Апостоли, вчителі, пророки – це випускники школи оголошених! Тільки парафіяни (члени Тіла Христового, які в Тілі поставляються Духом Святим на органічне служіння Тілу; Дари різноманітні, служіння унікальні роздає один і той самий Дух Святий) – можуть прийняти Духа Святого (Духа Тіла Христового, Духа Євхаристії, Духа Спілкування в Любові членів Церкви). Поза Тілом Дух Святий не дається! Тому завгосп (єпископ, пресвітер) має стати парафіянином (та й кожен, хто хоче бути Щасливим – стяжати Духа Святого (обожитися), – має стати причасником Євхаристії-общини, членом Тіла Христового (тим, хто має кафоличну, іпостасну свідомість на рівні всього єства).

Доки не прийняв Духа Святого, смиренним будь, завгосп, скромно про себе думай, а як прийняв Духа Святого, тоді ти вчитель і пророк (і наступник (приємник) апостольської благодаті), а втім, не ти вчиш, а Дух Святий, який в тобі, – він веде вірного- оголошеного до Себе, до Христа та готує в ньому оселю Собі через слово (оголошення), яке промовляє через тебе (якщо хочеш – в співпраці з тобою, роблячи тебе співробітником у ділі становлення («творіння») тварних богів (богів по благодаті). А поки не маєш Духа Святого (відчутно в тобі перебуваючого), будь уважним: не обманюй ні вірних (що ти хтось: якийсь унікальний священик, вчитель, пророк (духівник-старець)), ні, що найголовніше, себе! Перший ставай в ряди оголошених, шукай досвідченіших за себе оголошених (духовні нині – це крайня рідкість, їх із прожектором серед білого дня не знайдеш; хоча ті, хто правильно шукали, кажуть, що можна знайти; але де сьогодні знайдеш таких, які хочуть правильно шукати, правильно змагатися, як каже апостол Павло?!) і вчися в них та разом з ними! А не кажи, що ти патріарх, митрополит, протоієрей… (не забувайте, що Юда Іскаріот (зрадник) був апостол (чудотворець: мертвих воскрешав, бісів виганяв, хворих зціляв, прокажених очищав та благовістив істину: що настало Царство Боже, воно вже тут – в Ісусі Христі, Месії), Несторій (єретик) – патріарх («вселенський»), Арій (єретик) – пресвітер – всі вони були чужі для Духа Святого, думаючи, що вони в Раю, а насправді заблукали в пеклі самості, гордині, славолюбства, грошолюбства…). Незручно писати таку правду, але треба виводити братів та сестер з омани, в яку вводить світ сатана, та відтерміновує одкровення в душах, викуплених Сином Божим, настання Царства Божого (яке вже настало!), прийняття Духа Святого (Божественної Любові), Який вже щедро вилитий на все творіння!

Принагідно ще раз дамо відповідь на риторичне запитання: чи може жінка бути завгоспом (тобто пресвітером, єпископом)?! Колоти дрова, дбати про стан споруди школи, стежити за порядком (жінка-поліцейський – це реальність; а от щодо ефективності такої служби, це вже інше питання) та чинами богослужінь, яке звершує парафія-община?! Може!!! Але, мабуть, не треба! Хай чоловіки несуть своє служіння, а жінки – своє! Нехай це технічне служіння завгоспа-старости-наглядача-поліцейського несуть чоловіки! А якщо жінка має Духа Святого, то, щоб пророкувати чи навчати, немає потреби бути пресвітером чи єпископом (а якщо жінки хочуть панувати та бути першими, то підкажу їм: щоб бути останнім і всім служити не обов’язково бути попом! Я сподіваюсь, що православна церква ніколи не здеградує до того, щоб в ній служіння завгоспа (єпископа, пресвітера) несли жінки)! Тому жінка може бути пресвітером або єпископом – ніяких догматичних перепон до цього не існує! Ми про цей факт сказали не для того, щоб жінки брали це служіння на свої тендітні плечі, а для того, щоб закрити роти невігласам-«богословам»-буквоїдам, які все виводять із Писання, у яких все по-Писанню, так вони і Істину розпинають по-Писанню!

Єпископе, пресвітере, – хочеш перестати бути тільки завгоспом і мрієш про честь апостола, вчителя, пророка, то вступай до інституту оголошених (на перший курс – тобто сідай за одну парту з твоїми прихожанами (не парафіянами – їх ще немає! – а прихожанами, які почнуть ставати парафіянами, коли ви всі будете за партами в школі оголошених)). Закінчивши цю школу та отримавши диплом (завдаток Духа Святого – помазання на ці служіння (апостола, пророка, вчителя)), тоді і берися служити (а не панувати, називаючи себе в безумстві владикою) вірним Христу та довіряючим-оголошеним Церкви. Тобто створюй з приходу

Євхаристію-парафію, будуй родинні (шлюбні) стосунки прихожан між собою, ставайте сім’єю: оце і є справжнє служіння завгоспа – служіння цьому великому Таїнству Таїнств – Євхаристії, – створювати найкращі умови (кафоличного спілкування вірних між собою) прийняття Духа Святого.

Ще скажемо законникам-буквоїдам, які підглядають нашу свободу у Христі, що ми не намагаємось скасувати чи применшити єпископське, пресвітерське служіння в церкві! Без завгоспа неможливо – школа завалиться, ніякого навчального процесу іпостасного буття не може бути без Євхаристії-парафії, за правильне служіння-організацію якої і відповідає завгосп, дбаючи про «матерію» цього Таїнства Царства Божого (Євхаристії) – про зібрання вірних в парафію-літургію та хліб і вино, а також про порядок Трапези Господньої в Царстві Божому! Якщо завгосп терорист, чи маніяк, чи блудник, чи злочинець, і якщо не можна поміняти завгоспа (заборонити в служінні єпископа, пресвітера), то, звичайно, в таку школу (прихід) ходити небажано – потрібно пошукати школу (прихід), де завгосп більш-менш адекватний та учні (прихожани) також терпимі, та ставати парафіянином, тобто ініціювати творчо, мудро, смиренно створення парафії на основі цього приходу!

Ще раз повторимо (нам це робити звично і неважко, а для декого це наше діяння і корисне, і повчальне) та скажемо (в надії хоч до когось достукатись) законникам-буквоїдам, які підглядають нашу свободу у Христі, що ми не намагаємось скасувати чи применшити єпископське, пресвітерське служіння в церкві! Завдання наших слів – спонукати до правильного розуміння цих (ієрархічних: єпископа, пресвітера) служінь у церкві: як вони виникли (внаслідок чого: процвітання церкви чи катастрофи?!) та для чого вони в церкві (завдання-функції їх у тілі церкви: органічні- духовні (в Дусі Святому) чи механічні-плотські (по-плоті)), і яке їхнє місце в ієрархії церковних служінь! Проілюструємо все вищесказане про завгоспів (ієрархію в церкві) на прикладі-аналогії- метафорі, взятому з медицини, а саме накладання гіпсу, шини на переломи, зашивання розривів органів (наприклад, пришивання відірваної ноги до тіла – тут використовуються для механічного з’єднання ноги з тілом (створення найкращих умов для відновлення органічного єдинства ноги з тілом) і шини, і гіпс, і нитки) тощо, і одночасно покажемо необхідність ієрархії для підтримання життєдіяльності тіла церкви, а також розглянемо умови її виникнення, значущість, завдання та покликання. Ми вже про все це сказали вище, а зараз ще раз продублюємо те саме на цьому прикладі-метафорі-аналогії. Церковна ієрархія (єпископи, пресвітери; різноманітні надбудови ієрархічних структур: патріархати, екзархати, митрополії тощо) – це гіпс, який накладено на історичне тіло церкви, який має (покликаний) виконувати (механічну) функцію забезпечення єдинства (та спілкування) вірних, принаймні видимого, щоб усі трималися разом, купи! Але гіпс не лікує сам по собі, він – лише можливість зцілення, правильно накладений він тільки створює умови для зцілення (механічно, ззовні тримає органи (наприклад, кістки одну біля одної гіпсом, шиною; чи нитками тканини, шкіру тощо), які мають стати єдиним цілим органічно, якнайтісніше один біля одного – але це тільки можливість, а далі мають відбуватися органічні, тілесні процеси зцілення органів), і якщо не буде процесу органічного (зсередини кожного вірного, з серця в благодаті Духа Святого) єднання в Любові та Істині, в Дусі Святому, в Євхаристії, – то ніякого спасіння (зцілення, воскресіння) не буде відбуватися (точніше, наближення одкровення Царства Божого, Царства Воскресіння, яке вже настало, буде відтерміновуватися). На жаль, цей гіпс – ієрархія завгоспів – з часом почав сприйматися на тілі церкви неправильно (не як лікарський засіб, а як щось природне, яке було від утроби матері – від П’ятидесятниці, як щось органічне, церковне, що складає суть тіла церкви, без чого ніяк – церква без нього просто не мислиться!) та використовуватися не за призначенням (в більшості випадків з діаметрально протилежною метою по відношенню до тієї, з якою цей інститут ієрархії був створений, – руйнування будь-яких проявів єдинства, головним чином органічних, створення умов, найнесприятливіших для зародження єдинства, спільноти-парафії; реалізація сатанинського принципу: розділяй і владарюй! Піп може бути владикою (владарювати) тільки в синагозі сатани, не в тілі, а в купі відчужених, розділених, ізольованих одне від одного індивідів), дуже часто став сприйматися як прикраса (попи та їхня атрибутика: мітри з діамантами, панагії, хрести наперсні з дорогоцінним камінням, ризи, вишиті золотом та оздоблені коштовним камінням і металами, підрясники, ряси з дорогих тканин, жезли зі слонової кістки, обкуті золотом, сяюче церковне начиння і т. п.). На жаль, цей гіпс (ієрархія завгоспів) з часом став служити не на оздоровлення – оДухотворення тіла церкви – створення парафій- Євхаристій та забезпечення спілкування парафій-Євхаристій в єпархії-Євхаристії (за яку відповідає старший завгосп – єпископ), єпархій-Євхаристій в митрополії-Євхаристії і т. д. Церковна ієрархія з часом, замість того, щоб служити таїнству соборності, кафоличності Євхаристії, наглядати за православним звершенням чину цього Таїнства, тобто дбати про створення парафій- Євхаристій, Єпархій-Євхаристій, почала панувати над народом Божим, механічно керувати тілом, а не органічно в Таїнстві соборності, Євхаристії водитися Духом Святим. Згодом отой гіпс на Тілі Церкви (історичній грані) почав вважатися нормою, органічною складовою Тіла Церкви, а стан носіння гіпса (механічного єдинства під деспотією (владичеством) владик – завгоспів-єпископів-пресвітерів) став сприйматися як природний, нормальний кафоличний стан церкви, який був від початку – коли Церква пломеніла і дихала Вогнем П’ятидесятниці (тобто члени Церкви водилися Духом Святим, були Духоносними)! Завгоспи- гіпси (бездуховні! Вибрані та поставлені людьми, а не Богом – Духом Святим!?) почали називати себе духовенством (духовними особами), а народ Божий – мирянами (язичниками, на духовний порядок нижчими за так зване духовенство – ієрархію завгоспів). Все перевернулося догори дригом: вже головне не Тіло, якому служить гіпс-ієрархія, а завгоспи-гіпси-владики, які панують над народом Божим!? Яка омана! Яка підміна та виродження церкви в релігію! Каліка, який паралізований і в гіпсі лежить нерухомий, як труп, каже, що він в нормі і що краще не буває (в принципі) – це сумне видовище!..

Гіпс²⁰     (правильно     накладений)     створює     умови     для кафоличності (зцілення) організму. Ці умови – механічні, зовнішні, канонічні, законницькі, дисциплінарні! Але під гіпсом – механічним єдинством, яке досягається спільним по-плоті життям (яке координує гіпс-ієрархія): спільними справами, обов’язком по відношенню одне до одного, піклуванням, турботою одне про одного, взаємодопомогою, взаємним милосердям… і найголовніше – спільними трапезами та тотальним оголошенням і покаянням (насамперед кардинальною зміною ума-світогляду: від егоїстичного до кафоличного, іпостасного) кожного члена приходу (який стає парафією) на основі цього оголошення. А органічне зцілення (в Дусі Святому), процеси набуття кафоличності, цілісності кожної іпостасі відбуваються в Таїнстві Євхаристійного життя всіх членів спільноти, де Євхаристія (Христос, що Воскрес із мертвих, Дух Святий) є суттю та метою (прагненням) кожного члена парафії. Все органічне життя спільноти – це Євхаристія; одні вже причащаються, а інші готуються до причастя Євхаристії, Царства Божого, Кафоличної Боголюдської Природи Церкви народу Божого!

Тому для того, щоб дві частини кістки, яка розпалася, зрослися, потрібен гіпс (шина), який спочатку механічно буде тримати їх разом, і за правильних, органічних (Євхаристійних) дій організму-тіла, в якому відбувається зцілення-зростання (за спів-дії кожного члена тіла, та насамперед членів безпосереднього процесу зцілення-зростання, за законами духовного, Євхаристійного життя Тіла), з часом ці кісточки (тканини тощо) зростуться і вже не буде потреби в гіпсі (заповідях, канонах, правилах, поліцейських- наглядачах, старостах, які забезпечують механічне єдинство та співжиття між людьми), а кістки, які зцілилися (зрослися), будуть тримати одна одну взаємною любов’ю, взаємним причастям Тіла (цілісності), відбудеться перихореза, взаємопроникнення життя: Я в Тобі, а Ти в Мені! Але відновити втрачену цілісність без гіпсу ніяк не можна! (Винятки, про які ми знаємо з історії Церкви, тільки підтверджують правило!). Якщо двоє ненавидять один одного, то як між ними створяться кафоличні стосунки, якщо їм не допомогти гіпсом (оголошенням, законом, правилами, заповідями…). Тому завдання ієрархії – бути гіпсом на тілі церкви (на здорове тіло гіпс не накладають! А оскільки накладають гіпс – то це свідчить про те, що з Тілом щось негаразд (ненормально), а якщо на все тіло – то це свідчить про катастрофу!!!). Гіпс на поламаному тілі – це нормально, спасительно (веде до зцілення). Але оскільки тіло церкви розпадається під тиском хвороб-вірусів-ударів єресей, розколів… «невиліковної» хвороби-єресі секуляризму, тому гіпс (ієрархія завгоспів-механіків) обов’язковий до кінця ІІ ф. існування! Його (гіпс-ієрархію) знімати не можна за жодних умов та обставин!!!²¹ Гіпс має бути на тілі доти, поки ще є життя в тілі –
йде ще процес зцілення, зростання органів у т(ц)іло, кафоличність! Нам тільки потрібне розуміння (в контексті покаяння), що гіпс обов’язковий, без нього ніяк, але він, по-перше, свідчить про катастрофу, каліцтво, ненормальність тіла, а не про здоров’я та розквіт сил; по-друге, завдання цього гіпсу, який Господь наклав на тіло, – створювати механічні (дисциплінарні, правові, канонічні, законницькі тощо) умови єдинства (кафоличності), за яких буде в Євхаристії-парафії відбуватися чудо органічного зцілення, кафоличності – тіло буде зцілятися, тобто всі органи (члени Церкви, народу Божого) почнуть набувати кафоличності, органи вже, щоб бути єдине, не будуть мати потреби в гіпсі, шинах, нитках, якими зшиті-пов’язані, а зсередини Духом Святим будуть триматися один одного Божественною Євхаристійною Любов’ю («Ті, хто в Дусі Святому перебувають, – на таких немає закону, він їм не потрібен»). Тому ієрархія-завгоспів – це не прикраса і похвала, а лікарський механічний засіб, який правильно потрібно використовувати! А для цього необхідно знати, що це таке: служіння єпископа, пресвітера, як воно виникло та для чого воно в церкві, яке його завдання і обов’язки – це мають знати насамперед вірні, народ Божий, який вибирає та поставляє гіпсів-завгоспів та й самі гіпси-завгоспи (бо і кожному з них потрібно ставати органічним членом тіла-парафії, в якій він служить гарантом механічної кафоличності). Вірні мають відати суть цього служіння завгоспа-єпископа-пресвітера – бо гіпса-завгоспа потрібно слухати (тому людям необхідно добре думати, кого вони обирають, хто над ними буде наглядач-поліцейський, перед тим, як попа поставляють на служіння (рукоположать), попередньо вибравши кандидата на попа!), бути в рамках дисципліни, в творчому, розсудливому послуху (до межі, за якою починається єресь – антицерковне, антихристиянське життя, яке подають як найчистіше православ’я). Завгоспи також мають відати правду про своє механічне служіння як гіпсу та дбати, щоб стати одним із парафіян, а не завжди залишатися поліцейським, владикою! Якщо завгоспи і народ Божий (всі) будуть знати правду про ієрархію та суть цього служіння в церкві, тоді все буде добре функціонувати і тіло буде зцілятися!

Завгосп має бути, як нитка (органічна), якою зшивають внутрішні органи, що має сама собою розчинитися, тобто стати органічною частиною органу, якому служить (механічно) для його зцілення, кафоличності! А якщо піп і не думає інтегруватися в парафію-тіло, а навпаки, збільшує своє владичество, замість того, щоб умалятися, ще більше утверджує свою владу, панування, тиранію над народом Божим – це катастрофа! Тому, якщо все правильно зробити і дотримуватися інструкції – Православ’я, то буде відбуватися зцілення, буде оздоровлення тіла церкви і цей процес помирання, поширення гангрени сповільниться! Теоретично все тіло повинно би зцілитися, якщо дотримуватися інструкції Святого Духа. Але хто нині хоче жити в Істині та не хулити Духа Святого?! Проте окремі органи – Парафії-Євхаристії – можуть і повинні зцілятися! Більш детально про Інструкцію та Лікування, правильне користування гіпсами, шинами, нитками – в безпосередній бесіді-оголошенні! На письмі цього не передаси – автора без автора зрозуміти неможливо! А на папері можливе тільки Євангеліє: що вихід є! А як його реалізувати – це пізнається в переданні на рівні спільного життя (принаймні в контексті якнайбільшої спільності – зокрема, спілкування телефоном, скайпом (Skype), а в ідеалі – в безпосередніх бесідах при зустрічах (це велика розкіш і багато значить – тут вже багато спільності), на крайнє – листування-спілкування). Тому, якщо Вас цікавлять ці питання на рівні практики – буду радий поділитися з Вами тим, що маємо: пишіть, поспілкуємось (e-mail в кінці книги), звичайно за умови, що ми ще будемо в цій (ІІ) формі існування.

Ще раз повторимо, що просто бути разом по-плоті (в протестантизмі це виходить якнайкраще) – цього замало, це тільки необхідна умова спасіння-зцілення, але недостатня; має бути єдинство (по-плоті) в контексті Євхаристії, Православ’я, життя в контексті животворчої дії Духа Святого, Який дихає в Тілі Христовому (та в напрямку до Христа), в історичному тілі Церкви! Ще раз наголосимо: без ієрархії неможливо, тіло миттю розпадеться і будь-які умови для зцілення будуть знищені – це призведе до повної катастрофи. Церква – це життя в Дусі Святому, «поклоніння Богу в Дусі та Істині»! Ієрархія як надбудова, як рятівний круг, гіпс, шина, нитки хірургічні для зшивання тканин, зв’язок, жил… – сама по собі добра «річ»! Але немає такої доброї речі, яку не можна було б спотворити і використовувати не за призначенням, не на добро, а на зло! Зараз ієрархія в більшості діє не животворчо, не служить єдинству (не створює умови для Євхаристії – єдинства парафії, єпархії тощо), а навпаки, служить розділенню вірних, відособленню, відчуженню, є перепоною для будь-якого прояву єдинства, тобто служить не ділу Христа – кафоличності народу Божого, тіла церкви, а дияволу: будують синагогу сатани – область-реальність самості, егоїзму, індивідуалізму! На початках накладали гіпс (надбудову-ієрархію) з однією метою – служіння зціленню, а в кінцевому результаті вона (ієрархія в більшості служителів) почала служити граничному (на рівні атома-індивіда – далі вже немає куди ділитися: тіло стало кучею піску, піщинок-атомів) роз-зціленню, руйнуванню, смерті- розпаду! Ми зараз трохи гіперболізуємо, але картина нинішнього стану церков саме такою і є. Повна секуляризація – це єресь (смертоносне зло) остання і найстрашніша, найнебезпечніша, яка вб’є історичне тіло церкви (храми будуть переповнені, вівтарі повні попів-жерців, а віри не буде, «християни» будуть суцільна плоть, як було перед потопом у Старому Завіті!)! Вихід один – створювати Парафії-Євхаристії, умови для зцілення, народження маток- духоносців! Хто має вуха бачити, нехай розуміє, що Дух Святий благовістить церквам!

Так, під гіпсом, механічним єдинством несолодко, болить, свербить, незручно-дискомфортно, та ще й гіпс (дисципліна- порядок – творча, мудра, любовна, свобідна, розсудлива – до кожного члена-органа індивідуальна, особистісна, але дисципліна!) створює незручність моєму егоїзму, самості, страстям – тому в Інструкції сказано: терпіть до кінця – не скидайте гіпс (бо все лікування потрібно буде починати спочатку), не рвіть шви (свербить, ниє, ломить – терпи, можеш попросити знеболювальне, якесь дисциплінарне послаблення – але нитки, гіпс, шини не чіпай!!! Безперечно, що єресь, єретичний гіпс-тиранію необхідно скидати, не зволікаючи, і шукати православний, чи принаймні не агресивно-єретичний, бо зараз ієрархія завгоспів-гіпсів дуже рідко використовується за призначенням), носіть тягарі одне одного, вростайте одне в одного – це болісний процес! Але все це ніщо в порівнянні зі втіхою, якою Господь втішає причасників Євхаристійної Трапези в Царстві Божому!

Отже, гіпс – це не прикраса на руці, а свідчення про те, що з цією рукою щось негаразд (ненормально). Гіпс – це наслідок катастрофи, а не природна ланка чи явище, повʼязане з ростом організму (наприклад, борода та вуса починають рости в певному віці)! Він (гіпс) цінний сам по собі тільки у фільмі «Діамантова рука», в якому одному з головних героїв помилково-випадково наклали на здорову руку гіпс із діамантами. В цьому випадку він цінний сам по собі, цінніший за людину, на якій він є (людське життя в цьому цинічному світі, який у злі лежить, нічого не варте; за копійки вбивають людей, не те що за діаманти). В церкві подвійна катастрофа – гіпс-ієрархія почав сприйматися на тілі церкви, як діамантова (в золото-діамантових митрах, панагіях, хрестах з дорогоцінним камінням, дорогих ризах і т. п.) прикраса, а з іншого боку – як природний стан, як органічна суть церкви, тобто, що власне гіпс-ієрархія є церква-духовенство, а церква, народ Божий є мирянами (тобто язичниками, зовнішніми по відношенню до завгоспів-ієрархії, які відгородилися від народу височенними стінами іконостасів та, щоб виділятися, особливим одягом-ризами; і мирянам-жінкам у «святеє святих», тобто у вівтар вхід заборонений та багато інших язичницьких табу, які покликані підкреслити інакшість та унікальність ієрархії завгоспів-гіпсів (які злочинно узурпували духовну владу-служіння в церкві: апостольство, вчительство та пророцтво) по відношенню до народу Божого)!? Все спотворене, все перекручене, все підмінене: християнство підмінили язичництвом, Церкву – релігією, життя в Дусі Святому – моралістичним існуванням за канонами, правилами під наглядом поліцейських-завгоспів (єпископів, пресвітерів); Тіло Любові та Свободи в Істині підмінили тоталітарним деспотичним режимом виживання-існування в граничному відчуженні, відособленні егоїстів-індивідів (атомів – останньої одиниці дроблення цілого) під наглядом владик-наглядачів (єпископів, пресвітерів) із вишок- вівтарів-амвонів, із-за високої огорожі з колючим дротом мертвих канонів та єретичних передань-тлумачень Священного Писання Церкви (Біблії, Творінь Святих Отців, постанов та правил-канонів церковних помісних та вселенських соборів). Отже, ієрархія цінна тільки тоді, коли вона виконує своє «гіпсове» служіння – служить Євхаристії – об’єднує народ Божий во єдине зовнішніми механічними засобами, допоки не відбудеться зцілення кучі прихожан у Тіло-Парафію-Євхаристію!

Ще скажемо принагідно, що в попів одне на умі – щоб народ був стадом баранів, бажано заляканих-переляканих, бо тоді легше панувати, бути владиками! Тому будь-який прояв свободи-істини припиняється в зародку (різними способами: бандитськими (залякуванням, погрозами, фізичним знищенням проповідників істини), пропагандистськими (православ’я відразу називають єрессю, оманою, модернізмом, та інші штампи негативного змісту накладають на слово Істини, Любові, Кафоличності, а пророка негайно відлучають від «спілкування» церковного як єретика та носія страшної отрути єресі, намагаються зробити його ізгоєм, подають як слабого на голову, психічно хворого, та здійснюють кампанію з остаточного знищення пророка, аж до фізичного вбивства). Тому зараз ініціатива створення осередків кафоличності, церковності (Парафій-Євхаристій) має йти від прихожан, бо попи в цьому не зацікавлені, бо це (Парафія-Євхаристія) смерть для попівщини! Не мрійте, що попи-завгоспи самі захочуть перестати бути владиками з власної волі! Їх потрібно спасати від них самих! Тому дбайте про парафії, на основі приходів – постійних прихожан – створюйте Парафію-Євхаристію. Умудри Вас Господь! Якщо Вас цікавить з чого починати створювати Парафію-Євхаристію, що і як робити, то пишіть мені на e-mail (див. в кінці книги), поспілкуємось, звичайно за умови, що я ще буду в цій (ІІ) формі існування! Шукайте і знайдете, просіть і дасться вам, стукайте і відчинять вам двері розуміння-відання Істини-Любові!

***

Українці (та не тільки вони, але і всі), які бажають увійти в Царство Боже, яке вже настало, повинні все почати спочатку, так ніби вони були нехрещеними язичниками, які вперше пізнають Бога!!! Потрібно всім істинно-любцям молити Бога, щоб послав нам пророка Іоана Хрестителя, який би у водах Йордану-Дніпра знову хрестив «християн», хрещенням на покаяння, тобто закликав усіх увійти в Церкву як язичників, тобто почати все спочатку, тобто з тотального оголошення всіх і вся!!! Всі мають вступити в школу оголошених! Всі: «вчителі-книжники» («богослови» різного ґатунку гонорів та пихи: доктори, професори, доценти, кандидати тощо), «отці» (попи-жерці: архієреї, ієреї тощо), фарисеї (монахи), «прості миряни»… Всі мають оголошувати одне одного (більш досвідчений – менш досвідченого в азах оголошення-покаяння) та оголошуватися – шукати більш досвідчених та вчитися азів духовного-церковного життя-покаяння! Всі, хто не хрестився Духом Святим, повинні хреститися слізним хрещенням покаяння, хрещенням Іоановим!!! Всім потрібно вступити в перший клас школи оголошених (перший раз у перший клас!)! Тоді буде якийсь толк! Мудрі мужі кажуть, що Русь була хрещена, але не була оголошена! Тому кожен нехай починає з себе – шукає більш досвідченого парафіянина-християнина, і нехай просить, щоб він його оголосив, наставив на шлях істини – шлях стяжання в Євхаристійному парафіяльному житті Духа Святого!

***

Святі Отці останніх часів (ХІХ-ХХІ ст.), застерігаючи вірних від омани, ілюзорних тенет лукавого, міражів-приманок у пустині віку цього, які по милості Божій розставив сатана, попереджають, спонукаючи кожного до тверезості та граничної відповідальності: Духоносних наставників зараз немає!!! Тому завдання завгоспів – створювати Євхаристійні умови, в яких буде діяти Дух Святий: збирати народ Божий на Євхаристію, во єдине в Ім’я Ісуса Христа («Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них»). Отже, завдання завгоспа – зібрати зерна пшениці (змелені в борошно) в єдине ціле (людськими силами та методами за допомогою: води, солі, вогню… всього необхідного, щоб спекти із зерен пшениці хліб) – в хліб-тіло (просфору). Так само зібрати в єдине, в тіло- «хліб» людей-парафію (щоб вони трималися разом якнайтісніше, наскільки це можливо людськими силами) – людськими силами (для найсвятішої спільної справи – Божественної Літургії, прийняття служіння Бога – ніщо так не гуртує людей, як спільна справа, спільні інтереси та спільна ціль-мета; це все по плоті кажу (бо Христос є Альфа і Омега всіх бажань і мрій, інтерес (суть) всіх інтересів), може хоч хтось хоча б трохи зрозуміє про що ведемо мову), щоб Дух Святий зійшов на єдинство хліба (зерен у хлібі та виноградних ягід у вині) та народу Божого (схоластично можна сказати так: що єдинство зерен у просфорі та єдинство народу Божого в тілі-парафії – це матерія таїнства актуалізації Царства Божого, Євхаристії)! Бо Дух Святий сходить тільки на Тіло!!! А вже в Тілі Дух Святий розподіляє служіння: апостольства, вчительства, пророцтва тощо. Тому завгосп може бути і неграмотний в слові (це не його служіння), а його служіння – це збирати в єдине на Таїнство Євхаристії народ Божий! А в цьому єдинстві Дух Святий явить служителів слова! Завдання завгоспа (ієрархії) – створювати умови (по-людськи, що від нього залежить: зібрати зерна пшениці та грона винограду в єдине ціле найтіснішим єдинством, та народ Божий – в єдине Тіло, найтіснішим єдинством, яке доступне людськими силами та праведними Божими методами – любовʼю, милосердям, добротою, прощенням, взаємним носінням тягарів одне одного, взаємопоміччю в скорботах, бідах, випробуваннях, розділенням радості та примноженням її тощо – це все є вода, сіль та вогонь, якими завгосп має збирати народ Божий в хліб-єдинство, «пекти» просфору-парафію) для звершення Таїнства Євхаристії – сходження Духа Святого на Тіло, Єдинство! А в Тілі Дух Святий явить служителів необхідних служінь (за ступенем Любові (Смирення) членів даного Тіла-парафії)!!! Ще раз повторимо: завгосп має подбати, як говорять схоласти, про «матерію» Таїнства, яке звершить у свій час Господь! І ця «матерія» – це єдинство парафії-спільноти, хліб-просфора та вино, і правильно звершений чин Таїнства! «Вода» і «вогонь», які з індивідів-прихожан роблять парафіян, з’єднаних між собою Родинними узами братерства та сестринства (точніше, Шлюбними: Чоловіка і Жінки – про це дет. див. нижче), – це взаємне оголошення-навчання, спільні трапези (чаювання, споживання їжі на Євхаристійному зібранні, які є органічною частиною Таїнства), спільне піклування про тих членів громади-спільноти (насамперед), які мають нужду, потребу (у втішенні, допомозі, моральній та матеріальній підтримці), взаємодопомога – тобто організація життя членів общини- спільноти в дусі сімейних (Шлюбних) стосунків – оце і є завданням пресвітера-єпископа, бути координатором, наглядачем всіх цих процесів зріднення всіх членів парафії між собою! А далі діє Дух Святий: обожує це мертве соціальне Тіло («хліб»), яке предстоїть перед Богом у Таїнстві Церкви – Євхаристії!

Якими мають бути смиренними завгоспи, щоб Дух Святий міг безперешкодно діяти в зібранні (про що Церква спонукає молитися пресвітера в чині Літургії Василія Великого: Не стримуй Благодаті Святого Духа через гріхи мої… – див. ІІ ч.). Завгосп має знати, що він не вчитель, не отець, не старець-духівник-пророк, а друг Жениха, і його служіння в парафії полягає в тому, щоб створити якнайкращі умови для спілкування-причастя Христа та парафіян у взаємній Євхаристійній Любові Духа Святого! Не до себе він повинен приводити вірних, а до Христа, Духа Святого! Він слуга таїнству Любові (Євхаристії: Дару-Благодаріння), яке звершує Христос Духом Святим, всиновлюючи вірних Отцеві Небесному! Парафія-спільнота – це єдине, що може і зобов’язаний створити завгосп (єпископ, пресвітер). Парафія-Євхаристія – це необхідна умова народження духоносців (апостолів, вчителів, пророків).

Для чіткішого розуміння того, про що ведемо мову, візьмемо приклад-аналогію з природи. Бджоли у вулику, в якому стало тісно (щоб роїтися – поділити сім’ю на декілька сімей, які покинуть вулик, залишивши у вулику одну сім’ю), чи дискомфортно, чи загинула матка, для виживання сім’ї повинні тягнути маточники, тобто створювати для відкладених маткою яєчок умови, щоб народилася матка (витягти з воску комірку, стільник, в якому дозріє, виросте матка). В залежності від форми та розмірів комірок, які витягують («збудовують») бджоли і в які згодом матка відкладає яйця, з них виростають (з одного і того самого яєчка!) або матка, або робоча бджола, або трутень! Все залежить від умов, які створили для яєчка бджоли (за потребою, якщо потрібні матки, то тягнуть маточники, якщо робочі бджоли – то на робочу бджолу, якщо трутні – то для трутнів). Яєчко, відкладене маткою, одне, а що з нього виросте – матка, робоча бджола чи трутень – залежить від умов (відповідна комірка-стільник), які створять для нього бджоли. Тому нам, «яєчкам» свобідним і водночас робочим бджолам- трутням (ми або трутні, або робочі бджілки – все залежить від нашої ревності та міри лінивства, пустоти, праздності), необхідно, насамперед виявити, що у парафії-сім’ї немає матки (Духоносців: апостолів, вчителів, пророків), а потім, спонукані нуждою та смертельною небезпекою, маємо подбати про умови, в яких ми, «яєчка», станемо матками – життєдайними Духоносцями (з утроби кожного «яєчка», яке стало маткою, потечуть ріки Води Живої, Благодать Святого Духа)! Отже, тими умовами народження духоносців є жива Парафія-Євхаристія, саме в цих умовах, в цій комірці-стільнику виростають Духоносці (апостоли, пророки, вчителі). Кожна людина (свобідне «яєчко») є образ Божий, Іпостась (всі люди рівні), тому покликана і може стати богом по благодаті, а може і уподібнитись демонам-егоїстам-самістникам. Все залежить від того, які умови створить для нього сім’я (винятки до уваги ми не беремо – вони завжди підтверджують правило): чи тілесно- парафіяльно-євхаристійні умови стяжання кафоличного Духа Спілкування – необхідні умови стяжання Духа Святого, чи прихід, синагогу сатани, в якому кожен сам за себе – умови виростання не люблячої особистості, а закінченого егоїста, святого сатани («трутня», якого зимувати у вулику ніхто не залишає – всі будуть вигнані геть, поза чертогом Царства Божого, допоки не покаються) (див. І та ІІ ч.). Отже, бджоли закладають маточники, звідки вийдуть матки (отці-Духоносці, які народжуватимуть духоносців). Поки бджоли не витягнуть маточники, то з яйця ніколи не вийде матка (Духоносець! Винятки не беруться до уваги), а тільки робоча бджола чи трутень (якщо для них «бджоли» створили умови – витягли відповідні комірки-стільники), або таким яйцем і залишиться, якщо ніякі умови не створять (див. в І ч. про пшеничне зерно, яке пролежало тисячу літ у піраміді і не дало плоду, бо не було відповідних умов для росту). Якщо «християни» не створять Євхаристійну парафію-громаду (сім’ю, родину) – не закладуть маточники – єдину необхідну умову народження Духоносців (отців- апостолів, вчителів, пророків), то ніякі апостоли, вчителі та пророки не народяться! Тому єдине, що може і повинен робити завгосп (це суть його служіння зараз), – гуртувати людей на засадах родини, сім’ї, Євхаристійної общини-спільноти! А всі інші Духоносні служіння будуть нести матки, які народяться із «яєчок- парафіян», таким яєчком може бути і завгосп (пресвітер, єпископ). Церква безперестанно молиться, щоб усі люди стали Духоносцями, щоб усі пізнали Отця, Сина і Духа Святого, щоб усі стали життєносними «матками», джерелами Води Живої!!! Ось про що мають дбати завгоспи та всі ученики-парафіяни – про живу Парафію-Євхаристію, щоб послав Господь Духа Святого, та явив Духоносців Вчителів, Пророків, Отців-Апостолів! А як будуть у церкві-парафії Духоносці, то це означає, що буде життя – засівання «яєчок» (Сімені Життя Вічного) в комірочки серця (яке в Парафії- Євхаристії набуває кафоличної «форми», тобто «маточника» – необхідної умови народження кафоличної особистості, Духоносця, а не «трутня» – егоїста-індивіда, форма комірочки серця якого витворена приходським, релігійним, індивідуалістичним, егоїстичним, споживацьким життям: я, моє, мені, для мене) кожного оголошеного та народження оголошених в Життя Вічне, переродження з душевних у Духовних!

Ще принагідно дамо відповідь на запитання-докір: Чому старці (преподобні, канонізовані церквою як святі, християни) нікому не радили йти в парафію, ставати парафіянином, а благословляли сповідатися, причащатися (що частіше, то краще, головне – з належною підготовкою), жити аскетичним життям по силах та з розсудливістю і т. д.; і про парафію, як щось дуже необхідне і конче потрібне, мови не вели?! Насамперед нагадаю, що ми читаємо книги, а вони писалися (пишуться) з певною конкретною метою! Тому в книгах не можна шукати відповіді на свої (мною сформульовані) запитання – їх там немає (бо не з тобою спілкується автор, а з іншими конкретними, унікальними людьми, Іпостасями, не на твої запитання дає відповіді (в кращому випадку вказує, де їх (відповіді) шукати); а ти тільки підслуховуєш їхню бесіду). Ми про це детально говорили в попередніх частинах (хто сказав, кому, коли, для чого і т. д.). А відповідь можна сформулювати ось так: тому що в більшості вони (старці преподобні останніх часів – локалізуємось, для чіткості, в часі – ХІХ-ХХІ ст.) самі стали чудом (як винятки), вмістилищем Духа Святого (набули кафоличної свідомості без парафії), тому і іншим радили не церковний (парафіяльний, соборний) шлях стяжання Духа Святого, а той, який самі пройшли, той, який знають з власного досвіду! Вони, мабуть, не здогадувалися, що є інший шлях – «природний», тобто не знали про нього, тому і радили те, що знали! Але це винятковий шлях, він не для всіх, тому добрих плодів від мандрування за аскетичними індивідуалістичними вказівками старців дуже мало! Мало мудрих апостольських мужів-отців, які знають кафолично Путь (таких, як апостол Павло, який ніколи нікого не вів тим шляхом «школи оголошених» – попереднього способу життя в юдействі, яким сам пройшов – це його унікальний, винятковий шлях). Навіть апостоли після П’ятидесятниці (прийняття Духа Святого, сповнення Ним) помилялися в багатьох принципових питаннях (чи хрестити язичників?! чи спілкуватися з ними?! тощо). Вони вже прийняли велику Благодать, завдаток Духа Святого, а кафоличну свідомість набули не одразу, перебували в Дусі Святому і водночас ще не розуміли таїнств Євхаристії-Церкви, що це особистісна реальність іпостасного Троїчного життя, де немає вже різниці чи значущості по-плоті: немає в Церкві- Євхаристії ні юдея, ні елліна (ні релігійної людини, ні атеїстичної), ні чоловічої статі, ні жіночої, ні українця, ні росіянина, ні… ні… з того, що розділяє, протиставляє – ніякої природної відмінності (індивідуальної в богословському розумінні цього слова – як нецілісності, фрагментарності, ущербності природи індивіда, бо в Євхаристії – природа Кафолична, Боголюдська, Воскресла!). Отже, преподобні старці (відповідно до своєї міри подібності Христу Богу) не говорили про Парафію-Євхаристію, як необхідну умову спасіння, стяжання цілісності, кафоличності, стяжання Духа Святого, з наступних причин: або не знали про це, або з педагогічних міркувань, невідомих нам! А догматично християни свідчать, що Церква – це Тіло Христове, Парафія-Євхаристія, актуалізація Царства Божого, Царства Воскресіння! І ще одне зауважимо. Коли Церква каже: «святий», «старець», «преподобний», то це зовсім не означає непомильність, всевідання! От ми щойно закликали всіх нас до тверезості, розсудливості, неупередженості – це суть викладеного вище, а клікуші-фанатики, буквоїди-формалісти, які тільки пильнують букву, і які, з невідомих нам причин, підглядають нашу свободу у Христі, відразу хапаються за каміння, щоб побити «богохульника», «кощунника» («блюзніра»), «єретика», який повстає на старців та святих – ставить себе вище за святих, як стверджують, брешучи, рецензенти- лжесвідки наших книжечок, на замовлення злочинної верхівки УПЦ КП (дет. про злочинну діяльність очільників УПЦ КП див. нижче).

***

Дуже часто, зайшовши в Школу (Церкву), люди чомусь хочуть бачити завгоспа та спілкуватися з ним (попом), а не Директора, Завуча чи когось із Вчителів (тобто Христа та Христових Духоносців: апостолів (отців – мужів апостольських), вчителів, пророків)!? І за моральним станом завгоспа (до якого, в більшості випадків, Директор стосунку не має (каже йому (завгоспу-попові): «не знаю тебе!»): бо обирають завгоспа люди і поставляють його на це поліцейське, дисциплінарне, механічне, по- плоті служіння люди, а не Бог! Від завгоспа багато вимагати не можна; бажано вибирати такого, щоб якомога менше було спокуси язичникам, щоб менше хулили ім’я Христове, тобто щоб не був алкоголік, блудник (та й не «голубий»), не забіяка-вбивця; але зараз, наприклад, в УПЦ КП дуже мало є завгоспів, які не підпадають під ці заборони-обмеження!) судять про Церкву Христову, про Школу та навчальний процес у Ній, про силу Духа Святого!? Тому, прийшовши в церкву, питайте Христа, а не попа – попа потрібно обходити сотою дорогою (попа – а не пресвітера! Пресвітер знає суть свого служіння, і не підміняє своїм плотським (у правді та смиренні аскетичному) служінням духовного, в Дусі Святому, яке звершують тільки помазаники (= християни) Божі Духом Святим! Тому з пресвітерами спілкуйтеся – вони вам укажуть путь до Христа, а не намагатимуться собою замінити вам Христа!), бо це слуга антихриста, який відштовхує людей від дороги Христової!

***

Горе велике, коли ієрархія не тільки не дбає про єдинство вірних приходу, єпархії, а навпаки, перешкоджає будь-яким проявам єдинства, що йдуть знизу, бодай трохи органічного – ініційованого вірними! Лозунг, ідеологія в таких «святош»-попів, апостольських «спадкоємців» («приємників») – «спасися сам!», «кожен сам за себе!» – крайній індивідуалізм, атомізація тіла на кучу піску! Горе такій церкві-спільноті, в якій промишляють попи- злочинці! Чи потрібен гіпс-ієрархія?! Так, там, де йде розпад – там гіпс створює умови (можливість) для зцілення організму; не гіпс зціляє, він тільки механічно служить тілу, органічному процесу зцілення – користуються шинами, нитками, гіпсами для того, щоб механічно тримати кістки, сухожилля, м’язи, тканини міцно, якнайближче одне біля одного, – щоб легше було зростися, зцілитися і, ставши єдиним цілим, вже не мати потреби в гіпсі, металевих пластинах, гвинтах, скобах, нитках тощо! Але горе, коли тіло (ногу, руку…) в гіпсі називають нормальним, здоровим станом!    Та    подвійне    горе,    коли    ті,    які    відповідають    за «виробництво» та накладання гіпсів (попи-завгоспи, ієрархія), перешкоджають зціленню тіла, прояву будь-якої соборності, бо тоді, коли відбудеться зцілення, в їхніх (попів) послугах потреби не буде! В парафії-сім’ї-Євхаристії завгосп (єпископ, пресвітер) вже не владика, а брат межи братами і сестрами! А коли хоче послужити, то служить як останній, як раб! Але попи (особливо з династійних «кланів»: де діди попи, тато піп, вуйки (дядьки) попи, брати попи… і я собі піп!?) на це ніколи не погодяться! Тому вони не зацікавлені в зціленні тіла, зціленні органів – бо тоді милиці і гіпси стануть непотрібні, і попам необхідно буде заробляти на хліб іншим фахом (а не язичницьким продаванням так званих треб). В сім’ї-Євхаристії немає владик, в сім’ї-парафії усі служать усім тим даром, який виявив-розподілив кожному Дух Святий. Батько, мати в сім’ї не владики, а раби (ніжно люблячі), які служать дітям, всю душу вкладають у них! Парафія-Євхаристія – це сім’я, і хто більше має влади-відповідальності, той і більше служить. Попи самовільно на це ніколи не підуть – вони ж владики! отці! вчителі! священики!, а не члени сім’ї, не брати… вони особливі, не такі, як усі, вони над народом Божим (і, бідненькі, не розуміють, що над тілом тільки гіпс, який до Царства Божого – Євхаристії, Життя Тіла – ніякого стосунку не має, тобто він (піп-завгосп-владика) поза Тілом, поза Церквою; тому не хвалитися унікальністю, неподібністю (не такий, як інші) потрібно, а навпаки, зі сльозами каятися та ставати органічним членом Тіла – Парафії-Євхаристії, з отця – братом, з владики – рабом, слугою, з вчителя – учеником-оголошеним, співучнем братам і сестрам Парафії-Євхаристії, сім’ї, в яку хрестився слізним покаянням; а яким буде духовне (в Дусі Святому) служіння колишнього завгоспа в тілі – визначить Дух Святий!). Ще скажемо, що спецодяг попа – це спецодяг завгоспа (слуги, раба), а не владики, священика, тому він має нагадувати йому і вірним про те, хто кому служить, а не хто кому є владикою! Тому, якщо і є різниця (не онтологічна, в розумінні ексклюзивності священства попів – її не існує) між служіннями в церкві, то вона не на користь вивищення попа (завгоспа), а навпаки, підкреслює його найнижче (механічне, зовнішнє, тимчасове) служіння (на відміну від служінь органічно-тілесних, вічних).

Часто можна чути запитання: де ж є Церква, а де ЇЇ немає?! Чи можемо ми однозначно відповісти на це запитання, дати чітку і ясну відповідь?! Можемо! Церква – це не безформна духовна реальність, а істинна реальність, Духовно-Тілесна (Тіло Христове), це не розмита ірраціональна сфера (область), а Царство (Боже), яке має чітку межу-орос-кордон зі світом цим! Церква – це зібрання християн, Христових – Духоносців (хрещених Духом Святим). Бути християнином – це відповідати (битійно) певним конкретним умовам: необхідним і достатнім, щоб бути в стані носіння Духа Святого, тобто бути Духоносцем-християнином (це: причастя Парафії-Євхаристії (бути парафіянином) та мати серце смиренне і сокрушенне – дет. див. в ІІ ч.). Ми в І ч. домовилися вживати два терміни: «Церква» і «церква»! Терміном «Церква» ми вказуємо на зібрання християн (хрещених Духом Святим), а терміном «церква» вказуємо на всіх, над ким був звершений канонічний чин хрещення (водою та помазанням єлеєм (святим миром, освяченим церквою на чолі з найстаршим за рангом єпископом: патріархом, митрополитом) чи покладанням рук канонічних єпископів). Отже, всі члени Церкви є в церкві, але не всі члени церкви (одиниці – маленьке стадо – серед тих мільярдів хрещених водою та помазаних святим миром) є християнами (хрещеними Духом Святим)! Отже, всі християни (члени Тіла Христового, Церкви) в ІІ ф. і. перебувають під гіпсом-ієрархією! Поза Тілом Христовим, яке знаходиться під гіпсом-ієрархією, Дух Святий не дається і не приймається! Тобто, Тіло Христове в ІІ ф. і. (грань Тіла Христового – християни в ІІ ф. і.) – все під гіпсом-ієрархією. Поза канонічною (яка має канонічне приємство ієрархів-гіпсів від апостольської Церкви) ієрархією християн (причасників Духа Святого, Духа П’ятидесятниці, Духа Тіла Христового, яке повністю в ІІ ф. і. під гіпсом завгоспів) немає!!! В історії церкви немає жодного прецеденту, коли б Святий Дух зійшов на когось поза Церквою (мета ж існування всього – Церква, Євхаристія, Царство Боже; мети не можна досягти поза метою! Як людина може увійти в Життя (в Життя в Дусі Святому, яке реалізується в Євхаристії, в Тілі Христовому) поза Життям, як можна стати членом Тіла поза Тілом?!) (див. дет. в ІІ ч.). Отже, ми точно знаємо, де Церкви (в ІІ ф. і.) немає – поза церквою, межею якої є завгоспи-ієрархи (канонічний не єретичний гіпс-ієрархія), християн (хрещених Духом Святим) немає!!! А от сказати де Церква є, ми можемо тільки вказавши широкий відкритий окіл (велику замкнену множину, в якій Церква є маленькою відкритою (свобода і любов не мають меж та механічної фіксації) підмножиною). Отже, Церква є в церкві, межею якої (церкви) є легітимна ієрархія-гіпсів (не можна стати членом церкви без чину (принаймні миропомазання), який звершує спільнота на чолі з єпископом-пресвітером (необхідна умова легітимності чину хрещення-миропомазання – присутність- участь легітимного єпископа-пресвітера-завгоспа-гіпсу)). Отже, ми точно знаємо, де Церкви немає (поза гіпсом-ієрархією), та де вона є – тобто, це (Церква) маленька підмножина (мале стадо хрещених водою і Духом Святим) великої замкненої множини (ознаки елементів тієї множини: бути принаймні хрещеним (водою)), межі якої – це гіпс-ієрархія легітимних (не єретиків) пресвітерів- єпископів²²! А хто в церкві є християнином (підозрілим на християнина) ми детально бесідували в ІІ ч.

Скажемо дещо, принагідно (в даному контексті), про завгоспів-попів (та їхнє служіння в церкві). Ієрархія гіпсів (пресвітерів-єпископів) – це демаркаційна лінія кордону між Царством Божим і світом цим. Стовп на кордоні стоїть у нейтральній зоні, і він не належить ні тій, ні іншій стороні (дуже мало є таких гіпсів (два в одному): і пресвітер-єпископ, і християнин одночасно, які в Дусі Святому (в Церкві) і стоять на межі зі світом цим (і гіпс-ієрархія)). Але вони вказують, де можна шукати Воду Живу (Парафію-Євхаристію – Царство Боже, життя в Дусі Святому), а де Її в принципі не може бути. Дух Святий дається (приймається) тільки в Церкві (Парафії-Євхаристії) членам Церкви (Парафії-Євхаристії)! Ми вище говорили, що на завгоспів ліг тягар охороняти догмати (ороси, межі) церкви, берегти форми передання (Писання, чини Таїнств, обряди тощо) – можливість причастя та стяжання Духа Святого. Ми говорили, що навіть аморальний піп несе «гіпсове» служіння (стовпа на кордоні), допоки його не замінять (так, навіть гнилий стовп, якщо він стоїть на кордоні, виконує свою роботу попа-гіпсу, але його потрібно негайно міняти, щоб ворог не скористався тим, що цей стовп навіть викопувати не треба (він сам падає), щоб не переніс його і не закопав далеко- далеко на нашій території (чи на своїй в залежності від злого наміру), захопивши таким чином багато душ у свою владу та підданство). Єретик (піп) – це стовп не на кордоні (Церкви і світу цього), а далеко-далеко на чужій території, тобто в пеклі, і звіряючись з ним, думаєш, що ти в Раю (тобто, орієнтуючись на єретика, ти вважаєш, що ти перебуваєш на своїй території, що ти християнин, коли ти – сущий диявол, але заспокоюєш себе, що ти на кордоні стоїш (ти не язичник, а просто великий грішник – так говорить стовп , і всі спокійні, і нікому в голову не прийде думка, що він єретик)). Тому, на таких попів-єретиків зважати не треба, а потрібно шукати гіпсів-пресвітерів-єпископів, які не єретики (такі, по милості Божій, будуть до кінця ІІ ф. і. – і хто смиренно шукає, той знаходить (знайде)). Знову повторимо: якщо слухати єретика і визначати по ньому своє місцезнаходження (думати, що я в Церкві, чи принаймні в церкві – на своїй Землі), то по суті виявляється, що я на чужій землі – тоді я, сам цього не усвідомлюючи, перебуваю в смертельній небезпеці, і якщо не покаюсь (не повернусь на свою Територію), то я буду (або перебуватиму    в    небезпеці    бути    знищеним    військами    чи «спецназом» (бісами і слугами їх)) знищений і гадки не матиму каятись! Я не винний, я у себе вдома, я не окупант, ні злодій, ні шпигун!? До прикладу можна навести росіян, які в 2014 році на танках, «градах», «буках», БТРах «заблукали» в Україні, орієнтуючись на місцевості по єретичних картах (їхали на полігон постріляти, на навчання!? Постріляли…)! Тому багато з них (солдатиків РФ) поїхало додому «в отпуск» – на вічний спокій «грузом 200»! Отака небезпека виникає, коли попи-єретики лінію кордону переносять далеко вглиб чужої (ворожої!) держави-царства (сатани)! Завдання цієї притчі-аналогії – застерегти нас від байдужості та безвідповідальної безпечності! Хто має вуха бачити, нехай розуміє, яка небезпека чигає на того, хто нехтує догматами (оросами) Церкви! Пильнуймо, бадьорімся, бо зараз переважна частина попів²³ – це порох, який носять вітри теплохладності, байдужості, єресей та секуляризму, – створюймо Парафії- Євхаристії (осередки соборності!), тоді і попи будуть на місці, і вірні перебуватимуть у відносній безпеці!

***

P. S. Ще раз повторимо (може хоч цей простенький спосіб зрозуміється-запам’ятається). Хто вбив? Рука натискала на курок, тому і руку судіть, причім тут печінка, ноги, голова. Голова дала команду (благословила) стріляти (вмисне вбивство), але вбила рука (виконала благословення)! Тому і руку судіть!? В тілі, хоч стріляла рука, але діяло все тіло, всі органи служили ділу вбивства (якщо вони органи одного тіла!!!). Тому вбивцю судять (все тіло, всю людину), а не якийсь окремий орган! Грішить один орган (член) тіла – все тіло стає грішним, все тіло несе «покарання» за гріх (страждає один член – страждає все тіло), відповідальність лягає на всіх членів тіла. Церква – це тіло чи ні?! Якщо тіло (а саме це пропо-відують християни (вказуючи на свою віру, тобто досвід відання в Євхаристії – Тілі Христовому – т(ц)ілесно-особистісного (іпостасного) єдинства-кафоличності Пресвятої Тройці), саме про це свідчать Духоносці (помазаники Духом Святим, тобто християни)), то чому одні члени не можуть вбивати (не повинні, їм заборонено – кажуть: тяжкий гріх), а іншим, які «вищі» («почесніші») за них (бо вони служать їм (хоча в тілі служіння взаємне – кожен у Тілі Церкви служить іншим членам Тіла тим даром, який дав йому Дух Святий)), дозволено, для них це не гріх!? Хоча, хто би не вбив, – вбивцею стають усі члени тіла, бо той, хто благословив убити, такий самий (незрівнянно більший, несе більшу відповідальність: «…більший гріх на тому, хто видав Мене тобі…») вбивця,
як і той, хто став останньою ланкою злочину. Тому, грішить один член грішить усе тіло (вбила рука, а вбивцею називають все тіло – особу, ім’я). В Адамі всі згрішили, відповідальність (наслідки гріха) за гріх лягла на всіх, на всі члени тіла Людини (людства). Христос – Новий Адам, глава Нового Тіла (Церкви), народжені в Ньому Духом Святим (християни) – нове людство, народ святий, царственне священство. Нащадки Нового Адама (Христа) в хрещенні Духом Святим померли для гріха, тому вони не грішать (а недосконалості та помилки в реалізації волі Божої Господь омиває Своєю Чесною Животворчою Кров’ю). Тому і сказано християнам Духом Святим, що потрібно спокусників (тих, які свідомо грішать і не каються) відлучати від Церкви (тобто від Євхаристії). (Для прикладу див. Мф. 18: 8-9 – Євхаристійний контекст тут очевидний). Тому і відлучають вбивць від Євхаристії (констатуючи факт духовної смерті, допоки мертвий член не воскресне з мертвих (тобто не відновить шлюбні (Тілесні, Євхаристійні) узи з Христом) трудами покаяння, звичайно, не без молитов та опіки Церкви та благодаті Духа Святого). Тому, відлучаючи, вбивць (та тих, хто грішить на смерть) від церкви, тим самим показували, що вбивши (тяжко згрішивши), людина була не в Церкві (не водима Духом Святим), а поза Церквою (не християнин, а язичник). Тобто в момент вбивства (чи гріха на смерть), вона вже була мертва (поза тілом), а сам гріх ділом є тільки симптомом перебування в смерті, поза Церквою («залиш мерцям ховати своїх мерців»). Тому якщо церква не відлучає від Євхаристії вбивцю (того, хто хулить Духа Святого), тоді вона визнає такого злочинця своїм членом, і, як наслідок, вона стає вбивцею, грішною (а Церква Свята і Соборна, всі члени Церкви святі та перебувають один з одним у кафоличних, іпостасних узах спілкування). Значить, така церква – не Церква, а синагога сатани, а її члени (вірні) – не християни!!! Відлучення від Євхаристії (анафема) – це не покарання (Бог нікого не карає, а Любить. Церква – організм, тіло Любові Духа Святого – Любить, і тому кожна дія Церкви – це бажання блага та чинення всього того, що сприяє істоті, яку люблять, досягнути Щастя (Царства Божого = Духа Святого). Церква, відлучаючи грішника (який грішить на смерть) від спілкування з парафією (тобто від Євхаристії), кличе людину до покаяння, показуючи тим самим, що вона не в Церкві (не в Дусі Святому). Тому нехай людина не обманює себе, що вона християнин (не думає, що вона щось, коли насправді вона ніщо, та коли їй готується вирок (якщо не покається) – «не знаю тебе»), а готується до хрещення в Церкву, тобто до входження в шлюбні стосунки з Христом (членами Тіла Його), свідченням чого є Дух Святий, як обручальний перстень, подарований нареченій (охрещуваному) Христом. Якщо не було вінчання (хрещення Духом Святим; прийняття завдатку Духа Святого), то про який шлюб (Євхаристійне життя в парафії) можна говорити – ні про яке християнство не може бути й мови!!! Тому, коли людина грішить (на смерть) (той, хто від Бога народився Духом Святим, хто водиться (навчений) Духом Святим, не грішить і грішити не може (єдиний його «гріх» полягає в нездатності (до воскресіння – до часу досягнення повноти буття – обоження), незважаючи на всі намагання, ревність та смирення, досконало, всеціло відповісти взаємністю на Божу Любов, тобто досконало причаститися Євхаристії (повноти Духа Святого); а хто Духа Христового (Духа Святого) не має, той і не Христів (не в шлюбі з Христом, не в Церкві) – не християнин!), – то вона не в Церкві. А інакше Церква була би грішною (що неможливо!); Церква – Свята! Грішити можуть тільки оголошені, бо вони ще не мають Духа Святого – Сили з Неба; тільки одягнуті цією Силою мають кріпость і владу бути дітьми Божими! Гріх – це не бути Сином Божим, не бути членом Тіла Спілкування в повноті Духа Святого, Тіла Кафоличності, Тіла Євхаристії, Тіла причастя Духа Святого! Грішити – це бути не християнином, це симптом безбожного (без Духа Святого) «життя» поза Тілом Христовим (Євхаристією), поза Церквою. Церква – Єдина, СВЯТА, СОБОРНА, Апостольська! А ми або в Церкві (в Євхаристії, в Дусі Святому), або ні, або готуємось до хрещення (тобто оголошені), або ні!!! Ті, хто в Церкві, тобто є членами парафії (Євхаристійної спільноти народу Божого, царственного священства), – не грішать! А той, хто грішить на смерть (свідомо вибирають гріх та відкидають істину; смерть – це відпасти від Бога, від Церкви. Гріх, з яким подвижник, воїн Христів бореться (хоч і по немочі падає (бо не вмить приймає людина всю повноту Духа Святого, а поступово, в міру духовного росту, тобто богоподібного смирення; не вмить вчаться любити Божественно, та й Бог, виховуючи дітей, залишає їх вести брань із сатаною – отримувати рани в боротьбі… – дет. про закони духовного життя в наступних частинах)), від Бога не відділяє, а навпаки, дає плід смирення, а смиренному Бог дає благодать!

P. S. А це маленький оазис для тих, хто любить цитати (нехай трохи відпочине перед тим як переходити до наступного способу доведення). Ми говоримо (часто повторюємо цю думку), що християн дуже мало, і що християни – це помазаники Духом Святим, а не хрещені тільки водою, це зачаті від Бога, тобто ті, які прийняли в утробу серця-іпостасі сім’я (насіння) Життя Вічного (тобто Духа Святого). Послухаймо, що говорить з цього приводу Великий Боговідець Церкви Христової преподобний Макарій Великий: «Людина не відразу, як почує Боже слово (вступить у школу оголошених – В. А.), стає достойною благої частини (Духа Святого). Стверджуючи протилежне, віднімаєш в людини волю і заперечуєш буття супротивної сили, яка бореться проти ума. Ми ж говоримо, що той, хто слухає слово, приходить в розчулення і потім він починає тренуватися (вести аскетичний спосіб життя – В. А.) і навчатися в боротьбі, боротися і подвизатися проти сатани; і після довгого змагання та боріння отримує перемогу (входить у стан граничного богоприїмного смирення – В. А.) і стає ХРИСТИЯНИНОМ (відважується бути строгим послідовником Христа; вступає в шлюб з Христом і йде за Ним, як невіста, куди б Він не пішов!)» (Слово 27: 20). (Християнами (помазаниками Духом Святим) стають не після водного хрещення, а після хрещення Духом Святим!). В іншому Слові Макарій Великий говорить: «Той, хто прийняв благодать, вважає себе найбільшим грішником; і такий помисел насаджений в нім як природний (стан єства – смирення – дар благодаті); і що глибше він входить у пізнання Бога (Який є Смирення і Лагідність), то більше вважає себе невігласом; що більше вчиться, то більше признає себе нічого не знаючим. Це ж супроводжуюча благодать створює в душі, як природний стан (як щось природне)» (Слово 16: 12). «Досвідчені перед Богом самі себе визнають дуже малими і вкрай непотрібними (нічого не знаючими та не відаючими), і для них стало природним і незмінним ділом вважати себе низькими, чи навіть нічим (нікчемністю, нічтожеством). Невже такі не знають, що їм дано те, чого вони не мали, і придбали щось незвичайне для єства свого? Кажу тобі, що не визнають вони себе досвідченими і такими, які досягають успіхів (стають кращими), не знають, що придбали те, що не мали. Благодать же, що сходить на таких, сама вчить їх, щоб і досягаючи успіхів (в духовному житті), не вважали душу дорогоцінною, природно ж визнавали себе нічого не вартими. І будучи дорогоцінними перед Богом – не такі вони самі для себе. При своєму успіху в духовному житті (стяжанні Духа Святого) і віданні Бога, визнають себе нічого не значущими, і багаті перед Богом самі для себе здаються бідними (убогими)» (Слово 27: 4, 5). (Наприклад, Авраам (Божий обранець, батько всіх віруючих) каже, що він земля і попіл (Бут. 18: 27), Давид (пророк) каже, що він черв’як, а не людина (Пс. 21: 7). І всі святі після досвіду Боговідання так смиренно про себе думали і бачили, і чули себе як ніщо. Це все не смиреннослів’я, а смиренномудрість, яка природно народжується у всьому єстві (а не тільки в розумі – бо так треба думати чи говорити – це пусті, безумні слова, якщо немає діл покаяння) від ревного виконання заповідей Божих! Тому святі (смиренні) не лукавили, не займалися смиренно-слів’ям, а були в здоровому стані (іпостасному любовному модусі існування)).

«Якщо ж побачиш, що хто-небудь підноситься (величається) і гордиться тим, що він причасник благодаті, то хоч би і знамення творив він, і мертвих воскрешав, але якщо не визнає душі своєї безчесною і нікчемною, і себе убогим (бідним) Духом, і мерзенним – обкрадається він злобою і сам не знає того. Якщо і знамення творить – не потрібно йому довіряти, тому що ознака християнства – тому, хто досвідчений перед Богом, старатися втаювати це від людей, і якщо має в себе всі скарби царя, приховувати їх і говорити завжди: не мій це скарб, інший поклав його в мене; а я – убогий; коли той, хто поклав, захоче, візьме у мене. Якщо ж хто говорить: багатий я, досить з мене того, що придбав, більше не треба, то такий НЕ ХРИСТИЯНИН, а посудина омани (прєлєсті) і диявола. Тому що насолодження Богом ненаситне, і якою мірою споживає і причащається хто, такою і робиться більш голодним і спраглим. Такі люди мають ревність (полум’яність) і нестримну любов до Бога; що більше намагаються вони зростати в духовному житті і набувати, то більше визнають себе убогими (бідними), у всьому злиденними і такими, які нічого не набули. Вони говорять: недостойний я, щоб це сонце освічувало мене. Це ознака християнства, це смирення» (Слово 15: 35).

Спосіб ІІІ. В цьому способі доведення ми покажемо, як з часом (з охолодженням, згасанням Вогню П’ятидесятниці, зі зменшенням Духоносців та збільшенням формально хрещених, «оголошених») змінювалося ставлення в церкві до війни (захисної, священної визвольної тощо), вбивства на війні, військової служби, вбивства взагалі. «Немає більше любові, ніж та, коли хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15: 13). Зазвичай, ця цитата є в арсеналі кожного священика (завгоспа), який виступає перед людьми в погонах, перед воїнами під час війни. Вона стала настільки звичною, що тема «християнство і військова служба» не обходиться без цих слів. Однак в історії древньої Церкви думка про військову (та воєнну) службу узгоджувалася з цією цитатою не так просто. (Ми нижче детально зупинимося на суті цієї цитати і покажемо, що вона ніякого стосунку не має до військової служби та війни). Як поєднати (узгодити) цю цитату і сувору заборону Декалогу: «Не вбий!»? Імператив старозавітного закону не передбачає ніякого «але». Заповіді, дані Мойсею Богом, абсолютні (до речі, виконати їх неможливо (Господь підняв цю планку ще вище, коли вказав на дух заповіді: хто гнівається на брата – той вбивця (Мф. 5-7 глави)!), їх тільки потрібно намагатися ревно виконувати («вивчіть їх (постанови і закони – В. А.), намагайтеся виконувати їх…» (Втор. 5: 1) – дет. див І, ІІ ч.)²⁴. Заповіді «не перелюбствуй», «не кради», «не лжесвідчи на ближнього твого», «не пожадай» – недвозначні аксіоми. Однак власне шоста заповідь історично отримала своє реляційне (відносне, умовне) продовження: «не вбий!», але якщо хто положить душу свою за друзів своїх, то немає більшої за ту любов. Тоді виникає запитання: чи абсолютна за своєю природою шоста заповідь, чи вона стосується тільки певного виду вбивства? Стосується вона всіх, чи можемо говорити про винятки: послух солдата (воїна) наказу командира, захист свого життя, справедлива війна? Ці питання не мали однозначних відповідей в історії ранньої Церкви.

Розглянемо, яким було ставлення до вбивства (із захисними мотивами, визвольними тощо) у Вогненній Церкві (в часи апостолів, коли в церкві було багато Духоносців). «І послав вісників перед лицем Своїм; і вони пішли, і увійшли до села самарянського, щоб приготувати Йому. Але там не прийняли Його, бо було видно, що йде Він до Єрусалима. Побачивши це, ученики Його, Яків і Іоан, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як Ілля вчинив? Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський   прийшов   не   губити   душі    людські,    а    спасти» (Лк. 9: 52-56). А на Євангельській словесній іконі згідно зі свідченням євангеліста Матфея читаємо: «І ось один з тих, що були з Ісусом, простягнувши руку, вихопив меч свій і, вдаривши раба первосвященика, відсік йому вухо. Тоді Ісус говорить йому: поверни меч твій на його місце, бо всі, хто візьме меч, від меча загинуть» (26: 51-52)²⁵. Отже, хто візьме меч (щоб вбивати) – від меча загине (незалежно від того, з якою метою: чи захищати (захисна війна; а Петро хотів захистити Христа! А кожна людина – це Христос (див. притчу про страшний суд)), чи нападати (священна визвольна війна)). А про те, чому Господь заборонив захищати Себе, читаємо в Євангелії від Іоана: «Ісус відповів: Царство Моє не від світу цього; якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси» (Ін. 18: 36). «Хто веде в полон, той сам піде в полон; хто мечем вбиває, тому самому належить бути вбитому мечем. Ось тут терпіння і віра святих» (Одкр. 13: 10). Ніколи не забувайте, що всі цитати потрібно прочитувати в рідному контексті, якщо хочемо зрозуміти суть, зміст, який вкладав у ці слова «батько слова» (автор)²⁶. Бо ми часто ґвалтуємо чужі тексти, нав’язуючи їх авторам зміст, про який вони навіть не здогадувалися! До речі, всі єретики записували до свого табору апостолів та євангелістів Матфея, Марка, Луку, Іоана, Павла, Петра та ін. святих отців, бо на підтвердження своїх єресей вони наводили цитати зі Священного Писання Церкви (казали: дивись, апостоли говорять те ж саме, що і ми; і наводили цілу купу цитат з Писання). Будь-який найсвященнійший текст можна витлумачити єретично!!! Слово – це посудина, в яку можна налити будь-яку рідину: або Воду Живу або отруту смертоносну! От і брали, і беруть єретики, лжевчителі собі в адвокати авторів Святого Письма. Тому будьмо дуже уважні, коли бачимо, що хтось когось цитує (чи самі хочемо когось процитувати – закликати у свідки істинності свого досвіду-відання)! Нас завжди повинно цікавити: а що ти скажеш про те чи інше питання, проблему, задачу; саме ти, а не що ти чув від інших; що ти відаєш; бо коли ти сам від себе нічого не можеш сказати (не маєш що сказати – див. вище), то що тоді означає цитата когось іншого в твоїх устах?! Нагадаємо те, що ми постійно повторюємо: цитувати когось – це кликати когось (кого цитуєш) у свідки свого досвіду-відання: я так відаю реальність-істину, дивись: і він так само відає, його досвід-відання збігається з моїм! Тому вмістиме (зміст, суть цих словесних вказівок-закликів, до чого закликали мовці, на що цими словами вони вказували) слів апостолів та святих пізнавайте євхаристійно- парафіяльно (в Дусі Святому), а якщо по плоті, то прочитуйте його в рідному контексті, з урахуванням того, звідки взята (дуже часто насильницьки вирвана та зґвалтована, підігнана під себе, свою ідеологію) ця словесна форма-вказівка-заклик.

Ще наведемо один епіграф, з якого візьмемо тональність для нашого слова: «І дам двом свідкам Моїм, і вони будуть пророкувати тисячу двісті шістдесят днів, одягнені у веретище… І коли закінчать свідчення своє, звір, що виходить з безодні, битиметься з ними, і переможе їх, і вб’є їх, і трупи їхні залишить на вулиці великого міста, яке духовно зветься Содом і Єгипет, де і Господь наш був розіп’ятий. І багато з народів і колін, і людей, і племен дивитимуться на трупи їхні три дні з половиною, і не дозволять покласти трупи їхні у гроби. І ті, що живуть на землі, будуть радіти цьому і веселитися, і пошлють дари одне одному, тому що два ці пророки мучили тих, що живуть на землі» (Одкр. 11: 3, 7-10). (Про суть цитат з книг Нового Завіту, що вони означали, на що вказували в устах апостолів бесідуйте із мужами (фахівцями з даного питання), які вказані в розділі «Друзі-порадники»: архимандрит Януарій Івлієв, прот. Георгій Чистяков…).

«Велике місто» в Одкровенні (11: 8) – (під ним мається на увазі) – будь-яке місто і будь-яке місце у світі. Світ – це Содом, бо в ньому «попираються» (топчуться, зневажаються) воля Божа і заповіді Його. Він же і Єгипет, тому що світ гріха є чужина і земля рабства. В цьому боговорожому (богопротивному) світі у християн немає батьківщини: «вони подорожні (странники) і пришельці на землі… вони шукають батьківщину» (Євр. 11: 13-14; 1 Пет. 1: 17; 2: 11). В цьому світі «Господь наш розіп’ятий»²⁷. Християни повинні бути готовими розділити долю їхнього Господа (а не розпинати, вбивати, катувати, боронити, вбиваючи кривдника…). Християни – це пророки в цьому світі (і участь (доля) їхня – це доля (участь) цих двох пророків, про яких мовиться в Одкровенні). Вони не від світу цього, а з Неба (від Духа Святого народилися) і послані у світ свідчити про Істину, про настання Царства Божого. А оголошені – це ті, які повертаються додому, йдуть до Царства Божого, готуються до хрещення (прийняття громадянства Царства Божого) Духом Святим. Християни у всьому прагнуть уподібнитися Господу Ісусу Христу Духом Святим («у вас повинні бути ті самі почування, думки (ум Христів), як і в Христі Ісусі, маєте мати любов Божу (любити Любов’ю Христовою, Духом Святим)»). Господь Ісус Христос нікого не вбивав, нікого не захищав (а міг!!!), і не ділив маєтки, землі між ворогуючими людьми (країнами) – «Царство Моє не від світу цього». Церква (Царство Боже) присутня в світі цьому як парафія (Євхаристійна есхатологічна спільнота, яка перебуває в діаспорі та на шляху повернення на батьківщину). Тому в устах апостолів (духоносців) звучить суворий безкомпромісний пацифізм. Вогненна рання Церква жила на Небі та Небом (Євхаристією), і світом цим три століття (з перервами) була гнана. Але з часом небесна, Вогненна церква   почала   заземлятися,   секуляризуватися,   змішуватися   зі світом цим (Содомом, Єгиптом духовним) і ставлення до питань, які ми розглядаємо (вбивство, війна захисна, визвольна тощо), змінилося (від крайнього ранньохристиянського пацифізму до місіонерського мілітаризму, і аж до національного мілітаризму, де місіонерством і не пахне, а домінують тільки національні, земні інтереси держави, нації, які відстоюють національні православні церкви ХХ-ХХІ ст. (напр., УПЦ КП, РПЦ тощо)). Отже, в часи апостольські (І ст. – поч. ІІ ст.) ми бачимо безумовний пацифізм у церкві (церковній свідомості). (Інакше бути не могло – любов безумовна; умови з’являються тоді, коли вступає в дію закон, заповіді, тобто в старому завіті плотського, релігійного життя). Він (цей дух) тривав (то з меншою, то з більшою інтенсивністю) до ІV ст. Випишемо декілька висловлювань церковних мужів цього періоду (ІІ-ІІІ ст.). Тогочасні церковні автори і гадки не мали «легалізувати» насилля, вбивство, пов’язане з воєнною (та військовою) службою. Вже в африканській Церкві часів Тертуліана серед християн були різні думки стосовно цього питання. Одні, посилаючись на приклад Ісуса Навина, полководця старозавітного Ізраїля, схвалювали християнську присутність на службі імперії. Інші вважали, що тільки офіцери, які особисто віддають накази вбивати чи переслідувати, винні проти християнської совісті, а звичайні солдати лише послушні наказам і не можуть підпадати під осудження. Сам же Тертуліан ратує за «Петрове роззброєння» – dominus in Petro exarmando discinxit – і розбиває всі аргументи провоєнно налаштованих єдиновірців, називаючи їх не більше ніж невдалим жартом: «Стосовно військової служби, яка також пов’язана з владою та достоїнством. З приводу цього запитують, чи може християнин вступати на військову службу і чи допустимо навіть простого воїна, якому не обов’язково звершувати жертвоприношення і виносити вироки, приймати в християнську віру? Однак не узгоджується Божа присяга з людською, знак Христа – зі знаком диявола, воїнство світла – з військом темряви. Не можна, маючи одну душу, присягати двом – Богу і цезарю. Якщо є бажання пожартувати, то можна сказати, що Мойсей носив жезл, а Аарон – застібку, що Іоан був підперезаний, а Ісус Навин водив військо в бій, і взагалі весь народ Божий бився на війні. Питання полягає в тому, як людина ця буде боротися (воювати), тобто я хотів сказати, яким чином він буде нести службу під час миру, без меча, якого відібрав у нього Господь? Тому що, хоч і приходили солдати до Іоана, і прийняли від нього деяку форму благочестя, а сотник навіть увірував, але всю подальшу військову службу Господь упразднив (скасував), роззброївши Петра. Нам не дозволений ніякий чин (стан), служба в якому буде спрямована на недозволене для нас діло». Тертуліан відкидає будь-які компроміси, до яких би примушувала (спонукала) християн служба в армії. Однак, читаючи Тертуліана, можна зрозуміти, що пріоритетними в його войовничому пацифізмі є питання духовного ризику, чому, власне, і присвячений його трактат De idololatria. Християни в римській армії змушені були брати участь в язичницьких обрядах. У кожному з більш ніж п’ятдесяти римських легіонів був свій тотем, свій культ, свої боги. А християни до четвертого століття не мали можливості практикувати свою віру в армії. Зрозуміло, чому військова служба викликала у них стільки сумнівів. Звичайно, християнські недільні літургії в римській армії були б можливими, якщо б християнство дозволяло своїм адептам в інші дні брати участь в язичницьких святах легіону, згідно з Feriale Duranum (релігійний календар Римської імперії), і в процедурі sacramentum – важливого релігійно-державного акту, який походив ще з часів «Законів Дванадцяти таблиць» (V ст. до н. е.). Але спільна релігійна практика християнами відкидалася, і вони підпадали під суд за неповагу до інших культів і недотримання обов’язкових процедур. Саме це трапилося з солдатом-християнином, якого прославляє Тертуліан у трактаті De corona militis, який відмовився покласти на свою голову лавровий вінок і був засуджений за це на смерть. Воїн, про якого пише Тертуліан, опинився в ситуації, де йому необхідно було вирішувати: «Чи негайно дезертирувати з армії, як багато хто чинили, чи вдатися до деяких хитрощів (ухилятися різними способами), щоб уникнути дій, противних Богові, або, зрештою, зустрітися віч-на-віч зі стражданнями мучеників за Бога». Для Тертуліана та багатьох подібних до нього християн хитрування і викрутність були рівносильні зраді. Тому він рішуче забороняв хрещеним християнам служити в римській армії: «… Чи дозволено робити меч власною професією, коли Господь говорить, що від меча загине той, хто служить мечеві?». Але не тільки духовна сторона служби в римській армії непокоїть Тертуліана. Моральна оцінка насилля, властивого військовій службі, була не менш суворою в його творах. Наприклад, Тертуліан складає канони, згідно з якими смертним гріхом вважалося для християн пролиття будь-чиєї крові, і заборонялося хрестити солдат, які ще не втекли з армії. Важко сказати, чи поділялася ця позиція більшістю тогочасних християн північної Африки, однак відображення такого підходу міститься в багатьох писемних пам’ятках того часу.

У ІІ столітті св. Іустин Філософ у Діалозі з Трифоном Юдеєм також свідчить про християн Риму як про послідовних пацифістів:

«Кожний із нас в минулому був одержимий війною, вбивством і нечестям всякого роду, але ми перемінили воєнні знаряддя на землі: мечі на орала, списи на землеробські знаряддя – тепер ми обробляємо благочестя, праведність, чоловіколюбство, віру, надію».

В «Апостольському переданні», давньому християнському тексті, написаному не пізніше ІІІ століття, знаходимо різке несприйняття навіть самої думки про військову службу для християнина: «Оголошені чи християни, які бажають стати воїнами, нехай будуть відлученими, тому що вони зневажили Бога» (Св. Іполит Римський. Апостольське передання. 16: 9). Те саме знаходимо в канонах Іполита Римського, де він забороняє солдатам- християнам убивати під страхом відлучення від Церкви, навіть якщо вони отримають наказ від командира. А 13-й канон Іполита Римського взагалі забороняє під анафемою вступати на військову службу християнам. Тим же, хто навернувся, будучи вже солдатом, не тільки заборонено проливати кров, але і брати участь у релігійних ритуалах свого легіону: «Хто прийняв владу віддавати накази вбивати, і навіть простий солдат, не повинні цього робити за жодних обставин, навіть якщо отримають наказ. Якщо вони отримають, як нагороду, вінець, то вони не повинні покладати його собі на голову». Однак 14-й канон Іполита свідчить про наявність християн у римській армії і передбачає для них епітимії: «Не належить бути християнину в армії, хіба що коли його примусять взяти меча в руки. В такому разі нехай він не бере на себе гріха пролиття крові. Але якщо кров проллється, то нехай буде відлучений від Таїнств, щоб хоч через покарання, сльози, стогони очиститися». Таким чином, солдати (воїни), які проливали кров, позбавлялися причастя (відпадали від церкви), хоча і отримували надію на прощення через епітимію, термін якої не уточнювався. Канони Іполита свідчать про нову реальність, перед якою постала Церква. Християнство проклало собі дорогу в римську армію, і легіонери, сотники, легати, вершники і трибуни стали частиною церковного життя. Саме тому в «Апостольських постановах» – дуже давньому канонічному збірнику, який приписують традиції Климента папи римського, робляться спроби регулювати поведінку християнина-воїна (не забуваймо, що мова йде про хрещених водою, а не про хрещених Духом Святим, які вже не мають потреби в канонах, тобто в зовнішніх приписах, нормах): «Якщо приходить воїн, то нехай вчиться не кривдити, не зводити наклепи, але нехай задовольняється заробітною платнею; якщо підкоряється, то нехай буде прийнятий, а якщо сперечається, то нехай буде відкинений» (VIII, 32, 10). Бути послідовним християнином у римській армії було вкрай важко, що прекрасно ілюструють тексти «Страстей» (Passions). Цей агіографічний жанр мав за мету, в тому числі, описати страждання римських воїнів, навернених у християнство, які відмовлялися виконувати накази і які через цей непослух заради імені Христа прославилися.

Перед тим як перейти до наступної епохи в історії Церкви, наведемо ще один вражаючий образ християнського світогляду – слова св. Іринея Ліонського про мучеників у Галлії: «Інші історики завжди розказували про перемоги над недругами, про перемоги та звеличення над ворогами, про звитяги воєначальників, про мужність воїнів, які захищали дітей, батьківщину та інші цінності- надбання, оскверняли себе кров’ю і численними вбивствами (в цих словах немає жодного натяку на виправдання війни, хоча б і найсправедливішої, найсвященнішої – В. А.): навпаки, наше слово про Царство Боже зобразить найбільш мирні брані (воювання) за мир душі і опише мужність тих, хто боровся більше за істину, ніж за батьківщину. З нашого боку воювала благодать Божа, зміцнювала слабких, протиставляла гонінню непоборних стовпів».

З наверненням Константина Великого питання військової служби і християнської святості постало особливо гостро. Власне з цього часу в римській армії з’являються не тільки легальні християни, християнські символи, але й можливість християнської служби. В листі свт. Василія Великого, адресованого його другові Амфілохію єпископу Іконійському, Василій склав список санкцій (єпітимій), які він рекомендує застосовувати для різних гріхів. Цей текст датований 375 роком. Поряд з іншими гріхами, Василій наводить різні випадки порушення шостої заповіді – «не вбий». Усвідомлюючи сучасну йому церковну практику, він все ж пропонує ввести епітимію і відлучати від причастя на три роки кожного, хто звершить вбивство на полі битви: «Убивство на війні отці наші не вважали за убивство, вибачаючи, як думається мені, поборників цнотливости і благочестя. Але, можливо добре було б порадити, щоб вони (воїни), як ті, що мають нечисті руки, на три роки утрималися від прийняття Святих Тайн». (Книга Правил. Правило 13. Див. також в цій книзі паралельні правила: Анкир. 22, 23; Афанасія Вел. 1; Вас. Вел. 8, 43, 55; Григорія Ниськ. 5).

Правило Вас. Вел. 43: «Хто наніс ближньому смертельний удар, є убивцею, чи першим наніс він удар, чи захищався». (Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 13, 33, 52, 54, 56, 57;

Григорія Ниськ. 5).

Правило Вас. Вел. 55: «Ті, що розбійників (а окупант чи фашист, від якого визволяють (захищають) священною війною, хіба не розбійник?! – В. А.) взаємно уражають, якщо не є в церковному

служінні, нехай будуть відлучені від причастя Святих Тайн; якщо ж клірики, нехай виключаться зі свого ступеня. Бо сказано: «всі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26: 52)». (Анкир. 22, 23;

Афанасія Вел. 1; Вас. Вел. 8, 13, 43; Григорія Ниськ. 6).

Правило Вас. Вел. 56: «Хто убив за волею, а потім покаявся, двадцять років нехай буде без причастя Святих Тайн. А ці двадцять років нехай розподіляться таким чином: чотири роки повинен він плакати, стоячи поза дверима молитовного храму, та просячи вірних, які входять до нього, помолитися за нього, сповідуючи при тому свій злочин. Після чотирьох років нехай буде прийнятим до тих, що слухають Писання, і з ними нехай виходить упродовж п’яти років. Сім років нехай молиться з тими, що припадають, і з ними нехай виходить. Чотири роки нехай стоїть тільки з вірними, але нехай не сподобиться причастя. Після виконання цього нехай причаститься Святих Тайн». (Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23;

Вас. Вел. 2, 8, 11, 43, 54, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило Вас. Вел. 57: «Хто убив невільно, десять років нехай не причаститься Святих Тайн. Розподілення ж десяти років для нього нехай буде таким: два роки нехай плаче, три роки нехай звершить між тими, що слухають, чотири – між тими, що припадають, і рік нехай стоїть тільки з вірними, і потім прийме Святе Причастя». (Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8,

11, 43, 54, 56; Григорія Ниськ. 5).

Цей лист Василія Великого мав довгу і непросту історію, яка показує всю глибину розколу в християнській свідомості з приводу цієї теми. Лист Василія Великого демонструє наявність серед християн вкрай негативного ставлення до воєнного способу життя, з одного боку, також і як достатньо авторитетна думка про неможливість уникнути мілітаризму, а тому і є необхідність в ікономії та місіонерському підході, з іншого боку. З цього листа стає зрозумілим, що у зв’язку з масовим розповсюдженням християнства в армії (християнство в четвертому столітті стало державною релігією імперії: хрестили всіх і вся (бути християнином = бути громадянином імперії, і навпаки)!? – вже в тогочасній церкві частка духоносців, тобто християн, була дуже малою! Церква стала не зібранням народу Божого, тих, що каються та рухаються до Христа, до міри росту Христового, а зібранням кар’єристів та формально хрещених водою (а не Духом Святим), в кращому випадку – оголошених! Хоча плоди свідчать, що межи тими хрещеними водою і оголошених було дуже мало!) дана тема перейшла вже у стадію позитивної дискусії – християни-воїни: хто вони, «ті, хто зневажили Бога», як ми читаємо в «Апостольських правилах», чи віднайдені Ним?

З одного боку, воїн, який став християнином, порушує заповідь «не вбий», з іншого боку, християнин, який залишається воїном, віддає лише «кесареве Кесарю». Моральна дилема була настільки делікатною, що свт. Василій Великий, згадуючи «вбивства, які не вважалися вбивствами» (цитата, за якою, швидше за все, ховалися перші спроби «військового духовенства» (капеланів) полегшити свою участь), все ж пропонує, як пораду, епітимію на три роки. Таким чином «священний» військовий обов’язок стає у Василія просто обов’язком, до того ще й таким, який підпадає під церковну заборону. Негативне ставлення до військової служби до константинівської церкви не щезло з наверненням імператора в християнство (Церква в особі своїх духоносців на початках (четверте століття) ще ревно протистояла потужній, тотальній секуляризації, яка почалася під тиском машини під назвою Римська Імперія, а пізніше так звана Візантійська. На жаль, згодом Церква капітулювала, і з суспільства змушена була тікати в Пустиню, а завгоспи (єпископи, пресвітери), які залишилися пасти формальних оголошених (хрещених водою), покірно співали(ють) пісеньки, які замовляв(є) імператор- президент).

Сульпіцій Север, духовний учень і агіограф св. Мартина Турського, в Житії святого вкладає в уста Мартина абсолютно дику для римського офіцера заяву: «Я – воїн Христів, і воювати мені заборонено».

В IV столітті тема духовної небезпеки і язичницьких культів закривається. Настає час нової воєнної доктрини. Знамено Христа приходить у легіони, звільняючи їх від бісівського минулого. Віднині стара армія покликана служити новій вірі. В піднесеній промові, присвяченій Константину, Євсевій Кесарійський стверджує, що поставивши на воєнні штандарти образ Хреста, немеркнучий і спасительний, як знак «захисту римської Імперії і царства вселенної», імператор отримав відразу дві перемоги – над ворогами і демонами.

У святителя Афанасія Олександрійського (298-373 рр.) вже знаходимо іншу оцінку як служби в армії, так і вбивства на війні. В своєму листі до єгипетського подвижника старця Амуна Афанасій пише: «До різних випадків життя маємо різний підхід, в залежності від конкретних обставин, наприклад: не дозволено вбивати, але вбивати ворогів (для християн немає ворогів!!! – В. А.) на полі битви і законно, і достойно похвали. Великих почестей удостоюються воїни, відважні в бою, і зводяться їм стовпи, які сповіщають про їхні величні діяння. Таким чином, одне і те ж, з огляду на час і обставини, не дозволено, а в інших благих обставинах допускається і дозволяється». (Святитель Афанасій, коли це писав (що можна вбивати на війні!?) – не був у Дусі Святому, помилявся (див. чому святі помиляються в І ч.), або він зовсім цього не говорив, а йому приписали пізніше інші «добродії»; його духовний вчитель Антоній Великий говорить діаметрально протилежне: «Роздивись все, що оточує тебе, і знай, що печальники і владики мають владу тільки над тілом, а не над душею, – і завжди тримай це в думці своїй. Тому, коли вони наказують, наприклад, вбити чи інше що зробити недоречне, неправедне і шкідливе для душі, не потрібно їх слухати, хоч би вони мучили тіло…» (див. Добротолюбіє, т. 2, 21)²⁸. А ті, хто пішов на компроміс із імперією, співають іншу пісню – антихристиянську).

Якщо Афанасій Великий звеличував воїнів, які вбивають за «праве діло», то інший великий святитель IV століття, Амвросій Медіоланський (340-397 рр.), уже підносить молитви про те, щоб це «праве діло» увінчалося успіхом. У своєму трактаті «Про віру» (De Fide), адресованому його духовному чаду імператорові Західної Римської Імперії Флавію Граціану (359-383 рр.), Амвросій виголошує молитви за перемогу легіонів Граціана над готами:

«Через нашу власну кров і наші муки нині ми визволяємося від смертей сповідників, від покарання священиків і від звинувачення у високомірному безчесті… Не воєнні орли, не політ птахів випереджають авангард нашої армії, але Твоє Ім’я, Господи Ісусе, і шанування. Це вже не земля невірних, але земля сповідників. Італія, Італія, часто спокушалася, але ніколи не відпадала. Італія, яку ваша величність завжди захищала, і зараз знову врятувала від варварів. Жодного хитання в умах щодо нашого імператора, але тільки міцна віра (fides fixa). Покажи нині (Господи) явний знак Твоєї Величності, щоб той хто вірує, що Ти є істинний Господь Воїнств, і Полководець небесної армії, хто вірує, що Ти є справжня Сила і Мудрість Божа… нехай він (імператор) отримає підтримку Великою Твоєю Силою (Tuae majestatis fultus auxilio) і заслужить перемогу (tropaea mereatur – букв. «буде достойний пам’ятника перемоги») за свою віру».

20-літньому Граціану і його війську справді потрібна була підтримка зверху. Армія вже складалася зі значної кількості християн (хрещених водою, а не Духом Святим! Ми про це нагадуємо, коли говоримо схоластично, щоб часом не забутися і не почати вважати «християн» християнами!). Більше того, відмовившись на початку правління від священного титулу

«Великого Понтифіка», який пропонували йому римські жерці, і викинувши зі споруди римського Сенату статую Перемоги (в 381 році), Граціан розраховував на дещо більше, ніж епітимії Василія Великого чи «допускається і дозволяється» Афанасія Великого.

Період «порятунку від варварів» вносить корективи в осмислення даної теми. Щоб зберегти боєздатність частин і уникнути дезертирства християн, як це було протягом століть до цього, 3-й канон Арльського собору відлучає від причастя уже не тих, хто служить в армії, а «тих, хто кидає зброю в мирний час (in pace)» (завгоспи-попи цілковито служать імперії – яку імператор музику замовляє, таку і грають бідненькі!!!).

Василій Великий, який раніше пропонував, не зважаючи на загальну ейфорію з приводу нового явища – христолюбивого воїнства, накладати на тих, хто пролив кров, трьохрічну епітимію, в нових умовах дещо пом’якшує тон, коли мова йде про солдатів, «які захищали справедливість і релігію» і які просто підкорялися наказу. З місіонерською метою він вимушений був визнати легітимність захисних війн, хоча в питанні особистої оборони все ж таки залишається суворим пацифістом: «Ті, хто вступає в битву з розбійником, якщо вони не в числі служителів Церкви, нехай не допускаються до причастя, якщо ж належать до кліру, то нехай будуть скинені із чину».

Таку позицію Церкви не могли не вітати християнські імператори. І це було взаємно. Через декілька століть по тому латинський поет Корип у своєму панегірику Юстиніану Другому буде говорити про «божественні почесті, якими Всемогутній Отець прикрасив» імператора (Pater Omnipotens divino ornauit honore), «примножуючи римські перемоги над варварами» (Barbara Romanos augebunt belle triumphos regnaque).

Якщо війна призводить до прославлення божих помазаників, то навіть насилля на полі битви реабілітується як божий задум. А це вже є достойним прославлення. І Корип розповідає про урочисту літургію з приводу перемоги, де всі її винуватці достойні причастя від спільної (єдиної) чаші.

Цікавий факт: відомо багато візантійських канонів того часу, і в жодному з них немає канону Василія Великого, який стосується трьохрічної епітимії. Тільки святитель Іоан ІІІ Схоластик (спочив

577 р.), патріарх Константинопольський, один з найяскравіших каноністів свого часу, складаючи знаменитий Номоканон, в передмові говорить, що він перший, хто додає всі канонічні листи Василія Великого до колекції церковних правил. Попередні збірники, звичайно, містили листи Василія, але 13-е правило про трирічну епітимію свідомо замовчувалося. Тільки з 580 року, з Syntagma canonum в канонічних збірниках з’являється 128-й лист Василія Великого. Проте, упорядники наступних збірників неодмінно зазначали, що правила Василія Великого не визнаються за своїм авторитетом рівними правилам соборів, і цитуються лише як джерело церковного права. Це вельми важливий нюанс. Правила

Василія цитували, але їм не надавали силу нормативного церковного акта.

Однак, не зважаючи на таке явне лобіювання (імператорами та можновладцями через своїх ставлеників на завгоспські (єпископські) посади в церкві – попів-маріонеток світської влади), церковна свідомість залишалась не одностайною стосовно питання військового служіння.

В V столітті святитель Павліній Ноланський (353-431 рр.) пише другові, який служив в армії: «Хто б’ється з мечем в руках, є служитель смерті» (et qui militat gladio mortis est minister). А також нагадує йому, що не можна служити двом господарям, Христу і Цезарю, навіть «якщо Цезар віднині бажає бути слугою Христа, для того щоб справедливо правити багатьма націями». Чоловіколюбний і співстраждальний характер Павлінія не міг змиритися з фактом насилля, нехай навіть необхідного, нехай навіть за праве діло.

Учень Іоана Золотоустого св. Ісидор Пелусіот (спочив близько 435 р.), який багато проповідував серед воїнів і в своїх посланнях звертався до них з настановами, вважаючи, що «тим, хто мстить помірковано, не потрібно докоряти як таким, які несправедливо діють, тому що чинять діло законне…», втім був далеким від переможної ейфорії: «Хоч умертвіння неприятелів на війнах видається ділом законним і переможцям споруджують пам’ятники, що засвідчують їхні заслуги; однак, пам’ятаючи про тісну спорідненість між всіма людьми, то і воно (умертвіння) не невинне; тому Мойсей і заповів тóму, хто вбив людину на війні, вдаватися до очищення та кроплення».

З цього коротенького схоластичного історичного екскурсу ми бачимо, що позиція церкви стосовно даної теми еволюціонувала (краще сказати деградувала, секуляризувалася) протягом тривалого часу: від пожиттєвого відлучення в ІІІ столітті до часткового відлучення в IV столітті; від визнання необхідності християнської армії для захисту віри до святкування перемоги божественною літургією в присутності ієрархів та всього христолюбивого воїнства. І аж до катастрофи, коли патріархи православних церков благословляють «христолюбиве воїнство» боронити національні, матеріальні   інтереси   держав-імперій:                 , патріарх РПЦ, благословив вбивати ПРАВОСЛАВНИХ українців, а патріарх УПЦ КП, благословив вбивати ПРАВОСЛАВНИХ росіян. Але, на щастя, в церкві поряд із прогресивними «місіонерами-мілітаристами», які намагалися привести військову службу до якогось позитивного християнського знаменника, є табір християнських пацифістів, що проповідують Царство Боже, яке не потребує захисту мечем та вогнем (танками, кулеметами та іншими знаряддями пролиття крові), а не «християнські» імперії та національні церкви, які потрібно захищати від інших «християнських» Імперій та інших національних церков (вірні однієї національної церкви зазіхають на автокефалію іншої національної церкви в інтересах імперії- держави, в якій вона (церква) є одним із міністерств-маріонеток імператора-президента та сильних віку цього).

В церковному лексиконі є таке слово – і(е)кономія («і» чи «е» – залежить від прочитання грецької букви «η»), яке вказує на свободу церкви по відношенню до букви канону-правила, до нормативно-поведінкових вказівок (наприклад, в накладанні епітимії, санкцій (з метою зцілення від хвороби невідання гріха свого) – тобто дозування «ліків», кожному відповідно до його духовно-душевно-фізичного стану та можливостей – за один і той самий гріх міра лікування кожного індивідуальна: комусь цілющі санкції на рік, а комусь для зцілення (виходу з ілюзії) досить одного місяця, ще іншому – тиждень, хоча всі вони вчинили один і той самий гріх (згідно з книгами (за каталогом) канонів та правил). Ікономією називається ще така дія, коли потрібно вибирати між злом меншим і злом більшим (такий свого роду компроміс зі злом; не капітуляція, а творча мудра дія (яка зважує час, місце, доцільність, корисність тощо), мета якої остаточно подолати (хоча зараз ніби капітулюю перед злом, щоб хитрістю знищити його в сприятливий час) розділення між Богом та творінням). Наприклад, Господь Ісус Христос багаторазово ходив на свято Паски в Єрусалим,    але    вигнав    торгашів    із    храму    (який    злочинці перетворили на вертеп розбійників) тільки в останню Паску, хоча бачив зло і в попередні рази!!! Що, може погоджувався зі злом, чи схвалював його?! Ні! Просто ще не настав час!!! Єдине, на що в церкві немає ікономії – це єресь; з єрессю компромісу бути не може: вона одразу ж має бути викрита! Гріхи грішника (який знає, що його життя гріховне) можна покрити та навіть певний час не помічати (звичайно, творчо працюючи над його спасінням), а єретик негайно, тут же має бути викритий, і, якщо не кається, – відлучений від спільноти. Наприклад, у Візантії терпіли різні гріхи імператорів, а от єресь – ніколи! Але згодом в церкві дуже часто ікономія почала переростати в економію (заробіток грошей), і про істину стали забувати! Тому ми бачимо тверезу церковну вимушену ікономію, наприклад, Василія Великого щодо війни, вбивства на війні: він намагається сказати Істину, але місіонерськи враховує побажання секулярної машини під назвою Римська Імперія, яка того часу потужно набирала обертів у підпорядкуванні (у напрямку «приватизації») церкви та використанні її в своїх інтересах (приклади: вся історія Церкви від імператора Константина Великого і до наших днів – «імператора» Володимира Путіна). Тому святі протистоять злу як можуть і скільки можуть. А в наступних століттях економія стала домінувати в церкві, яка майже повністю секуляризувалася і служить не своїм вірним (Церковним, Царства Божого, інтересам), а інтересам імперії-нації та власному економічному збагаченню. Християни (духоносці) у всі часи свідчили істину, стояли над причинами та «правдами» війн, і завжди бачили не «правих і неправих, невинних і винних», а передусім страшну катастрофу та братовбивство. Тому голос святих в історії, яка вся залита кров’ю, має один-єдиний мотив: покаяння!

В наступному способі доведення ми розглянемо (схоластично) аргументи тих, які виступають за війну і не вважають вбивство на священній захисній війні гріхом, а навпаки – великим добрим ділом, великою любов’ю, та покажемо, що навіть на рівні схоластики (звіряння словесних форм та цитат) вони не праві, а їхн аргументи – безпідставні фантазії та недоречності.

P. S. Ми цей спосіб доведення (як і частково попередній, другий спосіб) написали в дуже схоластичній манері (звичайно заради вас): наводили якісь цитати, намагались хоча б схематично прослідкувати певні тенденції еволюції в церковній свідомості щодо порушених питань-проблем, і на основі цього прослідковування та законів елементарної логіки робили якісь висновки (до речі, висновки в ІІІ способі доведення автор залишив за читачем! – закінчіть доведення самі, це зробити легко, бо ми вже цю теорему двома (трьома, враховуючи, що в ІІ способі – два підспособи) способами довели!). Ми говорили (в ІІ ч.), що історик, археолог (будь-який земний науковець, який має справу з феноменами, буквою, плодами реальності, а не з причиною – Іпостассю, Духом) богослову (боговідцю Духом Святим) не указ! Богослов (духоносець-боговідець, християнин) не має потреби в цитатах та посиланнях, а якщо він і вдається до прийомів схоластики (звіряння та цитування словесних форм та вказівок на них), то тільки заради немочі тих, з ким спілкується, кому благовістить Євангеліє Ісуса Христа, настання Царства Божого! Богослов не опирається на минуле і з нього не виводить якісь висновки про теперішнє, і не дає прогнозів на основі минулого та теперішнього про майбутнє. Зовсім ні. Боговідець свої аргументи бере з вічності (області Істини – іпостасного буття в Дусі Святому), а не з простору і часу (енергійних форм області бування: тління і смерті), які лише вказують на суть (Іпостась). Дух творить собі форми і він свобідний щодо форм (наприклад, зміст слова не залежить від форми слова (словесної форми) – його можна подати різними словами (культурними формами спілкування)). Тому потерпіть нашу схоластику. Бо навіть і в ній ми стоїмо над законами схоластики. Тому не судіть нас строго за нашу погану схоластику. Я хотів мовою, яку дуже погано знаю (бо не спілкуюся нею), мовою чужою (віку цього) сказати вам декілька слів. Тому не дивіться на форму та «ненауковість», а вслухайтеся в суть – в те, що я недоладною, кострубатою мовою хочу вам (спонуканий любов’ю та неможливістю не говорити) сказати! Не кажіть, що мало цитат навів (із записничків отця), не вказав точні координати (книгу, видавництво, рік, сторінку тощо). Я цю «важливу» працю (звіряти словесні форми та цитати) залишаю вам – кому це потрібно, для кого це важливо! Тому потерпіть нас таких «гонорових» – свобідних щодо свідчень писаної букви, бо ми, наприклад в ІІІ способі, вже наперед знали результат (бо вже теорему довели, а цьому доведенню передувало одкровення – найдостовірніше свідчення Духа Святого), і тому так свобідно поводилися з історичним матеріалом («фактами» та «буквою»).

Спосіб IV. В цьому способі доведення нашої теореми- свідчення ми спробуємо спростувати головні аргументи-докори опонентів-мілітаристів (які стверджують, що християнин, член Церкви може і повинен вбивати ворогів-окупантів-кривдників на священній визвольній та праведній захисній війні), які мені доводилося чути. Зараз (як і в попередніх способах доведення) ми знову будемо вдавати, що ніби не знаємо, що Священне Писання – це ікона (це вікно в іпостасний світ цілісності та кафоличного буття в Божественній Любові; тому кожен фрагмент ікони живий тільки в контексті ікони, а поза цим контекстом – це мертва деталь, форма, буква), а не збірник цитат, в якому кожна цитата самодостатня. В Писанні Церкви кожна цитата-слово – це ікона-заклик до причастя Божественного Життя в Євхаристії, в Таїнстві Церкви, яка живе Духом Святим, Життям Пресвятої Тройці, а не матеріал для раціональної обробки та виведення в кінцевому результаті раціональних висновків, які знову ж таки адресовані інтелекту та архівам пам’яті (а не для покаяння та зміни способу існування – з егоїстичного, біологічного способу існування (= мислитися раціонально) перейти до церковного, іпостасного, євхаристійного життя (= бути сердечно, іпостасно)) – безперервна круговерть в області раціо, пустопорожніх словесних форм, без змісту особистого (іпостасного) відання реальності. Але поговоримо

мовою адресата, хоча краще було б відразу вийти на (бодай мінімальний) рівень апофатичного богослів’я (див. І ч.), що ми і намагатимемось зробити в другій частині цієї книжечки. Цей спосіб буде побудований у вигляді дискусії: аргументи-доводи опонентів та наші спростування цих аргументів з позитивною відповіддю- роз’ясненням суті фактів, які неправильно та недоречно нам наводять.

Наші опоненти закидають нам аргументи, мовляв, дивіться в Новому Завіті пише (тут же хочеться з гумором та сарказмом сказати: дивись, а на іконі зображено!? – див. ІІ ч.):

В Капернаумі Христос приймає прохання римского сотника, слуга якого був хворий, і не вважав за потрібне висловитися відносно його військової професії. Більше того, вказівка сотника на те, що він має у себе в підпорядкуванні воїнів, які не мають права не виконати його наказів – «кажу одному: йди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби те, і робить», – не викликає жодної реакції Христа. Більш важливою є довіра (віра- відання – це область Царства Божого, відання Духом Святим Таїн Життя Вічного, тому віри в сотника (який перебуває в області старого завіту, в області праведності) бути не могло, допоки той не стане членом Тіла Христового, причасником Євхаристії Духом Святим – див. ІІ ч.) сотника, за що і отримує похвалу від Господа. (Господь прийшов не старий одяг латати, не для того, щоб цей світ зробити кращим, моральнішим, добрішим, не для того, щоб робити реформи у війську чи писати нові військові доктрини, за якими мають жити люди у віці цьому, не займатися політикою, економікою, культурою, а для того, щоб подарувати людям Нове Життя, Царство Боже, життя в Дусі Святому поза простором і часом, поза тлінням і смертю; вступити з людьми у Новий союз, завіт, в якому Бог і людина з’єднані навіки незлитно і нероздільно). Однак в іншому місці Євангелія бачимо, що мілітаристські, зилотські, войовничі настрої Петра припиняються Христом найсуворішим чином: «Поверни меч твій на його місце; бо всі, що беруть меч, від меча загинуть». Чому Господь роззброїв Петра, і ні слова не сказав сотникові? Тому що Петро був уже оголошений (хрещений водою) та готувався до хрещення Духом Святим, а сотник був язичником, а від язичника не можна забирати меч (це вимагати від людини понад її силу) – він живе в старому завіті, області правди (принаймні рівнозначної відплати: око за око, зуб за зуб). Також Іоан Хреститель воїнам, які приходили до нього, не сказав кидати зброю (перекувати мечі на орала), а закликав їх до праведності, тобто до максимально можливого у старому завіті. До речі Іоан Хреститель – це повністю старий завіт, це муж старого завіту («Найменший в Царстві Божому більший за Іоана Хрестителя», найбільшого старозавітного пророка!), тому і говорить, і відає як пророк старого завіту (він не знав на землі, що Бог є Любов (Пресвята Тройця); а пізнав це в ІІІ ф. і., коли похрестився Духом Святим у Церкву Христову). Тому в Старому Завіті праведна війна (захисна, визвольна) – діло праведне, обов’язкове (в старому завіті є вибір між злом меншим і злом більшим, з настанням Нового Завіту, який існує паралельно зі Старим Завітом, в людини вже є вибір між Добром і злом, який вона має владу робити Духом Святим) – захищати свою Батьківщину, сім’ю, родину (одним словом насамперед різноманітно «піклуватися про домашніх»), якщо ж ти, будучи язичником, цього не робиш, то ти тяжко грішиш проти совісті своєї, проти правди, та робиш себе вкрай нездатним вступити в школу оголошених, щоб готуватися до хрещення в Церкву Духом Святим. А от Петру (тобто всім оголошеним, які Церквою готуються до хрещення Духом Святим) сказано, що загинеш від меча, тобто заподієш душі своїй тяжку смертельну рану, яка надовго зробить тебе нездатним хреститися Духом Святим! Тому язичник з автоматом на праведній війні (хоча таких війн не існує, але нехай) – це похвально і праведно, і при виконанні порад Іоана Хрестителя робить воїна здатним вступити в школу оголошених, прийняти Євангеліє та довіритись Церкві, і після підготовки похреститися Духом Святим! А от оголошений Церквою і з автоматом у руках на війні – це катастрофа!!! А коли хрещений Духом Святим бере зброю до рук і воює (такого бути не може!) – то це божевілля!!!

В книзі Діянь Апостолів ми бачимо на прикладі сотника Корнилія, який хрестився в Церкву Духом Святим, що кар’єра воїна не є перепоною до спасіння, тобто до народження в Церкву Духом Святим, до стяжання серця смиренного і сокрушенного, яке і здатне прийняти Духа Святого. А от чи залишився сотник Корнилій на військовій службі (чи таким ремеслом і надалі заробляв собі на хліб і до хліба) після хрещення – в книзі Діянь нічого не сказано!!! Це в Церкві саме собою зрозуміло, а от якби написати, то тоді була б велика спокуса та перепона в місії – мовляв християни розкладають армію, провокують (і є причиною) дезертирство. І ніде (за незначними винятками – приклади див. вище) в церковних текстах, де йдеться про навернення воїнів, які згодом прославлені в лику святих, не говориться про їхнє подальше ставлення до військової справи та війни. Це звичайно ікономічна, місіонерська задумка, щоб не спокушати імперського звіра, який і без того чинить багато зла церковній місії.

Ще говорять опоненти, що апостол Павло в алегоріях також часто використовує воєнну термінологію. Та й сам Господь говорить спокійно про війну: коли з двадцятьма тисячами йдуть на того, в кого десять тисяч воїнів. Господь (Церква) завжди говорить мовою адресата, тому приклади, притчі наводить зрозумілі слухачеві, а от суть та зміст сказаного Церквою – Євангеліє Царства Божого. А оскільки духовне життя – це війна, не проти крові та плоті, а проти демонів, то, описуючи закони духовної війни, апостол оголошеним наводить аналогії із земної війни! Війна в світі цьому – це нормальне явище («почуєте про війни – не жахайтеся, бо належить всьому цьому бути, в цьому світі без них ніяк, постане народ на народ, царство на царство, любов охолоне, довіра до Бога зникне…»), тому можна наводити цей феномен реальності світу цього і в притчах, і в аналогіях, але в жодному разі це не означає, що християни благословляють війни чи самі беруть у них участь! Отже, в цьому світі (старому завіті) закони Царства Божого не прикладні («любіть ворогів ваших…», «не судіть…» і т. п.)!

Господь Ісус Христос (і Церква в своїй місії апостольській) завжди звертається до людей Старого Завіту, в тому числі і воїнів. Але ніде не сказано, що після навернення до Христа (Церкви) ці воїни вбивали, катували, кривдили! До оголошення-хрещення вбивали, а після – нічого не сказано на письмі, але сказано Духом Святим, що жили вони, як громадяни Царства Божого, за Його законом Любові. Церква свідчить Духом Святим, що ті, хто хрещені Духом Святим, мають одну мету та піклування – зберегти та примножити Благодать Духа Святого (поспілкуйтеся з преподобними Силуаном Афонським, Серафимом Саровським). Мета життя – стяжати Духа Святого! А вбивство – це шлях від Духа Святого! Дивись на Христа («не знаєте, якого ви духа» – такими словами Істина охолоджує гарячкуватих (вогненних) апостолів), Апостолів, Святих – кого вони вбили (хіба не було кого захищати?!)? До хрещення Духом Святим могли бути розбійниками, воїнами, які осквернили себе чужою кров’ю, а після пізнання Істини Духом Святим – життя на Небесах, в Царстві Божому (Церкві-Євхаристії), а там не беруть до рук меч-автомат, в них інша війна та інші методи і засоби ведення війни!!!

Але опоненти говорять, що в святцях православної церкви є багато святих воїнів (св. Димитрій Солунський, св. Георгій Побідоносець²⁹, св. Федір Тирон³⁰, сорок мучеників Севастійських та ін.), і це, мовляв, свідчить, що християни воюють (звичайно, не в загарбницьких війнах, а в священних, праведних, захисних)!? А я скажу у відповідь на такий аргумент наступне: преподобна Марія Єгипетська – свята, в Царстві Божому, то значить її блудне життя – це християнський спосіб життя? Благорозумний розбійник, який був розіп’ятий з правого боку біля Ісуса Христа, – святий, то за логікою хрещених язичників це означає, що грабунки, вбивства, терор, якими він жив усе життя, це взірець для наслідування всім християнам, ідеал християнського життя? Яке безуміє та богозневага (кощунство) так думати! Воїни святі не тому, що вони були воїнами (вели захисні чи священні праведні війни), а тому, що зреклися всього тварного, взяли хрест свій і пішли за Христом (що і засвідчили мученицьким кінцем свого хрестоносіння: поклали душі свої (свої, а не чужі!!!) за друзів своїх (мучителів насамперед), свідчачи їм про Воскресіння Христове та настання Царства Божого, виводячи ближніх своїх з бісівської омани ідолослужіння світу цьому (похоті плоті, похоті очей та гордості житейської) та сповідували (навіть до смерті, великомучеництва), що «Єдиний

Святий, єдиний Господь Ісус Христос на славу Бога Отця. Амінь». Отже, воїни прославляються не тому, що вони були воїнами, а тому що стали християнами! Так само і Марія Єгипетська, і благорозумний розбійник – не тому святі, що вели гріховне життя, а тому що покаялися і хрестилися Духом Святим! Церква ставить за взірець для наслідування не життя святого (яке є єдине і неповторне), а його покаяння. Єдине діло на землі гідне похвали – це покаяння, стяжання Духа Святого, входження в Царство Боже, воіпостазування Тіла Церкви… Плоди покаяння Святого Церква виставляє напоказ вірним, щоб і їх спонукати до рішучості (якої так бракує оголошеним) стати на шлях покаяння, почати жити по- новому, за Заповідями Божими!

Назвіть мені хоча б одного святого (тобто християнина), про якого Церква свідчить, що він має Духа Святого і водночас або вбивав (будучи в Дусі Святому), або благословляв вбивати (в захисній війні чи, як слуги сатани говорять, у священній визвольній – насадженні мечем і вогнем «царства божого»). Хтось скаже: преподобний Сергій Радонезький благословив на війну проти татар Димитрія Донського та ще й двох монахів (!?) на додачу (один з яких першим почав битву двобоєм). Це все (брехня і) пропагандистські вигадки імперських істориків та ідеологів!!! Такого не було і бути не могло (про це свідчить Святий Дух). Ще раз нагадаю: історик, археолог, науковець віку цього богослову (боговідцю Духом Святим) не указ!!! А якщо потребуєте аргументів-фактів по-плоті, то прочитайте критично історію (але не пропагандистсько-імперську, тобто тих істориків, які інтерпретують факти як завгодно та фантазують, вигадують, підтасовують, знищують артефакти, тих, які протягом усього часу живуть обманом і війною: собіранієм (грабунком) земель русскіх), обов’язково з науковою хронологією, археологією та Житіє преподобного Сергія, написане його учнем (яке, попри «поправки» імперської машини, при уважному читанні дасть однозначну відповідь). Хто ще не стяжав Духа Святого, але вже на рівні раціо збагнув принципи православного богослів’я (таїнство іпостасного життя, принцип персони-іпостасі, який є підвалиною всього сущого), так само елементарно викриє це зло та обман і засвідчить, що такого бути не могло в принципі (щоб християнин вбив чи благословив вбивати). А ми з історії людства знаємо, на що здатні люди, лиш би виправдати своє зло та сатанинські страсті! (Детальніше щодо богослів’я куликової битви, «благословень» та плодів їхніх, фантазій та вигадок… при потребі поспілкуємось через e-mail). Ще зауважу, що старозавітних мужів наводити в приклад не потрібно, бо найменший (в Царстві Божому, тобто в Церкві Духа Святого) християнин більший за будь-якого найбільшого праведника Старого Завіту (наприклад, Іоана Хрестителя). І ще принагідно нагадаємо, що каже Церква про воїнів («святих» і «найсвятіших»), які повернулися з найсвященнішої війни і які пролили кров (вбивали), – відлучити від Євхаристії на роки! Кого? Героїв! Тих, які «життя своє покладали за друзів своїх», як кажуть язичники! Тих, які «проявили найбільшу любов»,

«бо більшої за неї згідно з Писанням немає (!?)», як знову в омані бубнять язичники! Язичники бачать одне, а Церква відає зовсім інше («Те, що в людей високе, героїчне – те мерзенне перед Богом»). Там, де світ бачить перемогу, там Церква бачить велику поразку, що світ називає великим добром, те християни відають як велике зло, яке відтерміновує явлення Царства Божого в душах учасників (причасників) того «добра», яке по суті, з точки зору Вічності, Духа Святого, є злом-гріхом. Та й по плоті зрозуміло, що неможливо побудувати щастя на чужій крові (хоч найгероїчнішій) – крові воїнів (захисників та окупантів), на чужому горі і сльозах осиротілих дітей та жінок-вдів, на суїцидах ветеранів війни…

А зараз скажемо дещо про цитату, вирвану (та наповнену смертоносною отрутою) язичниками з контексту Євангельської Ікони від Іоана Богослова: «Немає більше тієї любові, як хто покладе душу свою за друзів своїх» (Ін. 15: 13). Отакою цитатою- гаслом релігійні ідеологи, попи-жерці звертаються (без неї не відбувається жодної промови, за незначним винятком забуття) до солдатів та військових. І відразу всіх воїнів зараховують до лав

християн, які досягли високих ступенів досконалості, які прийняли сугубу Благодать Духа Святого!? Тому, якщо слідувати за логікою попів-жерців, то для того, щоб спастися, стяжати Божу Любов (НАЙБІЛЬШУ, тобто Христову, Божественну) необхідно йти у військо та чекати нагоди повоювати у священній війні!?? Але ця заповідь говорить не про те, що треба робити, щоб стяжати любов, а про ознаки присутності любові, про плід великої любові, в якій перебуває людина, яка покладає душу СВОЮ за інших! Апостол Любові Великий Павло говорить Духом Святим: «коли я тіло своє віддам на спалення, а любові не маю, то немає мені з цього ніякої користі». А тепер скажіть, хіба воїни ідуть класти душі свої на війні?! Хіба вони йдуть помирати?! Вбивати вони йдуть!!! Перемагати,   а   не   програвати   війну;   знищувати   окупанта   чи

«священного» ворога, а не дати йому свобідно чинити діла неугодні захисникам-визволителям! Ризик померти на війні завжди є!!! Дуже великий! Але від того, що на війні великий ризик померти (на порядки більший ніж під мирним небом; той, хто пішов на роботу – ризикує бути вбитим, чи загинути за інших різноманітних обставин; та й взагалі – той, хто живе, ризикує бути вбитим, загинути… так, але на війні цей ризик, ймовірність зростає в рази!), це не означає, що воїни йдуть помирати – вони йдуть знищити ворога («благочестиві» кажуть: носіїв зла!?), вбивати людей, «які не знають, що роблять» (Христос такого не робив, він Сам розіп’явся за таких, «які не відають, що творять»)! Тому заповідь навіть за формою: класти душу СВОЮ за друзів, ніяк не стосується війни – вбивства (покладання на вівтар свободи і щастя) ІНШИХ «душ» (покладати душі інших людей, заради щастя ще інших!??)! Сатана та слуги його тлумачать Писання, як їм зручно! Але прикро не тому, що біс перекручує Писання на погибель неуків та не утверджених (див. І ч.), а тому що ніхто не чує голос Духа Святого і не викриває це сатанинське безумство (біса в образі ангела світла). Ще до четвертого століття отці боролися з тим злом (ще святитель Василій писав у правилах про епітимію воїнам, тим самим наголошуючи на тому, що війна це катастрофа для всіх), а згодом

попи-жерці вже служать урочисті Літургії з причастям всіх винуватців торжества перемоги над ворогом, тобто воїнів (вбивць) у тому числі!?

Любов, описану в Ін. (15: 13), можна іконно зобразити іншими словами – Любіть ворогів ваших: Благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, моліться за тих, хто гонить вас! Господь сам так робив і всім християнам заповів – дав Духа Святого, щоб і вони так жили! Господь нікого з любов’ю не вбивав, як кажуть благочестиві язичники (що з любов’ю можна вбити!?)! Не душі ворогів клав, а Свою поклав за своїх ворогів, тобто вони не вороги Його, а друзі (альтер его – інший я) – грішні, сліпі, божевільні, але друзі!!! В християн немає ворогів! Для них всі люди (християни і язичники) – брати і сестри, які пізнали Бога і які ще не пізнали Бога, і всі зусилля християн спрямовані на одне: щоб усі люди пізнали Бога Духом Святим! Єдиний, хто на землі міг когось вбити з любов’ю, – це Господь Ісус Христос, сама іпостасна Любов! Але Господь нікого не вбив (хіба не було кого захищати, чи спасати по плоті від кривдника, який вбиває «тіло»?!), хоча міг, і ворогів мав більше, ніж будь-хто на землі! І Християни нікого не вбивають, а, маючи Дух Христів, в цьому світі розділяють участь свого Господа, Який в цьому світі розіп’ятий! «Гнали Мене, гнатимуть і вас!». Господь «виконав» заповідь: поклав душу Свою (СВОЮ, а не іншого!!!) за друзів своїх, за всіх, за всього Адама!!! Ще раз скажу: цю заповідь (Ін. 15: 13) дав Господь, і Сам же показав, як її виконувати (ще раз повторюю: СВОЮ душу поклав за друзів своїх, а не душі інших («ворогів») за друзів своїх)!!! Точніше кажучи, заповідей³¹   в

Новому Завіті немає, бо всі, хто став членом Церкви, навчені та навчаються Духом Святим, і не мають потреби в словах-підказках через вухо. Любов не можна заповісти: люби! Можна сказати, що необхідно робити, щоб прийняти любов (дар Духа Святого), а заповісти любити – це абсурд! Тому Ін. 15: 13 – це плід любові (життя в Дусі Святому), а не старозавітна заповідь що робити, щоб щось отримати! Тому можна йти класти душу свою без любові (не маючи любові, про що говорить апостол Павло; та й що таке Любов? Це не емоції, не вподобання, не смаки, не почуття… Це іпостасний стан єства, безвідносний до суб’єкта, об’єкта любові, це безумовний стан абсолютної свободи, який не зумовлений нічим зовнішнім, чуттєвим чи умоглядним, а причиною його є Вода Жива, Дух Святий, який витікає з серцевини Людини, із самих глибин образу Божого, єдиної, унікальної особистості, справжнього «Я», і зрошує, омиває всіх і все без винятку («Бог посилає дощ (Води Благодаті) на праведних і неправедних, осяває Світлом Іпостасного Сонця всіх – і святих, і грішних…» – див. про Любов у І та ІІ ч.), і навіть героїчно загинути в бою і бути в очах світу цього героєм, а Церква каже – немає цій людині ніякої користі, а тільки зло для душі її, та відтермінування одкровення Царства Божого, яке вже настало (див. ІІ ч.)!!! Тому героїв (загиблих воїнів) треба вимолювати, а не обманювати себе, що вони вже в Царстві Божому, бо досягли великої любові, «поклавши душі свої за друзів своїх».

Намалюємо реальну картину: воїна вбивають в ту мить, коли він у ненависті та гніві розстрілює противників, які вбили його брата, друга чи дорогу йому людину! «В чому застану – в тому судитиму!». «Якщо тіло своє віддам на спалення (кинуся, обійнявшись з противником, на «розтяжку» (на міну), чи підірву себе межи противниками, щоб знищити їх і т. д.), а любові не маю, то немає мені з того ніякої користі». Отже, смерть на війні у злобі, ненависті, гніві… – це катастрофа. Кожен сам за себе (за свій стан душі) відповідь дасть: чи готовий він з Богом розділити Його життя чи ні, чи готовий він іпостазувати Божественні Енергії (вмістити Божественну Благодать як свою) чи ні?!

«Ви чули, що було сказано древнім: не вбий! А Я кажу вам, хто гнівається на брата свого – той вбивця (тобто підлягає тому самому суду, що і вбивця)». Вбивство – це реалізований гнів! Ми це все говоримо про оголошених та християн!!! Є ще невільне вбивство – коли випадково (не хотячи) хтось вб’є людину через необережні дії чи за збігом певних обставин (ми знаємо, що випадковостей не буває – все промисел Божий). Але це також вбивство (яким Господь дещо каже цій людині – невільному вбивці), яке призводило до відлучення від Євхаристії на певний період (див. вище правила Василія Великого).³²

Християнин – це миротворець! А миротворець стає поміж двох ворогуючих сторін (в самому епіцентрі, де сходяться всі сили зла), а не на чийсь бік. Інакше він («миротворець») вже адвокат або прокурор (на чиїсь стороні: кривдника чи скривдженого), чи навіть суддя (але Христос прийшов не судити світ, а спасти; і християни не судять нікого, маючи Дух Христів). Щоб краще було зрозуміло про що ми мовимо, розкажемо притчу. Уявіть собі великий корабель, який тоне (наприклад «Титанік», хто бачив одноіменний фільм, тому неважко це зробити), і це «хрещення» (повне занурення) корабля у води океану – питання часу. У той самий час, коли корабель тоне, на одному з поверхів бачимо картину: одна сім’я вирішила захопити сусідню каюту з усім, що в ній (та й не проти того, щоб мати по два раба, тобто і мешканців цієї каюти, хто вціліє, зробити своїми рабами). Спочатку вони пробували дипломатично заволодіти каютою сусідів, а самих сусідів зробити своїми рабами, слугами. Вони плани складають на майбутнє (як вони заживуть у двохкімнатній каюті, маючи рабів для служіння) – а в той самий час корабель тоне! Коли не вийшло словами і умовлянням та хитрістю (тобто «по-доброму») взяти сусідів та їхню територію, в хід пішла сила (танки, «гради», «буки», автомати, гранатомети… ножі та інші підручні засоби убивства людей). Одні хочуть будь-якою ціною захопити каюту сусідів, а ті, своєю чергою, хочуть за будь-яку ціну вберегти її для себе – не віддати окупанту жодного квадратного метра «своєї» каюти (і це все божевілля відбувається на кораблі, який тоне!!!). І тут вони зійшлися в кривавім бою у коридорі чи навіть у вітальні спірної каюти (на кораблі, який тоне, і обов’язково потоне!). Хто з них правий: захланний (стяжательний) окупант чи скупий захисник?! З точки зору поверху, на якому розташовані каюти (в локальному контексті), ще можна дискутувати (хто правий, хто винуватий; хто перший почав, а хто здачі дав; наприклад, окупант і терорист ХХІ ст. завжди каже, що він іде рятувати, визволити, нести мир і примирення… вміє винахідливо робити провокації, так що складається враження (у вузьколобих та локально мислячих, голови яких наповнені позолоченою ватою) ніби він захищається), а от з точки зору (палуби корабля, чи навіть човна, який вже залишив потопаючий корабель, і всі, хто в цьому човні, трудяться, щоб чим подалі відпливти від корабля, який йде на дно, щоб не затягнуло і їх за собою в безодню) відання глобального контексту (напр., що корабель тоне і обов’язково потоне!) вони обидва (і кривдник, і скривджений, злочинець і жертва злочину) неправі та божевільні (один хоче взяти, відібрати, завоювати «ніщо», а інший до крові і смерті боронить, захищає, і не дозволяє забрати оце «ніщо» (про «ніщо», ілюзію, міраж світу цього з точки зору вічності див. у попередніх Частинах) – обидва безумці)³³. Уявіть собі картину: в той самий час, коли вони почали вбивати один одного за «квадратні метри» та «культуру» (рускій «мір», європейський тощо), за право проживання на цих метрах (під час подорожі! Це ж тільки подорож, а не постійне місце проживання!), тим коридором, рятуючись, пробігав чоловік, який знає правду про корабель – що він обов’язково потоне і ще є трохи часу, щоб спастись (= християнин або оголошений Церквою). Як ви думаєте, на чий бік він стане, що буде робити (той, хто перебуває в Істині (знає правду про реальність; і про лукавство світу цього) та Любові (бажає всім щастя і робить все, що може, щоб ті, кого любить (всі), досягли повноти Блаженства)): допоможе окупанту взяти штурмом каюту чи може заступиться за жертву і допоможе їй відвоювати свою територію та правила проживання на ній (мову, культуру, звичаї)?! Хіба може християнин (той, хто знає Істину і Любить) благословити захоплювати чужі каюти (під приводом – спасіння тамтешніх мешканців від тата-тирана та його хунти), щоб принести туди новий «мір», який зробить усіх мешканців цієї каюти щасливими, та створить їм у цій каюті європейське (ба в сто разів краще та комфортніше) життя (а корабель то тоне!)?! Чи може він (християнин) благословити захищати свою каюту аж до крови (на кораблі, який тоне!)?! Чи може сам стане зі зброєю в руках на бік визволителів,   які   визволяють   братів   і   сестер   від   «хунти», «бандерівців»,   «людоїдів»,   «розпинателів   дітей»,   і   допоможе «праведникам» захопити сусідню каюту, знищити хунту та встановити свій «мір» (а корабель тоне)?! Чи може заступиться за допомогою зброї за «невинну жертву» та їхні каютні цінності (каюти на кораблі, який тоне!)?! Чи може інших християн (тих, які вже в човнах далеко відпливли від потопаючого корабля! Може якогось схимника-монаха, який відрікся від світу цього (втік з корабля), пошле преподобний Сергій Радонезький (назад у світ цей, на потопаючий корабель) на війну за каюти?!) закличе на допомогу тій   чи   іншій   ворогуючій   стороні   («праведному»   кривднику- «спасителю-визволителю», чи «невинній» жертві, яка хоче мирного європейського життя у своїй каюті; про спасіння, рятування себе з потопаючого корабля і гадки ніхто не має; якби хоч помисли про порятунок в одних чи інших були! То гучно звучав би заклик до покаяння – порятунок з корабля у човен – Церкву)?! Чи може інших християн (які на човнах Духа Святого) пошле брати участь у цьому божевіллі?! (До речі, в цій притчі християни у власному розумінні цього слова – це ті, які вже на човнах вірності Боговіданню відпливли від корабля, а ті, які на кораблі спасаються, – це оголошені Церквою, християнами, які раніше самі вибралися із самих підвалів цього корабля на верхню палубу, а з неї посідали в човни (Церкву), тому знають з власного досвіду всі входи і виходи на цьому кораблі, знають усі пастки і тупики, завали та небезпеки; тому оголошені в безпеці, якщо перебувають у послуху Церкві (ідуть шляхом, вказаним Церквою – певними коридорами та сходовими маршами – у кожного оголошеного свій маршрут, згідно з його місцеперебуванням на кораблі – унікальними вихідними природними даними (спадковими, набутими тощо)), та не гають часу, не встряють у «розбірки» (війни) світу цього! Тому Церква і свідчить, що християни і оголошені до війни не допускаються, а хто, називаючи себе християнином чи оголошеним, бере участь у війні, – той не християнин і не оголошений, і це Церква засвідчувала анафемою – див. вище Апостольські постанови. Тому християни нікого не вбивають і нікого не благословляють вбивати, а тільки кличуть всіх до покаяння, до спасіння – прийняття Духа Святого, входження в Царство Небесне, в Церкву, в Євхаристію! І оголошеним (послушним, довіряючим Церкві) Церква не благословляє нікого вбивати. Тому вбивали і вбивають язичники, а не християни чи оголошені. Чи можуть християни щось радити язичникам, які хочуть воювати (захоплювати чи захищати), – можуть і радять, якщо їх хтось слухає (але точно: не воювати, не вбивати! Це до речі і робив (згідно правдивих (якщо вони правдиві) історичних свідчень; я кажу про те, з чим (якщо це було) богослов може погодитися) преподобний Сергій Радонезький, але його ніхто не слухав! Ніякого благословення на війну з татарами він не давав, але коли бачив, що язичники стоять на своєму (не чують його) – хочуть воювати, хочуть отримати благословення на війну, а не пораду як діяти, тоді сказав Донському: роби як знаєш!?). А коли починається війна (яку ніяк не можна було відвернути, чи точніше, не було бажання відвернути) в країні, в якій несуть своє апостольське служіння християни (Церква), то тоді вони вже нічого не радять і не благословляють, а замовкають (бо під час війни тема всіх бесід одна і та ж – війна і як би подолати ворога, як би виграти війну; і тут християни, щоб не зашкодити місії проповіді Євангелія, не мають що сказати, бо язичники хочуть чути: «Слава нації!» – «Смерть ворогам!», а християни вимовити це і водночас залишитися в Дусі Святому, тобто громадянами Царства Небесного не можуть; язичники хочуть чути молитви в церквах про перемогу над ворогами, язичники хочуть, щоб Церква, яка для них є однією з релігій, освячувала зброю, благословляла «христолюбиве воїнство» на побідоносну братовбивчу брань, причащала воїнів (яких формально хрестили водою – навіть не оголошених!) Дарами Євхаристії – перед боєм чи воєнним походом на битву; тут навіть якщо говорити про Євхаристію та причастя магічно, не Церковно (див. про Євхаристію в І та ІІ ч.) – це повне божевілля, взяти силу в Христа для того, щоб вбивати тих, за кого Христос помер!?? Та інші божевілля… Тому християни, оскільки слова за таких умов уже недоречні, зі сльозами вимолюють тих, «хто не відає, що робить», і насамперед так званих «християн», які перебувають у подвійній омані) та в мовчанні вимолюють божевільний світ!

Смішно й ставити такі очевидні риторичні запитання. Він (християнин та навіть і оголошений Церквою) буде кликати їх усіх до покаяння (і кривдника, і скривдженого; обидва неправі і винні проти Істини однаковою мірою: і той, хто хоче відібрати щось чи поневолити когось, і той, хто боронить взяти те, що пожадають чи відбирають і не хоче послужити (підкоритися): «хто хоче взяти в тебе плащ, віддай і сорочку, хто хоче, щоб ти пройшов з ним одну милю (= заставляють-наказують відпрацювати одну зміну на роботі – відпрацюй дві), йди дві» – це слова, які народжені з досвіду- відання Царства Божого, Іпостасного Євхаристійного відання Життя Пресвятої Тройці, це вказівка на спосіб життя християн). Християнин – миротворець і стоїть в Істині. Він у цьому світі пророк, який сповіщає людям волю Божу та допомагає їм збагнути вказівки та ласку промислу Божого (Бога-Любові, Який безперестанно піклується про своє творіння, і насамперед про вінець його – кожну людину). Тому Господь бідами, війнами, природними катастрофами… будить людей до покаяння (як у нашій притчі (окупант – це знаряддя промислу Божого; в цьому світі нічого немає випадкового і нічого не відбувається без волі Бога- Любові, Який завжди Любить!!!): якби сусід не напав, то вони і далі спокійно би собі жили і гадки не мали, що є якась небезпека і що треба каятися, спасатися (тікати з корабля, який тоне, – зі світу цього: похоті плоті, очей та гордості житейської, в Церкву, Царство Боже, Життя Вічне)! А смерть не за горами, потрібно готуватися до іспитів, до життя в ІІІ ф. і. А так (без скорбот) людина думає, що вона вічна і що це земне життя на віки – тобто вона ніколи не помре!?). Звичайно, що якщо до цієї картини божевілля додати жінок і дітей, яких потрібно захищати, забезпечити їм комфортне життя в своїй каюті (а корабель то тоне!), то воно, оце божевільне побоїще за каюти та все і всіх, що в них, набуває своєю сентиментальністю та чуттєвістю рис священної війни! Війни за що?! Не забувайте, ми говоримо про християнські війни, про християн з мечем (автоматом) в руках, і намагаємось показати, на хлопський розум, безумство та божевілля таких ідей (що християни вбивають і благословляють вбивати на війні священній, захисній тощо). Щодо язичників (не християн), то з ними все зрозуміло – вони земні, сини віку цього, тому і повинні жити за правдою, по совісті, боронити мечем свої сім’ї, родини, жінок, дітей (битися за каюти та за звичаї і обряди в цих каютах, за традиційні форми спілкування мешканців тих кают). А те, що християни не захищають мечем своїх дітей, рідних, релігію, як приклад можемо навести: Господь заборонив захищати Його, і ніде в історії Церкви немає випадку, коли б християни захищали мучеників від мучителів мечами та киями («градами», танками, автоматами, мінами тощо); а щодо захисту своїх дітей прочитайте життя святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері цих молодих дівчат Софії (святкування 30 вересня за новим стилем): Софія не кидалася на мучителів з ножами, кулаками, камінням, не боронила своїх дітей від смерті та тортур, а все було навпаки – віддала їх Богові, на свідчення всім (насамперед мучителям), що Царство Боже настало і смерті вже немає, а муки за Христа – це велика честь і Благодать; а віру свою також захищають і проповідують – але не мечем і вогнем, а покладанням душ своїх за друзів своїх, тих, кому благовістили Євангелієм: тому християни проповідували(ють) і боронили(ять) християнство тільки Любов’ю, Істиною та своєю мученицькою кров’ю (якою зрощується Сíм’я, Зерна Євангельського Слова) та сльозами мук породільних, аж допоки людина, яку оголошують, якій Благовістять, не народиться згори, не прийме Духа Святого. Тому християни (Духоносці) не захищають мечем-автоматом ні себе, ні інших людей, тим паче християн, ні віру! Бо часто чути гасла до «христолюбивого воїнства» стояти за Батьківщину і за «віру православну»!? Ніби віра (християнство) для свого захисту потребує меча – яке божевілля і абсурд! Християни такі методи не знають і не використовують – вони за віру кладуть душі свої, а не іновірних ворогів, вони за віру ведуть духовну боротьбу в самих собі, а не зовні себе (зло є тільки в мені – див. ІІ ч.). А ворогів (яких у християн немає) вони люблять: благословляють, вимолюють, добро їм роблять, а не вбивають!

Уявіть собі картину: преподобний Ісаак Сирін («серце милуюче…» – див. І ч.), прп. Серафим Саровський («Радосте моя…») на монастирських стінах з окропом чи з гарячою смолою чекають нагоди облити загарбників-окупантів, які беруть штурмом монастир!? – яке без-уміє та блюзнірство (кощунство)!

А тепер скажемо декілька слів про патріотизм. Земний патріотизм (любов на природних засадах: кровних (батьки, діти, брати і сестри по плоті тощо), національних, культурних тощо) до християнства немає жодного стосунку. Це загальнолюдське, природне (а не іпостасне, Церковне) явище, об’єднання та спорідненість за природою: мова, культура, земля, історія, символи тощо. Бути патріотом, любити своїх (за всіма ознаками спорідненості, свояцтва: культура, цінності, держава, кревність тощо) – це природно, а от любити ворогів – це надприродне (або протиприродне в позитивному розумінні цього слова, тобто антиегоїстичне). «Слава Україні!», «Слава Китаю!», «Слава Північній Кореї!» (комуністичній), «Слава Об’єднаним Арабським Еміратам!» (мусульманська країна), «Слава…» (самі підставте назву будь-якої країни (атеїстичної, чи з певною релігією)) – кричать жителі цих країн, патріоти, націоналісти, які є язичниками, а при чім тут християнство?! Патріотизм – це необхідна умова для вступу в школу оголошених, в якій Церква готує їх до хрещення (Духом Святим), до вступу в Церкву. Земний патріотизм – це явище добре в язичництві, в язичницькому світі (світі цьому), це необхідна умова для підготовки до хрещення («хто не піклується про домашніх своїх в широкому розумінні цього слова – той відрікся від довіри Церкві, і є як язичник і митар»), але в Церкві – це «скібала», як в устах ап. Павла старозавітний закон у Церкві (див. ІІ ч.). Отже, якщо ти патріот своєї країни, то ти в кращому випадку готуєшся до оголошення, або оголошений-початківець! Ще про ніяке християнство мови не може бути! Якщо ти українець, росіянин, англієць…, то ти ще не християнин, в кращому випадку оголошений («в Церкві немає ні юдея, ні елліна, ні українця, ні росіянина, ні… ні… – того, хто ідентифікує себе за природними характеристиками»). Ми не проти патріотизму, націоналізму… – ми проти омани, брехні, підміни!!!

Є апологети християн зі зброєю в руках (воїнів на війні), які говорять, що отці Вселенських Соборів у правилах написали тільки про єпископів, пресвітерів та дияконів, що їм не можна вбивати, що вони до участі у війні не допускаються (наприклад, див. 3-є, 7-е правила Четвертого Вселенського Собору, 10-е правило Сьомого Вселенського Собору, 11-е Двократного Собору і т. д. (див. паралельні місця в Книзі Правил)), а іншим вірним, значить, можна!? Нагадаю просту річ: Вселенські Собори скликали імператори, і якщо догмати вони, зазвичай, не чіпали (за незначними винятками), то правила часто-густо писалися під диктовки антихриста та сильних віку цього! В часи Соборів у церкві вже була велика біда, язичництво взяло верх, і християнство для більшості народу стало однією з релігій! Самі християни почали ділитися на дві групи: священики (клір) та миряни (не священики) (див. ІІ ч.). Завгоспи на той час давним-давно забули, хто вони такі (що ніякі вони не апостольські приємники, ніякі вони не особливі священики – див. вище)! А духоносці (християни), які були (декілька мужів) на соборах, робили що могли, йшли на всі можливі компроміси (крім тих випадків, коли мова йшла про єресь- тут жодних компромісів бути не може). То принаймні намагалися хоч щось зберегти – нехай хоча б завгоспи не вбивають (а хто має розум, він збагне, що якщо завгоспам не можна вбивати, то тим більше тим, кому вони служать – народу Божому, яких язичники назвали «мирянами»). А що мали робити отці – біда повна – вся імперія «хрещена», всі піддані імператора «християни» (тобто язичники по суті, але хрещені водою, заради свідоцтва про хрещення, штампу в паспорті). То як заборонити «християнам» воювати?! Отаке непросте завдання стояло перед отцями – і вони, будучи мудрими та навченими Духом Святим, заборонили вбивати найменшим у Церкві, тим, хто несе найнепочесніше служіння в церкві (клірикам: завгоспам, церковним старостам та наглядачам- поліцейським, комірникам, завідуючим складами церковними), а інші мали зробити правильні висновки про решту християн та оголошених церквою. Тому отці сказали все, але прикровенно, притчею, аналогією, а кожен мав розв’язати цю просту задачу методом «від конкретного до загального», від малого до великого: якщо щось вірне для «того», то тим паче воно вірне для «того»; якщо «те» вірне, то «це» вірне й поготів. Але їх розуміє тільки той, хто чує голос Духа Святого, а не той, хто читає історичну букву, форму передання і не відає Духа, Яким наповнене Передання

Церкви! Тому церква в ситуації, коли всі стали християнами – і язичники, і горстка, мале стадо Христове – всі мали назву «християнин» (всі були хрещені водою, а Духом Святим – тільки мале стадо), не могла по букві заборонити «християнам» воювати, але мудро, місонерськи робила що могла (хоча все менше і менше ставало тих, хто вірив у Христа, тобто християн (без лапок «»))!..

Ще скажу про один аргумент і досить цієї балаканини (тим, хто ще не врозумився, нові аргументи не допоможуть). Закидають прихильники війни, що з християнами на війні стаються великі чудеса (прикладів тьма-тьмуща). Чудеса над воїнами, чудесні зцілення, чудесні порятунки! Чому старці (пророки-духоносці) не боронили йти воювати солдатам, які до них приходили просити молитов? Тому що для язичників чи оголошених на першій стадії (коли він готується довіритись Церкві; ще не довірився, не став оголошеним, але вже спілкується з християнами з приводу оголошення) війна (праведна з точки зору совісті непросвіченої Духом Святим; старозавітної праведності) – це підготовка до вступу в школу оголошених!!! Преподобний Амфілохій Почаївський лікував українських хлопців, які боролися проти окупантів, боронили свою землю та свій народ! Війна – це область патріотизму, який своєю чергою є присінком (переддвер’ям) школи оголошених (підготовки до хрещення). Тому старці і не боронили йти вбивати, але вони і не благословляли (в розумінні що і вони за війну: війна – це катастрофа, братовбивство, яке християни відають як ніхто інший). А щодо чудес на війні, то вони (чудеса) адресовані язичникам, щоб вони стали оголошеними! Чудо на війні – це не є Боже благословення війни, а це милість Божа, яка шукає нагоди спасти кожну людину! Кому піде на користь, тому і показується чудо (чи він стає учасником чуда: зцілення, спасіння тощо). Освячення зброї – це маразм, безуміє! Але навіть це зло Бог повертає на добро (наприклад: колона бронемашин була розстріляна впритул і вціліли екіпажі тих машин, які були освячені!!! Або куля з автомата з відстані декількох метрів не пробиває пов’язку з молитвою (90, 50 псалом, «Нехай воскресне

Бог…» тощо), зцілення ран Святою Водою та ін. Чудо для язичників, щоб утвердити їх у довірі до Церкви, щоб вони зрештою цілковито довірилися Їй. Бог ні на мить не залишає без свого велелюбного промислу-піклування кожну людину, щомиті піклується про її спасіння. В серцевині пекла, в епіцентрі, де сходяться всі сили зла, – там Господь (щоб спасти). Повертаючись з війни, люди через чудеса ставали оголошеними, вчилися Таїн Віри та хрестилися в Церкву (чи хрещенням, чи покаянням і сповіддю) і приймали Духа Святого (це ми бачимо із житій багатьох святих воїнів). Чимало воїнів розповідають про чудеса за молитвами Пресвятої Богородиці, Св. Миколая, чи іншого Святого, після звернення до яких відбувалося чудо! Бог все до добра направляє! Все служить Йому, головне, щоб людина хоч трохи каялася, хоч трохи дякувала, та приймала Його служіння!

Спосіб V. Ще наведу коротеньке доведення. Християнство принесло в світ Євангеліє про цінність кожної конкретної людської особистості. Не особистість служить цілому (як гвинтик у механізмі), а вона дорівнює цілому. Ми говорили, що один християнин є Церквою, громада є Церквою, всі християни є Церквою (див. в ІІ ч. про кафоличність)! А тут заради Нації, Держави, щасливого майбутнього (по плоті звичайно) можна вбивати (у війні) тисячі людей, ба хоч одну людину (якої не вартий увесь світ). Пекельне те щастя, яке побудоване на чужій крові (та більше скажу: на сльозі іншого). Кожна людина єдина, неповторна та найцінніша – для християн. Людина знову (як у язичництві) приноситься в жертву Нації, світлому майбутньому, заради дітей, жінок (які чомусь мають бути щасливими без батька, матері, чоловіка – сиротами, вдовами (або на крові батьківській), і не чують, що служать сатані, а не Богу, патріоти в рясах і митрах, з хрестами та панагіями, від патріарха починаючи… А скільки самогубств (ветеранів та інших людей, яких по-особливому торкнулося це зло) стається… – як наслідки війни!!!

Бог каже: яка тобі користь, людино, коли ти увесь світ здобудеш (спасеш, захистиш людей (жінок, дітей…), воюючи на війні, від зла, бід…), а душу свою занапастиш?! Чи самогубці занапащають душі свої?! Церква (педагогічно) їх не відспівує, щоб показати, що самогубство – це велике зло (гріх на смерть) і занапащення (погибель) для людини! Тисячі ветеранів воїн вчиняють самогубство (суїцид)!!! А сатаністи в мітрах і рясах викрикують: «з нами правда!», «з нами Бог!», «ми переможемо!»!? Господи, помилуй і просвіти темний безбожний народ, який ведуть до «щастя» (в ад) сатаністи!

Сторінки: 1 2