(IV) 12. Смирення

Зі сказаного вище ви вже повинні були зрозуміти, що на сьогодні в церкві немає такого (ні вчення, ні обрядів, ні чинів Таїнств…), чого б «передання старців» не спотворило, не викривило, не наповнило єретичним змістом, хулою на Духа Святого. Тому і цей духовний стан – смирення (тільки перебуваючи в якому, людина (оголошений) і здатна хреститися Духом Святим, з’єднатися з Богом, молитися в Бозі, мати спільність з Богом в Дусі Святому), як ніщо інше, неправильно (єретично, богохульно) розуміється людьми. Зазвичай під смиренням розуміють приниження, готовність до знущань над собою, якийсь «мазохізм», «пришибленість», подавленість, закомплексованість особистості, переконання себе в крайній гріховності і т. ін. Але це абсолютно не християнське, не євангельське розуміння-відання. Смирення – це, говорячи мовою психології, не комплекс вини і власної неповноцінності, не переконання себе в нікчемності. Смирення – це стан, в якому перебуває той, хто знає правду про себе і про свої стосунки з Богом, світом, іншими людьми. І ця правда полягає в наступному. Справді, сама собою людина – це грішна, немічна, пристрасна, егоїстична і падша істота. (Це не потрібно доводити – кожен, хто уважно вдивиться в себе, попильнує за собою протягом бодай одного дня, з чітким усвідомленням переконається в цьому). Але це не вся правда. Це тільки 10 % правди. Якщо ми зупинимось тільки на цьому, то це буде брехня, псевдосмирення, підміна. Друга частина правди, 90 % її – що Бог є Любов, що я щомиті Божественно Любимий, Бог безперестанно піклується про мене; Бог не відкинув мене, грішника, втілився ради мене, зійшов на хрест і навіть в самі глибини ада ради мене, щоб прокласти всім людям путь до воскресіння з мертвих, до обоження, щедро вилив на мене (і на всяку плоть) Духа Святого, і тих, хто  хоче бути Христовим, християнином, Господь єднає з Собою Шлюбними-Хрещальними узами Духа Святого, робить нас причасниками Божественного єства, богами по Благодаті. І це незрівнянно важливіше за мою гріховність як таку. Головне тут – не людські гріхи і немочі самі собою, а те, що ми Божі («куплені дорогою ціною»), Богом невимовно щомиті Любимі, Жадані, а вже потім – хворі, немічні, грішні… будь-які. Смисл смирення полягає в тому, щоб знайти Христа, віддатися Христу, бути з Ним, а зовсім не в тому, щоб констатувати повсякчасно, що я – грішник, найбільший грішник і щоб «згризти» себе. Тому смирення – це плід великих покаянних, огласительних трудів, це стан, в який входить оголошений, подолавши велику частину путі покаяння! По мірі пізнання Істини, правди людина смиряється, що більше пізнає – то більше смиряється. Оголошений безперестанно смиряється, переходить від стану смирення у ще більше смирення. І кінець цього процесу оголошення – стяжання Богоприїмного смирення (необхідної умови хрещення Духом Святим, яке і звершує Господь над смиренним оголошеним, не зволікаючи ні на мить), коли людина зачинається Духом Святим для життя во Христі, в Тілі Христовому, в Церкві- Євхаристії. Після хрещення Духом Святим процес оголошення (стяжання смирення) не завершується – учителем християнина вже є не людина, а безпосередньо Дух Святий, Який навчає людину неописанного Божественного Смирення, людська іпостась набуває кафоличності, божественного пізнання-відання всього сущого тварного і Нетварного (стяжає ум Христів, повноту Боговідання Святої Тройці), а відповідно і Божественного Смирення по Благодаті. Отже, ознака духовного росту – смирення, що більше людина (оголошений чи християнин) пізнає (правду про себе і про Бога, і всю реальність), то більше смиряється (тобто, все більше і більше жадає ненаситно істини, правди, добра, милосердя, любові… Бога Отця, Ісуса Христа, Духа Святого; жадає служити ближньому, каятися, щоб знищити в собі всіляке зло, гріх, лукавство, пристрасть… все, що противне Богові, відділяє мене від Бога, стоїть на шляху уподібнення Богові, єднання з Богом).

Смирення – це не повільність, загальмованість, пасивність, забитість, закомплексованість… Смирення – це ревність, вогонь… це вихор у доброчинстві із граничним утаємниченням самого себе. Тобто смиренний, як вихор, як ревний палаючий вогонь (чи як Світло Тихе) чинить добрі діла з граничною ревністю, самовіддачею та самопожертвою (якнайкраще, якнайдобротніше, якнайдоцільніше; смирення – це мудрість (розсудливість), точніше, матір мудрості і водночас дочка мудрості, тому ми в Церкві говоримо про смиренну мудрість, смиренномудрість), і так, щоб ніхто про нього (цього ревного смиренного доброчинця) не знав. Добре діло оголошеного, яке стало відомим, отці не вважають за добре, тобто воно не є добрим (воно осквернене, щонайменше, марнославством, тщеславієм). Добре діло – діло звершене в таїні, щоб навіть ліва рука (пристрасті егоїзму, гордині…) не знала, що чинить правиця (добрий помисел, чеснота-доброчинство). Добрим ділом є таке діло, яке звершується ради Христа, для Христа, в ім’я Ісуса Христа на славу Бога Отця. Тому добродієм може бути тільки смиренний, який не шукає своєї слави, а тільки слави Божої (і від Бога милості Божої (Духа Святого), Який і воздає тим, хто чинить добрі діла в таїні); який самовіддано служить (= любить) Богові у всьому і завжди (принаймні намагається, і смиряється, відаючи неміч свою), і боїться слави чи похвали від віку цього, бо це ознака невіри в Бога («як ви можете вірувати, приймаючи похвалу один від одного, а слави Божої не шукаєте?!»). (Господь зцілив розслабленого і сховався в натовпі, так що ніхто не знав, хто звершив чудо-добро – ось приклад смирення-еросу! – див. Ін. 5).

Смирення – це не розслабленість, лінивство, млявість, недбальство, раболіпство, плазунство, людиноугодництво, забитість… Це вогонь ревності і глибина бездонна лагідності, тихості, таємничості і жадання не бути пізнаним світом цим (смиренні приховували себе часто за маскою юродства – див. Христа ради юродиві). Тому смиренні зовні «тихі і лагідні», а всередині них горить вогонь ревності-еросу на славу Божу. («Ревність до дому Твого – за кожну людину, за обоження кожної тварної іпостасі – з’їдає Мене», «Вогонь (Любов-Ерос Духа Святого) прийшов Я звести на землю (у єство кожної тварної особистості), і як жадаю Я, щоб він розгорівся в серці кожної іпостасі», «Бог – Бог ревнитель. Ревнощів жадає Дух (Смиренний і Лагідний), що вселився в нас, і тим більшу дає Благодать», «Хто знемагає, спокушається, за кого я не палав би…» – ось що таке смирення, Бог є Смирення). Любов завжди смиренна (Вогонь-Ерос). Смирення – це Ерос, Вогонь, який животворить, оновлює, а не руйнує (руйнує і спалює Він тільки зло, невідання, темряву, страсті, гріхи, оману, неправду… все те, що не наслідує Царства Божого, Царства Смиренної Вогненної Любові-Еросу). Смирення – це повсякчасна веселість духа («Радість ваша буде повна»).

Смирення – невимовне, ненаситне жадання (Ерос) Бога, слави Богу (Божої), служіння Богові! Смирення – гранична ревність і граничне благоговіння, трепет перед Святинею (Іншим), перед Любимим! Смирення – це ревність-вогонь-жадання виконати всю волю Божу, це горіння серця милуючого, яке хоч би і десять разів на день було спалене за любов до людей (і до всього стражденного), і тоді цим не заспокоїться (допоки хтось чи щось страждає). Смирення – це плід-вінець чеснот-доброчинств (добро-дітелей), це стан-плід ревного виконання всіх заповідей Божих, добрих діл, тобто Любові (до Бога і образу Божого).

Ви кажете: батя, що ти нам казки розказуєш, займаючись словоблуддям. Ну, назви хоча б один приклад, хоча б одну людину Смиренну, яка була б одночасно і тиха, і лагідна, і ревна, як Вогонь, який все (зле і горде, і пекельне) спалює, поїдає. Скажемо спочатку про еталон, норму, повноту Смирення – Господа Ісуса Христа. Господь заповів: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем… Я дав вам (ученикам Своїм) приклад (служіння-любові), умивши ноги вам, ученикам Моїм, щоб і ви чинили так само…». І які діла робило Іпостасне Божественне Смирення? Господь (лагідний і смиренний серцем) чинить гармидер у храмі: перевертає столи міняйл, виганяє торгашів, розганяє «благочестиві» хресні ходи, попівські безглузді паради («і не дозволяв, щоб хтось переніс якусь річ через храм» – див. вище)… І це «кощунство» чинить Божественне Смирення і Лагідність! Хто має очі чути, нехай розуміє! А як Господь називав (звертався до) слуг антихриста: кодло єхидни, поріддя гадюки, сатаністи (= ваш батько диявол)… Так, так – ці «ласкаві» різкі слова промовляло Божественне Іпостасне Смирення і Лагідність! А коли на суді Господа (Який дав заповідь: якщо вдарять тебе в одну щоку – підстав другу) вдарили по обличчю, то як відповіло Божественне Смирення – що, Господь запропонував злочинцю ще раз себе вдарити? Ні, а відповів: за що б’єш Мене; якщо Я неправий, то доведи, а якщо правий, то за що ти б’єш Мене?! І так себе поводить Божественне Довготерпіння, Лагідність, Смирення! Ви скажете: ну це ж Бог, Син Божий, Боголюдина, а ти нам наведи приклад таких людей, творіння… Та скільки завгодно – це всі християни (хрещені Духом Святим, всі Христові, повні, кожен у свою міру, Вогню Духа Христового). Але перш ніж навести приклад хоча б одного християнина, скажу, що Господь Ісус – це є норма, ідеал Людини, Якому всі тварні іпостасі покликані уподібнитися (стати преподобними Богові Ісусу Христу повнотою Духа Святого, стати такими, як Бог за Благодаттю). Тому, ось що таке смирення – Господь Ісус Христос і все, що звершив Господь, – і всі християни і оголошені уподібнюються Христу в усьому (в Дусі Святім). А з християн візьміть, наприклад, апостола Павла – вдивіться в образ цього смиренного, божественного мужа, відображеного в його посланнях та в книзі Діянь Святих Апостолів; чи святих отців, які боролися з різноманітними єресями; або мучеників, страстотерпців, сповідників, пророків… – будь-якого християнина (назвіть мені святого, тобто християнина, який діяв би не в дусі ревності, вогню Смирення Христового? Таких святих не існує – бо хто Духа Святого не має, той і не християнин!).

Смирятися – це стояти в істині, бути мужнім, розсудливим, мудрим, ревним (в добрі, проти зла), милосердним… а не рабом, підлабузником, плазуном, конформістом (користолюбним пристосуванцем), який йде на компроміс зі злом, потакає злу. Ще раз кажу, візьміть для прикладу Іпостасне Смирення – Господа Ісуса Христа: очищення Ним храму, чи Його бесіди з фарисеями, лицемірами, єретиками (садукеями), іродіанами, або як Господь предстоїть перед Пилатом тощо. Апостол Павло, який як вогонь обійшов усю вселенну, благовістячи Євангеліє Ісуса Христа, який був всім для всіх («для юдеїв – як юдей, для атеїстів – як атеїст…»), і водночас вів безперестанні різкі полеміки, використовуючи різкі слова («лукаві пси», «лицеміри», «відрізані» тощо), полемізував з ворогами істини, викриваючи їхнє лукавство, у тому числі і серед своїх, знатних. Ось що означає смирення – бути в Істині (у вірі Православній) і завжди діяти любов’ю-милосердям. Але попи (які себе назвали владиками, отцями, вчителями… – Господь цього не заповідав, а навпаки…), щоб тримати людей у покорі, витлумачили цю найбільшу чесноту гідності людської (смирення – це стояти в людській гідності, величі, на увесь зріст) по-сатанинськи і зобразили (і навчають-проповідують) смирення (цю найбожественнішу чесноту), як темноту, невігластво, потворне каліцтво, пекельну убогість, антихристів дух… Смирення, за попівськими переданнями старців, – це бути горбатим, це цілувати владикам-гомікам ручки, і не тільки… брати в попів-злочинців благословення, тобто цілувати їм ручки («які нічого не крали, нічого злого не робили»), величати їх отцями, вчителями, владиками… (всупереч волі Божій: не називайте себе отцями, владиками, вчителями…)! Якщо єпископ говорить на біле чорне, або навпаки, і ти йому на це вкажеш, то на думку язичників, «християн» це є виявом несмирення! Ось до якого «смиренного» абсурду дійшли церкви «православні», виродившись у єретичні синагоги антихриста!

Смирення – це не схиляння голови і говоріння про себе, що я найбільший грішник, це не невігластво, «простота», невідання. Смирення – це (в любові) спитати того, хто тебе вдарив: за що б’єш мене? Якщо я неправий – доведи! А якщо я маю рацію, в істині, то що ж ти робиш?! Смирення – це стояти в Істині, бути вірним Істині – Господу Ісусу Христу! Смирення – це свобода («Пізнайте Істину, і Істина зробить вас свобідними»). Смиренний може підставити «другу щоку», коли його вдарять, а може і спитати: «за що б’єш мене?!» А чинить так чи інакше смиренний залежно від ситуації, шукаючи користі ближнього свого – насамперед того, хто кривдить його (смиренного), точніше, хто кривдить самого себе, чинячи зло! (Смирення – це свобода, тому воно неописанне (воно мовчить, говорить і навіть кричить, у гніві себе проявляє; воно тихе, галасливе і навіть бунтівне (гармидер чинить в храмі, попам- жерцям спокою не дає, єретиків викриває); воно каже: брат, друг… і кодло єхидне, поріддя гадюки, сатаністи… – це все різноманітні форми, в яких являє себе Смирення-Любов-Істина-Свобода); отже, тому, хто не пізнав смирення, можна тільки вказати на путь стяжання його – це ревне виконання заповідей Божих).

Протилежний до смирення стан – це гординя. (Не забувайте: нейтральних станів немає, третього не дано, вся реальність ділиться на дві частини: Рай і ад; Царство Боже і світ цей. Тому визначальне значення має напрямок руху: до Христа, до Бога чи від Христа, до антихриста, до небуття; не гарячий і не холодний – цей, здавалось би, невинний («ніякий») стан – це найбільше зло-катастрофа: «о, якби ти був…» див. Одкр. 3: 14-18). Ознаки смирення – знання (жадання знань, Істини, правди-вірності Богові, бажання вчитися- пізнавати), відання, світло, радість, свобода, істина, свідомість, мудрість, розсудливість… Ознаки гордині (відсутності смирення) – незнання, невідання, упередженість, темрява, відчай, смуток, безрадісність, бажання панувати (владолюбство), вчити, самовпевненість, егоїзм, омана, прєлєсть… Добро – це плід смирення, зло – завжди від гордині, від невідання, омани («Отче, прости їм, бо не знають, що чинять»). Але (по милості Божій) диявол (реваншист) через своїх слуг – антихристів, лжеапостолів, лжевчителів, лжепророків, єретиків, прихильників «передання старців»… все підмінив, перейменував (зло назвав добром, а добро злом; смирення – гординею, а гординю – смиренням) і вже властивості смирення називаються «гординею» (ознаками гордості), стан (діяння) смирення – прєлєстю, оманою; а стан гордині, омани слуги сатани проповідують як найбільшу богоугодну чесноту – смирення (і приповідають антихристи: будь «смиренний», бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає Благодать»; але те, що вони (слуги сатани) називають «смиренням» – це, з точки зору Істини, диявольська гординя). Наведемо декілька прикладів цієї зло-чинної підміни.

Смирення – це знання (хоча б часткове, яке має тенденцію зростати) правди про себе і про всю реальність, в якій смиренний перебуває. Але сучасна православна дійсність привчає людину до страху «прєлєсті» (омани, гордині), до того, що якщо людина виявить, побачить в собі позитивні сторони свого духовного стану (те, що належить області 90 % реальності правди про себе – я любимий Богом, обдарований Богом…), то це ознака «гордині». Але це зовсім не так. Преподобний Симеон Новий Богослов пише:

«Кожен християнин повинен бачити і відчувати свій внутрішній стан, чи здоровий душею чи хворий, щасливий чи нещасний, благоденствує чи страждає. І якщо не відчуває він цього внутрішньо в самому собі, то намарно носить ім’я християнина, і хоч називається так, але насправді не є таким. Бо якщо б він був істинним християнином і мав спілкування з Владикою Христом, то був би причасним і життя Його і світла, тому що Христос є життя і світло. Внаслідок цього (спілкування-єднання з Христом у Дусі Святому – В. А.) і бачив би себе і відчував все своє, тому що бачити і відчувати є природна властивість живих, так що в кого немає цього, той мертвий. Таким чином, хто не бачить і не відчуває душевно добра і зла, які прибувають в нього і вибувають із нього, той ще мертвий і не просвічений (не хрещений Духом Святим – В. А.) промінням розумного (іпостасного – В. А.) Сонця правди» (Симеон Н. Богослов. Слова. М., 1892, С. 65-66). Про плоди Духа Святого говорить апостол Павло: «Плід же Духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (див. Гал. 5: 22-23). Все це християнин (хрещений Духом Святим = зачатий від Бога Духом Святим = той, хто прийняв закваску Духа Святого у серцевину свого єства, своєї іпостасі, в якому   відбувається   свідомий   процес   вкисання-оДухотворення всього єства, аж поки все не вкисне, не обожиться, не оДухотвориться) повинен, хоч в початках (початок росту сімені, початок вкисання-оДухотворення), знаходити в собі, бачити, відчувати в собі; і все це в християнині повинні бачити інші люди – незалежно від їхньої приналежності до Церкви («Так нехай сяє світло (Благодать Святого Духа) ваше (по Благодаті) перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла (славу Божу, Благодать Духа Святого, яка живе у вас) і прославляли Отця вашого Небесного (Який усиновив вас Духом Святим во Христі Ісусі)» – див. Мф. 5: 16). Християнське життя – це свідоме життя, набуття кафоличної свідомості, відання (пізнання, знання) Пресвятої Тройці. Християнин – це спадкоємець Царства Божого, Життя Вічного. «Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (див. Ін. 17: 3). Тому плоди Духа Святого явні насамперед для їхнього власника (християнина, який (свідомо) знає, відає, що він має, чим володіє), а потім і для ближніх, від яких той ніяк (жодною маскою юродства) не може утаїти Світло Духа Святого (див. Мф. 5: 14). Тому, якщо ви не бачите (не відчуваєте, не відаєте свідомо) в собі плодів Духа Святого – то не обманюйтесь – ви убогі, ви не християни, та ще й на додачу у великій омані перебуваєте, якщо вважаєте себе християнами, які щось мають, на щось розраховують, тоді як перебувають у стані, вирок якому: «Не знаю вас, Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене всі, хто чинить беззаконня». Про це саме свідчить прп. Симеон Новий Богослов: «Поспішімо побачити Його (Христа – В. А.), поки ми ще живі. Бо якщо сподобимось побачити Його тут, то не помремо, і смерть не буде панувати над нами. Не будемо очікувати – побачити Його в майбутньому житті, а тепер приймемо подвиги, щоб побачити Його… Роздивіться, чи не обманюєтеся ви, думаючи, що маєте в собі Христа, тоді як нічого не маєте і перебуваєте в небезпеці перейти з цього життя з порожніми руками… Тоді заридаєте і заплачете і вічну приймете скорботу» (Симеон Н. Богослов. Слова. М., 1892. С. 180).

Про плоди Духа Святого, про свідоме перебування в Дусі Святому, про те, що таке віра («здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» – див. Євр. 11: 1), в чому полягає ця впевненість, це пізнання (відання) єднання з Богом, свідомого перебування в Дусі Святому по-простому, зрозуміло повідається в бесіді преподобного Серафима Саровського з Мотовиловим про сенс, мету людського життя. Під час цієї бесіди ученик преподобного Серафима говорить своєму учителю: «Все ж таки я не розумію, чому я можу бути твердо впевнений, що я в Дусі Божому? Як мені самому в собі розпізнати істинне Його явлення?». Отець Серафим відповів: «Я вже сказав вам, що це дуже просто, і докладно розповів вам, як люди бувають в Дусі Божому і як потрібно розуміти Його явлення в нас… Що ж вам, батюшка, потрібно?». «Потрібно, – сказав я, – щоб я зрозумів це дуже добре». Тоді отець Серафим взяв мене дуже міцно за плечі і сказав мені:

«Ми обидва тепер, батюшка, в Дусі Божому з тобою; чого ж ви очі опустили, чому не дивитесь на мене?». Я відповів: «Не можу, батюшка, дивитися; тому що із очей ваших блискавки летять. Лице ваше зробилось світлішим за сонце, і у мене очі ломить від болю». Отець Серафим сказав: «Не бійтеся, ваше Боголюбіє, і ви тепер так само світлим стали, як і я. Ви самі тепер в повноті Духа Божого, інакше вам не можна було б і мене таким бачити». І, нахиливши до мене голову, тихенько на вухо сказав: «Дякуйте ж Господу Богу за несказанну до вас милість Його! Ви бачили, що я і не перехрестився навіть, а тільки в серці моїм мисленно помолився Господу Богу і сказав всередині себе: ″Господи, удостой його ясно (свідомо) і тілесними очима бачити те сходження Духа Твого Святого, Яким Ти удостоюєш рабів Своїх, коли благоволиш являтися їм у світлі невимовної слави Твоєї″, і ось, батюшка, Господь і сповнив миттєво смиренне прохання убогого Серафима… Як же нам не дякувати Йому за цей невимовний дар нам обом? … Чому ж, батюшка, не дивитесь мені в очі? Дивіться просто, не бійтеся: Господь з нами!». Я поглянув після цих слів на лице його, і напав на мене ще більший благоговійний жах. Уявіть собі, в середині сонця, в найяскравішому сяйві його, лице людини, яка з вами розмовляє. Ви бачите порухи вуст його, зміни виразу його очей, чуєте його голос, відчуваєте, що хтось вас тримає за плечі, але не лише рук цих не бачите, ні самих себе, ні фігури його, а тільки одне світло, сліпуче, яке простирається далеко на декілька сажнів навкруги і осяює світлим блиском своїм і сніжне покривало, яке накрило поляну, і сніжну крупу, яка падала на мене, і великого старця… «Що ж відчуваєте ви тепер?», – спитав мене старець. Сказав я: «Надзвичайно добре». «Та як же добре-то? – спитав він, – що саме?». Я відповів: «Відчуваю таку тишу і мир в моїй душі, що жодними словами виразити не можу». «Це, ваше Боголюбіє, той мир, – сказав отець Серафим, – про який Господь сказав ученикам Своїм: ″Мир Мій даю вам, не як світ дає…″. ″Мир″, за апостольським словом, ″який перевершує всякий розум″… Що ж ще відчуваєте?», – спитав мене отець Серафим. Я сказав: «Незвичайну радість у всім моїм серці». І отець продовжував: «Коли Дух Божий сходить на людину і осіняє її повнотою Свого сходження, тоді душа людська переповнюється невимовною радістю; бо Дух Божий радіснотворить все, до чого б Він не доторкнувся… Завдатки цієї радості даються нам тепер, і якщо від них так солодко, добре і весело в душах наших, то що казати про ту радість, яка уготована там, на небесах, тим, хто плаче тут, на землі… Тепер за нами, батюшка, діло, щоб, труди до трудів докладаючи, восходити нам від сили в силу і досягнути міри росту повноти Христової… Ось тоді-то теперішня наша радість, яка дається нам малою мірою і на короткий час, явиться у всій повноті своїй і ніхто не відбере її від нас, сповнених незбагненних наднебесних насолод».

«Я часто бачив світло, – говорить святий Симеон Новий Богослов, – іноді воно являлося всередині мене, коли в душі моїй був мир і тиша, а іншого разу являлося воно мені зовні, вдалині, чи навіть зовсім ховалося, і, коли ховалося, спричиняло мені надмірну скорботу, тому що тоді думалось мені, що, напевно, воно зовсім не хоче уже більше зʹявлятися. Але коли я починав проливати сльози і показувати всяку відчуженість від усього і всякий послух і смирення, тоді воно являлося знову, як сонце, яке розганяє густоту хмар і мало-помалу показується радіснотворне… Так, нарешті Ти… Який приходить і відходить, мало-помалу прогнав тьму, що в мені перебувала, розсіяв хмару, що мене покривала, очистив зіницю умних очей моїх, відкрив душевний слух мій… Зробивши мене таким, Ти очистив від усіляких хмар небо моє…» (Слово 90). «Для тих, хто стали чадами світла і синами будучого дня і можуть завжди як удень ходити благопристойно, для тих ніколи не прийде день Господній, тому що вони завжди з ним і в ньому перебувать. Бо день Господній явиться не для тих, які уже осяюються Божественним світлом; але він зненацька відкриється для тих, які перебувать у темряві пристрастей, живуть у світі по-світськи і люблять блага світу цього; для них явиться він раптом, зненацька і покажеться їм страшним, як вогонь нестерпний і незносний» (Слово 57).

Отже, перевіряйте себе, чи у вірі ви (чи впевнені ви у невидимому, чи переживаєте ви здійснення очікуваного Царства Божого, плоди якого вже тут і зараз споживають вірні Христу, вже тут і зараз насолоджуються ними християни кожен у свою міру), тобто чи вже хоч частково, недосконало, але вкушаєте плодів Царства Божого, Духа Святого: любов, радість, мир…

Сторінки: 1 2

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *