Про що говорить Церква, коли говорить про віру? Що таке віра в устах Церкви, на яку реальність вказує Церква тим словом⁵⁸? Кого Церква називає віруючим, або хто за свідченням Церкви є віруючим?! 

В посланні до євреїв (11:1) ми читаємо: Пίστις (пістіс – Віра) є здійснення очікуваного та впевненість в невидимому. (див. Підрядковий переклад). Здійснення очікуваного – це досягнути мети, отримати те, що шукав, чого бажав, це на досвіді пережити, звідати те, в що віриш; впевненість у невидимому – те, що не бачив, не відав, побачив та звідав, пізнав безпосередньо! Отже, віра – це відання; вірити в щось (когось) – це відати те, в що (чи в кого) віриш! Відання (дет. див. вище) – це дійство, під час якого той, хто відає і те (чи той, чи та), що відається стають єдине (незлитно і нерозлучно). Але, якщо взяти це означення слова віра (Євр. 11:1), яке дає автор так званого Послання до Євреїв (до речі, цей твір – це: не послання, не до євреїв і не творіння апостола Павла, колишнього Савла, – В.А.) і всюди, де лиш зустрічається це слово (віра, πίστις (пістіс)) в текстах Нового Завіту, прочитувати його в цьому значенні (тобто, відання), то отримаємо багато протиріч (тобто, в даному контексті (приклади- ілюстрації див. нижче) це слово не може набувати (вказувати на) значення відання (Євр.11:1))!? Чому так відбувається? Постараємось, оскільки це дуже важливо для нас, які вчаться спілкуватися безпосередньо (з вуст в уста) з автором слова чи через посередника (книга, аудіо-, відеозапис тощо), зрозуміти в чому річ. Новозавітні тексти написані давньогрецькою мовою (койне), в якій для позначення двох реальностей: віри (відання) та довіри (те, що передує досвіду, віданню, до-досвідний стан) вживалося одне і те ж слово πίστις (пістіс). Тому, на що вказує слово «пістіс», про що йде мова (про віру чи довіру) можна зрозуміти тільки з контексту. Ісус Христос говорив арамейською мовою, у якій ці два поняття (довіра і віра) позначалися різними⁵⁹ (хоч і спільнокореневими) словами: «віра» – «emuna» (емуна), «довіра» – «emun» (емун); є ще слово bitahon (бітахон) – вселяти безпеку, цілковито довіряти. Апостоли (євангелісти) та перші засновані ними громади-парафії, пишучи словесні ікони (напр., чотириєвангеліє, які є в каноні книг Нового Завіту), перекладаючи слова Господа, сказані Ним арамейською мовою, на давньогрецьку (койне), ці два різні слова (довіра (emun) та віра (emuna)) перекладали одним словом «пістіс» (через мовну бідність койне, у порівнянні з арамейською, змушені були одним і тим словом вказувати на дві різні реальності!?). Так само, як з грецького гіпотетичного оригіналу перекладаються на українську мову слова: Αγάπη (ага́ пе – надприродна, духовна любов, або «протиприродна»: в розумінні любов до ворогів, тих, хто вбиває, калічить «твою» природу; віддати своє життя за ворогів своїх), Φιλία (філіа – дружня любов), Στοργή (сторгі – материнська любов), Έρως (е́рос – бажання обняти любимого; статева, еротична любов…) – одним словом «любов»! Тому слово любов набуває тих чи інших відтінків (чи значень) тільки в певному контексті, коли ми розуміємо, про що йде мова (про яку любов йдеться: духовну, материнську, дружню, еротичну тощо)! (Тому завжди потрібно в співрозмовника перепитувати: що він має на увазі, вживаючи те чи інше слово, який зміст він в нього вкладає! А коли читаємо книгу чи слухаємо аудіозапис – коли не можна безпосередньо перепитати в автора, чи в тих, хто має безпосередній досвід (відання) реальності, про яку йде мова в устах автора слова – яким дуже обережним, неупередженим потрібно бути в своїх висновках!). Ті люди, які слухали проповідь Євангелія (чи яким були адресовані Євангельські словесні Ікони чи послання-листи), вони знали, про що саме йде мова в певному контексті (слово пістіс означає віру-відання чи довіру). А от для людей ХХІ століття, наприклад, українців, в яких віра і довіра – це два різні поняття, перекладати слово «пістіс» одним словом «віра» неправильно, помилково, бо без- умних, самочинних читачів Писання ця підміна понять вводить в оману (вони починають називати себе віруючими (відаючими), коли вони насправді, в кращому випадку, довіряючі, ще на шляху до відання; але ж в Писанні пише, – каже безвідповідальний читач, – і не розуміє, що мова йде про довіру, а не про віру!?). Не будемо осуджувати перекладачів Писання, це дуже важкий труд, тому будьмо їм вдячні за їхні щирі труди! Але це не означає, що ми не повинні вказувати на помилки та виправляти їх! Тому ті, хто будуть у майбутньому перекладати Писання, в наступних перекладах повинні цей факт, про який говоримо, врахувати, або всюди писати застережний коментар. Звичайно, найлегше зробити кальку – тобто у кожному місці, де зустрічається слово «пістіс», перекладати його як «віра» одним словом та не морочити собі голову!? А скільки зла приносить така безвідповідальність – ми вже бачили (вище) і ще нижче продемонструємо.

А зараз по-новому, з врахуванням того, що ми сказали, прочитаємо, щоб не бути голослівними, декілька уривків з Писання Нового Завіту. Тобто слово «пістіс» (яке в багатьох сучасних перекладах перекладають словом «віра») будемо перекладати⁶⁰ в залежності від контексту або віра, або довіра, і побачимо, що тоді дані фрагменти Писання стають зрозумілими, все стає на свої місця. Отже, віра – це відання того, в що віримо, на власному досвіді відати об’єкт (суб’єкт) віри; довіра – це те, що передує вірі, що веде до відання, тобто до-досвідний стан, рух від раціонального знання про щось (когось) до відання того, на що вказує слово (інформація), якому я довіряю, слідую, перевіряючи чи справді воно так, як я почув (зрозумів); вірність – це те, що йде після віри, відання; це стан онтологічної (у всьому єстві) пам’яті про звідане, яке вже зараз не відаю (бо процес відання завершився) та відповідна життєва (екзистенціальна) позиція, визначена цим досвідом та пам’яттю про нього. Отже, довіра – це те, що передує досвіду, віданню; віра – це сам досвід, відання; вірність – це те, що йде після досвіду, відання. Для кращого розуміння того, про що говоримо, наведемо приклад (аналогію). Уявіть собі людину, яка народилась та живе в темному підвалі і ніколи не бачила сонця. Освітлювали підвал дуже слабким світлом від електричної лампочки. Одного разу прийшов до цієї підвальної людини благовісник сонця та почав розповідати, що є інше світло, тепло, тобто почав благовістити про сонце. Мешканець підвалу сказав, що він ніколи такого (світла) не бачив і не переживав (тепло), тому сонця не існує. Але місіонер почав наводити об’єктивні аргументи того, що сонце існує, навіть показав, як його змінила віра (відання) в сонце, як проміння і тепло спричинили засмагу шкіри… Багато чого чудесного розказував про сонце і про користь від нього, та про насолоду, радість, світло, тепло… Зрештою місіонер переконав цього невіруючого чоловіка і він захотів побачити (повірити в) сонце, самому звідати його тепло, світло. Місіонер розповів оголошеному, що треба зробити, щоб побачити сонце, розписав йому маршрут виходу з підвалу на вулицю, вказав йому основні орієнтири-ознаки, які йому будуть траплятися по дорозі (з підвалу до місця, де падає сонячне проміння) і на які потрібно орієнтуватися. Весь період від слухання проповіді і аж до бачення (відання) сонця – це область довіри. Довіра передбачає когось (чи щось), кому (чи чому) довіряємо, та перевірку, чи так воно є насправді, як мені розповідають (чи вказують: дорожній знак, напис на упаковці тощо). Коли ця підвальна людина, довірившись (не безумно, а аргументовано, розсудливо!) місіонеру, перевірила, чи так воно насправді, як він каже, і переконалась на власному досвіді, тобто побачила сонце, тоді вона стала віруючою. Печерна людина вже стає віруючою (бо перебуває у стані відання сонця, його енергій). Коли сонце сховається (чи за хмари, чи настане ніч), тоді відання сонця припиняється, а настає період вірності (або невірності) пережитому, пам’ять, яка є визначальною для мого ставлення до реальності, до життя. Печерна людина вже з власного досвіду знає, що сонце існує та яке воно, і хоч зараз його не бачить, знає, що варто боротися цілу ніч (з холодом, темрявою, небезпеками ночі), щоб вижити і знову пережити сонце… Або ще одна подібна аналогія віри, довіри, вірності – період перебування вдень (від сходу сонця до заходу), від темної ночі до сходу сонця та від заходу сонця до темної ночі. Довіра починається серед темної ночі невір’я, невідання і триває аж до сходу сонця. Процес перевірки – це рух від ночі до ранку. Чим більше я перевіряю, довіряючи, тим більше зростає моя довіра, аж поки не виросте у віру – досвід-відання. Чим ближче до ранку (до світанку та сходу сонця), тим більше починає розвиднюватися. Сонця ще не видно на небі, а світло вже наростає – це все процес стану (становлення) довіри, яка переростає у віру-відання! День – це віра – перебування на сонечку (досвідно жити сонечко в його енергіях тепла та світла). Вечір і ніч – сонце зайшло, але ще світло є та й ще тепло (хоч безпосередньо проміння сонця вже не падає на тебе) – область вірності (коли вже безпосередньо сонця не бачу, не відаю, але на власному досвіді переживши, звідавши його, знаю, переконаний, що воно є). Ця вірність доходить в крайніх випадках (коли ніч темна-темна, коли зірок на небі не видно, все оповито мороком) до повної безпросвітності, до граничної напруги. І так циклічно дні змінюють ночі, ночі дні – це перехід від віри у віру: довіра, віра, вірність, віра, вірність… або: довіра, віра, вірність, довіра (вірність тому, що пережив, та довіра (як самовіддача) тому, що відкривається), віра, вірність… і так поки не злиються довіра, віра, вірність в єдиний стан – Любов, тобто почнеться невечірній (а точніше сказати, ми увійдемо в невечірній день, бо він вже є дві тисячі літ, або ще точніше – від створення світу), восьмий день, де сонце вже не заходить!

***

Коли ми спілкуємось з незнайомими людьми, ми повинні насамперед домовитись про терміни (див. І ч.). Оскільки в гіпотетичному оригіналі Писання Нового Завіту та й в більшості⁶¹ класичних та сучасних перекладів грецьке слово «пістіс» (яке вказує на дві різні реальності!) перекладається також одним словом (укр. «віра», рос. «вера», англ. faith, …), то, коли ми говоримо про «віру», ми повинні завжди уточнювати, про що йде мова (про що ми говоримо, на що ми вказуємо), а саме: про довіру (те, що передує вірі, віданню, тобто особистому досвіду), про віру (як перебування в досвіді, в причасті реальності, про яку говоримо, що віримо в неї) чи про вірність⁶² (стан впевненості в істинності реальності, яку я пережив битійно; цей стан настає на зміну вірі – це постдосвідний стан, тобто безпосереднє переживання цієї реальності (в яку віруємо) припинилося, а залишилася пам’ять (у всьому єстві, а не тільки раціональна) про те, що пережито і я у відповідальності вірний тому, що мені було довірено пережити у вірі).

Оскільки ми поставили перед собою завдання зрозуміти принцип прочитання слова πίστις та спільнокореневих із ним слів (розуміти, на яку реальність вони вказують в певному контексті: на довіру, віру чи вірність), то ми розглядатимемо тільки деякі місця Писання, де зустрічаються ці слова. Ми будемо працювати наступним чином: спочатку виписуємо координати стиха, в якому є слово, що нас цікавить, саме слово, далі, для порівняння, український переклад синодального перекладу цього слова⁶³, а потім – як правильно потрібно перекладати це слово в даному контексті, тобто на яку реальність вказує дане слово та при потребі коротенький коментар.

Якщо для прикладу взяти синоптичні Євангелія (згідно з Матфеєм, Марком та Лукою), то слово πίστις та похідні від нього вказують на віру в контексті: Мф. 17:20 (πίστιν), 21:21-22 (πίστιν, πιστεύοντες); Мк. 9:19 (ἄπιστος), 9:23 (πιστεύοντι), 11: 22-

24 (πίστιν, πιστεύῃ, πιστεύετε), 16:27 (πιστεύσασιν); Лк. 9:41 (ἄπιστος), 17: 5-6 (πίστιν), 18:8 (πίστιν). (Справді, для того, хто віруючий, має віру (відання), тобто перебуває у віданні Бога, відає Його, хто єдине з Богом – для нього немає нічого неможливого та кожне прохання його молитви буде виконане, бо воля його співпадає з волею Божою; тому, що він хоче того самого, що хоче Бог (Нехай буде воля Твоя, Отче наш)). У всіх інших контекстах синоптичних Євангелій ці слова вказують на довіру, вірність. Наприклад, Мф. 9:22, 15:28; Мк. 5:34, 10:52; Лк. 7:50, 8:25, 8:48, 17:19, 18:42, 22:32 – πίστις – синодальний переклад: віра (твоя, ваша) – потрібно перекладати: довіра (твоя, ваша). Оскільки віра (відання) – це не від нас, це Божий Дар, тому «віра твоя (ваша)» є (логічно) неправильним словосполученням. Від нас залежить тільки довіра та вірність – це є наше: довіра твоя (ваша) та вірність твоя (ваша). Спасає, зціляє Бог, Божа Благодать, а наша довіра (вірність) робить нас здатними прийняти Духа Святого та отримати зцілення. Тому і говоримо, що «довіра твоя спасла тебе», «πίστις твоя велика» = «довіра твоя велика». Всюди, де мова йде про зцілення чи чудо, йому завжди передує довіра: не бійся, тільки довіряй; довіра твоя спасла тебе; чи довіряєте Мені, що я можу це зробити (зцілити)? Нехай буде тобі (вам) за довірою твоєю (вашою); не вчинив чудеса через недовір’я; не зцілив, бо не довірились, не віддались Христу; малодовірний, чого засумнівався; допоможи моєму недовірству тощо.

Якщо взяти Євангеліє згідно зі свідченням апостола Іоана Богослова, то в контексті: 1:12 (πιστεύουσιν), 5:24 (πιστεύων), 6:35 (πιστεύων), 6:47 (πιστεύων), 7:38 (πιστεύων), 16:30-31 (πιστεύομεν, πιστεύετε), 20: 25-29 (πιστός, πεπίστευκας) вказують на віру (відання).   А   в   Ін.   1:7   (πιστεύσωσιν),   3:18   (πιστεύων),   3:36 (πιστεύων), 6:40 (πιστεύων), 11:25 (πιστεύων), 12:39 (πιστεύειν), 12:46 (πιστεύων), 16:9 (πιστεύουσιν) – це фрагменти словесної ікони, в яких ці слова можна прочитати у двох значеннях: як віри, так і довіри (це можливо, оскільки ми молитовно вдивляємось в ікону!). Наприклад Ін. 6:40 «Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне» та «Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і довіряє Йому, мав життя вічне». Контекст шостої глави дає змогу прочитати і «вірує в Нього» та «довіряє Йому». У всіх інших контекстах словесної ікони Євангелія від Іоана ці слова (πίστις та похідні від нього) вказують на довіру-вірність.

Ми бачимо, що в євангельських текстах про віру досить мало говориться, а головну увагу Церква приділяє довірі та вірності (така тенденція простежується у всьому Священному Писанні Церкви). Чому так? Оскільки віра (відання Бога) це не від нас, це Божий дар, то Церква про неї при оголошенні тільки згадує, що такий стан, реальність є, і багато уваги не приділяє цій темі. А говорить нам (оголошеним, бо хто ще має потребу в слові, той оголошений) про те, що від нас залежить, а саме про довіру (про те, що веде до віри; що робити, щоб стати здатним відати Бога) та про вірність (про те, як зберегти віру, дар відання, як бути вірним тій істині, яку пережили, звідали та як примножити благодать, тобто досягти наступного відання, ще більшого єднання, співпричастя з Богом; як рухатися від сили в силу, від віри-відання Бога у ще більшу віру!). Якщо подивитися для прикладу на Біблійні книги Нового Завіту, то (в їх контексті) тільки біля п’яти відсотків слів πίστις та похідних від нього, які їх автори вживають в своїх писаннях, вказують на віру (тому їх на сучасні мови потрібно перекладати словом, яке в кожній із них вказує на реальність віри). А, приблизно дев’яносто п’ять відсотків усіх слів πίστις та похідних від нього, що зустрічаються в текстах Нового Завіту, вказують на довіру та вірність (тому і перекладати ці слова потрібно словами, які в мові, на яку звершується переклад, вказують на реальність (стан) довіри та вірності). Оскільки все Писання Церкви за формою (по суті воно тотожне завжди і всюди, бо вказує на одну і ту саму Істину!) глибоко вкорінене в Біблійні тексти (для підтвердження істинності цього твердження, можемо згадати дискусії, які велися з приводу введення в Нікейський символ віри (325 р. н. е.) слова «омоусіос» – «єдиносущний», якого немає в Біблійних текстах), то інерція позначати реальності (стани) віри і довіри одним словом πίστις та похідними від нього (хоч в мові були вже окремі різні слова для позначення цих реальностей; напр., в українській мові є слово «віра», яким вказують на віру, та «довіра», яким вказують на довіру; в новогрецькій віра буде η πίστη, довіра – ηεμπιστοσύνη, вірний – πιστός або έμπιστος). Для церкви це не проблема – вона знає, про що говорить, а от для язичників це велика проблема і спокуса! Оскільки зараз християн майже немає, а майже всі язичники (і хрещені, і не хрещені), то, щоб Писання завдавало менше шкоди тим, хто без-умно, самочинно читає Його, ми маємо перекладати Святе Письмо на сучасні мови правильно (напр., перекладати слово πίστις та похідні від нього словами «віра» і «довіра» в залежності від контексту! Я сподіваюсь, що автори наступних перекладів врахують мої побажання та зауваження), щоб не робити ще більшого зла. Чому я кажу: ще більшого зла?! Оскільки Писання Церкви читається тільки парафіяльно-євхаристійно, тобто читати Біблію поза Церквою – це злочин для своєї душі (введення себе в оману), то ще більше зло, коли навіть за формою воно вводить в оману горе- читача, не відповідає контексту (в принципових істинах, як, наприклад, поняття віри, довіри, вірності) – тобто він навіть за формою не читає Біблійний оригінал (точніше, гіпотетичний оригінал, бо оригіналу вже не існує)!? Отже, біля дев’яносто п’яти відсотків вживання слова πίστις і похідних від нього та їхні відповідники в кожній мові, якою послуговується Церква для проповіді Євангелія та оголошення кожного народу (напр., на українську мову це слово перекладають, словом «віра»; хоч в сучасній українській мові є слова «довіра» і «віра», але за традицією чи через нерозуміння на реальності віри та довіри вказують одним словом «віра», що для язичників є великою спокусою) в Священному Писанні Церкви (Біблія, Творіння Святих Отців та Матерів, молитви Церкви тощо) вказують на дві реальності – віри та довіри-вірності, що розуміється тільки з контексту! Зараз наведемо декілька прикладів великого зла, яке виникає від невідання цього факту, про який говоримо (одне слово вказує на дві різні реальності; в Священному Писанні Церкви українською мовою у більшості випадків на віру і  на довіру вказують одним словом «віра»⁶⁴; тому, коли в тексті Писання зустрічаємо слово «віра», то про що йде мова – чи про віру, чи про довіру – довідуємось тільки з контексту). Отже, наведемо декілька прикладів-ілюстрацій.

«Пίστις без діл мертва» – читаємо в посланні апостола Якова. Переклади, які я зустрічав, слово πίστις передають словом «віра» (тобто, автори перекладів прочитують πίστις як вказівку на віру, а не довіру!?). Але таке прочитання невірне! Тому що віра за означенням – це є життя, це відання Бога, Який є Життя, це перебування на «третьому небі». Тому життя (віра) не може бути мертве (з ділами чи без діл!). Отже, віра без діл мертва – це абсурд! Тому в даному контексті (послання ап. Якова) слово πίστις вказує на довіру (та вірність). Тому потрібно читати: довіра без діл мертва (або: вірність без діл мертва)! Справді, оскільки довіра передбачає перевірку, тобто діла довіри, то якщо діл немає, немає трудів перевірки – така довіра мертва, тобто не приводить до віри (відання), до життя! Аналогічно міркуємо про вірність, яка без діл (вірності, відповідальності) мертва! Ви скажете: а яка небезпека прочитати – віра без діл мертва?! Велика! Оскільки завдання кожної іпостасної тварної істоти стати віруючою, тобто відаючою Бога, причасницею Духа Святого, живим органічним членом Церкви (Іпостассю Тіла Христового), то з цього неправильного твердження оголошений може про себе подумати, що він віруючий (тобто вже досягнув мети, або вже біля мети!?), обманюючи себе тим, що він виконує заповіді, робить добрі діла. Яка велика омана – Христа не відає (відав) Духом Святим (хоч на мить, щоб бути вірним цій зустрічі- віданню), а називає себе віруючим, бо він виконує заповіді, чинить добрі діла (про добрі діла див. І ч.), а за Писанням, віра без діл мертва. Діла є, навіть багато добрих діл – значить віра моя жива і велика!? Яка омана, яке без-умство! Весь протестантський світ любить цією (неправильною) цитатою підтверджувати свою віру, або звинувачувати інших у безвір’ї! Вони щиро переконані (по Писанню!? Яке неправильно їм переклали!), що вони віруючі, вже досягли мети – хоча далеко-далеко відстоять від Богоприїмного смирення, яке народжується в правильно оголошених Церквою від відання немочі своєї та убогості на добрі діла, яких не можуть вчинити! Тому ті, хто не звідали Духа Святого, не зустріли Христа (хоч на мить) лицем до лиця, в кращому випадку є довіряючими, тобто оголошеними, які рухаються до Церкви, хрещення Духом Святим в Тіло Христове (парафію!). Тому діла є показником не віри, а, в кращому випадку, довіри! А до зустрічі з Христом ще довгий-довгий шлях – до глибин відання своєї погибелі, безбожництва, немочі, яке зробить мене здатним абсолютно довіритись Христу, віддатися Йому без жодної надії на себе, на свої сили, що і зробить нас здатними влитися в потік іпостасного життя в цілковитій свободі та любові (абсолютній самовіддачі та прийнятті в тональності абсолютного кенозису)…

«Вірою ходимо, а не видінням» – читаємо в синодальному перекладі 2 Кор. 5:7. Не «вірою» потрібно перекладати, а довірою або вірністю! Бо віра це і є видіння, відання (здійснення очікуваного і впевненість (видіння) у невидимому, тобто бачення того, чого раніше, будучи в області довіри, не бачив). Небезпека від неправильного прочитання очевидна, та плоди його відчутні в омані оголошених…

«Πίστις від слухання» – читаємо в посланні до Римлян в десятій главі. В Синодальному перекладі (та інших мені відомих) слово πίστις перекладають як таке, що вказує на віру (але не на довіру): «віра від слухання». Оскільки, щоб взнати, на яку реальність вказує слово πίστις (на віру чи на довіру), потрібно вслухатися у контекст: «… Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний. Але як покличуть Того, Кому не довірились? А як довіряться Тому, про Кого не чули? А як почують без проповідника. І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Як написано: Які гарні ноги благовісників миру, благовісників добра. Але не всі послухались Євангелії. Бо Ісая каже: Господи, хто довірився тому, що почув був від нас? Тож πίστις від слухання, а слухання через Слово Христове. Та кажу: Чи не чули вони…». З контексту бачимо, що ні про яку віру не йдеться, а мова йде про довіру! Отже, потрібно читати: «довіра від слухання»! Ви скажете: а яка небезпека від цього неправильного перекладу? Перша: що він неправильний! Друга: люди, читаючи Біблію чи слухаючи проповіді і, як наслідок, отримуючи раціональні знання про Бога, можуть по Писанню (віра від слухання) називати себе віруючими, тобто християнами!? Ця підміна понять привела до катастрофи: язичник, безбожник без терзання совісті по Писанню (як він переконаний) називає себе віруючим (тільки тому, що він погоджується з твердженням, що Бог є, та й взагалі каже «амінь» на все православне вчення, погоджується в правоті кожного догмату Церкви). Тому ми чуємо мову з уст ієрархів (які часто ніякого стосунку до Церкви не мають, чи в кращому випадку є оголошеними) про мільйони вірних (віруючих) певного патріархату, тобто про мільйони християн – і це все «по Писанню» (не розуміють, що Писання не про це говорить!). Одне слово не так переклали – а яке велике жниво на оману та підміну понять!?

Але подивимося: чи має взагалі сенс висловлювання «віра від слухання»? Має. В такому твердженні мова йде про опис всього маршруту – від початку (відправна точка – слухання) до кінця (кінцева точка – віра). Щоб дійти кудись, потрібно спочатку вирушити з відправної точки «слухання і розуміння». Отже, віра від слухання = обоження, досягнення Цілі(сності) від слухання = те саме (як кажуть християни), що хрещення, євхаристія, сповідь, шлюб (всі таїнства) на прощення гріхів (див. І ч.) = те саме, що долання шляху Підгородці – Київ (Підгородці – це мальовниче село у Сколівському районі Львівської області) починається із виходу в путь із батьківської хати… Отже, в цих трьох словах⁶⁵ (віра від слухання) весь маршрут від землі до Неба (Царства Божого), а між відправною точкою і кінцевою – важка терниста дорога довіри-перевірки почутого (Реклами Царства Божого – Євангелія)!

Скажемо декілька слів про «блаженне невірство Фоми». Від неправильного розуміння цього фрагменту словесної Євангельської ікони оголошені вводяться у велику оману. Часто на проповідях у Фомину Неділю (Антипаска) можна почути тон приниження Фоми та вихваляння присутніх в храмі, мовляв Фома – слабак, бо повірив, тільки коли побачив Христа, а ви блаженні, бо не бачили і вірите!? І всі щасливі та самозакохані з радісною вісткою, що вони блаженні, розходяться по домівках – ми віруючі, та ще й блаженні і робити вже нічого не треба! Яка підміна, яка омана!? А це зло від того, що не вміють попи читати Писання (не знають, що Писання це Ікона, і як молитовно прочитувати вказівку на Іпостась Христа, Тіло Церкви, та правильно, як камертоном, настроювати своє бажання Царства Божого, задавати тональність Життя Вічного), та й вчитися не хочуть! Отже, про що цей фрагмент Євангельської Ікони? Церква відповідає: про блаженне нелегкодовірство Фоми, він не заспокоївся на почутому, а хотів сам побачити Воскреслого Господа, та й свідчення апостолів було не в істині (бо ще Духа П’ятидесятниці не було на них), а в емоціях, тому їм і довіряти толком не можна було! Блаженне нелегкодовірство Фоми, бо воно привело його до зустрічі з Воскреслим Христом, тобто до віри-відання воскресіння! Його не задовольнила сама лише інформація про воскресіння, він захотів сам пересвідчитись, сам захотів пережити зустріч із Воскреслим! Його щире розсудливе бажання задовольнив Христос! Тому суть фрагменту Ін. 20:24-29 – коли ученики казали Фомі, що бачили Господа, то Фома не задовольнився цією інформацією, не захотів повірити їм на слово і тим самим обманути себе, що він віруючий, тобто відаючий Воскреслого Христа так само, як і очевидці (хоча вони були не переконливі, крім емоцій нічого більше в них не було; у їхньому свідченні не було глибини відання істини). Фома сказав, що не вважатиме себе віруючим (оце тверезі слова!), доки не доторкнеться до Тіла Воскресіння. Коли Господь явився Фомі і дозволив Себе роздивитися (спілкування з Воскреслим і є віра- відання), сказав Фомі: «Не будь невірним, але вірним», – тобто поки ти Мене не бачив-відав, ти не міг бути вірним (максимум довіряючим тим, хто свідчив про Мене), тому тепер, переживши віру, будь вірним. Побачивши Мене, ти став віруючим (пережив віру), блаженним («Блаженні очі ваші, які бачать те, що ви бачите»; «блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» – тобто блаженні ті, які бачать, тому Фома блаженний!), та блаженні⁶⁶ і ті, які не бачили, але довірились Церкві, тим, хто бачив Воскреслого, та у вірності та довірі досягли Богобачення!

Наведемо ще один приклад неправильного прочитання слова пістіс. В чині таїнства хрещення ми чуємо наступний діалог між пресвітером і тим, хто готується до просвічення (кого будуть хрестити). Пресвітер тричі запитує: чи віруєш ти в Христа?! Оголошений на кожне запитання відповідає: вірую… Чи з’єднуєшся з Христом? – З’єднуюсь! Чи з’єднався з Христом? – З’єднався! І віруєш в Нього!? – Вірую в нього як Царя і Бога! І тут же промовляє символ віри: Вірую…

Сторінки: 1 2