

Чим досконалішою стає людина (з переходом в наступну форму існування, яка є досконалішою за попередню), тим більше вона відчуває пекло (аналогічно: біль в кожній формі існування посилюється і страждання відповідно зростає). До Різдва Христового (точніше Боговтілення) пекло об’єктивно існувало у всіх формах існування і люди його по-різному відчували. Зараз об’єктивно пекла вже не існує, люди самі для себе його творять. Тому пекло не настане за гробом, воно тільки по-новому відкриється для нас, якщо не покаємось і не перестанемо його творити знову і знову (марна справа будувати те, що Бог зруйнував; але є істоти, які хочуть поки що займатися цим пустим ділом). Те, що Бог зруйнував, вже ніхто і ніколи не відбудує! (Яка це велика радість!).

Пекло знищене, смерть знищена (умертвлена) – людина вже обожена, сидить праворуч Отця в Славі Духа Святого. Пекло зараз «існує» доти, поки людина намагається його для себе відбудувати! Покайся – і немає пекла! Покайся – і немає смерті, спричиненої гріхом – і Живи Щасливо!

Диявол навчив людей (та вони і самі дуже «творчі» в цій області) боятися того, що від них не залежить – переходу в іншу форму існування (з ІІ в ІІІ, – це рано чи пізно все одно настане – тому від нас залежить тільки відтермінувати цю подію, звичайно з однією метою – для покаяння, але аж ніяк не уникнути її, бо Бог є Любов). А того, що справді залежить від нас – будучи хрещеними у Смерть й Воскресіння Христові – не грішити, а вірою (іпостасно) жити Вічність («Хто вірує в Мене і живе, той смерті не побачить повік») – цього ми не боїмося. Диявол та діти його все підмінили та підмінюють. Замість боятися того, щоб не відпасти від Бога – це від нас залежить: вибрати гріх чи боротися за життя в Бозі ревним виконанням заповідей Христових, ми боїмося того, що приносить нам благо і йде саме собою. Замість того, щоб плекати в собі Страх Божий (чого боїться Бог? – того, щоб людина часом не відпала від Нього; хоче, щоб, будучи в Ньому, була Блаженна, Щаслива) – боятися грішити, бо гріх відриває людину від Бога, а ми боїмося промислу Бога-Любові та «спасаємося» від Нього, чинячи гріх!?.

Отже, об’єктивне Щастя дано всім нам! І якщо ми не Щасливі, то це тільки тому, що не каємося (не хочемо бути Щасливі – адже всі перепони на шляху до Щастя знищені)! Покайтеся! Віруйте в Євангеліє – Царство Боже настало, Воно між вами і у вас перебуває, тому покаянням входьте в Нього!

P.S. Проповідник, який благовістить Євангеліє, – він же не починає своє (тобто, яке він благовістить) благовістя словами:

«Іоан Золотоустий сказав…», «апостол Павло сказав…»… Людина, якій благовіститься, відразу спитає: хто такий Іоан Золотоустий, апостол Павло… що це за люди?! І чому я маю їм довіряти?..   І   ти,   пояснюючи   хто   такі   ці   мужі,   починаєш «благовістити» про них (про їхні слова, їхній досвід), а не про Ісуса Христа, втіленого Бога (Якого ти зустрів)… Бо якщо людина знає ап. Павла, Іоана Золотоустого… то ти вже будуєш на чужому фундаменті (тобто, оголошуєш там, де вже оголосили), або ти вже не благовісник, а той, хто спів-радіє спільною вірою. На жаль, ця книжечка, як і попередня – це не спів-радіння спільною вірою у Ісуса Христа та Царство Боже (Духа Святого), яке прийшло в силі, а це проповідь Євангелія «православним» («православним» проповідується православ’я). Оскільки наші скромні труди, – це проповідь Євангелія, а не спів-радіння, тому в цій частині (як і в попередній) мало цитат. Спілкуючись зі мною, Ви повинні (якщо хочете мати користь від спілкування) спочатку зрозуміти, що я кажу, що благовіщу, і аж потім питати: а хто ще так думає чи відає, як ти? (А то, якщо ми, благовісники, всі відразу будемо говорити, і притім різними культурними мовами, – то Ви ні мене не почуєте, ні їх не зрозумієте. Тому постарайтеся почути співрозмовника, якщо він Вам цікавий, а якщо ні, то чому тоді Вас мають зацікавити його друзі?!). А коли Ви, добре потрудившись, зрозумієте, Кого я благовіщу, тоді я на Ваше прохання покажу сонми і сонми свідків того самого досвіду та відання, які в різні епохи, в різних умовах та різними способами життя свідчили про Бога-Любов, Воскресіння Ісуса Христа (та в Ісусі їхнє (воскресіння), тобто всіх нас), Життя Вічне, дароване нам в Ісусі Христі Духом Святим.

Ми звикли ховатися за чужі слова, чужий досвід, і як рідко (буває, що) ми говоримо від серця до серця (але хто не пробує – він ніколи не навчиться!). Той, хто хоче пізнати правду про себе, повинен вчитися цього мистецтва простоти. Але, щоб заспокоїти наші серця, то в одній із наступних частин, в якій будемо говорити про віру Церкви, виражену в законі Церковної молитви (візьмемо період Постової та Цвітної тріоді, тобто богослужіння від підготовчих неділь до Великого посту до П’ятидесятниці), закличемо у свідки тих, хто знає Бога (але не сонми, бо на сонми свідчень – паперу і місця в світі, щоб вмістити ці книги, не вистачить).

Сторінки: 1 2