Ви просите навести хоч декілька цитат, в яких говориться, що ми вже воскресли, спасенні, зцілені, що пекла та смерті як об’єктивних фактів вже не існує. Я розумію, що ви не можете без цитат, без авторитетів (якщо про якийсь текст скажуть, що його написав хтось із святих (напр., Афанасій Великий), то ми (спокійно, не задумуючись) сприймаємо писане перед нами як беззаперечну істину (в останній інстанції) (навіть не задумуємося, що може святий ніколи такого не казав, а його ім’ям підписали свої думки (інколи і єретичні) люди, які хотіли винести в маси (на загал) якусь ідеологію чи єресь (див. І ч.); я вже не кажу про те, що потрібно розуміти слово святого отця в контексті, в якому він його помістив, а не який я (той, хто цитує) йому (цитаті) нав’язав – дет. див. І ч.), а якщо я взнаю, що хтось не канонізований сказав слова, запропоновані моїй увазі, то я не надаю їм ніякої ціни та не звертаю уваги). Перед тим, як закликати у свідки описаної нами реальності святих чоловіків та жінок, дещо зауважимо.

Будь-який текст прочитується (розуміється) в залежності від системи координат, в які ми його помістили (слово – це форма, яку можна наповнити будь-яким змістом, тобто надати йому будь-якого смислового значення!). Або: сприйняття, бачення («кольору») реальності залежить від окулярів, які ми наділи: якщо рожеві – то реальність нами сприймається як рожева (тобто, все рожевого кольору; всі предмети для мене будуть рожеві), якщо зелені – все мною сприймається як зелене. Тобто одна і та сама річ (нехай білого кольору для неозброєного ока) для того, хто в зелених окулярах, буде зеленого кольору, а для того, хто в рожевих – рожевого. Або: найправдивіше видно реальність як вона є, коли світло (за посередництвом якого ми бачимо: все стає явним від світла і є світло…) чисте, прозоре, а не певного кольору із гами кольорів: червоного, синього, зеленого… Якщо світло, за допомогою якого ми бачимо, є певного кольору, то це означає, що між нами і реальністю, яку ми споглядаємо, стоїть призма (якийсь посередник), яка викривлює реальність в нашому сприйнятті (див. І ч.). (Прозоре (невидиме) світло, проходячи через призму (чи, наприклад, заломлюючись у воді – веселка), являє себе в гамі кольорів веселки). Щоб краще зрозуміти про що мова, можна для прикладу навести освітлення кімнати лампочкою із прозорим склом (всі речі в кімнаті будуть різного кольору) та синьою лампочкою (всі речі одного кольору – синього, або з відтінком синього), червоною (все червоне або з відтінком червоного).

Отже, чи ми без окулярів (чи контактних лінз), чи в яких ми окулярах        (пред-розсудки,        упередження,        пред-взятість, тенденційність – це все викривлює реальність), чи при якому освітленні: природному, штучному чи над-природному (у світлі якого вчення, релігії, філософської системи ходимо, у світлі якого вчення сприймаємо реальність… яка призма-посередник стоїть між   нами  та   реальністю?!                          Чиїми      очими   бачимо     та ким сприймаємо                       реальність?!)   –        від  усього    цього                залежить адекватність    (чи    не    адекватність)    сприйняття    реальності. Прикладів    безліч,     а     ми     вкажемо     відносно     прочитання (тлумачення, інтерпретації) текстів: читати (тлумачити) Біблію через призму католицизму, протестантизму, або Старий Завіт читати через бачення (тлумачення) юдейських масоретів, які полемізують із християнами… (одне і те саме місце Писання православні, католики, протестанти тлумачать по-різному, інколи в діаметрально протилежних значеннях… приклади самі наведіть та див. І ч.) – результати різні, часто несумісні, притім, що реальність (істина) одна (хто із них правильно зрозумів автора?!). Тому, якщо читати (слухати) Євангеліє Церкви (Писання Церкви: Біблію та творіння Святих Отців та Матерів) в світлі Православ’я, в екзистенціальних категоріях, категоріях іпостасного буття (без окулярів та посередників при Світлі Духа Святого; з точки зору вічності, яка є особистісне існування в Любові; де через субстанційні категорії світу цього (напр.: тіло, душа, дух тощо) вказується на духовну іпостасну реальність, на іпостась (я, він, вона тощо)), то у всьому прочитується (і в догматиці, яка «прямо» вказує на реальність, і в педагогіці, яка має завдання вказати шлях та як по ньому йти до реальності (явленої догматикою) та підвести до неї (до відання її) – до іпостасного, кафоличного, божественного життя в Бозі): Царство Боже настало, ми єством воскресли у Христі, спасенні, тобто Щасливі! Догматично Церква вказує на Царство Боже, яке настало в силі, а педагогічно підказує (готує), як це (Воскреслого Христа) побачити (і що для цього потрібно) та почати (і навчитися) бути як Бог (жити во Христі). Отже, якщо читати (чи слухати) Євангеліє Церковно, то в кожному смисловому слові Писання прочитується Воскреслий Христос та наше воскресіння в Ньому, як єдиносущних із Ним, та вказівка на Христа (Писання – це словесна ікона Воскресіння Христового, Воскреслого Христа!). Тому я не буду переписувати всю Біблію та всі православні творіння Святих Отців та Матерів – це тисячі і тисячі сторінок, навіщо стільки слів (якщо завдання слова підвести мене до воріт мовчання, ісихії – дет. про молитву нижче та в наступних частинах)?! Отже, все Писання Нового Завіту (свідчення Церкви, яке триває вже понад 2000 літ) про одне: Бог є Любов, Царство Боже настало, смерть та пекло (безбожний стан) знищені та ми єством воскресли, зцілені у Воскресінні Христовім! Християнин і в догматиці Церкви та в педагогіці Церкви (у всьому Святому Писанні) прочитує і чує це Євангеліє (а саме: Бог є Любов, смерть знищена і ми воскресли у Христі… тобто, Щастя настало, і вже ніхто і ніколи від кожної свобідної істоти його не відбере!..). Але оскільки вас цікавить догматика (догматична вказівка на реальність), виражена в формі слова, яке буде по плоті співпадати (збігатися) зі змістом реалізованої есхатології (в богословській науці «реалізована есхатологія» – це коли про майбутнє говорять, як про минуле, як таке, що вже звершилося та відбулося; де теперішнє описане, як уже звершене воскресіння і сходження (вознесіння) на небеса; коли про майбутнє згадуємо як про минуле, яке триває донині і на віки віків!), то випишемо декілька «цитат».

Можна було написати ці розділи, як пишуться схоластичні (язичницькі по духу і часто за змістом догматики – вказівки на те, «як воно (реальність) є насправді…») догматики, тобто після кожної своєї думки, щоб показати, що вона правильна, наводити декілька цитат (вириваючи їх зі своїх рідних контекстів та ґвалтуючи їх, нав’язати автору думки, які він і в гадці не мав, або в страшному, жахливому сні не міг навіть і помислити) та гордо заявляти, що і той, і інший так само думає і говорить!? Але я не ґвалтував ті цитати (тексти), не втискував їх в контекст своєї книжечки – це був би злочин з мого боку! Тому подаю їх окремо, щоб ви могли їх прочитати (= зрозуміти) в контексті думок «батька слова»! Бо багато що я міг святим нав’язати (свої хибні думки, фантазії), вириваючи їх слова, цитати із контексту (у всіх значеннях: хто сказав, коли, кому, за яких умов та з якою метою тощо) та підтверджувати ними, попередньо зґвалтувавши (використавши форму слова, без змісту, вкладеного автором, в своїх цілях), свою ідеологію, фантазії тощо. Я навмисне не даю точні координати «цитат», а тільки вказую на широкий контекст, бо зміст слова розуміється (осягається максимально наближено до думки автора) тільки в словосполученні, яке, в свою чергу, – в реченні, а речення – в абзаці, абзац – в розділі, розділ – в книзі… Якщо ви не будете намагатися зрозуміти (почути, вслухатися) виписані цитати в «рідному», органічному, первинному контексті, то не читайте їх – не робіть собі зла!

Найголовніше свідчення реалізованої есхатології (= Царство Боже настало!) – це Євхаристія (Таїнство переломлення хліба, причастя Тіла і Крові Воскреслого Христа, тобто причастя Життя Воскреслого Христа). Від дня народження Церкви (Церква – це

Боголюдське таїнство; і цим Таїнством є Євхаристія, тобто Євхаристія – це Таїнство Церкви, Таїнство явлення та причастя Царства Божого, яке прийшло в силі і як Дар під видом Хліба і Вина (Тіла і Крові Христа Воскреслого) подається кожному віруючому, який є причасником цього всекосмічного, вселенського Таїнства Церкви, Таїнства Боголюдського існування), яке відбулося на П’ятидесятницю, і до кінця цього віку (ІІ ф. існування, «шкіряних риз»; за ІІІ ф. ми не знаємо, яким чином там відбувається причастя Бога) в Церкві звершується таїнство актуалізації тут і зараз Царства Божого, яке прийшло в силі, тобто Таїнство причастя Воскреслого Ісуса Христа та в Дусі Святому спілкування з Ним та Отцем і Духом Святим. Тому розглянемо два чини літургій Святителів Іоана Золотоустого та Василія Великого, які в словах та чинопослідуваннях вказують на те, що живе (переживає) церква (кожна євхаристійна громада, парафія) за Євхаристійною Трапезою.

По ходу знайомства із цими чинами і насамперед з молитвами, в яких завжди закарбовується пережитий містичний досвід відання Царства Божого в Дусі Святім (це властивість народження кожної молитви святих, яка за своєю суттю є зустріч з Богом, єднання з Ним; святі в тій чи іншій мірі інтенсивності відання Бога (відають Бога як Він їх; відаючий і відане стають єдине ціле, хоч на мить, але єдине – див. вище про «відання та знання»), по закінченні «перебування на третьому небі», повернувшись у відчуття реальності «шкіряних риз», записували для себе ними пережите («те, що око не бачило, і вухо не чуло, і що на гадку людині не спадало…» – що не можна ні висловити, ні переказати, ні зобразити, ні збагнути в ІІ ф. існування) доступними їм засобами – словом, музикою, фарбами тощо).

Ви запитуєте мене: чому я пишу здебільшого про негатив, тобто про те, що не так в церковному житті, про язичництво, яке проникло в усі куточки свідомості церкви, замість того, щоб більше уваги приділяти тому – а як воно має бути насправді, по- православному?! Моє міркування наступне: щоб щось будувати, потрібно спочатку розчистити територію, всі непридатні до використання надбудови, які там знаходяться, зруйнувати, але не без дозволу власника тих володінь (споруд)! Спочатку мені потрібно показати власнику, що те, чим він пишається, володіє, воно нікуди не годиться, ба гірше – з дня на день стає ще більш небезпечним (в будь-який час може рухнути і наробити великої шкоди, біди, або навіть принести смерть)… Коли власник тих (ілюзорних, мрійливих) «замків» переконається в правоті моїх слів (краще сказати – голосу, вчення Церкви) і запитає: а як бути далі? – тоді я йому розповім, що конче необхідно все (абсолютно все) зносити та будувати реальний дім («зречися самого себе», «хто не зречеться всього (ілюзорного, егоїстичного – В.А.)…», «хто хоче душу свою (егоїстичне, гріховне життя – В.А.) зберегти, той погубить її (своє неповторне Я – В.А.), а хто погубить душу свою (ілюзорний світ, в якому живе – В.А.) заради Мене (Ісуса Христа, Істини – В.А.) та Євангелія – спасе її (відбудеться як кафолична Особистість – В.А.)»). «Ніхто не вливає вина молодого в старі міхи… Ніхто не роздирає новий одяг, щоб взяти латку та зашити старий… Міхи прорвуться і вино пропаде, новий одяг зіпсується і на старому ще більша дірка буде…». Моє завдання – насамперед показати, що те, що гордо називають «православ’ям», в більшості випадків є чисте язичництво, яке з християнством не має нічого спільного, хоча афішується як істина в останній інстанції (спочатку руйнуємо, з вашого дозволу і тільки з вашого дозволу! А потім на новому фундаменті будуємо… Тобто  все маєте робити ви самі, а оце «ми» означає, що ми лише підказали вам та дещо порадили). А коли ви зрозумієте, що так, як ми (по-язичницьки) живемо, Щастя досягнути неможливо, і спитаєте: а як мені жити, щоб успадкувати Життя Вічне (= Щастя)? – тоді і будемо говорити про позитив… Хоча у негативі міститься і вказівка на позитив, тому що в бутті третього не дано: життя або пекельна смерть, любов або пекельна смерть, свобода або пекельна смерть… Тому в   принципі   (по   суті)   ми   говоримо   тільки   про   позитив (Реальність), але вказуємо на реальність або догматично (прямо), або педагогічно (яке по формі часто «від супротивного», чим реальність не є, або що не є істиною; напр., педагогіка «не вбивай» – це людина якось може зрозуміти, а от вмістити пряму вказівку на життя: віддай своє життя за ближнього, «душу свою покласти за…» поки що не може; але доки людина не зрозуміє, що ненавидіти, гніватися не можна, то про яку любов із нею говорити?!). Тому ми говоримо про те, як воно має бути, але в більшості випадків наша мова педагогічна і надалі (поки що) педагогіки буде більше, ніж догматики (одна із причин: що легко дається, те не цінується та легко втрачається; тому не останнє завдання наших трудів – щоб читач, намагаючись підслухати, про що ми говоримо, трохи потрудився сам, тому багато чого ми не договорюємо до кінця, а ставимо подумки або формально три крапки!).

Ми зараз дещо будемо говорити (тлумачити всю Літургію, всі молитви, чин та його формування, різні вставки, які часто зовсім недоречні, спотворення та протиріччя в чинопослідуваннях, які склалися історично, неточність перекладів з оригіналу на українську мову тощо – перед собою я таке завдання, принаймні в найближчих частинах, не ставив! В мене є своя мета (не ідеологія!), яку я поставив перед собою, тому розглядаю і акцентую вашу увагу на тих аспектах реальності, які виокремив сам, згідно із задумом, з яким я приступив до «Вступу…»), передусім пам’ятаючи, для чого ці додатки – виписати словесні форми із Писання, які навіть формально вказують на реалізовану есхатологію (все Писання Церкви вказує на реалізовану есхатологію, але спробуємо щось виписати, хоча найпростіше все Писання переписати!) і по ходу на дещо будемо звертати вашу увагу – на те, про що ми вже говорили та про що конче необхідно (як вважає упорядник) зараз сказати. І ще скажу по плоті заради немочі людської: не забувайте, оскільки я виписую ці цитати, то це я в них побачив вказівку на реалізовану есхатологію, а ви знайте – казна-що мені може ввижатися, вбачатися (привиджуватися), коли я дивлюся на щось у своїх окулярах (егоїзму, розрахунку, упередження…) та через певну призму (язичництво, яке називаю гучно Православ’ям)! Я дещо буду казати, що я бачу, а ви міркуйте! або навіть і не звертайте уваги на мої коментарі, а відразу беріться за факти та міркуйте!, розсуджуйте!, міркуйте критично, відповідально!..

Отже, перед тим, як виписати чин Літургії вірних, дещо зауважимо. В Церкві немає зображального символізму (символів у розумінні умовних позначень). Наприклад, Н₂О – символ води (знак, формула якою вказують на воду), яким люди (науковці) домовились вказувати на воду, але насправді ніякого органічного відношення до води цей символ не має; міг би бути інший знак (формула), напр.: V₂K (V – водень, K – кисень) або VODA, чи ще якийсь інший символ, яким би науковці записали свої формули! В Церкві все реальне, а не символічне (в сенсі зображальне), все іконне – через природу вказується на іпостась. Тому, коли Церква говорить про символи, то Вона говорить про Іпостась, яка являє себе в природі, яку іпостазує, тобто природа є символ іпостасі! Ісус Христос – Людина, а не символ Людини (не вказівка на людину), Ісус Христос – Бог, а не символ Бога, вказівка на Бога. Тому для Церкви не існує догматичного «зображального символізму» (вся реальність вже Тіло Христове – вся природа вже існує Боголюдськи). А вживає Церква слово «символ» (як і всі слова, обряди, релігійні язичницькі (народні) форми, культи, практики) за аналогією з релігійним вжитком, в якому через одні сутності вказується на інші сутності, напр., через видимі на невидимі. А в Церкві немає протиставлень сутностей (душі – тілу, духа – душі тощо), а є одна діалектика: іпостась – природа (а в природі (у ще тонших богословських конструкціях): сутність – енергія).   Природа – «символ»   іпостасі   (природа не існує безіпостасі, ні іпостась без природи; ми їх розрізняємо, але в жодному разі не відділяємо, не розділяємо!), через яку (природу, в ІІ ф. існування) вказуємо на неї. Тому, наприклад, Тіло і Кров (Хліб і Вино) – це вказівка на Іпостась Логоса Ісуса Христа, яка іпостазує їх та яку ми «споживаємо» (їмо на Євхаристії не Тіло і Кров, а Іпостась!). Ми Христа, Іпостась їмо, а не природу Христа (яка одночасно і наша!). (Поки ми ще маємо потребу в Таїнствах (допоміжних засобах виходу на «орбіту» іпостасного життя, нам потрібна злітна смуга – природа!), тобто опираємось ще на посередника – природу (через яку добираємось до іпостасі Іншого), спираючись на яку, входимо у спілкування з іншою іпостассю, для якої природа є вказівкою на її присутність, тобто є «символом»! Це буде тривати доти, поки ми не актуалізуємо дане нам Воскресіння в Христі, не станемо повноцінними учасниками життя Пресвятої Тройці, тобто одним із Тройці!). Навіщо я це кажу? Для того, щоб наголосити, що Літургія-Євхаристія (як Таїнство самої Церкви, Боголюдськості) – це реальність Царства Божого (від зібрання вірних в Церкву і аж до виходу в світ на діла Божі, на літургію після Літургії), а не символ чи образ його. На Літургії немає символів, які щось символізують, а не являють. Вся Літургія – це явлення Боголюдської реальності Царства Божого, яку кожен раз народ Божий, зібравшись навколо Трапези в Царстві Божому, переживає, актуалізовує для себе «тут і зараз». Коли в церкві відбулася катастрофа, тобто коли неоголошені язичники почали ставати начальниками в церкві (єпископами, пресвітерами, які згодом почали називатися архієреями, священиками на кшталт язичницьких жерців, первосвящеників) і почали водити таких самих пасомих (сліпий сліпого поведе!), яких почали називати мирянами на противагу священикам!? Тоді Євхаристія почала перетворюватися на концерт, повчальну театральну виставу із різними процесіями, діями, сценами, в яких зображаються (які символізують) ті чи інші історичні події із життя Ісуса Христа. Починають виходити (з’являтися друком) символічні тлумачення Літургії, в яких кожна дія щось символізує (на жаль, не можу знайти, що символізує дія пресвітера, коли він видуває носа в хустинку, або колупається в ньому   через   нежить?!):   напр.,   «малий   вхід   із   Євангелієм» символізує, як тлумачать язичники, вихід Христа на проповідь (хоча це ніякий не «вихід», а «вхід», про що свідчить і «молитва входу», яку читає пресвітер перед дверима в храм (в теперішній практиці – у вівтар) перед тим, як увійти до нього – в євхаристійну горницю), або «Великий вхід» – це, як вчать сліпці, символічне зображення шестя Христа на Голгофу!? Такими та подібними безпідставними фантазіями язичники пояснюють всю Літургію, тому й появилися глядачі (а не учасники Євхаристійної трапези) та ті, які показують повчально-етичну виставу (грають ролі Христа), тобто попи, які називають себе священиками!? Детальніше поспілкуйтеся про Літургію із отцем Олександром Шмеманом, він в своїх працях ґрунтовно аналізує ці болючі питання. Отже, літургія – реальність «тут і зараз» Царства Божого, я наполягаю на цьому, а інакше немає потреби наводити в приклад чин літургії, яку ви символічно, зображально витлумачите, як вам буде зручно (тобто, якщо це зображальна, образна педагогіка, то за таких умов немає однозначності, і кожен трактує, як хоче)!?

Чин Літургії (спільна справа, звершувана єдиними устами та єдиним серцем), видима плоть Таїнства Євхаристії (вірні, хліб і вино, та чин моління), порядок Трапези Господньої побудований у формі діалогу: пресвітер (= єпископ) – вірні, народ Божий, царственне священство (один за всіх і всі за одного!). Пресвітер молиться в зібранні від імені усього та для всього народу Божого, а царственне священство (вірні) відповідає: Амінь! Істинно так! Хай буде так (в побажальній, благальній, а не наказовій формі. Молитва Церкви – це смиренна відкритість Духу Святому! А язичники, завжди чинячи магічні дії та промовляючи заклинання, – наказують, приказують, силують). Пресвітер: Мир усім – вірні: І духові твоєму; Пресвітер: Дякуємо Господеві – вірні: Достойно і праведно…, і так усі молитви та благословення відбуваються в формі діалогу: або пресвітер молиться, а церква в мовчанні підслуховує, на що в кінці каже «амінь», або пресвітер закликає до молитви і вся церква (і він в тому числі) молиться (напр., Символ Віри чи «Отче наш…», чи інші піснеспіви). Отже, всі молитви чину Літургії, якими від імені громади молиться пресвітер, мають бути озвучені пресвітером так, щоб вірні (в яких з фізичним слухом все в порядку) чули і розуміли всі молитви, тобто мали змогу підслуховувати їх, та в кінці запечатувати їх словом «амінь». Коли народ співає, пресвітер або мовчить, або співає з народом, але аж ніяк не вичитує молитви чину! Єдина молитва, яку пресвітер може читати тихо, це молитва, якою він молиться до Ісуса Христа (на відміну від усіх інших, які адресовані Отцеві; молитва перед читанням Євангелія також адресована Христу) за самого себе під час співу народом Божим «Херувимської пісні». Хоч і тут, мабуть, краще, щоб вірні підслуховували (чули) цю молитву (слова її), та молилися за пресвітера, і кожен раз поновлювали в пам’яті про те, хто звершує таїнство: «Ти, Христе, єси Той, Хто приносить і приноситься, приймає та роздається…».

Коли в церкву прийшли язичники та принесли (пронесли контрабандою) в неї (не залишивши покаянням поза Церквою) багаж язичницьких, релігійних навиків, упереджень, пред- розсудків, то Літургія під впливом язичництва перетворилася із Трапези в Царстві Небесному на язичницьку містерію, пресвітер перетворився із того, хто наглядає за порядком та чином Трапези Господньої, на священика, жерця, посвяченого в «тайни», яких іншим не можна знати, храм із горниці, в якій народ Божий возлежить із Христом на Його Трапезі, перетворився на язичницький храм, капище із його поділами на різні відділення: для профанів (не посвячених у тайни «священства») і для посвячених, священства та ще певної касти (напр., у вівтар жінкам не можна заходити!?); появилися предмети, до яких не можна торкатися не посвяченим (напр., престол у вівтарі!?) та багато інших безглуздих язичницьких табу (заборон), поділів на касти (тих, кому можна щось і тих, кому заборонено – і це все мова йде не про педагогіку (хоча і її важко виправдати), а про догматику!??). Вже у Візантії у VII cт. (приблизно) з’являється богословський трактат «Небесна ієрархія», підписаний іменем Діонісія Ареопагіта, одним із завдань якого було довести (або показати, обґрунтувати язичницьку практику, що склалася в церкві під тиском секулярної машини під назвою Візантійська, чи, як вона себе називала, Римська імперія), що священики є посередниками між Богом та народом (якщо це так, то все, що первосвященики, священики скажуть, є правда. Якщо імператор хотів донести до народу «правильну» думку, він знав через кого це можна зробити – через священиків, голос яких – голос Божий (як хибно вчать язичники)!?? При написанні цих слів, зразу приклад виринув у пам’яті та через гуркіт вибухів на Донбасі від установок «Град», привезених в Україну разом із бандитами з Росії з «благословення» найканонічнішого «патріарха»!? Чому цього «най-святійшого» «патріарха» охороняє ФСБ, та мабуть тому, що ця нещасна (кажу по плоті!) істота, як ніхто інший через своїх поплічників-жерців може донести до темноти найканонічніших «правильну» думку, висловлену ПТН ПН..¹³, та підкаже чи накаже що робити та що вибирати, чи кого вбивати, залякавши «благодаттю», якої може позбавити, владою йому даною(!??)! Тому й береже Патріарха «К» ПТН ПН.., бо хто ще так йому підсобить, як не РПЦ (та її філія УПЦ МП) та шеф цієї сатанинської організації «К»!? Аналогічно нищилася церква у Римській імперії).

Отже, пресвітер почав називатися священиком!? На подобі язичницьких жерців!? А народ Божий вже не священики?! («А ви (християни – В.А.) – рід обраний, царственне священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий; колись не помилувані, а нині помилувані»). Вже не Христос служить, звершує Таїнство, а священик-жрець (див. вище різницю між Церквою і релігією)!? Язичництво з його містеріями та магізмом під тиском імперії (якій аж ніяк не вигідна правда і свобода, якою живуть християни!) «перемогло».

А у перші три століття існування церкви все було інакше. Пресвітер, якого язичники почали називати священиком, ієреєм, з грец. πρεσβύτερος означає – старійшина, голова громади, старець. Єпископ, який по-язичницьки отримав ще назву архієрей, з грец. επίσκοπος – наглядач (той, хто здійснює нагляд), охоронець. У часи апостолів пресвітерами часто називалися єпископи і, навпаки, єпископами – пресвітери (див. Діян. 20, 17-18, 28; 1 Петр. 5, 2; Тит. 1, 5, 7; 1 Тим. 3, 1, 2, 7; 5, 17 та ін.). Оскільки церква – це громада, яка складається з людей (часто дуже грішних, з різними пороками, страстями, недоліками – зібрання грішників, які каються, зціляються – все, як у звичайній Лікарні). Тому, як у кожній спільноті (громаді) людей, для забезпечення порядку потрібно, щоб була ієрархія, тобто, щоб хтось відповідав за порядок і чин на євхаристійних зібраннях. Були в громадах харизматичні дарування апостольства, вчительства, пророцтва, зцілення тощо (в громаді кожен має своє дарування на служіння: «не всі вчителі, не всі пророки, не всі мають дар мов, не всі цілителі…»). Отже, пресвітери та єпископи в церкві мають одне служіння – забезпечувати порядок та чин євхаристійних трапез, звершує які Христос. Тобто, завдання пресвітера (єпископа) – створити належні умови для звершення Таїнства (чи таїнств: хрещення, миропомазання, маслособорування тощо), для явлення Боголюдської Реальності та підготувати вірних (чи оголошених, якщо мова йде про хрещення), створивши їм найкращі умови для споглядання та здатності відати Реальність, Благодать Духа Святого! А Таїнства звершує єдиний Первосвященик – Ісус Христос і Дух Святий!!! На початку літургії пресвітер чи диякон говорить слова: «Час правити Господу», тобто ми, як люди, все зробили:    зійшлися    в    церкву,    приготувавши    свої    серця, приготували хліб і вино, а тепер черга (час) діяти Господу – зіслати Духа Святого на нас і на дари нами предложені, зробити нас причасниками Царства Божого, благословенням якого починається чин Літургії: «Благословенне Царство…». Тому не пресвітер, і не єпископ звершують таїнства, а Христос, а вони лише відповідають за підготовку вірних (та оголошених) до участі в таїнствах, за звершення чинів таїнств та за порядок в зібранні вірних. Пресвітер чи єпископ не над громадою, а один із громади, який рукоположений на служіння в громаді, попередньо вибраний та визнаний нею, як достойний (аксіос) такого служіння. Різниця між єпископським та пресвітерським служіннями полягає в «кількісній» (а не якісній) адміністративній відповідальності: пресвітер наглядає за порядком в своїй громаді, а єпископ – в своїй та у всіх громадах своєї єпархії. Єпископ і пресвітер відрізняються в служінні тільки адміністративно, але аж ніяк за ступенем «благодатності». Пресвітер відповідає за благообразне та по чину звершення євхаристії (Таїнств та всього життя громади) в конкретній громаді, а на єпископі, крім цього, лежить обов’язок наглядати за порядком звершення таїнств у парафіях його єпархії і, звичайно, забезпечувати спілкування між громадами (детальніше про церковну ієрархію спілкуйтеся із митрополитом Іоаном Зізіуласом, Христосом Яннарасом). А щодо предстояння на Літургії – то вони рівні (єпископ на літургії – пресвітер!).

Ще дещо скажемо про пресвітерське служіння. Пресвітер (єпископ) у громаді те саме, що спікер у парламенті. Голова Верховної Ради України (неофіційна кулуарна назва – спікер парламенту) обирається Верховною Радою на строк її повноважень з числа народних депутатів відкритим голосуванням, тобто є таким самим депутатом, як і інші. Пресвітер (єпископ) обирається громадою із членів тієї ж громади (або в крайньому випадку (тепер це, на жаль, норма) іншої), яка і свідчить про достоїнство кандидата на служіння під час хіротонії словом «аксіос» (достойний) і рукопокладається (єпископом звершується чин Таїнства возведення в сан пресвітера, чи декількома єпископами в сан єпископа) із членів народу Божого (Божих обранців, які відгукнулися на заклик Божий прийти на Його Вечерю Царства), царственного священства, тобто пресвітер (єпископ) такий самий священик, як і всі інші християни (ніякого особливого священства в нього немає!). Обов’язки спікера: веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог регламенту; організовує роботу Верховної Ради, координує діяльність її органів; підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим рішенням тощо. Отже, спікер (пред-сідатель, той хто очолює, сидить во главі; пресвітер – пред-стоятель, стоїть во главі зібрання вірних на молитві, очолює його і також пред- сідатель у навчанні та організаційних питаннях життя громади; на превеликий жаль, зараз пресвітер (який називає себе священиком чи архієреєм) рідко або ніколи не пред-сидить в громаді – це катастрофа в церкві!) має своїм обов’язком – організацію роботи парламенту: відкриває (пресвітер: Благословляє початок Богослужіння виголосом: «Благословен Бог наш…», «Благословенне Царство…», «Слава Святій…» та ін.), закриває (пресвітер: робить відпуст, завершує богослужіння та відпускає народ Божий: «Христос … істинний Бог…») засідання ради, оголошує порядок денний (пресвітер: визначає, яке богослужіння (напр.: який брати чин Літургії – Іоана Золотоустого чи Василія Великого, зважаючи на кількість часу у вірних; якщо, наприклад, за уставом потрібно служити літургію Василія Великого, а вірні спішать на роботу, бо робочий день, то пресвітер (творчий і не законник) може (і повинен) довший чин перенести на вихідний день, а в це свято взяти коротший чин – літургію Іоана Золотоустого), скільки молитов, канонів, акафістів брати…), надає слово депутатам (пресвітер: благословляє одного читати паремію (фрагмент із Писання Старого Завіту), іншому – з Апостола, іншому – з Євангелія, комусь нести свічку, комусь вмивати руки…), позбавляє слова, оголошує законопроекти, за які потрібно голосувати, і сам голосує нарівні з усіма депутатами, та його голос ні цінніший, ні рахується один за два, бо він спікер – такий самий, як і у всіх депутатів (пресвітер: закликає до молитви – і сам молиться з усіма, говорить за кого молитися «… Господу помолимось», «Ще молимось…» і сам з усіма молиться, каже що робити: «До неба піднесімо серця», «Дякуємо Господеві» – всі дякують і він, «Голови наші вклонімо…» – і сам схиляє з усіма, молитовно промовляючи голововклінну молитву) тощо. Одним словом спікер – організатор-наглядач, але він ще має обов’язок підписувати (чи не підписувати) акти, закони, за які голосувала Рада, тобто без його підпису закон не дійсний (без пресвітера чин Таїнства не дієвий, Таїнство не звершується (ніякого явлення Реальності, хоч би весь чин був звершений до найдрібніших деталей (як магія, заклинання), не відбудеться – одна із причин фіаско язичництва), але ми цим аж ніяк не стверджуємо, що якщо буде пресвітер («легітимний», не під забороною) і все вичитає та зробить все по книжці, то відбудеться явлення – і тоді може ніхто нічого не побачити! Таїнство – не магія! Без пресвітера Таїнство не дієве не тому, що він особливий – він не звершує Таїнств, – це прерогатива Ісуса Христа – єдиного Перво-священика, а тому, що такий порядок, чин педагогіки Церкви в Історії (ІІ ф.). Ті, хто хоч трохи відчув, що таке Бог-Любов, Церква як організм Любові, який в ІІ ф. не мислимий без ієрархії пресвітерства та єдинства (а не індивідуалізму, егоїзму, самості) – повинні зрозуміти, про що тут йде мова. І ще: Таїнства (чини Таїнств та все, що за ними слідує), які в Церкві мають свій порядок, Нею встановлений – це допоміжні засоби (якими потрібно користуватись за приписами Церкви: одна із необхідних умов дієвості – присутність пресвітера чи єпископа; а інакше використовувати чини, нехтуючи необхідними умовами, – безглуздість і самообман!). Якщо вони вам не потрібні і ви можете єднатися, спілкуватися з Христом поза зібранням церкви (як наприклад Марія Єгипетська чи інші преподобні пустельники), то нехай укріпить вас Господь і я радий за вас (що ви досягнули такої досконалості в молитві) та за все людство (що має такого молитвеника), немічні повинні користуватись допоміжними засобами (Таїнствами) так, як встановила Церква). Отже, пресвітер (єпископ), як і спікер – це рівний серед рівних, один із громади, а не той, хто над громадою. Як у прийнятті законів участь бере не сам спікер, а всі депутати, так і пресвітер не сам священнодіє (служить Таїнству), а вся громада (царственного священства)!!! У язичників не так: є каста особливих: архієреї, священики, садукеї, фарисеї, монахи, богослови… і профани, миряни (від слова «світські» – язичники), темнота, другий сорт, яким на відміну від перших («посвячених» у «тайни», містерії) багато чого не можна через їх онтологічне недостоїнство, непосвяченість (напр., у вівтар не заходити жінкам, не торкатися престолу та багато інших абсолютних табу…, і дня не вистачить розказати про все, що язичництво зробило із церкви дітей Божих, покликаних до Свободи в Дусі Святому!). Пресвітер в громаді – рівний серед рівних (священик серед священиків) із обов’язками та правами служіння, покладеними на нього всіма. Пресвітер організовує та налаштовує громаду на Богослужіння – служіння Бога людині, – кожному із цієї громади. Він зобов’язаний піклуватися, щоб кожен ввірений йому член громади (Тіла Христового) був у належному стані готовності (підготовленості, оголошеності) прийняти служіння від Бога та увійти в Реальність Царства, яка являється, відкривається в Таїнстві. А суть служіння пресвітерства, на яке він поставляється Церквою в таїнстві хіротонії, – це вказувати шлях до Царства Божого (навчати правильного духовного життя), а кадилом махати будь-хто буде, для цього великої мудрості не треба! А то кадило-махальників (жерців-священиків, требо-виконавців) – багато, а пресвітерів (старців, не за віком, а за мудрістю; бо стариків також немало!), які знають шлях – мало! Кадильники гордують простими людьми, бравуються (хизуються), що вони особливі – вони священики!? Таїнства звершує Христос (Бог), і тільки Бог!

Пресвітер зможе організувати євхаристійне (центром якого є Таїнство Євхаристії, актуалізація Таїнства Церкви) життя громади тільки тоді, коли він буде відати (принаймні вчитися осягати, силувати себе в пізнанні істини) закони правильного духовного життя, буде вміти молитися (принаймні буде наполегливо з розсудливістю вчитися) та правильно мислити (знати, принаймні раціонально, основні принципи православного богослів’я, і буде досліджувати Новий Завіт та творіння святих отців і матерів – і все співвідносити із духовним життям).

Ми в І ч. говорили, що дійсність та дієвість таїнства не залежить від моральних якостей пресвітера, який священнодіє разом із громадою. Зараз скажемо, що це так, і ні! В одній із молитов Літургії Св. Василія Великого пресвітер молиться, щоб Господь не стримував (не віднімав) Духа Святого від принесених Дарів через його гріхи! Справді, в цих словах міститься сумна правда зла, що криється в служінні аморальних попів, які не здатні підготовити громаду на споглядання реальності! Тому – це катастрофа для такої громади! Що з такими «священними» особами робити? В церкві є процедура – заборона в служінні. Якщо піп «голубий», або блудник, або злодій, або вбивця (чи ще якийсь явний зло-чинець), то поки «прокуратура» церковна не назбирає доказів, він спікерує у зібранні (горе такому зібранню – важко йому (цій громаді) організуватися, щоб створити умови для одкровення Реальності! Але нехай дерзають), аж поки його не заборонять в служінні головування (пред-стояння) і не виберуть іншого!?? Таїнства звершує Христос! (Будьте уважні, читаючи ці думки про пресвітера, священиків, язичництво, бо тут я багато іронізував, говорив із сарказмом, деколи жартував; догматики мало – більше саркастичної педагогіки!).

Ієрархія в Церкві має одну мету – звершення Євхаристії та забезпечення спілкування вірних між собою. Отже, пресвітер – ніякий не священик (в розумінні язичницькому, в розумінні якоїсь ексклюзивності, особливий; пресвітер, єпископ настільки священик, як і кожен християнин, і не більше), він нічого не звершує, він тільки разом із громадою служить Таїнству. Отже, служить Таїнству, звершує чин Таїнства вся громада на чолі із предстоятелем (пресвітером), який має законне приємство («легітимно» (за канонами) обраний, який має «світове» визнання, тобто може показати ланцюжок приємства свого служіння пресвітерства від одного із апостолів!) апостольського служіння. (Питаєте: Чи може жінка бути пресвітером, єпископом? Може! Після вище сказаного – це очевидно! (За язичницькими мірками «священного» і «профанного» це – «жіноче священство» – звучить просто кощунственно (як блюзнірство); а з позиції свободи у Христі царственного священства дітей Божих… – соромно навіть полемізувати про очевидні істини!). Але, чи варто спокушати немічних?! Хтось колись сказав, що повік не буде їсти м’яса, лиш би не спокусити немічних!).

Ми так багато наговорили, щоб сказати прості речі: чин Таїнства Євхаристії (і всіх таїнств; вони ж всі вкорінені в Євхаристії) звершує вся громада на чолі з пресвітером (тобто, звершується літургія – спільна справа, служіння таїнству), немає поділу на священиків і не священиків, всі члени громади – царственне священство! Літургія-Євхаристія – це від початку і до відпусту реальність, а не зображальний символізм!

Отже, оскільки закон віри виражений в законі молитви (тобто в молитві Церкви виражений Її досвід Царства Божого, Воскресіння, Вічного Життя, єднання-спілкування з Богом- Любов’ю в Дусі Святому), то ми і, головним чином, звертатимемо увагу на молитви із чинопослідування Таїнств. Передусім розглянемо молитви з чинопослідування Таїнства Євхаристії, оскільки Євхаристія, будучи Таїнством Царства Божого (Таїнством відання Воскреслого Христа-Бога), є критерієм істинності всього вчення Церкви.¹⁴

Щоб не витрачати зайвий папір та чорнило, в чинах літургій будемо друкувати тільки те, що відбувається «за кулісами», «за стінкою» та «тайнообразующе» (це насамперед молитви, які «священик» читає тихо, важко сказати молиться, язик не повертається; бідненький спішить, щоб встигнути прочитати молитви, поки хор, який нерідко складається з найманців і навіть безбожників (та нехрещених!?), співає уставні піснеспіви!?), щоб часом не посвячені «профани» не почули!?

Отже, чин Літургії Св. Іоана Золотоустого:

В теперішньому чинопослідуванні літургії спочатку звершується проскомидія – підготовка хліба і вина, принесених вірними, для звершення над ними (на «літургії вірних») Таїнства Євхаристії та Причастя Іпостасі Христа Воскреслого (звершується до «літургії слова» або «оголошених», а в давнину, що частково збереглося в чині літургії, яку очолює єпископ, після того, як оголошені залишали зібрання – перед початком «літургії вірних»). Звершивши відповідне приготування хліба і вина (за чином проскомидії, який міститься в служебнику), пресвітер закінчує приготування Дарів для звершення над ними Таїнства Євхаристії молитвою (принесення):

Боже, Боже наш, Ти послав Хліб Небесний, поживу всьому світові, Господа нашого і Бога Ісуса Христа, Спаса Визволителя і Доброчинця, що благословляє і освічує нас; Сам благослови це Принесення і прийми його в наднебесний Твій Жертовник. Як Благий і Чоловіколюбець, пом’яни тих, що принесли, і тих, за кого принесено, і нас неосудженими збережи в святій відправі Божественних Твоїх Таїн. Бо святе й прославлене всечесне і величне ім’я Твоє, Отця і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Вірні: Амінь.

Коли вже хліб і вино приготовлені, царственне священство (всі вірні; оголошені, ті, які готуються до хрещення, також присутні, аж поки їх не попросять вийти і залишаться тільки вірні) з предстоятелем (пресвітером чи єпископом) зібралися навколо престолу (люди зробили все, що могли: зійшлися в церкву, громаду та принесли і приготували хліб і вино), настає час (черга) діяти Господу, власне Богослужіння, коли Бог служить людині – обожує Духом Святим людей, дари і весь космос, долучає людські іпостасі до Божественного Іпостасного Троїчного Життя. Пресвітер або диякон перед початком Богослужіння нагадує всьому зібранню вірних, що настав час діяти Богу, говорячи: «Час правити Господу», після чого пресвітер виголошує: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки віків», на що все зібрання відповідає: «Амінь». Далі йде велика, або за іншою назвою, мирна ектенія.

Пресвітер або диякон чи хтось інший із царственного священства (тобто вірних), кому благословив пресвітер (предстоятель), закликає до молитви всю громаду та за що молитися (ми будемо надалі писати пресвітер, а ви розумійте: і ті, кому він доручив виголошувати): «В мирі Господу помолимось», на що все зібрання відповідає (найчастіше співом): «Господи, помилуй». Пресвітер: «За мир з неба і спасіння душ наших Господу помолимось». Вірні (= все зібрання): «Господи, помилуй»… Пресвітер: «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю й Приснодіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо» (виділено – В.А.). Все зібрання:

«Тобі, Господи». (Кожна ектенія закінчується молитвою, якою молиться пресвітер від імені всієї громади). Пресвітер молиться:

Господи Боже наш, Твоя держава несказанна і слава неосяжна. Твоя милість безмірна і чоловіколюбство невимовне. Сам, Владико, з благосердя Твого зглянься на нас і на святий храм цей і подай нам і тим, що моляться з нами, багату милість Твою і щедрість Твою. Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Народ Божий (запечатує кожну молитву, яку звичайно чує та розуміє (на необхідності чого наполягає апостол Павло та здоровий глузд) словом): «Амінь». І громада співає «Перший антифон». Далі йде «мала ектенія», яка закінчується молитвою, якою молиться пресвітер:

Господи Боже наш, спаси людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, охорони повноту Церкви Твоєї, освяти тих, що люблять красу дому Твого, прослав їх Твоєю Божественною силою і не залишай нас, що надіємось на Тебе. Бо Твоя держава і Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Громада співає «Другий антифон». Мала ектенія і молитва:

Ти, що дав нам ці спільні й однодушні молитви і обіцяв виконати прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я Твоє, Сам і нині прохання рабів Твоїх на благо їм сповни, і подай нам і в цьому житті розуміння Твоєї істини, і в майбутньому даруй життя вічне. Бо Ти Благий і Чоловіколюбний Бог єси, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Громада співає «Третій антифон», під час якого відбувається «малий вхід» з Євангелієм. Після співу антифону пресвітер молиться:

Владико, Господи Боже наш, що встановив на Небесах чини і воїнства ангелів і архангелів служити славі Твоїй, вчини, щоб з нашим входом відбувся і вхід святих ангелів, що разом з нами служили б і прославляли б Твою благість. Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Пресвітер благословляє «вхід» і вся церква, співаючи «Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа…» (чи Тропар Свята), входить у храм (горницю, де буде звершена Вечеря Царства), стає навколо Престолу (стіл, на якому буде предложена Трапеза Царства Божого) і співає тропарі, кондаки та інші гімни, в яких виражена суть свята. Після цих піснеспівів пресвітер молиться (молитва трисвятого):

Боже Святий, Ти в святих перебуваєш, Тебе трисвятим голосом серафими оспівують і херувими славлять, і всі Небесні Сили Тобі поклоняються. Ти привів усе з небуття до буття, створив чоловіка на образ Свій і подобу і всякими дарами його прикрасив. Кожному, хто просить, Ти даєш премудрість і розум, не відкидаєш і грішника, а встановляєш покаяння для спасіння. Ти сподобив нас, смиренних і недостойних рабів Твоїх, і в цю годину стати перед славним Твоїм жертовником і належне Тобі поклоніння і хвалу приносити. Сам, Владико, прийми з наших грішних уст Трисвяту пісню, зглянься на нас з милосердя Твого, прости нам усяку провину вільну і невільну, освяти наші душі і тіла, і дай нам побожно служити Тобі всі дні життя нашого, молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих, що від віку Тобі угодні були. Бо Ти Святий єси, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас.

Вся громада:   «Амінь».   І   відразу   вся   церква   співає

«Трисвяте» (або: «Всі, що в Христа хрестилися…» чи «Хресту Твоєму поклоняємось…»). Далі йде читання Святого Писання: спочатку з книги Діянь святих апостолів чи апостольських послань, а опісля – з Чотириєвангелія, перед читанням якого пресвітер молиться (молитва перед Євангелієм):

Засвіти в серцях наших, Чоловіколюбний Владико, Богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мислені очі наші на розуміння Євангельської проповіді Твоєї. Всели нам страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали, і чинили все вгодне Тобі. Бо Ти єси освячення і просвічення душ і тіл наших, Христе Боже, і Тобі славу возсилаємо з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». І читається уривок із Євангелія. Потім йде проповідь (пресвітер або хтось із вірних проповідує). Далі йдуть дві потрійні ектенії (за «здоров’я» та «заупокійна»). За «здоров’я» закінчується благальною молитвою:

Господи Боже наш, прийми від рабів Твоїх цю щиру молитву, і помилуй нас з великої милості Твоєї, і пошли всю щедрість Твою на нас і на всіх людей Твоїх, що сподіваються від Тебе багатої милості. Бо Ти Милостивий і Чоловіколюбний Бог єси, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Заупокійна ектенія закінчується молитвою:

Боже духів і всього тілесного, Ти смерть подолав і диявола знищив і життя світові Твоєму подав. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого (спочилої раби Твоєї, душі спочилих рабів Твоїх – імена) у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокoю, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання. Всякий гріх, що вчинив він (вчинила вона, вчинили вони) словом, чи ділом, чи думкою, як Благий і Чоловіколюбний Бог, прости, бо нема людини, що жила б і не згрішила. Правда Твоя – правда вічна, і слово Твоє – істина.

Бо Ти єси воскресіння, життя і упокоєння спочилого раба Твого (спочилої раби Твоєї, спочилих рабів Твоїх – імена), Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Далі йде моління за оголошених (ектенія за оголошених), в кінці якого пресвітер молиться (молитва за оголошених):

Господи Боже наш, що в висотах живеш і на смиренних споглядаєш, Ти для спасіння роду людського послав Єдинородного Сина Твого і Бога, Господа нашого Ісуса Христа; зглянься на рабів Твоїх оголошених, що вклонилися Тобі, і сподоби їх у належний час купелі відродження, відпущення гріхів і одежі нетління, приєднай їх до Святої Твоєї Соборної і Апостольської Церкви і прилучи їх до вибраного Твого стада. Щоб і вони з нами славили пречесне й величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». На цьому «літургія слова» (оголошених) закінчується. Оголошені повинні залишити зібрання – їм на літургії вірних немає що робити! Вони там нічого не побачать, оскільки ще не просвічені таїнством Хрещення та П’ятидесятниці, тому їм не можна ще нічого явити – вони поки що не можуть бачити!

Далі пресвітер: «Оголошені, вийдіть. Оголошені, вийдіть. Щоб ніхто із оголошених не залишився, тільки вірні; ще і ще в мирі Господу помолимось». Вірні: «Господи, помилуй»… в кінці ектенії пресвітер виголошує: «Премудрість», і молиться (перша молитва вірних):

Дякуємо Тобі, Гoсподи Боже Сил, що сподобив нас і нині стати перед святим Твоїм жертовником і припасти до милосердя Твого за гріхи наші і за людську несвідомість. Прийми, Боже, благання наше, дай нам бути достойними приносити Тобі молитви, благання і жертви безкровні за всіх людей Твоїх; а нас, яких Ти настановив на цю Твою службу, учини гідними силою

Святого Духа Твого неосудно і безпорочно в чистім свідоцтві совісті нашої призивати Тебе у всякий час і на всякому місці, щоб, вислухавши нас, Ти був Благий до нас з великої Твоєї милості. Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Далі йде ще одна ектенія, яка завершується молитвою (друга молитва вірних):

Знову й часто припадаємо до Тeбe і мoлимось Тобі, Благий і Чоловіколюбний, щоб Ти, зглянувшись на благання наші, очистив наші душі й тіла від усякої тілесної і душевної скверни і дав нам безвинно й неосудно стояти перед святим Твоїм жертовником. Дай же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті й вірі і в духовному розумінні; дай тим, що завжди зо страхом і любов’ю служать Тобі, безвинно й неосудно причаститися Святих Твоїх Таїн і Небесного Твого Царства сподобитися. Бо під Твоєю державою завжди охорону маючи, Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: «Амінь». Далі пресвітер молиться (було би добре, щоб церква і цю молитву підслуховувала та молилася за пресвітера (який в молитві уособлює, представляє всю громаду, молиться від імені всієї громади, яка запечатує кожну молитву своїм «Амінь»; бо вся громада разом і кожен член громади священнодіє на рівні із пресвітером!) і в кінці запечатувала б молитву соборним «Амінь»):

Ніхто із зв’язаних тілесними пристрастями і похіттю не достойний приходити, або наближатися, або служити Тобі, Царю слави! Бо служити Тобі – велике і страшне навіть для самих Небесних Сил. Одначе, з невимовного і безмежного Твого чоловіколюбства, Ти Сам непреложно і незмінно став Чоловіком, був нашим Архиєреєм і, як Владика всього, передав нам священнодійство Богослужної цієї і безкровної жертви. Бо Ти Єдиний, Господи Боже наш, маєш владу над небесним і земним; Тебе на Престолі херувими носять, Ти серафимів Господь і Цар

Ізраїля, Ти Єдиний Святий і в святих перебуваєш. Тому молю я Тебе, Єдиного, Благого і Благоуважного: зглянься на мене, грішного і негідного раба Твого, і очисти мою душу й серце від совісті лукавої, і силою Святого Твого Духа мене, одягненого благодаттю священства, учини гідним стати коло святої Твоєї цієї трапези та священнодіяти тайну Святого і Пречистого Твого Тіла і Чесної Крови. До Тебе бо я приходжу, вклонивши голову свою, і молюся Тобі: не відвертай лиця Твого від мене і не відкидай мене із слуг Твоїх, а сподоби мене, грішного і недостойного раба Твого, принести Тобі дари ці. Бо Ти єси Той, що приносиш жертву і принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. (виділено – В.А.).

Після чого вся церква співає (Херувимську пісню чи інший піснеспів по уставу Великого Четверга та Суботи): Ми, що херувимів тайно уявляємо і Животворчій Тройці Трисвятую пісню співаємо, відкладімо нині всякі житейські піклування. Щоб прийняти Царя всіх, Якого в славі проводять невидимо ангельські чини. Алилуя, алилуя, алилуя.

Під час співу Херувимської відбувається перенесення із жертовника приготовлених на проскомидії хліба і вина на Престіл (за яким і відбуватиметься Трапеза Царства) – так званий «великий вхід». Після перенесення Дарів на престіл виголошується прохальна ектенія (ця ектенія – пізніша вставка; відразу читалася молитва, яка йде в кінці ектенії): «Доповнімо молитву нашу Господу», «За принесені…», «За святий храм цей…»… в кінці ектенії пресвітер молиться (молитва після перенесення Дарів на Престіл):

Господи Боже Вседержителю, Єдиний Святий, Ти приймаєш жертву хвали від тих, що всім серцем призивають Тебе! Прийми ж благання і від нас, грішних, та принеси його до святого Твого жертовника, і сподоби нас гідно приносити Тобі дари і жертви духовні за наші гріхи і людську несвідомість. І сподоби нас знайти благодать у Тебе, щоб була приємна Тобі жертва наша і щоб Благий Дух благодаті Твоєї вселився в нас, і в принесених дарах цих, і в усіх людях Твоїх. Щедротами Єдинородного Сина Твого, що з Ним благословен єси, з Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків (виділено – В.А.).

Вірні: Амінь.

Пресвітер (звертається до вірних і благословляє): Мир усім.

Вірні: І духові твоєму.

Пресвітер:    Полюбімо    один    одного,    щоб    однодумно сповідувати.

Вірні: Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну.

Відбувається взаємне цілування членів всієї громади із вітанням: «Христос посеред нас» – «І є, і буде» (або: «Христос Воскрес» – «Воістину Воскрес». Оскільки громади (точніше, на богослужінні буває присутніми багато людей) великі, то пресвітер звертається до громади з вітанням «Христос посеред нас», а все зібрання відповідає «І є, і буде». Існують традиції потискання рук, вітання тих, хто навколо тебе стоїть. (В деяких громадах є традиція: під час співу «Отче наш» – всі вірні беруться за руки).

Пресвітер: Двері, двері! В премудрості будьмо уважні.

Вся церква співає Символ Віри:

Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. І розп’ятий був за нас при Понтійському Пилаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день, як було написано. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь.

Пресвітер: Станьмо побожно, станьмо зо страхом. Будьмо уважні, щоб у мирі святу жертву приносити.

Вірні: Милість миру, жертву хвали.

Пресвітер (звертаючись до вірних і благословляючи їх):

Благодать Господа нашого Ісyса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами.

Вірні: І з духом твоїм.

Пресвітер: До неба піднесімо серця. Вірні: Піднесли до Господа.

Пресвітер: Дякуємо Господеві.

Вірні: Достойно і правдиво є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Єдиносущній і Нероздільній.

Пресвітер (молиться, а все зібрання уважно вслухається в молитву):

Достойно і правдиво є Тебе славити, Тебе благословляти, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці володіння Твого. Ти єси Бог Несказанний, Неосяжний розумом, Невидимий, Незбагненний, завжди Сущий і завжди Незмінний, Ти, і Єдинородний Син Твій, і Дух Твій Святий. Ти з небуття до буття нас привів, а коли ми впали в гріх, Ти знову нас підніс і безперестанно все діяв, поки нас на небо привів і будуче Царство Твоє нам дарував.

За все це дякуємо Тобі, і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому за всі Твої до нас благодійства, які ми знаємо і яких не знаємо, за явні і неявні. Дякуємо Тобі і за цю службу, що з рук наших Ти зволив прийняти, хоч і стоять перед Тобою тисячі архангелів, незчисленна сила ангелів, шестикрилих і многооких херувимів і серафимів, що високо витають на крилах. Вірні: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, – повне небо і земля слави Твоєї. Осанна в вишніх. Благословен, хто йде в ім’я

Господнє. Осанна в вишніх!

Після співу церкви пресвітер продовжує молитву:

З цими блаженними Силами, Владико Чоловіколюбний, і ми виголошуємо і промовляємо: Святий єси і Пресвятий Ти, і Єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий. Святий єси і Пресвятий, і велична слава Твоя. Ти світ Твій так полюбив, що й Сина Свого Єдинородного віддав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Він, прийшовши і діло нашого спасіння виконавши, в ніч, як зраджено Його, а правдивіше, коли Він Сам Себе віддав за життя світу, взяв хліб у святі Свої і пречисті й непорочні руки, подякувавши, благословивши, освятивши, розломивши, дав святим Своїм ученикам і апостолам і промовив: Прийміть, споживайте – це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Вірні: «Амінь».

Пресвітер: Так само і чашу після Вечері, промовляючи: Пийте з неї всі, це є Кров моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів.

Вірні: «Амінь».

Пресвітер: Тому і ми, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, воскресіння на третій день, на небо вшестя, праворуч сидіння, друге і славне знову пришестя,

Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все.

Одночасно, промовляючи це, пресвітер (чи диякон) складає руки навхрест (права рука зверху) і, піднявши святий дискос і святу чашу, побожно вклоняється.

Вірні: Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш.

Пресвітер молиться:

Ще приноcимо Тобі цю словесну й безкровну службу, і просимо, і молимо, і благаємо: пошли Духа Твого Святого на нас і на предложені дари ці.

Пресвітер, благословляючи Хліб на дискосі, промовляє: І створи хліб цей Чесним Тілом Христа Твого.

Вірні: «Амінь».

Пресвітер, благословляючи чашу з Вином, промовляє: А те, що в чаші цій, Чесною Кров’ю Христа Твого.

Вірні: «Амінь».

Пресвітер, благословляючи ті й другі Святощі, промовляє:

Перетворивши (= явивши, від слова «являти» – В.А.) Духом Твоїм Святим.

Вся громада вірних: Амінь, амінь, амінь. (За традицією, вся громада робить перед Дарами земний поклін, вшановуючи явлені істинні Тіло і Кров Христові).

Пресвітер молиться:

Сторінки: 1 2