У попередньому розділі ми говорили, що православні християни, спираючись на свій досвід (як вони стверджують), свідчать, що Щастя настало і Даровано нам. Тобто, що людина вже може бути Щасливою, жити повноту радості, свободи, істини. Але виходить якесь протиріччя – як може бути повнота (яка передбачає цілісність), поки існує смерть, як може бути повнота радості, поки є об’єктивне незворотне розставання (бодай на мить!)? Всі розповіді про Щастя бліднуть, розвіюються перед фактом смерті! Хіба православні цього не розуміють?! Розуміють, але дещо знають! Що саме? Що не існує вже смерті: «знищена   смерть   перемогою»!   Ви   посміхнулися   іронічно: «бідненькі, вже очевидних фактів не помічають – люди як помирали, так і помирають, цвинтарі закриваються не тому, що вже більше люди не помирають, а тому, що вже місця немає – потрібно новий відкривати…». А Церква, ніби не помічаючи цього очевидного факту, не перестає вже дві тисячі літ проповідувати, що смерті вже не існує?! Стоячи над гробом мерця, Церква в Радості пасхальній благовістить, що смерті не існує! В чому тут річ, про що Церква говорить, коли каже, що знищена смерть, що Вона розуміє під словом «смерть»? Відповідаючи на ці запитання, спочатку дещо зауважимо.

Все, про що говорить Церква, Вона говорить з точки зору вічності. Все земне, тимчасове Вона розглядає та пояснює у світлі промислу Божого, який іде з Вічності і туди ж все направляє, а про вічне Вона говорить часово-просторовими категоріями, беручи за основу образів (які вказують на Бога та Вічність) досвід людини тварного світу. Дет. про богослів’я Церкви в І ч.

В І ч. ми говорили, що Господь, створивши людину в стані невинності, помістив її в Рай (найкращі, які лише можливі умови; до речі, кожна людина щомиті перебуває в Раю! – див. Промисел Божий в І ч.), у якому вона мала вирости до святості, до обоження, до Боговтілення (яке можливе при абсолютній, смиренній, в любовному пориві самовіддачі людини Богові). Але людина заблукала, збилася із безпосереднього шляху, наміченого Богом, окресленого забороною відання доброго і лукавого, та вибрала «альтернативний» шлях до обоження – самообоження. Тільки вона ступила на цей богопротивний, лукавий (лукавим підказаний) шлях – відразу померла, почала існувати в небутті. Людська іпостась, замість того, щоб жити Іпостассю («їсти» іпостась іншого, що і відновилося в Євхаристії), Іншим почала жити (точніше існувати, бо життя – це спілкування в любові з іншими іпостасями), виживати за рахунок природи (яка створена з «ніщо», з «небуття»). Іпостась замість того, щоб визначати, вести природу до обоження, почала визначатися природою, яка в гріхопадінні (неправильній орієнтації іпостасі) зазнала катастрофи (що буквально означає: змінилася сама природа, стала іншою – з духовної зробилася плотською, із життєносної стала смертоносною). Але Бог-Любов, який відповідально врахував такий хід подій (можливість померти), підготував людині порятунок – зодягнув її у шкіряні ризи, тобто у тлінну форму існування (у які з часом і Сам планував одягнутися). Оскільки іпостась потрібно було привести до покаяння (до повернення до Бога), відвернути від природи, на яку вона почала надіятись і якою почала жити, – до іпостасного буття в спілкуванні з Іншими. І щоб людська іпостась пізнала свою тварність, не самобутність (увійшла у стан смирення) та оскільки іпостась «змішалася» з природою, то для того, щоб іпостась пізнала себе та змогла покаятись (побачивши мінливість, тлінність, ненадійність природи; та що в ній життя немає), зодягнув її в шкіряні ризи. Шкіряні ризи – це тлінна форма існування, із  стрибкоподібними метаморфозами (перетвореннями). Оскільки іпостась потрібно розбудити до життя (до бажання життя, яке стало можливим тільки в Новому Завіті), то іпостась має пройти через ряд потрясінь, відчутних змін єством, з яким вона «зрослася». Тому Господь у милості своїй розбив цю тлінну форму існування на три етапи, форми із трагічними переходами з однієї форми існування в іншу (мова йде про іпостасі, не утверджені Духом Святим, Новозавітною П’ятидесятницею). Отже, перша форма існування (І ф.) – це утробний період (в утробі матері), друга форма існування (ІІ ф.) – після народження і до гробу, третя форма існування (ІІІ ф.) – загробне «життя». Це новий шлях до сходження, одкровення іпостасі. Люди почали називати перехід із ІІ ф. в ІІІ ф. існування словом «смерть». Померти – це перестати існувати в якійсь формі існування (в чомусь) безповоротно. Померти для когось – це означає перестати для нього існувати. (Люди інколи про живих говорять, що вони для них померли, маючи на увазі, що в їхньому житті ті, яких вони вважають мертвими, не існують, ніякого значення не відіграють). Отже, перехід з однієї форми існування в іншу – це двозначна подія: одночасно смерть (припинення існування в одній формі існування) та народження (початок існування в іншій, в яку відбувається перехід). Помираю в І ф. – народжуюся в ІІ ф.; помираю в І ф. – народжуюся відразу в ІІІ ф. (коли дитя вб’ють в утробі – абортом, чи з інших причин відбудеться «відділення» душі від тіла; обірветься біологічне життя в утробі матері); помираю в ІІ ф. – народжуюсь в ІІІ ф. При кожному переході з однієї форми існування в іншу щось втрачаємо: в утробі – середовище (воду), пуповину…, в ІІ ф. – м’язи, жили, тобто пуповину землі та середовище… і йдемо в ІІІ ф. існування, досконалішу за другу, за аналогією (так само), як друга досконаліша за першу. (Неадекватна аналогія-притча: ракета, яка виходить на орбіту – від запуску і аж до виходу з поля земного тяжіння, поступово з набиранням швидкості щось скидає, втрачає, бо, якщо не схоче відпустити, – не подолає земне тяжіння). Як в ІІ ф. свобода та можливості самореалізації «абсолютні» по відношенню до І ф. існування, аналогічно ІІІ ф. існування – це вихід за простір і час, на зустріч лицем до лиця з Господом, – є досконалішою від ІІ ф., як та (ІІ ф.), своєю чергою, від І ф…

Отже, Церква, щоб якось пояснити, що відбулося в гріхопадінні (метафізичній катастрофі – відділення, відпадіння людини від Бога), позначила цю подію словом «смерть», яким головною мірою люди позначали припинення біологічного життя в ІІ ф. існування. Чому саме це слово взяла Церква, щоб позначити відпадіння людини від Бога? Бо смерть – це остаточна розлука, непоправна трагедія, людина рухається в абсолютне невідоме (і небуття, туди, звідки немає вороття). В цьому слові «смерть» страх і горе досягають свого максимуму! Це ми вже в Новому Завіті знаємо, що є вічне життя, що Бог є Любов, християни бажають перейти з ІІ ф. в ІІІ ф. існування як найдосконалішу, де вони будуть лицем до лиця з Богом. А в Старому Завіті про загробне життя нічого не знали, а якщо і пробували здогадуватися, то переважно в песимістичних тонах.

Отже, словом «смерть» Церква вказує на катастрофу відпадіння людини від Життя (від Бога) в існування у небутті (перехід з області Буття в область небуття). Бути мертвим – існувати в безбожному стані. Наприклад: коли Бог говорить Адаму, що якщо той згрішить, то смертю помре – мова якраз іде не про біологічну (фізичну) смерть, а про духовну (біологічною смертю Адам помер через 930 років). В посланні до колосян апостол говорить: «І вас, які були мертві у гріхах… оживив… простив гріхи». Стан людини, яка гріхами відірвала, відлучила себе від Бога, описується через образ фізичної смерті. Та сама тема звучить в посланні до ефесян: «І вас, мертвих через злочини і гріхи ваші, в яких ви колись жили за звичаями світу цього… мертвих за злочини, оживив із Христом, – благодаттю ви спасенні, – і воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі».

Отже, самі по собі шкіряні ризи – це благо, це від Бога даний альтернативний шлях одкровення особистості через переходи з однієї форми існування в більш досконалу (на відміну від монотонного райського стану). Смерть в одній формі існування жадана і бажана, за умови, що наступна форма досконаліша за ту, з якої хочу вийти (апостол Павло хотів, мріяв з ІІ ф. перейти в ІІІ ф. існування, щоб бути лицем до лиця з Господом. Тобто, ІІІ ф. – це остання метаморфоза в одкровенні іпостасного начала; коли дитина довго не народжується, то лікарі починають штучно провокувати роди (пологи) або робити (операцію) кесарів розтин – отже, знову смерть для утробного існування бажана і необхідна у свій строк). Отже, смерть біологічна не страшна, бо вона одночасно є і народженням. Смерть однозначна – це коли людина відірвана від Бога, це єдине, чого людина має боятися! Отже, проблема не в шкіряних ризах, а в тому, що людина опинилася поза Богом, без Бога. Шлях до Бога (навіть у правильному напрямку) після гріхопадіння до Боговтілення пролягав через «долину і тінь смертну» – де щастя просто не існує. Бо Щастя – це Бог, Життя в Бозі! А Бога на цьому шляху немає. Хто був праведний в ІІ ф. існування, то після смерті ішов на лоно Авраамове (це безбожний стан, який відкритий для прийняття Бога, тобто, це стан очікування спасіння та готовність прийняти його). Дві тисячі літ тому назад пролунало Євангеліє, що «З нами Бог», що людина і Бог знову єдине ціле. Прийнявши до кінця всі форми існування і всі стани відчуження, відізвання від Бога (навіть до сходження в пекло, крайню богооставленість). Всім своїм життям подолав смерть, а хресна смерть – це остаточна крапка в ділі зцілення (спасіння) – вже немає розривів, все вже пронизане присутністю Бога. Вже немає місця та стану, де б не було Бога. Велика П’ятниця – це Пасха Господня, у Неділю – явлення Воскресіння світові, а на П’ятидесятницю – актуалізація воскресіння в людських іпостасях (зокрема, як повнота обоження в Пресвятій Богородиці). Воскресіння почалося на Благовіщення, а завершилось    на    Голгофі,    як    свідчить    про    це    Господь:

«Звершилось!» Вже на всіх рівнях буття, людина здатна реалізувати своє життя як любов – боголюдським модусом існування – тобто, жити воскресіння. Віднині людина і Бог існують єдиним буттям в Іпостасі Ісуса Христа. В кожній формі існування людина вже може бути богом (Щасливою), бо Ісус Христос прожив людством всі три форми існування і не переставав бути Богом, Щасливим! В якій би формі існування не перебувала особистість: в утробі матері (наприклад, Іоан Предтеча сповнився Духа Святого ще в утробі матері) чи в цьому світі, чи за гробом («Є деякі з тут присутніх, які не зазнають смерті, доки не побачать Царство Боже, яке прийшло в силі»; апостол Павло взятий був до третього неба; сонми і сонми святих, які в ІІ ф. просіяли плодами воскресіння) людина може, здатна зустріти Бога (Щастя). Віднині цей шлях «шкіряних риз» знову пролягає через Рай, в Бозі звершується! Бог перемістив його (шлях) з області смерті (безбожництва) в глибини Святої Тройці. Бог знову нас повернув до Раю, але в стан незрівнянно кращий, ніж до гріхопадіння (бо творіння вже досягнуло повноти єднання з Богом). Ви скажете: «Чому Господь шкіряні ризи не скасував?» Бо це педагогіка для тварних іпостасей, школа смирення (детальніше див. І ч.). Отже, Господь смертю смерть подолав, пройшовши всі форми існування, останньою біологічною смертю завершилося наше спасіння. Тому і сказано: «Смертю смерть переміг»!

Розкажемо одну притчу:

В животі вагітної жінки розмовляють два младенці, один віруючий, а другий ні. Один запитує іншого: «а ти віруєш в життя після родів (пологів)?». Віруючий: «Звичайно, всім зрозуміло, що життя після родів існує, а тут ми для того, щоб стати сильними і готовими до того, що нас чекає потім». «Це все дурниці, ніякого життя після родів не існує – говорить невіруючий, – хіба ти можеш собі уявити, яким таке життя могло би виглядати». Віруючий: «Ну я не знаю всіх деталей, але там буде більше світла, радості, і ми будемо, наприклад, їсти своїм ротом». «Та це смішно, в нас є своя пуповина, і вона нас годує, а звідти ще ніхто і ніколи не повертався, життя просто закінчується родами». Віруючий: «Ні! Я не знаю точно, як буде виглядати наше життя після родів, але в будь-якому випадку ми побачимо Маму, і вона попіклується про нас». «Маму? – запитав невіруючий, – Ти віриш в Маму? І де ж Вона знаходиться (є)?». «Та Вона всюди, Вона навколо нас, а без неї ми ніщо». Невіруючий младенець: «Повна нісенітниця! Я не бачив ніякої Мами, і це означає, що її просто не існує!». «Ні! Я не згоден, тому що, коли все затихає, можна почути, як Вона співає, і відчути, як Вона гладить наш світ. Я вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після родів! А ти віриш?!»

В цій притчі багато центрів (вдивляйтеся при бажанні), а я її хочу використати, щоб трохи проілюструвати явища біологічної (метаморфози, переходу з однієї в іншу форму існування) та духовної (відпадіння від Бога в область небуття, пекельний стан) смертей, та яка з них є перепоною до Щастя, унеможливлює Його. З наведених вище роздумів ми повинні були зробити висновки, що саме по собі слово «смерть» ні про що достеменно не говорить, бо воно вказує тільки на початок амбівалентного (двостороннього процесу, процесу який має одночасно два значення, в залежності з якої позиції його розглядати) процесу: припинення існування в одній формі та початок існування в іншій, з точки зору однієї форми – це кінець, а в іншій – початок (це процес кінець-початок, смерть-народження). Отже, «смерть» – це вершина вектора смерть-народження (який вказує на рух кудись: для чого помираємо та куди народжуємося). Тому просто про «смерть», саму по собі, говорити неможливо (точніше сказати – немає сенсу; це те саме, що хотіти позначити якийсь процес (чи зрозуміти його, який позначений, виражений вектором) і говорити тільки про вершину вектора (просто про точку, абстракцію), не вказавши його напрямок (кінець) та абсолютну величину). Тому, як тільки ми починаємо говорити про «смерть», ми відразу маємо говорити і про «народження» (щоб розуміти – початком чого є подія, яку ми позначаємо словом «смерть», початком добра чи зла, перехід в досконалішу форму існування, стан чи ні, здобуваємо чи втрачаємо в процесі, який починається «смертю»?!). Є дві категорії подій «смерть- народження»: які наближають істоту до Щастя (та є сходинками на шляху до обоження) чи віддаляють від Нього. (Якщо бути точнішим – то кожна мить нашого існування в просторі та часі – це є подія смерть-народження: смерть для минулого та народження для майбутнього – але ми зараз говоримо не про це). До першої категорії, де смерть – це є велике благо, бо є початком руху до ще більшого блаженства, належать: смерті-народження, які мають місце в існуванні людини в «шкіряних ризах» та смерть-народження, яке має місце в Християнському Таїнстві Хрещення та Миропомазання. До другої категорії належить смерть-народження, подія-катастрофа – відпадіння людини від Бога: смерть для Божественного, в Дусі Святому, життя та народження в пекельну, безбожну форму існування; і коли людина грішить смертним гріхом («гріхом на смерть») і не кається в ньому – рухається в протилежний бік по відношенню до Щастя.

Розглянемо першу категорію, а саме смерті-народження в області «шкіряних риз». Спершу зауважимо, що в «шкіряні ризи» зодягнув людину Бог, давши їй благословенний, альтернативний шлях одкровення іпостасного начала (на противагу гріховному шляху, який людина самочинно, у непослуху Богу, вибрала, знехтувавши райським, даним Богом, як найкращим), шлях, який веде до спасіння, сприяє йому. Шкіряні ризи – це велике благо для людини в пострайському стані (Бог є Любов, і тільки Любов)! Ми говорили, що кожна наступна (І, ІІ, ІІІ ф.) форма існування є досконалішою за попередню (тобто людина отримує набагато більші можливості та свободи для самореалізації, ніж в попередній формі існування). Наприклад, метелик так само існує в трьох формах: спочатку народжується як яєчко, потім помирає для існування в яєчку та народжується для існування як гусінь (черв’ячок), потім помирає для існування як гусінь та погребається в коконі, з якого у свій час вилітає прекрасний метелик; в І ф. метелик міг бути тільки в яєчку, на одному місці (нерухомий у просторі), в ІІ ф. він міг уже повзати, а в ІІІ ф. може вже літати; з кожним перетворенням (метаморфозою) починає існувати в більш досконалій формі та з більшою свободою (можливість лежати тільки на одному місці, потім вже можливість повзати, а потім можливість літати; як (здатність) повзати незрівнянно краще, ніж бути нерухомим яєчком, так здатність літати надає незрівнянно більшу свободу та можливості, ніж повзати… Кожна метаморфоза – це благо і рух до повноти. Цей приклад ще годиться для ілюстрації Таїнства Воскресіння тварних істот. Отже, смерть-народження як біологічний процес для істот є великим благом, тобто смерть в даному контексті є великим, бажаним благом (як початок процесу народження, який веде до більшого блага).

Чому ми сумуємо, коли переживаємо біологічну (метаморфозу в області шкіряних риз) смерть? Тільки тому, що ми не бачимо її як процес народження в досконаліший, щасливіший світ; ми бачимо тільки смерть (а сама по собі вона страшна та потворна – бо є рухом в небуття) і, на жаль, не розуміємо, чи не хочемо, чи не можемо побачити кінець вектора, який вказує на Благо. Проілюструємо перехід з однієї форми існування в іншу. В утробі матері щасливо, радісно, дружно проживають два близнюки. І ось настає час переходити (померти для утробного життя та народитися в позаутробне) в позаутробну форму існування. І ми бачимо картину: один близнюк залишається, а інший покидає цей утробний світ, в якому вони разом жили. Для того, хто залишився в утробі, ця подія – трагедія, непоправне, як він думає, горе: брат помер, смерть розлучила їх навіки… А для батьків, рідних – радість велика – нарешті народилося дитятко на світ. Отже, одна і та сама подія (смерть-народження) для одних (хто «втрачає») – непоправне, невтішне горе, а для інших (хто «набуває») – невимовна радість, а для самого «винуватця» цієї події – велике благо! Отже, якщо є православне відання, то мають радіти всі: і винуватець, і ті, хто втрачають, і ті, хто набувають, – бо для всіх ця подія є Великим Благом (це промисел Бога-Любові, Таїнство, за яким усім учасникам однієї і тієї ж події, яка від них не залежить, твориться Велике Благо: всім разом і кожному осібно!). Аналогічно міркуємо про перехід з ІІ ф. в ІІІ ф. існування. Церква Христова, відаючи Бога як Любов і тільки як Любов та споглядаючи Його промисел (втілену Любов в опіці про людину та всесвіт), погребіння усопших (відправну точку процесу переходу з ІІ ф. в ІІІ ф. християни називають не смертю, а успінням) звершує в Пасхальній радості, в білих (світлих, а не чорних, темних, траурних, які вказують на горе) ризах, із запаленими свічками, як символами воскресіння. Бо знає, що біологічна смерть- народження (зараз ми не говоримо про самогубство, яке стається із ініціативи людини, а тільки про промисел Божий (те, що приходить без ініціативи людини), який потрібно вчасно та правильно сприйняти) в «області шкіряних риз» – це благо для людини (а як вона цим благом скористається – во благо собі чи ні – це інше питання) і ця подія, будучи промислом Божим (Який є Любов), найкраще для всіх: для усопшого (настав час переходу – він дозрів до максимуму, якого міг досягти; подальше перебування в ІІ ф. для нього буде рух вниз, від Щастя), для тих, хто «втратили» (а насправді, цього не знаючи, набули, – бо їхній друг став ще багатшим даруваннями і потенціями, щасливішим) та для тих, хто набув (для небожителів, мешканців ІІІ ф. існування, куди народжується усопший)!

Церква в одній із колінопреклонних молитов на П’ятидесятницю, коли молиться за всіх від віку спочилих усопших, промовляє: «… Бо ж смерти не існує, Господи, для рабів Твоїх, коли ми покидаємо тіла наші і до Тебе, Бога нашого, відходимо, бо це лише перехід від жалюгідного життя до кориснішого і солодшого, до заспокоєння і радості… (виділено – В.А.)».

«Блаженна (яка веде у Щастя) путь (смерть-народження з ІІ ф. в ІІІ ф. існування – В.А.), якою ти сьогодні йдеш, душе (людино – В.А.), бо приготовано тобі місце упокоєння (спокою, миру, шалому – повноти благ – Щастя. – В.А.)» – такими словами Церква звертається до усопшого (та щоб підбадьорити осиротілих людей, які ще не оголошені, не просвічені світлом Євангелія Христового) під час звершення чину похорону. Тобто, людина (зауважимо: слово «душа» вживається тут не в розумінні язичницькому, як складова людської природи, як якась субстанція: людина = душа+тіло. Це язичницькі фантазії, які роздерли людину на дві складові – душу і тіло, з яких одне тимчасове, а інше вічне, одне меншвартісне, а інше найцінніше – це все фантазії та мріяння плотського ума! Церква говорить про іпостась та природу, яка терпить певні метаморфози; а в природі Вона ніколи не порпається, бо життя не в природі, а в Особистості та іпостасному спілкуванні з Іншими! Отже, душа в православ’ї, яке вкорінене в Біблійній вірі, – це людина в її цілісності; тіло – аналогічно – це «Я», людина в її цілісності та об’єктивності. Душа = життя; життя переходить в досконалішу форму, на новий, вищий рівень існування) переходить в ІІІ і останню ф. існування (в ІІІ ф. існування – ще більше потенцій і можливостей для нас – в розумінні існування, тобто, володіння природою) – в краще йде і блаженна ця путь, яка веде в мир, спокій (ці терміни вказують не на пасивність, сон, а на повноту блаженства, яке є наслідком динамічного спілкування з Богом та святими!). А у що ми перетворили перехід в ІІІ ф. існування?! – В: «плачу і ридаю» в язичницькому розумінні (прп. Іоан Дамаскін не про цей плач і не про це ридання писав!). Смерть (на будь- якому етапі) для грішника, який не кається, а озлобляється – страшна, бо веде від Щастя; а для праведника, який кається і рухається до Бога (за Богом), – благо, бо є переходом від сили в силу. Смерть сама по собі є бажана і необхідна. (Коли дитина довго не народжується – то лікарі штучно стимулюють пологи, або навіть насильно витягують дитя на світ – роблять операцію кесарів розтин!). Християни мріють, щоб чимшвидше настала для них ця мить (смерть-народження), бо знають, куди та до Кого йдуть, і Кого побачать лицем до лиця (Того, за ким сумували все життя: «прийди, Господи Ісусе», «Чекаю (з нетерпінням – В.А.) воскресіння мертвих і життя будучого віку», «хочу розрішитися та бути з Христом», всі християни з благоговійним трепетом та невимовною радістю чекають тієї миті, коли вони підуть до Отця; зауважу: християни, а не ті, які називають себе «християнами» і на підтвердження показують свідоцтво про те, що над ними звершили чин хрещення та вони ретельно виконують всі церковні правила та устави – це не християни, якщо крім цього (або без цього) в них немає відання «поклоніння в дусі та істині»; це релігійні люди, які нічим (кращим, бо гіршим – приклади не треба й наводити) не відрізняються від релігійних язичників).

При нагоді зауважимо, що якщо ми на похороні сумуємо (смутком смерті), то сумуємо, як язичники, «які не мають надії», які перебувають в темряві невідання (і про Бога, і про вічне життя…). Це плотський, егоїстичний смуток та горе (людині стало краще, з гіршого перейшла в краще, в більш досконале; людині стало краще, а в нас горе – це від невідання та від егоїзму, за себе думаємо: як я тепер буду без неї, без нього (ніби їх уже немає?! Це язичницьке уявлення про смерть!), а не за усопшого – як йому, їй там?!). Єдиний допустимий «смуток» для християн (які «Завжди радіють», принаймні, намагаються! Бо в кожного своя міра відання) – це смуток розлуки, розставання, але аж ніяк не смуток смерті, безнадії, безвиході. Щастя неможливе там, де присутній руйнівний смуток (смерті, безвиході з тієї чи іншої ситуації – плотський, народжений через невідання Бога-Любові та промислу його). Смуток розставання (до часу, а не назавжди, як у язичників) тому, хто має православне відання, навпаки, додає відповідальності (а де збільшується відповідальність – там збільшується любов, бо відповідальність є складовою Любові – див. вище) – у молитві та милостині за усопшого. Рух до Щастя не припиняється – любов зростає: чоловік росте (у відповідальності та вірності) в любові до дружини (усопшої) і навпаки!

Отже, смерть біологічна (точніше смерть-народження як перехід з І ф. в ІІ ф., з ІІ ф. в ІІІ ф. або, на крайній випадок, по невимовній милості та премудрості Божій, з І ф. в ІІІ ф.) – це органічна складова на шляху (який подарував людству Бог- Любов) до Щастя, бажана та необхідна (у свій час, строк). Це благо, яке веде до Блага! Тому їх (смертей-народжень, переходів з І в ІІ, з ІІ в ІІІ…) «долати» (знищувати, поки вони виконують свою функцію; «шкіряні ризи» не заважають бути щасливим, а навпаки, сприяють Щастю, тому Господь їх не упразднив (не скасував)! Шкіряні ризи – це процес виведення іпостасі на «орбіту» Божественного Іпостасного Буття, старт у просторі та часі, а мета – вийти з поля тяжіння тварності у вічність свободи та Блаженства. Тому їх («шкіряні ризи»), поки вони дієві, ніхто до часу не відміняв! А що тоді таке Воскресіння?! Про це нижче та в наступному розділі) не потрібно, а слід правильно    зрозуміти    та    правильно    ставитися    до    них, «користуватися», «носити шкіряні ризи» (що і роблять християни самі та пояснюють, благовістячи, світові) – та не боятися того, що приносить благо та веде до Щастя!

Сторінки: 1 2