Бог є Любов – це і є суть Євангелія, Радісної, Благої Звістки, яку Церква благовістить уже дві тисячі літ. (Слово Бог та всі Імена Божі – це ікона Того (вказівка на Того), Хто все сотворив, Ким все існує, рухається та живе, Який усюди є та все наповняє…). Бог не тому Любов, що Він воскрес, а Він тому воскрес, що Він є Любов; Бог не тому любов, що Він розп’явся заради нас, а Він тому й розіп’явся, що Він – Любов; Бог не тому Любов, що втілився, став людиною, а Він тому і став одним із нас, що Він є Любов…

Що означає Любити? Любити (Любов – це стан, в якому являє себе Іпостась; любити – (бути Особистістю) – перебувати у стані, який характеризується триєдинством: давати все, приймати все та кенотично умалятися (не «бути» заради Інших) – див. І ч.; зараз, для більшого розуміння предмету «Бог є Любов», скажемо про один аспект – «давати все», а нижче і про Любов у цілому) – це бажати блага, повноти буття, радості, свободи, блаженства (одним словом – Щастя) тому, кого (чи що) любиш, та робити все можливе від люблячого (що від тебе, який любить, залежить), щоб любимий(-ме) одержав, осягнув, досягнув цього Щастя!

В язичницьких міфах (моделях духовної реальності, які, звичайно, побудовані не на фактах-одкровеннях, а на фантазіях та природній інтуїції) можна чути про «втілення» богів (середнього рангу та нижче), «смерть» за людей… але для язичників сказати, що Бог (Який є над усіма богами, божками) є Любов – це страшне кощунство. Бо якщо Бог (найвищий і єдиний, як «вірять» і язичники: «Невідомий Бог») є Любов, то Він не міг (не може) не втілитись, не стати людиною (солідарним зі Своїм творінням у всьому, крім гріха) і не розділити з нею її горе, трагедію, страждання та смерть зі сходженням у пекло. А цього язичники допустити не можуть – це для них безумство та спокуса (для плотського ума, залишеного сам на сам із собою).

А Церква говорить не тільки: «Бог любить» або «Бог має любов», а наполягає (відаючи Бога), що: Бог Є Любов! Ви скажете: яка різниця між «має Любов» і «є Любов’ю»?! Те, що Він має Любов – не означає, що Він Любить завжди (зараз я говорю напів-грубо, з відтінком педагогіки, але маю в пам’яті тонку інтуїцію православного богослів’я, яке тонко розрізняє в Божому єстві сутність і енергію, та яке говорить про створення світу, якому протиставляється народження Сина: народження Сина – це сутнісна дія, а створення світу – енергійна (оскільки все твориться у Вічності, то в хронологічному порядку ми нічого не можемо сказати про те, «коли» Господь створив світ: чи світ (який обов’язково створений Богом!) вічний, як і Бог, чи створений «пізніше» ніж «вже» був Бог; тому Церква врозумляє допитливих язичників про різницю між народженням Вічного Сина та творенням «вічного» Світу: народження – це сутнісний процес, тому сутність Сина – Божество, а творення – енергійний процес-дія, тому сутність світу «ніщо»; християнам цього не потрібно для духовного життя, а от щоб дати відповідь кожному, хто просить від Вас звіту про Ваше уповання – ми, християни, мусимо пити воду з колодязя, який викопали Святі Отці; ні, ні, не всі мають розумітися в тих тонкощах (не всі вчителі, не всі пророки, не всі мають дар мов… – кожен має своє служіння), але всі мають знати, що Церква має відповіді на всі запитання, які ставить плотський ум (бо той, хто відає Бога – вже ні про що не питає) та знати до кого (хто несе служіння вчителя: пастирі- богослови, богослови чи ніс: апостоли, Святі Отці, Матері) в Церкві скерувати допитливого шукача – нехай з ним бесідує, якщо щиро шукає істини, а не просто хоче наглумитися (таких, ненавченим, потрібно уникати); і Церква говорить, що світу могло би і не бути, він не обов’язковий), тобто те, що кожна Його дія є вираженням Любові, яку Він має. Коли кажемо що «має» – то ми говоримо про енергії, а не про сутність (енергії – це результат впливу іпостасі на сутність; а за результатом нічого ствердно, в абсолютних категоріях, сказати не можна; напр., похідна береться від будь-якої функції, а первісна – ні: тобто, не завжди можемо взнати достеменно, що є причиною певного явища. – див І ч.). Оскільки має Любов, то може мати і: гнів, ревність, ненависть, відплату, помсту, милість…, про які, до речі, неодноразово говориться в Писанні (приписуючи людські пристрасті Богові). (Звичайно – це педагогічні вислови, які завжди є спокусою, через антропоморфність висловлювань – співзвучність зі страсним людським станом, зрозуміти догматично – що так воно є насправді). Тому, поки Бог тільки має Любов (як одну із емоцій, енергій, одне із почуттів) – ніяких гарантій Щастя бути не може: нині Він Любить, а завтра ненавидить; може помилувати, а може і ні; може покарати, а може змилосердитися; може роздратуватись та розгніватись, «зірватись», а може смиренно стерпіти… – не знаєш, що від такого бога чекати!? Бо любов, яку мають – це тільки одна із енергій проявлення суті, і як та суть проявить себе в тій чи іншій ситуації – невідомо!

Тому Церква, щоб не було двозначності, невизначеності, догматично виражає (вказує на) свій досвід (відання) Бога-Тройці в словесній формулі «Бог є Любов» (а не: «Бог має любов» або «Бог любить», які є швидше педагогічні та які можна зрозуміти та витлумачити, якщо потрібно відстояти якусь єресь, двояко…).

Тобто, «Бог є Любов» означає, що сутність Бога є Любов. Тим самим Церква говорить: що кожна дія (енергія) Бога є вираженням Любові, є прояв Любові, втілення Любові (як би Іпостась на Сутність Божу не впливала – результат буде Любов). Все, що Бог робить, творить, говорить, думає… – це є Любов. Оскільки Бог є Любов, Добрий, Благий, тому тільки і благе, добре творить. Бог не може не Любити! (Це єдине, що Він «не може», а це означає, що Він не може: гніватись, заздрити, ненавидіти, відплачувати, винагороджувати, карати, виділяти, надавати перевагу, любити когось більше, когось менше…).

Бог Любить всіх і все, що існує (зло не має сутності, тому воно в оце «все» не потрапляє! (про зло детальніше див. нижче)), всім і всьому бажає Щастя (обоження) та робить все, що від Нього залежить, щоб все досягнуло повноти Блаженства (щоб:

«Бог був усе в усьому»).

Бог є Любов – це означає, що Він за гріхи не карає і за добро, чесноти не винагороджує. В Нього не має «за щось» (ні за добре, ні за зле), а тільки «для чогось» (для досягнення кожною істотою Щастя).

Якщо справді Бог є Любов – як в Радості проповідує Церква – то Бог не міг (або не може) не втілитися, не міг (або не може) не спасти, не обожити творіння Своє – питання тільки в часі, тобто в строках, які визначив Люблячий Бог у Своїй промислительній Троїчній раді. Тобто, або вже спас, або обов’язково (бо раз Він є Любов, то не може не спасти!) спасе!

Отже, саме Євангеліє, сама ця Звістка, що Бог є Любов – це вже джерело радості, надії на повноту буття всього творіння (нехай хоч і в майбутньому, але це обов’язково станеться). Але Церква щось дивне вкладає у вуха наші – Вона благовістить, що строк настав, виповнився час (грецькою: кайрос; на відміну від: хронос – лінійний час) – Бог в Ісусі Христі обожив, ощасливив увесь світ, тобто всьому подарував Життя Вічне, Щастя! А раз Бог є Любов, і раз Він подарував Життя Вічне (Царство Боже, Духа Святого), то дав і Силу (Духа Святого) прийняти та понести цей Дар. А оскільки нам, як благовістить Церква, вже подаровано Царство Боже (а Бог, оскільки Він є Любов (= Істина, яка передбачає абсолютну відповідальність), чинить все згідно наших можливостей, не робить щось недоречне, і має на меті: радість, користь, Щастя; напр., немовляті дарує молоко, а дорослому чоловікові – тверду їжу, бо якщо грудній дитині подарувати ковбасу – вона буде не доречна, і якщо дитина буде її їсти, то пошкодить собі шлунок. Або, уявіть собі, що вам подарували слона, при тім, що ви самі голодуєте – такий подарунок не доречний і зовсім не на радість – слона треба годувати… Майже всі наші людські подарунки є саме такого ґатунку безвідповідальності, а в Бога все відповідає: Дар дається згідно спроможності кожного), то це означає, що ми вже можемо Його (Духа Святого) прийняти, вмістити, а це можливе тільки коли ми вже воскресли, зцілилися і вже здатні вмістити благодать Духа Святого. («Ще не було на них Духа Святого, бо Ісус ще не був прославлений», а в Ісусі весь світ – природа людська єдина – див. І ч.). Тобто, Церква свідчить, що ми вже воскресли (раз вже можемо вмістити Духа Воскресіння; подібне єднається з подібним), спасенні, зцілені (в Іпостасі Ісуса Христа – незлитно, незмінно, нероздільно та нерозлучно з’єднані з Богом), а це, у свою чергу, вказує, що смерть знищена (про це в наступних розділах).

Християни, члени Тіла Церкви, виражають у словах «Бог є Любов», «ми спасенні», «ми воскресли»… – досвід Реальності, яку вони живуть. Якщо все, що говорить Церква, правда, тоді стає зрозумілим безперестанний заклик до Радості, та що показовіше, «Радості ПОВНОЇ» та «ЗАВЖДИ Радійте!» (що можливе тільки за умови, коли діло спасіння «Звершилось!»). Але це все треба перевірити, бо «може вони вином молодим обпились» і тому говорять щось таке не сусвітне (абсурдне, безглузде)?! Але ні, християни кажуть, що «вони не п’яні, як ви думаєте, бо зараз третя година дня (9-та ранку – В.А.); але це те, що провіщав пророк Іоіль: “І буде в останні дні, – говорить Господь, – виллю Я від Духа Мого на всяку плоть… І буде: усякий, хто прикличе ім’я Господнє, спасеться”».

Необхідно, щоб християни пояснили «як це може бути», як розуміти те, що вони проповідують, які об’єктивні аргументи вони мають, щоб і я пересвідчився в правоті їхніх слів, або принаймні відповідально зміг би їм довіряти, поступово перевіряючи чи справді воно так! Бо якщо словесно вони не можуть пояснити факти (звичайно, без протиріч у теорії) та не мають плодів того, про що мовлять, – то немає про що з ними говорити. Але православні християни сміливі (стоять в істині) – твердять, що вчення в них найповніше (і доводять це в кожній дискусії, полеміці!) та плодів (об’єктивних аргументів) безліч.

Вас дивує, що інколи біля християнських істин (догматичних вказівок на Реальність), ставлю запитання-сумнів «якщо?» (напр., якщо є Бог? Якщо Бог є Любов? Якщо так є насправді, як кажуть православні християни?..). Мало хто і що може наговорити, нафантазувати. Тому: «Все досліджуйте», перевіряйте, питайте аргументи (звідки ти це взяв?), вимагайте логічності. (Та звітуйте перед собою: на якій підставі ви комусь довіряєте?! Наприклад, православним християнам – тільки тому, що вони себе так називають та кричать, що вони найбільше знають; я думаю, що це не є підставою їм довіряти! Нехай спочатку пред’являть аргументи, а потім будемо про щось з ними говорити!). І якщо це так, як говориться, то «Доброго тримайтеся»… (А то ми кажемо «Бог є», а живемо як безбожники; кажемо, повторюючи як папуги за кимось, «Бог є Любов», а живемо як язичники… То про що ми говоримо, коли про щось кажемо – переливаємо з пустого в порожнє?!).

Бог є Любов, а це означає, що Бог не ризикує, в розумінні, що Він не робить щось, не знаючи наперед результату, навгад (напр., творить свобідних істот і не знає, чи досягнуть вони повноти буття, обоження, Щастя чи ні?!). Любов завжди зряча, знаюча, відповідальна. (Тому, оскільки Бог-Любов творить свобідних істот, то знає, як їх допровадити до Повноти Буття!

Так, так, і враховує, наперед зваживши Свої сили, свободу тварних істот та їх можливість відмовитись від Бога (Повноти Буття) і вибрати небуття. Знає Бог, оскільки Він Любов, як заблудлих навернути до істини, як довести до Повноти, Завершення творіння Своє, коли Він буде все у всьому!).

Церква, коли промовляє, що Бог є Любов, то цю Істину якраз і свідчить тому, що вже відає повноту Буття (Воскресіння), свідчить про цю Істину із знання незворотного процесу обоження всього творіння (який почався з Благовіщення, коли Слово стало Людиною), або краще сказати: незворотного процесу одкровення Царства Божого, обоження у свобідних істотах, яке вже звершилося у Христі, першим плодом якого є Пресвята Богородиця, яка вже досягла обоження. Справді, Церква може ствердно щось свідчити, коли знає щось напевне, а не тільки бачить якийсь процес, кінець якого на сто відсотків не відомий. Церква не могла би свідчити, що Бог є Любов, якби все творіння вже не було спасенне, обожене, доведене до повноти Буття, до «міри росту Христового». Любов – це абсолютна відповідальність. Тому Бог, будучи Любов’ю, при створенні світу взяв на Себе відповідальність за все творіння – що ніщо не загине, а всьому подарує Життя Вічне! Якби ще хоча б одна істота була не спасенна, не обожена (не здатною вмістити Бога), то Церква не могла б сказати «Бог є Любов» (бо Церква, будучи Стовпом і утвердженням Істини, не може говорити неправду, а говорить тільки те, що відає), а максимум, що могла б сказати, що Бог Любить (бо ще спасає), але аж ніяк, що Він «полюбив до кінця». «По плодах їхніх пізнаєте їх», по плодах Церква пізнала Бога як Любов, у відповідальності, яку Бог проявив у спасінні та доведенні Творіння до завершення, обоження!

Сторінки: 1 2