Перший етап (підготовка до Таїнства, до «операції») – оголошення – включає в себе підготовку до оголошення (навчання слухати, послуху) і власне саме оголошення (рабство-послух- служіння Христу – пізнавання та виконання православно пізнаної волі   Божої,   Заповідей   Божих).   Дипломна робота   випускників «школи оголошених» – серце смиренне і сокрушенне, убогість Духа – жадання Христа, Спасителя, абсолютна довіра, самовіддача себе Христу: «я раб(а) Господній, нехай буде в мені вся воля Божа!»

Перед тим як когось чомусь навчити, потрібно подбати, щоб тебе слухали. Тобто спочатку перевірити «слух»: якщо нормальний – можна одразу приступати до навчання, а якщо ненормальний (учень не-по-слушний), то передусім подбати, щоб повернути «слух», здатність слухати, бути послушним – здатним сприймати матеріал! Мета – не просто навчати, а щоб був результат, щоб оголошений навчався, пізнавав (волю Божу і свій жалю-гідний, пекельний стан). Тому Церква насамперед дбає про здатність слухати, знаючи про хронічну непослушність людства. Підґрунтям будь-якого зла-гріха є непослух, а в основі всякого добра лежить послух (Істині). Гріх увійшов у світ через непослух – людина перестала слухати Бога (бути в послуху Богу) і вступила у спілкування з дияволом: почула його хулу… і прийняла… і виконала свою, без-Божну волю! (Диявол, будучи сам егоїстом- самістником, вчить людей виконувати свою, егоїстичну волю). А що було далі – ми всі прекрасно знаємо, і кожного разу пізнаємо пекельні плоди людського свавілля. Тому послухом починаємо лікувати наслідки непослуху: вчимося, насамперед, чути, слухати Бога у всьому, і ближнього ради Бога Ісуса Христа! (Послух = по + слух = слухати-чути-розуміти те, що мені кажуть-наказують (чи просять; головне – почути-зрозуміти-збагнути, що від мене хочуть) + діяти-виконувати почуте = виконувати волю Іншого (зрозуміти її, збагнути і виконати, втілити)).

«Віра-відання (спасіння) від слухання!». Спасіння починається зі здатності слухати, почути голос Істини, Голос Божий. Історія спасіння починається з Авраама. Авраам почув голос Божий (хоча Господь завжди промовляє до кожної людини, і ще до Авраама був голос Божий до людей… але почув саме Авраам) і довірився Йому – і почалась історія спасіння (процес оголошення, який тривав тисячоліття), яка звершилася в Матері Божій Пресвятій Богородиці, яка стала взірцем абсолютного послуху Богові, і змогла (будучи підготовленою тисячолітнім оголошенням, яке проходило старозавітне людство – старозавітний Ізраїль) почути і вмістити (дати плоть) всецілому Слову Божому, втілити всю волю Божу! А починалося все зі здатності почути, побачити. Господь безперестанно промовляє до кожної людини Своїм Промислом- Піклуванням-Любов’ю, «небеса повідають славу Божу, творіння рук Його сповіщає твердь» – все свідчить про Бога, все є словом Божим, зверненим до людини, все (Дари Божі) є закликом Божим до спілкування-єднання з Ним. Господь закликає людину (свобідну істоту) красою до спілкування-єднання-шлюбу з Красивим, Добрим, Найпрекраснішим з усіх синів людських, з Богом Ісусом Христом. Бог смиренно стоїть біля серця кожної людини і лагідно стукає (з надією і вірою в людину), щоб людина у свободі, свідомо, відповідальною довірою впустила Бога у своє життя. Бог не вломлюється в серце людини, насильно, магічно (без волі людини, без її свідомого вибору) нікого не спасає, не вибиває двері кулаками, ногами… а тихо, лагідно, смиренно стукає – пропонує Себе! А щоб впустити Свобідно, Свідомо Свобідного Свідомого Бога-Любов, потрібно почути Його (лагідний, смиренний, тихий голос-заклик, який гримить у всій Вселенній, звідусіль і через усе! Хто має вуха-очі, не може не почути, не може не побачити!), а щоб почути, треба вміти слухати, бачити, бути спроможним чути (якщо глухий, сліпий… – потрібно передусім подбати про зцілення слуху, зору – Церква перед оголошенням саме тим і займається, що лікує людину, робить її здатною чути, лікує її органи слуху-зору- дотику…)… вчитися чути, очистити свої органи відчуття (часто атрофовані, забруднені-покалічені всілякими мікробами- інфекціями-вірусами-нечистотами – гріхами, страстями…), за допомогою яких починається спілкування – я відчуваю існування Іншого, чую-бачу-… Його, а вершина спілкування – абсолютне єдинство: «Я в Тобі, а Ти в Мені»!

Від Авраама до Матері Божої Пресвятої Богородиці – це все період оголошення – підготовка до хрещення Духом Святим, до Шлюбу з Богом, з Христом, до зачаття від Бога, до прийняття Сімені Духа Святого, зачаття Сина Божого в Людині, до операції- трансплантації (заміна плоті смерті на Тіло Христове, коли замість старого світу (людського єства, повного гріха – див. Рим. 7), який у злі лежить, постає нове творіння, Нове Небо і Нова Земля, в яких живе правда, воля Божа, які повні Святого Духа)!

Оголошення – слухати (вчитися, оголошуватися в апостолів, вчителів, пророків) волю Божу, заповіді Божі і виконувати їх! Авраам довіряв Богові – слухав, що каже Бог і все (творчо, розсудливо) виконував, і став батьком (взірцем) усіх віруючих (довіряючи Богові так, як потрібно довіряти Богу – таким повинен бути оголошений). Заповіді даються не для того, щоб їх раціонально знати, а для того, щоб їх виконувати. І виконання в послуху-рабстві волі Божої (яка доходить до мене через людей: пророків, апостолів, вчителів) робить людину здатною прийняти Спасіння, перенести операцію-хрещення і стати новим творінням; смиренням і покорою прийняти Духа Святого, волю Божу, закон Божий (Любов і Милосердя) написати в серці своїм¹⁰.

Заповіді Божі (що треба робити, яким треба бути) – це характеристики-стани здорової, зціленої людини (яка є єдине з Богом), тобто християнина. Любов, радість, мир, доброта, благодаріння… – це ознаки, світло, діяння християнина (він не може сховатися, щоб його не помітили, він – місто, що стоїть на вершині гори, світильник у домі, який бачать усі (хто здатний бачити! Сліпий – у темряві перебуває, хоча все вже наповнилося світлом: все – і темрява також!), хто в домі). Оголошені, які хочуть зцілитися, стати Світлом (сповнитися Світла Духа Святого), мають прагнути бути такими, робити діла світла-любові, жадати мати плоди Духа (любити, хоч і не маю любові, любити без любові, тобто чинити діла любові, навіть не маючи її) – щоб пізнати убогість Духовну, без-Любовність (я нікого не люблю, немає в мені любові ні до кого!?), без-Божність, – і смиритись, довіритися- віддатися всеціло Богові і прийняти в Таїнстві Хрещення-Шлюбу, як Дар Спасіння, Духа Святого. Бог-Любов тільки Дарує, тому з Богом можуть бути тільки любовні (свобідні, а отже свідомі) стосунки: Даріння – Благо-Даріння! Ніяких угод, договорів, обіцянок, ультиматумів, погроз, заробітків, заслуг, розрахунків… тільки Свобода і Любов: приймати Дари – самого Бога (Який в Дарах дарує Себе) – (смиренням-довірою) і віддавати себе Богу Благо-Дарінням.

Закон, Заповіді потрібні там, де немає любові («закону» Духа Святого), – це вказівки, як потрібно чинити в кожній (типовій) ситуації, в типових подібних (класифікованих Законом – писаним і усним) обставинах. Закон був даний грішникам (рабам гріха), щоб регулювати їхнє співжиття (щоб тримати симптоми гріха в допустимих межах, щоб було можливе співіснування, щоб не знищили, одержимі страстями (симптомами гріха), грішники одне одного; не для того, щоб життя зробити раєм, а щоб це плотське життя не перетворилося в суцільне пекло), і найголовніше: зробити гріх вельми грішним, щоб виявити смертоносну, пекельну хворобу- каліцтво – егоїзм-гординю (див. Рим. 7). Той, хто намагається жити за заповідями Божими (грішник, раб гріха їх виконати не може, бо виконувати волю Божу – це природна властивість здорових-цілих людей!), той пізнає, наскільки він хворий. До лікування- діагностики (здачі аналізів) він краще почувався, і був про себе, про стан свого здоров’я ліпшої думки, вважав: «я добрий, недоліки маленькі є (і досить мені захотіти – і їх не буде!), але я не такий, як інші люди: блудники, перелюбники, вбивці, злодії, обманщики, грішники…». А коли почав «лікування» – проходити оголошення – став здавати аналізи та проходити обстеження-діагностику (на відповідність Нормі, Здоровій Людині – Ісусу Христу), то у нього – того, хто почувався здоровим і у розквіті сил – виявили страшну хворобу: рак-гріх-смерть (а до оголошення він гріх-смерть не відчував, вважав себе цілком здоровим, а якщо і помічав за собою якісь «незначні» недоліки, то заспокоював себе – це у всіх є…).

Тому, що більше людина оголошується – намагається виконувати з усіх сил, щиро, як раб-послушник, заповіді Божі, то все більше і більше бачить себе гіршою, грішнішою, повною зла і нечистот. Тобто протягом періоду підготовки до хрещення-операції пацієнту стає все гірше і гірше, що кращим він намагається бути (ревно виконувати всі заповіді Божі) – то більшим грішником він себе бачить. І сходить під керівництвом Церкви в ад, у пізнання гріха свого, у пізнання немочі-каліцтва, абсолютного безсилля свого («нічого доброго не можу зробити»), в пізнання безбожності своєї (з цієї логіки і народжується заповідь всім оголошеним:

«Тримай ум свій во аді, але у відчай не впадай, а надійся на Бога, Який спасає з ада»). Людина стає смиренною («убогою Духом») і здатною, втративши надію на себе і все тварне, повністю віддатися Богові Спасителеві, який є єдиною надією! Ознака православного оголошення – наростання смирення, покори, послуху! Поліпшення онтологічно настає тільки після операції, після Хрещення- Миропомазання Духом Святим, в новому, здоровому Тілі Христовому.    Після    Хрещення    і    в    Євхаристійному    житті (реабілітації, засвоєнні Нового Тіла) людині має ставати все краще і краще, вона має переходити від сили в силу, від Благодаті Святого Духа у ще більшу благодать; якщо ви хрещені і не відчуваєте змін на краще – приріст в Євхаристії вогню Духа Святого, Божественної Любові і взагалі плодів Духа Святого – то це сумний сигнал: або операція не звершена – вас ніхто не оперував, ви не прооперовані, не хрещені, або ви неправильно ведете Духовне, Євхаристійне Життя, не роздмухуєте вогонь П’ятидесятниці у ще більше полум’я; так само: якщо ви оголошений і ваш стан поліпшується (до операції?!), ви бачите, що з кожним днем стаєте кращими (вам не потрібен Хірург-Христос, ви можете зцілитися самі, вживаючи «діагностичні» пігулки!?) – то це дуже сумний сигнал, адже ви в повній омані, в гордині – ви або неправильно оголошуєтеся (не чуєте вчителів, а займаєтесь самолікуванням), або вас неправильно (єретично) оголошують (єретики); якою б не була причина, ця ситуація надзвичайно небезпечна, Бого-вбивча, Христо-вбивча, ви входите у стан здатності і бажання розіп’ясти Христа Спасителя- Зцілителя. Приклад: всі старозавітні «праведники» – фарисеї, законники, садукеї, архієреї – всі, які вважали себе праведними, достойними нагород і земних, і небесних, які виконанням закону (в своїй, егоїстичній інтерпретації) – «передань старців» – думали заслужити, купити, заробити Царство Боже (яке є Даром Милосердя, а не зарплатою); таким «святошам», «праведникам», «зрячим», «нормальним» Лікар-Зцілитель не потрібен, їм потрібен «месія» – президент, імператор, який організує комфортне, щасливе, в достатку з надлишком європейське життя; здоровому що потрібно? – «Хліба і видовищ». «Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння». «Праведникам» (з власною егоїстичною праведністю) Христос не потрібен!

Отже, хто любить, на таких немає закону, вони вже не боржники плоті та різноманітних гріховних плотських похотей, вони вже не під законом, а в Дусі Святому, закон мають записаний не на папері-камені, а в серці своїм Духом Святим! Жодні правила поведінки (релігійності, різноманітних законів релігійних і світських, всіляких «субот», табу, поділів на «чисте» і «нечисте», на «святе» і «не святе» тощо) їм не потрібні, це для християн «скібала». Так, «жодна йота чи риска не перейде із закону, доки не звершиться все», тобто доки все не досягне мети – обоження. Доки стоїть цей світ – доти в ньому мають діяти закон і закони, а в Церкві (Царстві Божому) – закону немає, точніше, є один Закон – Закон Любові і Свободи в Дусі Святому. На Христових немає закону! Донині «християни» фарисейської закваски («духовна еліта»: сучасні фарисеї-монахи, книжники-«богослови», архієреї – попи різного ступеня тяжкості…) сприймають Писання (і взагалі всі різноманітні форми (канони, правила, чини, обряди…), Передання Боговідання, життя в Дусі Святому, Передання Самого Духа Святого – Свободи і Любові) як нормативний Закон, а не як живе Слово Боже, повне Божественного Духа Свободи (і Любові), в якому немає жодного примусу. І це при тім, що, як писав Апостол Павло, віруючі і хрещені (християни) «померли для закону» Мойсея (Рим. 7: 4), щоб жити за іншим «законом» – «законом Духа життя во Христі» (Рим. 8: 1-2). Будучи Сам свобідним, Христос зробив свобідними і нас, віруючих в Нього! Але хто нині, в цьому роді непослушному, непокірному, здатний чути ці прості істини?!

Отже, спасіння (віра-відання Бога, Бого-відання) від слухання, від здатності чути (тому Церква дбає насамперед, щоб людина стала здатною слухати), бо тому, хто здатний чути, Бог сповістить Свою волю і приведе його в Церкву, в якій він і вступить в школу оголошених, буде готуватися до Таїнства Шлюбу-Хрещення (напр., римський сотник, див. кн. Діян. 10 гл.). Якщо людина щира, любить істину і шукає її, милосердна, не лукава, не двоєдушна, не живе за подвійними стандартами, неупереджена, відкидає брехню, не обманює себе, пильнує себе, любить мовчання… – свого часу вона почує голос Божий, і стане на путь спасіння: Оголошення → Хрещення → Євхаристія! Тому ми спочатку говоримо про слухання, здатність чути, без чого оголошення немислиме, адже воно передбачає: чути-розуміти заповіді Божі і найголовніше – виконувати їх з усіх сил, маючи основою всього процесу оголошення довіру до Ісуса Христа. Що більше людина виконує заповіді Божі, то все більшою стає ця довіра, аж поки не звершується (досягає досконалості) у вірі-віданні, яка дарується у Хрещенні-Миропомазанні Духом Святим! А далі в Євхаристії християнин рухається від віри-вірності у ще більшу віру-вірність.

Ми створені для спілкування-молитви-єднання-єдинства – «Щоб усі були єдине!» (див. Ін. 17). Ми створені для Добра, для добро-ділання. А добрим ділом є тільки те діло, яке веде до цілі, до єдинства всіх і всього, до спілкування, найголовнішою складовою якого є уміння слухати¹¹. А цього (слухання) якраз ніхто нікого не навчає! Всі вчать (і вчаться) добре, гарно, ввічливо, грамотно… говорити, повідати, а от навчання послуху, слухання, вміння почути Іншого, зрозуміти Його (а не себе самого) – цього, на превеликий жаль, немає (якщо і є, то дуже-дуже мало).

Святі Отці велику увагу приділяли (і приділяють! Християни є і будуть до кінця ІІ ф. і.) умінню слухати (Іншого) іншу людину. Уміти слухати-чути – це наука-мистецтво! (Тому, якщо ми не вчилися цієї науки, цього мистецтва (слухати, послуху), то ми повинні зізнатися собі, що не вміємо слухати (хіба що хтось є вундеркіндом – але таких одиниці), що ми не чуємо наших ближніх! Зізнатися собі, що я глухий, сліпий, не чую, не бачу ближнього і, як наслідок, не розумію його – це початок зцілення!). Бути: увесь увага, увесь слух, відкритим, неупередженим… – цього треба вчитися! Всі конфлікти, сварки, проблеми між людьми (в сім’ях насамперед) від невміння (там, де немає бажання чути, там все зрозуміло; ми говоримо про тих, які бажають жити гармонійно) слухати одне одного! Кожен говорить про своє, як диск, який ставиш у програвач (дисковод компʼютера), і двоє («співрозмовників») починають повторювати всі (кожен свої) аргументи за і проти, як два програвачі, які чудово передають те, що записано на їхніх дисках. Але програвачі ніколи не вступлять у спілкування один з одним. Кожен буде передавати те, що у нього в серці (біль, горе, страхи, хвилювання…). Щоб почути Іншого, потрібно насамперед замовкнути, а потім прийняти (Іншого) іншу людину такою, яка вона є (тут і зараз), а не якою (як мені егоїстично хочеться) вона має бути, дати свободу співрозмовнику бути самим собою – звільнити його від нас, наших упереджень, штампів, рамок, картин-фантазій-уявлень… Потрібно поставити себе на місце Іншого, щоб почути, збагнути, зрозуміти Його; тоді ми зможемо, почувши Іншого, вступити з ним у спілкування. Наприклад, в шлюбі (про шлюб ми маємо намір окремо вести мову, а зараз скажемо дещо для ілюстрації того, про що йдеться) чоловік повинен поставити себе на місце дружини, проникнути в її психосоматичний (душевно-тілесний) світ, а дружина повинна якомога повніше зрозуміти психосоматичний світ чоловіка. Саме так мають взаємодіяти чоловік і жінка. Він перестає бути чоловіком (тільки чоловіком), а вона перестає бути жінкою (тільки жінкою), і вони обидвоє стають «однією плоттю», стають однією людиною, відбувається перихореза-єдинство «Я в Тобі, а Ти в Мені», «все Моє Твоє, а Твоє Моє». Слухання – це таїнство прийняття Іншого! Чоловік ділиться з жінкою чоловічими даруваннями, а жінка з чоловіком – жіночими, і вони обоє являють собою благословенну Богом в шлюбі нову людину…

Скажемо декілька слів про дітей. Дітей «люблять» усі, особливо батьки, які для них все накопичують, трудяться – все дітям! Але чи чують батьки своїх дітей, яких, як їм здається, вони дуже «люблять»? На превеликий жаль, відповідь на це запитання негативна: взагалі не чують і ставляться до дітей, як до приватної власності, як до свого, а не як до особистостей, як до свобідних істот. Батьки чують себе, і чинять з дітьми, виходячи зі свого егоїстичного «дорослого» світу, не чують, чого діти хочуть і що їм насправді треба. Головне, що потрібно дітям – гармонія між їхніми батьками! Обов’язок батька перед дітьми – любити їхню маму (свою дружину), а матері – любити їхнього тата (свого чоловіка)!!! Дітям потрібна гармонія в сім’ї, в домі! Найбільший подарунок дітям – це наша (батьків) присутність в їхньому житті, злагода в сім’ї, а не статки-маєтки, про які батьки дбають, крутячись, як білка в колесі, з ранку до вечора, пропадаючи на трьох-чотирьох роботах… чи поневіряючись світами у пошуках великих заробітків!? Все для сім’ї, все для дітей!? І ламаються сім’ї, діти при живих батьках ростуть сиротами, – так, з доларами, в хоромах… але сиротами, обділеними батьківською увагою, теплом, дружбою, розумінням… Мир – це багатство, яке не залежить від зовнішніх благ (грошей, статків…). Батьки, не обманюймо себе, що любимо своїх дітей, якщо ми навіть в елементарних (психологічних) нуждах не чуємо їх! Даймо їм те, що справді буде їхнім багатством, скарбом на все життя, і на цілу вічність – мир, радість… – Ісуса Христа!!!

Отже, основою оголошення є послух, а основою послуху є слухання, а основою слухання (почути і збагнути, і прийняти волю- бажання Іншого) є мовчання (зречення своєї волі, своїх бажань, зречення самого себе; небажання (і навіть нездатність) говорити, проявляти активність, а не просто стримувати язик, не випускати звуків (і з нетерпінням чекати: ну коли вже співрозмовник замовкне, щоб я почав повідати!? Замість того, щоб слухати Його, я думаю: а що я можу з приводу цього чи іншого питання сказати, що я знаю!?); внутрішньо бути спустошеним, щоб (було де) вмістити і прийняти благу волю-бажання Іншого, щоб почути Його; це зречення різноманітних упереджень, припущень, здогадів, штампів…), а це велика наука, якої треба вчитися не заочно і самотужки, а – щоб був добрий плід – на стаціонарі (в Церкві, під керівництвом християн, які вже вкусили плоди мовчання, які вміють слухати, бо інакше не могли б оголошувати, навчати). Основа всього доброго (спілкування в добрі) – мовчання, слухання, послух. «Пильнуйте, як ви слухаєте!». Простежте за собою хоча б трохи, і ви переконаєтесь, що ви не чуєте ближнього, або дуже швидко втомлюєтеся слухати (на другій-третій секунді бесіди з людьми чи в молитві ваша увага вже розсіяна і ви не чуєте ні співрозмовника, ні самого себе…). Щоб ви трохи відчули, що ви не одні такі, що ми всі хронічно хворі непослухом, розсіянням, і що нелегко досягти стану мовчання (не мати що сказати і бути готовим вчитися, а не навчати; слухати, бути послушним, а не говорити і наказувати, а якщо говорити і наказувати, то тільки як послушник, який виконує послух вчити і начальствувати!), розповім вам історію про одного оголошеного. Вона мені запала в пам’ять однією фразою: «Я не маю що сказати», яку промовив «богослов», проповідник, професор, доктор богослів’я після того, як став готуватися до хрещення, став оголошеним! А в даному контексті (про мовчання та умову навчання-оголошення) вона трохи ілюструє нелегкий путь до мовчання, щоб ми часом не подумали: досить мені захотіти, і я буду мовчати, буду «весь слух, весь увага, весь мовчання-ісихія!?» Ні, мої любі, путь до мовчання-ісихії – це довгий, хресний путь самозречення, який можна пройти тільки в Церкві, під пильним наглядом досвідчених християн, чи принаймні рухатись обережно з порадою більш досвідченого за вас друга- порадника. Отже, це історія про одного єпископа, який милістю Божою (навчений християнами) став на путь оголошення (будучи вже єпископом(!), почав готуватися до хрещення Духом Святим). Цей єпископ розповів про себе одному християнину (Йоакиму Парру) наступне. Свого часу він навчався на богословському факультеті в Афінах і був найкращим студентом на курсі. Дізнавшись про його успіхи, Олександрійський патріарх попросив грецького архієпископа, щоб після отримання диплома цей випускник викладав у його семінарії, бо церква Олександрії занепадає і для її відродження  їм потрібні освічені люди. Після переговорів молодий священник погодився поїхати на три роки в Олександрію. Але замість трьох років він пробув там десять, став професором і був висвячений на єпископа. Одного разу цей професор («богослов») після чергової лекції в Університеті Арістотеля, по дорозі додому на своїй автівці потрапив у аварію.

«Швидка» відвезла його в реанімацію. Коли він прийшов до тями, то попросив покликати до себе священника. Виявилося, що в тій лікарні лікувався якийсь монах-святогорець, який і прийшов його посповідати. Єпископ став сповідатися цьому монаху, а він, ні з того ні з сього, почав говорити, щоб цей єпископ перестав бути такою пихатою людиною (ще б пак: оратор, проповідник, богослов, професор, єпископ… усіх достоїнств і не перелічити – гординя не на порожньому місці виросла, а на «злачних пажитях» марнославства і фарисейської праведності, відчутті власної гідності та своєї важливості для світу), порадив йому їхати на Святу Гору і ставати справжнім монахом (тобто ставати християнином; оскільки він монах, то і в статусі монаха (справжнього) починати оголошення, підготовку до хрещення! Так само, як і одружений, щоб стати християнином, не має потреби розлучатися з дружиною чи ставати монахом – в якому чині хто покликаний, в такому і спасайся (хіба що Господь когось покличе до якогось особливого служіння – але це винятки)). Єпископ повинен, стверджував монах, перестати роз’їжджати по всьому світу і удавати з себе дуже важливу персону. Той дуже розгнівався на «брудного» монаха і вигнав його з палати. Але слова святогорця надовго закарбувалися в пам’яті гладкого панка-єпископа. Він розумів, що те, про що каже цей монах, є правдою, яку він (єпископ) не хотів чути.

Через деякий час єпископ одужав і його виписали з лікарні. Ним зацікавився Вселенський патріарх, який запросив його на одне зібрання, де він (оратор, богослов…) повинен був звернутися до присутніх з привітальним словом. Але коли єпископ почав говорити, у нього стався сердечний напад і він упав, перевернувши стіл… і його знову відвезли до реанімації. В лікарні він періодично втрачав свідомість і лікарям довелося з ним добряче повозитися.

Перебуваючи між життям і смертю, єпископ став благати: «Мати Божа, якщо Ти мене спасеш, я обіцяю Тобі, що поїду на Святу Гору Афон і решту життя присвячу покаянню».

Мати Божа врятувала єпископа – той одужав, але на Святу Гору він не поїхав. Він пішов до патріарха і сказав: владико, я обіцяв Божій Матері поїхати на Святу Гору. Відпусти мене. А патріарх відповів: та ти просто марив, багато що можна в такому стані наобіцяти! Ти живий – тому не переживай. Єпископ став благати патріарха, але той відповів: ти повинен бути послушним Церкві. Церква тебе зробила єпископом, отже слухайся і трудись. Щороку він просив відпустити його… але коли він вже дуже надокучив патріархові, то той сказав: я даю тобі ще три роки, відпрацюй їх, а потім поїдеш на Афон. Через три роки єпископ таки вирушив у путь. Про монашество він не знав нічого. Він був товстуном з м’якими ніжними руками, носив красиві італійські туфлі на тонкій підошві і шовкову рясу… І в такому вигляді одного прекрасного дня він ступив на афонську землю. І відразу почав запитувати про того монаха, який 32 роки тому в лікарні, сповідаючи, скерував його на Афон. Отці-афоніти питали єпископа: владико, ви до кого? На що той відповідав: я шукаю одного монаха… і описував його: маленький, брудний… А монахи питають: як його звати? Де він живе? Єпископ знову описав зовнішні ознаки, на що йому відповіли: тут всі такі… Він засмутився, бо йому конче було потрібно знайти монаха, який його сюди направив. Один з братів сказав єпископу: якщо такий старець існує, то він, мабуть, живе в найвіддаленішому місці Афона, в Курулії. Піднімись на гору, можливо там ти знайдеш свого старця.

Єпископ розповідав про себе: Я пішов. Поки видерся на гору, я увесь спітнів, каміння проколювали мої італійські туфлі, і я так втомився, що думав що вмру по дорозі. Однак зустрічні монахи мені говорили: іди далі, старець там, вдалині. І ось нарешті хтось мені сказав, що я вже дійшов. Біля келії стояли в черзі декілька монахів. Я хотів пробратися вперед, але мені вказали на кінець черги і заставили стати позаду всіх. Але ж я єпископ і чекати в черзі не звик. Я розізлився, але вирішив стояти і чекати. І ось виходить келійник старця і каже мені: – А вам чого треба? – Я прийшов побачити старця. – Старець втомився, він сьогодні увесь день приймав братію, а зараз пішов спати. Сьогодні він з тобою зустрітися не зможе. – Але я подолав такий довгий шлях, я вибрався на гору! Що ж мені робити? – Завтра приходь. – Мені нікуди йти. – Всі на землі сплять, і ти лягай і спи. Тієї ночі я ночував надворі, не склепивши очей до самого ранку. Вранці виходить монах і оголошує: – Старець сьогодні нікого не прийме, він буде молитися. Я не міг повірити в те, що почув. Ще один день змарновано. Я так довго добирався сюди, йти мені було нікуди і я вирішив чекати. Увесь день я провів під деревом, намагався молитися, але все, про що я міг думати, це те, яким я був злим на старця. Наступного ранку монах підходить до мене і говорить: – Ти досі тут? Гаразд, ти терпеливо чекав, заходь, старець з тобою поговорить. Я увійшов до келії. Старець глянув на мене і запитує: – Що тобі треба? – Я хочу бути монахом, – відповів я. – А чому ти сюди прийшов, якщо хочеш бути монахом?

Я розповів старцю про старого монаха, який мене (32(!) роки тому) сповідав, і про обітницю Матері Божій, що якщо вона мене спасе від смерті, то я стану монахом на Святій Горі і решту днів мого життя проведу в покаянні…

На все це старець сказав: ти тут не виживеш. Я запитую: Чому? – Тому що ти ніколи не зможеш виконувати те, що я тобі буду говорити. Чим ти займався до того, як сюди прийшов? – запитав мене старець. – Я єпископ. Старець схопився за голову: Боже мій! В житті тільки від жінок буває більше спокус! Йди звідси. Я впав на коліна: – Благаю тебе, старче, поможи мені стати монахом. Він мені говорить: – Я тобі дозволю залишитись у келії, але тільки за однієї умови. – Я постараюсь. – Ні, ти повинен сказати: «Я це зроблю, старче», бо якщо ти говориш «я постараюсь», то ти вже здався. – Я це зроблю, старче. – Добре. Тоді ось що: я тобі не дозволяю розмовляти ні з ким – ні зі мною, ні з тими, хто до мене приходить. Ні з ким! Тільки тоді, коли я тебе попрошу що-небудь сказати, ти можеш говорити.

До старця приходили гості. Я готував чай, мив посуд і слухав. І завжди мені хотілося щось сказати, коли старець розмовляв із гостями. Якийсь монах приходив, розказував про щось: «Ось Григогій Палама сказав…» – але я ж достеменно знав, що це зовсім не Палама сказав! Я хотів йому заперечити: «Ідіот! Дурень! Це не Палама сказав, це сказав інший святий». У мені все кипіло, і це тривало роками. Через деякий час я заспокоївся, уже нічого не чув, просто подавав чай, мив посуд, творячи свою молитву.

Якось вранці я прийшов до старця почати свій звичний день, свій послух, а старець мені каже: – А ось тепер можеш говорити. Я подумав і відповів: – Мені нема чого сказати (ви тільки послухайте, що каже єпископ, оратор, проповідник, богослов, професор… православно оголошений). І старець, обійнявши мене, говорить: – Рідненький мій, коли ти сюди прийшов, вже тоді ти не мав що сказати, але ти цього не знав!.. Коли ти покидав світ, ти думав, що увесь світ потребує тебе. А зараз подивись, чи світ має потребу в тобі, як колись? Та й раніше ти не був йому потрібен. Єдине, що нам потрібно в житті – це Бог. (Ми нуждаємось у Бозі. Більше нам не потрібно нічого. Ніхто не потребує жодного нашого слова. Кожному – усвідомлює він це чи ні – потрібен Господь Ісус Христос, Дух Святий!!!).

Коли людина вже не має що сказати, аж тоді вона (онтологічно) готова слухати, бо вона вже мовчить онтологічно, а не ротом-язиком, вона входить в ісихію-мовчання помислів, у пустоту, смисл якої – бажання-ерос прийняти Істину-Іншого- Іпостась, і віддати себе! Коли я маю що сказати, коли я розумний, мудрий, компетентний, «експерт» з усіх питань – я слухати не буду, я буду говорити, навіть коли мовчу язиком! Тому смирення-послух -умова навчання-пізнання-відання-спілкування-молитви!!!

Отже слухати, почути може тільки той, хто мовчить, не хоче говорити, не має що сказати – тільки він здатний почути, «має місце» в собі, щоб вмістити-почути-прийняти! (Мають що сказати, по-відати тільки християни, храми Духа Святого, істинні послушники Слова Божого Ісуса Христа, істинні ісихасти- мовчальники, які справді нічого свого не мають і від себе нічого не говорять, а тільки Духом Святим!). А той, хто хоче говорити, має що сказати і хоче сказати – він не чує, не слухає, він весь очікування своєї черги виговоритися (з нетерпінням чекає, коли передадуть йому мікрофон, коли вже всі замовкнуть і уважно(!) будуть слухати «премудрість», яка виливається (точніше, виривається) із уст його), сказати своє слово; він не чує, не приймає – його «руки» (голова) зайняті тим, що він хоче дати-показати. А за законом духовним – якою мірою міряєте, такою і відміряється вам – якщо ви не слухаєте співрозмовника, то і вас ніхто слухати не буде! Чому хтось має слухати тебе, якщо ти не слухаєш його?! Тому, якщо хочеш, щоб почули тебе, насамперед намагайся вислухати Іншого – це подвійна користь: вислухавши-почувши Іншого, ти маєш спільне з ним, і прийнявши те, що він дає (звичайно не все, а тільки Добре і те, що на Добро!), – ти звільнив у ньому місце для твого, яке хочеш йому дати-донести-причастити. (Якщо співрозмовник побачить, що ти його зрозумів, то він цей помисел відпустить і стане свобідним – здатним почути тебе!). Тому основа і початок спілкування – мовчання і слухання, послух! Без них немає ніякого спілкування – тільки омана! Всі говорять, а ніхто нікого не чує, нічого спільного не має, зустріч-причастя не відбувається. Чоловік з дружиною роками живуть разом, виховують дітей… і не мають нічого спільного, чужі одне одному! Чому?! Бо не слухають одне одного, не перебувають у послуху, не вміють мовчати!!! Починайте слухати одне одного, вслухатися в іншого, намагайтеся зрозуміти одне одного – і все зміниться! Так само і в стосунках з Богом! Можна все життя ходити в церкву, брати участь у всіх чинах Таїнств і богослужінь (хреститися, причащатися хоч кожного дня, сповідатися, «молитися»…) – і ніколи не мати нічого спільного з Богом, бути чужим Йому («не знаю вас»). Ми просимо, молимо, благаємо, вимагаємо: дай, дай, дай, подай, помилуй, прости, сохрани, спаси… чого ми лише не говоримо Богу в різних формах – договірних, благальних,  погрозливих, ультимативних, комерційних… А Богові не даємо і словечко вставити. Замість того, щоб замовкнути і слухати Бога, почути, що нам каже Бог (Який все про нас знає!); замість того, щоб самим змінитися, ми хочемо змінити Бога: замість того, щоб самим чогось навчитися- врозумитися, ми вчимо Бога, що Він має робити, і як Він має діяти і служити нам!? А насправді потрібно не благати-молити-просити- погрожувати-лякати Бога (Бог Любов-Милосердя-Премудрість- Всевідання-Істина все знає і розуміє-відає, і робить все, що може для нас (кожної миті виливає на кожного з нас УСЮ Свою ЛЮБОВ, МИЛІСТЬ, ПРЕМУДРІСТЬ, ЛАСКУ – завжди і всюди, у всьому і через усе Божественно Любить нас Бог – і диявола, сатану в тому числі – абсолютно всіх і все!!!) – щомиті ми перебуваємо в найкращих умовах (в океані Божественної Любові) – Бог більше і краще для нас зробити не може (до ласки Божої немає що додати! Хіба що зло!? Але навіщо?!)… ми більше не вмістимо!), а замовкнути і слухати Бога, вслухатися у те, що Бог каже мені (що я маю робити! А що Бог має робити – Він знає, Йому підказувати не треба, та й лякати Його некоректно – Він Любов – Він не боїться, не змінюється!), що Бог у мене просить, вимолює, благає, лякає… Так, на всякий час Бог вимолює нас – віддає нам Самого Себе! Тому замовкніть (станьте ісихастами) і слухайте, що каже вам Бог- Любов. Не будьте такі без-умні, як язичники, які Бога хочуть змінити, умилостивити, ублажити різноманітними жертвами (і вбивствами дітей (абортами) в тому числі), молитвами, заклинаннями (чинами-обрядами «таїнств», містерій), – Бог Свобода, Особистість, Любов – Його не можна умилостивити, змінити, розчулити, налякати, упросити… Його можна тільки прийняти, Йому можна тільки віддатися (Його ж силою – Духом Святим)! Тому змінюватися (каятися) потрібно не Богу, а людині! В Церкві все – всі молитви, «жертви», чини, Таїнства – спрямовано на людину (а не на Бога), мета всього – людину вимолити, змінити, упросити, привести до покаяння, зробити здатною прийняти Бога, віддати себе Богові!!! Хто має очі чути, нехай розуміє!

Щоб комусь щось сказати, дати, потрібно спочатку почути його, побачити його, дізнатися про того, з ким ти намагаєшся спілкуватися, все, що можливо чи хоча б те, що необхідно, без наявності чого спілкування не буде (можливо, не варто гаяти часу, бо ніякого спілкування в добрі не вийде, тому потрібно діяти за принципом-заповіддю: «залиште їх…»), а вже потім приступати до добро-чинства: щось сказати, щось зробити доцільне, доречне. Наприклад, людина не знає української мови (чи китаєць, чи росіянин, чи…), а я їй три години про щось дуже важливе (чи навіть Євангеліє), корисне розказую. Нервую, дратуюся, гніваюсь: чому немає ніякої позитивної реакції, розуміння, я ж вже такими простими словами, елементарними прикладами-аналогіями йому повідаю (вже діти ясельної групи дитсадка точно би зрозуміли) – чому співрозмовник такі елементарні речі не розуміє, чому він такими здивованими, розгубленими очима дивиться на мене (а я йому не даю рота відкрити, слово сказати – все розказую, розказую!?)! А от якби я попередньо взнав, що переді мною іноземець, який не розуміє жодного слова українською, то я, бажаючи спілкуватися, подбав би про перекладача, щоб ми принаймні для початку мали можливість чути хоча б словами один одного… Якщо навіть чоловік з дружиною десятиліттями живуть під одним дахом, сплять на одному ліжку, їдять за одним столом одну і ту саму їжу… і не чують одне одного, не мають нічого спільного, а ти цього іноземця вперше бачиш, – то, щоб було хоч якесь спілкування, принаймні створи умови для його зародження!

Сторінки: 1 2