На завершення цієї книжечки ми вирішили виписати деякі акорди мелодій пісень покаяння, відання; ці мелодії та тональності – для тих, хто вже трохи навчився нотної грамоти хорового парафіяльного (співу) покаяння. Ми плануємо в наступних частинах детальніше поговорити про ці смисли-принципи. (Хоча, це швидше можна назвати нагадуванням (а не темами для майбутніх бесід), бо ми вже багато говорили про це в І та ІІ ч.).

***

Скажемо декілька    слів про оголошення (ми про    це

говоритимемо (якщо будемо в ІІ ф. і.) детально в наступних

частинах).
Суть оголошення, яке звершує Церква, полягає   в підготовці оголошеного до Шлюбу з Христом, до хрещення в Церкву. Шлюб – це взаємна самовіддача наречених (тих, що шлюбуються) одне одному та вірність назавжди. Христос (Жених) вже (ще до створення світу!) віддав себе кожному, залишається підготовити до Шлюбу наречену (кожну людину) – оголошеного, який хоче стати Христовим. Наречений (Христос) не тільки Найпрекрасніший, Найжаданіший, Він також і Єдиний Спаситель! Тому Христу віддається та наречена, яка відчує нужду, жагу в Ньому насамперед як у Спасителеві, а це буде тільки тоді, коли вона пізнає-відчує всім єством, що вона в аду, в пеклі, в геєнні огненній, що вона гине, і спасти себе не може – Єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос! Тому Церква, готуючи тих, хто жадає стати   християнином,   насамперед   допомагає   їм   з   «порядних», «нормальних» людей стати найбільшими грішниками, пекельними істотами, які летять в безодню ада! І досягається цей результат у наступному процесі оголошення. Передусім Церква навчає оголошеного не грішити – не реалізовувати в ділах свої гріховні бажання-страсті   (вивільняти   гріховну   енергію   –   задовольняти гріховні, пристрасні бажання). (Це відбувається під пильним керівництвом Церкви за допомогою постів, молитов, чувань тощо). Оголошений вже не грішить, а це означає, що гріхи загнані «під шкіру», де вони «стають» (є) гріхом (у власному розумінні цього слова) і тоді людина відчуває (переживає всім єством) свій пекельний стан, пізнає, що таке гріх (бути без Бога, бути в пеклі). Людина тільки тоді починає бачити гріх, коли перестає грішити (гріхами зовнішньо (на рівні моралі-поведінки) задовольняти свої пристрасті – аж тоді починає відчувати ціну-плату за гріх – муки адські). (Аскетично-педагогічно Отці описують адські (пекельні) загробні муки – це коли страсне бажання не можна задовольнити: хочеться їсти, а їсти немає що (тільки примари їжі – та й їх немає), гнів, заздрість, злоба, блуд… які не можна задовільнити, заглушити, забути і т. п.). Оголошений грішник перестає «грішити» (точніше, намагається не грішити) – проявляти симптоми гріха, продовжує бути грішником, без-Божником, тоді гріх в оголошеному стає адом, пекельною мукою вічної погибелі. Тому Церква оголошує грішника (не теоретичними раціональними знаннями, а життям-аскезою): словом раціонально навчає-оголошує оголошеного заповідей Божих, ревне виконання яких навчить його тотальної немочі, погибелі. Коли гріхи загнані «під шкіру», тоді гріхи стають гріхом, тобто всі промені пекельного «світла» збираються воєдино, а тоді відбувається за аналогією: розсіяне світло-проміння не пече, але досить зібрати лінзою (постом- пильнуванням, молитвами, аскетичними подвигами – під омофором Церкви) промені світла воєдино – тоді починає раніш лагідне, безпечне світло пекельно пекти, обпікати – починає горіти вогнем… Отже, Церква вчить людину, як, виконуючи заповіді Божі, а не свої інтерпретації заповідей Божих, не грішити (ділами, зовнішньо, не проявляти симптоми гріха), і в цьому процесі не грішіння (аскетичної брані за те, щоб не грішити) людина пізнає битійно (а не теоретично) ад гріха («Тримай ум во аді»), і жадає спасіння з пекла! І Церква зі словами: «але у відчай не впадай!» дає пекельному грішнику (який не грішить!!! Навіть у помислах!!!

Навіть в енергії мисленній!!!) – Христа, Спасителя! Тоді людина у відчайдушному самозреченні ввіряє, віддає себе Христу, вступаючи в Шлюб із Ним, хреститься в Церкву – зачинається від Бога, приймає сім’я Духа Святого в серці смиренному і сокрушенному. Аж тут починається християнство, прийняття Духа Святого, помазання Духом Святим, аж тоді вже людина перестає грішити і жити Божественно по благодаті! Смирення – стан відання свого ада (перебування в ньому) – необхідна умова Шлюбу з Христом, зачаття від Бога Духом Святим.

Тому Церква, оголошуючи, не курс лекцій (схоластичних!) з догматичного богослів’я читає, не теорію розказує (щоб оголошені щось раціональне знали!?), – а допомагає увійти в стан переживання погибелі, відчайдушної жаги спасіння (цілковиту втрату надії на свої сили та мудрість (яка в очах Божих є безумством!), щоб спастись, зцілитися, не кажучи вже, щоб стати щасливим!)! Тому і каже Церква оголошеному, не дозволяючи йому хреститися, не долучаючи до Тіла Христового, і залишаючи його ще на рік чи два (скільки потрібно, щоб увійти в належний стан для хрещення на відпущення гріхів, на зцілення душі і тіла, а не в суд і в осуд!!!) оголошуватися (бо одних із оголошених Церква хрестить, а інших далі продовжує оголошувати): ти ще не готовий вступити в Шлюб з Христом – ти ще любиш більше ніж Христа: жінку, чоловіка, дітей, батьків, батьківщину, націю, землю; ти ще не відчуваєш власної погибелі, тому не можеш прийняти Спасіння; ти ще не готовий повністю, всеціло (навіть до смерті за Істину- Христа) віддатися, довіритися Богу, зректися світу цього (дому, в якому живеш, сім’ї, в якій живеш, – язичників та язичницького), померти для світу цього, воскреснути для життя в Царстві Божому, увійти, перейти жити в Дім Божий – Церкву – Парафію- Євхаристію.

Етапи духовного росту (сходження во ад) схематично (дет. в наст. част.) можна зобразити таким способом. Оскільки ад – це є нелюбов, бути в аду – це не любити, то Церква спочатку допомагає оголошеному побачити в ближньому ворога (тобто просто побачити його, що він є! бо як тільки егоїст побачить когось, то цей, який зʼявився на горизонті, відразу стає загрозою його свободі, тобто хто зазіхає на те, що належить егоїсту, – а егоїст собі привласнює все, все існує для нього!); наступний етап: простити ворога – стати рівним з ним (бо ворог – це той, хто мені щось винен, тобто це мій боржник, а раз він мій боржник, то я багатший за нього, вищий за нього; тому, коли я прощаю ворога (нижчого, гіршого за мене), то ми стаємо рівні); наступний етап сходження во ад – стати боржником того, хто був колись ворогом, тобто твоїм боржником! (Святість – бачити в ближньому Христа, бути йому (ближньому – кожній людині) боржником неоплатного боргу: ми кожен перед кожним у всьому винуваті, ми кожен кожному боржники неоплатного боргу Любові…). Отже, початок – побачити і простити своїх боржників (ворогів). Середина – бути на рівні з іншими, рівними (не вважати себе кращим за інших). Кінець безкінечний – бути вже боржником всім і всього, стати гіршим за все творіння, бути винним усім усе!

Церква ревно пильнує, щоб оголошені духовне життя (боротьбу за стяжання Богоприїмного Смирення) вели правильно: щоб починали з початку – побачити в ближньому ворога (тобто, спершу навчитися просто бачити ближнього – що він є, існує, і він автоматично, як тільки ми його побачимо (надамо йому статус існуючого), стане для егоїста ворогом – тим, хто йому загрожує та обмежує його), а не з кінця (бачити в ближньому Христа і відповідно ставитись до нього, як до Христа; однак у новоначального оголошеного егоїста не те що сил ставитись до ближнього, як до Христа немає, та він навіть як до тварини не має сил ставитися до ближнього!? Тому або стане фарисеєм, який перебуває в страшній омані, або потрапить у психлікарню, чи просто загине! Прикладів – тисячі (дет. в наст. част.)). Щоб побачити в ближньому Христа (чи ставитися, як до Христа), спочатку потрібно побачити в ближньому людину – таку саму, як ти (ви однакові грішники, немічні каліки, які потребують помочі), попередньо простивши її, все, що вона тобі (егоїсту) винна (а винна вона у всіх твоїх бідах, негараздах, нещастях – у всьому винні всі, крім тебе, а ти, бідолашний, мусиш страждати!?), а потім уже в людині побачити Христа! Спочатку потрібно простити, щоб стати боржником! Ніколи ні в чому себе не оправдовувати, взяти відповідальність на себе (за всіх і за все) і не впадати у відчай – ось путь до стяжання серця смиренного і сокрушенного (стяжання Духа Святого) – «Тримай ум во аді, але у відчай не впадай»!

Коли хто говорить, що він не має ворогів, то він або християнин, або мертвий! А хто вже має ворогів – то це означає, що він уже когось побачив (мертвий нікого не бачить і ніщо не відчуває!), йому потрібно дякувати Богові за ворогів, і намагатися простити їх: подивитися на них не зверхньо, а як на рівних собі, а потім стати нижчим за усіх; перше: мені всі все винні; друге: ніхто нікому нічого не винен; третє: я всім все винен… (Ми тут нічого не розжовуємо: що таке загнати гріх під шкіру, побачити ворога, рух во ад, тримати ум во аді тощо – про це потрібно говорити багато та з багатьма прикладами, щоб хоч трохи відчути, бодай умом, що таке оголошення, та в якому катастрофічному передпотопному, содомському і гоморрському стані перебувають церкви – дасть Бог, поговоримо).

Ще раз нагадаємо: спасіння (а в ньому обоження, Царство Боже) всім уже подароване. Всі вже спасенні та оЩасливлені. Але, щоб прийняти Дар Спасіння (а в ньому Життя Вічне), – потрібно відчути нужду у спасінні, потрібно увійти в стан відання (пустоти, темряви, нічтожества) ада і з нього волати до Бога про спасіння («тримай ум во аді, але у відчай не впадай», «всі спасуться, один я піду в ад, за беззаконня мої», «повірте, браття, де буде вкинений сатана, туди буду вкинений і я»… – ось так навчає Дух Святий Христових Богоприїмного смирення). Потрібно пізнати свою нічтожність (ніщо-жність) без Бога – стяжати смиренну мудрість, відчути нужду в цілісності і кафоличності (увійти в стан убогості на Духа, стан голоду, спраги Істини), та великим терпінням прийняти дар спасіння – Божественну Любов!

***

Розкажемо притчу-аналогію. Один магнат вирішив справити весілля своєму сину. І для весільного бенкету замовив у одного майстра столи і стільці для возлежання гостей та весільної трапези. Дав усі потрібні матеріали та все інше необхідне для виконання замовлення і просив виконати його вчасно. Майстер увесь час (за який мав виконати замовлення) ревно трудився, але тільки весь матеріал зіпсував та і свій час змарнував, і, що найголовніше, – замовника підвів! То що, буде цей майстер (якщо він, звичайно, адекватний) виставляти рахунок замовнику, та ще й вимагатиме добавити до погодженої суми (бо інфляція за час виконання робіт знецінила гроші…)?! Та ні, буде просити милості і прощення (хоч сам багато втратив – тяжко трудився, багато часу свого витратив, а час – це гроші!)!!! Господь промислом Своїм дає нам (кожному!) увесь необхідний «матеріал» та все необхідне для виконання замовлення – «бути Щасливим»! А ми «матеріали» псуємо, докладаючи титанічних зусиль для того, щоб бути нещасними! Тому адекватні (святі) просять не зарплати та премії (знаючи: як багато нам Бог дає-дарує, і ми ніколи нічого доброго не зробили! Не принесли плоду!), а просять милості та прощення! Вони знають, що вони боржники неоплатного боргу: матеріал весь зіпсували – зробили непридатним для подальшого використання, Замовника підвели, засмутили, а відшкодувати збитки, яких завдали – немає звідки (хоч би продати цього майстра з сім’єю його і всім майном його!)!

Ми отримали замовлення-повеління спастися (збудувати Дім – Храм для Бога), стати Щасливими! Наш Замовник дав нам усе необхідне (і щомиті постачає!) – увів нас у рай (щомиті вводить нас у рай, щомиті по милості Божій ми в раю). А ми рай перетворюємо на ад (псуємо матеріал – не приймаємо благодарінням тут і зараз, а наріканням і незадоволеністю відкидаємо «матеріали»), а себе робимо окаянними (нещасними) – не виконуємо замовлення- заповідь (не будуємо оселю для Бога, для Подорожнього, який не має де голови прихилити). Якою має бути поведінка чи претензії (виставляння рахунків) тих, які нічого доброго не зробили (хоча, якби і зробили все, то мали б думати про себе, що вони раби недостойні…), а лише зло чинили – зіпсували, понівечили?… Тільки такою (якщо вони притямні та адекватні, тобто смиренні (мудрі), які знають правду про себе та Божу любов): прохання милості, прощення (вони знають, що на жодне Царство Боже вони не претендують – їх там точно не буде, і що їхнє місце в аду (нічого доброго не зробили, а навпаки – тільки зло, шкоду), – тільки одне: спаси, помилуй, зціли, прости! Тримай ум во аді, але у відчай не впадай!).

***

Розповімо ще одну притчу. Один чоловік потрапив у страшну катастрофу-аварію. І щоб спасти його, потрібно було пересадити багато органів – всі органи (тіло-душу-дух). І знайшовся Донор, Який погодився померти (бо Йому необхідно було віддати всього Себе – все своє Тіло-Душу-Дух, а не частину Себе чи якийсь один орган!). Як має бути благодарний спасенний чоловік цьому Добродію, який помер за нього, щоб він жив?! Той, хто спас його від вічної смерті, – на що заслуговує в спасенного?! На холодність?! Байдужість?! Чи на просто: дякую?! За яким більше нічого не слідує, з якого не народжується вічна вдячність-любов, яка ніколи не минає (див. про вдячність у ІІ ч.)?! Чи може скаже спасенний (як майже всі зараз говорять – якщо не словами, то життям-животінням): а я Його (Донора) не просив мене спасати?! А тепер розтлумачимо притчу-аналогію і нехай кожен поставить собі запитання: а як я вдячний (і чи взагалі вдячний, і з чого це видно?!) Донору, Христу Спасителеві, який помер за мене на хресті, щоб зцілити мене, замінити в мені тлінне, смертне на нетлінне і вічне?! Хтось може обманювати себе і казати: – Я Йому дякую!? Господь чітко сказав, що означає Дякувати Йому (= Любити Його) – це виконувати Волю Його, Заповіді Божі, і перша серед них – це належати Йому, бути християнином, тобто членом Тіла Церкви, Парафії-Євхаристії та спілкуватися з Ним (Який спас нас для Себе, тобто для Життя Вічного в Отці, Сині і Дусі Святому) і Благодарити в Дусі Святому! Церква свідчить, що Спаситель,

Донор, Який помер за нас, – Воскрес, Живий і з нами на віки віків! То чому ти не шукаєш зустрічі з Ним, щоб подякувати Йому, взнати, може Йому потрібна якась допомога, чи Його рідним – і послужити вдячним серцем?! А Церква свідчить, що в Спасителя велика родина, і багато хто з Його рідних мають велику нужду: багато голодних, холодних, злиденних, бомжів, хворих калік у лікарнях, ув’язнених, самотніх… Чому ти не хочеш взнати в свого Благодійника: чим ти можеш Йому відБлагодарити?! А Церква ще більше свідчить: Христос каже, що ближній наш – це Він сам, і все, що ми зробили ближньому, – зробили Йому! Як би мали ми жити, якби справді були вдячні Христу, вірили, що Він Спаситель наш?! Як повинні би були ставитись одне до одного (Любити одне одного, як Христос полюбив нас!)? А якщо живемо, як циніки байдужі (кожен сам за себе – як вчать єретики УПЦ КП), то чи віримо ми в Спасителя?! Отже, Спаситель наш Живий і від нас щось просить (тільки не може до нас додзвонитися – нас ніколи немає вдома) – прийдімо до тями (постом і молитвою, стоянням у правді та в пошуку Істини), почнімо каятися; початок покаяння (зміни ума) – це почати мислити в контексті Любові Донора-Спасителя і нашого спасіння (з ада, який потрібно пізнати в школі Оголошених) Ним!

***

Кожної миті кожне діло має бути вчинене під судом Любові Божої: як любить мене зараз, в цю мить Господь Бог?! Так і я маю полюбити Його взаємно (у ближньому = Христос!). З якою Любов’ю Господь будує мені щомиті рай (райські умови для самореалізації в добрі та русі до Щастя – див. промисел Божий) – з такою ж повинен і я для Нього! Як дбає про моє Щастя Господь, так маю дбати про Його (в ближньому) Щастя і я! Він за мене помер, щоб я жив у Ньому, тому і я повинен кожен день помирати (зрікатися себе, брати хрест свій та йти за Ним) за Нього (за ближнього; і якщо потрібно – від ближнього зазнавати смиренно смерті, помирання, як і Господь зазнав смерти від мене), щоб Господь жив у мені…

***

На даний час вся реальність поділена на два царства: Царство Боже (Церква) і царство віку цього! Кожне царство-держава має свою державну мову, тому є дві мови: мова віку цього (егоїзм) і мова Церкви (мова П’ятидесятниці – Любов). Хто претендує на громадянство (хоче стати громадянином) певної держави, – має знати мову цієї держави. Тому той, хто хоче стати громадянином Царства Божого, мусить ревно «вивчати» мову цієї Небесної Країни. Бути громадянином Царства Божого – це бути патріотом цієї нової Батьківщини. А ревним патріотом потрібно бути тому, що йде непримиренна війна між цими двома царствами – віку цього і Церквою. А під час війни (яка триватиме до кінця історії), як ніколи необхідно проявляти свій патріотизм – бути істинним патріотом (християнином, справжнім «українцем», «бандерівцем» Царства Божого) і спілкуватися зі всіма Державною мовою (Царства Божого, П’ятидесятниці – Любові), а не мовою окупанта (сатани) – мовою егоїзму, відчуження, відособлення, самості, цинізму (кожен сам за себе)!

Християни в цьому світі – іноземці (як цигани, роми). Іноземці і тутешні мешканці одне одного не розуміють – потрібен перекладач! Громадяни Царства Божого – добре знають обидві мови (і Любові, і гріха, егоїзму – бувши до хрещення громадянами віку цього), тому розуміють усіх (маючи ум Христів, сповнені Премудрості Духа Святого), а язичники, сини віку цього, не можуть розуміти християн. «Духовний судить про все, а його ніхто не може судити, чи збагнути». Тому світ говорить одне, а Церква чує інше (те, що потрібно для Щастя)! Наприклад: «Аби ти здох!», «Я ненавиджу тебе!», «Нікчема, я вб’ю тебе!»… – звучить мовою віку цього, а християни перекладають мовою Царства Божого і чують:

«Допоможи мені!», «Мені дуже боляче – не відкидай мене!», «Я в аду – рятуй! Не переставай любити мене, не відвертайся від мене! Прости мене – прийми мене таким, яким я є, і потерпи – мені потрібна твоя поміч!»… Мова Церкви – це мова милосердя- прощення, носіння тягарів одне одного, виправлення (лікування) ран гріховних у дусі лагідності, пильнування, щоб не заразитися злом-гріхом (щоб і ти не був спокушений)! Не осуджуй, не дратуйся, а будь лагідним і терплячим – це захисна маска, щоб не заразитися злом; не осуджуй, а милуй, жалій, смиряйся, адже гріхи брата – це скалки в порівнянні з твоїми колодами!). Тому мовою віку цього говориться одне, а християни чують зовсім інше! Потрібно бути герменевтом (той, хто перекладає з однієї мови на іншу) в Дусі Святому (щоб усе переводити в Любов-Милість)! Гонять (= просять молитов) – молись! Проклинають (= просять благословення) – благословляй! Ненавидять (= просять милостині, допомоги, добрих діл) – роби добро! Гонять, проклинають, ненавидять – це сини віку цього (блудні сини Отця Небесного, а наші – брати і сестри!) просять про поміч, спасіння, на що Церква, сини, громадяни Царства Божого відповідають: молитвою, благословенням, благодіянням (добрими ділами) та покладанням душ своїх за них, і якщо потрібно, то від них (тобто, помирають від тих, за кого помирають – це найбільша Любов!)! Самостійно цю мову Царства Божого ніхто не осилить, необхідно вчитися з Репетитором – індивідуально і в групі-Парафії-Євхаристії, де Вчитель – Дух Святий. А тим, хто хоче потрапити на підготовчі курси з вивчення мови Церкви, потрібно подбати про ревне навчання в школі оголошених, де Церква навчає людину здатності слухати Вчителя, та готує до занять в глибинах серця смиренного і сокрушенного! Ще раз скажу, що християни в очах синів віку цього – безумці, як і сини віку цього з точки зору Царства Божого. Християни у віці цьому справжні іноземці (не від віку цього): їм говорять-чинять одне, а вони відповідають-роблять діаметрально протилежне (вони справжні патріоти – на чужині (у ворожому краї) спілкуються рідною Небесною мовою Любові) – те, що потрібно для Щастя співрозмовника; і плата за цей Небесний патріотизм у віці цьому – хрест («гнали Мене – гнатимуть і вас»)! Мало хто зараз із хрещених знає рідну мову (Любові Духа Святого)! Християни, будьмо патріотами! Спілкуймося рідною мовою – Любові Духа Святого!

***

Ми в ІІ ч. говорили, що: християнин = Церква, 2-3 християн = Церква, парафія = Церква, єпархія = Церква, патріархат = Церква, всі християни = Церква! Мене запитують читачі, чи часом тут немає помилки, якої годі (якої-небудь) єресі (єретики УПЦ КП, мабуть, мали підстави засудити нас!?). Ні! Немає тут жодної неточності чи єресі! Скажу наступне: Церква нікому нічого не доводить – вона свідчить і закликає: прийди і подивися, вкуси і побач те, що око не бачило, вухо не чуло і на гадку людині не спадало! Про які кольори сперечатися зі сліпим, про які мелодії – з глухим, про яку (Пре)мудрість – із без-умним?! Єретикам УПЦ КП (різного гатунку) ми вище показали їхнє місце та хто вони є! А тим, хто щиро запитує, як це може бути, дам приклад із області світу цього – тут плотський ум може дещо відчути, вхопити певну інтуїцію (Церква говорить до язичників аналогіями, взятими із досвіду віку цього – доступного їм). Наведемо приклад із математики (Але ще раз кажу: потрібно каятися, мати велике розуміння, змінювати мислення – бо плотський ум цього збагнути не може; навіть закони макросвіту не прикладні в мікросвіті – квантовій механіці; то що вже говорити про Богослів’я та осягнення Іпостасних, Духовних реальностей не від світу цього!). Я намагатимусь говорити якомога простіше, щоб навіть найпростіший ум міг хоч трохи збагнути, про що йдеться.

Математики множиною називають сукупність елементів, об’єднаних за певною ознакою, певним правилом, а кількість елементів певної множини називають потужністю цієї множини. Нехай А – це множина натуральних чисел менших 5; тоді А = {1, 2, 3, 4}, а потужність множини А: |А| = 4, тобто А містить чотири елементи, чотири числа. Є множини, які мають безкінечне число елементів, і вони поділяються на два види: зліченні і незліченні. Зліченні – це ті множини, елементи яких можна пронумерувати: перший елемент, другий, третій і т. д. Тобто їх всіх можна ідентифікувати, задати алгоритм їхнього знаходження, впорядкувати їх. Наприклад, зліченними множинами є: множина натуральних чисел N = {1, 2, 3,…}, множина всіх раціональних чисел Q = {m/n, де m і n – цілі числа: напр., 1/4, – 4/7, 11/3…}. Всі зліченні множини рівнопотужні і їхня потужність дорівнює (за означенням) потужності множини натуральних чисел (|Q| = |N|). Незліченні множини – це множини, елементи яких не можна пронумерувати, ідентифікувати, впорядкувати, наприклад, множина всіх дійсних чисел, множина всіх ірраціональних чисел. Потужність незліченних множин називається континуум. А тепер наведемо приклад-аналогію. Візьмемо декартову систему координат. Математики стверджують, що потужність множини точок відрізку (0, 1) (всіх дійсних чисел на відрізку (0, 1) – дорівнює континууму) рівнопотужна   множині   точок   квадрата   зі   стороною    (0,1) ¹, рівнопотужна множині точок куба зі стороною (0,1) ² і т. д. На перший погляд видається (очевидно), що це твердження про рівнопотужність відрізка квадрату, кубу… – повна нісенітниця. Зрозуміло, – ну це ж очевидно, – що на відрізку менше точок, ніж на квадраті (довжина сторони якого така сама, як і довжина відрізка), чи у кубі! Це ж так очевидно! Але реальність насправді зовсім інша – вони дійсно рівнопотужні, тобто мають однакову кількість точок, елементів. Доводиться це дуже просто. Досить показати відповідність кожного елемента однієї множини елементові іншої (вказати правило, за яким одному елементу однієї множини буде однозначно відповідати елемент іншої множини, тобто одному елементові однієї множини не можуть відповідати два різні елементи іншої множини; це називається побудувати функцію (правило), яка має функцію, обернену до себе). Покажемо рівнопотужність відрізка і квадрата: |(0,1)| = |(0,1) × (0,1)|. Побудуємо правило-відповідність. Всі точки відрізка (0,1) можна записати у вигляді десяткового числа: а = 0,а₁а₂а₃…а_n…, де а_1, а_2, а_3, …, а_n – натуральні числа (напр., 0,1563986…). Кожну точку квадрата в прямокутній декартовій системі координат можна записати у вигляді пари чисел: (b, c) (де b, c – координати точки квадрату на осях координат), де b і с належать відрізку (0,1) і їх можна подати у вигляді: b = 0,b₁b₂b₃…b _n… і с = 0,с₁с₂с₃…с _n… А правило, яке буде ставити у відповідність кожній точці квадрата єдину точку з відрізка, наступне: кожній точці квадрата, тобто кожній парі чисел (b, c) = (0,b₁b₂b₃…, 0,с₁с₂с₃…) ставимо у відповідність точку з відрізка (0,1), вибрану наступним чином: а = 0,b₁с₁b₂с₂b₃с₃…b_nс_n… За таким правилом кожній іншій точці квадрата (кожній парі чисел (b, c)) буде відповідати інша точка з відрізка! Обернене правило до даного поставить у відповідність кожній точці відрізка точку квадрата: а = 0,а₁а₂а₃…а_n…, якій буде відповідати точка з координатами (b, c) = (0,а₁а₃а₅…а_2n-1…, 0,а₂а₄а₆… а_2n…). Отже, двом різним точкам квадрата відповідають дві різні точки відрізка, а при оберненій функції – дві різні точки відрізка переходять у дві різні точки квадрата. Отже, кількість точок відрізка (0,1) така сама, як кількість точок квадрата (0,1) × (0,1). Аналогічно доводимо рівнопотужність відрізка і куба n-вимірного простору: |(0,1)| = |(0,1)ⁿ|. Коли цей факт побачили патріархи теорії множин, то багато хто з них потрапили в психлікарню, збожеволіли. Говорили: я бачу, але не вірю! Я бачу, – бо доведення чітко показує їхню рівнопотужність, але не вірю, – бо очевидно, що на квадраті, чи в кубі набагато більше точок, ніж на відрізку!? Якщо навіть у математиці необхідна зміна ума, способу мислення (а інакше психлікарня чекає на такого горе-вченого), то тим більше потрібно змінювати стереотипи мислення, коли ми дотикаємось тварним умом до речей Небесних, Іпостасних! Отже, християнин = повнота Духа Святого, парафія = повнота Духа Святого, патріархат = повнота Духа Святого, всі християни = повнота Духа Святого! Церква – це повнота Духа Святого! «Я в Тобі, а Ти в Мені, Ми в них, а вони в Нас!» Хто має очі чути, нехай розуміє!

***

Євхаристія – Таїнство Церкви, таїнство нового творіння, таїнство Царства Божого – альфа і омега християнства. Тому, на останній глибині сатанинська боротьба всередині церкви йде з Євхаристією, і це, ясна річ, не випадково. Без покладання Її в основу, церква – «релігійний феномен» (одна із язичницьких релігій), але не Церква Христова, «стовп і утвердження Істини…». Тому вся історія церкви рясніє «благочестивими» спробами зробити Євхаристію «безпечною» і для цього розчинити її в благочесті (зробити її одним із таїнств – засобів індивідуального освячення, отримання благодаті прихожанином-покупцем), звести її до «говіння» (один чи декілька разів на рік!?), відірвати її від Церкви (еклезіології), від світу (космології, історії), від Царства (есхатології) (див. у ІІ ч. три значення терміну «Тіло Христове»). І зараз (у по-особливому передпотопні, содом-гоморрські часи) як ніколи потрібно боротися за Євхаристію, проти розцерковлення Церкви (перетворення з Соборного Тіла Христового в синагогу сатани) шляхом її «клерикалізації» (попів-щини, завгосп-щини – див. вище) – з одного боку, та її «обмирщення» (секуляризації – перетворення на світську організацію, яка служить потребам і інтересам віку цього) – з іншого. Поки можна говорити «нині» (доки існує світ цей), вірні Христу зобов’язані благовістити у пустині віку цього Євангеліє Царства Божого (яке настало), Істину про Бога, людину, світ цей, путь до стяжання тут і зараз Духа Святого.

Скажемо декілька слів про прихожан (хрещених язичників) і парафіян (християн). Прихожани приходять з дому у прихід (в храм), щоб взяти, купити (що їм хочеться, подобається, по-нужді своїй, по своїй по-требі), а парафіянин приходить у Парафію- Церкву-Євхаристію – додому, щоб віддати себе Мужеві, Тілу Його! Прихожанин – блудник, який використовує прихід у своїх цілях, у своїх по-требах, для себе (так, він за це платить гроші, десятину… – все, як має бути; дівчата-повії – попи-жерці задарма не будуть надавати інтимні-релігійні послуги; в синагогах сатани все, як у публічних домах (блудилищах))! Парафіянин – вірна дружина Жениха-Мужа Христа повертається з «роботи» до-Дому, в Церкву, християнин (= парафіянин) – він увесь Христів! І приходить до Таїнства Церкви Євхаристії (Інтиму-Еросу Іпостасного Єднання в одне Тіло) тільки тому, що цього хоче Муж («Тільки тому, що Ти хочеш, щоб я Причастився… а я сам недостойний…»). Так, і вірний (парафіянин) жадає Христа, але смиренно віддає себе Йому в покорі і послуху, і все, що говорить (проповідує) Церква, намагається виконувати до букви (йоти). А прихожанин зі слова- проповіді бере до уваги тільки те, що йому подобається, зручне, та й жрець не переймається тим, чи будуть прихожани (клієнти релігійних інтим-послуг-треб) виконувати заповіді Божі; його діло- робота – озвучити їх (по уставу), а далі, – як це сім’я-зерно ляже- упаде (в який ґрунт – готовий чи не готовий, в терня, хащі, на камінь…), який плід принесе, – це не його діло (кожен сам за себе), переспали (звершили требу) – і розбіглися кожен до свого!

Прихожанин   приходить   у   церкву   (магазин,   супермаркет «духовних» послуг), щоб взяти чи купити задоволення своїх релігійних нужд-треб. Парафіянин приходить в Церкву, до Дому, щоб повністю себе віддати Христу і Тілу Його, стати одне ціле з Тілом Його! Прихожанин – блудник (той, хто використовує іншого(их), його тіло-душу у своїх цілях, для себе). Парафіянин – вірна Дружина, Невіста Агнця, яка віддала (і щоразу в Євхаристії актуалізовує цю хрещальну самовіддачу) всю себе і все своє Йому! Причаститися Євхаристії – це віддати себе Христу, а не взяти щось у Христа, чи використати Христа (навіть у своїх найблагіших цілях – для зцілення, прощення гріхів…)! У парафіян немає свого життя, життя християн – Христос, Муж-Жених – «вже не я живу, а живе в мені Христос»! Хто має очі чути, нехай розуміє!

***

Все життя християнина є (повинно бути) приготовленням до Причастя (єднання у одне Тіло з Мужем-Христом) – так само, як воно є і повинно бути духовним плодом Причастя (відання Христа Духом Святим). «На Тебе покладаємо все життя наше і надію нашу, Владико Чоловіколюбче…» – читаємо ми в літургійній молитві перед Причастям. Все наше (Христових – тих, хто вступив у Шлюб з Христом) життя судиться і вимірюється нашим членством (вірністю Христу, Тілу Його) в Церкві, а це означає і нашою участю в Тілі і крові Христових. Все в нашому житті повинно бути наповнене і преображене благодаттю цієї участі. Христос прийшов до нас не для того, щоб ми могли виділяти невелику частину (чи бодай навіть десятину, чи день сьомий) нашого життя для виконання «релігійних обов’язків». Він вимагає, жадає всю людину і все її життя повністю, всеціло (а в Шлюбі інакше не буває). Він залишив нам у Таїнстві Причастя Самого Себе, щоб освятити і очистити все наше існування, з’єднати з Ним усі грані нашого життя. Християнин – це той, хто живе між втіленням Христа і Його поверненням, явленням у славі для суду над живими і мертвими; між Євхаристією і Євхаристією – Таїнством спомину і Таїнством надії і очікування. В ранній Церкві саме таким був ритм участі в Євхаристії – життя у спомині одного і очікуванні грядущого. Цей ритм правильно формував християнську духовність, надавав їй істинного смислу: живучи в цьому світі, ми вже тут беремо участь у новому житті грядущого світу, преображаючи «старе» – «новим». Готуючись до Причастя, потрібно усвідомлювати саме Причастя: як те, що я вже надбав і що, роблячи мене причасником Тіла і Крові Христових, судить моє життя, вимагаючи від мене бути тим, ким я повинен стати; так і те, що я набуду в житті і святості, наближаючись до світла, в якому сам час і всі деталі (справи, дії) мого життя набувають важливості і духовної значимості. Необхідно вводити усвідомлення Таїнства в наше повсякденне життя, повертаючи все до прийняття Святих Дарів. Потрібно, насамперед, щоб кожен вірний через проповідь, навчання-оголошення, обговорення по-справжньому, заново відкрив для себе саму Євхаристію як Таїнство Церкви, як істинне джерело всього християнського життя. Другий етап підготовки полягає в самовипробовуванні, про що писав апостол Павло: «Нехай випробовує себе людина, і таким чином нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї» (1 Кор. 11: 28). Мета цієї підготовки, яка включає піст, особливі молитви (Послідування до святого Причастя), духовну концентрацію, безмовність і т. д., полягає не в тому, щоб людина стала вважати себе «достойною», а навпаки, усвідомила свою недостойність і прийшла до істинного покаяння. Покаяння ж полягає в наступному: людина споглядає свою гріховність і неміч, усвідомлює свою відділеність від Бога, переживаючи скорботу і страждання, жадає прощення і примирення, робить вибір, відкидаючи зло заради повернення до Бога, і наостанок, жадає Причастя на «зцілення душі і тіла». Але таке покаяння починається не із занурення в самого себе, а зі споглядання святості дару Христового, небесної реальності, до якої ми покликані. Тільки тому, що ми бачимо «шлюбний чертог прикрашений», ми можемо усвідомити, що позбавлені одежі, яка потрібна для того, щоб увійти в нього. Тільки тому, що Христос прийшов до нас, ми можемо по- справжньому каятися, тобто побачити себе недостойними Його любові і святості, зажадати повернутися до Нього. Без істинного покаяння, цієї внутрішньої і рішучої «зміни ума», причастя буде нам не «на зцілення», а «на осудження». Але покаяння приносить істинний плід тоді, коли усвідомлення своєї цілковитої недостойності приводить нас до Христа, як до єдиного спасіння, зцілення. Показуючи нам нашу недостойність, покаяння сповнює нас тією жагою, тим смиренням, тим послухом, які і роблять нас «достойними» в очах Божих. Всі молитви перед Причастям містять одне єдине моління: …я недостойний того, щоб Ти, Владико, Господи, ввійшов під покрівлю душі моєї; але тому, що Ти, як Чоловіколюбний, хочеш жити в мені, я сміливо приступаю. Накажи, я відчиню двері, що їх Ти один сотворив, і Ти увійдеш чоловіколюбно, яким Ти єси з природи, ввійдеш і просвітиш затемнений розум мій. Вірую, Ти вчиниш це… І наостанку, третього і найвищого рівня приготовлення ми досягаємо, коли жадаємо причаститися просто тому, що ми любимо Христа і жадаємо зʼєднатися (бути єдиними) з Тим, Хто «жаданням зажадав» бути єдине з нами. Вище нужди і бажання прощення, примирення і зцілення є і повинна бути лише наша любов до Христа, якого ми любимо, «тому що Він перше полюбив нас» (1 Ін. 4: 19). І саме ця любов і ніщо інше робить можливим для нас подолати безодню, яка відділяє творіння від Творця, грішного від Святого, світ цей від Царства Божого. Ця любов, яка одна-єдина перевершує і тому упраздняє, як марні тупики, всі наші людські, «надто людські» відхилення і міркування про «достойність» і «недостойність», відкидає   наші   страхи   і   заборони,   і   робить   нас   покірними Божественній Любові. «У любові немає страху, але досконала любов проганяє страх, тому що в страху є мука. Той, хто боїться, недосконалий у любові» (1 Ін. 4: 18). Це та любов, в якій перебуваючи молиться святий: «… то причащається Божественних і Боготворчих милостей, той уже не самотній, але з Тобою, Христе мій… Щоб не перебувати мені одному без Тебе, Життєдавче, Дихання моє, Життя моє, Радосте моя, Спасіння світу».

Ось мета всієї підготовки, всього покаяння, всіх зусиль і молитов – щоб ми полюбили Христа і, «насмілюючись неосудно», могли брати участь у Таїнстві (причащатися Духа Святого), в якому любов Христова подається нам.

***

Церква залишена в світі, щоб звершувати Євхаристію і спасати людину, відновлюючи її євхаристійність. Але Євхаристія неможлива без Церкви, тобто без спільноти-парафії, яка знає своє унікальне, ні до чого незводиме призначення – бути любов’ю, істиною, вірою і місією, всім тим, що звершується і явлено в Євхаристії, чи ще коротше, – Тілом Христовим. Євхаристія «пояснює» Церкву як парафію (любов до Христа і любов во Христі), як істину (хто Христос? – єдине питання всього богослів’я) і як місію (навернення всіх і кожного до Христа). Іншого призначення, іншої мети у Церкви немає, немає свого, відділеного від світу, «релігійного життя». Інакше вона сама стає «ідолом». Вона є дім, з якого кожен із нас йде «на роботу» і куди кожен повертається з радістю, щоб вдома віднайти саме життя, саме щастя, саму радість, куди кожен приносить плоди свого труду і де все перетворюється на свято, свободу і повноту. Але власне наявність, досвід цього дому – уже позачасового, незмінного, уже пронизаного вічністю, який уже тільки вічність і являє, – тільки ця наявність може дати і смисл, і цінність усьому в житті, все в ньому до цього досвіду «віднести» і ним наповнити…

***

Любов – Божественне життя, а в ньому немає гордині (похіть плоті, похіть очей і гордість житейська). Отець є завжди Отець, але все віддає Сину, Син «не претендує» на «право» бути Отцем і є вічно Син, а Дух Святий – Саме Життя, Сама Свобода («дихає, де хоче») і Сама Любов Отця до Сина, і Сина до Отця, сама Божественна самовіддача і послух. Цю любов дарує, її причащає Бог людину, і це причастя є Церква. Тому в Церкві немає ніяких «прав» і з ними пов’язаного у(ви)рівнювання. Немає вирівнювання, і тому немає «порівнювання», цього головного джерела гордині. Заклик до досконалості, звернений до людини, є закликом знайти самого себе, але знайти не «в порівнянні» і не за допомогою «самоаналізу» (в чому мій потенціал – приховані можливості), – а в Бозі. Звідси парадокс: найти себе можна, тільки втративши себе, і це означає – ототожнити себе з «покликанням», із задумом Божим про себе, але який розкривається не у «собі», а в Бозі… Щоб зрозуміти, що означає Любити Божою Любов’ю і себе, і інших, потрібно – в наш час майже повного нерозуміння любові – збагнути радикальну «особливість» Божої Любові. Мабуть, одна із перших особливостей – це жорстокість. Це означає – відсутність в ній тієї «сентиментальності», з якою вже давно ототожнив її (і тому – саме «християнство») світ цей. В Любові Божій немає обіцяння «земного щастя», немає і турботи про нього. Чи краще сказати – воно повністю підкорене обітниці і піклуванню про Царство Боже, тобто про те абсолютне Щастя, для якого і сотворив, до якого покликав людину Бог. Звідси перший і основний конфлікт між Любов’ю Божою і падшою любов’ю людською. Відсікти руку, вирвати око, залишити жінку і дітей, йти вузьким шляхом і т. д. – все це так очевидно несумісне з «житейським щастям». Саме від усього цього відсахнувся «світ цей», цього не захотів, це зненавидів…

***

Чин Богослужіння Церкви – це не довільні фантазії зображального символізму (ми про це говорили вище), а це форма передання, в якій Церква виражає і передає в історії свій літургійний (Євхаристійний) досвід Бого-відання, відання Царства Божого. І мова чину Богослужіння Церкви – есхатологічний символізм. Слово «есхатологічний» в наші дні вживається дуже неоднозначно, та ще й коли примножилося без ліку число єретиків, лжепророків, то потрібно уточнити, про що говорить Церква, коли свідчить про останні дні, про «восьмий день» (есхатон). Передусім воно вказує на основоположну і безмежну віру, починаючи від ранньохристиянської спільноти-парафії і донині (і на віки віків), в те, що прихід Христа, Його життя, смерть і воскресіння з мертвих, Його вознесіння на Небеса і зіслання Святого Духа в день П’ятидесятниці означають настання Дня Господнього. День Господній, пророкований, сповіщений пророками, відкрив новий еон Царства Божого. Віруючі в Христа, хоч і перебувають всі ще в старому еоні, який Новий Завіт називає «світом цим», однак уже належать еону новому: будучи з’єднаними з Христом і помазаними Святим Духом, вони несуть у собі нове вічне життя (сім’я Духа Святого) і силу подолання гріха та смерті. Образом присутності у світі цьому «світу грядущого», Царства Божого є Церква – спільнота тих, хто з’єднаний з Христом (Шлюбними узами), а в Ньому – одне з одним. Дія, якою Церква втілює цю присутність, актуалізуючи себе як новий народ Божий і Тіло Христове, є «переломлення хліба», Євхаристія, за посередництвом якої Церква возноситься до трапези Христової в Його Царстві. Ця впевненість (у невидимому і здійснення очікуваного – віра-відання-вірність), яка є серцевиною ранньохристиянського (і у всі часи вірних Христу Христових) досвіду-відання і віри-вірності-довіри, передбачає напругу – напругу-протистояння між світом цим і світом грядущим, між перебуванням у світі цьому і водночас уже буттям не від світу цього. Саме ця напруга лежить в основі формуючого принципу ранньохристиянського (коли формувалися чини Богослужінь) Богослужіння і особливо найважливіших його дій – Хрещення і Євхаристії. Вони виражають і сповнюють Церкву як Паску, перехід від старого до нового, із світу цього у «невечірній день» Царства Божого. В цьому світі Церква перебуває в діаспорі, на чужині, в подорожуванні (на Батьківщину, у Землю (Небо) Обітовану) і очікуванні, і її завдання – проповідувати Євангеліє Царства, «Благу Вість»   про   спасіння,   яке   звершив   Христос.   І   Церква   може виконувати це завдання тільки тому, що уже має доступ до Царства, про радість і настання якого вона буде свідчити до кінця віку. Тільки у світлі цієї есхатології (світла Восьмого Дня, яке вже світить!) ми можемо розуміти всі форми передань Передання Церкви!

***

Для християн хрещення – це основа Церкви. Тому що Церква, тобто спільнота віруючих у Христа, – це не просто організація для розповсюдження вчення Христа і для взаємної помочі та підтримки. Це єдинство во Христі всіх тих, хто від Христа прийняв дар нового життя і прощення гріхів. Єдинство віри-відання, тобто прийняття Христа як Бога і як Спасителя. Єдинство любові до Нього, і в Ньому – одне до одного. Розсіяна по всьому світу, серед усіх народів, Церква складає новий народ Божий, з’єднаний не кров’ю і плоттю, не земними інтересами, як держава чи нація, не мовою і навіть не спільністю історичної долі, а народ, з’єднаний вірою у Христа, любов’ю до Нього і досвідом-віданням Його присутності:

«Я з вами у всі дні до кінця віку». На землі людина народжується членом певного народу чи нації. Християнин же народжується і вступає в новий народ Божий хрещенням. «Вода хрещення, – пише один християнин, – для нас гріб і мати». Гріб, тому що у цій воді помирає людина, обмежена тільки земним і матеріальним, тільки «плоттю і кров’ю». Матір, тому що у воді народжується нова людина, прощена, очищена, відроджена, яка живе уже тут і тепер новим і вічним життям… Весь час приходять люди до Христа, чують Його голос, віддають Йому своє серце, свою любов, своє життя. Ця самовіддача Христу і є хрещення (вступ у Шлюб із Христом, Женихом). Віддавши себе Йому (як невіста, наречена), вони отримують від Нього Його життя. Його самовіддачу нам. І ця самовіддача Христа нам і є хрещення (реалізація Шлюбу у взаємній вірності Вірного та людини).

***

Сторінки: 1 2

1. 0,1) × (0,1[↩]
2. 0,1) × (0,1) × (0,1[↩]