Лікар спочатку, перед тим як призначити курс лікування, – слухає пацієнта (і вухом – що той про себе каже, і слухавкою), обстежує його за допомогою різноманітних методів: МРТ, УЗД тощо, направляє хворого здавати аналізи в лабораторію, встановлює діагноз. І вже аж тоді – дізнавшись про самого пацієнта та його стан (за результатами аналізів та обстеження) – призначає йому курс лікування. Тому перед тим як говорити, лікар слухає: або людину (пацієнта та колег, які надали йому результати аналізів та обстежень), або Бога (Який Духом Святим сповіщає святим про духовно-душевно-тілесний стан хворих). Тобто, щоб лікування було успішним, лікар слухає (уважно прислухається до всіх симптомів, щоб виявити причину їхньої появи) або людину, або Бога (чи, якщо лікар християнин, одночасно – в Бозі людину). Але тільки не себе, не свої феноменальні професійні знання! Якщо лікар не вислухає пацієнта, не вслухається в нього, в його симптоми, болі, скарги, не зʹясує передумови, причини їхнього виникнення – чи зможе він допомогти (попри всі свої вміння і знання), чи матиме спілкування з хворим у добрі?! Чи, наприклад, місіонер – він має бути все для всіх, має спілкуватися з кожним оголошеним мовою оголошеного, мовою культури, в якій перебуває оголошений, а щоб це було можливим, він повинен насамперед слухати, вчитися, вивчати оголошених, а вже потім мовою зрозумілою оголошеним благовістити Євангеліє! Вчитель, перед тим як навчати, має знати здібності кожного з учнів… Тому добрим місіонером, вчителем, лікарем… може бути тільки послушник, який вміє слухати, який, доки не вислухає, не починає говорити-діяти (тому пророк-учитель- лікар-духівник – весь повсякчасний послух – слухає Бога і ближнього в Бозі). Доки я не взнаю, хто мій співрозмовник (чи через одкровення Духа Святого чи земними методами), що саме я йому можу повісти, поки я не взнаю, що він може вмістити, – як я йому, будучи мудрим, можу щось давати (недоречне, невчасне, не по силах – вбиває; та й: «не кидайте бісер перед…» – треба знати, хто «перед» тобою)? Тому основа-фундамент спілкування – послух- слухання-мовчання. Кожне правдиве, доцільне, добре слово народжується тільки з мовчання, з послушного, уважного, пильного вслухання в ближнього всіма духовно-душевно-тілесними органами сприйняття (зором, слухом, нюхом, дотиком, смаком…), коли ти увесь – слух і увага, а це немислиме без мовчання (ісихії). Основа Добра, Доброго діла – послух!!! Все Добре звершується тільки в послуху, в контексті послуху-спілкування!!!

Головне – не просто сказати (дати, зробити), а щоб тебе почули (прийняли твій дар-даяння, діло-служіння), тому потрібно, щоб все, що ти говориш (робиш, даєш), було сказано доречно, вчасно, доцільно, корисно (навіщо сліпому квиток в картинну галерею, глухому – магнітофон, новонародженому немовляті – тверда їжа, оголошеному – повідати про містичні стани досконалих християн і т. ін. Недобре (невчасно, недоречно, недоцільно…) зроблене «добре» діло не є Добрим!). А це може бути тільки тоді, коли ти послушник (слухаєш Слово Боже, Господа Ісуса Христа, і виконуєш Його), а не вчитель, «спаситель», добродій, лікар, наставник… коли ти в мовчанні усіма силами слухаєш Бога (і ближнього ради Бога), вслухаєшся-вдивляєшся у Промисел Божий – обставини, в яких перебуває співрозмовник (чи оголошений), його стан, здібності, міру вмістимості (не можна давати немовлятам тверду їжу чи оголошеним повідати про таїни майбутнього віку (Боговідання християн), коли вони заледве розуміють, що блудити це гріх!). Щоб виконати заповідь «Не кидайте бісер…», треба слухати і вміти вчасно виконати іншу – «Залиште їх…». (Може в людини зараз насущне питання-нужда взнати, як годувати гусей (щоб вони не здихали), а не скільки Іпостасей в Бозі, і природ во Христі, чи ще якісь вічні, насущні для всіх Богословські Істини. Так вчинив навчений Духом Святим преподобний Амвросій Оптинський: залишив богословську бесіду про вічні істини і почав пояснювати одній жінці, як правильно годувати гусей (вона була в наймах у пана, в якого почали дохнути гуси, яких вона доглядала). Якщо б ви тій жінці намагалися щось інше розказати (попередньо не звільнивши її від тягаря цього помислу – як гусей годувати) – нічого доброго з того не вийшло би, ніякого спілкування (ніхто нікого не почув би)! Основа всього – послух, у граничному самозреченні, самоспустошенні, мовчанні бути весь слух, весь зір, весь увага-пильнування – тільки тоді буде спільність, буде спілкування, буде Добро!!!).

Послух у спілкуванні – безперестанний процес – слухання і співрозмовника (чи він чує тебе, чи розуміє те, що ти йому говориш, чи сприймає те, що йому дають і словом, і ділом), і себе (що ти говориш, як дієш, як себе поводиш); і – якщо християнин – то на всякий час пильнує волю Духа Святого (Його голос-віяння в собі). Наприклад, під час спілкування телефоном: співрозмовник поклав слухавку, а я, як йолоп, три години кричу в трубку, гніваюсь, щось доказую, надриваю горло… а співрозмовник (з яким я «спілкуюсь» – як я думаю) давним-давно пішов пити чай, чи спати пішов!!! Тому все добре починається з послуху, робиться в послуху, і завершується в послуху! Де немає послуху – там немає добра, там егоїзм, себелюбство, гординя, слово-дія у своє ім’я, ради себе, для себе, а не для Іншого, не заради Іншого. Бо якщо хочеш щось комусь зробити, то маєш виконати його (його! Іншого!) волю, а не свою волю-хотіння! А оскільки воля свобідних істот динамічна, тому і потрібен безперестанний послух – кожної миті (через певний час уточнювати волю Іншого – по плоті кажу) взнавати волю Іншого, в чиє ім’я дію-говорю. Християнин на всякий час має пізнавати волю Божу, волю Ісуса Христа (християни все роблять в ім’я Ісуса Христа, для Христа – тому зрікаються на всякий час своєї волі і намагаються виконати волю Божу). Господь Ісус Христос був послушний Отцю, виконував не свою волю, а волю Отця, так і ми повинні не для себе жити, а для Ісуса Христа: чи живемо чи помираємо, чи їмо чи постимо, чи говоримо чи мовчимо… – все для Ісуса Христа на славу Бога Отця! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже Отче Вседержителю всього в невимовній Хресній Любові! Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, навіки!

Так само і в спілкуванні, добро-діланні з образом Божим – між людьми. Принцип спілкування для свобідних іпостасей (Божественних і тварних) один і той самий. Любов – це один стан (спосіб існування), принцип буття еросу-самовіддачі-самозречення- служіння!

***

Отці послушникам (тим, кого вчать слухати, прислухатися, чути, кого готують до науки із наук – молитви) дають у руки не чотки, не молитовник чи псалтир, не катехізис чи підручник з догматичного богослів’я, а лопату, сокиру, косу, граблі… і навчають слухати, бути послушним, передусім дбають про те, щоб послушник (оголошений) був здатний слухати, чути, бачити, без чого (здатності слухати і чути) ніякого оголошення-навчання не може бути. Щоб комусь щось сказати-донести – той (слухач) повинен насамперед мати вуха, щоб чути, а щоб щось показати йому – має мати очі, щоб бачити. А інакше говориш надармо і показуєш – у порожнечу. Тому Отці спочатку дбають, щоб відкрилися вуха, очі… всі відчуття, щоб людина стала здатною оголошуватися-навчатися. І лише після «лопати-мотики-сокири» починається власне оголошення Заповідями Божими (словом- ділом), навчання молитися!

Тому святі (християни) спочатку, перед оголошенням, перевіряють слух, зір… здатність слухати, сприймати науку- підготовку (до Іспиту-Суду Духом Святим). Визначають ступінь непослушності послушника і трудяться над виробленням у нього послуху – здатності сприймати-розуміти-виконувати Заповіді Божі, а вже потім вводять у перший етап: починають безпосередню підготовку до операції (сходження во ад) – оголошення! Тому спочатку лікують непослушність: готують тілесним, фізичним послухом – зовнішніми роботами (копати город, носити воду, косити траву, колоти дрова…), які виконуються беззаперечно. Людина – цілісна істота – іпостасна психо-соматична реальність (душевність і тілесність – це енергії єдиної людської сутності, як світло і тепло енергії сонця). І тілесний послух (подвиг самозречення) породжує здатність до душевного послуху, а душевний послух – до Духовного! Навчанню передує знайомство: той, хто буде оголошувати, пізнає все про того, хто хоче оголошуватися – його здібності, міру, здатність слухати-навчатися. Потім триває лікування від непослушності, а вже потім настає період оголошення. (Нагадаємо: ми говоримо про логіку, про логічну послідовність процесу спасіння, а не хронологічну; нас цікавить суть, принцип, закон, а не різноманітні комбінації- випадки).

В процесі оголошення і той, хто оголошує, і той, кого оголошують – обидва мають бути послушниками. Уявіть собі ситуацію. Одного чудового вчителя (зі світовим іменем) запросили в школу прочитати лекцію. Через певні обставини вчитель запізнювався, з поспіху переплутав класи і зайшов до глухонімих дітей, і оскільки він спізнився, то відразу приступив до викладення матеріалу (на знайомство з учнями часу вже не було, та й на своє привітання він відповіді від них не чекав – так поспішав надолужити згаяний час!?). Отже, вчитель читає лекцію, будучи переконаним, що учні його розуміють (за домовленістю він мав читати лекцію найкращим учням – відмінникам, призерам міжнародних олімпіад!), та коли він побачив, що вони елементарних речей не тямлять і кивають головами на знак того, що вони не розуміють (вони просто нічого не чують, і як наслідок – не розуміють, про що йде мова!), став дратуватися, гніватись на учнів (і на тих, хто його запросив у школу). Абсурд! Не слухачі винні, що вони не розуміють (елементарних, тривіальних, очевидних речей), не «чують» учителя, що немає спілкування, а вчитель, який не подбав про найголовніше в навчальному процесі, у спілкуванні – про те, що передусім необхідно познайомитися з учнями (якщо можна всесторонньо), послухати їх, повчитися спочатку в них: хто вони, які в них здібності, який рівень знань, якою мовою спілкуються тощо. А вчитель міг би прочитати лекцію до кінця і вважати, що він вклався у відведений час, все, що запланував, розказав – попрощатися і піти, думаючи про себе, що він виконав свій обов’язок, і пишатися собою… а насправді ніхто нікого не почув (ні вчитель учнів, ні учні вчителя). – Яка з того користь? – Тільки безглуздий труд з обох сторін: один говорив, щось доказував сам собі, а інші сиділи і чекали, коли настане перерва і цей жах закінчиться! Або цей вчитель міг вибухнути, влаштувати скандал і грюкнути дверима… А винен то він сам – непослушний! (переважна більшість усіх бесід мають такий сумний фінал-результат). Феноменальні знання-здібності без послуху – ніщо! Тому головне – послух (безперервний і обопільний: вчитель слухає оголошеного, а оголошений – вчителя)! Мудрий вчитель, знаючи, що його не почують, мовчить (напр., Господь на суді у Пилата, перед синедріоном – «не повірите і не відпустите»!

«Залиште їх, це сліпі сліпці!», «Залишивши їх, вийшов від них», «не кидайте бісер…»; і Мати Божа мовчить: що вона розкаже Йосифу – що вона вагітна Зачатим від Духа Святого? Він не вмістить і не повірить, тому віддала ситуацію у волю Божу – хай Господь його врозумить!). Тому треба насамперед вислухати співрозмовника, вслухатися в нього, вдивитися в нього, а вже потім говорити-давати йому згідно його міри вмістити-почути-понести (щоб було на добро, на спілкування в добрі: щоб він міг почути-побачити- прийняти-понести-вмістити – і діло, і думку-помисел)!!!

Ми говоримо (даємо) не для того, щоб сказати (дати), виговоритися (ми хочемо, щоб нас вислухали, почули, зрозуміли, прийняли, пожаліли, поспівчували, допомогли…). Добре, коли ти зрозумів, що тебе не чують, не розуміють (як цей вчитель, який у гніві вийшов із класу глухонімих діточок, – він знає, що цей матеріал вони не засвоїли, їм потрібно ще донести його, потрібно подумати, як їм це – вкрай необхідне, фундаментальне, без чого не можна рухатись далі, донести, подати, щоб вони зрозуміли…). Горе, коли той, хто говорить, переконаний, що його чують, розуміють, почули, а той, хто слухає, нічого при цьому не розуміючи, також переконаний, що все зрозумів!? Оце відбувається на так званих проповідях з амвонів «християн»-попів «християнам»-прихожанам – кожен чує сам себе (читає сам себе!): попу головне – казання сказати, а слухачам – щоб батя довго не затягував… Жодного спілкування, тільки суцільна омана: піп задоволений собою – він сказав (а якщо круто сказав – то його гордині і самозадоволенню немає меж), а «прихожани»-покупці пишаються собою, що виконали релігійний обов’язок, були в церкві, слухали проповідь! «Так гарно батя сказав!» Про що? «Ой, не знаю, але так гарно!»? Не обманюймо себе, що ми навчаємо і навчаємось, якщо ми не послушники одне одному, і не дбаємо про належні умови спілкування, про те, щоб почути одне одного! Пильнуймо!

Зараз всі безперестанно щось слухають (навушники в кожного у вухах), але ніхто нікого не чує! Всі стали непослушні, непокірні, вкрай егоїстичні – «кожен сам за себе», «спасися сам». Тому і єресі множаться – дух антихриста переходить від сили в силу, поки люди не стануть плоттю… Все стало фоном для мене, для мого его, моєї самості… Пильнуймо, як і що слухаємо!

Я маю дослухатися до ближнього (запитувати, перепитувати його, «вибивати» з нього те, що він відає, що йому належить, що його), щоб мати спільність-спілкування з ним (у Добрі, чи добрі)! Бо якщо ближній мене зрозумів, то він має спільність зі мною, він не самотній, а якщо я його не почув-побачив-відчув-зрозумів- звідав, то я залишився самотнім! Бог нас чує-розуміє-відає – має спільність з нами в усьому, а ми Його не чуємо-відаємо і, як наслідок, і ближнього (образ Божий), тому залишаємось у пеклі, в самості, самотні! Тому знову і знову наголошуємо: головне – послух-слухання (всім єством – зором-слухом-нюхом-дотиком- смаком-… всіма силами-енергіями єства), якими входимо у спілкування-єдинство з Іншими! Той, хто любить – для нього з любимим все спільне (спілкування у всьому): і солодке і гірке, насолода і біль-хрест. Той, хто любить, завжди перебуває у спілкуванні з усіма. А хто не любить – нічого спільного не має з Іншими – той в аду (зло завжди розділяє, тому воно спільне для тих, хто в аду, але це спільне не веде до спілкування-перихорези іпостасей, а до граничного відчуження в самості; Добро – це те спільне, яке веде до єдинства-єдності-перихорези: «Я в Тобі, а Ти в Мені»).

З кожним потрібно спілкуватися його (ближнього, співрозмовника) мовою, а це передбачає – послух, вслухання у ближнього, насамперед пізнання-прийняття його, пізнання про нього всього можливого, принаймні необхідного (в кожному випадку цей необхідний мінімум різний), щоб було хоч якесь спілкування, по-чуття одне одного! Я – все для всіх, щоб спасти хоч когось: для юдеїв я юдей, для язичників – як язичник (і поводжуся, і спілкуюся їхньою мовою-культурою спілкування!); кожен чує Євангеліє своєю рідною мовою (українською, китайською, англійською… мовою культурного контексту, в якому перебуває, тобто мовою кожної конкретної епохи, культури!). Тому не співрозмовника потрібно підлаштовувати під себе (під свою мову- культуру), а себе (в любові) підлаштовувати під нього – бути таким, як він, і його (юдея, філософа, атеїста…) мовою благовістити велику Тайну благочестя – Бог явився у плоті! Знову бачимо, що все починається з послуху! І найбільше має слухати вчитель, проповідник – він має зацікавити слухача, чути його, тому має мовою співрозмовника викликати в нього цікавість (Євангеліє люди мають зрозуміти і захотіти звідати пропо-відане – спасіння Господа Ісуса Христа, Духа Святого). Щоб комусь допомогти – потрібно знати, як він живе, його цінності (за аналогією яких ти будеш благовістити йому Вічні Цінності – Радість, Насолоду…: – Ти любиш (= тобі егоїстично-споживацьки подобається) ось це? А це (Євангельське) незрівнянно краще!.. і т. ін.), страхи, тривоги, вподобання, здатність чути і діяти тощо.

В хорі, щоб була гармонія, всі повинні слухати інших, бо навіть якщо всі хористи вміють професійно співати (як ангели), але не будуть слухати одне одного (безперестанно протягом співу- спілкування), то нічого доброго з цього не вийде – тільки какофонія! Навіть якщо всі учасники хору є професіоналами світового рівня! Тому спочатку потрібно вчитися слухати, розвивати слух, а вже потім співати!

Отже, ще раз і ще раз наголошуємо: початок, повсякчасна основа спілкування – послух, слухання (всім єством, всіма силами) співрозмовника, вслухання (всіма силами єства) у того, з ким хочеш мати щось спільне: вчитель – в учня-оголошеного, оголошений – у наставника покаяння, дружина – в чоловіка, чоловік – у дружину, батьки – в дітей, діти – в батьків… кожен – у ближнього свого! Ось путь до цілі, до цілісності, до спасіння (= до оголошення, яке дасть плід – богоприїмне смирення), до стану, коли всі будуть єдине, як Отець і Син і Дух Святий («Я в Тобі, а Ти в Мені», «Ми в тварних іпостасях, а тварні іпостасі-особистості в Нас»). Син завжди послушний Отцеві у всьому! Тому Церква завжди дбає про послух, щоб вірні, оголошені завжди були послушні, смиренні, лагідні (про Христових, які во Христі являють абсолютний послух Отцю Духом Святим, – ми навіть не говоримо, це все само собою зрозуміло!). Чому така біда зараз у церквах (виродження «православних» церков у жидівські синагоги, єресі тощо)? Ми про це говорили, а ви роздивіться уважно навколо себе і чи побачите десь щирий, відповідальний послух (будь-який)? На жаль, кожен живе сам по собі, кожен сам за себе, для себе, «спасися сам», немає бажання вчитися, слухати, вчитуватися у Писання, всі все знають, не вчившись, всі спішать вчити інших, не вчившись ні секунди… – ось дух антихриста, який живе в церквах, в «християнах»!?

Що робити? Бог є Любов! Спішімо каятися, вертатися в Дім Отчий, досить блудити в єресях, бути блудними синами, «свобідними» – спішімо стати рабами Христовими, Божими, стати оголошеними послушниками-рабами і помилує нас Отець Духом Святим у Сині Його, усиновить нас свого часу, коли станемо здатні вмістити-прийняти Спадок – Царство Боже!!!

***

Перед тим як говорити про оголошення, рабство-послух – болючий і неприємний процес підготовки до операції, озвучимо два помисли (перший: «Кожна людина щомиті Божественно Любима!»; другий: «Бог все допускає!»), без прийняття яких ми не почуємо головну думку – про необхідність оголошення – та не повіримо (навіть слухати не будемо), що без оголошення-підготовки нічого доброго ніколи не буде! Перше, що нам необхідно усвідомити: ми вже Божественно Любимі (вже тут і зараз – у якому б стані хто не перебував!) і що Бог-Любов-Свобода допускає все без винятку! Ад- пекло існує?! Так! А що може бути страшніше за ад-пекло (всілякі муки-страждання, яких людина навіть уявити не може). Бог ад, смерть не творив, а вони є! Ангели впали і стали демонами?! Допустив Бог?! Людина впала?! Допустив Бог?! Чого лише не траплялося в історії людства, якого тільки не було сатанізму, злоби, ненависті, горя, сліз, болю, ідолопоклонства, єресей… – всілякого зла! А все це було і зараз є! Значить свого часу це допустив Бог- Любов, і нині дає свободу свобідним, і на віки віків! Бог є Любов!!!

«А що кажу вам (апостолам), то кажу всім: пильнуйте!». Антихрист прийде? І вже прийшов! Допустить Бог? Допустив ще до створення світу, коли творив свобідних істот, даючи їм владу або прийняти Бога, або відкинути Його Любов! Пильнуйте, щоб не увійти у спокусу, не впасти в єресь, не піти на вічні муки (добровільно! Бог є Любов, тому людина сама прирікає себе на вічні муки, сама себе засуджує). Брат наш, Іуда Іскаріотський, який зрадив Христа, сам себе до ада засудив (Слава Милосердному Богу, Який у Христі знищив ад, всіх в’язнів пекла звільнив, всім дав можливість на віки вічні вийти з ада! Однак не всі хочуть відразу виходити на свободу… Тому і моляться християни за тих, хто страждає в аду, щоб вони зажадали Христа і вийшли з пекла егоїзму і самості на свободу любовного особистісного спілкування в Дусі Святому – свободу Синів Божих). Тому ще раз і ще раз кажу: все може бути там, де є свобода – ми маємо владу розіп’ясти Христа або відпустити Христа, тобто розіп’ястися разом з Ним!!! Цей вибір буде до кінця цього віку! Що вибере свобідна людина: зрадить Христа і віддасть Його на розп’яття, чи розіпнеться з Ним? Бог є Любов! Християнські Таїнства – це не магія і ніяка не гарантія чогось (спасіння, раю тощо), не той спасеться, хто бере участь у Таїнствах (точніше, чинах Таїнств), а той, хто виконує волю Божу, заповіді Божі! (А Таїнства – це допоміжні засоби на шляху до обоження – єднання з Христом в єдине Тіло Воскресіння!).

«Пильнуйте! А що кажу вам – всім кажу: Пильнуйте!».

Щоб смирити безумний помисел: «Такого – оголошення – ніде немає в православній церкві, значить воно не обов’язкове, а інакше Бог не допустив би в церкві того, щоб мільйони помилялися! Та й протягом століть вже ніхто нікого не оголошує: значить так, як є зараз – це все нормально, Богом благословенне! Це ж в православній церкві відбувається, а «Церква – це стовп і утвердження істини». Бог же не допустить, щоб у церкві щось було не так – негайно викриє!!!». (Одразу зауважу, що «Церква» – стовп і утвердження істини, а не «церква» є стовпом і утвердженням істини, «Церква» – Тіло Христове, повне Духа Святого, а не «церква»!). Цей сатанинський помисел – «Невже патріархи, єпископи, богослови (цілі «Богословські Академії» з професорами, докторами, кандидатами богослів’я), церковне начальство («апостольські приємники»), собори, синоди можуть перебувати в єресі, в омані?! Ні, звичайно, – Бог цього не допустить, він Глава Церкви і керує в Ній! А мільйони вірних, хрещених хіба можуть бути в єресі, в омані, в дусі антихриста?! Ні, ні і ще раз ні – Бог не допустить, обов’язково врозумить церковний народ! Зрозуміло, що єретик – це «ти» і подібні до тебе «модерністи», але вас – нікчемна купка «маргіналів», а нас – мільйони: архієреїв, ієреїв, богословів, монахів, віруючих (які і у вогонь, і у воду готові піти за «віру православну»). Отже так, як чинять мільйони, – так і православно, і як вірує більшість – так і істинно!» – потрібно смирити, а інакше ви не зможете чути, почути прості елементарні істини. А для того, щоб цей помисел смирити і підкорити ваш ум у послуху Істині, призначимо йому спочатку дві пігулки-помисли, які потрібно приймати доти, поки не смириться ваш пихатий, самовпевнений, безрозсудний, сліпий розум, а вже потім настане черга терапії оголошення. Знайте, що пророків не буває багато, та й взагалі християн – мале стадо, а не мільйони (ми про це свідчили і свідчимо, але, на жаль, слухати немає кому, немає послушників).

Ми будемо говорити про тісний путь хрестоносіння (слідування за Христом), щоб хто, бува, не сказав, що цього (оголошення, хреста-боротьби, зусиль, пильнування…) не треба, можна жити простіше, комфортніше – як живуть мільйони «християн». Тому, щоб цей помисел (нужди і необхідності Хреста для спасіння) ви хоч трохи засвоїли, принаймні не хулили, постараємось вашу самовпевненість (егоїстичне, горде запалення- пиху) знизити цими двома препаратами-пігулками-помислами (звичайно, якщо ви їх почнете приймати, і почуєте-засвоїте бодай соту частину діючої речовини-істини).

Диявол вчить, а його діти повторюють: «Господь любить, тому не допустить, щоб було зло, єресі, омана… не переживайте, живіть спокійно…». Та власне, тому що Бог є Любов, тому що Господь Любить, саме тому і допускає будь-що (навіть розіп’ясти Бога, Сина Божого – що може бути страшніше і зліше за це?!) – береже і поважає свободу свобідних істот! Де немає свободи, там немає Любові! А Бог є Любов! Не обманюймо себе! І не слухаймо хулу і єресі сатанинські! Любов – це дозволити (і дати силу) ворогові розіп’ясти тебе; це покласти душу свою за ворогів своїх (за тих, хто ненавидить тебе, гонить тебе, проклинає тебе); це покласти душу свою за ближнього свого і від нього ж зазнати смерті! Ось про що говорить Церква, коли говорить про Любов! А язичники тим словом вказують на вподобання, егоїстичну, пристрасну насолоду, комфорт, тому і слухають антихриста(ів) і їм це «богослів’я» подобається! Пильнуйте!

Єдине, чого Бог ніколи не допустить, – це, щоб неготовий, неоголошений прийняв Духа Святого, щоб гордий, несмиренний увійшов у Царство Боже, тобто став членом Тіла Христового, тобто став християнином! Цього Бог-Любов ніколи не допустить (тому що невимовно Любить Своє творіння)! Хоч тисячі разів хрестіть(ся), миропомазуйте(ся), причащайте(ся)… – якщо людина неоголошена, неготова (нездатна) прийняти Духа Святого – Бог Таїнства не звершує, «операцію не робить», не дає Духа Святого: якщо «пацієнт» неготовий, то «люди тебе хрестять (звершують чин таїнства), а Дух Святий хрестити не буде (а Дух Святий не дається)!». Оце єдине (щоб неоголошений, неготовий причастився Духа Святого, Царства Божого), чого Бог ніколи не допустить, тому що є Любов’ю! А все інше: допускав, допускає, допускатиме (допоки всі не покаються і Бог не буде все у всіх і у всьому, коли вже ніхто грішити не зможе – не тому, що Бог відбере свободу і силу бажати і діяти, а тому, що всі Любитимуть, свобідно- добровільно стануть рабами Божими і отримають свого часу усиновлення і стануть у Бозі Смиренною Любов’ю по Благодаті; а Любов-Смирення не має сили ні грішити, ні бажати гріха; кожна іпостась-бажання буде повна одним – Любов’ю, тобто Іншими Іпостасями).

Чи допустив Господь, щоб ангели впали і стали демонами?!

Чи допустив Господь Бог, щоб Адам випав з Раю?! Щоб було пекло, смерть, гріх, зло?! Так! Тому і навчає нас Дух Святий молитися: «Отче, не введи нас у спокусу (визволи нас від лукавого)»¹² – значить можливість засумніватися у вірі і відпасти існує! «Під час спокуси відпадають» (Лк. 8: 13). «Стережіться, щоб вас не ввели в оману» (Лк. 21: 8). Бо багато лжепророків, лжевчителів,    лжеапостолів увійшло    у    світ,    які    вийшли    з «хрещених» і видають себе за християн. «Моліться, щоб не впасти в спокусу»; «Чого спите? Встаньте і моліться, щоб не ввійшли у спокусу» (див. Лк. 22: 40, 46). Спокуса – випробування, екзамен, перевірка, іспит на вірність. Потрібно повсякчас пильнувати і молитися, тобто бути смиренним (не надіятись на себе, а тільки на Бога), щоб у Дусі Святому вистояти на суді-кризі, у випробуваннях, які не можуть не прийти (неможливо не прийти спокусам – контрольним роботам, іспитам – під час навчального процесу у школі-підготовці до Життя Вічного, до успадкування та володіння Спадком (Царством Божим)). На суді вистоїть (здасть іспит) тільки смиренний (який надіється тільки на Бога, на Господа Ісуса Христа, а не на себе і свої сили чи на творіння) – бо людям «це» (бути вірним Богові самим, без Бога) неможливо, а Богові все можливо:

«Все можу у Христі, в Дусі Святому; коли я немічний, тоді сильний в мені і через мене Бог, Дух Святий».

Сторінки: 1 2