Після царственного входу в Єрусалим (щоб воцаритися на Голгофі і засяяти Хресною Божественною Любов’ю всім краям землі, щоб прославитися славою Воскресіння і вилити Славу Свою – Духа Святого – на всяку плоть, по всій землі!) Господь відразу йде в храм, який є Його ціллю, йде в храм для того, щоб повсякчасно вчити там. Але спочатку Господь виганяє із храму (зі Святилища, з двору язичників) «тих, що в ньому продавали і купували». При цьому Господь оправдовує Свої дії цитатами із Писання. Спочатку Господь свобідно цитує пророка Ісайю: «дім Мій назветься домом молитви для всіх народів» (Іс. 56: 7), потім пророка Єремію: «Чи не зробився вертепом розбійників у очах ваших дім цей, над яким наречене ім’я Моє?» (Єр. 7: 11).

Очевидно, що Господь Ісус засуджував торгівлю жертовними тваринами в храмі, обмін грошей для сплати храмового податку і для милостині (не тільки тому, що це було кричуще обкрадання паломників-молитвенників: напр., голубів у храмі продавали у двадцять разів дорожче, ніж на базарі в місті, але паломники вимушені були купувати їх у храмі, бо в куплених у місті птахів храмові «експерти з релігії» швидко знаходили дефекти і   пороки-вади,   а   в   жертву   можна   було   приносити   тільки «непорочних» тварин… Те саме (злочинство, злодійство, обман) було і з обміном грошей… Не про мораль мова йде – Господь засуджував торгівлю в храмі у принципі, взагалі!), Він був проти комерційної торгівлі предметами культу і благочестивими сувенірами, хоча все це заохочувалося священниками та храмовим начальством, та й усіма присутніми сприймалося як щось абсолютно нормальне і необхідне для достойного звершення богослужіння. Тому зрозуміло, що «первосвященники, книжники і старійшини народу шукали погубити Його».

Господь Ісус нагадує ізраїльтянам, які зібралися в храмі, що їхні релігійні уявлення (розуміння, бачення), їхні безкінечні жертви, їхній дорогий (затратний) і складний зовнішній культ без внутрішнього оновлення критикувався ще давніми великими пророками.

Ісайя пророкував: «Слухайте слово Господнє, … Для чого Мені безліч жертв ваших? – говорить Господь. Я пересичений всепаленнями баранів і жиром відгодованої худоби, і крови тельців і агнців і козлів не хочу. Коли ви приходите стати перед лице Моє, хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої. Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для мене; новомісяч і субот, святкових зібрань не можу терпіти: беззаконня – і святкування! Новомісяччя ваші і свята ваші ненавидить душа Моя: вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх. І коли ви простягаєте руки ваші, Я закриваю від вас очі Мої; і коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую: ваші руки повні крови. Омийтеся, очистіться; віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте чинити зло; навчіться чинити добро, шукайте правди, рятуйте пригнобленого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову» (див. Іс. 1: 10-17).

Не менш ясно і зрозуміло застерігав свій народ пророк Єремія, вказуючи, що не можна плутати дві речі – відвідування храму і богослужіння з виконанням волі Божої: «Слово, яке було до Єремії від Господа: стань у воротах дому Господнього і проголоси там слово це і скажи: слухайте слово Господнє, усі юдеї, що входять цими вратами на поклоніння Господу. Так говорить Господь Саваоф, Бог Ізраїлів: виправте шляхи ваші і діяння ваші, і Я залишу вас жити на цьому місці. Не надійтеся на оманливі слова: ʺтут храм Господній, храм Господній, храм Господнійʺ. Але якщо зовсім виправите шляхи ваші і діяння ваші, якщо будете правильно чинити суд між людиною і суперником її, не будете пригноблювати іноземця, сироти і вдови, і проливати невинної крови на місці цьому, і не підете слідом інших богів на біду собі, – то Я залишу вас жити на місці цьому, на цій землі, яку дав батькам вашим у роди родів. Ось, ви надієтеся на оманливі слова, які не принесуть вам користі. Як! ви крадете, убиваєте і перелюбствуєте, і клянетеся у неправді і кадите Ваалу, і ходите слідом інших богів, яких ви не знаєте, і потім приходите і стаєте перед лицем Моїм у домі цьому, над яким наречене ім’я Моє, і говорите: ʺми спасенніʺ, щоб надалі чинити усі ці мерзоти. Чи не зробився вертепом розбійників у очах ваших дім цей, над яким наречене ім’я Моє? Ось, Я бачив це, – говорить Господь. Підіть же на місце Моє у Силом, де Я раніше призначив перебувати імені Моєму, і подивіться, що зробив Я з ним за нечестя народу Мого Ізраїля. І нині, тому що ви робите усі ці діла, – говорить Господь, – і Я говорив вам з раннього ранку, а ви не слухали, і кликав вас, а ви не відповідали, – то Я так само вчиню з домом цим, над яким наречене ім’я Моє, на який ви надієтесь, і з місцем, яке Я дав вам і батькам вашим, як учинив із Силомом. І відкину вас від лиця Мого, як відкинув усіх братів ваших, усе сім’я Єфремове. Ти ж не проси за цей народ і не піднось за них молитви і прохання, і не заступайся переді Мною, бо Я не почую тебе…» (див. Єр. 7: 1-16).

Але і в часи Господа Ісуса Христа храмовий культ, незважаючи на численні жертви і спів псалмів, мало чим відрізнявся від богослужіння часів пророка Єремії. Звичайно, всі юдеї, які збиралися в храмі були віруючими (мова йде про довіру – дет. див. в ІІ ч.), вони вірили Богу, Який дарував Своєму народові храм і літургію. Але ж віра ця була хибною, оманливою – не віра, а майже язичницьке обрядовір’я. Ті, хто молився (звершував різноманітні чини, молитвослів’я, псалмоспіви, обряди) і жертвував, не надто задумуючись, вірили (довіряли бездумно, безвідповідально) в автоматичну дію богослужіння, тобто вірили в магію. І те, що храм повинен бути «домом молитви», для Господа Ісуса Христа означало не те, що в храмі повинні промовлятися молитви – вони і так промовлялися, навіть з надлишком, перетворившись у магічне багатослів’я, про що говорив Господь Ісус Христос у Своїй Нагірній проповіді: «Молячись, не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть. Не уподібнюйтесь їм, бо знає Отець ваш, чого ви потребуєте, раніше за ваше прохання до Нього» (див. Мф. 6: 7-8)³¹. І питання навіть не в тому, що, мовляв, торгівля в ³¹Синодальний переклад «не говоріть зайвого» не точно передає грецьке дієслово, яке швидше можна було б перекласти як «бубоніти, бурмотати». Язичницькі заклинання були предметом постійного глузування юдеїв. Вони згадували при цьому пророка Іллю, який сміявся над жерцями Ваала: «І взяли вони тельця, … і приготували, і закликали ім’я Ваала від ранку до півдня, говорячи: Ваале, почуй нас! Але не було ні голосу, ні відповіді. І скакали вони біля жертовника, який зробили. Опівдні Ілля став глузувати з них і говорив: кричіть гучним голосом, бо він бог; може, він задумався, або зайнятий чим-небудь, або в дорозі, а можливо, і спить, то він прокинеться! І стали вони кричати гучним голосом, і кололи себе за своїм звичаєм ножами і списами, так що кров лилася по них. Минув полудень, а вони все ще біснувалися до самого часу вечірнього жертвоприношення; але не було ні голосу, ні відповіді, ні чутки» (3 Цар. 18: 26-29). Довгими призиваннями імен своїх богів язичники надіялися привернути до себе їхню увагу. Але проста людина античної еллінської культури вірила у примхливих богів, від яких невідомого чого для себе очікувати – шкоди чи користі. Вона вважала, що прихилити вередливих богів на свій бік можна тільки моліннями та жертвами, які, можливо, будуть їм до смаку. Більше того, правильно промовленими таємничими іменами богів можна до певної міри понудити (примусити) їх до виконання прохань молитви. В цьому полягає суть всякої магії, всіляких заклинань.

Однак, не можна сказати, що юдейські молитви були коротшими і менш багатослівними, ніж язичницькі. Стосовно цього думки були різні. Так, Екклезіаст вчив лаконічності: «Не поспішай язиком твоїм, і серце твоє нехай не поспішає вимовити слово перед Богом; тому що Бог на небі, а ти на землі; тому слова твої нехай будуть скупі (мова твоя нехай буде короткою)» (див. Еккл. 5: 1). Того самого навчав і Ісус, син Сирахів: «Не повторюй слова у проханні твоєму» (див. Сир. 7: 14). Але зазвичай у часи Ісуса Христа юдеї любили довгі молитви з використанням багатьох епітетів, якими вони наділяли Бога. З одного боку, це свідчило про свого роду набожність юдеїв, про їхнє серйозне ставлення до молитви. Але з іншого боку, це виказувало храмі заважала молитві. Зовсім ні. І те, і інше, тобто весь храмовий культ з точки зору Господа Ісуса Христа був суєтним, марним, пустим, позбавленим смислу! Господь осуджує весь існуючий звичай замість молитви покаяння і замість чистого серця приносити в Храм гроші чи жертовних тварин, ніби купуючи в Бога автоматичне прощення гріхів. В цій профанації богослужіння винні неправильне розуміння ними побожності. Приклад такої довгої молитви ми зустрічаємо у Другій книзі Маккавеїв: «Священники ж, доки горіла жертва, звершували молитву…; молитва ж була така: ʺГосподи, Господи Боже, Творче усіх, Страшний і Сильний, і Праведний і Милостивий, Єдиний Цар і Благодійник, Єдиний Податель усього, Єдиний Праведний і Всемогутній і Вічний, Який визволяє Ізраїля від усякого зла, Який обрав батьків і освятив їх! Прийми жертву цю за весь народʺ», і далі йдуть інші прохання (див. 2 Макк. 1: 23-30). Ось такі молитви, які уподібнюють юдеїв язичникам, Господь Ісус Христос відкидає. Молитва – розмова (= спілкування) з Богом- Любов’ю, Люблячим і Всевідаючим Отцем. І ця розмова може бути довгою (як двоє закоханих бесідують ночами напроліт (і бідкаються: чому такі короткі ночі…), говорять про все, мовчать разом про все – для них головне (якомога довше) бути разом, чути одне одного, бачити одне одного, відчувати одне одного!). Сам Господь Ісус, бувало, молився ночі напроліт. Але любов і увагу Отця Небесного не потрібно привертати до себе довготривалою благочестивою риторикою, нанизуванням багатьох слів, які вихваляють, величають Бога, як в наведеному прикладі. Який в цьому смисл? Підлеститися до Бога? Це наївно і безумно. Бог знає наші потреби і наші серця. Він говорить через пророка Ісайю: «І буде, перше ніж вони будуть взивати, Я відповім; вони ще будуть говорити, і Я уже почую» (Іс. 65: 24). Але якщо так, якщо Бог дозволяє нам молитовно спілкуватися з Собою, а інколи це спілкування буває дуже довгим, то молитва стає даром Божим і повністю перестає бути нашою заслугою, опираючись на яку, ми могли би на щось претендувати. Саме про це і пише апостол Павло: «Ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух заступається за нас» (Рим. 8: 26). І не тільки Дух Святий, але і сам Господь Ісус Христос запропонував нам, як подарунок, зразок того, як належить молитися, що просити, чого бажати – це молитва «Отче наш» (ми вже багато говорили про прохання цієї молитви і, дасть Бог, ще бесідуватимемо).

Молитва – не багатослівний і надокучливий монолог, звернений до Бога («коли ви примножуєте моління ваші, Я не чую», – говорить Господь), молитва – діалог, розмова з Богом, в якій той, хто молиться повинен бути готовим слухати і чути волю Божу, внутрішньо наблизитися до Бога і зробити Його волю основою повсякчасного життя. Тому Господь Ісус Христос храмовому богослужінню зі всією його суєтною торгівлею, незліченними жертвоприношеннями (…требами, молебнями, освяченнями) і безкінечними (невсипущими) псалмоспівами протипоставив Своє вчення (Слово Боже, пізнання волі Божої), сутність якого (для оголошених) найкраще викладена в Нагірній проповіді. Наприклад, євангеліст Лука описує подію очищення храму (див. Лк. 19: 45-47) коротше за інших євангелістів (не змальовує деталей: вигнання торгашів, перевертання столів…), наголошуючи (якщо взяти за контекст все Євангеліє від Луки), що Господь виганяє з храму продавців і покупців для того, щоб очистити його як місце для Свого слова (точніше, для Себе). Відразу після вигнання торгашів і слів про молитву говориться, що Господь «навчав щодня в храмі». Він навчав, а священники, книжники і народні старійшини шукали, як погубити Його. Не спростувати Його вчення – на це вони були не здатні – а знищити саме Його існування. Але це було зробити складно, тому що «всі люди трималися Його і слухали Його». Все, що Господь робив, все, чого Він навчав, було безкомпромісним, категоричним викликом всім устоям та уявленням, які складалися століттями, всім звичним поняттям про благочестя і богослужіння – віднині во Христі людина вступає з Богом в абсолютно нові стосунки, у новий завіт- союз, де немає посередників (священників, жерців) між Богом і людиною, де вже немає потреби в храмах («Надходить час, коли будете поклонятися Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі (не в храмах, «святих землях», «священних місцях»…). … Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві

Духом та Істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися Йому Духом та Істиною» – див. Ін. 4: 21-24), бо кожна людина, яка вступає в Шлюб з Христом, хреститься Духом Святим, – стає Храмом Духа Святого, стає священником (царственним священством), який приймає служіння Бога людині (віднині не людина служить Богові, а Бог во Христі служить людині, «молиться» (щоб люди покаялися і прийняли Духа Святого) до людини (в людині), і заступається за людину Духом Святим).

Зазначимо ще одну цікаву деталь. Євангеліст Марк говорить про те, що Господь «не дозволяв, щоб хто переніс через храм будь- яку річ» (див. Мк. 11: 16). Профффесссори богослів’я, тлумачачи цей стих, говорять, що, мовляв, Господь нагадував юдеям про їхні власні закони³²: на той час юдеї мало дбали про святість зовнішніх дворів Храму і користувалися ними як шляхами сполучення, бігаючи у своїх справах. Однак все не так просто. Річ у тім, що під час Пасхального святкування поряд з богослужінням і жертвоприношенням відбувалося також зриме представлення священних посудин, які з цією метою виносилися на зовнішній двір Храму. Це видовище приваблювало народ. В Синодальному перекладі євангельського тексту говориться про те, що Ісус не дозволяв, щоб через Храм переносили будь-яку «річ». Але в оригіналі мова йде не про «речі», там вжите слово «посудина» (σκάϕος). Так і в слов’янському перекладі: «і не даяше, да кто мимо несет сосуд». Якщо мова йде про священні посудини (стіл з хлібами предложення, світильник, кадильницю), які виносились із Храму і демонструвалися паломникам, то зауваження євангеліста набуває іншого значення, ніж простий докір недбайливим, які спішать у своїх справах, юдеям. Своїми словами, які, зазвичай, супроводжувалися відповідними діями (як у випадку із забороною купувати та продавати: з міняйлами, торгашами, лавками, столами…), Ісус не дозволяв заворожувати (вражати) народ пишністю (величчю, грандіозністю, блиском) культу, аби той, бачачи процесію («хресний хід», «великий вхід», «малий вхід» з колонами попів, іподияконів, паламарів) зі священними сосудами, не дивувався. Не випадково далі сказано: «І вчив їх», і «весь народ дивувався вченню Його». Дивувався не посудинам (заворожувався дорогим убранством храмів, позолотами, розписами, килимами, хорами… і парадами попів в дорогих ризах золотом вишитих, у мітрах з діамантами, із золотими жезлами, з Євангелієм у золотому окладі, із золотими потирами, дискосами, рипідами тощо), а вченню. Це означає, що на місце культу, в якому священники із віруючих робили глядачів, Ісус ставив своє вчення (Самого Себе, Свою Особистість, закликаючи всіх людей до безпосереднього, особистісного спілкування з Собою, а в Ісусі Христі Духом Святим з Отцем Небесним). Господь Своїм вченням (Бог є Любов) та поведінкою (ділами Любові і Милосердя, стоянням в Істині, якій ніхто і ніщо не може ні противитися, ні суперечити) був викликом всій тогочасній релігійній системі і підривав самі основи культу. Але, як колись «народ Божий» шукав як би вбити Христа, так і протягом всієї історії гонять, розпинають християн «християни», навчені своїми вождями духовними (попами-жерцями всіх рангів і ступенів тяжкості, «богословами», фарисеями, законниками…): там тоді були «формально обрізані», а тут нині «формально хрещені», а по суті – одні і ті самі язичники, жиди, які (одні з нетерпінням, а інші пасивно) ждуть приходу антихриста!

У контексті слова про молитву скажемо дещо про сьогодення, зокрема про стан «православних» церков – ми вже детально про це свідчили в попередніх частинах «Вступу…», а нині ще раз нагадаємо та закличемо до покаяння тих, хто ще здатний хоч трохи чути голос Істини.

А зараз, мої любі, будьте уважні: все, що критично мовиться Господом про Храм і все, що в ньому, про благочестя, богослужіння, жертвоприношення, бізнес, торги… – вся ця критика стосується старозавітного стану людства. Все, що було в Старому Завіті – Храм, богослужіння, Закон, свята… – мало одну мету: ПОКАЯННЯ, ОГОЛОШЕННЯ (підготовка до Хрещення Духом Святим) – слухання слова Божого («Слухай, Ізраїлю, постанови і закони, які я проголошу сьогодні у вуха ваші, і вивчіть їх і намагайтесь виконувати їх…» (див. Втор. 5: 1 і далі, Вих. 20), «Ось закони, які ти оголосиш їм…» (див. Вих. 21: 1 і далі)) і ревне виконання (намагання виконати) волі Божої, заповідей Божих, щоб стати праведником, смиренним (щоб прийняти Духом Святим Месію, що і зробила Смиренна Діва Марія). Натомість юдеї перетворили Храм на вертеп розбійників, на язичницьке капище з магічними діями-ритуалами, а заповіді Божі замінили переданнями та тлумаченнями старців. Отже все, що було встановлене в Старому Завіті (Закон, Храм і все, що в ньому, всі богослужіння і чини, свята, суботи, новомісяччя…) мало єдину мету – служити оголошенню, покаянню народу (готувати до Нового Завіту, до хрещення Духом Святим), все було створене, впроваджене для оголошення, покаяння (щоб люди ставали праведниками, смиренними – а смиренним Бог дає Благодать), а в юдеїв ці всі допоміжні засоби стали самоціллю (головне – виконати Закон, для того, щоб його просто виконати, а не для того, щоб, виконуючи Закон, змінитися самому) або язичницьким культом (особливо Храм і богослужіння) з магічними діями, молитвами-заклинаннями, бурмотінням псалмів, які діють (як вони вважали) автоматично, і мета їхнього звершення (не самим змінитися, покаятися, а) – змінити Бога, умилостивити Його, схилити на свій бік та інше безглуздя (за що і картали пророки Божі цей безумний, жорстокосердний, безбожний «народ Божий», та кликали його до покаяння, що і перед самим явленням Месії робив Іоан Хреститель і всі пророки до нього).

Отже, коли мова йде про храми і храмове благочестя, богослужіння, свята… – то йдеться не про Новий Завіт (унікальний союз-єднання з Богом), де вже немає храмів, попів-жерців- священників, жертвоприношень (кровних і безкровних), треб, молебнів… – це все «скібала», як влучно назвав старозавітне в Новому Завіті Апостол Павло (дет. див. в ІІ ч.)! Старий і Новий Завіт – це два абсолютно різні, несумісні світи, дві абсолютно неподібні реальності (старозавітне око не бачило і вухо не чуло, і в умі гадки не було що (Хто) таке Новий Завіт)! Те, що високе в Старому Завіті – це мерзота, «скібала», неприпустимість в Новому Завіті! Наприклад, візьмемо дві конституції – Старого і Нового Завітів (справедливість, рівнозначне воздаяння (око за око), заборона робити зло («не»: не вбивай, не кради, не…) – і любов, милосердя). Візьмемо для порівняння пункти, закони конституцій (двох Завітів), в яких говориться про ставлення до ворогів. Псалом 108 пророка Давида: «…Постав над ним нечестивого, і диявол нехай стане праворуч нього. Коли стане на суд, хай він вийде осудженим, і молитва його буде йому за гріх. Нехай дні його будуть короткими і достоїнство його перейме інший. Діти його хай будуть сиротами і дружина його – вдовою. Будуть вони блукати та просити хліба і будуть вигнані із домів їхніх. Хай позичкодавець його забере в нього все, і чужі розтягнуть добро його. Хай не буде йому заступника, і ніхто не приголубить сиріт його; нехай згинуть усі нащадки його, і вже в наступному поколінні ніхто не згадає й імені його. Нехай згадаються перед Господом беззаконня батьків його, і гріх матері його не буде очищений. Нехай будуть вони повсякчас перед Господом, і Він знищить і спомин про них на землі, за те, що…» (в Новому Завіті, Завіті Любові, єднання з Богом-Любов’ю в Ісусі Христі Духом Святим «за те, що…» не існує; любов (милосердя) – безумовна, безкорисливий дар Благодаті (ні за що)). І послухайте, що гласить конституція Нового Завіту («любов до ворогів» Господа Ісуса Христа): «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас… Отже будьте милосердні, як Отець ваш Небесний милосердний!» (див. Мф. 5: 43-48, Лк. 6: 27-36). «Добре, – скаже законник, – своїх ворогів любити буду, все прощу, а от що робити з ворогами Божими?». Як каже псалмоспівець: «…О, коли б Ти, Боже, знищив нечестивого! … Вороги Твої, Господи, говорять проти Тебе зневажливо; марне замишляють вороги Твої. Чи ж мені не мати ненависті проти тих, що Тебе, Господи, ненавидять? І чи не цуратися тих, що повстають проти Тебе? Повною ненавистю ненавиджу їх; ворогами моїми стали вони…» (див. Пс. 138). Старозавітні праведники навіть не здогадувалися, що Бог є Любов, що у Бога немає ворогів, і для Бога немає ворогів, що «Так Бог полюбив світ (кожну людину: … і сатаніста, і єретика, і язичника, і атеїста, і маніяка, і… – кожну людину!), що віддав Сина Свого, щоб усіх спасти, обожити, ощасливити, дарувати життя вічне!». «Немає більшої любові, як покласти душу свою за друзів своїх! Ви (всі люди загалом і кожна людина зокрема) – друзі Мої!» (див. Ін. 15: 13-14). Християни мають заповідь від Господа чинити у всьому так само, як Господь Ісус Христос чинив – любити ворогів (своїх і Божих) і класти душу свою за них!!! Христос (Бог) не дозволив захищати Його мечем (вбивати когось заради Господа (Лк. 10: 53-56)), ненавидіти ворогів Його (вбивць Христа), мститися тощо. Давид, наприклад, жорстоко знищив мешканців одного язичницького    міста,    проїхавши    по    них    колісницями    (див. 2 Цар. 12: 29-31). А коли ізраїльтяни пожаліли мешканців одного міста, мавши наказ знищити їх усіх (вчинити геноцид), то за це (що відмовилися вбити, «пожаліли», «помилували») вони постраждали як злочинці, як переступники волі Божої (див. Втор. 20: 16-17; Чис. 31; 1 Цар. 15; Нав. 6-12). Тобто вбити ворога Божого (язичника, ідолопоклонника, сатаніста) було похвалою, чеснотою, а в Новому Завіті – це смертний гріх («Християни нікого не вбивають і не благословляють вбивати» – дет. див. ІІІ ч.; «Чи не вдарити нам мечем, Господи?», «Чи не перетворити в радіоактивний попіл Самарію і всіх самарян, які щось мають проти Господа?»… – «Син Людський прийшов не губити душі людські, не вбивати, не спопеляти, а спасати, обожувати, сповнювати Духом Святим»)!

Те, що в Старому Завіті було високе, праведне (ненавидіти ворогів… Божих, і вбивати їх, жорстоко знищувати, мститися їм від імені Божого, во ім’я Боже), те (навіть будь-яке вбивство, будь-яка ненависть проти будь-якої людини) в Новому Завіті є неприпустиме зло, смертний гріх. Те, що в Старому Завіті високе, законне – те в Новому Завіті мерзота, «скібала»; те, за що в Старому Завіті давали «героя», «орден праведності», вшановували почестями, в Новому Завіті є причиною відлучення від Церкви, духовної смерті, втрати Благодаті Святого Духа, за те (високе старозавітне: ненависть, вбивство…) новозавітна людина несе духовну «кримінальну» відповідальність і отримує не почесті і славу, а «строк» – на багато років відлучається від Церкви-Євхаристії! Старий і Новий Завіти – це два абсолютно різні світи: те, що в одному світі велике, до чого заохочують – у новому світі це «скібала», неприпустимий злочин (старозавітний праведник, який отримав звання «героя» за зразкове виконання закону (ненавидіти ворогів… Божих, напр., згідно з Пс. 108, Пс. 138, наслідування діянь царя пророка Давида тощо), за ті самі дії і ревність у Новому Завіті був би відданий під «трибунал» як злочинець, який заслуговує смертної кари (за законом духовним: хто візьме меч – від меча загине); загинути, померти – це втратити Благодать Святого Духа)! Найменший в Царстві Божому (Новому Завіті) більший за найбільшого (героя, праведника) Старого Завіту! Це два абсолютно несумісні, неподібні завіти, стани – як мертвий і живий (у них обох є руки, ноги, очі, вуха, серце… але в одного це все мертве, а в іншого – повне Життя Вічного).

Велика єресь (див. про цю єресь в ІІІ ч.) – вирівнювати два завіти (бути переконаним, що це одне і те саме, дві грані однієї реальності, і жити, діяти згідно з тим переконанням: вбивати ворогів… і бути переконаним, що служу Богові (див. Ін. 16: 2), не бачити, не усвідомлювати прірви між цими двома несумісними світами, робити плавний перехід від старого завіту в новий – тоді коли вони два абсолютно різні світи (як метри і грами, як кисле і довге), в них немає навіть спільного кордону (хрещення Духом Святим – це завжди незбагненне чудо, яке неможливо зафіксувати в часі і просторі, сказати коли воно відбувається (коли оголошений стає християнином, коли зачинається людина Духом Святим); Церква чином Таїнства тільки засвідчує те, що Таїнство звершилося, тобто, що Бог звершив Таїнство). В Старому Завіті людина служить Богові, приносить різноманітні жертви, звершує богослужіння, безкінечні псалмоспіви, молитвослів’я… а в Новому Завіті все навпаки: Бог служить людині, Бог приноситься в жертву заради людей, Бог молиться за людей, Бог просить людей покаятися і прийняти Духа Святого. В Новому Завіті вже немає храмів – кожен християнин є Храм Духа Святого, Пресвятої Тройці і всіх Святих! Вже немає релігійних посередників – священників-жерців – кожен християнин має во Христі Духом Святим безпосередній доступ до Отця, спілкування з Отцем і всіма іпостасями Царства Божого! Кожен християнин – Кафолична Церква, царственне священство, Храм Духа Святого, в якому Первосвященник Господь Ісус Христос звершує Таїнство обоження! Який ще християнину потрібен піп-священник-жрець, якщо в його серці йому служить Сам Первосвященник Господь Ісус Христос, звершуючи Таїнство Воскресіння-Обоження тварної іпостасі Духом Святим?! А хто такі попи (пресвітери, єпископи) і що це за таке «високе» служіння (що його може виконувати будь-хто, навіть язичник чи сатаніст), ми про це детально говорили в ІІІ ч. Отже, новозавітне служіння Богу (точніше, служіння Бога-Любові людині) звершується в храмі серця кожного християнина, який поклоняється Богу в Дусі Святому та Іпостасній Істині (в Господі Ісусі Христі) – (див. Ін. 4: 20-24). Отже, храми (культові споруди: православні храми, собори…) і богослужіння по книжках, типікону, уставу, календарях… – це Старий Завіт: юдаїзм (жидівство), язичництво, магізм…

А зараз скажемо найголовніше – сучасні церкви православні, «новозавітний народ Божий» з його храмами і благочестям не дотягує навіть до старозавітної норми (про Новий Завіт, про християнство годі вести мову). Господь критикує старозавітне благочестя. А теперішні православні церкви («народ Божий») перебувають не в кращому стані, ніж юдеї, які розіп’яли Христа (чи юдеї, духовний стан яких критикували пророки Ісайя, Єремія…). Ті самі храми, ті самі бізнес-торги, ті самі пишноти, ті самі попи- жерці-священники, ті самі попівські паради, молебні, треби, освячення, посвячення, жертви (кровні і безкровні), язичництво, магія, безглузді безкінечні бурмотіння молитов, псалмів (читання 108 псалма і йому подібних також!?), заклинань… – а єдиного на потребу, для чого існують храми, богослужіння, свята… для чого це все і було встановлено – для оголошення, пізнання волі Божої, заповідей Божих, навчання слова Божого – цього немає!

Ще раз повторимо: який ще храм потрібен тому, хто сам став Храмом Святого Духа (Пресвятої Тройці і всіх Святих)?! Який потрібен священник-жрець тому, хто сам став цаственним священством і кому служить Сам Господь Ісус Христос – єдиний істинний Перво-Священник, Бог Всевишній?! Сам Господь неба і землі служить мені, єднає мене з Богом Духом Святим – який ще мені потрібен священник, жрець?! Тому в Новому Завіті, в Церкві- Євхаристії, в Тілі Христовому, в Царстві Божому немає (і не може бути) посередників (один «посередник» між Богом і людиною – Господь Ісус Христос, Син Божий), священників-жерців-попів. Всі Таїнства (єднання-спілкування Бога і людини в Дусі Святому) безпосередньо звершує Господь Бог Ісус Христос, єдиний Священник, Первосвященник (Всевишній Бог)! Але хто нині з «християн» (хрещених водою жидів, які так само, як і обрізані жиди ще чогось (когось) ждуть, очікують на прихід антихриста), храмових жерців-священників-попів, продавців (релігійних послуг, треб, сувенірів, амулетів, естетичних вражень, відчуттів…) і покупців («священного», «освячень», «посвячень»…) може почути (збагнути) ці прості істини, і найголовніше: відчути нужду-потребу в очищенні «християнських» храмів від язичництва, магії, божевілля,     абсурдних     торгів     («таїнствами»,     «благодаттю», «святим», «освяченим»…)… і поставити в центрі Особу Ісуса Христа (Євхаристію – єднання-спілкуванням з Ісусом Христом, Отцем і Духом Святим та всіма Святими) і слово Боже – оголошення! Припинити ці всі безглузді, язичницькі бурмотіння, белькотіння: дай, подай, помилуй, заступи, допоможи, дякую за те, що дав і прошу ще і ще дай-подай тощо. І почути: Бог є Любов! Любов! Чуєте?! Бог є Любов, Який Любить вас завжди і всюди і в усьому і через усе!!! Перестати промовляти ці безглузді, безкінечні:

«Господи! Господи!..», перестати нити, жалітися і почати каятися (змінюватися, а не безумно намагатися змінити Бога-Любов) – любити Бога, тобто виконувати заповіді Божі, волю Божу! До того, що вам дано (тут і зараз) Бог вже нічого додати не може (і так кожної миті вашого буття – див. вище про Промисел Божий) – щоб прийняти більше, потрібно каятися, уподібнюватися Богові!

Храм християнам не потрібен – він для них «скібала». Храм – це язичництво, поступка євреям, їхнім вимогам-жаданням, які хотіли, щоб у них було так само, як і у язичників (так само як і з царем: захотіли царя собі… – див. 1 Цар. 8: 5-9), а аж ніяке не благословення Боже. «Давид … благав знайти оселю для Бога Якова. Соломон же збудував йому храм. Але Всевишній живе не в рукотворних храмах (а в серцях смиренних і сокрушенних, в «храмах»-іпостасях («Я в Тобі, а Ти в Мені»; оселя іпостасі – іпостась), очищених сльозами покаяння та підготовлених для вселення Пресвятої Тройці ревним виконанням усіх заповідей Божих, молитвами і милосердям-милостинями – див. Ін. 14: 23, Діян. 10 та ін.), як говорить пророк: ʺНебо – престіл Мій, і земля – підніжжя ніг Моїх. Який храм збудуєте Менi, – говорить Господь, – або яке місце для спокою Мого? Чи не Моя рука сотворила все це?ʺ Жорстокосерді! Люди з необрізаним серцем та вухами, ви завжди противитеся Духові Святому, як отці ваші, так і ви…» (див. Діян. 7: 45-51). «…Надходить час, коли будете поклонятися Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі (не в храмах рукотворних, не у святих місцях, не перед святинями, іконами, хрестами, мощами, амулетами…)… Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві Духом та Істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух, і тим, що кланяються Йому, належить поклонятися Духом та Істиною» (див. Ін. 4: 20-24). Отже, храми – для язичників, для старозавітних релігійних людей (щоб готувати-оголошувати їх до прийняття Месії, Спасителя, до хрещення Духом Святим), тобто для оголошених. А що потрібно оголошеним (учням)? – Навчання слова Божого, заповідей Божих, підготовка до хрещення Духом Святим. Іншої істинної, доцільної мети немає і бути не може. (Школу (будівлю з усім інвентарем: книгами, підручниками, бібліотеками, лабораторіями, класами, спортзалами тощо) робить школою навчальний процес (освіта учнів), який там звершується, а не споруда і все, що в ній самі собою (які є тільки допоміжними засобами освітнього, навчального процесу). Головне, щоб був учитель (який навчає) і учні (які навчаються) – ось що є школою (викладачі, професори і студенти – інститут, університет). Отже, де має місце навчальний процес вчителів-учнів (викладачів-студентів) – це є школа (інститут), і приміщення чи простір, де відбувається навчальний-освітній процес, називається школою (інститутом) – це може бути квартира, печера, парк, школа, інститут… А приміщення, споруди школи (які будувалися з однією метою – для освіти, навчання, і протягом певного часу використовувалися за призначенням, згодом можуть стати «вертепом розбійників» і використовувати все, що було створене для навчання не за призначенням, не для освіти, а для затемнення, калічення) можуть бути і борделем, і рестораном, і офісом мафії, і складом наркотиків, і «вертепом розбійників»… Так само і храми – школи оголошення, де має звершуватися навчання- оголошення, підготовка до «дорослого», «самостійного», «відповідального» Вічного Життя, можуть стати вертепами розбійників…).

А зараз у православних храмах є будь-що (всяке язичництво, всяка магія, безумство, торги, купівлі-продажі…), крім єдиного на потребу – ОГОЛОШЕННЯ: осібно, індивідуально кожного оголошеного «день і ніч три роки зі сльозами», з індивідуальним, безпосереднім      (вчитель-оголошений)      підходом…      (див. Діян. 20: 31)! Найбільше, що там можна почути, це проповідь попа, яка є частиною сценарію попівських парадів, театру (з тайними, містеріальними молитвами-заклинаннями, які треба пробурмотіти, щоб «щось» магічне звершилося), де піп щось каже (бо треба щось сказати) покупцям-глядачам. Ми в попередніх частинах «Вступу…» свідчили про стан православних церков, і для прикладу взяли сучасну ПЦУ (перейменовану жидівську синагогу УПЦ КП – єретиків , тепер ще й з ліцезіями та томосом), в якій немає Євхаристії (у єретиків не може бути Євхаристії, не може бути Таїнств: необхідна умова звершення-причастя Таїнства – віра Православна; та що тут говорити про єресь        , адже в синагозі ПЦУ навіть до чаш не підходять – причастя один- два рази на рік. Ми говорили про хрещення – про те, що воно дійсне тільки за умови попереднього оголошення, наслідком чого є віра в Господа Ісуса Христа від усього (смиренного, сокрушенного, милосердного) серця: «Якщо віруєш в Ісуса Христа Сина Божого від усього серця, то можна хреститися (звершити чин Таїнства хрещення); ніяких перепон, перешкод для хрещення Духом Святим, для сходження Духа Святого в оголошеного немає; тому хрещення водою буде засвідченням   хрещення   Духом   Святим»   (див. Діян. 8: 36-39). А без віри (твоєї, а не якихось «хрещених батьків», поручителів тощо): люди тебе похрестять водою, а Дух Святий хрестити не буде! Бог є Любов!) і немає оголошення (осібного, «день і ніч три роки з великими сльозами…»), навчання слова Божого, волі Божої, заповідей Божих, віри Православної! Тому храми ПЦУ (єретиків) – це вертепи розбійників, синагоги сатани («По плодах їхніх пізнаєте їх»; про злочинну діяльність (плоди) цієї синагоги антихриста (теперішньої ПЦУ) ми свідчили в ІІІ ч.)! Що ж тоді робити? Чи є покаяння для єретиків, сатаністів, жидів-боговбивць, які донині розпинають Ісуса Христа Сина Божого?! Є! Бог є Любов! Він стукає в серце кожної людини, просить дозволу замешкати в ній і сповнити її повнотою Божества, Духа Святого! Тому починайте каятися, спішіть, блудні сини (де б ви не перебували зараз – хоч на дні ада-пекла, які б гріхи, злодіяння, боговбивства, сатанізми не звершували) Отця Небесного, повернутися додому (в Царство Боже, до Ісуса Христа), не вагаючись ні на мить – Господь давно, ще до створення світу, всім усе простив! Бог є Любов! «Прийдіть до Мене –  Господа Ісуса Христа – всі!». Починайте каятися, оголошуватися, тобто очищайте ваші храми для слова Божого (тотального оголошення) і тоді буде можливість, щоб Господь звершив (в очищеному оголошенням смиренному, милосердному серці, повному віри Православної) Таїнство (Хрещення, Євхаристію… дарував Духа Святого). Що таке оголошення (пізнання волі Божої, віри Православної, ревне виконання всіх заповідей Божих – стяжання Богоприїмного смирення-відання) – ми вже багато про це бесідували (і в цій книжечці-аптечці, і в попередніх), якщо ж у вас виникнуть якісь запитання, то не соромтесь (адже мова йде про ваше спасіння), телефонуйте до наших аптечних «експертів» з питань законів духовного життя, покаяння.

Бог є Любов! Хіба той, хто любить потребує служіння собі?! Хіба той, хто любить не бажає бути останнім, рабом, слугою всім, щоб усім послужити своїми дарами?! Хіба не бажає Він (Бог- Любов) всім нам послужити (хіба не для цього Господь втілився?!) в храмі нашого серця, священнодіяти Духом Святим Таїнство Воскресіння кожної іпостасі, кожного Я, щоб ми всі стали причасниками Божественного єства, Божественного Життя Пресвятої Тройці, щоб стали богами по Благодаті?! Хіба не для того послав Бог Сина Свого у світ, щоб нам послужити, спасти, зцілити і дарувати Духа Святого?! Жадає Смиренний Бог-Любов служити, бути останнім, бути всім слугою – жадає Божественним Еросом обожити всіх нас, всім нам подарувати повноту Блаженства, Царство Боже, всю Свою Любов і Самого Себе! Про які служіння, жертви, пожертви («милості хочу, а не жертви, пожертви!») ви ведете мову, жиди-«християни»?! «Покайтеся!» – ось благання- молитва до вас Коханого, Бога-Любові, почуйте її! Покаяння – це не жертва, а відповідь-благодаріння на Дар Божий, на Любов Божу! Покайтеся! Оголошуйтесь – пізнавайте волю Любимого Бога- Любові і виконуйте її – ось що хоче для нас Бог Отець в Сині Духом Святим! Бог хоче для нас, Любов дбає тільки про любимого – Любов не шукає свого! Але «християни» – жиди-боговбивці – не чують   Євангеліє,   що   Бог   є   Любов!   Тому   в   так   званих «православних» храмах-церквах є будь-що: язичництво, передання старців, магізм, законництво (все по канонах, типіконах), лукавство, лицемірство, купівлі-продажі, поїдання домів вдовиць… – все, крім єдиного: безпосереднього спілкування-єднання в Дусі Святому з Господом Ісусом Христом (і зі всіма святими) в Таїнствах Хрещення-Євхаристії та слова Божого (оголошення)!

Єдина істинна Цінність, Мета, Ціль життя для кожної іпостасі, для кожного Я – Христос! Кожен християнин (Духоносець, Христів) є Церквою! Отже, де є християни – там Церква, а де Церква – там і Храм Божий! Вся вселенна для християн – Храм Божий, Дар Божий, Святиня! А язичники («християни»-жиди, …) мають храми, святі місця, святині… Християни сходяться в Церкву (в одне місце, і це місце відразу стає Храмом Божим, присутністю Христа в Дусі Святому) на Євхаристію, на спілкування-єднання з Богом та одне з одним в Дусі Святому, в Коханому Ісусі Христі, в Жениху Церкви, Який є сенсом, метою життя всього творіння, кожної іпостасі-особистості! Тому зібрання в Церкву (в Храм) має одну мету: для християн – Євхаристія (Шлюбне Інтимне Еросне єднання з Господом Ісусом Христом (і Отцем, і Духом Святим) та одне з одним в Дусі Святому), а для оголошених – слухання слова Божого, пізнання волі Божої, заповідей Божих та православне виконання їх (щоб увійти в стан здатності прийняти Духа Святого, з’єднатися з Богом) – підготовка до Шлюбу з Христом, до хрещення Духом Святим! Іншої доцільної (Ціль – Христос!) мети не існує! Отже, де Церква (християни) – там і Храм (святе місце, свята земля – вся вселенна). У Церкві все служить головній і єдиній меті – Таїнству єднання- спілкування з Богом (причастя, стяжання Духа Святого) і оголошенню: навчанню законів духовного життя, слуханню слова Божого та ревному виконанню волі Божої, всіх заповідей Божих (тобто Любові-Милосердя-Смирення)! Тому потрібно слухати слово Боже і виконувати його, а не відправляти язичницькі містерії, приносити    жертви,    бурмотіти    псалми,    молитви    (безкінечні «Господи! Господи! дай, подай…»), замовляти треби на різні потреби, молебні, панахиди, освячення, посвячення… Отже, ознака Церкви – Євхаристія і слово Боже! Розпізнавайте зібрання людей в храмах: чи це жидівські синагоги (синагоги сатани, антихриста), чи це Церква Бога Господа Ісуса Христа! Церква живе в Дусі Святому Христом (Таїнствами) і словом Божим! Пильнуйте! Випробовуйте духів! Не забувайте: Бог все допускає (дет. див. вище)!

Скажемо декілька слів про передання старців: ікони, хрести, мощі, таїнства (звершення чинів Таїнств та розуміння суті Таїнств), попи… тощо, єресі, якими оправдовують всілякі злочини, божевілля (напр., хрещення дітей, війну, вбивство тощо). Зауважимо, що вся критика юдеїв Господом Ісусом Христом (записана в Біблійних книгах Нового Завіту), буквально у кожній йоті, букві, стосується «християн» (новозавітних жидів). Для прикладу скажемо про деякі пункти критики. Як обрізані юдеї, так і хрещені водою «християни» живих (сучасників) пророків, святих (Божих, Христових) завжди гонять, катують, вбивають, розпинають, а померлих, закатованих батьками «християн» пророків, святих (мучеників, сповідників, страстотерпців) шанують, будують їм надгробки, їхні мощі поміщають у золоті раки, ставлять пам’ятники, будують на їхню честь храми, прославляють, співають величання, акафісти!? «Християни» люблять мертвих святих – мертвий святий безпечний (вже нікого не викриває, не судить, не кличе до покаяння…), а якщо він залишив письмову спадщину, то це писання можна витлумачити як завгодно (як партії вигідно), та ще й бізнес непоганий можна сколотити, якщо вирити мощі і зробити гарну рекламу, що святий помагає від того і від сього, є покровитилем і тих, і он тих! «Горе вам!» – сказав таким Господь! А хіба не по-язичницьки моляться в православних храмах (ті, які називають себе християнами, православними): візьміть для прикладу белькотіння псалмів, молитов, Писання церковно- слов’янською мовою (чи українською – мова нічого не змінює, хіба що емоцій трохи більше! Без оголошення все це молитвослів’я, псалмоспів’я є язичництвом, магією, заклинанням) – де ні ті, хто читає-белькоче-заклинає, ні ті, хто слухає нічого не розуміють (а ті, що читають-слухають тексти українською (рідною по плоті) мовою, думають, що розуміють – хоча по суті є язичниками, і розуміють все по-язичницьки, по-жидівськи). З безкінечними шести- псалміями, сто-псалміями, двохсот-псалміями незрозумілою мовою (як філологічно, так і символічно) – що це таке? Кому це потрібно? Богові-Любові?! Чи людям, які нічого не чують і не розуміють?! Ми згадували 108 псалом – цей псалом в устах християнина («серця милуючого»³³) – це божевілля, повний абсурд, кощунство. Не кажіть мені, що ці всі прокльони треба розуміти, тлумачити духовно, мовляв, там проклинається не людина, а диявол (але серце милуюче не може проклясти і диявола, натомість воно молиться, щоб була спасенна ця істота!), зло… Тоді витлумачіть мені, прочитайте духовно наступні слова 108 псалма: «Постав над ним нечестивого, і диявол нехай стане праворуч нього» (ст. 6). Праворуч кого має стати диявол: праворуч диявола, зла, гріха?! Старозавітному праведнику дозволено ревнувати за правду і ненавидіти ворогів, ревнувати за Закон (як, напр., Давид чи Савл, який знищував християн, щиро ревнуючи за Закон Мойсея та передання старців – див. Діян. 8: 1-3), а в Новому Завіті це «скібала», неприпустимий злочин, смертний гріх. Тому не може бути в устах християнина (Духоносця, серця милуючого) 108-й Псалом і йому подібні псалми і молитви. Ви мене запитуєте: як же ти говориш, що не може бути в устах християнина 108-й Псалом, якщо в устах апостолів він був (та й монахи вичитують псалтир, і в богослужінні весь псалтир вичитується щотижня, а у великій піст – два рази на тиждень прочитується весь псалтир; навіть на богослужінні Великої П’ятниці читається цей 108 Псалом (див. Царські часи: Третій час))?! Хіба ти не читав книгу Діянь Святих Апостолів, де апостоли цитують 108-й псалом (див. Діян. 1: 20)?! На це мушу сказати лише одне: не знаєте, мої любі, ні Писання, ні Сили Божої! Коли апостоли промовляли ці слова (цитували 108-й Псалом), тоді вони ще були старозавітними людьми, жидами, язичниками, а не християнами, якими вони стали на П’ятидесятницю, коли були хрещені Духом Святим (див. Діян. 2: 1- 4). Тому замість того, щоб жаліти брата Іуду, вони проклинають його… Так, силу милувати серцем милуючим, Духом Святим вони отримають аж на П’ятидесятницю, в хрещенні; а до хрещення Духом Святим людина мертва… для Любові, тому може промовляти 108-й Псалом і пишатися собою, своєю праведністю, ревністю!

«Господь сказав фарисеям і книжникам: добре пророкував Ісая про вас, лицемірів, як і написано: люди ці шанують Мене устами, серце ж їхнє далеко від Мене («цей народ наближається до Мене вустами своїми, і язиком своїм шанує Мене, серце ж його далеко відстоїть від Мене, і благоговіння їх переді Мною є вивчення заповідей людських» – Іс. 29: 13). Марно ж шанують Мене, навчаючи вчень, заповідей людських. Бо ви, залишивши заповідь Божу, дотримуєтесь передання людського… І сказав їм: чи добре, що відкидаєте заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання? Бо Мойсей сказав: шануй батька свого і матір свою; і: хто лихословить на батька або матір, нехай смертю помре. А ви кажете: якщо скаже людина батькові чи матері: ʺкорванʺ, тобто дар Богові те, чим би ти скористався від мене, то вже дозволено нічого не робити для батька свого або матері своєї. Переступаєте слово Боже переданням вашим, яке ви ж і установили; і робите багато чого, до цього подібного» (див. Мк. 7: 6-13, Мф. 15: 3-9). Чи відкидають заповідь Божу єретики                       , щоб дотримуватися свого передання? Наприклад, заповідь Божа гласить: «Не вбий!», а єретики   упраздняють,  відкидають  цю заповідь Божу і стверджують, що християни(!) можуть і повинні вбивати  на  війні        (священній,  захисній, тощо), благословляють воїнів «християн» вбивати, приспівуючи: «немає більшої любові за ту, коли хто душу свою покладе за друзів своїх» (ми детально викрили цю хулу єретиків  (сучасних з томосом) у ІІІ ч., коли доводили теорему: «Християни нікого не вбивають і не благословляють вбивати!»). Заповідь Божа гласить: «Навчайте всі народи, і тих, хто увірує від усього серця в Ісуса Христа, – хрестіть в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати всі заповіді і повеління Господа Ісуса Христа», а єретики відкинули цю заповідь Божу, і замінили своїм вченням про Таїнства: оголошення не потрібне, ніхто нікого не оголошує, ніхто нікого не готує до Таїнств, особиста віра в Ісуса Христа не потрібна – тому єретики хрестять дітей (по вірі інших – так званих хресних батьків), але ж Таїнство     звершується  тільки   за  умови особистої          свідомої відповідальної віри-довіри! Євхаристія упразднена – ніхто не причащається за літургією (один-два рази на рік підходять до чаші), і це за переданням старців у єретиків вважається нормою, а не заповідь Божа (ми детально про цю катастрофу писали в попередніх Частинах). І так, що не візьми – майже все (Православні віра і практика) в єретиків спотворено, викривлено, перетворено на язичництво: заповіді Божі порушуються, упраздняються, єретично тлумачаться заради передань старців, заради своїх єресей, ідеологій, антихристових планів!

«Лицеміри! Добре пророкував про вас Ісая, кажучи: наближаються до Мене люди ці устами своїми, й устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене, і благоговіння їх переді Мною є вивчення заповідей людських; але марно шанують Мене, навчаючи вченням і заповідям людським». Ікони (писані, різьблені) шанують, золотять кіоти, прикрашають рушниками, а живі ікони – образ Божий, людину ненавидять, осуджують, зневажають, гидують, вбивають!? Хресту дерев’яному, металічному, кам’яному поклоняються, а людину – живий Хрест, ближнього розпинаємо, відкидаємо («Носіть тягарі один одного»,

«Приймайте одне одного, як Я прийняв вас!» – ось істинні Хрести, які потрібно цілувати, шанувати, і яким потрібно поклонятися ради Бога: «Хто бачив ближнього свого – той бачив Бога свого»). Господь Ісус Христос не заповідав шанувати ікони (писані, вишиті, різьблені), мощі, храми (споруди, «святі місця», «святині») – це людські заповіді (релігійне язичництво), а Господь заповідав любити ближнього – шанувати живий образ (ікону) Божий, живі «мощі», живий «храм Божий»! Тому в ім’я святинь (храмів, «святих місць», «святих земель», мощей тощо) «християни» ненавиділи, вбивали (різноманітними «хрестовими походами», священними війнами) і донині ненавидять, вбивають людей, образ Божий, Самого Ісуса Христа, Який ототожнив себе з кожною людиною («що зробили одному з малих цих – Мені зробили»)! Бог є Любов! Бог все допускає! Тому хрещені язичники перед іконами, хрестами, мощами, в храмах благоговіють – але «благоговіння їхні переді Мною є вивчення (і егоїстичним виконанням) заповідей людських; але марно шанують Мене»! Тому і це (шанувати зображення Ісуса Христа і святих – ікони писані, різьблені, вишиті; хрест Христів, релігійні символи, храми, мощі тощо) треба робити, і найголовнішого не залишати: любити Бога і ближнього як Ісуса Христа, благоговіти перед живим образом (хрестом) Божим на славу Бога Отця в ім’я Ісуса Христа заради причастя (спільності) Святого Духа. Але зараз «православні» упразднили слово Боже, заповіді Божі, а живуть майже виключно за переданнями старців, потопаючи в різноманітних єресях (дет. про єресь див. у ІІІ ч.)!

Ви, мабуть, читаючи тут написані правдиві слова про храми, мощі, свята… збурилися духом і вже хочете побити камінням богохульника, який хоче зруйнувати храми, відмінити звичаї отцями встановлені… Така сама реакція була і у вбивць Ісуса Христа Сина Божого, і у гонителів християн протягом всієї історії Церкви Христової. Плоть не може вмістити те, що від Духа Святого – потрібне покаяння, зміна ума, освячення Духом Святим. Те, що ви бачите навколо себе – храми, попи, томоси, святкування (з освяченням пасок, води, зілля, верб, яблук, меду тощо)… – це язичництво, а не християнство, релігія антихриста, жидівська синагога, а не Церква Христова! По плодах їхніх пізнаєте їх! Ознака Церкви Христової – Євхаристія (Таїнства) та слово Боже (оголошення)! В ПЦУ є все, що завгодно, крім єдиного на потребу – оголошення і (як наслідок не оголошення) Таїнств! Пильнуйте! Починайте каятися, оголошуватися – готуватися до хрещення! Пильнуймо! Бог все допускає! Як було в часи Іоана Хрестителя, так і нині (перед Парусією) мають потребу в покаянні всі «християни»: насамперед попи всіх рангів і ступенів тяжкості (патріархи, митрополити, архієреї, протоієреї, ієреї…), книжники-законники-«богослови» (профффесссори, доктори, кандидати), фарисеї, садукеї (єретики різних напрямків та відтінків)!

Обманює себе той, хто вичитує молитви, псалми, канони… відправляє (попи) чи вистоює (прихожани) чини богослужінь (Таїнств, освячень, треб…), але не кається, не оголошується, не пізнає і не виконує волю Божу, заповіді Божі! Відповідь Божа,«зарплата» Божа за такий безумний, лицемірний труд: «Марно шанують Мене устами своїми, бо стан сердець  їхніх і діла їхні мерзенні для Мене… Для них (хто не кається) готується вирок: Я ніколи не знав вас – відійдіть від Мене всі, хто чинить беззаконня, хто не милує ближнього свого, не прощає від серця провин ближнього свого, хто осуджує ближнього свого…».

Ворог молитви – лукавство, лицемірство, самочинство, безвідповідальність..! Молитва – це розмова-спілкування з Богом. А щоб розмова стала спілкуванням потрібно бути послушником, щоб почути, чути співрозмовника – потрібно спочатку замовкнути, мовчати. Вершина аскетичних молитовних трудів – ісихія, мовчання – стан здатності почути голос Божий, прийняти Бога! Мовчання – це не бажати говорити, бути в стані «я не маю що сказати» (див. вище), бути весь увага, весь послух, весь бажання почути-прийняти Бога. Тому суть молитви (молитовних аскетичних трудів оголошення) – замовкнути, перестати «молитися» (проявляти ініціативу, натомість повністю зректися своєї волі, і бути готовим прийняти всю волю Божу), а цілковито смиренно віддати себе Богові: «Самі себе, і один одного, і все життя наше (весь світ видимий і невидимий, який для мене – Дар Божий) Христу Богові (у Благодарінні-Євхаристії) віддамо».

Молитва – це розмова-спілкування з Богом на путі до Бога, до єднання з Богом. А путь до Бога – це є покаяння (від беззаконня до Закону, від Закону до Благодаті, до християнства, до життя во Христі, в Дусі Святому). Тому контекст (фундамент і ціль) будь- якої молитви (прохання, моління, благодаріння, славослів’я…) – це повсякчасне покаяння! Без покаяння (смирення, сокрушення) немає богоугодної молитви! Молитва без покаяння (без смирення, сокрушення) – стан прєлєсті, омани! (Бо ще навіть не відправився в путь (не почав каятися), а вже стверджує, що досягнув цілі!?). Наприклад, подяка без покаяння – омана, хула, стан гордині, ознака повного нерозуміння духовного життя, відчуження від Істини. Головне діло на землі – це покаяння. Без покаяння-смирення будь- яке діло, навіть благодаріння – неугодні Богові. Для прикладу мерзенного Богові благодаріння розкажемо притчу (а з Писання, наприклад, див. Іс. 1: 10-15). Приходить робітник до директора (фірми, заводу) подякувати йому за те, що цей добродій-директор йому (дуже поганому робітнику, який тільки збитки приносить фірмі… А тримає його директор на роботі тільки по великій милості своїй та заради діточок цього недбалого, безвідповідального робітника…) до зарплати (якої він не вартий!) минулого місяця додав ще й премію(!?) (= милостиню на лікування його та діточок його…). А вчора цей чоловік (недбалий робітник) спалив завод, спричинив величезні збитки фірмі! І він, замість того, щоб каятися і просити прощення-помилування, ніби нічого не трапилося, щиросердно благодарить директора за зарплату за минулий місяць та за матеріальну допомогу, яку той по милості- мудрості оформив як премію (і все це тому, хто тільки завдає збитків)!? (Подяка – добра річ? Це найбільша чеснота-властивість- діяння тварних істот! Суть Церкви – Євхаристія-Благодаріння! Все в Церкві служить Євхаристії, веде до Євхаристії, і всі діяння витікають, починаються з Євхаристії: «Все, що ви робите, словом чи ділом, усе робіть в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові Отцеві»!). Але буває благодаріння недоречне і невчасне. Що чекає від цього робітника-невдахи шеф?! Насамперед ПОКАЯННЯ! А потім і вдячності за милостиню, допомогу! Подяка приймається тільки після покаяння чи в контексті покаяння! А де немає покаяння, а є начебто подяка (якій не передувало покаяння чи яка не супроводжується безперестанним покаянням, смиренням, упокоренням, благанням милості, прощення), то така подяка мерзенна перед Богом (Бог гордим противиться). Згадайте притчу про митаря і фарисея. Фарисей казав: дякую тобі, Боже (дякував Богові!?)… та інші слова безглузді (див. Лк. 18: 9-14). Тому всьому в Церкві передує покаяння-смирення (прохання, бажання прощення-милості). Життя оголошеного – суцільне покаяння, боротьба за смирення. Кожне Таїнство – на прощення гріхів, на причастя Духа Святого. Бог (Смиренний, Милосердний) дає Благодать тільки смиренним (і милосердним), а смирення це плід покаяння – ревного виконання всіх заповідей Божих! Печать всіх Таїнств – Євхаристія (причастя Бога, Духа Святого і віддача себе Богові, а Бог приймає тільки смиренних (і милосердних), а гордим противиться, відштовхує їх, викидає з весільного чертога зв’язаним у тьму непроглядну). Все, що чиниться без смирення-покаяння мерзенне перед Богом. Тому і сказав Господь: якщо і все виконаєте, то кажіть (і думайте, і відчувайте себе): ми раби недостойні… кайтеся, а вже потім благодаріть Господаря за Його Любов-Милість до вас. Це угодно Господу і корисно рабам, щоб ті свого часу змогли почути: гаразд, добрий і вірний рабе, у малому ти був вірний, над великим тебе поставлю – увійди в радість Господа Твого, у радість обоження, будь богом по благодаті! Ось путь православ’я – покаяння! А не «любов» («романи з Богом»), «благодаріння»… Без покаяння (= ревного виконання всіх заповідей Божих!) немає нічого доброго: ні любові, ні благодаріння… ні-чо-го!

Має спільність (спілкування) з Іншим тільки той, хто вміє слухати, хто чує Іншого (волю його, бажання його, здібності його, міру його тощо). Ти хочеш щось комусь сказати, повідати, донести – маєш насамперед уважно вислухати, вслухатися, вдивитися, почути, зрозуміти… (= вивчити, дослідити) співрозмовника, того, кому щось хочеш донести, дати (не просто виговоритися, чи викинути словесний непотріб – а щоб тебе почули, прийняли, вмістили твій дар, щоб діло, слово, дар не були пустими, марними).

«Я все для всіх, щоб спасти хоч когось, принести користь хоч комусь». Спішити нікуди (ні давати, ні говорити-розповідати) не потрібно (толку не буде ніякого), спочатку необхідно вивчити співрозмовника, щоб знати з ким я говорю, кому даю, як треба дати, сказати, щоб прийняли-засвоїли, якою мовою, за яких умов тощо, щоб був толк, щоб досягти мети! Ти хочеш щось почути, прийняти? – Також маєш уважно слухати (всім єством: вухами, очима, інтуїцією тощо). Отже, у спілкуванні (молитві) головне послух, слухання! А умова послуху, слухання – мовчання, ісихія! Основа молитви-спілкування – послух: прийняття Іншого і самовіддача себе Іншому! Наука молитви (оголошення) починається з послуху, і завершується (якщо є кінець в цьому безкінечному уподібненні

Богові) абсолютним послухом (виконую волю не мою, а Отця, і вже не я живу, а живе в мені Христос, Пресвята Тройця і всі Святі; і я повністю належу Іншим!).

Суть молитви – почути-прийняти Бога, а не Богу (Який все знає, Який вже всіх нас давним-давно прийняв, засвоїв – во Христі став досконалою Людиною! Бог нас почув – повністю прийняв- засвоїв-зрозумів-вислухав) щось розказати, підказати, чи додати. Ми вже всеціло Божі во Христі, залишається людині (кожній тварній іпостасі) прийняти всеціло Бога (все Боже, що ми можемо прийняти-воіпостазувати-засвоїти). Тому суть аскези-подвигу оголошення не риторика і красномовство, а мовчання, щоб почути Бога і прийняти Духа Святого (Божу Благодать-Енергію) – спільне і для нас, і для Бога – особистісний, іпостасний модус існування в Божественній Смиренній Любові! Тому всі зусилля – словесні і діяльні – мають бути спрямовані не на те, щоб Бога змінити, збагатити, щось Богу додати, а на те, щоб себе змінити, щоб стати здатним мати спільність, спільне з Богом – Благодать Святого Духа (подібне єднається з подібним – спосіб існування людини має стати любов’ю-милосердям-смиренням; ось завдання аскетичне і ціль по благодаті!). Завдання молитви – докричатися не до Бога, а до себе! І стати смиренним! Тому молитва – це не слова, канони, акафісти, чини богослужінь-таїнств, а правильне духовне життя – православна віра-довіра і православне добро-ділання любов’ю до Ісуса Христа, і в ім’я (заради) Господа Ісуса Христа до образу Божого.

Добре говорити про Бога (про таїни віри православної, про догмати, про закони духовного життя тощо) і до Бога (звертатися молитвами, псалмами, піснеспівами…), але найкраще – очищати себе для Бога, уподібнюватися Богові виконанням заповідей Його, волі Божої (хотіти як Бог, воліти як Бог, відчувати як Бог, милувати як Бог тощо)! Тому суть молитви оголошеного – боротьба зі страстями, очищення свого серця, ревне виконання всіх заповідей Божих. Плодом такої молитви буде милосердя-смирення, а смиренному-милосердному Бог дає благодать Духа Святого, тобто хрестить Духом Святим!

Молитва – це іпостасний стан всього єства – бути ввесь слух, увесь зір, весь діяння любові-благодаріння, весь послух-мовчання, цілковита самовіддача Богові-Любові!..

Молитва = розум + воля + почуття, звернені разом до Бога! Святі Отці пишуть про різні ступені молитви: умова, умно- сердечна, сердечна, ісихія. Але все потрібно починати з самого початку. Тому перший рівень, молитва оголошеного початківця – розум тримати в словах молитви (слухати і розуміти, що промовляю-молюся). Потихеньку серце почне оживати і відгукуватися відповідними почуттями до слів молитви, в яких увагою і благоговінням перебуває молитовний ум. І найголовніше – воля-бажання виконати волю Божу, яка виражена в молитві, тобто покаяння! Не забувайте – розсудливість і порада з тим, хто вас оголошує, з вашим другом-порадником. І ще скажу: всі знання про Бога, уявлення, емоції, роздуми, ікони, образи… все це має місце до молитви-предстояння, все це має привести мене до молитви- предстояння перед Богом, а далі мусить залишитися позаду, щоб між мною і Богом нічого не було (ніякого образу, ікони, уявлення, упередження – Бог абсолютно не такий, Бог-Особистість є абсолютна Свобода, Смирення, завжди Унікальний і Неповторний; і якщо ти вчора мав спілкування з Богом, то сьогодні не шукай вчорашнього Бога, сьогодні, якщо Бог захоче явити Себе, Він буде абсолютно інакший, ніж учора…), бо інакше буде не спілкування з Особистісним Свобідним Богом, а ідолопоклонство!

Молитва – це не романтична подорож, а найважчий труд- подвиг, це бути на страшному суді Божому… Тому часто моліться (= безперестанно, якомога частіше поставляйте себе зі страхом і трепетом-благоговінням перед Богом-Любов’ю), терпіть у молитвах з розсудливістю та порадою, і свого часу пожнете колосся Життя Вічного!..

***

Скажемо ще декілька слів про молитву «Отче наш». Ученики просили Господа, щоб навчив їх молитися і Господь «сказав їм:коли молитесь, говоріть: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини (борги, гріхи) наші, як і ми простили (не прощаємо, а простили!) винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь» (див. Мф. 6: 9-15, Лк. 11: 2-4. В критичному тексті Євангелія від Луки молитва «Отче наш» звучить інакше, і прохань в ній менше: «Отче! Нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; Хліб наш насущний подавай нам на кожний день; і прости нам гріхи наші, бо і ми прощаємо кожному боржнику нашому; і не введи нас у спокусу»)³⁴.
Молитва «Отче наш» (еталон, взірець усіх молитов), як і кожна істинна (в Дусі Святому) молитва Церкви – камертон, нагадування, налаштування бажання до Цілі, єдиного на потребу! (Слова молитви – це вираження мого бажання, мого усвідомлення, відання реальності земної і Небесної. Молитву маю чути, розуміти, усвідомлювати її зміст-суть я (Бог-Любов все знає!)). Перше налаштування-нагадування – бажати єдиного на потребу: Царства Божого, стяжання Духа Святого, єднання з Богом («Отче, освяти ім’я Твоє в нас і над нами, встанови Царство Твоє (яке вже настало і подароване нам) в нас, воцарись в наших серцях, зверши в нас і над нами волю Твою»). Друге – все необхідне для досягнення цілі Господь-Любов уже подарував (щомиті ми в раю, в Царстві Божому, в океані Божественної Любові), нагадати собі, що в мене щомиті (по милості Божій, за даром Божим) все добре (і завжди буде добре, доцільне, якнайкраще); тому і молимось «хліб наш насущний дай нам сьогодні», щоб не забувати, що я Божественно Любимий, повсякчасно обдарований всім необхідним, насущним – райськими умовами для спасіння, досягнення-прийняття Царства Божого, Духа Святого (з цього усвідомлення – «що в мене все добре» витікають лагідність і вдячність, смирення і упокорення: я – ніщо, але по милості Божій обдарований всіма благами Небесними і земними; мені все необхідне дано з надлишком, і я так мало приношу плодів покаяння…). Далі я нагадую собі суть духовного життя, що маю робити з «насущним» – готуватися до хрещення Духом Святим, до прийняття Царства Божого: дбати про милосердя («Отче, прости, як і я простив») і смирення («не введи у спокусу, випробування, іспит, але визволи від лукавого, від усякого зла», бо я немічний). Бо тільки милосердні і смиренні приймуть Царство Боже, Духа Святого, будуть помилувані, уподібняться милосердному Богові у Дусі Святому. Тому той, хто бореться за стяжання милосердя і смирення, дякуючи за все («все добре, все на добро, на зцілення»), за рай, за «хліб насущний», він наближає прихід Царства Божого в його серце-іпостась; він готується до стяжання Духа Святого ревним (в радості-благодарінні) виконанням волі Божої, заповідей Божих (які звершуються в мирі, лагідності, смиренні, знаючи, що в нього «все добре», що він у раю (зовні нього Царство Боже), маючи на всякий час «хліб насущний» – Божу Любов-Милосердя).

Молитва = бажання Царства Божого (єднання з Богом у Дусі Святому; бажання Бога, а не Божого!) + благодаріння + милосердя + смирення! (І найголовніший з цих трьох станів – смирення, з якого і витікають благодаріння і милосердя!). Ось суть усіх молитов Церкви, саме ці складові мають бути змістом молитов православного оголошеного. Якщо чогось немає (бажання Бога, єднання з Богом, віддачі себе Богові, чи благодаріння («за все дякуйте», «завжди радійте»), чи милосердя («Коли стоїте на молитві, прощайте (милосердно приймайте одне одного), коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний відпустив вам гріхи ваші. Якщо ж не прощаєте, то і Отець ваш Небесний не відпустить вам гріхів ваших», тобто ніякого спілкування з (Милосердним) Богом не буде (див. Мк. 11: 25-26)), чи смирення («Бог тільки смиренним дає благодать», «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17: 10), «Згрішив я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм» (Лк. 15: 18-19), «молився, не сміючи звести очей до неба, але б’ючи себе в груди, казав: Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (див. Лк. 18: 13))), то така молитва – не молитва Церкви, а язичницьке бурмотіння, омана-прєлєсть. Ми говоримо не про словесні форми молитви (слова, чини, обряди…), а про стан духа того, хто молиться (він має бути в смиренні, благодарінні, милосерді).

Отже, оголошений повинен бажати Царства Божого (Бога, Господа Ісуса Христа, Духа Святого), хрещення Духом Святим, і все робити задля звершення цього бажання, знаючи, що все необхідне (насущне) для стяжання Духа Святого ми маємо (Бог – Милосердний Отець-Любов, ми – щомиті в раю, в найкращих умовах (згідно нашого духовно-душевно-тілесного стану) для досягнення спасіння-зцілення. Тому просити в Бога нічого не треба (головне – благодарити за все), а якщо просити (а просити можна все, що завгодно – Бог є Милосердний Отець), то тільки для того, щоб нагадати, що Господь усе вже подав, подає і подаватиме! Бог є Любов! Отже, кожна людина перебуває щомиті в райських умовах (тому не про зовнішнє потрібно дбати (Бог-Любов влаштує все якнайкраще), а про внутрішнє – любов, милосердя, благодаріння, лагідність…), залишається в цих блаженних умовах милувати, любити, смирятися, впокорятися, пізнавати та пам’ятати неміч свою, не забувати, що я ніщо і на всякий час потребую милості і захисту від усякого зла… Отже, без смирення немає молитви, без милосердя немає молитви, без благодаріння немає молитви! Пильнуймо, бо хто незаконно змагається, той вінка не отримає, хоч багато буде трудитися: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! (різноманітними молитвами, чинами, богослужіннями…) – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (див. Мф. 7: 21-23). Богу не потрібні наші слова, хваління, пишномовна риторика…, Він чекає від нас діла, виконання Його заповідей, Його волі. Тому і заповів нам Господь тільки прохальну молитву (подай, навчи, просвіти, умудри, помилуй, прости, спаси…). (А якщо хочеш сказати «Слава Тобі, Боже!» – будь ласка, втішайся, говори скільки хочеш! Під час певних духовних браней, випробувань (хвороб, бід, втрат, скорбот…) ті слова благодаріння, славослів’я («Слава Тобі, Боже!» і подібні до них) промовляй якомога частіше, щоб добренько утвердити свої помисли у істині що «все добре», Бог мене любить, я зараз невимовно Богом любимий!). «Тим прославиться Отець Мій, якщо ви принесете багато плоду і будете Моїми учениками. Як полюбив Мене Отець, так і Я полюбив вас; перебувайте ж у Моїй любові. Якщо заповідей Моїх дотримаєтесь, то будете в любові Моїй, як і Я, дотримавшись заповідей Отця Мого, перебуваю в Його любові» (Ін. 15: 8-10). «Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати» (Ін. 17: 4). Тому, якщо хочеш прославити Бога, подякувати Богові (ми вже довели, що подякувати неможливо, можна бути тільки вдячним назавжди; а бути вдячним = любити взаємно, бо дар, подарунок – це освідчення в любові – див. у ІІ ч.), то не в словах вправляйся («Господи! Господи!.. Слава Тобі!»), а проси Бога допомогти тобі – любити Його, тобто пізнати та виконати волю Божу, заповіді Божі! А то на устах «Слава Тобі, Боже!», «Дякую Тобі, Боже!», а в серці: хула на Духа Святого, лукавство, лицемірство, помисли плотські, потурання пристрастям і похотям тощо. Тому прославляється Отець (в нас) тільки тим, якщо ми приносимо ревним виконанням заповідей Божих багато плодів Духа Святого. Отець прославляється Духом Святим у християнах (святих). Прославити Бога – це дати Богові можливість прославитись в нас – сповнити нас Духом Святим! «Нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого – славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу». Отже, прославляє, освячує, святить тільки Бог, і тільки там, де є смирення, милосердя і вдячність-благодаріння. (Ми говорили, що рідним, коханим, любимим ми не кажемо «дякую» ні за що, тому що ми їм вдячні за все. А якщо ти дякуєш за все, то в такому разі тобі потрібно безперестанно бубніти: «Дякую! Дякую!…». Бо інакше не зрозуміло, чому ти за одне дякуєш, а за інше ні!? (А іншим людям, яких бачиш рідко або раз в житті – обов’язково, хоч ти і любиш їх, кажи «дякую»…). Тому дякувати – це не слова говорити, а любити; дякувати Богові = виконувати волю Божу, а не казати: «Дякую Тобі, Боже!» та інші слова безглузді, які промовляв гордий фарисей (див. Лк. 18: 11). Батькові не потрібні наші слова «Дякую», «Слава Тобі», а вдячність, яка виражається в послуху – смиренному виконанні волі Божої, заповідей Люблячого Отця, Який все нам заповів- подарував: «Все Моє – твоє (кожної тварної іпостасі) по Благодаті», все Боже – наше, для нас! Тому і заповів нам Господь прохальну молитву, щоб безперестанно зростати у вдячності; та й той, хто просить – росте, бо просить того, чого йому бракує!). Ми говорили, що з Богом (Люблячим Отцем) можна (і треба) говорити про все, але потрібно пильнувати, щоб наша молитва звершувалася в дусі вдячності, милосердя і, найголовніше, смирення (відчуття власної недостойності (я недостойний зватися сином такого Отця), немочі, нічтожності)!

І ще скажемо наостанок, що кожна наша молитва має стати життям, а життя має стати молитвою…

Наразі перервемо слово про молитву – для оголошених початківців цього достатньо, щоб правильно почати молитися (молитву-оголошення). А для оголошених, які вже потрудилися, потерпіли в молитвах – бесідуватимемо про молитву в наступних частинах «Вступу до Боговідання». Якщо маєте потребу в пораді зараз – телефонуйте-пишіть.

Сторінки: 1 2