І-й спосіб. Побудуємо його у формі риторичних запитань та очевидних (елементарних) відповідей, не нехтуючи, звичайно, законами логіки. Отже, чи може Ісус Христос вбивати когось?! Чи вбивав Ісус Христос?! Чи благословляв когось вбивати Син Божий Господь Ісус Христос?! Відповідь однозначна: ні, не може Христос вбивати, не вбивав, не вбиває та не благословляє вбивати!!! А Христос – глава Тіла Церкви! Тому і християни – члени Тіла Церкви нікого не вбивають та не благословляють нікого вбивати! Члени Тіла виконують Духом Святим волю Іпостасі, Глави Тіла – Ісуса Христа. Тому, якщо Христос не вбиває, то і всі Христові (християни, тобто ті, в яких Духом Святим реалізується воля Отця в Євхаристії Сина) не можуть та й не хочуть вбивати нікого, бо бажання в християн – Христові, сила (і безсилля чинити гріх) – Христова – благодать Святого Духа. Християни мають Дух Христів і навчені та ведені Ним! Отже, Христос нікого не вбиває і християни нікого не вбивають: «Я прийшов не вбивати (не погубити) душі, а спасти!» Один член тіла вбив – все тіло вбило! А Христос не може бути вбивцею! Отже, християни не вбивають і не благословляють вбивати (учні Христові спитали, спалювані вогнем ревності: «Хочеш, ми вогонь зведемо з неба на самарян – єретиків?!» – Але Бог Ісус Христос не благословив, а заборонив!!!). В цій послідовності запитань-відповідей залишається відкритим одне очевидне тривіальне питання: чи Церква (Євхаристія) це Тіло, чи члени Церкви (християни) – це члени Тіла у взаємозв’язках тілесності-кафоличності, чи Церква це купа індивідів відособлених, відчужених один від одного (тобто, що є Церква – Тіло чи купа піщинок-егоїстів)?!! Єретики УПЦ КП стверджують, щоб оправдати свою єресь (сатанинський, пекельний спосіб існування), що Церква – це не Тіло, а реальність, в якій кожен сам за себе (це видно в УПЦ КП на кожному кроці у всьому – все, до чого не доторкнись, розсипається, як сухий пісок)!?? Далі доведення закінчуйте самі – тобто теорема доведена, а ви робіть висновки та впроваджуйте їх в життя-покаяння!

ІІ-й спосіб. Його також побудуємо у формі риторичних запитань: Чи можна ПАТРІАРХАМ православних помісних церков вбивати людей?! А на священній війні?! А на захисній, справедливій війні?! А зараз, перед тим як читати далі, зупиніться і дайте самі відповідь на ці риторичні запитання. Для точності відповіді спитайте свого духівника, може якогось професора богослів’я, чи навіть самого патріарха, якщо маєте доступ до таких поважних персон. Коли будете мати остаточну відповідь (так! або ні! або за певних умов… тощо), аж тоді прочитайте цю примітку¹¹ та читайте уважно далі! Всі, кого я запитував, відповідали однозначно: НІ! А деякі ревнителі «православ’я» з гнівом відповідали: яке кощунство (блюзнірство) не тільки говорити таке, а й навіть помислити?! Відповідь «НІ!» формально є правильною! Чому формально? Бо коли почнеш запитувати: чому «ні!», то 99,9… % відповідей будуть неправильними, єретичними (напр., чи можна священикам (попам) православним вбивати людей на захисній, справедливій війні? – Ні! Чому? Бо сьогодні долар по 25 грн.!?? Така божевільна (по суті) аргументація своєї єресі попів- єретиків УПЦ КП – розбір деяких єретичних маразмів (нісенітниць) див. нижче)! Я ще раз вас запитую: ви впевнені на сто відсотків, що не можна єпископам, пресвітерам вбивати людей?! Ні?! Отже, якщо про патріархів не можна таке навіть помислити, то тим більше про тих, яким вони («ієрархія» служіння: єпископи, пресвітери) служать, вмивають ноги, стають перед ними на коліна (див. чин умивання ніг вірних («мирян») єпископом у Страсний Четвер) – про всіх інших членів Церкви, яким ці останні слуги служать!!! Отже, якщо патріархам не можна вбивати людей, то поготів (тим більше) не можна вбивати людей тим, кому вони (клірики) служать! Отже, християни нікого не вбивають і не благословляють вбивати (за жодних обставин: ні на священній, визвольній війні, ні на праведній захисній, ні…)! Теорема доведена.

Ви кажете, що ми вас не переконали, що якщо патріархам (та всім клірикам) заборонено вбивати, то і всім іншим членам Тіла Христового також заборонено вбивати! Гаразд, спробуємо більш детально розписати цей спосіб доведення. Отже, аксіома-факт, з яким ви, сподіваюсь, погоджуєтеся: єпископам, пресвітерам вбивати людей не можна, а хто вб’є, той буде відлучений від Церкви (згрішить смертним гріхом, наслідок якого – відпадіння від Церкви; точніше: смертний гріх – це є симптом (наслідок) відпадіння від Церкви, тобто людина на той час, коли згрішила гріхом на смерть (див. ІІ ч.), вже не була в Церкві)! А якщо ви з цією аксіомою не погоджуєтеся, то цей спосіб доведення нічого вам не дасть (не допоможе вам переконатися в істинності пророцтва) – переходьте відразу до наступних способів.

Отже, за умови істинності цієї аксіоми (патріархи не вбивають…) двома способами покажемо істинність твердження теореми. Перший спосіб: покажемо, що якщо одному (будь-якому) члену Тіла не можна вбивати, то і всім іншим також заборонено! Другий спосіб: покажемо хто такі єпископи, пресвітери в Церкві, що це за служіння таке. І тоді стане очевидним: якщо їм (попам) не можна вбивати, то тим більше іншим членам Церкви вбивати неприпустимо!

Спосіб ІІ, 1. Спочатку зробимо одне важливе зауваження. Нам не вдасться нічого довести даним підспособом (ІІ, 1), а також і попереднім способом І, якщо Церква не кафолична (соборна) реальність, тобто не Тіло (Ціло), не Євхаристія – не Таїнство Життя Пресвятої Тройці, таїнство абсолютного єдинства-перихорези: Я в Тобі, Ти в Мені, Ми в них (християнах, членах Тіла Церкви), вони в Нас; прийдемо до нього (християнина) і оселю створимо в ньому (в серцевині іпостасі християнина (члена Тіла іпостасного, особистісного спілкування в Дусі Святому)). Нагадаємо, що догмати Церкви – це аксіоми-факти, це логічні константи (інваріанти), які зберігають своє абсолютне (незмінне) значення в будь-якій системі координат (у будь-якій не гріховній світоглядній моделі реальності)! Церква – Єдина, Свята, Соборна, Апостольська!

Це факт (відання Істини Церквою), а не гіпотеза, не припущення чи домовленість! Отже, Церква Свята і Соборна – це аксіома-факт. Церква Свята – це Свята Євхаристія, це повнота Духа Святого, це Царство Небесне. Церква Соборна (Кафолична) – це Тіло, а суть тілесності, цілісності органів (іпостасних членів Тіла) полягає в тому, що вони перебувають у особистісному спілкуванні, у зв’язках між собою за принципом Життя Пресвятої Тройці – одночасного абсолютного єдинства та абсолютної унікальності кожної іпостасі – всі перебувають у всіх (перихореза іпостасей: Я в Тобі, а Ти в Мені…; все Моє Твоє, а Твоє Моє). Єретики УПЦ КП стверджують, що Церква – це не тіло, що вона не соборна, не кафолична, не свята (стверджують, що християни – грішники, тобто, що християни грішать гріхами на смерть!?) та вчать (і так живуть! Точніше сказати: вчать так, як живуть), що в церкві кожен сам за себе! Достатньо спотворити якийсь один догмат (чи одну йоту догмата) – вся будівля православ’я рухне в прірву єресі, всі догмати викривляються (неправильно вказують на Істину, на Шлях до обоження), спотворюються. Наприклад, римо-католики спотворили один догмат про Святого Духа, внаслідок чого в католицизмі немає (майже) такого вчення, яке не було б тією чи іншою мірою єретичне (про Бога, про гріх, про спасіння, про таїнства, про церкву, про папу та ін. – все спотворене, викривлене) – аргументи вивідайте в Олексія Ілліча Осіпова (або в мене ел. поштою). Отже, в доведенні ми враховуватимемо аксіому-факт: Церква Свята і Соборна!

Спочатку дещо скажемо про властивість тіла, тілесності, що означає бути членом (органом) тіла. Допоки я не зрозумів, що таке тіло, що таке іпостась, особистість, я завжди дивувався та вважав великою несправедливістю, коли за злочин карали всю людину, а не член тіла, яким звершено злочин: натиснув на курок стрілецької зброї вказівним пальцем і вбив людину – відрубуйте вказівний палець і судіть за законом, чому мають страждати невинні органи; образив словом – відрізали язик і в тюрму його; зблудив, перелюб вчинив, зґвалтував – відрізали злочинця та відразу на електричний стілець, бо і виправна колонія найсуворішого режиму не допоможе, не виправить… А язичники мене поправляють, що, по-перше, не такі вже і невинні інші органи і члени тіла: ноги несли тіло на місце злочину, серце кров перекачувало, легені кисень постачали, очі виглядали жертву, мозок прораховував оптимальний варіант досягнення мети… – геть усі органи і члени тіла (включно з найменшою живою клітиною) були задіяні в злочині; по-друге, судимо не щось, а когось, того, хто іпостазував це тіло (і душу; психосоматичні енергії людської природи). Отже, згрішив один орган, а грішником називають усю людину: ґвалтував, блудив один орган, а побили камінням як грішника всю людину; вбив кулаком, ногою, чи натиснув пальцем на курок автомата, чи натиснув кнопку запуску (ракети-носія) атомної бомби, чи з літака скинув бомби на людей – вбивця не окремий орган, а вбивцею є все тіло (всі органи), вся людина несе відповідальність, відбуває покуту (покарання) за вбивство. Отже всі члени тіла виконують волю іпостасі, або виконують свої природні функції (природну волю) з дозволу іпостасі (вибираючої волі іпостасі – див. І ч.); в цьому прикладі- аналогії про тих, хто втратив глузд, є божевільним, ми зараз мову не ведемо. Отже, Христос – глава, іпостась Тіла Церкви. Христос – грішник?! Яке кощунство таке запитувати! Христос – Святий, Він Бог, Божественна Іпостась Боголюдської реальності, тому Церква Свята, а не грішна! Отже, Христос не грішить, тому християни, члени Тіла Його, не грішать! Вони можуть ще бути не до кінця зціленими (ще не обоженими в міру здатності бути іпостассю Церкви: Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці), тобто грішниками (в розумінні – ще не досягли повноти відання Пресвятої Тройці, яке доступне тварним іпостасям – бути богом, одним із Тройці по благодаті). Християни – ті, хто Христові – вже не грішать (не чинять противне волі Божій), бо якщо б християни грішили, то Христос був би грішником або Церква не була б Тілом. Але оскільки Христос не грішить і Церква це Тіло, то християни не грішать!!! А ті, хто грішать, – вони не члени Тіла Христового, не члени Церкви, тобто не Христові, не християни!!! В чому полягає гріховність християн (які ще не досягли обоження, як Мати Божа)?

Зовсім не в тому, що вони чинять щось проти волі Божої, а в тому, що вони не можуть поки що до кінця виконати волю Божу, яку єдину намагаються усім єством виконувати (любити Бога і ближнього всім серцем, усім розумінням, усією душею, усією істотою своєю), ще не до кінця смирилися, та не віддалися цілковито Богові, ще є залишки своєї волі, якої вони творчо в аскетичному подвигу самозречення намагаються позбутися (щоб у всьому була Воля Божа). Щоб краще було зрозуміло, наведемо приклад: одного професійного офіціанта з найкрутішого ресторану світу (який не одну VIP-компанію обслужив) попросили прислуговувати поважним гостям. А цей бідака перед тим потрапив у аварію і сильно побився, зламав руку, ногу, зір, слух втратив на 90 %… Він з усіх сил щиро, професійно намагається виконати своє служіння (директором йому довірене), але в нього (скутого гіпсом та пов’язаного бинтами) не виходить бездоганно: то піднос зі стравами перевернув на гостей, то вино на сукні порозливав…

Отже, християни грішні (у розумінні недосконалості та неповноти відання), але вони не грішать свідомо проти істини і правди, чи в безумстві. Християни не грішать, а в ІІ ф. існування Дух Святий навчає їх бачити себе грішними, грішнішими за всіх; інколи Господь попускає впасти християнину в якийсь гріх (у невіданні), щоб смирити його, якщо вже почала брати верх гординя. Але після скоєння гріха в християн настає тотальне покаяння та всеосяжне смирення; або просто забирається благодать і подвижник вкрай смиряється (див. прп. Симеон Новий Богослов), упокорює себе перед Богом, бо відає, що благодать Духа Святого втрачається через гордість. Часто язичники, які видають себе за християн, спекулюють фразою, сказаною преподобним мужем: Церква – це зібрання грішників, які каються. В цьому реченні наголос стоїть не на слові «грішники», а на слові «покаяння», тобто в Церкві всі рухаються за Христом, рухаються до зцілення, виконують (намагаються виконувати) волю Христа, Духа Святого. А от злочинці в рясах часто цією цитатою виправдовують свій сатанізм, язичництво, і на зауваження, що вони не християни, відповідають: «ми не язичники, ми – грішники»!? Бачите, слово вживається одне – «грішник», «гріх», а значення інколи діаметрально протилежні: і християни грішники, і язичники грішники!? Коли говоримо, що християни грішники, маємо на увазі одне, а коли кажемо про язичників, що вони грішники – абсолютно інше! (Будьте уважні до того, «як», «що» і «кого» слухаєте!). Ще скажемо: той, хто бореться з гріхом, хоч би і тисячу разів на день падав у цей гріх (з яким веде брань) – він християнин, він у Церкві. Цей гріх не його гріх – він відкидає його, бореться з ним, він перебуває в покаянні! А от коли перестав боротися, змирився з гріхом, погодився на гріх – відпав від Церкви. Допоки покаянням та гіркими сльозами і кривавим подвигом знову не похреститься в Церкву, не вступить в спільноту воїнів Христових, які покаянням завойовують Царство Боже (дет. про боротьбу зі страстями в наступних частинах).

Отже, оскільки патріархам (і всім попам) не можна вбивати людей, і Церква це Тіло, то і всім іншим членам Церкви не можна вбивати. Бо якщо хтось із Церкви, який не несе служіння завгоспа (попа), вб’є, то все Тіло Церкви стає вбивцею, а попи вбивцями бути не можуть (це аксіома-факт). Вбив один член тіла – вбивцею стали всі члени тіла, а попи не можуть бути вбивцями. Отже, члени Тіла Церкви (християни) не вбивають і не благословляють вбивати! Теорема доведена.

Спосіб ІІ, 2. І цей підспосіб побудуємо у формі провокуючих риторичних запитань та очевидних (для тих, хто хоч трохи має очі, щоб бачити, та вуха, щоб розуміти!), тривіальних (для дітей ясельної групи дитячого садка) фактів-відповідей. Отже: Чи потрібна благодать Святого Духа (якась особлива, відмінна від тієї, яка дана всьому творінню, і сатані в тому числі!) для звершення патріаршого (попівського будь-якого ступеня складності, тобто відповідальності) служіння?! Для чіткої ясності перефразуємо запитання: чи може сатаніст, атеїст, безбожник, блудник, содоміт («голубий»), вбивця, терорист… нести служіння патріарха, папи, митрополита, єпископа, пресвітера, диякона?! МОЖЕ!!! Прикладів-фактів – хоч греблю гати (Гугл (Google) вам у поміч – він видасть вам скільки завгодно персонажів (з історії церкви) і в римо-католицькій, і в православних церквах). Тобто, всі їхні дії легітимні (допоки церква не заборонить їм звершувати це служіння) – як говорять язичники, таїнства дійсні, таїнства звершуються (православне вчення про Таїнство(а) див. у ІІ ч.): хіротонія ним (попом-злочинцем, сатаністом) звершена дійсна, Євхаристія на літургії, яку звершує піп-злочинець, – Тіло і Кров Господа Ісуса Христа і т. д. Що ж це за таке «сакральне» «величезне» служіння в Церкві, що його можна виконувати, будучи чадом ада, сатаністом, моральним виродком, маніяком, терористом?! І всі діяння його будуть легітимні (визнаватимуться всією церквою), до заборони служіння, яке може і не настати до смерті попа-злочинця.

Ми в ІІ ч. говорили, що попи – це завгоспи, а не особливі священики! Пресвітер (старець) – це староста (те саме, що зараз при соборах, храмах є старости, які дбають про все необхідне для звершення чинів богослужінь, дбають про храм… – звичайне технічне служіння завгоспа!!!). Службу Божу (службу Бога людині – так в Церкві, а в язичників: люди служать Богові – див. ІІ ч.) звершує Сам Ісус Христос Духом Святим!!! В Церкві один священик – Христос (нікому Він це служіння не передавав (та й хто його може звершити, крім Духа Святого?!) – Сам його звершує!!!)!

Ми не будемо повторювати те, що ми говорили в ІІ ч. про пресвітерське (єпископське) служіння (що це за служіння та для чого воно в церкві). Але дещо, заради «доведення» теореми, скажемо. Ми говорили про пресвітерське служіння, взявши за аналогію служіння спікера Верховної Ради. А зараз візьмемо іншу аналогію (ми не забуваємо, що аналогія в жодному разі не є доведенням; але оскільки ми вже довели теорему, то можемо в інших способах доведення однієї і тієї ж теореми використовувати аналогії, за допомогою яких намагаємось дати хоч якесь елементарне розуміння предмету, про який ведемо мову. Але, якщо бути правдивим, то потрібно сказати, що мова православного богослів’я – апофатична, тобто аналогічна: за допомогою видимого говоримо про невидиме, тварного – про нетварне, досвіду віку цього – про відання Царства Божого; тому ми інакше про Бога, Церкву не можемо говорити (вказувати на реальність), як тільки аналогічно-катафатично (Бог є Любов, Смирення…), та аналогічно- апофатично (Бог не є любов, не є смирення…) – це максимальні можливості мови віку цього (дет. див. про богослів’я в І ч.)).

Для розуміння єпископського (пресвітерського) служіння (його суті, важливості та місця в ієрархії служінь в Церкві) розглянемо приклад-аналогію (подібну неподібність!) навчального закладу¹² (школа, бурса, університет тощо). В навчальному закладі є ректор (директор), декан, завуч, професори, доценти, вчителі, аспіранти, студенти, учні… І як ви думаєте: якому з цих перелічених посад-служінь відповідає єпископ (пресвітер)?! Ви маєте рацію – жодному! Єпископ (пресвітер) ніякого стосунку не має до безпосереднього навчального процесу в навчальному закладі. Це звичайне служіння завгоспа в школі. Завгосп не вчитель – він тільки дбає про якнайкращі умови для навчального процесу як для учнів, так і для вчителів (щоб дах не протікав, парти, стільці були справні, вікна, двері були цілі, дошка та крейда щоб були на місці, щоб взимку було тепло в класах, щоб було прибране подвір’я школи тощо). Це звичайне (не просвітницьке) технічне служіння. Щоб бути завгоспом, вища освіта (педагогічна чи інша) не потрібна (не обов’язкова). Для такого служіння (завгоспа) вітається професія столяра, слюсаря, сантехніка… А за навчальний процес у Церкві відповідають (несуть служіння) апостоли, пророки, вчителі, вибрані та поставлені на ці служіння Духом Святим! А завгоспи (тобто єпископи, пресвітери, диякони) хіба не вибираються та поставляються на служіння Духом Святим?! Ні, завгоспи вибираються людьми та поставляються на служіння людьми (про це поговоримо детальніше нижче)! Вас це збурило, і спішите мені вказати на молитви чинів хіротоній, де говориться, що «Дух Святий поставляє…(такого-то) в єпископи (пресвітери, диякони)». Я це також читав, і не тільки по формі! Не забувайте: чин таїнства і таїнство – це дві різні реальності, і, на щастя, не взаємозалежні, як у фантазіях богословів-язичників (тобто часто буває, що чин звершується, а Таїнство, яке задовго (2000 літ тому) звершене до чину, не актуалізовується: люди тебе хрестять, а Дух Святий хрестити не буде; Святі Хліб і Вино з’їв, а Духа Святого не причастився – дет. див. у попередніх частинах). В Церкві один Учитель – Христос (та Дух Святий), Який вчить безпосередньо (християн) та через посередників (Духоносних апостолів, вчителів, пророків) у процесі оголошення (підготовки до хрещення Духом Святим). Отже служіння єпископа (пресвітера, диякона) – це служіння завгоспа, технічне служіння «при столах» – підготовка всього необхідного для звершення Євхаристії, яку актуалізовує Христос Духом Святим (дет. нижче)! (Тому маніяк, блудник, вбивця, злочинець, атеїст… може виконувати це технічне служіння – підготовки (за книгами: типікон, служебник, требник) всього необхідного для звершення чину таїнства (підготовка матерії таїнства, відправа самого чину: читання молитов, молитовних прохань, уставного співу тощо), яке актуалізовує Христос Духом Святим; завгосп тільки відповідає за технічну підготовку чину; тому, якщо легітимний (якого Церква не заборонила в служінні) завгосп (будь він сущий диявол) звершив чин правильно (згідно з книгами церковними), то язичники кажуть, що таїнство дійсне (навіть якщо взнають, що на момент звершення чину піп був сатаніст-злочинець, то повторно чин не звершують – кажуть: неприємно, що не догледіли (не заборонили в служінні), але загалом все нормально!)!

Скажемо дещо про стан церков у контексті цієї аналогії. Уявіть картину, коли в школі вчитель захворів і не прийшов на урок і, оскільки інші вчителі були зайняті, попросили завгоспа доглянути за учнями, щоб вони тихо сиділи, не бешкетували, не бігали коридорами під час уроку. Оскільки вчитель довго хворів, то завгосп, попри свою роботу, «підміняв» (стежив за дисципліною в класі під час уроку) уроки цього хворого вчителя на його уроках… Але оскільки завгосп сидів за вчительським столом, до нього зверталися на «ви» і по-батькові, і йому дали владу тримати дисципліну, то з часом діти забули, що вчителя немає (захворів) і почали сприймати завгоспа як вчителя. Завгосп теж увійшов у азарт – йому сподобалося носити звання вчителя (на відміну від якогось там просто робочого завгоспа) – сам почав себе видавати за вчителя та вимагати до себе почестей, як до вчителя… Коли тільки один урок «веде» («викладає») завгосп – це невелика біда, тому що учні мають можливість розпізнати (слухаючи лекції справжніх, дипломованих викладачів) самозванця та збагнути, що їм потрібен саме викладач з даного предмету, і зрештою вимагатимуть його в директора школи, чи навіть в міністра освіти! А от коли завгосп усіх учителів «підміняє», «викладає» всі предмети – це вже катастрофа! Біда, коли учні ніколи не вчилися у Вчителів, і, крім завгоспа, ні з ким не спілкувалися стосовно науки, їм нема з ким цього самозванця¹³ порівняти, щоб виявити оману (та й читати

завгосп (який не є християнином) рекомендує книги, які написали такі самі завгоспи (які не прийняли Духа Святого – тобто язичники в рясах) чи язичники з посвідченням християн (свідоцтво про хрещення), але аж ніяк не творіння Духоносців (апостолів та мужів апостольських, пророків, вчителів; Святих Отців та Матерів) чи правдивих завгоспів (чи оголошених), які знають правду про себе, хто вони є (просто «робочі» завгоспи, а не: святійші і найсвятіші владики) та говорять вірним (ученикам Христовим, точніше сказати, оголошеним, бо християни водяться та навчаються Духом Святим) правду).

Благо тій школі (парафії), в якій завгосп (пресвітер, єпископ) – вчитель, професор (відмінник освіти, науковий керівник, який підготував призерів міжнародних олімпіад з різних (чи хоча б з одного) предметів та галузей науки (математика, фізика, біологія…) (дав святих світові, будучи Духоносним старцем, Духовним наставником-вчителем), науковець, винахідник, який прозріває закони природи (реальності) та «дає» (сповіщає про їхнє існування) їх світові (пророк, старець, який відає волю Божу, приймає одкровення небесних таїн, відає закони духовного життя та сповіщає їх людям…).¹⁴

А тепер самі розсудіть, які плоди може дати школа, в якій усі уроки підміняє завгосп (який тільки пильнує, щоб учні не бешкетували та тихенько сиділи (не розмовляли в храмі під час богослужінь, хусточки, спіднички тощо); добре коли завгосп візьме та й щось розкаже повчальне, чи щось почитає (зі Святих Отців та сучасних вчителів – див., наприклад, «Друзі-порадники»). Але яким чином завгосп пояснить математику, чи фізику, коли він ледве рахує до десяти (про табличку множення мова навіть не йде). Та й читає він не дуже – щоб хоч те, що пише в книгах (підручниках), прочитати, саму форму передати!? А якщо завгосп – аморальна людина, злодій, блудник, сатаніст, єретик?!! Горе тим дітям, в яких він пред-стоїть (пред-сидить) на заміні! Горе їм, бо не тільки нічого доброго не набувають, а навпаки, згіршуються, не освітлюються (від слова – освіта, світло), а ще більше затемнюються, потьмарюються, розбещуються, ідуть в «мінуси»!

Горе церкві, в якій Вчителя та Пророка з прожектором серед білого дня не знайдеш! І подвійне горе-біда – завгосп почав називати себе вчителем (старцем-пророком), бо він сидить за вчительським   столом   (за   кафедрою   чи   на…),   та   як   вчитель «проводить» урок, тобто тримає учнів від дзвінка до дзвінка в класі. Та ще більша біда, коли завгоспи почали себе видавати за винахідників, науковців, знавців законів Всесвіту, аргументуючи (чи показуючи) це тим, що в лабораторії (в навчальному класі) пильнують, щоб діти щось не розбили, до чогось не доторкнулися – попи назвали себе науковцями (боговідцями), тобто пророками- старцями (які знають волю Божу, закони Духовного життя)!?

Хто має вуха слухати, хай бачить, щó Дух Святий свідчить про стан церков (шкіл оголошення)!

Тепер розумієте, чому немає в церкві оголошення, інституту оголошених (про що ми так часто говоримо-кричимо). Оголошення немає, бо немає вчителів, а є тільки завгоспи, які забули, що вони тільки просто робочі, завгоспи, які почали називати себе вчителями, пророками, апостолами (апостольськими приємниками!?) – це подвійна біда! Бо якби завгосп був правдивий і казав дітям у школі, що він тільки завгосп (і ніякий він не вчитель, не старець-пророк; а на уроці він не в спецодязі завгоспа, а як вчитель (в костюмі, з краваткою…), бо його попросили ще вчора прийти на заміну). Тому він тільки одягнений як вчитель, і поводиться як вчитель, а дару Духа Святого на вчительство-пророцтво не має (не стяжав трудами покаяння (не навчався в Університеті – парафіяльному Євхаристійному житті!)). Тоді учні не обманювалися б та шукали Школу (Євхаристійну парафію), або дбали би, щоб у школі відновився нормальний навчальний процес (тобто, щоб прихід почав ставати парафією, Євхаристією).

Але хіба хтось захоче визнати, що він тільки просто робочий, завгосп, якщо тут слава Вчителя, Старця-пророка, Апостола (завгосп несе апостольське служіння (єпископа…) – хоча Духа Святого не прийняв, а хіба що, в кращому випадку, чув, що є Дух Святий – сумне видовище!). Тому не дивуйтеся, що в церкві немає оголошення-навчання до хрещення і після хрещення! А хто буде навчати? – Завгосп?! Який читати не вміє слова Духа Святого! Та що вже казати – азбуки законів духовного життя не знає, про яке там читання може йти мова!? А про мудрість (Богослів’я) – й говорити не доводиться.

В такому катастрофічному становищі мали би проявити (та проявляти) ініціативу учні! Але вони…, о горе! Радіють, що учителя на уроці немає! Контрольної роботи не буде, домашньої роботи також ніхто не задасть!.. Головне – просидіти на уроках (відстояти у своїх мріях богослужіння, без покаяння, без спілкування Євхаристійного – тихенько, «зразково» в мовчанні відбути релігійну повинність, для спокою совісті!?), щоб Тато вдома не сварив за прогули та вчителі не заставляли відробляти «н»-ки. Одним безумним, безвідповідальним пострілом «двох зайців вполювали» – і нічого робити не треба (не треба каятися, посилено вчитися, трудитися, працювати аскетично над собою, боротися зі страстями тощо) і Батько навіть не здогадається, що щось не так. В щоденнику записів вчителя немає, зауважень до навчального процесу немає: ні стосовно дисципліни (завгоспові до учнів діла немає), ні з приводу прогулів (в журналі жодної «енки» – на всіх службах був!!!), та й негативних оцінок немає (не злодій, не вбивця, не перелюбник…, а те, що немає і віри (відання Духа Святого), це значення не має – аби не гірше…). Учні тішать себе, що не биті (вони ухитрилися, що для них наука вийшла без бука!?), та й ще трохи і вже випускний. А знань «0» (нуль) – повне невідання Духа Святого, а там, за порогом школи, суворе (в Істині та Свободі), безкомпромісне (або – або) життя в Любові, яке для егоїста (неука і не утвердженого) – пекло! Вічні муки…

А завгоспові що – він «на ставці», зарплату має! А до учнів – йому діла немає!? Звершити требу?! – на будь-який смак! Оголошувати, навчати? – вибачте, ви не за адресою звернулися! Але ж потрібно не самі чини Таїнств звершувати, а насамперед оголошення провадити, і вже аж потім здійснюється воцерковлення в Євхаристії. Але завгосп правду не скаже, що те, що він робить без оголошення, – велике зло! Та він і сам не знає, що це так, а щиро вірить, що творить велике добро! Тому бідкається, бідненький, що плата за треби ще й замала (чи не підняти би таксу – долар то ж росте?!)!? Ось така історія. Хто має очі бачити, нехай чує, що свідчить Дух Святий про стан церков.

В школі завгосп потрібен?! Безперечно! Без нього все завалиться (школа-споруда завалиться і ніяких умов для навчального процесу не буде!!!) і ніякої церкви-організації не буде, ніяких умов для одкровення Царства Божого не створити (не буде Парафії-Євхаристії = зібрання народу Божого во Христі (необхідної умови стяжання органічної кафоличної свідомості, яка своєю чергою є необхідною умовою стяжання Духа Святого – дет. див. ІІ ч.)). Ієрархія (служіння Євхаристії – єдинству всіх християн в Євхаристії) – служіння завгоспів! Без неї (ієрархії завгоспів) ніяк! Але це тільки технічна, зовнішня сторона, яка безпосереднього відношення до навчального процесу не має! Тому в церкві, окрім завгоспів, обов’язково мають бути Вчителі, Пророки, Апостоли! Те, що вікна в школі цілі і дах не протікає, та й діти в класі сидять за партами – зовсім не означає, що йде навчальний процес, тобто чини таїнств звершуються, а ніхто не причащається Духа Святого!? Тому завгосп (єпископ, пресвітер), оскільки йому випала історично така «честь» (відповідальність – дет. нижче) керувати всім (він: і директор, і завуч, і вчитель, і…, і… – універсальний «солдат»), мусить подбати про вчителів, пророків – про навчальний процес у школі (до речі, раніше, коли єпископ був ще завгоспом, і в школі були вчителі, то єпископ не проповідував у зібранні-Євхаристії; це служіння ніс хтось із спільноти народу Божого, хто мав дар Духа Святого – вчительства, пророцтва…). Нехай запрошує вчителів з інших шкіл (парафій). Хай створює умови для народження вчителів, пророків із учнів його школи (як це – див. нижче). Але найголовніше – нехай скаже учням, що він не вчитель, щоб усі знали, що ця ситуація є ненормальною! І звичайно, в правді оголошуватися, і ще раз оголошуватися! Книги є, лабораторії (Таїнства) є, навчальні програми є… – все є, головне вчитися. Просити допомоги в досвідченіших. Патріарх не повинен соромитися спитати поради у досвідченіших в духовному житті (тобто в житті у Дусі Святому), хто б вони не були (чи пресвітер, чи хтось із народу Божого, які знають Духа Святого не за чутками. Але де тепер таких завгоспів (патріархів, митрополитів…) знайдеш?! Один завгосп найвищого рангу на зауваження (на викривання недоліків його служіння) сказав: я правий! Чому? І у відповідь (не повірите): бо я патріарх (завгосп)!? Забув, бідненький, що Юда був апостол, Несторій – патріарх Вселенський, Гонорій – папа римський…

Таїнства звершує – навчає – Христос (Учитель; Дух Святий безпосередньо та через Духоносців), а завгосп (єпископ, пресвітер) тільки створює умови для навчального процесу (щоб дах школи не протікав, парти, стільці були цілі, щоб замок у дверях був справний, щоб вікна були засклені (щоб не було протягів, взимку не було холодно) тощо. Завгосп до безпосереднього навчання Учитель-учні жодного стосунку не має! Він не посередник між Учителем (Богом) і учнями (християнами чи оголошеними). У Церкві немає посередника між Богом і людиною! Кожна людина безпосередньо («прямо»), без священика-посередника (суть служіння священства у язичників якраз і полягає в тому, щоб бути посередником між Богом (у Старозавітному юдаїзмі) чи богами або вищими силами (у язичників) та людьми; у Новому Завіті християни, Христові – всі священики (царственне священство!); між християнином і Богом немає зазорів, а кожен член Тіла Євхаристії (Церкви) без посередників в Дусі Святому через Сина відає (має доступ до) Отця!) спілкується з Богом Отцем, Ісусом Христом та Духом Святим. А завгосп (єпископ, пресвітер) забезпечує (створює) найкращі умови для учнів та навчального процесу (готує для входження в Істину – створює найкращі умови одкровення Царства Божого та входження вірних у Нього (актуалізації Його) – дет. див. ІІ ч.).¹⁵

Якщо ти вчився на завгоспа-попа (в схоластичній «духовній» академії-семінарії) – по книзі (Типікон, Требник, Служебник…) виконувати служіння, а не в школі пророчій (в Парафії-Євхаристії – Стяжання Духа Святого), то не обманюйся та не обманюй, що ти апостол, вчитель, пророк, отець… (чи навіть просто християнин, не кажучи вже про якесь служіння). Щоб бути апостолом (місіонером), вчителем, пророком… (нести благодатне служіння – бути вибраним на це служіння Богом (Духом Святим), а не людьми (іншими чи самовільно), потрібно закінчити інститут оголошених, тобто стати членом Парафії-Євхаристії, і, живучи парафіяльним (в шлюбних стосунках з Христом, в Тілі Його, в Церкві, в Тілі іпостасного буття в Троїчній Любові) Євхаристійним життям, стяжати Духа Святого (Який стяжається тільки в парафіяльно-євхаристійних шлюбних стосунках з Христом). Тому люди вибирають та поставляють на служіння завгоспів (єпископів, пресвітерів) – це максимум. Завгоспи вибираються на служіння людьми, а не Богом! Справді, як може Бог вибрати (тобто дати Духа Святого) грішника, який не кається, тобто не має задатків кафоличної свідомості, тобто не парафіянину (тому якщо лукавиш, то люди тебе хрестять, а Дух Святий – ні; люди тебе рукопокладають (звершують чин хіротонії), а Дух Святий – ні! Але що вибрали, те і маєте! Люди вибирають собі завгоспів (які дуже рідко мають завдатки Духа Святого), які думають, що вони і апостольські приємники, і вчителі, і старці- пророки, і…, і… А вони лише звичайні неграмотні (в сфері Духа Святого) чорноробочі (Апостоли Христові попереджали, що настане час, коли «будуть вибирати (та поставляти на кафедри) собі вчителів (попів) за своїми примхами, які будуть потурати їхнім похотям   та   єресям».   Тому   схоластичні   школи   (де   навчають «богослів’я» («відання» бога(ів)) через книжки (зовнішнє слово – через зір, слух…), а не через Євхаристійне, парафіяльне життя) максимум що можуть, то це давати світові попів-жерців, завгоспів (більш чи менш кваліфікованих), але аж ніяк не апостолів, вчителів, старців-пророків! Тому є вибрані Богом і вибрані людьми, помазані Богом Духом Святим і помазані людьми святим миром (а не Духом Святим!)! Дуже рідко помазані людьми є одночасно помазані і Богом!

Ви здивувалися (чи може обурилися), почувши, що попів (єпископів, пресвітерів) вибирають та поставляють на служіння люди, а не Бог (за незначними винятками, коли вибирають на завгоспа помазаного Духом Святим (професора, академіка – див. вище)). Історичних фактів – море (тьма-тьмуща; я наводити їх не буду – Гугл вам у поміч, він «все» знає), коли через різні сатанинські мотивації (які до Бога, Церкви, Духа Святого, Царства Божого жодного стосунку не мають, але якщо і мають, то тільки з приставкою «анти» – антихристиянські, атеїстичні) вибиралися та рукопокладалися на єпископське (пресвітерське) служіння відверті безбожники, ідолопоклонники, не християни(!?); коли імператори та різні політичні партії поставляли на єпископські (патріарші, папські…) кафедри, переслідуючи політичні цілі, своїх людей, які мали служити імперії чи політичним амбіціям владик віку цього (звідси, як наслідок, так звані «розбійницькі собори» таких завгоспів (попів-жерців), які засуджували та переслідували Істину (називали Істину єрессю, а свої єресі – православ’ям!?), віддавали на муки, заслання християн, тобто розпинали Христа!); а симонія – коли за гроші купувалося «тепленьке» місце золотої наживи (єпархія, прихід) і т. д. І ви думаєте, що Господь (Дух Святий) брав участь у тих синагогах сатани?! Що і Дух Святий промовляв («кричав») «аксіос» (достойний) слугам сатани та просто язичникам?! Що (невже) і Дух Святий брав участь у різного роду хабарах (симоніях), підкупах, махінаціях, політичних маніпуляціях, вбивствах, брехні, цинізмі…?! Ви думаєте, що в таких хіротоніях звершилося Таїнство (відбулося причастя Духа Святого, прийнявся завдаток Його)?! Яке безумство та богохульство! Юду-зрадника вибрав та покликав на служіння сам Господь (Дух Святий), а Юда згодом загинув! Отже, якщо навіть не всі, кого обрав Бог, хто прийняли Духа Святого (були прийняті в парафію – в Євхаристійне спілкування в Дусі Святому), зберегли вірність, то що вже казати про вибраних людьми (а не Богом). Юду вибрав Господь, а тих попів-жерців вибрали собі люди самі, і сказали: будете нашими апостолами, вчителями, пророками. Що вибрали – те і маєте. Не забувайте: Таїнства не звершуються – воно звершене (все вже обожене), а Церква чинами спілкування вірних в Парафії- Євхаристії являє Істину (актуалізовує Царство Боже, яке вже настало! – див. ІІ ч.). Хіба юда створить умови одкровення Царства Божого, оголосить когось, приведе до Христа (допоможе увійти в стан стяжання Духа Святого), якщо він має дух антихриста і йде проти Христа?! Бог дав людям свободу! Хочете, щоб нелюди, сатаністи, єретики над вами панували – будь-ласка, але Бога не виніть у тому, бо Він усім щедро дарує Духа Святого!

Не забувайте, що цими всіма словами ми намагаємось показати «велич» та «високо-благодатність» служіння завгоспа (єпископа, пресвітера) та його місце в ієрархії Церковних служінь. Зверніть увагу на той факт, що всі ці сумнівні хіротонії (язичників, сатаністів, аморальних людей…) і всі їхні (попів-жерців, злочинно рукоположених) дії легітимні (допоки церква не заборонить їм звершувати ці служіння) – як кажуть язичники-богослови: таїнства, ними звершені, є дійсними (православне вчення про Таїнства див. в ІІ ч.) і повторно їх ніхто не звершує (не перехрещують, не перевінчують, не звершують повторно хіротоній тощо)! Отже, це служіння можна звершувати без Духа Святого (ба навіть коли пресвітер у дусі сатани – все легітимне). Хтось скаже, що і пророцтво, і вчительство, і апостольство можна звершувати без Духа Святого, тобто ці служіння можуть нести люди, навіть не будучи в Дусі Святому!? Що це твердження – безпідставна фантазія, покажемо на прикладі пророцтва та вчительства. Якщо, наприклад, вчитель навчає єресей, чи навіть цілий собор, який за масштабами називається «вселенським», висловлює єретичне вчення, то коли це вчення в процесі рецепції його Церквою виявиться єретичним, єрессю, то таке вчення стає нелегітимним і відкидається (анафематствується) як єресь, як вчення, яке суперечить досвіду Церкви. А от якщо піп, перебуваючи в єресі, чи будучи сущим дияволом во плоті (на момент звершення чину таїнства він був мертвий, поза Церквою!), «звершить» таїнство (очолить звершення спільнотою чину таїнства), то воно вважається легітимним і його ніхто повторно не звершує (навіть коли церква взнає, що на момент звершення чину таїнства піп був уже духовно мертвим, поза Церквою), якщо в даний момент цей жрець не був заборонений церквою в служінні (тобто про це всім вірним повідомили)! Так само пророцтво – можна белькотати, брехати чи фантазувати, але Істина виявить самозванця, і всі ці фантазії (пророцтва) анулюються. А чини таїнств, звершені на чолі з сатаністом (до заборони в служінні), анулювати не можна (кажуть язичники) – вони визнаються дійсними! Тому служіння попа – технічне, як у завгоспа, яке дійсне (навіть) тоді, коли він язичник, чи навіть сатаніст (без благодаті Духа Святого)!!! (Простіть, що ми говоримо мовою дитячого садка, мовою примітивної схоластики. Православне свідчення про Таїнство Церкви абсолютно інакше та іншою мовою (іпостасного буття, Любові та Свободи). Але мусимо говорити з язичником, якщо любимо, його мовою, в площині його мислення, його категоріями, і поволі, неквапно показувати йому оману, в якій він перебуває, та вказувати на шлях до Істини, до Спасіння).

Тому ми говоримо не про те, що хтось може грати роль і видавати себе за когось (лжеапостол – за апостола, лжепророк – за пророка, лжевчитель – за вчителя), а про суть служіння: одне – благодатне, духоносне (звершується тільки в Дусі Святому), а інше – технічне (всі служіння в Церкві благодатні – в Церкві немає не благодатних служінь. Тому будьте уважні – ми в даному контексті цього розділу «благодатність», «благодатне» вживаємо в двох значеннях – з контексту розпізнавайте, про що йде мова!!!). Перше без Духа Святого не дійсне, а друге (попа) може бути легітимне, дійсне, коли піп його звершував, будучи не в Дусі Святому (не в Церкві!). Тому хтось може, вводячи в оману народ Божий, видавати себе за пророка, апостола, вчителя, але Церква це виявить рано чи пізно і відкине (і діла, і діячів – допоки не покаються), а діла попа не заперечує, визнає (повторно чинів не звершує), а тільки його самого кличе до покаяння!

Для повноти картини залишається відповісти на запитання: чому Святі Отці так звеличують (превозносять) єпископське (пресвітерське) служіння в Церкві. Досить для прикладу згадати Святителів Ігнатія Богоносця (вислови про єпископське служіння в його посланнях до церков), Іоана Золотоустого (його знамениті

«Шість слів про священство» та ін.) та деяких інших великих святих (наше завдання не всі можливі цитати на певну тему виписувати (за потреби можете скористатися «всезнайкою» – інтернетом, вдатися до послуг пошукових систем; наприклад,

«Гугл» це робить швидко та безкоштовно!), а насамперед дати принцип, допомогти зрозуміти сутність речей, реальності, про яку ведемо мову).¹⁶

Щоб краще зрозуміти це питання, прослідкуємо, як з часом (від започаткування і далі) служіння завгоспа (церковного старости –       диякона-пресвітера-єпископа)       все       більше       і       більше ускладнювалося (обов’язків з часом ставало все більше і більше).¹⁷

Отже, скажемо декілька слів про Церкву в контексті даного питання (розгляду суті ієрархічного пресвітерсько-єпископського служіння в Церкві).

Церква Христова – це Євхаристія (Тіло Христове), це Повнота Духа Святого, це Царство Боже (дет. див ІІ ч.)! До Церкви Христової належать тільки християни (члени Тіла Христового – члени конкретної Парафії-Євхаристії, причасники Євхаристії- парафії, органічними членами якої вони (християни) є – дет. див. ІІ ч.), тобто помазаники Духом Святим! На одному із фрагментів словесної Євангельської Ікони Царства Божого – Євангеліє згідно зі свідченням апостола Іоана Богослова – ми читаємо вказівку на необхідну умову входження в Церкву, в Царство Боже. В третій главі Господь Ісус Христос благовістить Никодиму тайну християнства: «хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого». Реакція Никодима на це Євангеліє – повне нерозуміння. Господь, продовжуючи Своє слово, говорить: Тільки народжений від Духа є дух (Особистість, Іпостась у православному розумінні цього слова – див. І ч.) і тільки такий, тобто духовний, може бути в Царстві Божому (причасником Євхаристії – Троїчного Іпостасного Життя Пресвятої Тройці). «Хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже». Бажаючи нагадати своєму здивованому гостю (учителю Ізраїля!) дещо йому знайоме (як учителю повинно було би бути знайомим!), Христос сказав: «Дух дише, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде». І передбачаючи, що вчитель ізраїльський розуміє про що йде мова, Господь додав: «так буває з кожною людиною, народженою від Духа». Однак Никодим продовжує перебувати в повному невіданні. Тоді Господь, докоривши йому,

сказав: «Ти – учитель Ізраїля, і чи цього не знаєш?». І після цих слів прозвучало грізне для тодішнього ізраїльського учителя викривання: «Істинно, істинно кажу тобі: Ми (Христос та христові – християни-духоносці – В. А.) говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви (вже не ти, а ви, тобто всі учителі, не просвічені Духом Святим, які вчать від свого ума, схоластично наповненого інформацією «про…», а не від повноти відання Царства Божого (Євхаристії) Духом Святим, яке вміщається тільки в серці смиренному та сокрушенному… – В. А.) свідчення Нашого не приймаєте». Що ж не знав і не розумів Никодим, і в його особі сучасне йому юдейське (старозавітне, тобто не християнське, яке буде в ІІ ф. і. до кінця віку цього) священноучительство? Учитель віри повинен чути голос Духа Святого, водитися, наставлятися Ним. Хто має Духа, відразу зрозумів би таємничі слова Господа. І праотець Авраам, і пророки, і цар Давид – всі знали, що таке голос Святого Духа, і, звичайно, не дивувались би тому, що сказав Господь і не сказали б: як це може бути? Вони добре розрізняли голос Духа.

Наприклад: «І було слово Господнє до Іллі фесвитянина: встань, піди назустріч Ахаву… і скажи йому…» (пророк все виконав, що наказав Господь – В. А.) (3 Цар. 21: 17-29). «І було слово Господнє Іоні вдруге: встань та йди в Ніневію» (Іони 3: 1-2). Чи в Діян. 9: 10-17: Господь у видінні сказав Ананії: «Ананіє». Він сказав: «Я, Господи». Господь же йому: «Встань і піди на Пряму вулицю та спитай тарсянина Савла». Ананія відповів: «Господи, я чув від багатьох про цього чоловіка, скільки зла заподіяв він святим Твоїм у Єрусалимі, і сюди прийшов усіх в’язати». Але Господь сказав: «Іди, бо він є Моя обрана посудина, щоб пронести ім’я Моє перед народами». І Ананія виконав волю Божу. Всі патріархи, і пророки, і судді ізраїльські сповіщали народу те, що сказав їм голос Божий. На час приходу Христа, це вміння та здатність розрізняти в собі голос Духа Божого, обов’язкове для вчителів віри, було забуте (та й зараз професори «богослів’я», цілі академії «богословські», церковні старости (єпископи, пресвітери), які беруться вчити народ віри, – не знають цього вміння та, що ще гірше, не відчувають потреби в ньому!?). Втративши благодать Святого Духа (наскільки це можливо було в старозавітних умовах, до П’ятидесятниці; як співається в тропарі Преображенню: Господь показав ученикам славу Свою, скільки вони могли вмістити в старозавітних умовах), вони не взнали Христа (і донині не взнають богослови-схоласти та шукають, як би вбити Істину, Христа, християн), про Якого пророкували всі пророки, і не хотіли прийняти Його (і нині Свобода, Любов, Істина – не приймається «християнами», хрещеними водою, а не Духом Святим).

Ми звернули нашу увагу на цей фрагмент Євангельської Ікони (Ін. 3), бо він містить у собі початки вчення про Духа Святого. А ми говорили, що християни – це духоносці, помазаники Духом Святим. Тому ми повинні мати уявлення про плоди, за якими можемо розпізнавати межі Церкви у світі цьому. Господь сповіщає про дію Духа Святого в людях: «Дух дише, де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде». Для кожної людини (оголошеного насамперед), що має народитися згори, стає необхідним (як колись для учителя Ізраїля) уміння розпізнавати в собі голос Духа Святого. Скажемо дещо, що можуть означати ці слова, сказані Господом про Духа Святого.

Головне в цій образній формулі середня частина: «голос Його чуєш». Перша і третя – вказують на властивості діючого в людині Духа. «Голос Його чуєш». Людина чує в собі голос ніби не свій, хоча він звучить, як свій (може і не звучати, а бути подібним до думки). І духовний абсолютно ясно розрізняє в цьому голосі, в цій думці не своє бажання, не свою думку, а звернення до себе Господа. Свт. Василій Великий так говорить про цей голос: «Не чуттєвим слухом, не при потрясінні повітря святі чують (слухають) слово Боже, але оскільки в розумної душі є свій (тобто внутрішній) слух, то без всякого голосу (без потрясіння повітря) доходить до слуху це все, що передається Богом». Інколи це слово сприймається не як слово, думка, а як особливе почуття… Що духовніша (смиренніша) людина, то всенепорушніше, чіткіше, конкретніше звучить у ній голос Духа Святого: веління, вказівки, поради, прохання Христа наповнюють наше життя, хоча все це в контексті свобідної волі – ніби дружня допомога у важких обставинах – без будь-якого насилля. І не звучить голос Божий в тому, хто в стані не виконати слово Христа (волю Божу), Який прийшов з любов’ю.

Існує голос недобрий, чужий. Зазвичай він намагається зливатися з людськими бажаннями і не видавати своєї присутності в нашому страсному, гріховному житті. Може й заговорити… Про бісівські помисли і духовну брань (та закони духовного життя) ми будемо говорити в наступних частинах, а зараз тільки побіжно нагадали про них, для повноти картини (Святі отці про це (різновиди спокус та пасток бісівських на шляху до спасіння) детально описують у своїх творіннях – читайте євхаристійно- парафіяльно, тобто разом з парафіянами Євхаристійної спільноти, органічним членом якої ви є).

«Дух дихає, де хоче». Ця вказівка на властивість діючого в людині Духа свідчить, що немає для Нього нічого законницького, нічого обмежуючого, ніяких просторово-часових обмежень – це абсолютна свобода по відношенню до всього сущого. Ми в попередніх частинах говорили про значення імені Божого, з яким відкрився Господь Мойсею на Синаї, – ЯХВЕ («ех’є ашер ех’є», де дієслово «хайя» – це бути присутнім), що означає: Я є присутній таким, яким Я є присутній; Я буду присутній таким, яким Я буду присутній – це абсолютна присутність і абсолютна свобода по відношенню до всього. Як, коли, чому, де: як хоче, де хоче, коли хоче, чому хоче, кому хоче (Дух Святий не зв’язаний ніякими чинами, канонами, священними санами: Таїнство (дарування Благодаті Духа Святого) не залежить від чину таїнства, тобто чин таїнства (хрещення, вінчання, євхаристії…) може бути звершений бездоганно, а Таїнство (причастя Благодаті) не відбулося! Люди тебе хрестять, а якщо лицеміриш (приступаєш до Таїнства формально, без покаяння), то Дух Святий не буде хрестити – див. І і ІІ ч.).

«Голос Його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди йде…»

– це опис внутрішнього нашого стану, коли ми чуємо голос Духа Святого. Щоб не чинити перепони для нашого свобідного волевиявлення, голос Духа Святого, який передає нам волю Господню, тільки на мить затримує нашу увагу: зненацька прозвучить (приходить ніби невідомо звідки, свт. Іоан Золотоустий у своєму тлумаченні порівнює Його прихід з віянням вітру) і щезає; проходить через наше серце, свідомість, не зливаючись з ними. Абсолютно відділений від наших думок, не залежить від нашого налаштування (хоча завжди враховує його – див. про промисел Божий в І та ІІ ч.). Ми не знаємо ні причини, ні наслідків Його звернення до нас (якщо Йому угодно їх не відкрити). Таким чином, голос Духа Святого не поглинає нашої волі, не силує нашого свобідного ставлення до Нього – появляючись, відразу після появи залишає нас в абсолютній самотності, як будь-яка зустріч чи випадкова думка: і нема його в нас, і як би і не було. Однак тому, хто любить Христа, достатньо легкого дотику до серця (свідомості) Його волі, щоб розпалити нездоланне бажання виконати її.

Так у земному житті любимий і люблячий прагнуть усім серцем виконувати волю любимого. В цьому порівнянні необхідно тільки збагнути, що любимий і люблячий тут сам Бог, який не бере владу над душею і не зачаровує, як буває в людській (плотській) любові, а любить, даючи можливість Себе не любити (звичайно, так любити може тільки Бог-Любов, та ті, які перебувають в Бозі, Дусі Святім), невидимий, не відчутний (хоча є все у всьому), якщо людина сама не забажає Його відчути, виконуючи волю Христа. Ми в І ч. говорили про три властивості Любові: все давати (віддавати, дарувати Іншим), все приймати (від Інших) та не бути (кенотично, смиренно умалятися заради абсолютної свободи Інших). Ця незбагненна Божественна Любов явилася на Голгофі, коли Той, що все сотворив та все тримає в бутті та веде до повноти буття, до обоження, дозволив тим, кого невимовно, Божественно любить, вбити Його найганебнішою, найболючішою смертю! Вслухайтеся в пасхальні піснеспіви Великої П’ятниці, Суботи та Неділі – всі вони оспівують невимовну, смиренну Божу Любов. Все, що ми є, все, що ми маємо, все, що існує – це є Божий Дар, подарунок (освідчення Бога в любові до кожної свобідної істоти), і скільки є людей, які навіть не здогадуються (вже не кажу: дякують), що є Хтось, Який це все (що є) Дарує їм. Бог дав нам свободу і береже її: ні пеклом не лякає (батогом не жене в рай), ні раєм не зачаровує (не заманює різноманітними насолодами), а смиренно (не перестаючи нестямно любити всіх і кожного) чекає на взаємність: на «Так» Пресвятої Богородиці та кожної свобідної істоти (Бог чекає на благодаріння, на Євхаристію, на участь в Євхаристії Сина Божого всіх свобідних іпостасних істот, в Якій (Євхаристії) вони досягають повноти Блаженства, буття)! «Любіть ворогів ваших…» – це вказівка на цей самий божественний іпостасний модус існування – Життя Пресвятої Тройці – Бога-Любові. Християнам вже дана (в ІІ ф. і.) влада бути дітьми Божими – любити Любов’ю Духа Святого, Любов’ю Божественною, яка вливається в серця наші Духом Святим.

Оце, що ми щойно сказали про Духа Святого (дихає, де і як хоче, голос Його чуєш і залишаєшся (Він (Дух Святий – Свобідний, Істинний) сам дбає про твою свободу та дарує тобі можливість бути самим собою) в абсолютній свободі (вибору) по відношенню до цього голосу…) – це досвід, «відання» (Духа Святого) області Старого Завіту, тобто це область оголошення (досвід, доступний оголошеним – праведникам). Це ще не християнство!!! В ІІ ч. ми говорили (в розділі «Віра. Довіра. Вірність»), що ми – навіть не довіряючі, тобто не оголошені, то вже про наше християнство (вірність Христу) мови ніякої не може бути. Патріархи, пророки, судді, Іоан Хреститель, Пресвята Богородиця до Благовіщення – це все Старий Завіт! Це можлива і обов’язкова міра і досвід усіх оголошених, праведників (ще не християн!) – це плоди правильного оголошення та передумова хрещення Духом Святим (входження в Церкву Духа Святого). (Старий Завіт – це школа оголошення, школа праведності, підготовка до прийняття Нового Завіту, до входження в Церкву, до причастя Євхаристії). Для християн, на яких не тільки повіває, подуває (час від часу) Дух Святий, а які во

Христі, в Церкві, в Тілі Христовому, в Євхаристії живуть Духом Святим (є по благодаті джерелами води живої – благодаті Святого Духа), про це (можливе в старозавітних умовах оголошення) водительство Духом Святим – навіть говорити не потрібно, це само собою зрозуміло. Тому ми, перед тим як сказати про християнство (життя в Дусі Святому), трохи вказали на розуміння азів дії Духа Святого в області Старого Завіту (який не закінчився і буде паралельно з Новим до кінця ІІ ф. і.), тобто оголошення, в душах тих, хто правильно (тобто оголошується Церквою, а не займається самооголошенням) готується до хрещення Духом Святим в Парафію-Євхаристію, тобто в Церкву, Тіло Христове, Таїнство Євхаристійного Іпостасного Життя Пресвятої Тройці.

Ви простіть за такий розлогий відступ від теми (ми мали говорити про попів – єпископів, пресвітерів). Але якщо ми цих речей (на які розтікається наша думка) не зрозуміємо, то і про завгоспів не збагнемо! Тому потерпіть трохи – дійдемо і до попів (завгоспів), до безпосереднього (за формою) розгляду цього питання.

Ми зараз скажемо декілька слів про християнство – ще піднімемо планку – щоб ми очистилися від омани, в яку ввели нас попи (мовляв, що ми – християни!?), і зрозуміли, хто ми є (що насправді ми – язичники, навіть не оголошені, тобто ті, які готуються до хрещення Духом Святим, до народження в Церкву- Євхаристію-Парафію), де ми є (поза Церквою, поза спільнотою християн – помазаників Духом Святим) та почали каятися – готуватися до хрещення, шлюбу з Христом. А на цьому шляху праведності-оголошення нам буде конче потрібно розуміти, хто такі попи (єпископи, пресвітери), які в них функції служіння та можливості (що від них можна вимагати; щоб не обманювати себе та не спокушатися і не дивуватися). А зараз скажемо дещо про Церкву Духа Святого.

Те, що колись мали тільки пророки та вчителі Ізраїля, тепер (в Новому Завіті) стає властивістю істинного християнина. Дух руко- водить членом Церкви Христової, будучи водночас і відчутним, як повна впевненість: чую Господню волю, і не відчутним, щоб не позбавити свободи. Ось що говорив св. Симеон Новий Богослов в ХІ ст.: «Сокровенне від початку світу таїнство християнства полягає в стяжанні благодаті Божої. Найбільша частина хрещених, які називають себе християнами, не знають цього таїнства християнства». Багатьом здається, що благодать Духа Святого, яка отримується під час миропомазання, перебуває в нас у прихованому вигляді: ми самі не знаємо, як вона нами керує. Але життя у Христі немає, якщо людина цілком свідомо (тобто розуміє через слухання голосу Божого волю Господню) не віддалася у водительство Духа Святого. Слово Христа (досвід Церкви Христової) абсолютно зрозуміле: голос Його чуєш – так буває з кожним народженим згори. Отже, завдання будь-якого хрещеного полягає насамперед в тому, щоб на шляху до обоження навчитися розпізнавати волю Божу про себе. Тайна старчества (служіння пророчого в Церкві) полягає в тому, що Господь показує старцю сокровенність душі кожного, хто звертається до нього за порадою, і благодать Духа Святого дає зрозуміти, як направити життя людини, яка прийшла за порадою, за істиною Христовою.

Послух має значення до народження послушника (оголошеного) згори. Саме про це говорить апостол Павло: «Я знову в муках народження, поки не відобразиться у вас Христос», тобто до другого народження (хрещення Духом Святим). Народжений згори вже сам, таємно для інших, наставляється Духом Святим, і ніхто не може зрозуміти його життя, чому і сказано в Одкровенні: «Переможцеві дам нове ім’я, яке ніхто не знає, крім того, хто отримує». Або апостол Іоан у першому посланні говорить:

«А втім, помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і нехибне, то чого воно навчило вас, у тому перебувайте». І в іншому місці говорить: «Ви маєте помазання від Святого і, як наслідок, знаєте все».

Вселення Духа Святого в члена Церкви, друге народження – це тайна, яка відкрилася в день П’ятидесятниці (день народження

Церкви, день народження в Церкву кожної іпостасі, яка сповнюється Духом Святим). Це мета приходу Сина Божого на землю – основа і суть нового творіння. Ще до явлення Царства Божого на Голгофі Господь говорив: «Вогонь (Духа Святого) прийшов Я звести з неба і як Я мучуся, поки він не розгориться». Господь мучився, тому що до сходження Святого Духа (до П’ятидесятниці, яка для кожної людини настає у свій час) люди не мали сили та змоги почати нове життя.

Той, кому необхідно стяжати Духа Святого, ще не живе новим життям, ще не нове творіння, ще не християнин. Такі ми майже усі в сучасній церкві – тільки за назвою християни, а по суті язичники, які і гадки не мають оголошуватися (Церквою) та готуватися (стяжати серце смиренне і сокрушенне – вмістилище Духа Святого) до хрещення (Духом Святим), до народження в Церкву, до вступу в Шлюб та Євхаристійне життя з Христом та Тілом Його (з християнами). Мета людського життя – стяжати Духа Святого, на превеликий жаль, зараз майже не проповідується.

У книзі Діянь Святих Апостолів іконно зображено стан ранньої Церкви та вказано на подальший розвиток Її в історії.

«Коли настав день П’ятидесятниці, усі вони (вірні ученики Христові – В. А.) були однодушно вкупі… і сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати…». «Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали майно і всяку власність, і ділили між усіма, зважаючи на потребу кожного. І щодня однодушно перебували у храмі і, переломлюючи по домах хліб, приймали їжу в радості та простоті серця, хвалячи Бога і перебуваючи в любові…». «У людей, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне. Апостоли ж із великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса Христа; і велика благодать була на всіх них. Не було між ними жодного вбогого; бо всі, хто володів землею або домами, продавали їх, приносили гроші за продане і клали до ніг апостолів; і давалося кожному, хто чого потребував». І не було між ними нікого нужденного. Ніхто не завідував роздачею їжі, як було пізніше, коли вибрали сім дияконів. Все само собою розходилося по руках нужденних. В кожному сяяв Дух Святий тим чи іншим даром (чи навіть дарами; див. 1 Кор. 12) і кожному мовою його душі відкривав Він тайни віри. І не було навіть натяку на якусь владу в Церкві; все будувалось на любовному спілкуванні одне з одним без найменшого примусу. Все було єдине. Всі всіх розуміли, бо говорили однією мовою – мовою Любові, мовою Царства Божого, мовою П’ятидесятниці. Мова іпостасі одна – мова Любові, мова абсолютного єдинства Пресвятої Тройці, на відміну від природних мов (українська, англійська, грецька тощо), які розділяють, про що співає Церква у кондаку свята П’ятидесятниці: «Коли Ти, зійшовши, мови змішав, розділив Ти народи, Всевишній. Коли ж вогненні язики роздавав, то покликав усіх до єдності, і однодушно славимо (християни-духоносці – В. А.) Святого Духа». В Церкві Духа Святого, в Таїнстві Єдинства Пресвятої Тройці («Щоб усі були єдине, як і Ми: Я в Тобі, а Ти в Мені»), в Божественній Євхаристії (Таїнстві Тіла Христового) вже немає жодного розділення (за природою: національного, соціального, статевого, вікового, культурного тощо), протиставлення, а тільки любовне у Благодаті Духа Святого спілкування унікальних, єдиних, неповторних Іпостасей, які блаженствують у взаємній перихорезі (Я в Тобі, а Ти в мені; Я у всіх, і всі в Мені) Життя Пресвятої Тройці.

В церкві ранній (церкві вогненній, в якій все горіло вогнем Духа Святого) всіх осяювало Фаворське світло (нетварна благодать Духа Святого), була велика благодать, і не було ні пастирів, ні пасомих, ні вищих, ні малих, а одне серце і одна душа. Але в цій церкві з’явився чорний гріх. Сильні стали кривдити слабких: при роздачі повсякденних необхідних речей, їжі та допомоги були скривджені, знедолені вдовиці елліністів.¹⁸

Апостоли скликали багато учнів (собор) та запропонували вибрати з-поміж них сімох мужів доброї слави, сповнених Духа Святого і мудрості. Апостоли так пояснювали свою пропозицію: не личить (не добре!) нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи. Виберіть сім мужів на цю службу, а ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова.

Необхідно заглибитися в питання, навіщо були вибрані ці люди? Наївно було б вважати, спираючись на короткі слова Апостолів: «не добре нам піклуватися про столи», що вони були вибрані для роздачі їжі. Адже вже минуло багато часу і не тільки роздавалися необхідні речі, їжа, а цілі маєтки приносили до ніг апостолів і якось розподілялися між нужденними. І до тієї пори не було нужди (потреби) в службі семи, особливо вибраних всім народом, мужів. Але почалися нарікання на євреїв, виникли образи, і у зв’язку з цим з’являються уповноважені від народу – звичайно, ні для чого іншого, як для наведення порядку, як застереження порушникам елементарної справедливості. Це зародження служіння майбутньої церковної ієрархії (єпископ, пресвітер, диякон), і ми бачимо, що його першочергове завдання (функція цього служіння, яку на нього покладала церква) – це стежити за порядком (який був порушений, та вже не виправиться до кінця віку!), щоб у церковній спільноті грішників, які каються (оголошених та формально хрещених, які і не думають каятися), все було за чином. Не Христос вибирає та посилає в церкву, яка порушила братолюбність, вірних свідків настання Царства Божого, а самій церковній спільноті надається можливість обирати собі блюстителів (наглядачів – єпископів, старост – пресвітерів) елементарної справедливості. Апостоли пропонують вибрати сповнених Духа Святого (тобто християн), однак, народ вільний вибирати кого захоче (язичників, чи навіть сатаністів, єретиків, богоборців – історія переповнена прикладами).

Таким чином, можна сказати: неміч у церкві (порушення братолюбства) створила потребу в новому інституті, людському. Членами цього інституту (ієрархії) є вибрані народом від народу. Хоч Апостоли покладають на них руки, благословляють на служіння, проте, це не може захистити (вберегти) новий інститут (ієрархію) від осіб недостойних, тому що народ має повну свободу поставляти над собою кого йому завгодно. Дуже рідко обрані народом для церковного служіння є також вибраними і Богом (помазаники Духом Святим). Але і ті рідкісні гості ієрархічного чину були (і є), в переважній більшості, гнані. Або не жильці на білому світі (подивіться на життя святих – як мало в минулому довговічних (які довго прожили в ІІ ф. і. – В. А.) святих єпископів).

Інститут вибраних від народу в апостольський період повсюдно існує, хоча ще дуже слабо виражений. Апостол Павло всюди поставляє пресвітерів – старійшин (тобто, як це прийнято в Апостолів: покладає руки на вибраних від народу). В апостольські часи термінологія була неоднозначна: єпископ називався і пресвітером, і дияконом. Неможливо також встановити, в чому полягала суть служіння вибраних народом (ієрархії дияконії: служіння єпископа, пресвітера).

Те, що пресвітери, диякони та єпископи не мали якогось особливо важливого значення в церкві, свідчать ті невисокі вимоги, які апостол Павло (див. детальніше в третій главі першого послання до Тимофія; до речі, апостол Павло не є автором цього послання) ставить перед кандидатами в єпископи та пресвітери: чоловік однієї жінки, не вбивця, не алкоголік, не блудник, не грошолюб тощо (перераховуються якості, які християнам навіть соромно згадувати, не те що говорити про них!). Звичайно, не серед духовних (сповнених Духа Святого) шукали людей з такими якостями, тому що дивно було б говорити про духовних, що вони не повинні бути алкоголіками. Як до людей не духовного стану, народ був схильний ставитися до своїх вибраних (яких вони вибрали на служіння завгоспа) без особливої поваги та шани. Тому у вченні Дванадцяти Апостолів (розділ 15) сказано: «не зневажайте їх, тому що вони повинні бути пошановані разом із пророками та вчителями». Апостол Павло говорить (1 Тим. 5: 17 і далі): «Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь, надто тим, що трудяться в слові та навчанні…» Все це свідчить про появу якихось нових посадових осіб у церкві, статус яких лише починає формуватися, вони ще не мають визначеного призначення (служіння з чітко окресленими завданнями, службовими функціями), точніше сказати, духовного призначення, а виконують усілякі організаційні і господарські роботи, проте деякі з них, хоча це і не належить до кола їхніх обов’язків, трудяться в слові та навчанні, подібно до першомученика Стефана, який був вибраний піклуватися про столи, але як вибраний і Богом сповнений був мудрості, віри і Духа Святого та звершував великі знамення в народі. Церква в часи апостольські дихала вогнем Духа Святого, сяяла благодатним Фаворським світлом. Це світло являли собою угодники Божі (християни – вибрані Богом, тобто сповнені Духа Святого), їх не вибирав народ, вони існували як чудо, дар (благо- дать): апостоли, пророки, вчителі. Вища влада в церкві – зібранні народу Божого в Таїнстві Євхаристії, належить еклесії, собору – зібранню всієї громади-парафії (єпархії), членами якого були всі (в це абсолютне «всі» входили і жінки) парафіяни (див. у ІІ ч. про принцип соборності Церкви).¹⁹ Глава церкви – Христос. Він невидимо присутній на зібранні спільноти-парафії і через неї реалізовує Свою волю. Тому Еклесія (Церква) діє від Його імені.

Будь-яка посадова влада, яка стояла б над зібранням народу Божого, царственного священства, неприпустима. Слово Боже владарює в церкві і дає вирішення всіх питань парафіяльного життя. Воно увиразнює свою волю через харизму. Мати харизму означає мати Духа Святого. По суті всі в спільноті-парафії могли мати Духа Святого (мова про оголошених не йде – вони ще готуються до хрещення Духом Святим, тому до парафії не належать). Тому кожен міг сповістити, що говорить йому Дух Святий. Однак, якщо зібрання було ділове, наприклад, з приводу питань життя парафії: обрання кого-небудь на певне служіння церкви, церковна дисципліна тощо, то зібрання вислуховувало осіб, які мали одкровення стосовно цього питання (харизму), висловлювало свою згоду чи відмову (це принцип рецепції пророчого одкровення (чи цілих соборних рішень: вселенських чи помісних соборів з приводу догматичних, канонічних та інших церковно-євхаристійних питань); апостол   Павло   говорить (див. 1 Сол. 5 ): «Пророцтва не зневажайте. Все (тобто всі пророцтва – В. А.) досліджуйте, доброго тримайтеся (бо багато лжепророків увійшло в церкву, та багато збереться лжесоборів розбійницьких, єретичних, які будуть говорити від імені церкви, повноти Істини, видаючи єресі, сатанинський обман за Істину, – тому все досліджуйте, та тримайтеся Доброго, Істинного, Євхаристійного, Кафоличного – В. А.)»).

Отже, коли в Церкву досконалу (тобто Церкву, в Якій всі члени Її горіли Вогнем П’ятидесятниці (Духом Святим), Церкву оголошену та підготовлену до хрещення Духом Святим самим Господом Ісусом Христом (період оголошення: три роки до Голгофи та 40 днів після Воскресіння (див. Діян. 1: 3)); кожний член Якої має своє унікальне (іпостасне) місце, як член Тіла Церкви, глава Якого Христос, кожний являє себе творчим духом унікальної іпостасі, єдиним, унікальним особистісним способом, нікого не повторюючи, і ні від кого не залежний (в розумінні: будучи в свободі Духа Святого, у свободі особистісної неповторності та абсолютної іпостасної інакшості); всі члени цієї

Вогненної Церкви знаходилися в абсолютній гармонії (любові Христовій) – мали одне серце та одну душу (Церква – єдина Боголюдська природа в багатьох унікальних – Божественній (Логоса) та тварних, обожених Духом Святим, – Іпостасях. – дет. див. ІІ ч.)), почали входити (хреститися водою) неоголошені (не здатні прийняти Духа Святого), які вважали себе християнами (хрещеними Духом Святим) – любов почала холонути, почалися нарікання (а через кількадесят років бачимо, що в церкві вже є алкоголіки, блудники, єретики, егоїсти (коли апостоли радили, яких людей не слід поставляти на єпископа (диякона), то це означає, що люди з такими негативними якостями (страстями) були членами церкви (християнами!??), оскільки їх не рекомендували вибирати, а вибирали ж з християн!?). В церкві менш досконалій (в якій багато язичників, які називають себе християнами, а за своїм духом – антихристи(яни)) починають виділятися два особливих роди служителів церкви: один – як вибрані Христом, інші – вибираються церковним народом. Перші з’являються в церкві без будь-якого відома інших членів церкви, як явився апостол Павло (напр., див. Гал. 1: 11 і далі; Діян. 9 та ін.) і як явилися апостольські мужі, пророки, вчителі і всі, хто отримує дари духовні. Іншого роду служителі, навпаки, явно вибираються всім церковним народом. І їм цілком реально доручають від церковного народу ті чи інші функції, подібно до того, як були вибрані вперше сім мужів на служіння при роздачі їжі, одягу та інших речей для задоволення повсякденних потреб.

З часом у церкві ставало все менше і менше духовних, тобто тих, хто єдиний знає (відає) волю Господню, бачить ті чи інші відхилення в церкві. Настають тяжкі часи, коли тайна беззаконня починає набирати обертів, внаслідок чого голос Духа Святого в церкві стає незрозумілим, нечітким, а то і зовсім не чутним. Церква настільки заземляється, матеріалізується (секуляризується), що люди перестають відчувати необхідність в духовних і вважають, що вибрані народом від народу можуть замінити собою Божих людей (звідси неправильне уявлення: єпископи – приємники апостолів).

Отже зі зменшенням духовних спільнота довіряючих Церкві оголошених, як і будь-яка інша людська спільнота (організація), почала відчувати нужду в тих, хто підтримував би порядок, дисципліну, управляв, завідував, організовував. Вибираючи необхідних людей, народ сам і несе відповідальність за чесноти (добротність) своїх уповноважених, несе всі наслідки правильності (чи хибності) вибору. Ці вибрані від народу благословлялися на служіння Апостолами (а після апостолів тими, хто служить єпископом) покладанням на них рук. Самі вибори повинні неодмінно відбуватися за участю всього народу. Такими є апостольське передання та святоотцівські настанови. Народ має владу вибирати пресвітерів (єпископів) та скидати (забороняти служити) недостойних!

Прослідкуємо тепер поступовий розвиток інституту вибраних від народу (ієрархії). В апостольські часи в церкві, крім апостолів, пророків, вчителів, було багато духоносців, тобто тих, хто мали благодать Духа Святого. Вся церква сяяла духовними дарами. Було багато Божих людей, з яких витікали потоки води живої (Дух Святий, якого приймають віруючі в Христа – див. Ін. 7: 38-39). Вся увага народу (оголошених) була звернена на духовних. Пресвітери (старійшини), єпископи (наглядачі) – ці служіння змішувалися – були переважно з простих, не духовних людей (оголошених, тобто хрещених водою, які готуються до хрещення Духом Святим). За своїми обов’язками, до кінця І-го століття, їх можна уподібнити нашим парафіяльним старостам (завгоспам). Тоді мало хто був зацікавлений стати єпископом. Ревнували про дари духовні, а не про те, щоб отримати сан пресвітера. Тому апостол Павло, щоб створити в народі переконання, що всяке церковне служіння – добре діло, пише: «Вірне слово: коли хто єпископства бажає – доброго діла бажає» (1 Тим. 3: 1). Однак тут же апостол дає зрозуміти, що вибрати в єпископи можна будь-якого члена церкви, лиш би він був, як це в наш час кажуть, порядною людиною; жодних духовних якостей не вимагається: «Але єпископ повинен бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, благоговійним, чесним, гостинним, не п’яницею, не забіякою (не вбивцею), не сварливим, не користолюбним, не сріблолюбним, таким, що добре править домом своїм…» (1 Тим. 3).

І далі пише: «Пресвітерам (єпископам), які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь». З чого можна зробити висновок, що вже тоді були ті, хто недостойно начальствували і їм також віддавалася честь, хоч і не сугуба. Звичайно, така класифікація не могла бути прикладною до апостолів, пророків та вчителів (тобто духовних, сповнених Духа Святого), тому що, якщо апостол чи вчитель недостойно поводився, то він був ворог церкви: лжеапостол, лжепророк, лжевчитель. Від церковних старост (пресвітерів чи єпископів), по їхніх немочі і душевності, не можна було завжди вимагати досконалості, це потрібно запам’ятати, щоб правильно ставитися до священнослужителів після апостольського часу. Крім того, апостол додає: «виявляти особливу честь, надто тим, які трудяться в слові і навчанні» (1 Тим. 5: 17). Цей додаток ясно вказує, що подвизатися в слові і навчанні не входило в обов’язки пресвітерів-єпископів. Очевидно трудилися на цьому поприщі ті з них, які володіли відповідними здібностями чи навіть дарами (як першомученик Стефан). Ймовірно, щоб підняти престиж пресвітерів-єпископів, апостол пише: «Звинувачення на пресвітера приймай не інакше як при двох чи трьох свідках» (1 Тим. 5: 19).

Чи можливо після всього сказаного вище, на підставі характеристик апостола Павла стосовно якостей пресвітерів, вважати, що всім тодішнім єпископам (пресвітерам) було присвоєно звання пастирів?! Звичайно ні! Але як тоді розуміти слова апостола Павла, з якими він звернувся до пресвітерів із Ефесу перед своєю останньою подорожжю в Єрусалим: «пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами (наглядачами, блюстителями), пасти Церкву Господа і Бога»? (див. Діян. 20: 28). Пояснення цьому знаходимо тут же (вірш 31). Апостол звертається зі своїм словом не до звичайних пресвітерів (завгоспів, старост). В Церкві всі зусилля християн (духовних) були спрямовані на те, щоб допомогти душевним людям (оголошеним) переродитися в духовних, тобто прийняти Духа Святого, стати християнами. І апостол Павло говорить ефеським пресвітерам: «Я три роки день і ніч безперестанно зі сльозами навчав кожного з вас» (тобто ревно оголошував: всіх разом і кожного осібно!!!). Звичайно, він бачив, як наслідок ревного оголошення, і духовний плід своїх титанічних слізних трудів, і міг назвати їх, ефеських пресвітерів, пастирями (як приклад народження духовними (старцями- пророками, християнами) душевних (оголошених) у стан духовний (у чин пророчий, царственного священства, помазаного, висвяченого Духом Святим) можемо навести Оптинських Старців, де старець ученика(ів)-послушника (оголошеного) народжував у чин духовних (християн, старців-пророків); постала ціла традиція старчества (свого роду пророча школа) – ученики старців ставали старцями; тому оптинські старці могли казати не будь-якому монаху (оскільки маєш довгу бороду, пострижений в монахи, мантію, схиму, маєш рясу, клобук, ще й сан пресвітера чи єпископа – то ти вже старець-духівник!? Реальність така: стариків (бородатих, пострижених по два, по три рази) багато, а старців (пастирів, духоносців) мало!), а тільки своїм ученикам- послушникам: несіть служіння старців-пророків, на яке помазав вас Дух Святий; отже, як не кожен (одиниці!!!) монах є старцем, так не кожен (одиниці!!!) пресвітер-єпископ є пастирем!!!). В словах апостольського нагадування пресвітерам про їхнє навчання розкривається тайна істинної підготовки до пастирства. Це не проста наука, а сокровенне народження нової людини, на це власне і були спрямовані благодатні зусилля апостола Павла: «навчав зі сльозами», тобто з особливою сердечністю, з незвичайною любов’ю; «три роки день і ніч» – означає, що це було не тільки роз’яснення істини, але насамперед спільність життя, явлення Істини в Дусі Святому та Силі, це був вплив на учеників всім своїм єством (правильної молитви, тобто християнського життя; не можна навчитися через слова, а тільки через спільне євхаристійне життя з молитвениками (християнами) в Парафії-Євхаристії; по книжках навчитися молитися правильно неможливо, лише під керівництвом (і разом з ними) тих, хто вміє молитися!), в якому справді (а не символічно) жив Христос (як про це свідчив сам апостол: «вже не я живу, а живе в мені Христос»); «навчав кожного з вас», а не всіх разом, тобто з кожним спілкувався відповідно до його сердечно-духовного стану, як завжди вчить Дух Святий: не загальними словами, а мовою кожного (абсолютно унікального) члена церкви (Один старець говорив, що Господь відкриває старцю- пророку сокровенні глибини душі кожного, хто звертається до нього за порадою, і благодать Святого Духа дає зрозуміти (збагнути), як направити життя того, хто просить поради, до Істини Христової).

Але ось, навіть тим пресвітерам, які були духовно обдаровані таким великим благодатним піклуванням, апостол Павло повинен був додати: «Знаю, що після відходу мого прийдуть до вас люті вовки, які не щадитимуть стада; та і з вас самих постануть люди, які говоритимуть неправдиво, щоб повести учеників за собою». Добре розрізняючи тих, хто народився у Христі Духом Святим, апостол знав і бачив, що починає зростати і лжепастирство.

Чи було доручено пресвітерам церкви апостольських часів звершувати те, що нині називається таїнствами? Апостол Яків у посланні говорить: «Якщо хто з вас занедужає, нехай покличе пресвітерів Церкви і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє. І молитва віри (а не уставний чин молитвослів’їв, які звершує піп-жрець – В. А.) зцілить недужого і підведе його Господь; і якщо він гріхи вчинив, простяться йому». Навряд чи це був установлений обряд (чин) таїнства. Вірніше, це було одне із тих благодатних діянь (Духовних Дарів) різного роду, яких багато тоді знала (відала) церква, яка багатіла дарами Святого Духа.

Взагалі, того часу таїнства звершувалися спільним (євхаристійним) зібранням церкви (еклесії), звершення таїнств (точніше: чинів таїнств) кліром окремо від народу Божого тоді не було відоме. Всі були одне. Тертуліан (ІІІ ст.) прямо вказує на те, що різниця між кліром (пресвітером, єпископом) та «мирянами» установлена не Христом і апостолами, а в пізніші часи. Ми знаємо, що протягом тривалого часу покаяння було публічним, перед всією церквою (євхаристійною парафією) і вся церква накладала, якщо це було необхідно, епітимію. Покладання рук на вибраних було не одноосібним, а спільним (літургійним) ділом церкви. Хрещення міг звершити кожний член церкви (мова йде про водне хрещення – хрещення водою в чин оголошених, які потім у церкві духовними (християнами-духоносцями: пророками та вчителями) будуть підготовлені до хрещення Духом Святим у свій час (відомий Духові Святому та християнам-духоносцям, яким Він відкриває тайни сердець людських). Євхаристія звершувалася на вечерях любові (агапах). Причастя звершувалося після вечері, як на Тайній Вечері: спочатку споживали Хліб, а потім по черзі пили з Чаші. Але згодом різного роду розділення, неблагочиння, спокуси, нарікання, які наростали в спільнотах (наприклад, див. 1 Кор. 11), породили необхідність усі благодатні дії церкви ніби забрати із загального русла життя і зробити їх окремими актами. Про Таїнства детально мовилося в ІІ ч. Ми говорили, що є Таїнство (дарування Духа Святого) і є чин таїнства (завдання якого – створити найкращі умови, за яких людина (правильно оголошена, тобто яка перебуває в смиренні та сокрушенні духа) може прийняти помазання, завдаток Духа Святого). Отже, Таїнства звершуються (дається Дар Духа Святого) тільки євхаристійно (тобто всією парафією в контексті Літургії-Євхаристії) – поза Тілом Христовим (Євхаристією в широкому розумінні цього слова – див. ІІ ч.) Дух Святий не дається, – тому чин Таїнства, щоб Таїнство звершилося, має звершуватися всією спільнотою-парафією (це, кажучи схоластично, необхідна умова дієвості Таїнства). Тому чин Таїнства звершує вся парафія! Але оскільки тогочасні парафії з часом стали складатися переважно з хрещених водою, а не Духом Святим (тобто з оголошених, які готуються до хрещення Духом Святим, готуються прийняти в серця свої Вогонь Божественної Любові), то, як ми бачили, в них з’явилося служіння наглядачів (єпископів- пресвітерів) за порядком, старост, завгоспів. Оскільки чин Таїнства звершувала вся спільнота (а не самі духовні: апостоли, пророки, вчителі та ті, які були в Дусі Святому та палали-світилися різноманітними даруваннями Духовними – це справжнє духовенство; а не як зараз, коли попів-жерців, завгоспів називають духовними, духовенством – це повне омани та невідання непорозуміння), то і в чині Таїнства потрібно було наглядати за порядком (щоб усе було за чином та благопристойно). Отже там, де в спільноті немає порядку (а особливо під час звершення чинів Таїнств – створення умов одкровення Царства Божого – Царства Миру, Порядку, Любові), є потреба в наглядачеві (єпископі, пресвітері), який буде слідкувати за порядком та створенням належних (за чином) умов Явлення Воскресіння. Тому без єпископа-пресвітера (наглядача за належним звершенням чину Таїнства) Таїнства в церкві не звершуються. Отже, чини Таїнств звершує вся євхаристійна спільнота-парафія під наглядом єпископа- пресвітера (якого церква вибрала на це служіння головування в зібранні – див. ІІ ч.). А згодом сталася підміна та катастрофічне непорозуміння: оскільки без єпископа не звершується жоден церковний (літургійний) чин (акт), то оголошені зробили висновок, що єпископ звершує чини Таїнств, що він якийсь особливий (священик, архієрей) по відношенню до народу («мирян» – як згодом язичники стали називати народ Божий). І відтак дійшли до крайньої катастрофи – всі чини піп став звершувати для народу, а не з народом; піп став владикою, який запанував над народом Божим… (дет. див. в ІІ ч.). Отже, з часом уповноважені від народу на ведення господарства (завгоспи: єпископи, пресвітери) поступово отримують повноваження на звершення чинів Таїнств (тобто повноваження на наглядання за правильним, канонічним звершенням чинів Таїнств). Пізніше пресвітери (єпископи) почали називатися священиками, священнослужителями (в язичницькому розумінні), на противагу народу Божому, вірним, які вже перестали бути (царственним священством) священиками (бо чин звершувала вся церква, а пресвітер тільки наглядав за порядком, за правильним звершенням чину всією спільнотою), і дійшло до того, що пресвітери вже не відчувають потреби в народі Божому для звершення Таїнств (наприклад, похрестити когось, посповідати, повінчати, вже навіть літургію-Євхаристію служать самі!? І т. д.). Ми зараз про цю катастрофу говорити не будемо – в нас інша мета, але плоди самі говорять за дерево, на якому вони виросли: тотальна бездуховність, аморальність, злочинність тощо (ми вже дещо говорили з приводу цього питання в ІІ ч.).

До кінця апостольського часу в кожній помісній церкві серед пресвітерів-єпископів був головний – він називався тепер абсолютно визначено блюстителем (єпископом-наглядачем). Це єпископство (блюстительство) отримує нове, дуже важливе призначення. Ось причина появи цього важливого обов’язку в церковного наглядача (єпископа): послання апостолів Петра, Іоана, Павла або однозначно вказують на лжевчителів, які з’явилися, або пророкують про їхній прихід. «У вас будуть лжевчителі, які внесуть згубні єресі і багато наслідують їхню розпусту, і через них дорога істини буде в ганьбі» (див. 2 Пет. 2: 1-2). «Буде час, коли здорового вчення приймати не будуть, але за своїми примхами будуть обирати собі вчителів, які б тішили слух» (2 Тим. 4: 3). Яким чином могли мати успіх ці лжевчителі і хто вони такі? Істинне християнське вчення проповідувалося апостолами Христовими та багатьма, поставленими на це діло, тайними вибранцями Христа. Останні не мали потреби в будь-якому зовнішньому посвяченні, тому що духовні впізнавали духовних і приймались, як вірні свідки Божі. У всіх спільнотах-церквах були пророки, вчителі і мужі апостольські. Кожний угодник Божий (вибраний Ним на певне служіння) вчить тільки за одкровенням Божим і ніколи не виступає від самого себе, з власної ініціативи. Він нікуди не йде без виразно чутного внутрішнього звернення до себе – поклику Духа Святого. В

«Діяннях Апостолів» читаємо: «Ці (Павло і Варнава), будучи послані Духом Святим, прийшли в Селевкію»… або: «Заборонив їм Святий Дух проповідувати слово в Асії»… або: «Поривалися йти у Віфінію, але Дух не допустив їх» (13: 4;   16: 6-7). І так завжди, навіть якщо про це і не говориться в Писанні, це завжди потрібно мати на увазі (знати про це: що досконалі від себе нічого не говорять і не чинять, а водяться Духом Святим; тому Книгу Діянь Апостолів за її суттю можна назвати Книгою Діянь Духа Святого в людині та через неї (звичайно за свобідної згоди та абсолютної довіри-самовіддачі людини Богові)).

Навпаки, характерною рисою лжевчителів є їхня наука без звернення до них Духа Святого (Апостол говорить: Як будуть проповідувати, коли не послані на це Духом Святим? (див. Рим. 10)). Вони починають богословствувати, спонукані звичайною пристрастю людини до вчительства (навчати інших). Володіючи від природи деякими здібностями (ораторськими, літературними), вони радше хотіли їх використати ради імені свого, але не ради Христа. Не отримавши одкровення (відання), вони зі свого розуміння викладали (подавали) істину. Але оскільки діло, з яким вони виступали, було ділом Божим, то злий дух спішив тайно допомогти їхньому надхненню, щоб внести спустошення та руйнування в церкву Христову. Під впливом нав’язливих ідей, якими диявол мистецьки вміє засівати серця лукаві та горді, самочинні вчителі ставали фанатиками, злими і впертими захисниками спотвореної їхнім вченням істини. Якщо б у церкві були тільки духовні, то лжедіячі були б небезпечними лише для самих себе. Але в церкві багато оголошених, «малих цих», тобто тих, які не мають сил самотужки протистояти спокусам, а тільки з допомогою та любов’ю братів та сестер (у Христі).

Любов і світло угодників Божих у часи апостольські гасили полум’я спокус. Але, як тільки пішли із життя (з ІІ ф. існування в ІІІ ф. і. – див. ІІ ч.) великі світильники любові, то младенці у Христі – душевні, як назвав їх апостол Павло, плотські («Якщо у вас заздрість, сварки та розділення,   то   хіба   ви   не   плотські?» (1 Кор. 3: 3)), оголошені – були не в змозі відрізнити вчителів від самозванців. Разом з тим виникає вкрай необхідна потреба наглядати за тим, щоб не втратити і точну вказівку на Істину та відання шляху стяжання Духа Святого. Як говорить «Вчення ХІІ

Апостолів»: «Бережи те, що отримав, нічого не додавай і не віднімай». Мова йде про те, щоб берегти різноманітні форми передання, які раціонально вказують на Істину та на шлях звідання Її; берегти мапи, які вказують шлях, маршрут до скарбу, до Царства Божого. За влучним словом апостола Павла, необхідно «триматися істинного слова, згідно з вченням». Триматися! – Це ніби вхопитися, щоб не потонути.

Отже, вибрані від народу, які були блюстителями порядку і майна в церковних спільнотах-парафіях, отримують новий і дуже важливий обов’язок  – берегти в чистоті передання (різноманітні форми вказівки на Істину). Апостоли знали, що Господь Сам увесь час посилає своїх угодників (мужів апостольських, пророків, вчителів) для проповідування істини (та сповіщення волі Божої), тому в них не було причин доручати це діло вибраним від народу, не настільки, звичайно, вірним, як Божі посланці. Тим неочікуванішим та загрозливішим став стан церкви після відходу із цього життя апостолів… Ніби деякий відчай чується в посланнях свт. Ігнатія Богоносця, які з’явилися невдовзі після смерті останнього із апостолів. Але в цих посланнях знаходимо і позитивну вказівку. Тут засвідчується Духом Святим новий порядок в церкві. Зобразимо цей момент, коли Господь Духом Святим відкрив настання у церкві нового (ієрархічного) порядку.

Через провінцію Асію під вартою поквапно проводили єпископа Антіохійського Ігнатія, засудженого імператором Трояном за сповідання християнської віри на мученицьку смерть – розтерзання дикими звірами в Римі. Прикутий ланцюгом до воїна, він все ж мав змогу відвідати по дорозі деякі церковні спільноти- парафії. Численна кількість єретиків, які виступали у всіх церковних зібраннях, вразила Ігнатія. І він написав під час подорожі сім послань різним церквам.

«Вони хотіли обманути мене, але Дух не впадає в оману, бо Він від Бога. Він знає, звідки приходить і куди йде, і викриває все тайне. Я закричав гучним голосом: тримайтеся єпископа, пресвітерів і дияконів! Дух говорить і повчає: не робіть нічого без єпископа, любіть згоду, уникайте розбратів» (Послання до філадельф.). Тримайтеся єпископа, пресвітерів, дияконів! – передсмертний заклик мученика, як глас Божий, пролунав по всьому християнському світі, який роздирався лютими вовками. В цьому полягає головний смисл послань свт. Ігнатія Богоносця.

Дух Святий, безумовно, знав, як і коли об’явити волю Христа. Через всі послання мученика проходить це явлення волі Божої про необхідність влаштування церкви в ієрархічному порядку. Коли в наш час у катехізисах, посібниках з канонічного права та інших аналогічних виданнях, де йдеться про ієрархічний устрій церкви, наводяться цитати з послань Ігнатія Богоносця про значення єпископа, стає якось ніяково (від такого непорозуміння та омани): невже єпископ така безмежна за своїм значенням персона в церкві?! Але це, дещо дивне для пізнішого часу, возвеличення звання єпископа в ті часи мало великий сенс.

Тоді ставлення до єпископів-пресвітерів було якраз протилежне до нинішнього високого престижу начальствуючих ієрархів. Благоговіли перед тими, через яких явно світилась благодать Духа Святого і святилося слово Боже. Єпископ же був вибраний, так би мовити, свій брат, який завідував господарством і поліцейським благочинням (щоб усе було за чином), у високій духовній спільноті – посудина низького вжитку (якщо висловлюватися термінологією Апостола Павла про різні служіння в церкві). Читаємо у «Вченні ХІІ Апостолів»: «Поставляйте собі також єпископів і дияконів… не зневажайте їх (натяк на тенденцію з боку церковного народу так до них ставитися), бо вони повинні бути пошановані разом з пророками та вчителями (тому, безперечно, що всяке служіння в церкві – добре діло і рівне у Христі)». Від заклику: «не зневажайте їх» і «вони повинні бути пошановані» ще дуже далеко до того центрального місця, яке судилося зайняти ієрархічному начальству в Христовій спільноті.

Тепер з’ясуємо, яке завдання стояло перед свт. Ігнатієм при сповіщенні ним волі Божої про призначення єпископів на чільне (центральне) місце в церкві. Необхідно було переконати церковний народ, що його вибрані повинні стати з благословення Божого його начальниками і їх потрібно відповідно шанувати і виявляти до них послух. Тому, наскільки сильніша була в народі тенденція нехтувати своїми виборними як людьми, які не мають нічого спільного з пошанованими апостольськими мужами, пророками та вчителями, настільки жорстко та беззаперечно належало тепер вказати на їхнє нове значення. Ось чому послання свт. Ігнатія переповнені незвичайними означеннями нових служителів у церкві. Це особлива мова для того народу і для тієї епохи, як і завжди говорить Господь мовою зрозумілою та необхідною для даних місць, часів та народів (церква завжди звертається до людини мовою культури, в якій вона (ця людина) перебуває та яку розуміє (мовою адресата); християни завжди все для всіх, щоб спасти хоч деяких).

«Всі шануйте дияконів, як Ісуса Христа, єпископів, як образ Отця, пресвітерів же, як зібрання Боже, як сонм апостолів. Без них немає церкви» (Трал. 3). «На єпископа повинно дивитися, як на самого Господа». «Всі наслідуйте єпископа, як Ісус Христос Отця, а пресвітера, як апостола. Дияконів же шануйте, як заповідь Божу» (Смир. 8). Не на часі і безрозсудно користуватися цими означеннями в теперішній час!

Божевілля (без-уміє) дивитися, як на самого Господа, на тих, чиє звання так часто прикривало і прикриває огидних нечестивців, які спотворюють Дух Божий; які любов замінюють злобою… Ось чому в посланнях свт. Ігнатія поряд з рішучим наголошенням на значенні єпископа і пресвітерів вчувається ніби деякий відчай. Тому що Ангел церкви, який приймає повеління від Бога про поставлення вибраних від народу начальниками церкви, не може не скорбіти, передбачаючи тяжкі наслідки для стада Христового. Народ вибирає кого завгодно, і на чільне (центральне) місце в церкві приходять випадкові люди – управління нею ніби віддається в невірні руки. І якщо свого часу апостол Павло сказав: «Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже», то тепер скорботам цим не видно кінця – скорботам і темряві. (Чому сумували Духоносці (свт. Ігнатій та ін.), бачачи, що церква вступає в період ієрархічної структуризації (організації еклесії)? Щоб краще зрозуміти поведінку святих та їхню реакцію, можна навести аналогію зі Старого Завіту: коли народ почав провадитися не пророками та вчителями (суддями), а владиками (часто безбожниками, ідолослужителями: не багато царів у Ізраїлі були Божими помазаниками). У Першій Книзі Царств у восьмій главі розповідається про цей переломний період, коли церква старозавітна почала водитися царями (владиками = єпископами, пресвітерами), а не пророками та суддями (вчителями), тобто Духом Святим. Коли єврейський народ захотів царя, як у інших народів: вони відкинули Бога, щоб Він не царював над ними. Далі пророче описується майбутній тяжкий стан церкви старозавітної, якою керуватимуть владики (царі; в Новому Завіті – єпископи, пресвітери). Та ми можемо бачити історію цих царювань як і в Старому Завіті, так і в Церкві новозавітній – аналогія-тотожність. Так, Господь не залишає свій народ, і посилає у всі часи і епохи своїх посланців-пророків, які нагадують волю Божу церковному народу. Хоча доля пророків як у Старому Завіті, так і в Новому – одна і та ж. Пророків переважно вбивали (ініціювали гоніння та вбивства) якраз владики (царі, архієреї, фарисеї, законники, єпископи, пресвітери – всі, хто мав земну владу) – хто має вуха бачити, нехай розуміє! Тому і з сумом дивилися в майбутнє церкви духоносці на зорі ієрархічного порядку в церкві. Це не благодать, а попущення, як у випадку з бажанням бути під царем, тобто вимушена операція, щоб спасти Тіло, а не косметичний масаж для отримання насолоди! Але як перед приходом Христа чотириста років не було чути голосу пророків (це страшно!), так само і в останні часи майже не буде чути пророчого голосу (ми живемо зараз в останні часи!)…

Ми сказали все, що хотіли, аби дійти висновків та довести теорему, але принагідно ще дещо скажемо про ієрархічне служіння в церкві – яким його воліли бачити духоносці (пророки та вчителі). Отже, які вимоги висувала до єпископів, пресвітерів, дияконів, так званих священнослужителів – церква досконала (як висловлювався свт. Григорій Богослов), і які плоди, насправді, могли вони дати, достойно перебуваючи на місцях свого призначення?

Святитель Іоан Золотоустий, взнавши про обрання його на єпископську кафедру, сховався, втік. Після цього він написав про те, чому не був у стані прийняти високий сан. Споглядання відповідальності, яку приймає на себе висвячений в начальника церкви, породили в ньому почуття і думки, які він вилив у слові

«Про священство». «Священиче служіння звершується на землі, однак за чином небесним. Це дійсно так. Бо ні людина, ні ангел, ні архангел, ні будь-яка інша створена сила, а Сам Утішитель встановив цей чин, і людей, одягнутих у плоть, настановив представниками ангельського служіння. Тому той, хто звершує священиче служіння, має бути таким чистим, яким би він мав бути, коли б стояв на самих небесах посеред тамтешніх сил. Страшними і величними були чини (богослужіння) і до отримання благодаті, але якщо придивитись до служіння благодатного, то побачимо, що все те страшне і величаве є мізерним (у порівнянні з останнім)» (ІІІ Слово, 4). «Священик повинен мати душу чистішу за саме сонячне проміння, щоб ніколи не залишав його без Себе Дух Святий» (ІV Слово, 2). «Хто здатний усвідомити всю важливість того, що людина, перебуваючи ще в плоті і крові, може знаходитись біля блаженного і безсмертного Єства, той ясно побачить, якої честі сподобила священиків благодать  Духа. Ними звершуються ці та інші священнодії, які не менш важливі для нашого удосконалення і спасіння. Люди, які живуть на землі і по ній ходять, удостоїлися розпоряджатися небесним і отримали владу, якої Бог не дав ні ангелам, ні архангелам. Бо не до них сказано: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мф. 18: 18). Земні володарі мають владу зв’язувати, але тільки тіло. А ці окови зв’язують саму душу і проникають аж до неба. Те, що священики звершують на землі, Бог довершує на небі, – Владика затверджує думки рабів» (ІІІ Слово, 5). Отже,    якщо               пресвітерське служіння  настільки високо відповідальне, то, по суті, більшість (майже всі) повинні би відмовитись від нього. «Згубно домагатися цієї честі; першості, влади» – говорить Святитель Іоан. Якщо бути послідовним, то з розмірковувань святителя Іоана Золотоустого можна зробити висновки, що тільки досконалий, той, хто має повноту Духа Святого, – «і тільки за велінням Бога» (тобто за надхненням Духа Святого) має можливість чи право стати пресвітером-єпископом. Однак, парафій на землі багато, всюди необхідні єпископи і пресвітери, – а досконалих (духовних), яких багато було в часи апостолів, дедалі стає все менше і менше. А без єпископа не можна! Без пресвітера не можна! І ось здається: вимоги, які висуває церква досконала до «священнослужителів», можуть стати перепоною для людей совісних. І місце «священнослужителів» будуть брати (тобто погоджуватися бути вибраними) члени общини малосовісні або зовсім безсовісні (що цілком можливо, як це викладено про вибори в свт. Іоана Золотоустого, у свт. Григорія Богослова, та й взагалі історія церкви переповнена прикладами недостойних попів).

Це все, що говорить Святитель про пресвітера, стосується кожного християнина, бо чини звершує не пресвітер, а парафія під наглядом пресвітера (чи на чолі з пресвітером). Чини таїнств звершує вся євхаристійна спільнота, всі члени (царственне священство) священнодіють чин Таїнства! А Таїнство(а) (Дарування Духа Святого) звершує Христос, Дух Святий! Щоб зрозуміти правильно ці слова Святителя, які стосуються «великого» звання (сану) єпископа, ми повинні пригадати, що ці слова сказані тоді, коли в церкві вже була страшна біда від тих попів-жерців. Мета одна – закликати до соборності, щоб піп нічого не робив без спільноти, а завжди (як сліпий та немічний – щоб це кожен піп побачив, Святитель високо підняв планку, означивши ідеал християнина, щоб кожен піп, помірявшись із цим еталоном, взірцем, відчув, що він ніщо і що йому не місце керувати народом Божим) радився з народом Божим, зі спільнотою (як такий, що не відповідає тим вимогам, які ставлять святі пресвітерам-єпископам). Хіба можна завгоспу ставити такі вимоги, такої досконалості від нього вимагати?! Але коли Святитель це писав, то завгоспи вже забули, що вони лише завгоспи, а почали називати себе владиками, стали панувати над народом Божим, а не з народом Божим спасатися. Вони вже почали, як язичники, вважати себе священиками, архієреями (= жерці), та протиставляти себе народові Божому, яких (царственне священство), як не священиків, стали називати мирянами. Тому Святитель, борючись за соборність, кафоличність церкви, насамперед дбав про те, щоб «поставити на місце» попів, опустити їх (владик!?) з «неба» (гордині, владолюбства, самохвальства) на «землю», щоб вони стали слугами, рабами народу Божого (принаймні одним із спільноти, а не владикою над спільнотою). Та й істину (Передання) можна зберегти тільки парафіяльно-церковно, бо на завгоспа лягла і ця ноша (берегти передання). Тому всі ці слова не про попів – щоб розказати якими вони є, а щоб показати, якими вони мали би бути, а оскільки вони (попи) не такі, то нехай остерігаються самостійно приймати рішення в церковних питаннях! А тільки зі спільнотою- парафією (див. 34-е апостольське правило та про соборність в ІІ ч.). Тому мета всього цього твору – наголосити на соборності церкви, яка досягається, насамперед, через смирення попа (який усвідомлює, що він – сліпий поводир, безумний порадник, раб страстей; в кращому випадку, оголошений, а не християнин) та, як наслідок, відповідальності кожного члена общини!

Отже, ці думки про високе призначення «священно- служителів» повинні породити у вибраних від народу почуття власної недостойності і повної непридатності для апостольського служіння. Ось, приблизно, думки, необхідні для вибраного від народу: місце «священнослужителя» я займаю випадково, так як у мені немає нічого, що відповідало б цьому небесному служінню. Тільки угодник Божий (вибраний Богом), який має повноту Духа Святого, знав би, як допомогти братам і сестрам нашої спільноти- парафії. Тому ні в чому, що вимагає дій та роздумів, не буду чинити самостійно (самочинно), а завжди після молитви про допомогу Божу радитимуся зі всією спільнотою: так чинив єпископ Кипріан, який сказав, що «єпископ в церкві і церква в єпископі», однак нічого не чинив без поради з народом Божим (парафіянами). Тому всі високі слова про сан пресвітера-єпископа мають на меті одне: реалізацію життя спільноти в соборності церкви, спонукати, через смирення завгоспа (ієрархії), до соборного життя кожного вірного та всіх спільнот-парафій, єпархій… (про ієрархічне служіння (як служіння реалізації соборності церкви) ми говорили в ІІ ч.; та ще говоритимемо (про служіння пресвітера), коли йтиметься про парафію, парафіяльне життя).

Ще дещо зазначимо. Ми говорили, що єпископи покликані охороняти істини віри. Їхній обов’язок вказаний в апостольському заповіті: «Бережи те, що отримав, нічого не додаючи і нічого не віднімаючи». Вони отримали записану істину, викладену в формулах-догматах (різні форми передання («букву» в широкому розумінні цього слова – різноманітні форми-вказівки на досвід Церкви (тобто Передання в однині): в слові, музиці, фарбах (ікони), обрядах-чинах, архітектурі тощо): Писання, Символи віри та догмати-ороси, чини Богослужінь-Таїнств, обряди тощо), – цю істину (точніше вказівку на істину), зафіксовану в точних словах (різних культурних формах, які вказують на істину, досвід Церкви), ієрархія і охороняє, зберігає. (А ми знаємо, що «буква» вбиває, а дух животворить, і дуже часто хранителі, ревнителі «букви» гонять духовних, які нагадують про суть букви, на Кого вона вказує! Але, безперечно, якщо втратити «букву», то взагалі буде повна біда!).

Наївно думати, що ієрархічне священство лише після вселенських соборів розучилося боротися з єресями. Ні, воно завжди було безпомічне, безпорадне. Саме з цього середовища вийшли головні єресіархи («з вас самих постануть люті вовки» – ап. Павло). І суперечки «священнослужителів» надмірно роздували початкове полум’я єресі. Від аріанства різних толків полум’я перекидалося до несторіанства, від несторіанства до євтихіанства і т. д. І зовсім не єпископи зупиняли подальше розповсюдження єресей, як їм тепер це здається: «Із нас, єпископів, головним чином складалися собори». Ні, не вони, а ті угодники Божі (вибрані Богом), яких Господь послав у церкву, – ось хто насправді був переможцем єресей в церкві. Ось що ми читаємо в житті свт. Кирила Єрусалимського: «За Божим промислом у місцях, особливо вражених єрессю, появляються великі світильники церкви, озброєні силою віри і знання, і в житті, і в творіннях, істинні вчителі і пастирі. Кожний із них силою свого дарування, даного йому Богом, і прикладом свого життя захищав свою паству від нападу аріан і був один в змозі зберегти в істині дану йому церкву. Православна Галлія завдячувала своїм існуванням св.   Іларію,   Єгипет   – св. Афанасію, Мала Азія дала трьох великих вчителів: Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського». Варто принагідно згадати прп. Максима Сповідника та його подвиги у протистоянні єресям свого часу.

Собори, які доконечно відкидали єресі, завжди були послушні святим мужам (духоносцям), вибраним Богом (на противагу ієрархії – вибраних людьми). Там, де таких мужів не було, собори часто блукали в мороці та темряві («сліпий сліпого поведе…», «бездуховний про духовне просторікує (порозсуждає)…»; скільки би нулів не додав – сума буде нуль, а якщо межи тими доданками є від’ємні числа (негативні доданки), то результат буде плачевний, єретичний, розбійницький; святі на соборах – одиничка, поставлена на початку рядочка, записаного нулями (попами-завгоспами)). Через те і було так багато так званих розбійницьких соборів. На всіх соборах засідало багато єпископів, але ці іменовані (як вони самі себе, абсолютно безпідставно, назвали) приємники апостолів, не могли захистити істину (тобто паству істиною від єресей), якщо Господь не посилав на собори своїх вірних свідків.

(Коли ми писали правду про суть ієрархії, розглядаючи важкі питання в церкві та сумуючи з приводу недосконалості ієрархічного чину, та впорядкування життя церкви, ми не мали на меті жодної реформи! В церкві неможлива ніяка реформація, і ніякі зовнішні зміни і перебудови (перевлаштування) не можуть привести її до досконалого порядку. Члени церкви, самі внутрішньо преображаючись, наближають і стан церкви до більш досконалого.

Той чи інший устрій церкви органічно (а не механічно – реформами та революціями) виростає (а не нав’язується) із життя всіх її братів і сестер! Тому реформувати потрібно своє життя, реформацію покаяння необхідно проводити в собі, – а за зовнішнє подбає Бог, який зовнішнє влаштовує згідно нашого внутрішнього, духовного стану! З гріхом потрібно боротися в собі, а не в інших, бо зло існує тільки в мені, а зовні мене – Рай (дет. див. ІІ ч.)! За законом духовним: дух творить собі форми (чини, устрій), а не навпаки. Тому завдання цих екскурсів одне: закликати всіх нас до покаяння, до оновлення духу зі стану егоїзму, самості, відособлення, відчуженості від спільності із братами і сестрами в стан соборності, кафоличності, у стан буття як спілкування з Іншими, життя для Інших та в Інших, тобто в стан Євхаристійного, Парафіяльного, Кафоличного буття! А до тих пір, поки триватимуть труди покаяння всіх членів, нам необхідно підкорятися сучасному устрою церкви. На великому терпінні святих (які, звичайно, все розуміють) будується церква, її непохитність, внутрішній адамант. Якщо ієрарх нікуди не годиться, то «будь послушний йому, як труп» – заповіт великого святого, який жив у часи великого безчестя ієрархії. Єдине, з чим у церкві немає місця компромісу, – це єресь, вона миттєво має бути викрита, і в разі небажання єретика каятися (хто би він не був: патріарх, митрополит, єпископ, пресвітер…), його слухати (покорятися) – це гріх, бо він уже язичник і митар (по відношенню до церкви), ба більше – ворог істини, антихрист).

А тепер пригадаємо, для чого ми робили такий довгий екскурс-опис єпископського (пресвітерського) служіння в церкві. Для того, щоб довести теорему, що християни не вбивають. Ми показали, що єпископи (пресвітери) ніякі не священики, священство яких відмінне від священства кожного члена еклесії (церкви, народу Божого), а прості завгоспи, які несуть не духовне служіння (тобто єпископи, пресвітери – ніяке не духовенство!), а людське, технічне, на яке вибирають кліриків (єпископів, пресвітерів) люди, а не Бог. Отже, якщо єпископам-пресвітерам (які ніякі не священики, не духовенство; або якщо говоримо, що вони священики, то вони настільки священики, як і кожен член церкви – царственного священства – чини таїнств звершує, священнодіє вся парафія, кожен вірний Христу, а не завгосп-наглядач сам по собі) не можна вбивати людей, то тим більше тим, кому вони (владики!?) служать (а не над ким панують!). Теорема доведена.

Принагідно, для кращого розуміння того, про що ведемо мову, скажемо ще декілька слів, які стосуються (вказують на…) суті ієрархічного (пресвітера, єпископа) служіння в церкві.

Апостоли, вчителі, пророки – це головні служіння в Церкві! Яких, на жаль, зараз не видно! А завгосп, церковний староста (пресвітер, єпископ), тільки тому, що він завгосп, приписав собі це служіння (апостола (приємника (спадкоємця) апостолів!?), пророка, вчителя – не маючи Духа Святого)! А оголошені обманулися і повірили в це (та й самі попи переконані, що вони апостольські наступники)! Оце підміна та омана сатани! Попи замість того, щоб правдиво визнати, що вони не ті, за кого вважають їх люди (плоди безбожності інколи настільки явні, що навіть із аморальними язичниками їх не порівняєш – останні стократ кращі за попів), ким хочуть бачити їх люди – старцями, прозорливцями, вчителями… – будь нашим духівником (бездуховного язичника просять бути духівником!?), пастирем, вчителем!? (див. пророцтво в книзі пророка Ісаї в третій главі: «І дам їм отроків у начальники, і діти будуть панувати над ними. І у народі один буде пригнічуваний іншим, і кожен – ближнім своїм; юнак буде нахабно підноситися над старцем, і простолюдин над вельможею. Тоді вхопиться лю- дина за брата свого, у сімействі батька свого, і скаже: у тебе є одяг, будь нашим вождем, і нехай будуть ці руїни під рукою твоєю. А він із клятвою скаже: не можу зцілити ран суспільства; і в моєму домі немає ні хліба, ні одягу; не робіть мене вождем народу. Так руйнувався Єрусалим, і упав Іуда, тому що язик їхній і діла їхні – проти Господа, образливі для очей слави Його. Вираз облич їхніх свідчить проти них, і про гріх свій вони розповідають відкрито, як содомляни, не приховують його: горе душам їхнім, бо самі на себе накликають зло». Але зараз картина ще страшніша, бо попи не тільки не визнають, що вони убогі і нагі, а навпаки, видають себе за апостольських наступників, за вчителів та вождів – провідників в Царство Боже; а темний народ хапає попів за руки і благає: «у тебе є священичий одяг і борода (та ще й диплом «доктора» «богослів’я» на додачу, чи навіть диплом профффесссора КПБА!?), будь нашим пастирем та духівником!», а ті (попи-завгоспи) не тільки не відмовляються від цієї влади, але й вимагають покори та послуху собі, і честі, як владикам!? – сумне видовище палаючих геєнським вогнем содому та гоморри).

Єпископи, пресвітери – це завгоспи різного ступеня відповідальності (не якості, а кількості). Коли з’являються вчителі (Духоносці), завгоспи-попи починають переслідувати їх, гонити, вбивати, не допускати до учнів і робити їх в очах учнів єретиками, божевільними та закликають не слухати їх – посланців (апостолів та пророків) Божих (вся історія Церкви (як старозавітної, так і новозавітної) свідчить про це)! Бо за час відсутності в Школі Вчителів-Духоносців попи взяли на себе славу вчителя, пророка, апостола (апостольські наступники!?) – незаконно («не називайте себе вчителями, отцями!») та безпідставно! Тому всі пророки завжди гнані завгоспами – як у Старому, так і в Новому Завіті. Бо за наявності вчителя в класі (зібранні вірних на Літургію-Євхаристію), завгосп мусить зайняти своє соторядне місце – чорноробочого, який до навчального процесу (хіба що він оголошений, і також готується до хрещення Духом Святим разом з учнями) не має жодного стосунку!!! А хто хоче зректися слави апостольського спадкоємця (приємника), вчителя, пророка, ексклюзивного священика, хто хоче перестати бути владикою і стати принаймні як один із учнів – таким самим оголошеним, як і інші учні (або ще нижче – завгоспом, який відмовляється оголошуватися). Патріархи, митрополити… – це в переважній більшості, у кращому випадку, оголошені (а не духоносці), хоч і таких одиниці (по плодах їхніх пізнаєте їх).

Сторінки: 1 2