Якщо правду кажуть православні християни, що ми вже всі спасенні – все творіння вже обожене (= воскресле), вже є Божественною Євхаристією (в Іпостасі Логоса, Сина Божого Ісуса Христа існує як Бог – Божественним, Троїчним модусом існування), то вже все сакральне, священне, святе, освячене. Тобто, для тих, хто вступив із Богом у Новий Завіт, не існує поділу на сакральне та профанне, святе і буденне, те, перед чим можна благоговіти і те, яке можна зневажати, чим можна нехтувати, як менш вартісним. Тобто вже все творіння (природа) – освячене, обожене! А що тоді, якщо все святе (Боже – Іпостасно), означають чини освячення води (так званий чин Великого освячення води під час Таїнства Хрещення і на Богоявлення та чин Малого освячення води), олії (для таїнств Миропомазання та соборування), хліба і вина на Євхаристії… та й взагалі всі інші чини освячення (будинку, машини, поля, інших речей…, одним словом всього-всього, що людина має, чим займається та чим користується). Якщо всі води вже святі, то навіщо їх освячувати (щороку на Богоявлення чи під час кожного

Таїнства Хрещення)? Ми вище говорили, що суть Таїнств і освячень – явити учаснику таїнства реальність, те, чим людина є у Христі – Синівство Боже, явити обожений світ. Тому всі чини освячень і Таїнств (до речі – це ми педагогічно розділяємо освячення і таїнства – а ви мали би вже з вище наведеного зрозуміти, що це одне і те ж – кожна дія Церкви є Таїнство!) спрямовані не на природу, а на особистість, іпостась – учасників Таїнства освячення (наприклад, пресвітер на Літургії-Євхаристії молиться в серцевині Таїнства про явлення Реальності, присутності на Трапезі Воскреслого Христа, щоб ті, хто є за Трапезою на Літургії, стали здатні зустрітися та з’єднатися з Христом: «…зішли Духа Твого Святого на нас і на предложені Дари ці, і сотвори Хліб цей Чесним Тілом Христа Твоєго – Амінь, а те, що в чаші цій, Чесною Кров’ю Христа Твоєго – Амінь. Явивши (приложивши, освятивши, перетворивши) Духом Твоїм Святим – Амінь! Амінь! Амінь! – див. нижче). Отже, всі Чини Таїнств, які звершує Церква, і все словесне служіння Церкви (оголошення, навчання, проповідь, богослів’я) мають одну мету – створити найкращі умови, за яких (в яких) людина (іпостась) зможе зустріти Христа, прийняти Духа Святого. Тому Дух Святий сходить, коли хоче (Дух дихає, де хоче) і на кого хоче (Бог хоче всіх обожити, але не всі готові бути богом по благодаті), і ні від яких чинів і «таїнств» не залежить! Звідси і безглуздість, злочинність формального, недбалого, безвідповідального звершення чинопослідувань освячень (= таїнств)! Освячення без молитов уГОЛОС та ЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ (де тайні молитви – там язичництво, магія, містерії!!!), без проповіді, без навчання – ЗЛОЧИН! Таке «ствердження(!)» і «проповідь(!)» язичництва процвітає в найбільші, як би це не звучало парадоксально, християнські (яке бореться із язичництвом!?) свята: на Паску (Великдень), Преображення, Богоявлення… Ким? – Так званими «православними» священиками, які без проповідей, без молитов, в яких висловлюється суть освячення (того, що хоче Церква тим чином сказати, підказати нам – язичникам по духу і по «суті»), – «освячують» паски, яйця та іншу поживу, яблука, виноград та інші плоди, зілля, воду святу розливають до півночі… І рахують: скільки тисяч «паломників» прийшло (відповідно скільки грошей заробили!?).

А всі ті язичницькі паломництва почалися в християнстві, яке почало в формальних християнах вивітрюватися («сіль, яка втратить силу осолювати – ні на що не придатна») давним-давно, ще в далекому ІV столітті християнської ери, коли християнство стало дозволеною «релігією», а потім і державною ідеологією (що і стало катастрофою (= перетворенням в гірше, недієве, мертве) християнства). А почалося все із Гробу Господнього та Хреста, на якому розіп’ятий був Христос.

В апостольських посланнях і творіннях древніх святих отців Церкви, які жили в перші три століття християнства, ніде не говориться про Гріб Господа нашого Ісуса Христа: протягом перших століть історії Церкви Гріб Господній не привертав (не приваблював нікого) до себе ніякої уваги! Він був відкритий царицею Оленою (матір’ю імператора Костянтина Великого) в той момент, коли християнство стало (точніше, почало ставати) державною релігією Візантійської (майбутньої) імперії, і лише з тих пір став головною християнською (як вважають язичники- християни) святинею.

В перші часи цього не було. Навіщо гріб, якщо Господь серед нас?! Перші християни (= справжні християни по духу, на відміну від язичників зі свідоцтвами про хрещення, виданими такими самими язичниками (жрецями-священиками), яких (язичників-християн) появилося тьма-тьмуща (майже всі) після початку IV ст.) жили (і зараз живуть!!!), настільки гостро відчуваючи (переживаючи) присутність Воскреслого Христа («Я з вами по всі дні» – завжди), що про гріб вони просто не думали. А й справді, якщо людина вважалася мертвою і була похована, а потім виявилася живою (це реальні факти!), навіщо ходити на її могилу (яка тільки буде нагадуванням страшного пережитого горя, та й взагалі навіщо)?! Невже для її рідних і близьких вона буде хоч чимось цікавою (привабливою)?! До живих (а Христос – Живий!) на могилу не ходять – ходять до усопших!

В перші століття християнства взагалі не знали (не було) поклоніння Гробу Господньому. Але, коли християнство прийшло до греків і римлян (язичників, релігійних людей), ставлення до цього змінилося: він дійсно став потрібним, тому що культ конкретного місця був звичним для античної культури. Греку (язичнику) було недостатньо знати, що Артеміда перетворила Актіона в оленя, – йому потрібно було подивитися на ту скалу, під якою спав Актіон в ту саму мить. Греку мало було знати, що Едіп вбив свого батька – йому необхідно було відвідати те саме перехрестя доріг, де це відбулося. Один давньогрецький вчений і письменник говорить, що деякі люди сумніваються в тому, що Геракл нібито вбив еріманського вепра; але, – вигукує він, – кожен може поїхати в такий-то храм і побачити там череп цього вепра! Конкретний предмет – для грека вже доказ!

Кожну подію релігійної історії греки прив’язували до якогось конкретного, визначеного місця чи фетишу (священного предмету). Вони всерйоз показували той камінь, який колись проковтнув Хронос, батько Зевса. І дійсно, без цього каменя не було б ні грецької, ні римської релігії (язичництва).

Цю особливість (релігійну інерцію) своєї натури греки і римляни, які в більшості своїй стали християнами (краще сказати: почали вважати себе християнами), привнесли і в нашу віру (помилково вважаючи християнство однією із релігій!?). Звідси (від язичників, їхньої релігійності та потреби в ній) і походить звичай звершувати паломництва у святі (як вважають язичники) місця та з’явилась потреба в конкретних, матеріальних доказах того, про що говориться в Євангелії Церкви!

Отже, язичництво у християнстві (секуляризація християнства – орієнтація на язичництво не тільки по формі, а й по духу) почалося із Гробу Господнього (звідси, від язичницької свідомості та страстей, – так звані «священні» християнські(!??) війни за християнські «святині», хрестові походи, мета яких визволити Гріб Господній та інші святині від іновірних, – яке безумство і катастрофа?!). Оскільки центральна подія християнства – Воскресіння Христове, то язичники, які прийшли в Церкву, принесли і нав’язали Церкві (чи Церква педагогічно хотіла використати їхню мову для оголошення – не важливо, а результат плачевний – церква оязичнилася, а не язичники охристиянізувалися – по плодах їхніх пізнаєте їх…) язичництво, потребу в матеріальних (святині, святі предмети, амулети…), просторових, топологічних (святі місця, храми…), хронологічних (святі дні, місяці, періоди…) доказах, – передусім відшукали гріб (як доказ Воскресіння) і Хрест (як доказ смерті та вбивства) і зробили їх святинями (язичницькими)!

У християнстві немає і не може бути святинь (у множині), а є одна єдина – це Тіло Христове (вся реальність – обожена, весь тварний світ – обожений), яке сидить у Славі Святої Тройці, в серцевині Божества! Паломництва (відвідання та поклоніння «святиням» та «святим» місцям), святі місця, святині, виділення частини матеріального світу та надання їм особливого (священного) статусу, на відміну від буденного, профанного світу, святі дні, місяці, періоди… одним словом все особливе (священне), не таке, як інше (профанне) – це язичництво (= релігійність)! Це милиці (костилі), інвалідні візки (коляски) для немічних, калік!!! Милиці потрібні?! – Так! Для калік, а не для християн (ті, які спасенні, зцілені і знають про це; язичники спасенні, зцілені, обожені – але не знають про це, тому і носяться із милицями та ніяк не можуть поки що почути Євангеліє, що вся реальність вже Святиня – Тіло Христове (Євхаристія – обожена природа в Іпостасі Сина Божого), що вже настав останній, Восьмий, Невечірній День, який є (тому для християн не може бути мови про якісь дні, місяці, роки, періоди – «Боюсь за вас, ви ще пильнуєте дні, строки, новомісяччя… чисте – не чисте… закон із його рабськими правилами…»)). А все, що є в Церкві видиме, «виділене», періоди постів, свята, будні… це все для оголошених, язичників… Мовою язичників (так, наприклад, і виникають християнські свята – в дні язичницьких свят, постів Церква, щоб просвітити язичників, встановлювала для них свято із християнським змістом. Наприклад, Різдво Христове (Богоявлення) – язичники святкували день народження Сонця (бога) 25 грудня, після найдовшої ночі та найменшого дня – день починав ставати більшим, рости. А християни, мовою язичників (святкувань і шанувань), в цей день 25 грудня (7 січня за новим стилем) почали місійно (звершуючи місію, проповідь Євангелія) святкувати день народження (Різдво) Істинного Сонця Правди – Сина Божого… та просвічувати, оголошувати язичників, що Істинне Сонце (Яке сотворило сонце і все видиме та невидиме) – це Син Божий, Ісус Христос. Тому всі свята в Церкві – це місійні свята, які встановлені для оголошених, язичників, а не для християн!!!).

Отже, шанування «святинь» – це релігійність! Християнство – це не релігія, – це Церква (яка відмінність – див. вище)! Релігія (Закон!) потрібна?! – Так! Про це свідчить сам Господь, коли говорить, що жодна риска, чи йота із закону не перейдуть, аж поки все не здійсниться (не досягне Цілі, Обоження в Новому Завіті; а для тих, хто вступили з Богом у Новий Завіт Свободи та Благодаті – закон не лежить, на таких немає закону!). Релігія (закон) потрібна, щоб привести людину до хрещення, до порогу Церкви. Релігія (в тому числі Старий Завіт) – це педагог (буквально діто-водитель, а не діто-вчитель, тобто вчитель дітей) в античному розумінні: як правило, старий раб, який приводив дитину до школи, по дорозі оберігаючи її від небезпеки, і сам не входить (йому туди не можна!), а залишається за порогом чекати, щоб після занять відвести учня додому (тобто, педагог – діто- водитель: водить дітей у школу та зі школи, але аж ніяк не вчить, та й чого він може навчити?!) – в школу входить ученик (хрещений входить в Церкву, область Свободи, а релігія, закон, рабство залишаються за порогом; скільки апостол Павло доклав трудів у боротьбі із «контрабандою» релігійності, закону, різних табу, чистих, не чистих днів, святкувань, забобонів (предрозсудків, упереджень, батьківських передань, передань старців, традиційності…), яку вчорашні язичники та юдеї- законники проносили в Церкву, область Благодаті?!!), а раб залишається зовні – йому в школу (Церкву, область свободи) в статусі раба не можна. Потрібен раб (релігія)? – Потрібен, щоб безпечно дітей Божих допроваджувати до Школи (Церкви)! А в Церкві потрібен?! – Ні! В Церкві раб є зло! Апостол говорить, що закон (релігійність) для християн це – кал, гній, мерзота! – непотріб, тобто зло! У всіх своїх посланнях апостол язичників Великий Павло про це говорить – візьмемо для прикладу послання до филип’ян (вище ми згадували послання до галатів – Євангеліє Свободи у Христі): «Стережіться псів, стережіться лихих працівників, стережіться обрізання, бо обрізання – ми, що служимо Богові духом і хвалимось Ісусом Христом, а не надіємось на плоть. Хоч я можу надіятися і на плоть. Якщо хто інший думає надіятися на плоть, то я більше, обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлевого, коліна Веніамінового, єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю – гонитель Церкви Божої, за правдою законною – непорочний. Але те, що для мене було перевагою (κέρδη), заради Христа я вважав за ніщо (ζημίαν). Та і все я вважаю за ніщо (ζημίαν) заради переваги пізнання Христа Ісуса, Господа мого: для Нього я від усього відмовився і все вважаю за сміття (σκύβαλα), щоб придбати Христа і знайтись у Ньому не зі своєю праведністю, яка від закону, але з тією, що через віру в Христа, з праведністю від Бога за вірою (виділено – В.А.)». Трохи побогословствуємо, а для цього дослівно перекладемо частину цього фрагмента послання із давньогрецької (гіпотетичного оригіналу послання) на українську мову (див. підрядковий переклад в рекомендованій літературі):

«άτινα (те, яке; те, що) ἦν (було) μοι (мені; для мене) κέρδη (прибуток; від слова κέρδος, вигода, користь: ἐν κέρδεϊ ποιέεσθαι; вважати важливим (що-небудь); διὰ τὰ κέρδη; із-за вигоди, зважаючи на користь; прибуток (οἴκαδε κέρδος ἀρέσθαι): ἐπίσκοπος ὁδαίων κερδέων τε; (купець), який думає про товари та прибутки), ταῦτα (це) ήγημαι (я вважав; від ἡγέομαι вважати, визнавати, вважати за потрібне, знаходити правильним) διὰ (через) τὸν Χριστὸν (Христа) ζημίαν (збитки; від ζημία, збитки, шкода, втрата, збиток, «тщета», марнота́ (від марнувати, пускати на вітер), пустота: ἐπὶ ζημίᾳ τινός на шкоду комусь; ζημίαν ἡγεῖσθαι або νομίζειν вважати збитками; ζημίαν λαβεῖν терпіти збитки; грошове стягнення, пеня, штраф: ζημίαν ὀφείλειν τάλαντον бути присудженим до пені в один талант; ζημία καθ ἑκάστην χάρακα ἐπέκειτο στατήρ за кожний (вирваний) кіл був призначений штраф в один статер; кара, покарання: χρημάτων ζημία грошовий штраф; ζημία ἀδικίας кара за несправедливість; ζημίαν (ἐπι)τιθέναι τινί накладати покарання на когось або встановлювати кари для когось; ζημίᾳ κολάζειν або ζημιοῦν τινα (по)карати когось; θάνατον ζημίαν ἐπιτίθεσθαι або προθεῖναι, ποιεῖν або τάττειν встановлювати смертну кару; θάνατός τινι ἡ ζημία ἐπικέεται хто-небудь підлягає смертній карі). ἀλλὰ (Але) μενοῦνγε (звичайна) καὶ (і) ἡγοῦμαι (вважаю) πάντα (все) ζημίαν (збитки) εἶναι (бути) διὰ (із-за) τὸ ὑπερέχον (перевага; від ὑπερέχω перевершувати, перевищувати) τῆς γνώσεως (знання) Χριστοῦ (Христа) ’Ιησοῦ (Ісуса) τοῦ κυρίου (Господа) μου (мого), δι’ (через) ὃν (Якого) τὰ πάντα ([у] всьому) ἐζημιώθην (я зазнав збитків), καὶ (і) ἡγοῦμαι (вважаю) σκύβαλα (фекаліями; те, що викидають геть, як непотріб; те, від чого відвертаються, від чого втікають з огидою; від σκύβαλον що в множині означає залишки, відходи (τροφῆς): δαπάνης σκύβαλον або ἀποδειπνίδιον σκύβαλον недоїдки; τέφρης σκύβαλον попіл, прах, гній, що залишився, тобто останки; ναυτιλίης σκύβαλον уламки кораблів або речі, викинуті морем; у Вульгаті, перекладі Біблії з «оригіналу», тобто з давньогрецької на латинську мову, це слово (σκύβαλα) перекладається як stercora (від слова stercus, що означає гній, кал, фекалії, відходи від перетравленої їжі в шлунку) гній, кал) ἵνα (щоб) Χριστὸν (Христа) κερδήσω (я отримав як прибуток)». Навіть із самого значення слів «оригіналу» неозброєним оком видно наскільки млявий і пасивний Синодальний переклад (я використовую при натяках, алюзіях на Писання (чи виписуючи фрагменти Писання) Синодальний переклад (XIX ст.) на російську мову та українські, зроблені із Синодального, тому що більшість користується саме цими перекладами. Хоча для богослів’я він не годиться, – ми це неодноразово показували. Тому бажано тим, хто займається богослів’ям (тобто тим, які говорять: «а так пише», «по Писанню» та інші безглузді слова, – щоб точніше знати про що пише. А то часто «бого́слови» до крові фанатично відстоюють нісенітниці, які допустив перекладач через некомпетентність у Таїнах Царства Божого, та навіть не відаючи православного богослів’я. А вони, посилаючись часто на переклад (спотворену форму, не кажучи вже про зміст, спотворену думку, або навіть протилежну до оригіналу), бубнять: «а так пише!?»); тим, хто проповідує Євангеліє та посилається на Писання, варто, по можливості, користуватися всіма класичними та принаймні підстрочним (підрядковим) перекладом Біблії (див. рек. літ.)). Жоден переклад не може зберегти свіжість, динамічність, різкість (оригінальність та неповторність характеру автора) оригіналу (для наочності, наприклад, візьмемо другий стих синодального перекладу: «Стережіться псів, стережіться лихих працівників, стережіться обрізання, бо обрізання – ми, що…», а в «оригіналі» не так: «…βλέπετε (будьте обережні, стережіться) τὴν κατατομήν ([відносно] відрізання, розрізання; від κατατομή (κατα τομή на перетині): відгалуження або рукав (річки) (ποταμοὶ πολλὰς κατατομὰς); відрізання). ἡμεῖς (Ми) γάρ (ж) ἐσμεν (є, являємось) ἡ περιτομή (обрізання)…». В Синодальному перекладі одним і тим самим словом «обрізання» переклали два різні слова «оригіналу»: κατατομήν – відрізання (повністю, в корінь; відділення від стовбура дерева гілки), та περιτομή – обрізання (часткове). Тому в оригіналі Павло говорить не про «обрізання», не про щось, а про когось, а саме про тих, з ким він веде полеміку та кого називає «ласкавими», «лагідними» словами (пси, лихі, відрізані в розумінні скопці): «Стережіться псів, стережіться лихих працівників, стережіться відрізаних (стережіться відрізання; він обрізаних називає відрізаними, тобто такими, які повністю відрізали собі статеві органи, а не частину шкіри; зауважимо, що Павло відстоює свободу у Христі від закону Мойсеєвого і обряду обрізання та всього іга Старого Завіту), ми є справжнім обрізанням…». Перекладач або не зрозумів Павла, або свідомо згладив напругу та різкість тексту. (Ви скажете: навіщо я це все говорю , наводжу ці приклади , показую розбіжності… звичайно, що не для себе , а для вас ! Коли автор чо́ мусь приділяє багато уваги , чи часто про щось говорить, повторюючи думку декілька разів (з філологічної точки зору такий прийом зайвий і непотрібний – бо все зрозуміло з першого разу), то це означає, що воно є дуже важливим, принаймні для автора, а оскільки вас цікавить (мало би цікавити, якщо ви читаєте цю книжечку) його думка, розуміння, то ви повинні уважно прислухатися до того, що говориться (нікуди не потрібно поспішати (в школі вчили швидко читати, а тепер потрібно якраз неспішно, вдумливо, поволі «пережовувати» текст, щоб була якість, а не кількість!), хоч би ця думка і не стосувалася контексту проблеми, яку вирішуємо, або висвітлюємо (освітлюємо, виносимо на світло істини); але те, про що йдеться, має принципове значення – тому потрібне!); наприклад, в Чотириєвангелії шість разів згадується одна і та сама подія (в двох Євангеліях двічі): нагодування п’ятьма (сімома) хлібами декількох тисяч людей… У всіх випадках на Євангельських іконах – це фрагмент Таїнства Євхаристії (спілкування, єднання в одну плоть з Воскреслим Христом), яка є центральним Таїнством Церкви!).

Апостол Павло в своїх посланнях (зокрема в наведеному) полемізує з релігійними людьми, які хочуть з Церкви зробити релігію (язичництво). Ми чули, як він різко висловлюється про таких «святош», «шанувальників Бога» – пси, лихі працівники, відрізані (а не обрізані! – він глузує (з ревнителів обрізання) з них із сарказмом! Оце справжнє смирення – ревність виконання волі Божої, а не байдужа пасивність…). Переклади згладжують різкість оригіналу (та ревність Павла щодо Істини) – протистояння, антагонізм між релігією та Церквою (християнством). З перекладу можна зробити висновок, що релігійність в Церкві може бути, а може і не бути, принаймні не шкодить їй, – але в оригіналі (у вченні Павла) все навпаки: або – або, або релігія – тоді ніякого християнства (свободи…) немає і бути не може, або християнство – тоді релігія немислима, непоправне зло! Плоть (релігія, закон) і Дух (Церква, служіння та поклоніння Богові в Дусі та Істині) – діаметрально протилежні (взаємозаперечні) екзистенціальні реальності! Відчуймо цей антагонізм на прикладі вищенаведеного фрагменту послання до филип’ян (що, на жаль, в синодальному перекладі втрачено, не відчувається). Апостол Павло, щоб показати несумісність (напругу взаємовиключення, взаємозаперечення) релігії та християнства, грає словами протилежними за значенням (антонімами) та використовує прийом антиномій (наприклад: високе в людей – мерзенне перед Богом): прибуток (κέρδη, ке́рді) – збитки (ζημίαν, дзімі́ ан), я зазнав збитків (ἐζημιώθην, едзіміо́ фін) – я отримав прибуток (κερδήσω, керді́ со), (абсолютна) перевага (ὑπερέχον, гіпере́ хон) – мерзота (σκύβαλα, скі́ вала). В синодальному перекладі і близько цього немає (я принаймні не відчуваю): слово κέρδη перекладено як «перевага», а ζημίαν – як «ніщо» – ніякої антиномії (вони навіть не антоніми!) між «перевага» і «ніщо» не існує – вони можуть мирно співіснувати, на відміну від «прибуток» та «збитки», де або – або. ζημίαν – це не пасивне ніщо, яке може бути, а може і не бути, це такі збитки, шкода, якщо маєш їх – шкодять тобі, стають смертоносними для власника! А мова про що йде, від чого збитки? – Від релігії (юдаїзму), яку апостол назвав у порівнянні із християнством різким словом σκύβαλα, тобто гноєм, фекаліями, калом, мерзотою – тим, що відкидають від себе з огидою, як непотріб, який шкодить! Синодальний переклад знову згладжує та примирює, перекладаючи σκύβαλα словом «сміття». Сміття в хаті може бути (можна спокійно жити та ніколи не прибирати), а от фекалії, гній, який смердить – ні, їх відразу викидають геть (де сморід від фекалій – жити неможливо, будучи при здоровому глузді, або викидаю геть, або йду сам: або – або!). Отже, юдаїзм – це для християнина не тільки ζημίαν (збитки, втрата) пустота – непотрібна трата сил, але й шкода, і більше того – σκύβαλα (гній, мерзота). Юдаїзм (із обрізанням до приходу Месії, із законом та храмовим благочестям, жертвами) у порівнянні з усіма іншими язичницькими релігіями – найдосконаліша релігія, – прямо вказує на Христа, і апостол говорить, що вона для християн σκύβαλα, то про інші релігії немає що й говорити! (На цьому закінчуємо забавку в богослів’я).

Суть християнства – прийняти Дар обоження та жити в Нім (Ісусі Христі), а релігії – заробити спасіння, блаженство, яке буде дано (не всім, а тільки тим, хто старанно виконував приписи, заповіді, канони цієї релігії!?) в майбутньому, як зарплата за труди!? Замість того, щоб насолоджуватися Воскресінням Христовим, Царством Божим, Даром Духа Святого тут і зараз, релігія каже: йди працюй, заробляй… може щось і заробиш у вічності, за гробом!?? Тому язичництво (релігійність) для християн – це мерзота, те, що шкодить, що треба відкинути від себе якнайшвидше (здорового (зціленого, спасенного, Христового) заставляють носити гіпс та ходити на милицях!?). Хоча саме по собі (закон, заповіді), як педагог – добре і веде до позитиву, до дверей Церкви. Але за порогом, в Церкві – воно зло, мерзота! (Всьому свій час: одна і та сама річ може бути корисною і шкідливою в залежності від ситуації, місця, часу, умов, стану, застосування (напр., гній на полі як добриво – добра та необхідна річ, а в домі…). Більше прикладів самі наведіть).

Але знайте: якщо для вас ще існують особливі святині (і ви маєте потребу в них), чудотворні і не чудотворні ікони, святі і не святі місця (чи не дуже святі)… – пізнавайте, де ви перебуваєте (і не обманюйте себе: що вам уже не треба стукати у двері Церкви і що заповідь: стукайте, шукайте, просіть – не для вас, а для язичників, які ще не в Церкві!?): перед порогом Церкви чи за ним?!!

З вашого дозволу випишу ще декілька цитат про язичництво у християнстві (не за формою, а за духом, по суті; бо за формою все, що існує – це язичницьке, тобто людського, земного походження, плоди природної релігійності людини; тому не існує християнських форм, звичаїв, обрядів, храмів з їхнім благочестям – це все плоди релігійності, а Церква не релігія, хоча спілкується (є всім для всіх у ділі проповіді Євангелія) з оголошеними мовою адресата, мовою релігійних форм, які є зрозумілі оголошуваному; тому Церква нагадує, що Дух животворить і він один цінний, а беззмістовна (чи наповнена хибним змістом, сенсом) форма, плоть, буква – смертоносні, вбивають; як язичник (не християнин) мислить, такими самими категоріями Церква йому проповідує, сходячи в площину його свідомості та розуміння: напр., душа і тіло мисляться язичниками як різні субстанції, які під час смерті розділяються, душа вічна, а тіло тлінне, та інші фантазії – Церква, починає бесідувати з оголошеним, проповідувати Євангеліє Царства, цитуючи слова «душа», «тіло» ніби також як субстанції (бо так розуміє ці слова адресат), але за допомогою цих слів пояснює основи правильного духовного життя та підводить до купелі хрещення, попередньо донісши, наскільки це можливо, православне розуміння реальності за допомогою категорій, звичних для оголошеного – див. вище догматичний (на відміну від субстанціального – педагогічного) зміст слів «душа», «тіло», який в них вкладає Церква).

Втрату живого спілкування з Богом людина намагається підмінити (фанатичним!!! бо де немає Бога – там смерть) дотриманням правил, канонів, обрядів, передань старців та власних (ними встановлених) фантазій. Особливий одяг (довгі спідниці, хустинки, бороди, заборони жінкам ходити в штанах, без хустки в храм заходити та брати участь у богослужінні, заборона заходити у вівтар… та інші маразми (якщо це тільки нe педагогіка?! Але що це за педагогіка?!)), відособленість, відділеність за зовнішніми ознаками – це ознака (прояви) язичництва. Християни відрізняються від інших людей душею, а не формами!!! Суть язичництва – віднайти, знайти святиню та шанувати її, оберігати навіть до крові від осквернення, святотатства… священні війни, хрестові походи… і всяке інше зло! Причина одна – безбожництво! Язичництво перемогло «християнство» (не Церкву!), християни не змогли витримати навали язичників та язичництва в IV ст., і під тиском імперії капітулювало, вигнане було на периферію життя людей! З християнських обрядів витіснений Церковний зміст і повернений язичницький! А язичництво завжди шукає забобонно священного (води святої, зілля, яєць, «святих» речей – хрестиків, іконок, амулетів-ладанок,…     святих     місць,     святинь     –     мощей, «чудотворних» ікон,… свят – днів, місяців, новомісяч…)! Вони в дні (Великих Свят: Паска, Богоявлення, Преображення, Стрітення…), коли попи влаштовують ярмарки «святинь» та «благодаті» (замість того, щоб зайнятись проповіддю, оголошенням!??) хрещені-язичники та просто язичники (і такі йдуть до церкви, хоч атеїсти, в Бога не вірять – але вони «знають», що «святе» помагає, та й не дорого попи відпускають «товар»!) – ідуть по «святе», обереги, амулети, «енергетику» («енергоносії», заряджені магічними попівськими діями, називаються «освяченими»), або несуть (все що попало, або на що сезон) зарядити «енергетикою»… і в «церкві» (капищі язичницькому) від попів отримують (звичайно не даром – за все потрібно платити!) те, що хочуть: попи освячують все, що вони принесли (хліб, яйця, горілку, … наркотики, «травку», сигарети (хто знає, що вони там у кошику принесли «освячувати»?)… все, що     приносять,     те     попи     і     запечатують     «благодаттю», «заряджають»…) і «благословляють» все (всі їхні язичницькі, магічні, окультні ідеї та сподівання – ніхто їх не питає, по що вони прийшли, що вони хочуть, навіщо їм це… – всім все зрозуміло!??), з чим вони прийшли. Ніхто їх не зупиняє, не наставляє – відпускають «товар» без рецепту, «заряджають» принесене «позитивною енергетикою» (попи смиренно поправляють, кажучи, що це «благодать»; що це таке, вони (попи) не знають, але їх так навчили казати!??) без застережень та протипоказань!?? – Яка катастрофа!!! Біда! А попи кажуть: яка благодать – цього року більше «віруючих» прийшло, ніж торік!? А по що вони прийшли (по магічну енергетику!) і з чим пішли (ще більшими язичниками!) – нікому діла до того немає!!?

Вже люди самі йдуть в церкву! Якщо самі не вартуєте (не здатні) йти та проповідувати (а не тільки за ширмою у «святеє святих» ховатися від людей) за заповіддю: йдіть (а не в храмі сидіть!? – В.А.), навчіть (як вчити, якщо сам не вчуся та нічого, крім як махати кадилом, не знаю?! – В.А.) всі народи, хрестячи… навчаючи зберігати все, що Бог заповів… то використайте шанс – оголосіть, навчіть, підкажіть… хоч спробуйте! Де там, немає коли – треба гроші рахувати! Стій, а які проблеми, – кажуть попи, – все нормально, так завжди було, це храмові традиції, та й взагалі не потрібно людей утруднювати словами (не дай Боже, ще налякаєш відповідальністю) – на другий раз до нас не прийдуть, а підуть у інший храм, а ти розумієш, не гоже втрачати клієнтів, коли економічна ситуація в країні нестабільна!?.. – Господи, помилуй! Яка темнота та безумство?! Якого світла чекати від такої попівської темряви?!

Хто не відає Живого Христа («Я з вами до кінця віку»), не живе у Христі, в Дусі Святому, не відає іпостасне буття (обіймати в любові весь світ) і що всі святі в Дусі Святому всюди є (немає потреби йти до мощей, у паломництво до гробків…), – йому потрібно чимось підмінити пустоту, безбожність (та ще й заробити славу святого чи принаймні освяченого: стільки-то разів був у Єрусалимі та по всіх Євангельських визначних місцях, тиждень жив на Афоні, а скільки привіз святинь: святої землі, води з Йордану, хрестики та іконки до всіх святих місць прикладав (заряджав «благодаттю»=енергетикою позитивною): до плити помазання, до ложа в Гробі Господнім…), тому замість покаяння (це ж труд до кривавого поту! – кому це треба?!) вдається до земних тур-подорожей (називаючи ці мандрівки по- «православному» – «паломництвом до святих місць»!?). Єдине, що може мати оправдання (ми не говоримо про робочі поїздки – хоч кожен день літайте в Єрусалим чи в якесь інше місце, де за збігом   обставин   в   місці   вашої   роботи   чи   відрядження   є «Святині») – це поїздка до живої (в ІІ ф. існування) людини, яка розуміється в законах духовного життя (та сама спішить першою скуштувати плодів Духа), щоб навчитися каятись, молитися… і інших основ духовного життя (але не до чудотворців, прозорливців, бо такі поїздки (за чудом, за знанням майбутнього чи для вирішення земних проблем) – це та сама опера язичництва, легкого спасіння: аналогічно, що магією, віщуванням, екстрасенсами вирішувати земні проблеми…).

Язичництво в християнстві почалося тоді, коли язичники стали хреститися не через переконання, довіру до Євангелія Церкви, а для того, щоб отримати свідоцтво про хрещення, посвідчення, без якого (як без партквитка в СРСР) неможливий кар’єрний ріст та просування щаблями влади: бути християнином – це бути громадянином (як і зараз темнота говорить: бути росіянином – це бути православним, і навпаки!?). Нині та сама ситуація, як і в IV ст. – попи хрестять і хрестяться люди за традицією та із земних розрахунків!? Біда, біда, біда!

Отже, для християн (і для всіх! Просто не всі про це знають) існує одне, єдине Свято, один Святий День – Восьмий Невечірній День Всезагального Воскресіння, торжество Вічного Життя в Царстві Божому, та одна Святиня – вся тварна природа, весь світ, який вже увесь Обожений, Тіло Христове, Божественна Євхаристія в Іпостасі Слова! А ми, «християни», те, що слугувало для виховання язичників («милиці»), взяли собі за правило та обов’язок, почали вважати за велику похвалу та заслугу… Потрібно, мабуть, вважаючи себе християнином, соромитись, нікому не признаватись, що ти із «милицями» ходиш (які для немічних язичників), тобто їздиш у паломництва (за «благодаттю», яка йде від «святинь», – чомусь малий радіус дії, мабуть, «липова» святиня, але кого це хвилює!?). А тут, навпаки, яке звеличування: я був там-то і там-то, стояв у черзі, щоб прикластися до «святині» стільки-то годин… А до найбільшої (єдиної) Святині – Чаші з Євхаристійними Дарами Тіла і Крові Господньої (Воскреслого Христа) – ні паломництв (із шаленою рекламою, як зазвичай), ні черг, ні охочих!?.. Тому Павлові слова проти релігійних (язичницьких) ревнителів актуальні завжди, а щоб вони були свіжі та актуальні в наш час, потрібно трохи підправити стилістично: «Стережіться псів, стережіться лихих працівників, стережіться попів-жерців-язичників…».

Отже, для християн не існує поділу на святе та не святе, священне та профанне, більш значуще та менш… Вся реальність – Євхаристія, Тіло Христове! А що тоді означають освячення (таїнства), які звершує Церква?! Суть Таїнства – явлення, одкровення реальності (яка вже Обожена)! Таїнства звершує Бог (Дух Святий являє реальність та робить причасником Божественного Життя; подібне пізнається подібним: щоб побачити Божественне, потрібно бути Божественно, тобто в Любові), а людина (церква як організація, з ієрархією та чинопослідуваннями таїнств-освячень) готує покаянням умови (починається задовго до самого чинопослідування – з оголошення, – навчання довгого та відповідального, яке колись і було першою органічною та необхідною (без якої не мислилось ніяке Таїнство – просто вважалося злочином, безглуздям) частиною-складовою чинопослідування Таїнств), за яких людина (оголошений) стає здатною понести Дар бачення (= причастя) обоженої реальності! Дух Святий не залежить від чинів таїнств, тому сходить тільки на достойних (здатних) понести «тягар» благодаті та відповідальності бути богом («Якщо лукавиш – люди тебе хрестять, а Дух Святий хрестити тебе не буде»… та інші подібні цитати про безглуздя та злочин формального звершення таїнств та участь у них – див. І ч.). Дух Святий сходить не на тих, над ким звершений чин таїнства (це вже язичництво, магія), а на тих, хто достойний! Скільки є випадків, коли Дух Святий сходив без ніяких чинів: візьміть для прикладу Корнилія – сотника із Діянь Святих Апостолів; не дивиться Бог на особу! – дет. див. І ч.).

Суть таїнства-освячення – явити реальність, а якщо людина не готова або не хоче бачити, то навіщо тоді їй щось показувати – результат таких побачень: тільки одне зло! А то буває: сліпий сліпого поведе (звичайно, за певну плату, чи за скромне: «яка ваша ласка», «скільки дасте», або як один «чудотворець» відповідав на запитання: скільки з нас за ваші послуги («освячення» квартири)? – Скільки собі здоров’я бажаєте!? – Жах! Описуючи ці реалії (факти), я сміюсь із сарказмом та плачу!) щось показувати (брати участь, причащатися Таїнства Церкви) та по дорозі буде бубніти: «ну, це треба бачити»!?? – сумне видовище, – обидва впадуть (і падають) в яму ще більшої ілюзії, невідання та безумства!

Оскільки завдання Церкви в ІІ ф. створити найкращі умови для одкровення реальності, то звершення чинів таїнств-освячень має бути благоговійним, молитви чинопослідування (всі, які є в чині, якщо вони всі православного духу – бо є і язичницькі, які надруковані в православних требниках, – прикл. див. І ч.; або декілька, якщо часу бракує – по-різному буває, але в жодному разі не треба намагатися вибубніти всі – надіятись на молитви це магія; а якщо не подіє?! Нагадаю: відбувається явлення того, що відбулося 2000 літ назад – якщо каялися – побачите, а якщо ні, то і кадило не допоможе!), в яких відкривається суть звершуваного таїнства, мають бути прочитані вголос(!) (а якщо поспішаєш – зменш кількість молитов, не займайся магією, містеріями!), із увагою, зрозумілою мовою та з благоговінням (щирим, а не награним), а не щоб все вичитати абияк, головне все зробити «по книжці», бо інакше не подіє – яке язичництво!

Якщо все освячене (обожене) – то що тоді означають локальні освячення (квартир, машин, земельних ділянок, речей… одним словом всього, що існує та чим людина займається, але локально, вибірково – з чого можна побачити, що такими діями Церква ніби сама проповідує язичництво: робить поділ на освячене (святе, сакральне) та неосвячене (не святе, профанне))?! В Церкві є одне єдине (по суті догматичне) освячення (явлення обоженої реальності), яке звершується на Богоявлення, коли святою водою окроплюється (освячується) все без винятку – відбувається явлення Бога (= Бого-явлення) у всьому: святою водою ми окроплюємо (= освячуємо; окроплення святою водою – це завершальний, кульмінаційний момент чину освячення, якому ОБОВ’ЯЗКОВО передували молитви (вголос та зрозумілою мовою) та проповідь-навчання – без цього маємо язичництво чистої води!) все і всюди: землю, яку топчемо ногами (святиню топтати?! – кричать язичники, а Церква невпинно вже 2000 літ не перестає проповідувати та являти Царство Боже, свідчити про Бога-Любов, Який є і буде все у всьому – в природі вже, а в іпостасях триває процес одкровення), будинки, квартири і все, що в них … туалет, унітаз, сміттєві бачки з відходами! стічні каналізації! купи гною!.. все, абсолютно все вже обожене (тому суть свята Різдва Христового і є Богоявлення; колись ці свята святкувались в один день, а згодом розділились на два – 7 та 19 січня за н.с.). Чому саме в чині освячення використовується свята вода?! Не забувайте, що воду спочатку також освячують (є два чини освячення води: хрещальний – для звершення таїнства хрещення, його ще називають: чин великого освячення води, та другий, так званий чин малого освячення води) – освячення відбувається за посередництвом молитви, а не окропленням водою (хоч і найсвятішою). Чому саме вода?! В Церкві вода (Н₂О) є символом природи, всього тварного світу (все створене із води і є водою: вода над твердю – ангельський світ та під твердю – космос, – зрозуміло, що тут мова йде не про питну воду (Н₂О), яка є тільки символом первинних вод. Детальніше про святу воду та язичницькі спекуляції з нею в наступних частинах, зокрема, коли будемо говорити про місіонерське свято Богоявлення)! Тому, якщо Церква каже, що вода – свята, то це означає, що вся тварна природа свята! А навіщо тоді локальні освячення, зосередження на чомусь конкретному, якщо ВСЕ(!) вже освячене, святе?! Локальні освячення (явлення, одкровення) в Церкві – це педагогіка (як і Богоявленське освячення, яке є випускним екзаменом), не зміна суті, а явлення обоженої реальності. Ніхто враз, в одну мить не досягнув досконалості, а крок за кроком, від сили в силу рухається до Цілі. На цьому шляху (вихідна точка – все профанне, ніщо, а кінцева – все святе, обожене) обоження (воскресіння) іпостасі, для неї по мірі її духовного росту область профанного має зменшуватись, а область священного – відповідно зростати, і цей процес триватиме допоки все не явиться для іпостасі обоженим (Бог є все у всьому) – це і є воскресіння іпостасі до Божественного життя! Церква за допомогою святого, святинь має на меті, збільшуючи відповідальність, а не як мислять язичники, що воно створює додаткові гарантії безпеки, – щоб я змінювався, а не воно (освячене) щось змінило в моєму житті, автоматично наближало власника до Бога, робило святим, захищало як оберіг, принесло щастя, мир, енергетику… та всякі інші язичницькі фантазії. Людина має вчитися благоговіння (ходження перед Богом, в Його присутності та розпізнавати все – як Його дар, і поводитися відповідно з Даром Божим! – дет. нижче), починаючи з малого «святого» та «не святого», щоб хоч щось було для неї святим – Даром Божим! А не егоїстичною власністю мого «его» (я) та роблю (поводжуся) з тим, що маю, що хочу та як хочу. Хоча все вже святе, але хто може понести такий помисел (дет. нижче)?! – одиниці (але і для них у свій час були категорії «святе» та «не святе»), а всі інші педагогічно, спираючись на «милиці», нехай вчаться «ходити в оновленому житті» – жити іпостасно в Євхаристії всю Реальність (Тіло Христове – Церкву)…

Християнство (Церква) – це Школа. Господь – Вчитель. Педагог (який веде дітей до Школи, до порогу) – релігія. Християни – ученики Христові, а один одному – брати і сестри, діти Отця Небесного. Коли ми говоримо, що Церква – це лікарня (з-ціл-ительниця, лічниця), де лікують людей, то мова йде про зцілення іпостасі, процес органічного росту до міри Христової, набуття кафоличної, цілісної (вселенської, універсальної, всеохоплюючої) свідомості. Ми казали, що Церква не говорить про природу! Так само, як здорова людина не думає про свою природу (див. І ч.), аналогічно і Церква, відаючи, що її єство зцілене, обожене, Воскресле, – не «говорить» про нього, не «знає» його, не «пам’ятає» про нього, не «помічає» його (єство, природу). А вся увага спрямована на іпостась, особистість, яка «виростає» до подоби Божої, до обоження, тобто здатності бути одним із Тройці! (Так само, коли дитинка здорова, батьки всю свою (та дитини) увагу, турботи, енергію витрачають на навчання дитини та на все, що з цим процесом навчання пов’язане: на які курси повести, в яку школу, ліцей віддати, яку іноземну мову вивчати, яку спеціальність вибрати – одним словом готують до повноцінного життя в соціумі; про навчання та вчителів, репетиторів йде бесіда та думи, а не про лікування та лікарів, хвороби, ліки… про навчальний заклад, а не поліклініку… Справді, навіщо займатися непотрібним та неактуальним?!). Тому в Євангелії Церкви (яке виражене в Писанні) термінами, якими язичники позначають природні субстанції, складові природи людини (напр., «тіло», «душа», «дух») та дії над ними (напр., лікування «тіла», «душі»; чи перебіг природних процесів під час «смерті»: відділення «душі» від «тіла») – Церква вказує на іпостась, на Я, на цілісну особистість, на іпостасне буття як спілкування в Любові (іпостасні процеси, але аж ніяк не субстанційні)!!!

Церква на землі має одну мету – готувати учнів (Христових, які перед вступом в Школу пройшли в дошкільному закладі підготовчі курси – школу оголошених) до Божественного життя. У земному житті: в школі дитина (здорова, бо хворенькі в школу не ходять – лікуються вдома або в лікарні) йде в 1-й клас, 2-й, … 11-й, в університет чи інший заклад по можливостях, а потім життя (самостійне)… Аналогічно в іпостасному житті, оскільки вже всі здорові (спасенні, зцілені) – всі йдуть в Школу. Хтось швидше, хтось пізніше, хтось в ІІ ф., а хтось в ІІІ ф. існування, в залежності від того, хто коли увірував (зустрів Христа-Учителя). В Церкві-Школі готуються до життя Божественного, випускники здають один екзамен на Любов (дет. нижче). Тому церква (Школа) влаштована так, що все в ній встановлено заради навчання та сприяє навчанню: структура організації церкви з її ієрархією служіння, таїнства, обряди, чини – це все допоміжні засоби в навчанні: стяжанні Богоподібного Смирення та Божественної Любові! (Про Школу, навчальні програми, предмет навчання, методи навчання… в наступних розділах та частинах).

Запитання: «Хто спасеться?», «Чи всі спасуться?» – некоректні з точки зору Істини. Єдине запитання такого плану може звучати у формі: «Хто швидше спасеться, тобто прийме Дар Обоження (або: хто швидше «збудує» дім Воскресіння?! Або: хто швидше «докопається» до Води Живої?!)?». Оскільки надходять звинувачення на мою адресу, що я, мовляв, ображаю людей, злобствую на них, ненавиджу (і що це, буцімто, видно із тексту неозброєним оком!?) католиків, протестантів, мусульман, буддистів, атеїстів… сатаністів… – тому, щоб спростувати ці упередження, пред-взяті помисли, пред-розсудки, розкажемо притчу (та й взагалі, після того, як ми ствердили, що Бог є Любов, що смерть знищена і ми всі спасенні, воскресли, якщо я когось ображаю – то я повний дурень, і немає про що зі мною говорити! Але я неодноразово в І ч. наголошував, що я говорю про вчення, а не про людей: чи спасеться католик? – я не знаю (після попередніх розділів, якщо це правда, то – знаю в надії!), але католицизм – хибне вчення! Чи спасеться сатаніст? – не знаю (точніше сказати – знаю!), але на даному етапі свого розвитку він рухається в протилежний бік від Щастя… Першим у Рай входить розбійник, який покаявся!!! Але ж ви не чуєте, що я кажу – себе прочитуєте, себе слухаєте (чуєте те, що хочете чути, а не те, що кажуть), а не добираєтеся до суті того, що мовить автор! Ви зверніть увагу на просту деталь: Господь ні з ким не сперечається, не силує, не примушує, не квапить, а тільки пропонує; апостоли, аналогічно, нікого силою, проти волі не спасають, нікому себе (тобто, Христа) не нав’язують, проповідують всім, але не силують нікого; і у всіх віках Церква проповідує в дусі апостольському – закликає до покаяння, залишаючи абсолютну свободу відгукнутися на Слово або відкинути Його! Чому так? Невже не любить?! Невже їй байдужа доля всіх людей, що вона ніби пропонує Слово, а потім каже: ну, як хочеш, я свою справу зробила – тебе повідомила, а ти сам за себе відповідай, – загинеш, значить сам винуватий!? Річ якраз у тому, що Церква знає, що вже ніхто загинути не може! Хтось може хотіти зробити собі зло, але, на щастя, вже ні у кого цього не вийде! Уявіть собі картину: хтось у безумстві намагається вистрибнути з дев’ятого поверху через вікно, або якось інакше заподіяти собі непоправне зло («смерть» – кажемо по плоті) – яка реакція свідків, які люблять цю людину?! Невже прояв їхньої любові обмежиться попередженням, що так робити не можна, а втім – роби, як знаєш, ми ж тобі сказали правду, ми тебе попередили?! Звичайно, що ні! Будь-якими засобами, і словом, і ділом обмежать безумну свободу, яка може призвести до смерті, насильно не допустять, щоб вона заподіяла собі зло чи погубила себе! Божевільний не розуміє, що робить, і коли може загинути чи зробити собі зло, його спасають (рятують) без його дозволу, коли вмовляння не допомагають! А тут Бог (Який є Любов), апостоли (Любові) та всі проповідники Євангелія, що Бог є Любов, насильно нікого не спасають, а, навпаки, наполягають на абсолютній свободі, яку й проповідують!? Чому?! Тільки тому, що відають, що вже ніхто, ніколи не зможе вчинити собі зло, смерть, тобто відпасти від Бога, вже всі воскресли, вже всі нетлінні, тому ніхто вже нічого собі зламати не може, хоч би й скакав зі сто дев’ятого поверху, вбивав себе тисячу разів – колись набридне це робити, покається та увійде в Життя!!! Тому, якщо я хоча б одну людину – останнього маніяка, циніка, з усім його можливим негативом ображаю, принижую, чи ненавиджу і бажаю йому зла, страждань – гріш мені ціна після вищесказаного! А ви вчіться читати книги та й взагалі спілкуватися, а саме – слухати та намагатися почути іншого, що він каже, а не що ви собі надумали та йому нав’язали!):

Почали двоє чоловіків будувати собі будинки (або можемо взяти образ копання криниці – добиратися до Води Живої; хто швидше докопається до Води, або хто ближче до Води?) – всі будівельні матеріали їм подарував Один Добродій (Господь усіх спас! Всім дарував спасіння!). Їм залишаються будівельні роботи. Один привіз на місце будівництва екскаватор, щоб копати підвал та траншеї під фундамент, КрАЗ (авто для перевезень вантажів – В.А.), щоб відразу вивозити ґрунт, взяв із собою бетономішалку і всі необхідні знаряддя та інструменти для будівництва (йому з «Фірми», в якій він «працює», їх надали безкоштовно на період будівництва; техніка та інструменти не ламаються і пальне не закінчується – читай: Церква, бути християнином та Благодать Таїнств), а також різноманітну літературу з експлуатації техніки та будівельні креслення…, а другий вийшов без нічого, з голими руками та підручними засобами!? Хто швидше збудує дім?! – Не знаю! Більше шансів у того, хто із парком техніки, але…

Отже, Православ’я (Церква) – це повнота засобів (Таїнств) та відання того, як користуватися цими допоміжними засобами та як досягнути Мети найшвидше і найякісніше! А всі інші конфесії мають або менше засобів, або неправильну інструкцію з їх використання, або хибні креслення та вчення! А в релігіях – ще менше правильного вчення, а засоби благодатні відсутні – хіба що саморобні кам’яні сокири, дерев’яна соха…

Католицизм має в арсеналі весь технічний парк та все необхідне знаряддя, але вчення (інструкція з експлуатації техніки та креслення спотворені) з помилками (багато що спотворено та неправильне, з точки зору вказівки на Істину). В протестантизмі є лише хибне вчення (багато чого не вистачає, втрачено). Про релігії мовчу – там ситуація ще гірша: ні вчення, ні засобів – самі лише саморобки та ідеї (але Христа не вигадаєш!).

Але уявіть собі картину: «православний» виходить на будівельний майданчик і замість того, щоб скористатися всім, що йому дано (до чого має доступ, як член та акціонер Будівельної Компанії): техніка, вчення… – а він починає копати (краще сказати – вигрібати яму) голими руками (пальцями, долонями вишкрібувати траншеї… або бере якийсь патик (гілку від дерева, сучок – В.А.), соху, дощину (дошку, обломок її – В.А.) та…), або, що гірше, – ляже в холодку та буде спати!? А язичник (керуючись тільки совістю на шляху до спасіння) буде копати впевнено та послідовно, використуючи доступні йому підручні засоби. Тому цей (лінивий) «православний» або такий самий, як язичник (бо копає не технікою та не використовує відання- одкровення, а як язичник – голими руками та тим, що під руки потрапило), або гірше язичника (бо останній крок за кроком, знімаючи шар за шаром ґрунт ілюзії, – наближається до реальності, до Води Живої, хоч того і не знає, бо не має критеріїв та орієнтирів одкровення, крім совісті, а «православний» спить преспокійно, хвалячись тим, із якої він «Фірми», та скільки будинків Вона збудувала чи колодязів викопала…).

Отже, хто ближче до Бога: «православний» (із даною йому можливістю    користуватися    всіма    необхідними    помічними «засобами» – Благодаттю Таїнств та законами правильного духовного життя) чи язичник?! – Не знаю! «По плодах їхніх пізнаєте їх!». Тому Святитель Григорій Богослов говорив, що багато язичників за духом (по суті) – християни, а багато «християн» (мушу взяти в лапки!) – за духом язичники, безбожники! Якщо «православний» покається (стане православним – без лапок) і почне користуватися всім, до чого має доступ (Таїнств та відання законів правильного духовного життя), то вмить випередить всіх не православних!!! Але хто нині хоче каятися?! Самі, своїми силами хочуть добратися до Щастя (Води Живої)!? Отже, ми не про людей, а про вчення! («Рекламуємо» будівельну «Фірму», яка бездоганно, безкоштовно виконує спасительні роботи!).

Ми вічні (образ Божий, іпостась), за вікном – уже День Восьмий, Невечірній (який не закінчиться ніколи!), тому спасіння (одкровення повноти кожної іпостасі) – це питання часу. Відчує спрагу і той, хто спить у лінивстві, та почне копати криницю, щоб втамувати спрагу Водою Живою (іншої просто не існує, хіба що міраж у пустелі). Потрудившись щиро, зрозуміє, що своїми силами йому криницю не викопати, і тоді або відразу звернеться до Православ’я (або скориставшись попередньо послугами інших «фірм», які з тих чи інших причин не можуть виконати замовлення (добратись до Води Живої), і аж тоді знайде Православ’я). Православ’я – це «Фірма», яка замовлення виконує миттєво, одразу після надходження заявки: «Нині будеш зі Мною в Раю» (виділено – В.А.).

Пригадаємо при нагоді (див. І ч.): Гріх – ілюзія, бо ми вже, після Воскресіння Христового і нашого в Ньому, можемо тільки хотіти грішити, а згрішити вже не можна! Можемо тільки хотіти відпасти від Бога – але ніколи, на щастя, це вже нікому не вдасться здійснити! Навіщо робити те, що апріорі не можна вчинити!? Гріх завжди – безглуздя – роблю собі те, чого не хочу, та й чого, по правді, ніколи не досягну, не реалізую!..

Не забувайте, що все вищесказане є правдою тільки в тому випадку, якщо: Бог є Любов, смерть знищена та ми спасенні, а інакше (якщо розглядати в іншій системі координат, в іншій площині – див. І ч.) – це все брехня! не довіряйте жодному слову! Але, якщо це правда – то всю сучасну церковну реальність потрібно кардинально змінювати (не по формі, яка завжди, в принципі, нейтральна – а по духу, по суті)!

Якщо це правда (Бог є Любов, смерті не існує та ми воскресли єством) – то потрібно, наприклад, всю семінарську (чи академічну, як зараз прийнято гучними назвами, за якими часто абсолютно нічого не стоїть, називатися), так звану «духовну» освіту (яка по суті є затемненням, ще більшим потьмаренням, а не о-світл(о)-енням) кардинально змінювати, як язичницьку, та всі (майже всі) підручники по «богословію», як язичницькі (які написані за принципом опису язичницьких богів), потрібно переписати! А кому це потрібно?! Краще закрити кляпом (безумних звинувачень та наклепів) рот інакомислячому (замість того, щоб почути, вслухатися в те, що він каже) та як такому, що зворохобить народ Православ’ям, Святими Отцями та й просто здоровим глуздом – краще жити як живемо (по-язичницьки), ніж у свободі – це ж велика відповідальність – завжди радіти; краще сумувати – для цього великої мудрості та зусиль не треба, – якось саме собою сумується… Біда! Біда! Біда! Якого світла чекати від такої темряви?!

Ми спробували щойно (в попередніх розділах) дещо прояснити суть Євангелія Церкви – «Христос Воскрес із мертвих, смертію смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував» – це серцевина, суть християнства – Воскреслий Христос. Ми дали деякий зразок руху думки, накреслили певні орієнтири. На всі запитання в книзі не відповіси. Та й взагалі в книжках відповідей не існує! Бо читати книжки – це підслуховувати чужу бесіду (автора із самим собою або з кимось іншим, але в будь-якому разі не з тобою), в якій до тебе ніхто прямо не звертається і, що найголовніше, на твої запитання відповіді ніхто не дає, тому до себе почуте буквально застосовувати не можна (тільки принципи, які ти можеш осягнути – див. І ч.). Книжка має завдання лише зацікавити, викликати бажання пізнати (досвідно) реальність, про яку бесідують люди (бесіду яких я підслуховую). Ми говорили в І ч., що, працюючи з текстом, потрібно, щоб добратися до суті відповісти на запитання – хто сказав, кому сказав, коли сказав, для чого, з якою метою, в якому контексті – культурному, соціальному, релігійному відбувся діалог. Якщо це не враховувати (і насамперед не пам’ятати, що говорять не зі мною і відповіді даються не на мої запитання, а іншій, єдиній і неповторній особистості), то таким без-умним читанням можна добряче собі нашкодити! Наприклад, я, заглянувши до кабінету, запитую лікаря, який розмовляє по телефону, коли він зможе мене прийняти, і лікар говорить: «ніколи!» – тоді я ображений, грюкнувши дверми, йду з лікарні та у відчаї заподіюю собі якесь зло чи здіймаю галас та чиню скандал (одним словом результат такого діалогу, мною нав’язаного, – зло). А в дійсності лікар відповідав не на моє запитання, а на запитання співрозмовника по телефону (якого я, звичайно, не бачив у кабінеті), який, між іншим, запитував лікаря, коли той уже почне брати хабарі, на що отримав у відповідь рішуче і з праведним гнівом на зло:

«Ніколи!». А я вирішив, що це на мене така реакція… Тому, якщо ми прочитали книжку (яка не нам адресована) і сказали собі, що знайшли в ній відповідь хоч на одне своє запитання – ми обманулися і стали на хибний шлях! Ніхто не знає, про що говориться в книзі, крім автора, та тих, які побачили цю реальність з тієї самої точки зору! Єдине, що може виникнути в результаті підслуховування чужої бесіди – це зацікавлення предметом бесіди і бажання самому пережити цю реальність: побачити, відчути, почути… Завдання книги не заспокоїти, давши відповіді на всі можливі раціональні запитання, а викликати спрагу до Життя, до Життя в Щасті, викликати голод та спонукати, зацікавивши, до житійного переживання Істини. Бо мислитися і жити – це різні речі, одне з області мрійливості і часто фантазій, а інше з області реальності та істини. Тому якщо ми, читаючи книгу, щось хочемо знати напевне, а не в догадках – ми повинні поспілкуватися з автором, або, принаймні, хоча б з одним учасником діалогу, який так само переживає ту саму реальність, про яку веде мову автор. Тому, коли мова йде про вчення Церкви, про Священне Писання – самочинне читання нічого не дасть, а тільки нашкодить. А щоб Писання мене зацікавило – потрібно вміти чути і розуміти символічну мову Церкви, що самотужки є нереальним: «Як зрозумію про що говорить пророк, якщо мене ніхто не наставить?!». Тому, щоб розуміти Євангеліє, – потрібно спілкуватися з Автором (Православна громада), живим проповідником, щоб пізнати чи правильно ми зрозуміли Слово, а далі – в Путь… Автором Писання є Церква, яка являє себе в громаді, парафії – центром

життя якої є Євхаристія, Трапеза із Воскреслим Христом в Царстві Божому. Тому тільки вони (православні громади), учасники Воскресіння Христового на Євхаристійній Трапезі, будучи співавторами Писання, знають, про що говорить Церква в Євангелії, бо самі є Євангелієм, переживаючи той самий досвід Царства, що і апостоли та всі святі. Тому ми сказали: не священик, не богослов є автором Писання, а євхаристійна громада (яка має всі дарування для звершення проповіді та ширення Слова Божого).

Ще дещо скажемо щодо читання (підслуховування, слухання під час бесіди). Ви, мабуть, звернули увагу, що в бесіді я говорю не тільки догматично та педагогічно (офіційно), а й дозволяю собі (в контексті педагогіки) жартувати, інколи із присмаком сарказму, інколи з іронією – тому подвійно будьте уважні, коли підслуховуєте те, про що ми з отцем говоримо, розпізнавайте – де догмат, де педагогіка, а де жарти, «гуморески» (які завжди серйозні, хоча й дають розумові трохи відпочити!)?! Трохи пожартуємо (серйозно): уявіть собі картину: ви поспішаєте на роботу, ідучи по вулиці, і раптом до вас долетіли слова із бесіди двох жіночок, повз яких ви пробігаєте. Одна іншій щось радісно із захопленням говорить і ви мимоволі почули, розчули (нехотячи): «… безкоштовно! … багато! … і навіть високої якості!..». (Оскільки в нас така «натура», що якщо щось дають безкоштовно, даром, то ми стаємо в чергу, навіть не питаючи, що там пропонують – головне, що даром; навіть якщо виписують «путівки» в концлагер на Соловки чи Сибір, або збирають підписи (доплачують навіть! за те, що дозволимо фашистсько- сатаністській організації, яка дислокується в РФ, надати безкоштовні послуги з «благоустрою») за те, щоб знищити Луганську та Донецьку області на сході України, щоб зробити на цій території «рай квітучий», а якщо сподобається, то і в усій Україні (безкоштовно!?), і за це не треба платити (підписантам, щасливчикам ще доплачують) – за все заплатили «добродії»- сатаністи із Москви, та ще й сатаністи найблагодатніші та

найканонічніші помолилися (до диявола!), «благословили», щоб «рай» і «мир» настав якнайшвидше, щоб «благодійна» кампанія пройшла успішно!? А коли чуємо, що «багато!» – то це означає, що вже ніхто нікуди не спішить…). Вас ці слова зацікавили, але ви не знаєте, де це відбувається, коли, як туди добратися, що для цього потрібно із собою мати, чи безпечно, та й що там врешті- решт даром роздають, і трохи протверезівши, прийшовши до тями від такої новини, спитати: з якою метою (кіло гречки та цукру, щоб прийти до влади?! Чи якась іще благородніша мета?!). Але про  це  все ви  повинні  поспілкуватися з  автором  новини, «євангелія» або із учасниками бесіди з автором, які від нього безпосередньо взнали новину та ретельно вивідали всі деталі та нюанси, чи може вже самі встигли бути учасниками цієї благодійної акції. (А чи потрібно вам це, чи довіряти автору – взнаєте лише, поспілкувавшись із ним та побачивши, чи це шахрай, чи щира людина, чи немає протиріч в його мові тощо). Отже, спочатку ви повинні зрозуміти, про що йде мова (предмет бесіди вас має зацікавити), а потім захотіти перевірити на досвіді цю інформацію, але це можливо тільки після спілкування з автором або іншими очевидцями!..

До речі, все Євангеліє, Блага Новина, яку благовістить Церква, якраз про це: про Даром (по Благодаті) і не тільки «багато», а – ВСЕ! А ми не йдемо! В чергу не стаємо! Але навіть йти нікуди не треба – «доставка» Царства Божого до серця безкоштовна та миттєва, головне виявити бажання, спрагу отримати Дар Спасіння (Воскресіння) та зробити заявку на отримання (покаятися) в думці, слові чи на небесному сайті (в серці – «Царство Боже всередині вас є»), доступ до якого має кожен, де б він не перебував (в будь-якому стані, навіть у найвіддаленіших станах «пекла», якого вже немає, бо знищене – покриття Божественної Благодаті є всюди! «Нині все наповнилося світлом…»), потрібно тільки зареєструватися (покаятися, стати на шлях покаяння). Буває, що «процесор» «підвисає», довго завантажується інтернет – потрібно почистити пам’ять від страстей та непотребу!.. і тоді не буде проблем із заявкою («Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє», та миттєва відповідь на «заявку»: «Нині будеш зі Мною в Раю»). Але ніхто (майже всі) не спішить отримати даром, безкоштовно те, що їм вкрай необхідне та в чому вони нуждаються (мають потребу) – Щастя, Рай, Царство Боже та ВСЕ!? Чому?! – Тільки тому, що не розуміють, про що йде мова в діалозі Церкви із оголошеними, чи потрібне їм це Царство Боже чи ні, та й що це таке Царство Боже, яке за словами Церкви мені вкрай необхідне, – не знаю, про що Вона (Церква) говорить?! Наприклад, ви йдете по вулиці та помираєте з голоду і чуєте бесіду людей, які говорять іноземною, не зрозумілою для вас мовою, про те, що за рогом є будинок, де всім безкоштовно дають поїсти та й на дорогу із собою щедро обдаровують, а ви зі злості буркочете, кажучи: «понаїхали тут усякі» і в злобі далі шкандибаєте помирати з голоду!.. Вас їхня бесіда не зацікавила, бо ви не розуміли, про що вони говорять (мова чужа, значення слів не зрозуміле), та ще й роздратувалися, бо вони були щасливі та ситі (бо в торбинці мали багато їжі, яку їм дали із собою в дорогу)… А от якби ви смирилися та відважилися поспілкуватися з цими іноземцями (коли я писав ці аналогії-притчі, я мав у пам’яті ранньохристиянський апологетичний твір: «Послання до Діогнета», в якому, зокрема, йдеться про те, що для християн чужина, як рідна земля, і дома вони, як на чужині…), вони б заговорили вашою мовою…

Тому, коли ми читаємо книжку (чи просто бесідуємо), тобто підслуховуємо чужу бесіду, першочерговим завданням для нас є зрозуміти, про що йде мова (а для цього потрібно знати: Коли говорилося? Хто казав? Кому? Для чого? – див. І ч.). І пам’ятайте, що максимум який я отримаю від підслуховування – це зацікавлення та бажання, для максимальної реалізації яких обов’язкова безпосередня бесіда із автором або свідком реальності, про яку йде мова. (Можна і самому добратися до мети лише за допомогою книжок, або випадково надибати (натрапити на) Скарб – але це винятки, які підтверджують правило; цей критерій діє у всіх сферах людського пізнання, але особливо гостро в духовному житті – дет. нижче). Отже, якщо б ці жіночки говорили іноземною мовою, якої я не знаю – то хоч би вони говорили про найнеобхідніше для мене (що вирішувало б питання життя і смерті), мене їхня бесіда не зацікавить ніколи (бо я й гадки не маю з ними про щось спілкуватись, а їхні слова, які мимоволі пролітають крізь вуха, не мають шансів затриматися у свідомості – саме так (99%) ми читаємо книги!), бо я не розумію про що вони говорять! («Віра від слухання» – а я нічого не розумію, що тотожно – не чую!?). Аналогічна ситуація, наприклад, із читанням Біблії (чи взагалі Святого Писання), мова якої (як словесної ікони – див. вище) символічна! Слово – як ікона реальності – на рівні раціо викликає тільки бажання (будить волю), за умови відповідної рефлективної аналогічності в пам’яті, відповідного досвіду, причаститися реальності, на яку вказує слово. До кінця зрозуміти слово (що автор хотів сказати, до відання чого закликає) можна тільки в безпосередньому спілкуванні з автором чи іншими учасниками цього досвіду, про який іде мова в слові (якщо, звичайно, ви вже не переживали цю реальність – для вас тоді все зрозуміле, як причаснику). Аналогічно міркуємо про досвід Царства Божого, Щастя. Не забувайте про це!

І ще одне скажу: буває, що людина багато (30, 40…) років над чимось працює та результат своїх плідних трудів закарбовує в книзі, а тут з’являється «мудрагелик», молокосос (грудна дитина в пізнанні Богослів’я – В.А.), який за дві години прочитує цей труд і каже, що все зрозумів; і не тільки – а починає звинувачувати в єресі, знаходить тисячі помилок і протиріч!? Такі молокососи беруться критикувати та звинувачувати таких мужів як Володимир Лоський, Іоан Зізіулас, Олександр Шмеман, Антоній Сурожський, Олексій Осіпов (коли ми говоримо про богословів із сусідньої держави – ми маємо на увазі тільки богослів’я, бо в питаннях політики вони майже всі «зазомбовані», або говорять педагогічно, про що через неможливість безпосереднього спілкування з ними не дає права судити до кінця; на політику не звертайте увагу – а якщо вони неправильно мислять через брак інформації чи через якісь інші причини, не дратуйтеся, а краще помоліться за них до Господа) та інших братів і сестер! А якби ті діти-младенці вміли читати книжки та слухати іншого – все було би по-іншому!..

Тому і наші скромні труди мають одну мету – зацікавити нас до перевірки Євангелія Церкви власним життям. Але щоб зацікавитись чимось – необхідно спочатку зрозуміти, про що йдеться, а потім звітувати собі: чи потрібно мені те, про що йде мова (в устах Церкви – Щастя), чи ні! Тому ми намагаємось якось донести, насамперед до формальних «християн» (яким нічого не потрібно, які ні Раю не хочуть, ні пекла не бояться), Євангеліє мовою ХХІ століття. Якщо це мені вдалося (викликати у вас зацікавленість та бажання пізнати Христа хоч як зерно гірчичне – то я безмежно вдячний Богові за те, що долучив мене до Діла Благовістя, а якщо ні, то я все одно Безмежно вдячний Богові за всіх і за все!), і ви отримали якийсь плід духовний, то помоліться за нас до Господа, щоб і надалі сприяв трудам усіх місіонерів на ниві Христовій, у проповіді Євангелія Воскресіння Ісуса Христа, Сина Божого!

Я вже мав намір завершувати цей розділ, але тут знову на мою адресу полетіло каміння від ревнителів правди (справедливості) земної, плотської, гріховної! Читач, якому, за іронією долі, довелося читати перші п’ять розділів (декілька розділів писалося та відразу йшло в роздруківках в люди, тому я оперативно вносив корективи, правки, зауваження, які надходили). Він з гнівом накинувся (словесно) на мене за те, що я назвав його щасливим (ми говорили, що всі щасливі, пекло знищене – його немає, ми воскресли єством та багато іншого Євангельського). Відповідь: «Я щасливий?! Та ти сам щасливий! Твої діти щасливі! Та й взагалі всі ви там щасливі!?». А суть, яку передав читач, за посередництвом тих слів: «Та сам ти дурень! …

Та й всі ви там дурні!?». Читач почав відстоювати протилежну думку, звинувачувати мене в неадекватності та відірваності від «реальності», наводячи факти зла у світі, про які нібито я не знаю: війни, гулаги, концентраційні табори зі всім злом, горе, біль, сльози і так далі, і так далі… і висновки, які робить читач, «геніальні»: щастя не існує і бути не може, і ще один, на його думку, вагомий аргумент – що він нещасний та не відчуває щастя (і притім вважає себе християнином, трохи віруючим…). На таку неадекватну реакцію я можу тільки знизати плечима та похитати головою. Хоча аргументів було наведено більш ніж достатньо, але читач виявився мухою – себе прочитав, а не автора почув, але скажемо ще дещо. Християни – це не дурники, відірвані від реальності – це істоти, які криком кричать від болю¹⁰ ближнього (це і означає буквально бути милосердним, милувати; «Будьте милосердні, як Отець ваш Небесний»¹¹, а Боже милосердя явлене нам у Сині, який криком кричав на Хресті «Боже мій, Боже мій, навіщо Ти Мене покинув» від нашого болю, помирав нашою смертю, будучи безстрасним та безсмертним, але з милосердя став солідарний із нами у всьому, крім гріха, розділив з нами нашу долю до кінця!) та всього світу і перебувають в безперервній («Завжди радійте!»), пасхальній радості¹². А те, що біль і радість явища сумісні (одне одному не суперечать, а можуть співіснувати) – очевидно! Наприклад, Ісус Христос терпів муки на Хресті, чи у преторії, коли терпів знущання та побиття від воїнів – завжди радів, бо був Богом! Апостол Павло – терпів скорботи, біль, рани та заповідав (те, що сам відав, що пізнав): завжди радіти, за все дякувати! Хіба Ісуса Христа можна викрити в неадекватності, невіданні (= гріх): Він знає, що будуть війни, моровиці, сльози, біль… і водночас каже, що радість учеників буде повною в той час, коли навколо буде кишіти зло! Невже Господь нелюдів послав проповідувати Євангеліє, яким байдуже, що світ страждає (і вони по плоті) – вони, знай собі, радіють?! До речі, одна із не останніх причин вбивства християн полягала в тому, що вони завжди були радісні, чинили всім добро та не боялися смерті, і це все на тлі відчайдушної атмосфери зневіри, скепсису та безнадії і страху перед смертю! Знав щось Ісус Христос, знали щось таке апостоли, про що світ і не здогадувався та не здогадується (що на гадку плотської, не просвіченої Духом Святим людини не спадало, чого плотське око не бачило і вухо не чуло)! Про що знали (та зараз знають) християни? – Про те, що ми нашою немічною мовою намагалися сказати в попередніх розділах!

Отже, ключ до розуміння безперестанно повної радості (Щастя) християн на фоні світового зла, страждань, болі лежить у заповіді (принципі): за ВСЕ дякуйте (виділено – В.А.)! Тільки той, хто пізнав Істину та в Дусі Святому пізнав таїнство промислу Божого, розуміє та знає про необхідність страждань, випробувань, скорбот («Неможливо не прийти спокусам, скорботам»)! Як мама спів-страждає дитині своїй, якій лікар робить операцію чи зуби лікує – спричиняє біль (болем біль подолав – див. І ч.), але одночасно радіє, що дитина здорова буде.

Так само і християни, які знають Бога-Любов (та звершене наше спасіння у Христі), Який тільки благо для зцілення іпостасі робить (природа вже зцілена!). Наука не без бука! Коли вчитель «карає» – жаль, звичайно, непослуха, але знаєш, що це йому на користь…

Християни живуть все людство як самих себе: все горе людства – це їх горе, всі радощі – їхні радості (плачуть з тими, хто плаче та радіють одночасно з тими, хто радіє)! Оце є Щастя – охопити в Божественній Любові всю реальність, яка вона є, а не яку я егоїстично хочу бачити! Це можна хоч трохи зрозуміти розумом, коли почнемо мислити категоріями іпостасного буття, тобто почуємо Євангеліє, Одкровення про Особистість, Іпостась, бо в природних, субстанційних категоріях ця антиномія страждання та щастя не вирішується для ума (раціонально)!

А ми беремося судити про Євангеліє своїм плотським умом, та ще й, посилаючись на свій досвід життя (я не бачу, я не знаю, я не відчуваю – тому цього бути не може!?), категорично заперечуємо можливість Щастя та всього, що Благовістить Церква; в той час, коли ми навіть одну, найріднішу людину (чоловіка чи дружину) не хочемо впустити в своє серце – а це означає прийняти та жити її горе як своє, аналогічно і радість… Якщо ви щось не пережили, не знаєте напевне – то ніколи не кажіть, що такого не існує і бути не може, або, що гірше, не починайте хулити. А скажіть щиро: я не знаю, але чув такі думки, відгуки, або: я так міркую з приводу чогось, мені так здається… – і вслухайтесь у те, що ви кажете (у вашу непевність та невизначеність; егоїстичну, гріховну суб’єктивність, а не об’єктивність), це зробить вас неупередженими та здатними почути Євангеліє!

Сторінки: 1 2