«Християнами не народжуються, а стають». Ранні пам’ятки християнської   писемності    ІІ   ст.    більш   за   все   говорять   про Хрещення та Євхаристію. (У всіх церквах, як і в найперший день в Єрусалимі, ми насамперед бачимо християн, «зібраних у Церкву» – для Хрещення та Євхаристії. Цим двоєдиним Таїнством народження від води і Духа та переломлення Хліба визначається все життя Церкви і життя кожного з її членів. Це не один із «аспектів» церковного життя, не просто богослужіння – це джерело,    зміст    і    вершина    всього    в    Церкві,    саме    серце «першохристиянства»). А це означає, що в пам’яті кожного з них не міг не бути запечатаний той день, коли після таємничого росту сімені, вкиненого в душу проповіддю, після сумнівів, перевірок, мук (тобто всього, що передує вступу в шлюб, – оголошення- побачення із усім, що притаманне цьому відповідальному труду), – він підходив, наостанку, до води Таїнства (вступу в Шлюб з Христом, тобто до Хрещення). У ній повинно було померти старе життя, щоб розпочалося нове. В ній давалось відразу все: прощення гріхів, єднання з Христом, впевненість у смерті самої смерті, досвід воскресіння і вічної радості, яку ніхто вже не міг відняти. І все це було не абстракцією, не «ідеологією», а дійсністю (віданням): виходячи зі святої води, новохрещений не залишався один (це було б повним абсурдом, про який ми писали в ІІ ч., – вінчання з самим собою, щоб бути вінчаним?!). Вона (вода Таїнства вступу в Шлюб) вводила його в братство (дітей Отця), в єдинство Любові, в безперестанне спілкування. Саме таким є вічний смисл Євхаристії: завжди через Христа (Жениха, Спасителя) з братами і сестрами (Тілом Христовим). Один Хліб, одна Чаша, які всім подаються (і всіма приймаються!) і всіх з’єднують во єдине. Спомин, який перетворюється у дійсність: очікування – в Присутність. І як повинні були звучати тоді слова Подяки (Благо-Даріння), які дійшли до нас із цієї древньої пори – періоду молодості Церкви, які промовляв предстоятель над принесеними дарами: «Благодарим (Дякуємо) Тобі, Отче наш, за життя і відання, які Ти явив нам через Свого Отрока Ісуса. Тобі слава вовіки. Як цей хліб був розсіяний по горах і, будучи зібраний, став єдиним, так нехай буде зібрана Церква Твоя від кінців землі в Твоє Царство… Пом’яни її, щоб визволити її від усякого зла і зверши її в любові Твоїй, збери її освяченою, від чотирьох вітрів у Своє Царство, яке Ти приготував їй». Від воскресіння (неділі, восьмого дня) до воскресіння, від Євхаристії до Євхаристії: все життя хрещеного (одруженого з Христом, Христового) було віднині позначене цим очікуванням зібрання, зустрічі, спілкування, радісного сповнення любові (у Таїнстві інтимного спілкування із Женихом-Церквою). Хоч і все зовнішнє залишалось по-старому, хоч справами і турботами було, як і раніше (до хрещення), наповнене життя (бування в області шкіряних риз, у ІІ ф. і.). У досвіді Хрещення і Євхаристії все тепер освічене (осяяне) новим світлом, наповнене ним, преображене любов’ю (все стало життям во Христі, для Христа і Христом!). Кожен день, кожне діло в ньому були кроком на шляху до остаточної перемоги Грядущого Господа, кожне зібрання (Євхаристія) вже давало досвід-відання кінцевого (есхатону) єдинства в любові – за Трапезою в невечірньому дні Царства (Яке вже настало для Христових (християн) і гряде для «світу цього», коли Бог буде все для всього).

***

Церква народилась як реальність, яка протистоїть і зовнішньо, видимо, і ще більше – внутрішньо, невидимо, – світу цьому. Метаморфоза ж церкви полягає в тому, що вона стала поступово, а тепер остаточно – релігійним «обслуговуванням» світу. Спочатку (в принципі, в першооснові) Таїнство покаяння було цілком зосереджене на одному: на зраді Церкві, тобто втіленій і явленій нею реальності. Гріх усвідомлювався насамперед як зрада «нового життя», випадіння з нього (перелюб, розірвання шлюбних уз з Христом, розлучення). Він (гріх) був розривом, відпадінням, зрадою, так само як святість розумілась не як «моральна досконалість», а як «онтологічна» вірність Христу (бути Христовим, належати Христу, бути християнином = бути святим) і Його Царству. Моральне вчення Євангелія – онтологічне, іпостасне, а не «етичне». Сутність гріха – не просто порушення «закону», а відпадіння від Бога і від життя, від справжнього «бажання» (еросу); сутність його для християн – як зрада Христу, відпадіння від Нього і від Церкви (Тіла Христового) як Ним даного життя. Таким чином, Таїнство покаяння – це повернення, шляхом розкаяння, в «нове життя», вже дане, вже явлене; це відновлення шлюбного життя з Христом у Домі Його – в Парафії-Євхаристії. Однак сучасна сповідь звернена не на це, не в цьому її суть, а в деякому «моральному» регулюванні життя у «світі цьому», регулюванні його власних «законів». Іншими словами, спочатку таїнство покаяння було віднесене не до морального закону, а до віри і до гріха як відпадіння від віри («віруючий в Нього не грішить» – див. 1 Ін. 3: 9). Теперішня сповідь (часта чи раз на рік – значення не має) є розмовою про порушення «морального закону», про слабкості, немочі і гріховності, але безвідносно до віри, до стосунків із Мужем-Христом! І слова у ній – не про Христа, а щось на зразок:

«старайтесь побільше молитися…», «боріться із спокусами…». Як і все у християнстві, таїнство покаяння – есхатологічне. Воно є поверненням людини в жадане (Еросне) Царство, в «життя будучого віку». А чим стало воно сьогодні – навіть не знаю, як розуміти і якими «категоріями» пояснювати це «розрішення гріхів» після трихвилинної (а то і менше) розмови про «слабкості»…

***

Втративши Бога, відкинувши Його – людство і в цілому, і в «особистості» живе одним всеохопним зосередженням на собі: егоїзмом у буквальному розумінні цього слова. А оскільки жити собою неможливо, бо це є зведенням до абсурду життя, яке тільки тому і життя, що живе іншим, то егоїзму доводиться весь час вигадувати небезпеки для себе, «інше» ототожнювати з ворогом, а життя – з боротьбою!

***

Головне і постійне відчуття – це відчуття життя. Його можна виразити словом «здивування», сприйняття кожної миті і кожного стану   як   дару   (на   відміну   від   «само   собою   зрозумілого», «самоочевидного»). Все завжди нове, все завжди є не просто життя, а зустріч із життям і тому ніби одкровення… Цей дар, це одкровення потребують уваги, відповіді. Життя, іншими словами, є постійне «прийняття» дару життя… На жаль, складається таке враження, що переважна більшість людей живе, не помічаючи життя. Воно для них ніби нейтральна, безлика «рамка» їх самих, «субстрат», але не зустріч, не дар. Вони його не бачать, як не бачимо ми дзеркало, коли дивимося на себе в ньому. Як у дзеркалі ми бачимо себе, але не дзеркало, так і в житті можна (навіть дуже легко) не побачити життя. Чи по-іншому: воно – прозорий мішок, наповнений мною: моєю діяльністю, турботами, інтересами і т. д. Інколи це наповнення дає відчуття «життя» («життя вирує»), інколи в хвилини просвітлення – майже відчаю. В такому аспекті і смерть є дар, тобто знову ж таки як зустріч, як остання, вирішальна зустріч з Тим, що одне-єдине, зрештою, «животворило життя, відкривалось у ньому, робило його даром». «Для мене життя – Христос, і смерть – надбання», – говорить апостол Павло. Так, якщо життя стає, – і тією мірою, якою воно стає, – Христом, якщо Він є цей дар, який весь час перетворюється у життя, то тоді і смерть є надбанням, благословенна умова досягнення того «лицем до лиця», жадання (прагнення) якого і є істинне життя у «світі цьому» (людина – це бажання!).

Людина хоче тільки того блаженства (щастя), яке вона знає, а воно тільки тут, у досвіді цього життя. Свою вічність ми знаходимо тільки тут. І християнство стверджує, що знаходимо ми її у Христі. Він для того прийшов до нас, у це життя, щоб воно стало зустріччю з Ним і в цій зустрічі закладено жадання (жагу) сповнення останньої зустрічі з Ним – в смерті. Вона стає «надбанням». Звідси – самоочевидність умови: «Якщо любите Мене…». Не можна ж любити ні «вчення», ні «заповідей», ні «обіцянок». Любити можна, тільки якщо є зустріч, якщо Христос став «Даром» всього у житті (в Євхаристії).

***

Ми маємо увійти в стан Смиренного благодаріння! Ні смирення без благодаріння, ні благодаріння без смирення. Відчай і гординя – коли смирення і благодаріння окремо, одне без іншого.

Смирення без благодаріння – відчай! Благодаріння без смирення – гординя (див. фарисей: дякую Тобі, Боже, що я не такий, як інші люди…)! Закон духовного життя: тримай ум во аді (= смирення) і не впадай у відчай (благодари – надійся на Бога-Любов).

***

P. P. S. Завершуючи слова цієї книжечки, ми вважаємо за доцільне ще раз нагадати читачам-слухачам те, про що ми свідчимо, Куди і Кого кличемо причаститися, на яку реальність вказуємо словесними формами наших книжечок, почасти для нагадування, знаючи нашу схильність до забуття всього, що стосується Істини, а також, щоб закрити уста тим, хто звинувачує нас, що ми, мовляв, говоримо тільки про зло, сатанізм…, одним словом – суцільний негатив! Ми говоримо про все (про Радісне і сумне, про «позитив» і «негатив»), але злий і лукавий бачить лише те, що хоче, і що спроможний бачити згідно зі своїм духовним станом (як муха, яка, де б вона не була, всюди шукає нечистот – див. притчу про бджолу і муху в ІІ ч. В цій книжечці для мух поживи за словесною формою достатньо – ми дуже часто вживаємо слова: сатаніст, темнота, єресь, зло-чинці та ін., багато іронії, сарказму, «тролення» (єретиків УПЦ КП: профффесссорів, «богόсловів», попів, які безпідставно називають себе отцями, наставниками, вчителями та владиками), викривання зло-діянь сучасних ненависників та вбивць-гонителів Христа та Христових (= християн) – різного роду фарисеїв-книжників-богόсловів, садукеїв-первосвящеників-архієреїв, законників-каноністів, іродіан). Багато ми говоримо про біду, катастрофу, єресь, сатанізм, але це ніщо в порівнянні зі славою Спасіння-Воскресіння, яке подарував нам Бог Отець у Господі Ісусі Христі Духом Святим!!! Ми вище детально пояснили, чому саме так ми побудували наше слово до наших братів і сестер.

Для нас у цій книжечці було важливо поряд із головною темою – Євангелія, яке благовістить Церква: Бог є Отець-Любов, Царство Боже настало, на увесь світ во Ісусі Христі вилита повнота Духа Святого, залишається вірою-довірою Христу Богу прийняти усиновлення-обоження, воскреснути з мертвих (дет. див. в ІІ ч.) – прокричати: єресь, сатанізм, біда, пожар, омана!!! Ще раз і ще раз закликати братів і сестер до покаяння. І тими убогими словами (показуючи: Царство Боже настало і на фоні цієї Благої Звістки зображаючи катастрофу, нечутливість, невігластво, сліпоту формально, по-язичницьки, магічно хрещеного народу) будити людей та спонукати їх до покаяння-пильнування!

Тому ще раз коротенько нагадаємо, про що ми свідчимо словами наших книжечок. Насамперед не про єресь, сатанізм, зло(чинців), катастрофу – це все не вічне, тимчасове, минуще – все це Царства Божого не успадкує. Але свідчачи-проповідуючи Царство Боже, яке вже настало, вже тут і зараз перебуває в Силі, в повноті Духа Святого, ми не можемо не згадати про царство антихриста, диявола, і особливо – не викрити єресь (єретиків УПЦ КП, та і взагалі будь-яку єресь, яка посягає на Істину) – сатанинську хулу на Істину, та про безсилу дію зла-ада, яке намагається (будучи упраздненим, спустошеним) відтермінувати прийняття Царства Божого (яке вже настало і всім вже подаровано!!!) кожною людиною.

Передусім ми свідчимо про вічне і найголовніше – про Істину, про те, що є і перебуває вовік: Царство Боже настало! Воно (Царство Боже) вже тут і зараз між нами і в нас є!⁶⁵ З нами Бог ЯХВЕ (= «Я (Бог) буду з вами спасаючим і милуючим, але абсолютно свобідним і незалежним від ваших бажань, хотінь, мрій! Я буду з вами, але таким, яким Я захочу бути, а не таким, яким ви хочете Мене бачити-сприймати»! Ех’є Ашер Ех’є (ЯХВЕ) – обіцянка Бога бути зі своїм народом)! З нами віднині і до віку Еммануїл (= З нами Бог = ЯХВЕ) – Ісус Христос! Царство Боже – це Господь наш Ісус Христос! Царство Боже – це Дух Святий! Церква – це Тіло Христове, Тіло Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа! Церква – це Тіло Воскресіння, це повнота Духа Святого! Євхаристія – це Тіло Христове (Тіло Воскреслого Господа Ісуса Христа), це таємнича сутність Церкви (Тіла Христового), це Таїнство Царства Небесного! Християни – члени Тіла Христового (члени Тіла Воскресіння), члени-громадяни Царства Божого, причасники Євхаристії – причасники Божественного Життя Пресвятої Тройці (= Царство Боже = Ісус Христос = Дух Святий), повноти Духа Святого! Християни входять у Царство Боже вже тут і зараз (в ІІ ф. і.)⁶⁶, а не тільки за гробом (в ІІІ ф. і.), – де християни увійдуть у повноту Спокою (Шалому, Миру, Блаженства) Божого, в повноту причастя Євхаристії – Бого-відання Отця, Сина і Святого Духа!

Отже,   благовістячи   Євангеліє   настання   Нового   Завіту, настання Царства Божого, ми не можемо не сказати: «Але!». Так, настало Царство Боже, але якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, – ви не зможете увійти в нього!⁶⁷ Так, настало Царство Боже, але якщо не навернетесь і не будете як діти, – не увійдете в Царство Боже!⁶⁸ Так, настало Царство Боже, але якщо не зречетесь всього, що маєте (багатства), – ви не зможете увійти в Життя Вічне! Так, настало Царство Боже, але хто не візьме хрест свій і не піде вслід за Мною, той не зможе увійти в Царство Боже! Так, настало Царство Боже, але хто не силує себе ревним виконанням заповідей Божих увійти в Нього, він не зможе стати Його причасником! Так, настало Царство Боже, але хто надіється на себе (і на своє багатство), не увійде в нього! Так, настало Царство Боже, але хто не стяжав убогості духа, хто не стяжав серця смиренного і сокрушенного – не зможе прийняти Дар Життя Вічного, Царство Боже, Духа Святого, Який щедро («для того, щоб люди мали життя (Вічне) і надто мали – з надлишком, без міри») вилитий тут і зараз на все творіння! Так, настало Царство Боже⁶⁹, але… (далі самі продовжіть перелік умов входження в Царство Боже). Царство Боже подаровано безумовно, по Благодаті, а приймається цей Дар за певних умов – належного, відповідного до Дару духовного стану об-Дарованого! Тому Церква безперестанно, благовістячи настання Царства Божого, яке вже настало, тут і зараз всім і кожному подароване, закликає до покаяння: «Покайтеся! Віруйте в Євангеліє – Царство Боже настало!».

Про все це ми – неуки в слові (творенні словесних форм), але не в пізнанні-віданні – намагаємось по-відати. Тому не судіть нас строго, якщо в нас не виходить так, як би вам хотілось, щоб ми вам благовістили Євангеліє чи застерігали від зла-пекла (як нам дорікають єретики УПЦ КП: «правду сказав, але недобре подав- повідомив» тощо). Простіть нас і моліться, щоб Господь послав кращих від нас працівників на ниву Свою! Кожен отримає нагороду відповідно старанню, яке він доклав у примноженні-подвоєнні талантів (Бого-відання), які вручив йому Бог! Тому не судіть нас строго, але пильнуйте, як ви благовістите-проповідуєте, як примножуєте свої (ввірені вам) таланти!

Ще дещо скажемо. Мене єретики звинувачують у тому, що я провів аналогію між пресвітерським служінням та головуванням спікера Верховної Ради України (проводити таку аналогію- порівняння для єретиків УПЦ КП – єресь!?) (див. «Єретична хула… ч. 1»). То нехай спочатку ця темнота непросвітна єретиків кине каменем у Господа (Якого ці сучасні фарисеї-книжники, садукеї- первосвященики розпинають; Ісус Христос (і християни) для цих релігійних керівників, як і для сучасників Ісуса Христа – єретик і відступник, порушник канонів і передань старців), Який сказав: Царство Боже подібне до людини, до зерна гірчичного, до закваски, до скарбу, до невода, до купця тощо (див. Мф. 13 та ін.)⁷⁰. «Як так можна, яке кощунство і єресь порівняти Царство Боже з неводом, повним усякої всячини, чи з гірчичним зерном» – саме так, будучи послідовними, повинні би реагувати єретики УПЦ КП на ці фрагменти словесних євангельських ікон!? Ми ж то людину з людиною порівнювали: пресвітер – спікер, а тут: Царство Боже з неводом, та ще й з яким вмістом!? (Відчуйте всю іронію і трагізм реальності, про яку свідчимо). Але єретики, що би ти не говорив, які б аргументи не наводив, не чують! Залиште їх, це сліпі сліпці!

Принагідно ще раз нагадаємо, що таке церковна ієрархія, що це за служіння. «Пресвітерське, єпископське служіння подібне до…», скажемо точніше по букві: з ієрархічним (завгоспським) служінням ситуація така сама, як і з нотаріальним служінням, чи засвідченням актів цивільного стану та видачею посвідчень (паспортів, свідоцтв про шлюб, народження, пенсійних посвідчень тощо). Нотаріус засвідчує дійсність угоди, доручення, дару (напр., заповіту), так само завгосп (пресвітер, єпископ) засвідчує дійсність чину Таїнства Нового Завіту (його легітимність), який повинні визнавати всі члени церкви. В державі є органи, особи, яким держава довіряє певне служіння, яке можуть нести тільки вони – тільки те, що вони підпишуть, є законним, обов’язковим, з чим повинні рахуватися і що повинні визнавати всі громадяни. Тільки ті документи є дійсними (паспорти, різноманітні посвідчення), які завірили і видали ці уповноважені особи. А всі інші документи, не підписані ними, – незаконні, фальшиві, за виготовлення яких держава карає! Свідоцтво про народження, паспорт громадянина України тощо може видавати і не українець (іноземець (наприклад, росіянин: довірили ж українці їм свого часу і армію, і фінанси, і економіку тощо), беручи якого на роботу, держава (дотримуючись формальностей) надає йому українське громадянство, щоб він міг виконувати обов’язки державного службовця, які за чинним законодавством можуть виконувати тільки громадяни України)) – людина, яку взяли на роботу у відповідні органи, і якій українці довірили цю справу. Це звичайна робота, за виконання якої держава (= українці) платить гроші. Засвідчувати шлюб чоловіка і жінки може навіть «голубий» або лесбійка, або ще якийсь ненависник протилежної (до своєї) статі, якому довірили цю працю, – він на роботі, і все, що він засвідчить, дійсне. Тобто шлюб, засвідчений цим людиноненависником (який жодного (крім формальностей) органічного стосунку до цього таїнства єднання двох в одну плоть не має, ба більше, може бути руйнівником (принаймні своєю життєвою позицією) та ненависником цього таїнства), визнають усі. Так само сатаніст, слуга антихриста (не християнин, не член Тіла Церкви) в церкві може засвідчувати легітимність (дійсність) чину таїнства (може «класти підпис», видавати свідоцтва про хрещення, вінчання, які будуть визнавати всі церкви), якщо йому довірила (рукоположила на) це єпископське (пресвітерське) служіння церква – всі чини таїнств, які він звершує (візує), дійсні, і після нього ніхто їх повторно не звершує (хіба що хтось відпаде від церкви, чи зазнає катастрофи в шлюбі тощо, і хоче знову вступити в Церкву, в шлюб…). Отже, кому довірить церква поліцейське служіння завгоспа, той і візує легітимність чинів Таїнств. Служіння завгоспа (єпископа-пресвітера) – просте, технічне. Ієрархія встановлена заради порядку, і таїнство (чин) без легітимного попа, якому церква довірила це служіння, – недійсне! Присутній піп – чин дійсний, не присутній – недійсний! Ще раз вдумайтеся, що то за таке високе служіння, яке в церкві може звершувати сатаніст, не християнин – і вся церква буде визнавати його служіння!?

Тому ієрархія в церкві (єпископи, пресвітери) – це ніяке не священство⁷¹, ніякі не владики, ніякі не отці, а просто робочі завгоспи, завдання яких – наглядати за порядком звершення чинів Таїнств та візувати їх легітимність («Тільки та Євхаристія дійсна, яку очолював законний, канонічний єпископ чи пресвітер!»). Але що ми бачимо зараз: піп став священством, отцем, владикою… навіть намісником Бога… Біда! Катастрофа!

Християнство «переданнями старців» перетворилося із Царства Свободи і Любові, зі служіння Богові в Дусі та Істині (точніше: прийняття служіння Бога людиною, яка в покорі та смиренні повністю себе, і всіх, і все віддає Богові!!!) в релігію рабів, законів, канонів, правил, субот з різноманітними «можна – не можна», «чисте – нечисте», «священне – профанне» («миряни і священики», «святе і не святе» тощо), з язичницькими священствами – «посередниками» між Богом і людьми (Єдиний посередник між Богом і людиною – Ісус Христос, а во Христі ми всі безпосередньо маємо доступ до Отця, до спілкування-єднання з Богом Отцем!!!). Ми не проти передань: ми проти єресі, фарисейства, лукавства, різноманітних зло-вживань добротними переданнями! Хто має очі чути, нехай розуміє!

Ще раз нагадуємо: не забувайте про інструкцію з читання цієї книги, про термін дійсності-правдивості «аналізів» та діагнозу тяжкохворого (УПЦ КП). Дай Боже, щоб ви, читаючи ці слова, підтвердили, що все тут написане про катастрофу, єресь, сатанізм вже неактуальне. Пацієнт здоровий чи принаймні став на путь покаяння-оздоровлення. (Тільки не говоріть про томоси, автокефалії – це за існуючої хвороби повна катастрофа, бо єресь, сатанізм (єретиків УПЦ КП) отримають світове визнання, легітимність; це те саме, що «злодій в законі», якого вже покриває- захищає міліція, судді та правоохоронні органи (наприклад, «легітимний» Янукович і «сім’я») – з такими злочинцями, по плоті кажучи (заради немочі людської), боротися дуже важко).

Ми в 44-ій примітці говорили про вживання страхітливих словесних форм «сатана», «сатаніст», скажемо ще декілька слів з цього приводу. В Кесарії Филиповій (див. Мф. 16: 13-28) Господь спитав Своїх учеників: а за кого ви Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи від імені всіх учеників, сказав: «Ти – Христос, Син Бога Живого». Господь, похваливши Петра, опосередковано підтвердив це сповідання. Але потім Господь «почав відкривати Своїм ученикам, що Йому належить іти до Єрусалиму і багато постраждати від старійшин і первосвящеників та книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути». Натомість Петро став протестувати: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!». Петро (як і багато юдеїв того часу) був сповнений хибних, національно-політичних месіанських надій. Діло Месії – спасіння Ізраїля в цьому віці, в цьому світі! В часи Ісуса Христа ніхто в Ізраїлі не очікував від Месії визволення від гріхів чи вічного спасіння! Прощення гріхів і вічне спасіння – діло зовсім не Месії, але тільки Бога. З цієї причини для всіх юдеїв у часи Ісуса було само собою зрозумілим, що від Месії повинні виходити політичні дії. Це не означає, що від Месії очікували тільки воєнно-політичних акцій проти ворогів Ізраїля (наприклад, Месія мав, за тогочасними уявленнями, створити всі чудеса, які були в Старому Завіті). Але все одно, коли Петро назвав Ісуса Месією, це для нього передусім означало: «Ти – Той, Хто, будучи наділений царственними повноваженнями від Бога, повинен принести нашому народу спасіння, дати Ізраїлю шалом, повне благоденство на землі». – І невже Ісус може реалізувати цю мету тільки через страждання?

Так, власне через страждання і Хресну смерть. Таким є той путь, який Ісус як Месія бачив перед Собою, і про який Він відкрито сповістив Своїм ученикам. Але це було незрозумілим Петру. Тому він, відізвавши Ісуса, почав Йому перечити. І тут, для Петра, ймовірно, неочікувано, Ісус промовляє до нього дуже суворі слова: «Відійди від Мене, сатано! (Так в синодальному перекладі; а в критичному грецькому тексті: «Геть! Іди за Мною, сатано!» – В. А.). Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське». Чому Господь назвав Петра сатаною і спокусником, який намагається звернути Ісуса з Його шляху? Різка реакція Ісуса пояснюється тим, що Петро схиляв (спокушав) Його до того самого, що Йому нашіптував спокусник у пустині. Так, Петро промовив уголос якраз ті самі думки, якими колись спокушав Ісуса диявол. Про які страждання, про яку смерть від рук якихось там «старійшин і первосвящеників та книжників» може йти мова? Ні, слава нового Мойсея, великого чудотворця, визволителя Ізраїля і всесвітнього володаря – ось очікувана доля Спасителя Христа, як її собі уявляли юдеї і… ученики Ісуса. Вони бачили попереду – Його (і, додамо, свою) земну славу і велич. Він же бачив у кінці Свого земного шляху Хрест, смерть, ад. Він буде вбитий і… «на третій день воскресне»! Слова Петра викликали в пам’яті Ісуса події спокус у пустині, які закінчилися посоромленням злого духа.

«Відійди від Мене, сатано!» (Мф. 4: 10), – повелів йому Ісус. Тепер же ці слова повторюються на адресу Петра. Тоді, в пустині, диявол відійшов від Христа. Але, як написано в Євангелії від Луки, «відійшов від Нього до часу» (Лк. 4: 13). Це зауваження Євангеліста вказує на майбутнє, на Хрест, на останню і страшну спокусу: «Якщо Ти Син Божий, зійди з Хреста» (Мф. 27: 40). Господь не зійшов! Але вже зараз у запереченні Петра вчувається прообраз цієї останньої сатанинської спокуси (Мф. 27: 39-44). Сатана діяв через народ, який насміхався над Розіп’ятим Христом.

Але так само і тепер сатана улесливо і підло діє через Петра. Тому Ісус повторює слова, колись сказані в пустині: «Геть! … сатано!». Тобто спокуса, яка містилася в словах Петра, різко відкидається, а сам Петро називається спокусником, «сатаною». Але при цьому Петру говориться: «Йди за Мною!». Іншими словами, Петро отримує повеління слідувати за Ісусом. (Нічого подібного сатані сказано не було і не могло бути сказано). Колись Петро був покликаний як ученик Ісуса словами: «Йди за Мною!» (Мф. 4: 19). Тепер же своєю спробою відвести Ісуса з Його шляху Петро одночасно зраджує своє учнівство, яке полягає в слідуванні за Христом. За це Ісус суворо виказує йому і повторює призвання –

«Іди за Мною!»…

Ми так багато уваги приділили цьому фрагменту євангельської ікони, тому що це завжди суд над кожним християнином: чи йде він за Христом, зрікшись себе, несучи свій хрест, чи сходить з хресного шляху на путь, який пропонує диявол у пустині віку цього. Юдеї чекали Месію, прихід якого в уявленні народу і учеників до П’ятидесятниці повинен був супроводжуватися настанням часу шалому – всенародного благополуччя і небаченого щастя (= щасливого комфортного європейського життя, з соцзабезами і медициною, які працюють на всі 100 %). А якщо подивитися чим живуть, про що мріють ті мільйони вірних синагоги УПЦ КП? «Бог і царство кесаря» – гасло, яким живуть вірні цієї синагоги. Господь говорить: не можете служити Богові і мамоні (інтереси та цінності Царства Божого і царства кесаря не тільки несумісні – вони діаметрально протилежні), а вірні синагоги кажуть: можемо!? Бог каже: шукайте спершу Царство Боже і правди його, а все інше додасться вам. А вірні синагоги кажуть: в незалежній державі – незалежна церква; тобто передусім державні інтереси, а потім церковні (по плодах їхніх пізнаєте їх)!? Однією з головних причин, що народ перебуває в такій омані, є те, що над ним добре попрацювали єретики- сатаністи, духовні вожді-ідеологи синагоги УПЦ КП, …

Кого Господь назвав сатаною? Це сказано не чужим, не ворогам (фарисеям, садукеям…), а ученику, який щойно устами сповідував православну віру: «Ісус Христос – Месія, Син Бога Живого», але наповнює ці православні слова-форми сатанинським, антихристовим духом-змістом. Слова вказують на путь, напрямок – куди рухатись, щоб досягнути Щастя, Блаженства. Не всякий, хто каже Мені: Господи, Господи (тобто православно устами сповідує Христа Богом, Сином Божим), увійде в Царство Небесне, а тільки ті, які виконують волю Божу, ті, які йдуть за Мною (бо Царство Небесне – це Ісус Христос, Дух Святий)! Петро устами сповідує Царство Боже (тобто Ісуса Христа), але думає-мріє про земне царство, земний шалом («Славу царства кесаря», «Славу нації»,

«Смерть ворогам» тощо), і хоче Бога (Ісуса Христа) використати у своїх національно-патріотичних, безбожних цілях. Петро устами православно сповідує Ісуса Господом, але йти за Ним не хоче, а навпаки, хоче, щоб Господь виконував його волю, задовільнив його безбожні забаганки-похоті! «Іди за Мною, сатано!», а не намагайся звести Мене за собою: з путі на Хрест на широкий путь ідолослужіння! Петро на словах – православний (промовляє православний символ віри: Ісус – Христос, Син Божий), а за змістом, який він вкладав у ці православні словесні форми (Ісус – Господь, Ісус – Христос, Ісус – Син Божий), – спокусник, сатана. Тому не дивуйтеся, що ми назвали цих єретиків (ідеологів та вождів УПЦ КП) сатаністами. По формі, по букві вони сповідують символ віри Православної Церкви, а по змісту-духу, який вони вкладають в ці слова (православних догматів), – сатаністи. Єретики УПЦ КП дбають про царство кесаря (про Содом і Єгипет) – думають про людське, а не про Боже (путь Царства Божого). По плодах їхніх пізнаєте їх! А те, що книжники, фарисеї, садукеї УПЦ КП – єретики, ми довели і детально показали, навівши аргументів і фактів (= плоди) більше ніж достатньо. Сатана завжди спокушає християн: зійди з Хреста, бо знає, що Хрест – це єдиний путь в Царство Боже, до Воскресіння, до прийняття Духа Святого! Християнин у цьому світі не може не бути розіп’ятим усебічно («Хрестом Христовим я розіп’явся для світу, і світ розіп’ятий для мене!»), а хто уникає Хреста – той став на путь диявола!

Тому і сьогодні Церква закликає всіх сатаністів (і тих, хто водиться ними) іти не за голосом диявола, не за похотями сатани, а за Ісусом Христом; іти шляхом не комфортного європейського національно-політичного процвітання, а путем повсякчасного хрестоносіння, розіп’яття своєї плоті з її похотями і пристрастями (трьома спокусами сатани: сластолюбством, славолюбством і сріблолюбством); покаянням зійти з сатанинського, антихристи- янського шляху ідолослужіння і стати на путь істинного поклоніння Богу в Дусі та Істині, на путь Церковного, Євхаристійно- Парафіяльного життя! Тому ще раз повторюємо: на сторінках наших книжечок ніхто нікого не ображає (ми таке завдання перед собою і в помині не ставили), а, назвавши духовний стан наших братів і сестер – страшну хворобу (вказавши на симптоми та ознаки її – по плодах їхніх…), – кличемо до покаяння: «Геть із сатанинського шляху! Ідіть за Ісусом Христом, сатаністи!». Петро, названий Христом «сатаною», не образився, а пішов за Христом, тому і нам не ображатися потрібно, а каятися і йти за Господом у повноту Вічного Життя Пресвятої Тройці, в Царство Боже, яке настало, і вже тут і зараз всім подароване (Дух Святий щедро вилитий на все творіння).

А зараз ще раз, у контексті сказаного вище, подивимось на єретиків УПЦ КП, на слуг сатани, які прогнали Христа на «небо» і чекають Його (не скорого!) другого пришестя (в кінці історії); а тут вони (сучасні садукеї-архиєреї, книжники-фарисеї, старійшини синагоги) – владики, вони головні, вони замість Христа. Подивіться, як вони відають Євхаристію – Таїнство Царства Божого, Таїнство причастя Воскреслого Христа і Тілесного спілкування з Ним у Дусі Святім?! Вони не відають Таїнств Царства Божого! Чому? Тому що не вірують-довіряють православно – бо єретики, а до Царства Божого долучаємось тільки православною вірою! Не забувайте: чин Таїнства і Таїнство – це різні речі. Одне від іншого не залежить! Чин може бути звершений, а Таїнство (явлення та причастя Царства Божого) – ні (див. вище: «люди хрестять, а Дух – ні!»); або чин не звершували, а Таїнство Господь звершив (див., напр., хрещення сотника Корнилія Духом Святим). Християни – це ті, хто споживає-засвоює Євхаристію, живе повсякчасно Пасхою, восходженням у Царство Боже, вживанням в нього, органічним причастям його! Християнське життя – це Пасхальне, Євхаристійне життя, це безперестанне святкування Паски-Воскресіння! Християни живуть Царством Божим – своєю Небесною Батьківщиною (де Батько їхній – Отець Небесний), а єретики-сатаністи – царством кесаря, тому вони тільки устами згадують про Царство Небесне, а всі сили віддають царству кесаря (для них же Царство Небесне ще не настало!? Вони ж його лише очікують!?). Християни – подорожні у цьому світі, вони віддають кесареві (кесареве) тільки «податок» за те, що вони «проходять» через це царство-державу (за транзитний перетин цієї країни), платять за користування послугами, необхідними для подорожніх! Вони всі сили спрямовують у Царство Боже! Християни віддають кесареві тільки те, що не суперечить Конституції Царства Небесного, бо інакше їх не пустять на Батьківщину, на кордоні заарештують, як злочинців і зрадників, і відправлять до в’язниці, в пекло! Ми не проти України (нашої Батьківщини по плоті), ми – за кожну душу українця, щоб вона була спасенна, увійшла вірою православною в Царство Боже, яке вже настало, яке вже між нами тут і зараз! Тому ми, свідчачи істину во Христі і Дусі Святім, викриваємо оману єретиків-сатаністів, та закликаємо не обманювати самих себе (що ми, мовляв, християни) – даючи кожному критерій перевірки «чи я Христів?!». Хто Духа Святого не має (відчутно, а не абстрактно: «десь там є… напевно», – так може сказати і сатана, і не помилиться!), той і не Христів, тобто не християнин! Ми вказуємо і на плоди, видимі для всіх. Наприклад: «християни нікого не вбивають і не благословляють вбивати» та ін. Тому, якщо ви не Христів і не оголошений, то будьте щирим патріотом України – це буде для вас підготовкою (за умови щирості патріотизму, а не з лукавих егоїстичних корисливих міркувань) до вступу в школу оголошених, в якій готують до членства в Тілі Христовому, до прийняття Небесного громадянства!

***

Маю зізнатися, що ми вдалися до певної пророчої хитрості, сказавши, що в УПЦ КП є декілька не єретичних, не синагогально- сатанинських приходів-аптек («за винятком декількох…» – див. вище), але насправді змушений з жалем констатувати, що я жодної такої не зустрічав у цій синагозі сатани, та й теорія (Богослів’я) і плоди єресі говорять-свідчать, що таких в УПЦ КП немає!!! (На час написання-видання книги не було! Можливо за час, відколи цю книгу передано до друку і до того, як вона потрапила до ваших рук, хтось із єретиків УПЦ КП почав каятися! Дай Боже!). А вдалися ми до такої хитрості з благою метою: якщо якимось чудом єретик (з УПЦ КП) візьме в руки це пророцтво-свідчення, то щоб він зміг дочитати її до кінця, зачисливши себе до цього винятку («за винятком…»)! – можливо його (а ми повинні вірити в кожну людину до кінця безкінечного, так само, як вірить Бог!) совість (приспана лукавством і лицемірством) прокинеться і почнеться процес покаяння! Дай Боже! Аналогічно ми вчинили, сказавши, що на синоді УПЦ КП був один «никодим» («за винятком одного никодима…» див. вище). Насправді ж всі члени синоду УПЦ КП – єретики! (У синагозі сатани під назвою УПЦ КП немає жодного богослова, то звідки там можуть взятися Парафії-Євхаристії; чи: якщо немає Парафій-Євхаристій, то звідки в київському сатанаті візьмуться богослови!?). Коли мова йде про Істину, про єресь, то ніяких никодимів, тайних християн бути не може: тільки сповідництво-мучеництво – християни голосно свідчать про Істину, викриваючи єресь та єретиків! Хто знав про єресь і не викривав, – він не Христів! Христа-Істину розпинають, а Його вірна дружина- друг (Церква) мовчить, підтакує, лицемірить, каже: «не знаю цього Чоловіка-Істину»!? Це абсурд! Тому в УПЦ КП немає жодного богослова, жодного Христового! А тільки антихристові лукаві лицеміри – по плодах їхніх пізнаєте їх! А плодів злочинної діяльності єретичної синагоги сатани УПЦ КП ми вказали і так задосить, щоб навіть сліпий побачив, глухий почув, і без-умний зрозумів, що таке УПЦ КП і який стан церков православних на даний час!

***

Наостанку цієї книжечки скажемо наступне: недосконалість людської душі проявляється у тому, що вона забуває важливе і пам’ятає суєтне. Забуває те, що необхідно пам’ятати, і пам’ятає те, що потрібно забувати. Застосовуючи до цього відомий вислів («Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти»), можна було б спитати кожну людину: «Скажи мені, що ти забуваєш і що ти пам’ятаєш, і я скажу тобі, хто ти».

Спитаємо, насамперед, самі себе: що я пам’ятаю і що забуваю? Чи пам’ятаю я завжди про Того, Хто дав мені життя? Чи не забуває душа моя Бога? Чи сильна, чи глибока, чи животворча і радіснотворча наша пам’ять про Істину – про Реальність Найвищу і Найсвятішу? Чи пам’ятаю я, що Той, Хто сотворив мене (і все суще), є Любов, і тільки Любов, і Він завжди перебуває зі мною (і з усіма), Любовно-Еросно промишляючи, піклується про моє Щастя? Чи пам’ятаю я, що я так Богом Отцем Любимий, що Він послав Сина Свого Улюбленого (Єдинородного) на Хрест і невимовні муки, навіть до сходження в саму безодню ада Бого-оставленості, щоб спасти мене із в’язниці ада і смерті, і щоб я прийняв Духа

Святого, Царство Боже? Чи пам’ятаю я про взаємну любов-вдячність як відповідь на Божу Любов до мене – ревним виконанням Заповідей Божих (точніше однієї: Причастя Євхаристії -жити Шлюбним Парафіяльно-Євхаристійним життям з Христом во Христі)? Чи пам’ятаю я, що ближній мій (кожна людина) – це образ Божий, Ікона Христа, це Христос? Чи пам’ятаю я, що Щастя – це Любити і бути Любимим, і що для досягнення Щастя залишається лише навчитися Любити, стяжати Любов, бо ми вже Божественно Любимі? Чи пам’ятаю я, що найбільша Любов – покласти    душу    свою    за    ворогів    своїх?    Чи    пам’ятаю    я, благовістуючи, проповідуючи, що на людей справляє враження насамперед те, які ми є (а не те, що ми говоримо – словом (= інформацією) в час інтернету, мобільного доступу до інформації (всі знання (книги, слова…) світу в моєму смартфоні (мобільному телефоні) – тут і зараз)), а це означає – вся сила нашої особистості, нашого особистого досвіду, відданості, самозречення, вірності Христу? Чи пам’ятаю я, що Щастя (Царство Боже) – це Бог-Тройця – Любов; що бути щасливим – це любити (і бути любимим – приймати вдячним, смиренним серцем Любов Божу, яка йде до нас звідусіль, зі всього і через усе!)? (Не випускайте з пам’яті, що коли ми повторюємо щось декілька разів, – то ми не забуваємося!). Чи пам’ятаю я, що Царство Боже настало, і що великими скорботами належить мені увійти в Царство Боже (смиритися і прийняти серцем смиренним як дар – Любов – Духа Святого)? Чи пам’ятаю я, що смуток за минулим, тривога перед майбутнім і невдячність за теперішнє викидають мене з раю, та віддаляють від Щастя, спричиняючи муки та страждання? Чи пам’ятаю я, що все, що я маю, і чим я є, – це Божий Дар, Божественна Любов-Ерос? Чи пам’ятаю я, що мета людського життя – стати Щасливим, тобто стяжати Духа Святого? Чи пам’ятаю я, що в світі цьому безперестанно (по милості Божій, згідно духовно-навчальної- виховної програми, благословенної Отцем Небесним) йде духовна війна проти «духів злоби піднебесних», що Царство Боже (Спадок Отця дітям Своїм) силою береться («дай кров – прийми Дух»), що в цьому світі належить мені зазнати великих скорбот, бід, випробувань, спокус («неможливо – по милості Божій, заради нашого навчання (смирення) та росту духовного – не прийти спокусам»)? Чи пам’ятаю я, що суть духовного Парафіяльно- Євхаристійного життя – віра в промисел Божий, розсудливість з порадою? Чи пам’ятаю я, що найбільша небезпека на шляху до Щастя (Царства Божого) – це псевдодуховність, непомильні ознаки якої – самовдоволеність, гординя (це: самоомана, прєлєсть, лукавство…), схильність до судження про духовність інших і емоційність (що це все має спільного з хрестоносінням, самозреченням, самоспустошенням, покладанням душі своєї за друзів своїх (тобто за кожну людину!)?!)? Чи пам’ятаю я, що тільки той,   хто   витерпить   до   кінця,   буде   спасенний   (оБожений, оЩасливлений)?… Такі духовні скарби істини і безсмертя може зберігати наша пам’ять, наше життя. Чи зберігає вона це сяйво, світло істини? Блаженний той, хто знає істину Божественної Любові до нас. Ні на що інше не вміючи надіятися, він надіється на Любов Божу і живе Любов’ю Господа Ісуса Христа. Не про все, а про найголовніше я спитав людську совість і пам’ять. А зараз допитаємо людське забуття.

Забуття, чи поглинуло ти всі образи, всі біди і всі болі, всі страхи мого життя? Чи поглинуло ти, забуття, суєту минулого життя, всі його нікчемні переживання, непорозуміння, пусті слова, непотрібні суперечки і хвилювання?… (Лиш на полі, очищеному забуттям суєти, виростає мудрість). Людиною може бути лише той, хто мудро забуває себе, пам’ятаючи про Бога і Його Істину («зречися себе, забудь себе, пройди повз себе, помри для себе… візьми хрест свій, та, прикувавши (попередньо відвернувши від себе) погляд свій до Христа, йди за Ним у Життя Вічне, Життя Пресвятої Тройці, «Несамовитої» Божественної Любові-Еросу!»)! Святим забуттям своїм і світлою пам’яттю ми входимо в Істинне Життя!

Господи Ісусе Христе, нехай пізнають Тебе всі люди Духом Твоїм Святим!

Сторінки: 1 2