Вашій критичній, розсудливій, нелегковірній (точніше нелегкодовірній) увазі пропонується друга збірка цитат мого духовного отця. Цитати я намагався підбирати та класифікувати (як умів) за певними темами, які хотів висвітлити, якими хотів поділитися. Думки можуть інколи повторюватися. Це пов’язано з тим, що цитати, які майже тотожні за формою, вказують на різні відтінки реальності, а оскільки я не письменник, не митець словесних форм, то для того, щоб не втратити чогось важливого із думки, доводиться повторюватися. Перед тим, як читати цю книжечку, бажано спочатку прочитати першу частину.

 Кожна відповідальна людина, яка намагається бути у правді, говорить те, що сама хоче чути (робить, намагається робити ближньому те, що хоче щоб робили їй; не робить ближньому того, чого не хоче щоб робили їй). Кожен автор пише те, що сам хотів би прочитати (пише таку книжку, яку мріє прочитати сам). Ми говорили в першій частині (далі: «І ч.») про «живе слово», що воно є таким, коли проповідник говорить передусім собі… Так само Книга (автор чи упорядник якої намагається бути у правді) – це свого роду одкровення внутрішнього світу автора (чи упорядника)… Тому, впорядковуючи ці дві частини, я підбирав цитати отця, які формою своєю (і сподіваюся, що я максимально точно зрозумів думку отця, суть, яку він виражав у слові, реальність, на яку він вказував словом…) найбільш співзвучні моєму світогляду та віданню (частковому) Реальності. Тобто словесні форми отця (цитати) я наповнюю своїм віданням та змістом (див. слово про «вектор» у І ч.). Я грішна людина (не такий, як Святі Отці – вони теж казали, що вони грішники, але вони бачили свій гріх, своє безбожництво) – той, хто ще бореться, щоб стати здатним понести Дар Благодаті – бачення своїх гріхів. За отця нічого не знаю: життя людини – тайна. Але цитати отця (в словах якого не бачу нічого єретичного, принаймні в тому, що цитую) підбираю на свій «смак»; я, який ще навпомацки ходить і сам має потребу в пораднику. (Єретики зі Священного Писання підбирали цитати на свій «смак» і за своїми забаганками та потребами!). Тому будьте уважні! Думайте, що і як читаєте! Я (грішний сліпець!) стверджую, що все тут написане – православне (тобто, правильна вказівка на Реальність, на Шлях до Життя, по Якому, звичайно, потрібно йти!). Але єретики так само стверджували, що в них істина та вони непомильні! Тому будьте уважні, розсудливі! І нічого з тут написаного не пробуйте реалізувати в житті без поради духівника-порадника, без ГРОМАДИ!

Ця книжечка⁶, як і попередня – для ума, осмислення (для слухання, як початку процесу пізнання битійного, безпосереднім досвідом (віра, як перебування в досвіді, починається з довіри, яка в свою чергу народжується у процесі слухання слова – див. нижче); а не для бачення, тобто для самообману, що я вже щось знаю: знати (раціонально) про щось і знати (відати) щось – це абсолютно різні речі), щоб Ви ставили запитання і шукали відповіді; і перевірили – чи Реальність справді така, як говориться в цій книзі, чи упорядник помиляється!

При нагоді, застерігаючи нас від помилок, хочу відповісти на запитання-докір-звинувачення, яке поставив мені уважний читач І ч., що я нічого не сказав про вічні муки грішників у пеклі. Я нагадаю, що у І ч. 287-312 с. ми говорили, що всі вже спасенні (не «спаслися», а «спасенні»). Читач говорить, що є «богослови», які відстоюють точку зору, що не всі спасуться, тобто будуть такі істоти, які вічно та безкінечно будуть перебувати в муках, стражданнях. Я не хочу зараз наводити цитати (кликати у свідки авторів Священного Писання: пророків, апостолів, святих отців та матерів) з Біблії та творінь святих Отців та Матерів, в яких мова йде про те, що всі спасуться і що муки в ІІІ формі існування (див. нижче про три форми існування: утробна, післяутробна і загробна) вічні (як якісна категорія), але скінченні (як кількісна категорія)… Про це поговоріть з Олексієм Осіповим⁷ – професор детально та аргументовано розбирає це питання (і «доводить» що спасуться всі). Скажемо наступне. У Священному Писанні є цитати «за» всезагальне спасіння (апокатастасіс у православному розумінні, коли Бог буде все у всьому, тобто для всього і всіх Бог буде все; для всіх в кінці-кінців Бог стане Господом) та ніби «проти» (тобто, будуть такі, наділені свобідною волею, істоти, для яких Бог буде джерелом невимовних, вічних, БЕЗКІНЕЧНИХ мук; безкінечно будуть мучитися, страждати). Питання в наступному: чому одні відстоюють позицію «за», а інші «проти», коли та і інша є в Писанні?! За яким критерієм вибирають одні цитати і не звертають уваги на інші (які, принаймні за формою, протирічать вибраним)? Тобто ми повинні довідатися, що хоче сказати людина, яку мету переслідує, до якого бачення хоче мене долучити і, звичайно, для чого ця інформація мені (для правильного духовного життя чи…), як вона пояснює, розуміє формальні протиріччя (якщо вона, звичайно, не лукавить – одне бере, а інше навмисно не помічає – про таке і говорити не варто). Отже, чому одні наголошують («натискають») на «за», а інші на «проти», і які переконані у своїй правоті (про лукавих – тих, яким вигідна та чи інша позиція, – ми мову не ведемо, там усе зрозуміло). Є дві (умовно кажучи) категорії людей: які знають Бога і які знають тільки про Бога, або не знають і не хочуть знати ні Бога, ні про Бога, і кожна вибирає цитати згідно свого душевного (духовного) стану та розуміння (вкоріненому в бодай частковому досвіді або безпідставній фантазії: «мені так здається…»). Перша категорія людей (які пізнали Бога, який є Любов) – за всесвітню надію спасіння всіх і всього здатного увійти у Життя Вічне – і припустити не можуть, що хтось загине;

«Любов не може знести того, щоб хтось загинув» – говорить муж, який зустрів Воскреслого Христа; в Дусі Святому Великі Отці молилися за спасіння не тільки всіх людей, а й за демонів (привідкривав їм, мабуть, Господь і свої шляхи промислу щодо відпалих ангелів). Друга категорія людей (з максимальним знанням реальності, якого досягнула Старозавітня релігія, і аж до крайнього атеїзму), яка не знає (поділ умовний! – не забувайте) Бога-Тройцю-Любов, не тільки допускає вічну загибель, але і, часто цього не усвідомлюючи, наполягає на справедливості, на покаранні грішника, мовляв, сам винуватий…

Ви скажете: а писали то ті цитати і «за» і ніби «проти» святі, які знали Бога-Любов (говоримо зараз про Свідків Життя Вічного новозавітної епохи; Старий Завіт не знав Бога-Любов, тому мужі та жони старозавітні могли знати тільки про Бога, а Бога людина пізнала (не рахуючи досвід Адама в Раю – це інше питання) після Боговтілення) – в чому тут річ?! Ми говорили в І ч., що слово – це вказівка на певну реальність, яке має (повинно би мати) на меті долучити до цієї реальності (зробити причасником) слухача (напр., Христос Воскрес – піди і подивись, перевір, доторкнись, переконайся і, переживши воскресіння, зустрівши Воскреслого, вигукни – Воістину Воскрес Христос)! Ця вказівка або пряма («Ось, Ти говориш нам прямо і притчі ніякої не кажеш»), догматична (яка виключає, принаймні намагається виключити двозначність, невизначеність), яка чітко (наскільки дає змогу людська мова) окреслює межі реальності, або педагогічна (опосередкована – мова притч, загадок, алегорій), один із прийомів якої – через нереальне привести до відання реального (які мають мету: «страхом спасайте»; мама говорить дитині, застерігаючи від біди: якщо втопишся – не приходь! або: якщо не будеш їсти кашку – тебе бабай забере!⁸ і т. п.). В устах Церкви мета вказівки (догматичної чи педагогічної) одна і та ж – Життя Вічне, Щастя. А от з кожним Церква говорить його мовою, згідно його пізнавальних можливостей (з дітьми – одна мова, педагогічна (діто-водительна) – словесне молоко; з старшими – інша, догматична – тверда їжа). Непорозуміння починається тоді, коли відбувається підміна: педагогічним вказівкам надається статус догматичних… Але підміна ця може, якщо забажати пізнати істину, вмить бути виявлена. Якщо забажати…

Бджола, де б не перебувала (хоч би й на купі гною) всюди шукає квітку, а муха навпаки – всюди шукає нечистоти. Подібне єднається з подібним! Тому люди, які не пізнали Істину та, навіть, не стали на шлях праведності (бути правдивим із собою, не обманювати себе), – вишукують педагогічні цитати та возводять (вивищують) їх до рангу догмату і кажуть: по Писанню (за Писанням) вони мусять мучитися вічно і безкінечно – виходить карикатура на дійсність. Цей світогляд (не всі спасуться) з точки зору християнства настільки примітивний, що навіть не хочеться дискутувати з цього приводу, але дещо скажемо.

Спершу нагадаємо (див. І ч.), що Євангеліє (літературні твори перших християнських громад згідно з апостолами Матфеєм, Марком тощо) – це не фото- чи відеорепортаж із місця подій, це не стенографічний звіт про події, пов’язані із життям Ісуса Христа, це «словесні ікони Ісуса Христа». А ми розуміємо, що таке ікона (де все символічно і з точки зору світу цього, історичної дійсності – часто неправда; напр., на словесній іконі Євангелія від Іоана є зображення, яке з історичної точки зору (розгляду історичних подій) – нереальне. Напр., – це вигнання на початку свого служіння Ісусом з храму овець і волів (2: 13-16); та те, що у храмі продавали волів та овець – ні першого, ні другого бути не могло і не було. Отже, Іоан (чи краще сказати – громада, яка свідчила про свій досвід відання Воскреслого Христа, який співпадає (збігається) із свідченням апостола Іоана: «Ми (громада, яка є автором – В.А.) знаємо, що свідчення його (Іоана – В.А.) правдиве»), якщо б він писав історичний, документальний твір, сказав би неправду, обман, а оскільки він іконописець – все у нормі; напр., дописуючи на словесній іконі волів і овець, яких нібито продавали у храмі, іконописець тим самим підкреслив згубний, безбожний стан тогочасних Боговбивць-юдеїв, з якими в час написання цієї ікони (тобто «Євангелія згідно з Іоаном Богословом», або як прийнято «Євангелія від Іоана») християни вели полеміку. З точки зору вираження духовного стану духовенства, еліти, знаті юдеїв – цей штрих правда, а з точки зору плотської історії – неправда) і чи можемо ми говорити: а на іконі ж то зображено!? На фотознімок можемо так посилатися: що на ньому щось зафіксовано! Ікона «динамічно фіксує» невидиме та незбагненне – іпостась! Тому просто зіслатись: «бо так пише», тобто «по Писанню», ми знаємо до чого призводить – Бога прибиває до хреста, попередньо засудивши на смерть…

Отже, деякі роздуми з приводу вічної погибелі когось. Якщо ми догматично стверджуємо, що навіки хтось загине, тобто буде безкінечно у безбожному стані (пекельних муках), то ми говоримо просту річ: Бог не є любов та зло сильніше за добро!?? Бог-Любов, який знав, що свобідна істота відкине Його і безкінечно буде мучитися – дав життя цій істоті!? Так діє не Бог- Любов, а бог-тиран. Нагадаємо (І ч.), що для того, щоб щось стверджувати, свідчити про щось, потрібно бути очевидцем, знати те, про що стверджуємо, на власному досвіді (ми не говоримо про зло і смерть. Зло, небуття, без-божність не потрібно було знати на власному досвіді, чинячи гріх – людина мала знати про зло тільки аналогічно з добром; що означає бути без Бога людина мала пізнати все більше і більше уподібнюючись Йому та вростаючи у Бога аж до Боговтілення, або краще сказати, людино-обоження – Бог все у всьому; людина була створена невинною, чистою – «нуль на числовій прямій» і мала рухатися до «плюс безкінечності», до Абсолютного Життя, а числовий промінь від «нуля до мінус безкінечності», до абсолютного небуття-смерті за аналогією, яка була (і зараз є) можлива, бо людина переходила від сили у силу, змінювалася; людина вибрала шлях досвідного пізнання смерті…).

Коли ми цитуємо когось, ми кличемо його у свідки власного досвіду, відання (напр., я бачив жирафу. Ти мені не довіряєш? Дивись й Іван свідчить, що жирафи існують – він теж бачив; або: я їв яблуко – тому свідчу, що воно існує, якщо не довіряєш мені – спитай Івана, він також їв яблуко, і його свідчення правдиве (наші досвіди співпадають (збігаються) – я звіряв свідчення його із своїм досвідом) – спитай його, нехай тобі розкаже, як це смачно). Отже, якщо якийсь «богослов» догматично стверджує, що хтось ніколи не спасеться, то він, не усвідомлюючи цього (я взагалі не знаю, що він усвідомлює?), говорить: я досвідом (або аналогічно, що передбачає воскресіння з мертвих – обоження, чим поки що і не пахне в злобному, гордому «бого́слові») знаю, що існує істота (чи ангел, чи людина – неважливо), яка перебуває в абсолютному злі та, що Бог не може спасти (знову ж таки це знання-відання передбачає обоження знавця (як мінімум! Хоча це для тварних істот – максимум… Треба стати Богом, бути Богом, щоб щось ствердно говорити: що може Бог, а чого не може?!). Отже, догматичних стверджень чи «всі спасуться», чи «хтось ніколи не спасеться», у принципі не може бути, а якщо хтось такі догмати утверджує, знайте – це фантазії, фантазії, фантазії, в найліпшому разі побажання (мова йде про правильне духовне життя і як плід його – всесвітня надія спасіння всіх!), але аж ніяк не ствердження!

Сторінки: 1 2