Церква вже дві тисячі літ благовістить Радість Велику – Євангеліє (Блага Звістка, Новина, «Меседж») – Царство Боже настало, воно вже між вами і всередині вас є! «Я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям», «Радуйтеся!», «Щоб радість ваша була повна», «Радості вашої ніхто не відніме від вас», «Завжди радійте!»… Такими та подібними словами Церква свідчить, що Вона живе повноту Буття, Щастя. Благовістя в устах Церкви – це богослів’я як одкровення реальності, яку вже два тисячоліття Вона Живе. Чим живе Церква і про що, про яку радість благовістить? А радість ось яка: Царство Боже (Щастя) настало – воно вже між нами і в нас!!! Тобто, віднині (це «нині» почалося дві тисячі літ тому назад і цьому «нині» – Невечірньому Дню – не буде кінця) кожна людина може, якщо захоче (тому Церква закликає всіх до Покаяння: прийміть Дар Щастя), жити повноту Буття, бо Щастя настало! Про що Євангеліє? Про те, що ми спасенні: були сиротами – стали у Христі синами (дітьми) Божими (усиновив нас Отець Небесний); були смертельно хворі, каліки, розслаблені, прокажені, глухі, німі, сліпі, паралізовані – зцілив нас Бог, ми здорові (хоча не всі це знають, а тільки ті, які почули Євангеліє Спасіння (Зцілення) та, довірившись, спробували користуватись своїм здоровим (оздоровленим, зціленим) тілом: «віруєш – встань і ходи!»); були убогі – отримали невідійма́ нний (невід’ємний) скарб, стали спадкоємцями, «власниками» усієї Реальності; були рабами (гріха, тління, смерті, простору, часу) – стали вільними в благодаті Духа Святого, в благодаті Воскресіння… І це все, зауважу, в минулому часі (звершена і завершена дія): зцілені, звільнені, обожені, воскресли (а не: будете колись зцілені, звільнені, воскресять вас… «Колись буде» – ніякої радості повної ці слова не викликають; звичайно, краще колись, ніж ніколи… – скільки смутку в цих словах?! Але, як тільки ми кажемо «колись», а не «зараз», «нині» («і нині вже є»), ми говоримо з позиції релігії очікування – Старого Завіту та язичницьких релігій, які обіцяють щастя у майбутньому: прийде Месія… після гробу отримаєте винагороду за…).

Чому ми (які вважають себе християнами, та ще й православними, які говорять, що знають Євангеліє та принаймні частково живуть Його) не радіємо?! Бо не розуміємо Євангелія – радісної звістки, про що вона, хоча формально хрещені в Таїни Царства Божого, мали би мати досвід Щастя, а ми гірше нехрещених язичників та «навіть і не знаємо чи є Дух Святий» (великий злочин – хрестити у Церкву, попередньо не оголосивши охрещуваного чи батьків його!). Ми не хочемо чути Євангеліє, не намагаємося зрозуміти про що воно і, що найплачевніше, – себе не знаємо. Ми, не знаючи ні себе, ні реальності, риторично (самовпевнено) запитуємо, не чекаючи відповіді: «А воно мені потрібне оте благовістя чи те, про що оці християни благовістять?» Голодний не питає скептично: хіба мені потрібна їжа? А питає: де, де можна чимось поживитися, бо я вже з голоду вмираю?! Хворий, який мучиться у невимовних муках, болях, не каже: хіба мені потрібен лікар, а навпаки: підкажіть, де можна знайти лікаря, ліки?! Бомж (безхатченко), який при мінус тридцять за Цельсієм замерзає в переході, хіба він не мріє: хто б йому запропонував гарячий чай та притулок, бодай на ніч… Ці земні реалії є слабкою тінню у порівнянні з тими (духовними), від чого нас спас (і спасає – допомагає прийняти Дар Спасіння) Господь Бог, але нас це аніскільки не турбує! Чому? Отже, перша категорія людей, які не чують Євангеліє і не мають потреби в ньому, які відкидають його як щось зайве, непотрібне і навіть таке, що викликає гнів та роздратування! Щоб уявити собі та відчути плачевний духовний стан цих людей, візьмемо ілюстрацію-аналогію із біологічного існування: людина, яка замерзає на морозі, спочатку відчуває холод, вона хоче зігрітися, бореться якось за своє життя, але настає мить, коли людині стає «тепло», тобто об’єктивно вона замерзає, помирає, а суб’єктивно їй стає «добре», «тепло», і вона засинає… Отже, коли почався незворотний процес (замерзання та нездатності самому собі допомогти), тоді людині вже не потрібні ні тепло, ні допомога – їй добре, тому будь-яку допомогу, дію задля її порятунку вона сприймає як непотрібну, а потім, коли її вже насильно починають розтирати,   розігрівати,   одним   словом   виводити   із   цього «блаженства», – вона починає ненавидіти спасителів як таких, які забрали в неї щастя і спричинили їй біль та страждання… Або ще один приклад: буває, коли людина так довго голодує, що вже не хоче їсти – (фактично) помирає, а їсти не хочеться – не відчуває голоду… Тобто, людина входить у такий стан, коли сама починає захищати своє помирання (називаючи це життям, блаженством) і всяке об’єктивне добро сприймає як зло собі. Таким людям Євангеліє не тільки непотрібне, а й ненависне. Про таких Господь сказав: «Залиш мерцям ховати своїх мерців». До цієї категорії належать також теплохладні, розслаблені душею, яким ні Рай не потрібен, ні пекло і муки їх не лякають – повна атрофія всього живого (ходячий мрець). Причини таких станів – гріхи (див. І ч.), і насамперед ті, які людина свобідно вибирає (тобто такі, які вона ще може і не робити, але, подумавши, вибрала гріх, а не голос совісті, тобто, сама пішла, ніким не силувана (мається на увазі закоренілою пристрастю, з якою вже не може сама впоратися («сама собі дати раду»)), проти себе, проти своєї совісті; саме такі гріхи наносять душі смертельні рани). (Замерзаючий хоче спокою – а Церква, навпаки, торносить (торсає) його, будить, щоб він не заснув – бо замерзне! Замість знеболюючого – викликає, спричиняє біль, шок (напр., електрошоком), щоб організм почав боротися та «власник» його прийшов до тями! Тому люди, не розуміючи, що відбувається, відходять від Церкви – бо отримують не те, що шукають. Голодний каже: залиште мене у спокої, в мене все добре, я ситий!? Тому спочатку таких мрійників потрібно привести до тями, викликавши біль голоду, спраги, холоду, сирітства – а потім, на їх прохання, з їхньої свобідної волі дати їм Їжу (Євхаристію), Воду (Духа Святого), Тепло (Благодать Святого Духа), Усиновлення (увести в потік Божественного Життя). Тому, процес оголошення (див. І ч.) передбачає теорію (щоб людина знала, що з нею відбувається, та які ознаки правильного оздоровлення-зростання) та, що найголовніше, практику (яка дає можливість оголошеному відчути спрагу, голод, убогість… наскільки це можливо у старозавітніх умовах)).

В   такій    перспективі    стають    зрозумілі    Євангельські «заповіді» блаженств: блаженні ті, які ще відчувають голод, спрагу, свою убогість, бідність… бо тільки такі можуть прийняти Їжу, Питво, Багатство, яке вже їм подаровано. Тому і сказано: блаженні убогі духом, бо їх є Царство Небесне, а не «буде» – вони вже в Царстві Божому (прикл.: той, хто під водою знаходиться – вода його з усіх боків облягає, але поки він не захоче напитися – буде помирати від спраги; і досить йому захотіти втамувати спрагу, попередньо відчувши її, і відкрити рот, як вода увійде у його утробу; нікуди не потрібно йти – все дано – бери і пий). Інша категорія людей, які ніби слухають, і в них ніби є якась зацікавленість, якась спрага пізнати істину. Але пильніше придивившись до них, виявляється, що вони у Євангелії шукають досконалішої релігії, систематизованих зводів правил що можна робити, а що не можна. Такі люди підходять до слухання Євангелія із релігійними пред-розсудками (упередженнями) – тобто, християнство для них – це одна із релігій. Тому, такі люди і не здогадуються, що Господь заснував абсолютно іншу реальність, ніж ту, яку вони хочуть знайти: не релігію, а Церкву. Яка між ними різниця? Колосальна: як між Богом і людиною! Релігія (як відновлення зв’язку з Богом людськими силами) передбачає служіння людини Богові, тобто людина приносить жертву Богові. Церква (відновлення зв’язку Божою силою) – це коли Бог служить людині, Бог приносить жертву людині! Такі люди приступають до Євангелія як до збірки моральних заповідей, канонів, правил і, не знайшовши для себе нічого нового (моральні заповіді у всіх релігіях майже тотожні), – відходять або залишаються в ролі зразкового релігійного християнина і навіть гадки не мають (бо не хочуть чи не можуть вслухатися у благовістя), що Господь упразднив релігію (зробив непотрібною в Царстві Божому; закон для християн – це порох, нечистоти – як говорить апостол Свободи), тобто віднині не людина служить Богу, а Бог служить людині, не людина приносить жертву, а Бог Себе приносить в жертву людині! Це християни по-особливому переживають (проживають) кожної Євхаристійної Літургії, на якій актуалізується Царство Боже, причасниками якого стають вірні. А суть Літургії (Євхаристії) прекрасно зображено у фрагменті однієї словесної ікони Ісуса Христа – умивання ніг на Тайній Вечері: «Якщо не вмию тебе – каже Господь Петрові, – то не будеш мати частки зі мною», тобто, якщо не дозволиш, щоб Я послужив тобі, то не увійдеш у Життя Вічне! Але ми так закостеніли в пред-розсудках (забобонах) релігійності (возз’єднання з Богом своїми силами, своїми добрими ділами, догоджання Богові виконанням його законів…) і не можемо в тій всесвітній інерції релігійності розчути Євангеліє: «… надходить час, коли будете поклонятися Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі (і не в цьому храмі чи соборі, і не в іншому з його обрядами та чинами – В.А.), … прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною». Отже, християнство це не релігія (поклоніння на певній горі, за певними правилами та своєрідною обрядовістю) – це Церква, в якій члени Її в Дусі та Істині приймають служіння Бога – Архієрея та Жертви, Того, Хто приносить жертву і приноситься, приймає і роздається…

Ми ж тільки про це мріємо, щоб нам служили, щоб нас любили, щоб нас ублажали! А чому тоді не стаємо членами Тіла Церкви, де наша мрія здійсниться в повноті. Бо на землі – від нас вимагають служіння, любові, уваги. А в Церкві все навпаки – я в центрі уваги та опіки Бога і всіх Святих. А чому ми цього (Щастя) хочемо, бажаємо і не приходимо до Церкви, де тільки й можуть бути реалізовані наші благі хотіння?! Тільки тому, що не розуміємо Євангеліє, цю благу звістку Церкви. А не розуміємо тому, що намагаємося зрозуміти Євангеліє без Церкви, тобто не питаємо в громади, яка Живе Євангелієм (живих людей – причасників Духа Святого), читаємо Біблію (словесну ікону, не розуміючи значення символів!) самотужки, розглядаємо чини богослужіння (форму), обряди – і робимо хибні висновки. Церква не придумувала нових релігійних форм, а взяла ті, які існували (напр., хрещення, див. І ч.) і наповнила новим, абсолютно новим змістом. Аналогічна ситуація із богослів’ям – слова ті самі за формою, а семантика різна! А ми, почувши в устах Церкви слово про заповіді, правила, канони, типікон (книга зразків богослужінь), чини… (те що хочемо чути, те й чуємо), – відходимо та шукаємо простіші релігії, так і не почувши Євангеліє – воскресіння наше у Христі. Аскетика в Церкві має діаметрально протилежне значення та мету, ніж у релігії! Завдання аскетики не заробити Царство Боже, а у вдячності прийняти Дар: знайшли дорогоцінний скарб на полі (власного серця – В.А.) – піднімаємо радісний труд, щоб продати все і купити це поле; закваска Духа Святого вкинена в плоть нашого існування – піднімаємо радісний труд терпіння, аж поки все не вкисне; зерно вічності, посіяне в землю серця нашого – піднімаємо радісний труд прийняти дощ ранній і пізній… (Суть аскетики в християнстві: хоча б проковтни те, що тобі в уста розжоване поклали, або: візьми, тобто, руки відкрий, розіжми (розтули) кулаки, щоб вільними долонями прийняти Дар, який тобі дається, точніше вже даний; але аж ніяк: хочеш їсти – іди зароби, – все потрібно розуміти духовно, алегорично). А ми чуємо тільки заповіді та аскетику в релігійному значенні і не чуємо Радісної Звістки, що ми вже спасенні, обожені, вже перебуваємо в глибинах Святої Тройці, на віки віків з’єднані з Богом в іпостасі Ісуса Христа, Бог став з нами солідарним у всьому (крім гріха), щоб ми з Ним розділили Його Життя, Бог став людиною, щоб людина стала Богом – стала по благодаті одним із Тройці… Це все вже дано, вже звершилося – і хто з нас приходить взяти, отримати Дар?! «Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас», – говорить Господь. Або: «Хто спраглий, прийди до Мене і пий…», «вкусіть і побачте, що благий Господь», «прийміть, споживайте…». Майже нікому це непотрібно!

Ми, які за назвою християни, а по духу язичники, втратили розуміння Євангелія. Втратили радість Царства Божого, радість нашого воскресіння, радість життя вічного в Любові Отця – тому світ від нас («християн») отримує те, що має з надлишком і без нас – моральні заповіді, закони, правила… Світ хоче Життя, а ми хоч і маємо Його, але не бачимо, не чуємо, тому і самі не Живемо і тих, хто спраглі правди і Життя, відштовхуємо від колодязя Води Живої. Самі не п’ємо і іншим не даємо – «через нас ім’я Боже хулиться в язичників». «Якщо це все, що може зробити з людиною християнський Бог, що ми бачимо на тих, які називають себе християнами, то нам такого Бога непотрібно» – говорять язичники, бачачи плоди нашої безрадісності, гордині, пихатості, самохвальства та інших страстей «їм же ність числа».

Отже, нам потрібно навчитися чути і розуміти Євангеліє; якщо ж ми поки що не можемо чути – то стати здатними чути і бачити, зцілити слух і зір (саме про це: як почути, як зрозуміти і як прийняти Євангеліє – наші скромні труди). Ознака того, що ми чуємо Євангеліє, входимо з Богом у Новий Завіт – це невимовна радість, радість, в якій розсіюється, розчиняється всяке земне горе та печаль; коли ми виконуємо заповідь: «Завжди радійте!», «за все дякуйте!» Щоб було зрозуміліше, розкажу притчу: Вам прийшла телеграма з повідомленням, що Ви виграли в лотерею (кільканадцять мільйонів гривень), при тім, що Ви через день голодуєте, перебиваєтесь на подачках, милостинях (з хліба на воду) і Вас та Ваших рідних чекає голодна, холодна смерть. Після прочитання цієї телеграми, якою буде ваша реакція? – радість у всіх вимірах і у всьому єстві, і навіть тіло зрадіє: «нарешті, час голоднечі та злидарювання скінчився», «багато добра маєш, душе, – їж, пий, веселися…» (оце означає радіти від вісточки – коли зрозумів її сенс для себе). Ще реальних грошей у Вас немає, а Ви вже потопаєте від щастя та радості. А потім, після прочитання (отримання) вісточки, докладаємо в РАДОСТІ великих зусиль, щоб це наше багатство отримати, навчитися ним користуватися… (Для більшої наочності можна пригадати з І ч. притчу про отримання спадку). А тепер подивимося на нашу реакцію на Телеграму з Неба. Про що вона? Про те, що нас, сиріт, які помирали з голоду, холоду і були приречені на вічну смерть- небуття, спас та усиновив Багач-Вседержитель, зробив нас спадкоємцями всього, що має і що ми можемо, по своїй тварності, вмістити! Віднині (вже 2000 літ) ми маємо владу (силу Духа Святого) Отцеві казати: «Татусю, Таточку»! А тепер порівняймо свою «радість» (якої немає, а є тільки роздратування від того, що попи зі своїми заповідями: не блуди, не кради, не об’їдайся,   не   обпивайся…   не   дають   зі   спокійною   совістю «насолоджуватися» життям) від Євангелія з радістю нещасного власника лотерейного виграшу.

Сторінки: 1 2