«Ісус сказав їм (юдеям – В.А.) у відповідь: істинно, істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили знамення, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо назнаменував Його Отець, Бог. Вони сказали Йому… Батьки наші їли манну в пустелі, як написано: хліб з неба дав їм їсти. Ісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам: не Мойсей дав вам хліб з неба, але Отець Мій дає вам істинний хліб з небес. Бо хліб Божий є той, який сходить з небес і дає життя світові. На це сказали Йому: Господи! Завжди давай нам хліб цей. Ісус сказав їм: Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги. Але Я вам сказав, що ви хоч і бачили Мене, та не віруєте. Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде; і того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть. Бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Який послав Мене. Воля ж Отця, Який послав Мене, є та, щоб з усього, що Він дав Мені, нічого не погубити, а все те воскресити в останній день³⁶. Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне; і Я воскрешу його в останній день. Ремствували на Нього юдеї за те, що Він казав: Я є хліб, який зійшов з небес… Ісус сказав їм у відповідь: не ремствуйте між собою. Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його; і Я воскрешу його в останній день. У пророків написано: і будуть усі навчені Богом. Кожен, хто чув Отця і навчився, приходить до Мене. Це не значить, що хтось бачив Отця, хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця. Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, має життя вічне. Я є хліб життя. Батьки ваші їли манну в пустелі – й померли. Це ж є хліб, який сходить з небес, той, хто його їсть, не помре. Я – хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу. Тоді юдеї почали сперечатися між собою, кажучи: як Він може дати нам Плоть Свою їсти? Ісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене. Цей і є хліб, який зійшов з небес. Не так, як батьки ваші їли манну і померли; хто їсть хліб цей, житиме повік… Дух оживляє; плоть аніскільки не допомагає» (Ін. 6)³⁷.

«Ісус сказав… Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого… Хто бачив Мене, той і Отця бачив… Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені… Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей. І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Духа істини… Того дня (на П’ятидесятницю, коли Дух Святий зійшов на Церкву учеників та сходить на тих, хто стає членом Тіла Христового – В.А.) дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас. Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій; і Я полюблю його і явлюся йому Сам… Хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього» (Ін. 14).

«Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар… Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть… Як полюбив Мене Отець, так і Я полюбив вас; перебувайте ж у Моїй любові. Якщо заповідей Моїх дотримаєтесь, то будете в любові Моїй, як і Я, дотримавшись заповідей Отця Мого, перебуваю в Його любові. Це сказав Я вам, щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша буде повна. Це є заповідь Моя, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15).

«Ще трохи, і ви вже не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене, бо Я йду до Отця… Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде… Ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас. І в той день ви не спитаєте Мене ні про що… Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир. У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16).

«Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа. Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого – славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу… Я… благаю… за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них… Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми… щоб вони мали в собі радість Мою повну… Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ… Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене. Отче! Ті, кого Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше від створення світу. Отче Праведний! І світ Тебе не пізнав; а Я пізнав Тебе, і ці пізнали, що Ти послав Мене. І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них» (Ін. 17. Виділено мною – В.А.).

«Я (Ісус Христос – В.А.) заповідаю вам, як заповів Мені Отець Мій, Царство, щоб ви їли і пили на трапезі Моїй у Царстві Моїм» (Лк. 22).

«Прийміть, споживайте – це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів… Пийте з неї всі – це є Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів… Це чиніть на спомин про Мене, бо кожного разу, коли споживаєте Хліб цей і п’єте Чашу цю – звіщаєте Мою смерть, визнаєте Моє воскресіння… Отже і ми, Владико, споминаючи (цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося) спасенні Його страждання, Животворчий Хрест, триденне погребіння, воскресіння з мертвих, на небо вшестя, праворуч Tебе, Бога й Отця, сидіння і славне та страшне Його друге пришестя, Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все…» (див. Мф., Мк., Лк., Ін., 1 Кор., Іоан Золотоустий, Василій Великий).

В попередніх розділах ми мали змогу (звичайно, за умови неупередженого ставлення до написаного!) почути, про що свідчить та що проповідує Церква³⁸, а саме, що Щастя настало і дароване нам, та вже віднині всі, хто захочуть Жити, Блаженствувати, – можуть «тут і зараз» бути Щасливим! Природно виникає питання: Де можна пізнати (від-відати, з- відати) та причаститися Щастя, щоб хоч на мить пережити його?! Що робити, щоб завжди бути Щасливим?! Церква свідчить, що пізнати Щастя і бути (нескінченно – на віки віків) Щасливим можна тільки перебуваючи в Церкві (в Євхаристії – відається Царство Боже, а в Євхаристійному (= Церковному) житті – безнастанна актуалізація причастя Щастю, Царству Божому – дет. нижче)! Церква є Щастя, тому Щасливим можна бути тільки в Щасті, в Церкві! Спробуємо вказати на тінь реальності, яку християни називають (на яку вказують) словом «Церква» (ми говоримо про тінь реальності, а не про саму реальність, для того, щоб залишатися в межах православного богослів’я, яке завжди апофатичне, тобто таке, яке не дозволяє уму раціоналізувати, об’єктивувати, опредметнити (через що створюється ілюзія володіння, знання) динамічні іпостасі енергії, через які ми отримуємо заклик до спілкування та стосунків в особистісній неповторності з Іншими Іпостасями; іншими словами, слово мовиться не для того, щоб «знати», а для того, щоб запросити до спілкування, до відання реальності, на яку вказує слово, до переживання реальності, до якого кличе слово краси (у грецькій мові «краса» і «кликати, запрошувати» (та Церква «еклесія» – від слова «кало» – кликати, призивати) – це спільнокореневі слова; логос (слово) краси – це заклик до спілкування, а не до об’єктного володіння красою; метою є не краса, а Красивий(-ва), тобто Інший, який кличе до спілкування-відання красою): вербального слова, музики, фарб, жестів тощо).

В першому посланні до Коринф’ян апостол Павло вживає термін Церква (див. 1 Кор. 11, 16 і 18), але він цікавим чином поєднує термін Церква із зібранням вірних для звершення Божественної Євхаристії. Він говорить: «Коли ви збираєтесь в церкву» (1 Кор. 11, 18), маючи на увазі продовження фрази: «для звершення Божественної Євхаристії». Очевидно, є певний зв’язок між тим, що Апостол називає церквою, і «зібранням для звершення Божественної Євхаристії». Тому і термін «церква» вживається, в основному, для Помісної Церкви (парафії села, міста – В.А.), хоч поширюється, звичайно, і на «кафоличну» (в розумінні об’єднання всіх помісних церков (помісних євхаристійних зібрань) – В.А.) Церкву.

Цей зв’язок можна побачити в подальшому і у св. Ігнатія Антіохійського, і у св. Іринея Ліонського, і у св. Кіпріана Карфагенського, прп. Максима Сповідника і аж до св. Миколая Кавасили (XIV ст.), у якого ми вперше зустрічаємо означення Церкви. Роблячи спробу дати означення, що таке Церква, св. Миколай Кавасила говорить, що «Церква визначається», тобто міститься, «в таїнствах». Більш детально роз’яснюючи своє висловлювання «в таїнствах», він пише: «Якщо б хтось міг побачити Христову Церкву, він побачив би не що інше, як саме Тіло Господнє». Причому він висловлюється рішуче, вживаючи вираз «не що інше», тобто «тільки» Тіло Господнє, «тільки»

Божественну Євхаристію³⁹. І далі він говорить: «Тому немає нічого неймовірного в тому, що Церква визначається в таїнствах»⁴⁰, тобто немає нічого дивного в тому, що Церква ідентифікується в своїх таїнствах. Говорячи про «таїнства», як це видно із наведених вище уривків, він має на увазі не ті сім таїнств, про які ми читаємо в катехізисах, а Божественну Євхаристію. «Таїнства» є Євхаристія. Подібно до того, як ми говоримо на Літургії: «Станьмо побожно, прийнявши Божественні, Святі, Пречисті, Безсмертні, Небесні і Животвоpчі Страшні Христові Тайни…», – і всі слова вживаються у множині, вказуючи на те, що сьогодні ми називаємо Божественною Євхаристією.

Отже, Церква – це Боголюдське Таїнство (де Бог і людина живуть одним життям); це єдинство людської природи в Іпостасі Ісуса Христа, та множинність людських іпостасей в Благодаті Святого Духа (тобто, Іпостасне єдинство Божественної та людської природи в Іпостасі Сина Божого Ісуса Христа та множинність іпостасей Божественних та тварних, які перебувають у взаємній Божественній Троїчній Любові, у взаємній перихорезі, взаємопроникненні: Я в Тобі, а Ти в Мені… кожна Іпостась в кожній… всі в одній (кожній), і одна (кожна) у всіх…). Християни свідчать, що це Боголюдське Таїнство, Таїнство Церкви актуалізується в Божественній Євхаристії, в причасті Тіла і Крові Господа Ісуса Христа, у споживанні Іпостасі Сина Божого. Це прекрасно зображено на одній із словесних Ікон, написаних християнами, а саме Євангелії від (згідно зі свідченням) Іоана Богослова, яке в своїй сутності є зображенням суті Церкви, тобто Божественної Євхаристії (на відміну від синоптичних Євангелій, в яких іконічно зображається зовнішня сторона Таїнства Євхаристії). Господь свідчить, що мета приходу Сина у світ полягає в тому, щоб усьому, що дав Йому Отець, Він дав життя вічне. «Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога (Отця – В.А.), і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа». Отже, бути Щасливим, тобто мати Життя Вічне, за свідченням Господа, – це відати (пізнати) Отця та Сина. А це тотожно тому, про звершення чого (мета існування всього сущого) молиться Господь: «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине… щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності». В іншому місці Син говорить, як досягається Життя Вічне, Щастя: «Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне… хто вірує в Мене, має життя вічне. Я є хліб життя… Це ж є хліб, який сходить з небес, той, хто його їсть, не помре. Я – хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу… якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне… Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене. Цей і є хліб, який зійшов з небес… хто їсть хліб цей, житиме повік». Отже, Господь прямо і однозначно свідчить, що Життя Вічне, Щастя досягається тільки через споживання Хліба Небесного (Тіла і Крові Сина Божого Ісуса Христа), Хліба Живого, Іпостасного, а хто не споживає Небесну Їжу (Іпостась Логоса), той не має життя в собі. «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене». Отже, за словами Господа Життя Вічне (відання Отця і Сина) звершується для кожної тварної іпостасі на Євхаристії, коли вона, споживаючи Іпостась Сина (під видом Хліба і Вина в ІІ ф. існування), в Ньому перебуває, і Син в ній, але Отець і Син єдине: Отець в Сині і Син в Отці, тому, відаючи в Євхаристії Сина, відаємо і Отця!.. Отже, Життя Вічне, Отця і Сина пізнаємо в Божественній Євхаристії! Син свідчить, що ніхто не приходить до Отця (не стає Щасливим, не досягає повноти буття), як тільки через Сина! Церква – це Тіло Сина – Євхаристія! Син живе Отцем, та хто їсть Сина, житиме Отцем через Нього. Тварні іпостасі входять в повноту буття через Сина, мають доступ до Отця тільки в Сині Духом Святим. Тому Євхаристія і є Таїнством Церкви! Царство Боже – це коли всі єдине, а це абсолютне єдинство звершується в Євхаристії, коли ми (тварні іпостасі) відаємо («їмо») Христа і в Ньому Духом Святим пізнаємо Отця, вливаємось в потік Божественного Іпостасного Троїчного Життя (перехорезу Божественних Іпостасей та іпостасей святих: кожна Іпостась (в тому числі Три Божественні) у всіх Інших, та всі Інші Іпостасі (в тому числі Три Божественні) в ній; кожна Іпостась перебуває в кожній Іпостасі – це Таїнство Церкви, Таїнство Вічного Іпостасного Життя – Жертовної, Кенотичної, Троїчної (давати, приймати і «не бути» заради Інших – див. І ч.) Любові).

Що зробити для того, щоб успадкувати життя вічне (увійти у володіння Даром обоження, стати іпостассю Церкви)? За свідченням Ісуса Христа потрібно: вірувати в Сина Божого, відати Його, бути з Ним єдине, а це досягається в Божественній Євхаристії, коли ми їмо Христа і Він в нас перебуває, а ми в Ньому!

Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Сина, і Син являє Отця кому хоче і як хоче⁴¹. Для причастя тварних іпостасей до повноти Буття Господь установив Таїнство Божественної Євхаристії, в якому відбувається явлення та пізнання Отця (повноти Божественного Троїчного Життя). На Божественній Євхаристії, споживаючи Сина, отримуємо доступ до Отця⁴². Де можна спожити Сина? – В Церкві, тобто в громаді вірних, яка зібралася на Євхаристію!

Тварний світ досягає свого завершення, досконалості, блаженства в Церкві, тобто в Божественному єдинстві: «щоб усі були єдине…», і в цьому Троїчному єдинстві були Щасливі, Блаженствували. Господь Ісус в собі об’єднав тварну і нетварну природи іпостасним єдинством (незлитно, незмінно, нерозлучно і нероздільно) – вся тварна природа (космос) існує Божественно. Тепер залишається тварним іпостасям увійти в це Іпостасне єдинство, прийняти цей Дар обоження і жити згідно «природи» (яка існує Божественно в Іпостасі Сина), тобто Божественно, Іпостасно (стати іпостассю Церкви – Боголюдської реальності).

Отже, Церква – це те, що від тварних іпостасей не залежить, – Вона є як данність, як Дар обоження, воскресіння (можливість отримати доступ до Отця). До цього Таїнства Церкви (Іпостасного єдинства Боголюдської реальності та Іпостасного Троїчного Божественного Життя) можна тільки причаститися, можна тільки стати учасникам цього Таїнства Життя Вічного, але його не можна ні придумати, ні створити – це не від людей і ангелів («Людям це неможливо, але Богові все можливо»), це Божий Дар, який не можна ні заслужити, ні вимолити, ні випросити, а тільки прийняти в Євхаристії (з грец. вдячність, благо-даріння). Дар приймається тільки в стані благо-даріння (= євхаристія, вдячність). Вдячність, благо-даріння (правильна відповідь на дар) – це єдиний стан, в якому іпостась здатна прийняти та засвоїти Дар. Тому і суть Церкви, головне завдання якої долучати тварні іпостасі до Життя Вічного, допомагати їм прийняти Дар Обоження, Воскресіння, – Таїнство Євхаристії (прийняття у благо-дарінні Дару Спасіння, стяжання Духа Святого).

Церква народилася на Благовіщення (коли «Слово стало Тілом», утворилося Тіло Христове), а на П’ятидесятницю до Церкви долучилися перші тварні іпостасі – Пресвята Богородиця та сонм апостолів (в день П’ятидесятниці, в цьому Таїнстві хрещення Духом Святим Богородиця стала іпостассю Церкви – тобто воскресла, обожилася, повністю (все-ціло, кафолично) прийняла Дар Життя Вічного, стала «повноцінним» учасником Життя Пресвятої Тройці). Перед тим, як долучити тварні іпостасі до Тіла Церкви (перед Таїнством хрещення Духом Святим), Господь спочатку оголосив їх. Він сорок днів являвся ученикам та говорив їм про таїни (насамперед про Євхаристію) Царства Божого (= Церкву), а потім охрестив (занурив у глибини Божественного Іпостасного Троїчного Життя) їх Духом Святим (народив їх у Церкву, прищепив до Тіла Церкви). Далі ученики Христові, живучи Євхаристійним (= Церковним) життям, повинні були вростати в Тіло Христове, виростати до міри росту Христового, щоб стати іпостассю Церкви. Це довгий і болісний процес кенотичного самозречення гріховної індивідуальності- егоїзму та набуття особистісного способу існування як Бог- Тройця. Гріх автоматично в хрещенні нікуди не дівається – апостоли, наприклад, після П’ятидесятниці грішили: Павло та Варнава посварилися і розлучилися (див. Діян.), Петро лукавив (див. Гал.), а апостол Іоан Богослов взагалі говорить, що якщо ми кажемо, що гріха не маємо, то ми обманюємо себе, або в іншому місці говориться: «ми багато грішимо». А гріх – це не обов’язково щось «страшне», це і неповнота, і невідання, не кажучи вже про «промахи» звичайні – «не на смерть».

Ми   в   І   ч.   говорили   про   «Церкву»   та   «церкву».   Під «церквою» ми домовилися розуміти людську складову Боголюдської реальності, Тіла Христового (= Церкви), тобто тих, які прищепилися (через Таїнство Хрещення та Миропомазання або, якщо відпали від Церкви, – через Таїнство Покаяння та Сповіді) до Тіла Церкви, та почали процес освоєння Богу (ставати Богові рідними, кровними, своїми) та засвоєння Дару Життя Вічного, Благодаті Духа Святого (воіпостазувати цю Боголюдську реальність – повноту Божества по благодаті, Яким живе тварна природа в Іпостасі Христа; всеціло воіпостазувати, засвоїти дві природи Людську та Божественну по Благодаті). Ми не говоримо про дві церкви, як дві різні субстанціальні реальності (як роблять сучасні несторіани (єресь, яка стверджувала, що в Христі є дві особи – земний Христос і Небесний, які на короткий час, за земного життя Ісуса з’єднались і розлучились на Голгофі) – є «церква небесна» справжня, свята і «церква земна» грішників, яка хоче дотягнутися до «церкви небесної», орієнтується на неї). Церква одна, єдина! Це – Боголюдське Таїнство (Євхаристія), до якого можна причаститися, членом якого динамічно можна бути, та від якого можна відпасти! Церква – це Таїнство Іпостасного Троїчного Життя, реальність абсолютної свободи, де немає й тіні статики, механічності, магічності. Бути членом Церкви, причасником Євхаристії – це динамічна дія, а не одноразова по-дія. Господь сказав: хто буде їсти (а не один раз з’їсть) Тіло Моє і питиме (а не раз вип’є) Кров Мою (= Мене; перебуватиме в Моїй пам’яті в Царстві Божому; перебуватиме в Мені, а через Мене в глибинах Святої Тройці), той матиме Життя (Вічне) в самому собі, буде джерелом Води Живої, Духа Святого (стане «власником» Божественної природи по благодаті; стане джерелом благодаті!), буде Щасливий. Отже, сказано: не з’їв і випив Христа, а: їсть і п’є – тим самим вказуючи на неперервний процес з певним ритмом. Так само, як ми для того, щоб існувати біологічно в ІІ ф. повинні їсти й пити регулярно: поїв – засвоїв, поїв – засвоїв… аналогічно, для того, щоб жити Життям Вічним, бути членом Церкви потрібно їсти Христа (Хліб Небесний, Хліб Життя Вічного) в Євхаристії – в ІІ ф. причащатися Євхаристії регулярно через певний проміжок часу (мінімум один раз на тиждень у Воскресний день та «бажано» не частіше один раз на день – Їжу ж потрібно засвоювати, а на це в ІІ ф. потрібен час!).

Слово стало людиною у всьому подібною нам, крім гріха, щоб ми отримали Святого Духа, Який зробить нас богами, повністю подібними до Нього, крім нетварної природи. Світ у всьому його різноманітті покликаний увійти в Єдину Церкву, щоб стати богом (існувати іпостасно як Бог – В.А.) у всіх його проявах в Царстві Небесному. Звідки і сама назва Церкви ЕКЛЕСІЯ – скликання, зібрання (від дієслова «кало» – скликати, запрошувати, призивати). Церква – це зібрання покликаних («Не ви Мене обрали, а Я обрав вас») Духом Святим на Євхаристію, Таїнство Царства Божого, Таїнство вічного життя (відання Отця, Сина і Духа Святого). Господь наш Ісус Христос, Логос Отця, не перестає призивати в Церкву: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої»; «Ось стою і стукаю…», «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені і Я заспокою вас. Навчіться від Мене… і знайдете спокій»… Господь кличе безпосередньо кожну людину, але чують Його голос одиниці, та зазвичай через апостолів, місіонерів – через людину, через оголошення. Коли навіть Дух Святий торкнеться струн душі – Бог відсилає до людей (напр.: ап. Павло (ще тоді – гонитель Савл) на дорозі в Дамаск, римський сотник). «Хто голос Його чує – іде за Ним і в Ньому знаходимо пасовище Духа Святого». Христос – Двері, через (у) які входимо до Отця. Всі, хто почули голос та відгукнулися на нього словом «так» і пішли за Ісусом, – утворюють Церкву, Євхаристійну спільноту, яка в цьому Таїнстві перебування у Христі («хто в Євхаристії, їсть Мене – той в Мені»). Притча про званих на вечерю – Кличе на Євхаристію (на вечерю, трапезу) всіх («Багато покликаних»), а приходять тільки ті, які самі себе обрали (відгукнулись) і сказали своїм життям «так».

До Церкви належать ті, які пережили Духа Святого і вірні цій благодаті. Ті, які не пережили Духа Святого, але виконують заповіді Божі – вони праведники, які перебувають в області до- віри (див. нижче) – вони оголошені і готуються до вступу в Церкву. (До оголошених належать і формально хрещені, і ті, які стали невірними – відпали від Церкви. Вони покаянням – другим хрещенням – входять в Церкву, повертаються в Неї, примиряються та з’єднуються з Тілом Церкви).

В Церкві тільки той, хто живе Євхаристійним життям (ритм його духовного життя задає Євхаристія, тобто члени Тіла Христового живуть від Євхаристії до Євхаристії!).

Нагадаю, що це члени Церкви (християни) свідчать, що вони відають в тому, що вони називають словом «Церква». А чи так воно чи ні?! – перевіряти слухачам проповіді. Моє завдання – щоб Ви розуміли, про що говорять (свідчать) християни, до чого закликають, що пропонують та проповідують, що розуміють під тим чи іншим словом (на яку реальність вказують тим чи іншим словом). Та не забуваймо, що «слова» – це область до-віри, а не віри, відання, пізнання іпостасного (що і є справжнім).

Хто в Церкві? В ІІ ф. існування (вона насамперед і має нас цікавити) – той, хто долучився до спільноти тих, які раніше за нього увірували (хрестилися Духом Святим в Тіло Христове) і разом з ними (всі святі, в якій би формі існування не перебували: в ІІ чи в ІІІ) живе Церковним, тобто Євхаристійним життям (їсть і п’є Іпостась Христа не рідше одного разу на тиждень та згідно ритму духовного (євхаристійного) життя громади). Хто не в Євхаристії – той не в Церкві! Бо бути в Церкві – це жити Євхаристійним життям громади вірних!

В Символі Віри Церква, устами кожного члена Тіла Христового, сповідуючи свідчить: «Вірую⁴³ в Єдину, Святу, Соборну, Апостольську Церкву». Єдина – бо є одна Боголюдська реальність, до якої долучаються, причащаються (або відпадають) тварні іпостасі. Свята – бо все в Церкві існує Божественно (в Божественній Іпостасі Логоса, Ісуса Христа). Бог Святий, і все, що Боже, відділене для Бога, подароване Богу, все, що іпостазовано Богом, існує як Бог – є святим. Соборна (Кафолична) – цілісна іпостасна реальність, як така, яка не має вади, неповноти або нестатку в чомусь. Все в Церкві існує цілісним (всеохопним) іпостасним способом буття, все в Ній існує іпостасно, живе життям Пресвятої Тройці. Всі, хто долучається до Церкви, зціляються в єдинстві та святості Боголюдського Життя. Апостольська – сама природа Церкви апостольська (місіонерська; апостол – посланець): «Як Мене послав Отець, так і Я посилаю вас… Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я заповів вам… Я заповідаю вам, як заповів мені Отець – Царство, щоб ви їли і пили на трапезі Моїй (тобто, Євхаристію заповів нам Господь, Життя Пресвятої Тройці)…». Перша євхаристійна громада (церква) складалася з апостолів (тих, які в Тілі Христовім мали апостольське служіння як специфічне: апостоли, пророки, вчителі, пресвітери…) – вони перші увірували і раніше за всіх. Тому всі, хто вступав (хрестився, народжувався) в Церкву, – вступав у громаду апостолів. Всі, хто вступає в Церкву, завжди приєднуються до тих, хто раніше за них увірував. Апостоли (всі християни є апостолами, а ми говоримо зараз про специфічне служіння апостольства-місіонерства) перші увірували, тому всі, хто долучався до Церкви в ІІ ф., приєднувалися до спільноти-церкви апостолів, по переході апостолів у ІІІ ф. – до учеників (тих, євхаристійне зібрання яких очолював єпископ чи пресвітер, рукоположений одним із апостолів) апостолів, по їх відході – до учеників учеників апостолів і т. д. Кожен християнин (член Церкви, Тіла Христового) може вказати на апостола, від якого, через ланцюжок єпископів (єпископських хіротоній, які беруть початок від одного із апостолів), він отримав рукоположення на царське священство, на членство у зібранні тих, хто возлежить з Христом на Євхаристійній Трапезі Царства. Той, хто цього не може зробити в принципі, – не є в Церкві, не належить Апостольській Церкві, не належить громаді апостольській – «з ними не ходить на пасовище Вічного Життя». Тому про цю людину нічого певного не можна сказати⁴⁴. Але хто пережив Духа Святого⁴⁵ обов’язково в ІІ ф. долучається до спільноти апостолів та їх учеників. Апостольська – вказує на неперервність присутності в історії Церкви спільноти людей, які відають Церкву, є причасниками Життя Пресвятої Тройці. Одна із важливих    рис    ідентичності    Церкви    –    це    приємство⁴⁶

єпископських хіротоній. Кожен єпископ (пресвітер) Церкви, який очолює Євхаристійну громаду на Трапезі Царства, має приємство служіння від певного апостола (може вказати ланцюжок єпископів, які з’єднують його з одним із апостолів). Християнство – це Любов, нестримний Божественний Ерос (бажання) спасіння всіх істот, щоб усі були єдине, Щасливі в глибинах Святої Тройці. Тому ця апостольська природа – жага (ерос) спасіння всім істотам (людям і ангелам, і всьому творінню) – вогнем Божественної Любові «спалює» християн, не даючи їм заспокоїтись, поки ще є істоти, які не знають Отця – повноти Буття. «Ми не можемо не проповідувати» – така властивість Любові, яка хоче (ерос – нестримно, ненаситно Бажає), «щоб усі спаслися та прийшли до пізнання істини».

Все, що існує в Церкві, служить Євхаристії та має Євхаристійну «сутність» (має причину свого походження та існування в Євхаристії). Всі догмати (віровчення) були встановлені з однією метою – привести вірних до Церкви, до Святого Причастя. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо лишень подивитися на визначення (постанови) Вселенських Соборів: всі вони закінчуються «анафемами», тобто відлученням від Святого Причастя. Аналогічно, всі встановлені Церковні канони і правила Вселенських та Помісних Соборів та Святих Отців також мають одну мету – регулювати правильне Церковне, тобто Євхаристійне, життя членів Церкви, у чому легко можна пересвідчитись – більшість правил навіть за формою, за буквою (по суті все Писання Євхаристійне – про Євхаристію та Причастя Її – В.А.) говорить про умови участі в Євхаристії: «… нехай буде відлучений (від Євхаристії – В.А.)», тобто якщо член церкви не відповідає певним умовам, описаним в правилі (і, звичайно, не кається, не виявляє бажання змінюватися), то йому в такому духовному стані не можна причащатися Євхаристії ; то́му, хто підпав під «анафему», заборону, Церква, заради його ж блага (відлучення – це не покарання, а велика милість!), не дозволяє причащатися, допоки не покається або не відбуде період (визначений Церквою: напр., за блуд, за вбивство… навіть того, хто сповідував ці гріхи і просив у Церкви молитов на звершення трудів покаяння та боротьби із страстями (блуду, гніву…) – на певну кількість років відлучали від Євхаристії) епітимії (покути), накладеної Церквою. (Багато правил стосується «регулювання» життя та відносин єпископів, пресвітерів, дияконів – але, якщо згадати, що ці служебні чини (ієрархія) були встановлені тільки з однією метою – звершення, служіння Євхаристії, то можна сказати, що всі Церковні правила навіть за формою регулюють Євхаристійне Життя Церкви!). Відразу зауважу, що правила Церковні буквально застосовувати не можна, за жодних обставин!!! Правила тому і називаються «канонами», «правилами», бо вказують на взірець, на принцип, на суть, яка ОБОВ’ЯЗКОВО в кожну конкретну історичну епоху має зодягатися в нову форму (кількісна, метрична категорія має змінюватися, щоб зберегти непорушною, актуальною суть, принцип канону, правила). Наприклад, зараз, щоб когось відлучати від Євхаристії, потрібно, щоб цей «хтось» жив Євхаристією! Прийшов грішник до попа, висповідався – піп (в каталоги та шаблони може дивитися тільки піп, але не пресвітер!) глянув в каталог «гріхи – покарання» (це все може бути завченим напам’ять, тому не обов’язково у книжку підглядати), на калькуляторі підрахував кількість років, на які той має бути відлученим і каже: на 270 років відлучаєтесь від Чаші… Ще раз кажу, якщо це людина Церковна, яка живе Євхаристійним життям, – її (і тільки її – бо вона в Церкві! Не можна відлучити від Церкви того, хто не є в Церкві!) можна відлучити від Святої Чаші (хоч і на 1000 років – така людина все одно буде вростати в Тіло Христове, тотальним покаянням готуватися до Євхаристії; прочитайте у прп. Іоана Ліствичника Слово 5: про справжнє покаяння та про життя засуджених святих та про темницю). А як відлучити того, хто ніколи і не долучався, кого спочатку потрібно прилучити – а він відразу має бути відлучений?! Або, якби зараз в пресвітери висвячували кандидатів, які відповідають приписам канонів – то пресвітерів би не було, не було б кого висвячувати!.. Та й взагалі все, що написане в «слові» (все Святе Писання Церкви – все богослів’я Церкви, як вираження досвіду Бого-відання у вербальному слові, фарбах, звуках, жестах тощо), має одну мету: привести людину (вказати їй шлях) до Євхаристії – правильного іпостасного (духовного) життя; бо поза Життям Церкви, поза Євхаристією «слово» стає ідеологією, ідолом, перепоною на шляху до Бога Живого, стає стіною та прірвою між Богом і людиною «слова»; і таким чином Істина перестає бути подією Особистісного спілкування та стосунків з Іншими Іпостасями (Божественними і тварними), а перетворюється на раціональне володіння опредметченими сутностями – замість жити Бога та Богом, людина починає мислити Бога (звичайно, ідола, бо Бог не такий, як про Нього говорить «слово» – див. І ч.) та мислитися в Ньому!?

«Якщо хтось – єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто- небудь із зарахованих до кліру, чи мирянин, не маючи ніякої поважної причини або перешкоди, через які надовго був усуненим від своєї церкви, але, перебуваючи в місті, три неділі підряд протягом трьох тижнів, не прийде на молитовні церковні зібрання (на Євхаристію та причастя Її – В.А.), то клірик нехай буде виключений з кліру, а мирянин нехай буде позбавлений церковного спілкування» (80-е Правило П’ято- шостого (Трульського) Вселенського Собору).

«Всі, що входять до церкви, і слухають Священні Писання, але, через якесь відхилення від порядку, не беруть участі у спільній молитві з народом, або відвертаються від прийняття Святої Євхаристії, нехай будуть відлучені від Церкви доти, поки не висповідаються, виявивши плоди покаяння, і будуть просити прощення, і таким чином зможуть його отримати. Нехай не буде дозволено мати спілкування з відлученими від спілкування, чи сходитися у будинки і спілкуватися з тими, що перебувають поза спілкуванням церковним; тим, що уникають зібрань в одній церкві, не приймати і в іншій церкві. Якщо ж виявиться, що хтось із єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, чи взагалі хто- небудь із кліру, спілкується з відлученими від спілкування, нехай і сам буде поза спілкування церковним, як такий, хто чинить збентеження в чині церковному (2-е Правило Антіохійського Помісного Собору; виділено мною – В.А.).

«…в попередні часи отці наші визначили: якщо хтось мирянин, перебуваючи у місті, в три недільні дні, протягом трьох седмиць, не прийде на зібрання (на Євхаристію, на причастя Святих Дарів – В.А.), нехай буде позбавлений спілкування церковного» (11-е Правило Сардикійського Помісного Собору).

Відлучити від Церкви нікого не можна (і долучити до Церкви насилу чи проти волі не можна. До Свободи (Церкви) долучаються чи відпадають від неї тільки свобідно)!!! Від Церкви можна тільки відпасти! «Хто відлучить нас від любові Божої, що в Христі Ісусі?!» – вигукує християнин, який пізнав (звідав, побував на «третьому небі») таїнство любові в свободі Духа Святого. Тому всі анафеми, відлучення, які проголошує Церква (а не безумні єпископи, чи сатанинські собори єпископів, як наприклад дії ієрархії РПЦ щодо Святійшого Патріарха Філарета, чи суд (і анафеми) над Святителем Іоаном Золотоустим, Святителем Афанасієм Великим, чи щодо цілих церков – в історії Церкви такого безумства та сатанізму – хоч Дніпро гати), – це констатація факту відпадіння від Церкви (Боголюдського існування в любові та єдності Єдинством Святої Тройці). Від Тіла Церкви відсікаються тільки мертві члени (якщо в «світі цьому» (в ІІ ф.) людину перестають лікувати, боротися за її життя тільки у випадку смерті, а поки є ознаки життя – борються, то тим більше в Церкві, Яка любить Божественною Любов’ю). Тому відпадіння від Євхаристії (духовна смерть) відбувається не після анафеми (бо так вирішили якісь безумці, шукаючи реалізацію власних егоїстичних інтересів), а до неї, яка (в устах Церкви) є тільки констатацією того, що відбулося! Для кращого розуміння наведемо приклад (неподібну подібність; до всіх прикладів завжди потрібно ставитись апофатично, тобто не давати уму можливості об’єктивувати реальність, зрозуміти «до кінця» без іпостасного відання, звести її (реальність) до речі, якою можна заволодіти, використати для себе – тоді як за православним віданням – все існуюче є закликом до відання іншої особистості у іпостасному спілкуванні та відносинах, у спільності життя- існування – В.А.): якщо хто не буде дихати двадцять хвилин – хай буде відлучений від спільноти живих (хай буде анафема)! Хто не дихає двадцять хвилин (навіть за менше ніж двадцять хвилин наступають незворотні процеси помирання, а ми для яскравості прикладу взяли із запасом) – він помирає, тому його, як мерця, потрібно поховати, щоб зловоніє (сморід) не поширював та не був джерелом інфекцій… (Людину хоронять («анафематствують», відлучають від живих), не тому, що так хтось вирішив, а тому, що це необхідна дія, бо людина вже померла.     Тому     живі     констатують     смерть,     а     потім «анафематствують», тобто звершують чин поховання- відлучення). Ще одна неподібна подібність (приклад): ногу (чи інший орган), до якої не поступала кров цілу добу, потрібно ампутувати, як мертву, хоча фізично, формально (м’язами, жилами, кістками) вона з’єднана з живим тілом… Аналогічно той, хто не причащається (без поважних причин – через неможливість мати спілкування з членами парафії), хоч і ходить (про тих, хто не ходить в церкву – тут все зрозуміло), як індивід, до храму та присутній (а не учасник) на богослужінні – мертвий! Видимо ніби перебуває в громаді церковній, а насправді є мертвим, тобто поза Тілом Церкви, і щоб привести до тями такого – потрібно анафематствувати його (для його ж блага), тобто відлучати від Євхаристії, що тотожно – від Церкви (як відмерлу ногу, яку необхідно ампутувати, щоб не сталося інтоксикації і, як наслідок, смерті всього тіла. Пор. Мф. 5, 29-30; контекст ніби трохи не той, але, якщо врахувати шлюбні стосунки Христа і Церкви (Еф. 5, 31-32), тобто розглянути його в євхаристійному контексті (що і є насправді), то наведена «аналогія» (приклад) стає «реальністю» – через один член-орган може загинути все Тіло).

Якщо до органу не доходить кров (а в крові є все необхідне для життя), то через певний період він відмирає; якщо до гілки не доходять соки, а з ними все необхідне для росту – гілка всихає. Аналогічно для члена-органу Тіла Церкви Євхаристія – це кров Життя Іпостасі. Хто п’є цю Кров, дає їй пульсувати в собі, той в Тілі Живий (може бути хворий-грішний, але Живий!) (див. І ч.).

Причастя Євхаристії для християн – це не те, що можна робити або не робити – на власний розсуд; це необхідність і обов’язок. В людини, яка народилася на світ (в ІІ ф.) для того, щоб жити (вижити), немає альтернативи, немає вибору: дихати киснем чи не дихати! Євхаристія для християнина (хрещеного в Тіло Церкви) – це необхідність онтологічна, обов’язковість принципова, природна, а не звичаєва! Тому в християнина немає вибору: причащатися чи не причащатися Євхаристії (= дихати чи не дихати?! жити чи не жити?!) – тільки Євхаристія дає Життя. Євхаристія для християнина – це все: Їжа, Питво, Кисень тощо. Людина в ІІ ф. живе ритмом: від вдиху кисню до наступного вдиху, від одного споживання їжі до наступного прийому їжі, від переживання еротичного спілкування-кохання з дружиною (чоловіком) до наступної жертовної зустрічі в ніжному еротично- любовному спілкуванні подружніх іпостасей і т. д. Аналогічно в Церкві християнин живе ритмом: від Євхаристії до Євхаристії, яка для нього є все: Їжа, Питво, Кисень, Ерос…

Євхаристія – це повнота Духа Святого (див. чин Літургії Іоана Золотоустого). Причастя цієї повноти Божества (Життя Пресвятої Тройці) відбувається на Євхаристії, де вона перебуває (являється) тілесно – під видом обоженого Хліба і Вина, які, як «неопалима купина» (пор. Вихід 3, 2), горять Вогнем Божества, Духом Святим! Дух животворить, а плоть (тіло і кров, хліб і вино) не допомагають! Тому християни причащаються на Євхаристії не тіла і крові, не хліба і вина (від яких немає ніякої користі, крім як фізіологічної поживності від звичайної їжі: сніданку, обіду…), а Духа Святого під видом Хліба і Вина, тобто причащається іпостась Духом Святим до Божественного Життя (троїчного способу існування в кенотичній смиренній любові), а не природа щось їсть! Отже, Євхаристія (= Церква) – це повнота Боголюдського Іпостасного Троїчного Життя, до якого Церква долучається Духом Святим. Мета життя кожної істоти – стяжати Духа Святого – досягається в Євхаристії, в духовному, тобто євхаристійному житті в Тілі Христовому (в Церкві).

Церква – це Школа Іпостасного Буття, в якій ми вчимося бути як Бог, тобто обожуємося в Благодаті Святого Духа! Ісус Христос – Вчитель, а християни – ученики! Євхаристія – це урок, заняття, на якому Вчитель Духом Святим вчить учеників Божественного Життя, вчить відати Отця, бути дітьми Божими, бути одним із Тройці. Позаурочний час – це область аскетики – період засвоєння «матеріалу» та навичок, здобутих на «уроці». Аскетика (вправляння в чеснотах, насамперед в смиренні та любові, в тому, що ми відали (кожен в свою міру) на Євхаристії, в Царстві Божому – Смиренну, Жертовну, Кенотичну Любов Бога- Тройці і Святих) – це «домашнє завдання», яке ми повинні виконати (ревно виконувати, правдиво боротись зі страстями, які не дають нам виконати «домашнє завдання») до наступного «уроку» (Євхаристії) Іпостасного Троїчного Життя. Той, хто в Школі (хрещений), але не ходить на Уроки (Євхаристію), – буде відрахований з числа учеників! Хто ходить на Уроки, але не повторює за Вчителем того, що він показує (не причащається Євхаристії), – нічого не буде знати (не вмітиме Жити) і екзамен (на Любов) не здасть. А хто повторює за Вчителем, все конспектує, слухає (причащається Євхаристії) – але не виконує домашніх завдань та не засвоює матеріалу, викладеного на уроці (ревним виконанням євангельських заповідей та правильним духовним життям), – не зможе увійти в життя, стати громадянином суспільства Святих і його спіткає доля попереднього. (Кожного разу, коли ми говоримо педагогічно про остаточну нещасну участь когось, маємо додавати мисленно слова: ПОКИ НЕ ПОКАЄТЬСЯ! Тобто буде існувати в «такому стані», допоки не покається). В наступних розділах та частинах постараємось детальніше говорити про те, як виконувати «домашні завдання» та готуватись до наступного «уроку» (тобто, як засвоювати Євхаристію та готуватись до наступної).

Господь говорить, що де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них. Ці слова часто наводять протестанти для підтвердження того, що вони в Церкві. Але хто так міркує – не знають ні Писання, ні сили Божої! Що означає в «ім’я Моє»? В І ч. ми говорили, що «хреститися в ім’я когось» – це стати власністю того, в чиє ім’я хрестився, почати жити не своїм життям, не свою волю виконувати, а жити волею власника («іпостазуватися» ним). Отже, зібратися в ім’я Христа = зібратися во Христі (Ісус Христос є Царство Боже, Церква). А коли ми во Христі? Тоді, коли ми в Ньому, а Він в нас – а це досягається тоді, коли ми Його споживаємо в Євхаристії! Отже, зібратися в ім’я Христа – це зібратися на Євхаристію (в контексті духовного, тобто євхаристійного життя)!

Аскетика і моральність ніякого відношення не мають до ідентифікації Церкви як унікальної та єдиної в своєму роді реальності (організації, зібрання людей на основі певних принципів). Якщо ви хочете займатися самовдосконаленням та самодисципліною – аскетикою, – вам не обов’язково ставати членом християнської парафії (християнином), та й взагалі ви тільки втратите, максимуму не досягнете (в християнстві взагалі немає такого поняття «САМО-вдосконалення», тому аскетика, яка є в християнстві, спрямована в діаметрально протилежному напрямку по відношенню до САМО-обоження, тому не така «ефективна» та щедра на видимі плоди, як у язичників). Вам краще з аскетичними запитами щодо САМО-вдосконалення, САМО-обоження звернутись до буддистів – там така аскетика, що православним аскетам навіть і не снилася! Якщо ви хочете бути високоморальною людиною – аналогічно, вам немає потреби бути православним. Щоб жити за правилами пристойності та формально (зовнішньо) не грішити, тобто не порушувати конвенціональних (за домовленістю – В.А.) кодексів законів найдосконалішої етичної системи – вам краще йти в іслам, – там така мораль, що «християни» можуть тільки заздрити та рівнятися на них; чи просто стати членом атеїстичної культурної спільноти, вихованої на благородних, етичних принципах та на пристойних манерах. Можна продовжувати розглядати інші ознаки спільнот-організацій, які можна знайти в тій чи іншій організації чи релігії: ієрархічна система управління, богослужіння, молитви, чини, уніформи, ідеологія (вчення, догмати, Писання), місіонерство, моралізаторство, терапевтика (сприйняття організації як лікарні), звичаї, обряди, символіка тощо, і пересвідчитись, що ці якості не роблять Церкву унікальною спільнотою людей (не ідентифікують її на тлі інших організацій). Що ж тоді робить церкву Церквою, ідентифікує її – робить унікальною, єдиною і неповторною організацією- спільнотою?! Оскільки Церква «спеціалізується» не на вдосконаленні природи індивіда (психосоматичного життя), а на одкровенні іпостасного начала в людині, то її ідентичність захована у віданні таїнства Особистості, таїнства Іпостасного Божественного модусу існування. Отже, церкву робить Церквою, ідентифікує в «цьому світі» тільки одне – Євхаристія (з якої витікають і до якої повертаються всі таїнства: хрещення, миропомазання, хіротонії, освячення води, шлюбу тощо), Таїнство життя майбутнього віку, Таїнство одкровення іпостасі та входження її у глибини Божественного Життя Пресвятої Тройці!!!

Церква – це не просто історичний об’єкт і не продукт історії. Вона є продукт Царства Божого, яке таким чином відображається в історії. Тому і в древніх християнських текстах, і в Біблійних (Новий Завіт), і в текстах Апостольських отців вживається термін «παροικία» («парафія», «парохія», букв. – «перебування на чужині», пізніше стало означати церковну громаду), наприклад, «подорожуюча» Церква Риму та ін. Подорожувати в світі, означає бути не органічною частиною цієї історичної дійсності, а чимось есхатологічним, що пронизує і проходить крізь світ та історію. Церква у світі, але не від світу – з діаспори повертається додому, в Царство Боже. Церква не є деякою світською реальністю, і її ідентичність перебуває в кінці часу і світу (в есхатоні), в Царстві Божому, яке Вона завжди актуалізує для вірних на Євхаристії!

Назва, яка визначає соціально-історичну форму перших християнських общин (громад, парафій) і виражає їх сутність – грецьке слово «еклесіа» (έκκλησία). Воно означає зібрання, зібрання разом, даючи зразок спільності та єднання людей, який передує будь-якому іншому означенню. Церква (έκκλησία) називається так тому, що всіх скликає (έκκαλαίσθαι) і збирає разом (св. Кирило Єрусалимський). Слово «Церква» означає не окреме місце, а, навпаки, єднання і згоду… Потрібно, щоб Церква у всесвіті завжди була одна, нехай навіть розділена, у силу того, що Вона перебуває в багатьох місцях (св. Іоан Золотоустий).

Покажемо ідентичність соціально-історичної форми та Євхаристійної сутності християнських общин ХХІ ст. (патріархати, митрополії…) щодо перших християнських общин, тобто ідентичність Церкви в історії в будь-якій просторово- часовій координаті. Вся складна ієрархічна система Церкви як соціально-історичної організації (патріархати, єпископії, канони, правила, які регулюють різні взаємозв’язки та порядки тощо) органічно розвилася і виросла з клітини – євхаристійної громади святих апостолів у Єрусалимі. Так само, як людське тіло з його складними системами органічно розвивається, росте з клітини – заплідненої яйцеклітини. Іпостась одна і та сама, але з часом, з ростом, розвитком з клітини, яку іпостазує особа (іпостась), витворюється складне тіло, суть (генотип, ДНК) якого в кожній клітині в будь-який час одна і та ж (особистість та сама, а тіло з часом стає іншим – кожних сім років в організмі відбувається оновлення всіх клітин, – кажуть медики; Іван і в два дні після зачаття, і в два роки і в дев’яносто – той самий Іван, тільки тіло його змінювалося, тліло, старіло)! Все починається з клітини і в процесі росту утворюється складне тіло з різними системами органів. Тіло – це похідна органічна реальність, основа якої є клітина (всі органи складаються з клітин). А констатуючим чинником є іпостась, яка організовує клітини в органи, органи – в системи органів, системи – в єдине тіло. Тому в тілі первинними є клітини, які іпостасно формуються в орган, системи… Життя організму проходить на рівні клітини, а не органу, який функціонує тільки тому, що живі клітини виконують свої функції. Первинним є не орган, а клітина!

Коли апостол Павло використовував аналогію і порівнював Церкву з тілом (Церква – Тіло Христове), то він мав на увазі не вселенську Церкву, як об’єднання всіх помісних Церков (він каже не Македонська Церква, коли говорить про певну область, а Церкви (євхаристійні парафії) в Македонії), а Євхаристійну громаду (Церкву), де кожен член громади – це орган Тіла (парафії), який виконує певну функцію. А в нашій аналогії (неподібній подібності): Тіло – це Вселенська Церква (об’єднання всіх євхаристійних громад (парафій) – помісних Церков), атом, молекула – це кожен християнин, а клітинка – це парафія (найменша     адміністративна     одиниця),    орган    –    єпископія (об’єднання парафій на чолі з єпископом), системи органів – це митрополії, патріархати, вселенський Собор – об’єднання всіх систем органів у єдине (історичне) Тіло Церкви в Іпостасі Ісуса Христа, Сина Божого.

Суть пресвітерського служіння – очолювати Євхаристійне зібрання вірних та готувати вірних до достойного причастя – забезпечувати єдинство парафії та спілкування всіх зі всіма, щоб парафіяни жили одним життям – єдиним серцем і єдиними устами, за принципом: «страждає один член – страждає все Тіло». Єпископське служіння – очолювати Євхаристійне служіння та наглядати за правильним звершенням Євхаристії у всіх парафіях його єпархії; це конститутивний принцип об’єднання парафій у єдине ціле та гарант спілкування парафій між собою. Ієрархічне служіння в Церкві має одну мету – звершення Євхаристії, та, як наслідок, забезпечувати єдинство всіх вірних (необхідна і достатня умова достойного причастя – див. І ч.) та спілкування їх між собою. Спілкування всіх християн в теперішній практиці виражене хіба що в поминаннях за літургією (на великому вході та на анафорі): пресвітер поминає свого єпископа, єпископ поминає патріарха (чи митрополита), патріарх – предстоятелів (митрополитів та патріархів) всіх автокефальних Церков.

Всі структури та надбудови (єпархії, митрополії, патріархії та різні ієрархічні апарати) утворилися органічно і мають одну єдину мету (є наслідком, а не метою) – звершення Євхаристії, актуалізації Царства Божого тут і зараз в кожній помісній Церкві (парафії), забезпечувати реалізацію основної умови явлення Царства Воскресіння – кафоличного єдинства усіх в Царстві Божому. Не може такого бути, щоб в Царстві Божому за трапезою Божественної любові хтось когось не знав (відав) або хтось когось забув. Тому спілкування всіх зі всіма (в реаліях історичного процесу) відбувається за посередництвом ієрархічної (яка служить єдинству) структури служіння єдинству в об’єктивному історичному Тілі. Тіло Церкви з часом стало складеним (різні системи органів та зв’язки, взаємодія між ними, через які реалізується єдинство Тіла), а суть його «ДНК» та сама – Євхаристія. Церква – це євхаристійна спільнота, і все, що звершується Церквою, вкорінене в Євхаристію та служить для актуалізації Царства Божого, яке являється в Євхаристії. Тому всі служіння, які є в Церкві (інституціонально-адміністративні, тобто ієрархічні   (єпископ,   пресвітер,   диякон)   та   харизматичні   на різноманітне служіння в тілі: апостольське, пророче, зцілення тощо) та адміністративно-територіальні поділи (єпархія, митрополія, патріархія тощо) – це все похідне від Євхаристії та існує з однією метою – правильне (у єдинстві та спілкуванні всіх вірних) звершення Євхаристії в історії (ІІ ф.). Тому Церква являє себе не в єпархії, патріархії тощо, а в помісній Євхаристії – в парафії (найменшій адміністративній одиниці Тіла Церкви), яка зібралася в Церкву, тобто на звершення Євхаристії. Тому якщо ми хочемо по-православному говорити (та міркувати) про Церкву (її природу, та якщо хочете – індивідуальність, властивість, яка відрізняє її від усіх інших земних організацій: соціальних, політичних, релігійних тощо), то ми повинні говорити насамперед не про патріархати, митрополії…, а про парафію, яка живе євхаристійним життям, а потім і дещо сказати про патріархії, єпархії, як похідні, як наслідки, які витікають із кафоличності євхаристійної громади. Тому кожен християнин насамперед – парафіянин конкретної громади, і аж потім, як наслідок, вірний певної єпархії, патріархії! Зараз ця свідомість майже втрачена – «вірні», «християни» (лапки обов’язкові) позиціонують себе, як вірні Київського патріархату, Московського та ін., але не можуть вказати: парафіянами якої громади вони є. Інституціональна ієрархічна структура історичного Тіла Церкви – Це ікона Царства Божого. А суть ікони – первообраз – Іпостась Ісуса Христа (Царство Боже – Ісус Христос, явлений Духом Святим та засвідчений Отцем). На іконі є багато деталей, які самі по собі втрачають сенс, і які набувають значущості, смислу тільки тоді, коли служать головній меті існування ікони – вказувати на первообраз, тобто на Іпостась. Тому все, що є в Церкві (інститути, ієрархія, різноманітні служіння, канони, догмати тощо), як елементи Ікони (беруть своє існування в

Євхаристії – природно витікають із Неї) служать одкровенню Царства Божого, будучи Його відбитком в історії⁴⁷…

Я на цій цитаті ставлю три крапки (детальніше про ієрархію, адміністративно-інституціональний вимір Церкви бесідуйте з митр. Іоаном, прот. Олександром, Христосом… чи пишіть мені на е-mail про те, що Вас цікавить чи спокушає, постараємось разом пролити світло на запитання, які природно виникають, чи на непорозуміння тощо) та коротко підіб’ю підсумки – що я хотів тим усім сказати, що ми наговорили в цьому розділі. (Та й взагалі – коли хтось щось говорить, він говорить з певною метою – він хоче якусь основну думку донести; він може робити різні екскурси, будувати різні схеми, наводити доводи, ілюстрації – але суть не в них самих, а в тому, що автор хотів за допомогою цих прийомів сказати, або до чого підводив слухачів, які висновки хотів зробити сам чи до яких висновків мали прийти слухачі. Тому, щоб отримати користь від бесіди, потрібно добратися до суті сказаного, до висновків – і, якщо це не зрозуміло з самої бесіди, спитати в автора, що він цим усім хотів сказати, яку мету він переслідував, говорячи дані слова). Я хотів сказати наступне:

Євхаристії (Церкви) ми причащаємось не в патріархатах, єпархіях.., а в конкретній громаді (парафії) певної єпархії, патріархату. Бути членом Церкви – це бути парафіянином конкретної помісної громади. Парафія – це спільнота людей, в яких спільне (яких об’єднує) – Тіло і Кров Господа Ісуса Христа (в них єдина Боголюдська природа) та один Дух Святий (одна воля – єдине життя Пресвятої Тройці). Парафія – це спільнота християн, яка живе єдиними устами та єдиним серцем – одна єдина Природа об’єднана в Іпостасі Ісуса Христа та єдине Життя, єдина воля в іпостасному різноманітті благодаті Святого Духа. Доторкнутися до Тіла Церкви, пережити Церкву можна тільки у парафії, конкретній помісній (певної місцевості – села, міста тощо) спільноті християн, які зібралися на Євхаристію, актуалізацію Таїнства Церкви, Царства Божого. Ми долучаємось до Церкви та актуалізуємо своє членство в ній тільки на парафії в Євхаристії, а не в кабінеті чи канцелярії патріархії чи єпархії. Тому, коли ми хочемо зрозуміти сутність Церкви, то ми повинні говорити насамперед про конкретну парафію, спільноту християн певного місця, які живуть Євхаристійним життям (а не про адміністративно-територіальні утворення, інститути, ієрархії та різні взаємозв’язки по-плоті – не про форму, яка є природнім органічним утворенням, іконою Євхаристії, Таїнства Царства Божого (яке можна пережити (причаститися) тільки в парафії, разом з іншими парафіянами)! Якщо ми зрозуміємо сутність Церкви, її «ДНК», генотип, – а цього можна досягти, тільки живучи як член (атом, молекула) конкретної клітинки-парафії Тіла, євхаристійної спільноти, – тільки тоді ми зможемо усвідомити (як наслідок відання-досвіду, а не раціональних роздумів та розумових висновків) всю складну будову Тіла з Його інститутами, ієрархіями, чинами, служіннями тощо. Тому говорити про Церкву – це насамперед говорити про парафію, конкретну євхаристійну спільноту!

Отже, де Христос – там кафолична Церква. Христос на кожній помісній (парафіяльній) Євхаристії («де двоє чи троє зібрані в ім’я Його». – див. вище); кожна парафія має всю повноту дарів Духа Святого. Бути в Церкві (в Тілі Христовім) = бути в парафії (в клітині Тіла)! Бути християнином = бути парафіянином! Тобто органічним членом конкретної громади та актуалізовувати своє членство в зібранні парафії в Церкву, тобто на Євхаристію (згідно з духовним ритмом життя парафії, але не рідше одного разу на тиждень – у день Воскресіння (в Неділю); зауважимо, що Марія Єгипетська і подібні до неї відлюдники- монахи (у яких інтервал між причастям Євхаристії вимірювався не тижнями, а роками) – це винятки, які підтверджують правило (це «двійочники», які дуже довго робили «домашнє завдання», або так довго засвоювали, «перетравлювали» спожиту Їжу- Євхаристію – вони «ненормальні»)).

Сторінки: 1 2