Перед тим як щось зробити, потрібно добре розсудити, обдумати, зважити: сім разів відміряй – один раз відріж! Ми вище говорили, що всі поради, накази, рекомендації, приписи… потрібно звіряти з нормативними (які говорять про норму, добро, до- цільність) документами (конституціями, статутами, уставами, інструкціями, правилами, законами…). Церковна Конституція (Конституція Царства Небесного) записана одним словом – Любов (Бог є Любов, Отець є Любов, Особистість – Любов, Свобода – Любов, Істина – Любов)! Тому все, що написано (створено, збудовано, впроваджено… – всі форми Передання) Церквою, тобто християнами (звичайно, ради оголошення і для оголошених!) – це тлумачення Конституції Церкви, тобто Хто є Любов, що означає Любити, як себе зреалізувати в тій чи іншій ситуації, щоб бути в Законі Господнім, щоб не згрішити перед Істиною, проти Конституції (Любові). Всі заповіді Божі (Кодекс Законів – тлумачення Конституції (= Любов, Любити)) про одне – Любов! Дух, суть, зміст всіх церковних форм (Передань Передання: слово- писання, ікони, музика, архітектура, чини, обряди…) – Любов! Тому все в Церкві – Любов, служить Любові, виражає Любов, і метою своєю має Любов! Тому оголошені зобов’язані не виконувати злочинні накази – те, що суперечить Конституції Життя Вічного, тобто Любові, Істині! (Приклад усім оголошеним – це мученики (свідки Христові на суді синів віку цього), які не мали жодної краплі лукавства, конформізму, пристосуванства… Які йшли на смерть, на страшні муки за Істину, тобто за Господа Ісуса Христа, відкидали лукавство (лукавий – диявол, сатана), брехню, обман, лицемірство… щоб бути здатними стати причасниками Духа Святого, Духа Істини!).

Конституція Церкви – Любов (Бог Отець є Любов! Принцип,

Конституція, Іпостась, Основа, Початок всього сущого («все від Отця, Ним все стоїть, в Ньому, і для Нього») – Особистість-Любов, Бог Отець!). А далі йдуть два Закони, дві Заповіді, які тлумачать Конституцію (всього сущого): перша Заповідь-Закон – Любити Бога (всім єством, всіма силами, всім розумінням); друга Заповідь-Закон- Любити образ Божий, тобто все Боже, те, що належить Богу (кожну тварну свобідну іпостась – людину і ангела (всіх людей: і «злих», і добрих; і всіх ангелів: і «злих», і добрих))! А далі ці дві Заповіді-Закони тлумачаться, уточнюються десятьма Заповідями Декалогу (перша (Любов до Бога) – чотирма першими заповідями Мойсея (див. Вих. 20: 2-11), друга (Любов до образу Божого) – шістьма наступними заповідями Мойсея (див. Вих. 20: 12-17)). А ті десять заповідей Мойсея, своєю чергою, тлумачаться сотнями інших заповідей, законів, постанов, підзаконних актів, додатків тощо (напр., див. Вих. 21-23 гл.). (Але яку б заповідь, постанову, правило ми не взяли, суть їх одна – Любов! Дуже часто Любов вивітрюється і залишається гола буква, яка вбиває, яка розпинає Любов, Законодавця Бога Ісуса Христа)! У цьому світі, який у злі лежить, просякнутий лукавством, потрібно повсякчасно все уточнювати, роз’яснювати, прояснювати – тому в результаті і маємо талмуди законів, канонів, правил, пояснень, роз’яснень, записаних на тисячах сторінок книг Біблії та творінь Святих Отців.

Господь Ісус Христос не відмінив, не скасував Закон для світу цього – в цьому світі Закон необхідний! Тому допоки стоятиме світ цей (до кінця історії, до Парусії) жодна риска чи йота із Закону Божого (найменша заповідь) не перейде, не втратить актуальності і дієвості (для збереження від зла і для пізнання своєї немочі, ада та стяжання смирення, серця сокрушенного, убогості Духа). Господь Заповіді Закону тільки розтлумачив Божественно, вдихнув Дух Любові у мертву букву Закону, який за віки вивітрився, з часом розуміння заповідей Божих стало буквальним, без-Духовним (див., напр., Нагірну проповідь (Мф. 5-7 гл.)) – Господь вдихнув Дух Любові в кожну заповідь Закону, а все, що не змогло вмістити Духа Любові (передання старців – корвани, суботи та інші єретичні безглуздості) відпало само собою. Заповіді Божі в цьому світі будуть необхідні до кінця віку цього. А в Церкві вже немає Закону, Заповідей – християни водяться Духом Святим, в їхніх серцях написаний Закон Божий, Закон Любові Духом Святим! Тому кінець світу настає для християн у їхньому хрещенні Духом Святим – у новому творінні, коли старе все минає і Господь творить Нове Небо і Нову Землю в серці кожного християнина (оголошеного, який хреститься Духом Святим).

Христос є завершення Закону для кожного праведника, а поки людина не стала праведником, поки ще живе беззаконно, то для неї жодна риска чи йота із Закону не перейде, аж поки не сповниться Закон у людині в Любові Духа Святого. Для кожної людини Закон обов’язковий до хрещення Духом Святим, бо для християн, тих, які живуть Духом Святим, вже немає закону; поки існуватиме в людині світ цей, поки людина у хрещенні не стане новим творінням, де вже все живе за новими законами – Любові, Свободи та Істини в Дусі Святому. А до хрещення – всі перебувають під охороною Закону. Оскільки наше слово (як і будь-яке слово Церкви) адресоване оголошеним, для оголошених, заради оголошених, тому ми будемо тлумачити, роз’яснювати Конституцію, закони, підзаконні акти, додатки, уточнення, поправки до законів-заповідей, щоб оголошені були законопослушними (бо незнання закону (Істини, Православ’я) не звільняє від нещастя, не визволяє з ада-пекла!), праведниками, до яких і посилається ангел-благовісник свого часу (коли оголошені ревним виконанням Закону – всіх заповідей Божих, до найменшої йоти духу-сенсу Конституції – стануть здатними смиренними і сокрушенними серцями відповісти Богові взаємністю на Боже освідчення в Любові!)!

Завдання нашого пророцтва – викрити єресі, омани, передання старців, та вказати на Істину (за принципом: спочатку демонтаж, а потім монтаж – див. ІІІ ч.), щоб оголошені стояли в Істині, в Православ’ї – довіра Істині, Православ’ю спасає, веде до єднання з Господом Ісусом Христом, до хрещення Духом Святим, до Свободи Духа Святого, а довіра єресям, оманам – веде до погибелі!

Православ’я = право-діяння. Правильні, доцільні дії походять від правильної, православної віри, від правильного, православного мислення, від правильного вчення-відання. Головне в ділі спасіння – щоб людина чинила правильно, істинно, але, щоб чинити православно, людина повинна вірити (довіряти) в Істину. Єресі тому і смертоносні, що по суті вони ціляться у спасіння людини, щоб відвести людину від спасіння, цілісності, цілі. Православ’я тому і є строгим, безкомпромісним у тому, що стосується віри (з єрессю жодного компромісу бути не може! – дет. див. про єресь в ІІІ ч.). Тільки цілісне, православне (а не єретичне, вибіркове) виконання всіх заповідей Божих (а не своїх єретичних, егоїстичних інтерпретацій заповідей Божих) веде до праведності, до смирення, і, як наслідок, до хрещення Духом Святим, тобто стяжання Духа Святого!

Зараз дещо (основні принципи Боговідання, догмати-ороси- межі на путі до Істини) коротенько нагадаємо, про що ми детально говорили в попередніх частинах (а детальніше про Боговідання Церкви, про догмати, основні принципи Православної віри бесідуйте з Володимиром Лоським, Олексієм Осіповим, Іоаном Зізіуласом, Христосом Яннарасом та іншими нашими друзями- порадниками; і, звісно, за потреби і з нами безпосередньо (домовившись про «зустріч» через e-mail), якщо ми ще будемо в цій (ІІ) формі існування).

Все вчення, свідчення Церкви про Одне – Особистість, Іпостасне Буття – Любов і Смирення, Смиренну Любов, про невимовну Любов і незбагненне Смирення! (Напр., Троїчний догмат – про Іпостасну Свободу і Любов, про буття як спілкування- перихореза за принципом: всього себе віддавати Іншому, всього Іншого приймати і «не бути», кенотично самоумалятися заради спілкування Інших (див. І ч.); Христологічний догмат – про Любов Бога Отця до світу («Так возлюбив Бог світ, що віддав Сина Свого на Хрест, заради спасіння-обоження…»), про Божественне Смирення-Кенозис, про Іпостасне єднання во Христі Бога і Людини. Всі догмати про Іпостась-Особистість, Любов-Свободу-

Смирення, про Іпостасне Буття). Церква нічого не доводить – вона свідчить про свій досвід Бого-відання, Бого-пізнання, і пояснює (про що можна сказати Бога-достойним словом) свою віру тим, хто запитує, щоб свідомо, відповідально довіритись Церкві та почати оголошуватися, готуватися до хрещення. Церква – це область свободи, область свідомості (не існує несвідомої свободи!). Християни – це ті люди, які мають що сказати кожному, хто домагається від них звіту про їхнє уповання-надію. І відповідь та полягає в наступному: я люблю Того, Хто перший полюбив мене і Божественно Любить мене! Ось відповідь кожному, хто питає про християнство (суть якого – Любов до Ісуса Христа і до всього Христового), хто допитується: «чому ти християнин?»! Я не можу не любити Того, Хто так Любить-Обдаровує мене всім, всюди і завжди! Слава-Благодаріння Богу за всіх і за все! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже, слава Тобі!

Часто хрещені язичники («християни») говорять, ховаючись за спини інших: «так вчить церква», або «так постановила церква»! Я запитую: де та церква, хто є та церква? Це що – синод, собор? Де Церква,   хто   є   Церква?   Язичники   хрещені   (напр.,   єретики синагоги) ховаються за якусь абстракцію, за якусь церкву, яку ніхто не може вказати, показати і лише твердять: церква постановила, церква прийняла рішення, так вчить церква і т. ін. А відповідь у Церкві дуже проста і конкретна: кожен християнин є Церква, кожен Духоносець (= християнин) є Церква («Де Дух Святий – там і Кафолична Церква»), кожен, хто в Христа зодягнувся, є Церква («Де Христос – там Кафолична Церква»). Апостол Павло свідчить про себе: «Вже не я живу, а живе в мені Христос», а во Христі вся Пресвята Тройця і всі Святі («Я в Тобі, а Ти в Мені, Ми в них (тварних іпостасях), а вони в Нас» (див. Ін. 17)). То чого бракує Кафоличній Церкві – апостолу Павлу, що йому не вистачає?! «Хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у нього… Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам» (див. Ін. 14: 23, 26). Ці слова сказані про кожного християнина, який у хрещенні стає храмом Святого Духа, обителлю Святої Тройці! Тому кожен християнин – це Церква. І тому християни, коли свідчать про Істину, не ховаються ні за тексти (Писання: а так, мовляв, пише в Біблії чи так говорять Святі Отці), ні за спини інших людей (мовляв, я тут ні при чім – так постановила церква… – див. хулу єретиків у ІІІ ч.), а в Дусі Святому свідчать про Істину, яку вони відають, будучи членами Тіла Христового, навченими безпосередньо Богом Духом Святим! Отже, кожен християнин = Церква; двоє-троє християн = Церква; парафія = Церква; Єпархія = Церква; всі помісні церкви разом = Церква! Отже, коли ми говоримо Церква (свідчить, говорить, оголошує тощо), то ми завжди говоримо про конкретних християн (Духоносців)! Хто має очі чути, нехай розуміє!

Ми часто кажемо: зректися себе, померти для себе, погубити душу свою тощо. Як це зрозуміти: як я можу зректися самого себе? Що це означає? Ми говорили, що в людини є дві волі: іпостасна і природна. Іпостасна воля – воля вибираюча, свобідна, свідома воля; природна воля – воля, яка діє з необхідності, несвідома, це енергія єства, яка виділяється сама собою, це сліпе бажання, це пропозиція єства (напр., їсти, пити, спати, читати, гніватись, заздрити, ненавидіти, розмножуватись…). У тварин немає іпостасної свобідної волі (а тільки природна воля, інстинкт; напр., білочка не може захотіти не збирати горішки на зиму…). Оскільки моя воля (бажання-хотіння мого єства) егоїстична, зла і непутяща (у злі лежить весь світ цей), тому потрібно зректися її («зречися себе»), умертвити її («погуби душу свою, бажання своє заради Бога- Любові»). Моя природа – це і є світ цей, суть якого: сластолюбство, славолюбство, сріблолюбство, в моєму єстві є хвороби-бажання- страсті-хотіння – похоті богопротивні – гріховне егоїстичне жадання слави своєї, насолоди для себе, багатства собі. Світ цей (моя природа, яка у злі-егоїзмі-гордині лежить-перебуває) – плоть, яка противиться Духу, Істині і не може прийняти Духа Святого (див. Бут. 8; 1 Кор.). Втілившись, Господь Ісус Христос зцілив (= спас) у Собі, у Своїй Іпостасі людську природу, воскресив, обожив її (во Христі людська природа (залишаючись незлитною з Божественною Природою, незмінно тварною) набула Божественних Іпостасних властивостей, характеристик). Тому воскресіння тварної іпостасі відбувається в Іпостасі Ісуса Христа. В особі Ісуса Христа відбувається зцілення природи, точніше набуття нової природи, нового неба і землі. Іпостась набуває нового змісту – природи Церкви, Тіла Христового. Іпостась добровільно в хрещенні помирає для життя (животіння) по плоті (яка у злі-гріху перебуває), і народжується-воскресає для життя у новому Тілі (Тілі іпостасного буття особистісного спілкування-перихорези – Кафоличному Воскреслому Тілі Церкви, Тілі Христовому). Бог во Христі сотворив новий світ, нове небо і нову землю – Церкву! Віднині ми живемо в реальності існування двох світів – старого і Нового. Християни – це громадяни Царства Божого, які, будучи ще в шкіряних ризах, в старому світі, в світі цьому, вже живуть на небесах, вже живуть життям вічним (Духом Святим). Все більше і більше оДухотворюються, переходять від відання у відання, від сили в силу («зовнішній чоловік тліє, а внутрішній оновлюється з дня на день»), аж поки Бог не стане все у всьому!

Скажемо декілька слів про спасіння, ад (Аід – царство мертвих), пекло (геєна вогненна), смерть, гріх (як хвороба, без- Божність, смертність, тлінність, страстність) і гріхи (переступи закону, порушення заповідей Божих, симптоми гріха). Коли людина в раю припинила молитву (спілкування з Богом) і почала спілкуватися з творінням (з дияволом), стала на путь без-Божного самообоження, то відбулася страшна катастрофа – внаслідок гріхопадіння між Богом і людиною утворилася непрохідна (тварними силами) безодня, прірва. Смерть – це відірвання людини від спілкування, спільності з Богом, це стан без-Божності. Ад (Аід) -це область смерті, те місце-стан (будьте уважні – це все метафори: «місце», «відстань», «відпасти», «безодня, прірва» тощо), де перебувають мертві (Аід – це царство мертвих). В старому завіті мертві були всі, всі були в аду (Аіді) – і ті, хто перебував у ІІ ф. і., і ті, хто помер (перейшов з ІІ в ІІІ ф. і.; словом «смерть» ще вказують на перехід з однієї форми існування в іншу – див. ІІ ч.), звідси і вислів: «залиш мерцям ховати своїх мерців». (До речі, безмолитовність – це смерть; мірило духовного життя – молитва, правильна молитва; хто (правильно) не молиться до Бога – він мертвий!). Перервавши молитву, Адам став індивідом, відособленим егоїстом, мертвим! Але Милостивий Господь Ісус Христос смертю смерть подолав і спустошив ад (Аід) – вже віднині смерть не існує – між Богом і людиною вже немає дистанції (во Христі Бог і людина навіки єдине Іпостасним Божественним Єдинством: незлитно, незмінно, нероздільно і нерозлучно). Господь знищив об’єктивну смерть і об’єктивний ад (нині все наповнилося Світлом, Славою Божою, Присутністю Божою – кожна істота вже огортається во Христі океаном Божественної Любові-Благодаті), але залишилася суб’єктивна смерть і суб’єктивний ад-пекло (геєна вогненна). Вже Бог біля кожного серця стоїть і стукає (Царство Боже настало, вже тут і зараз біля дверей кожного серця; Воно вже всюди між нами і навіть уже в християнах!): виходьте вірні до воскресіння! Хто ХОЧЕ – виходьте в Життя Вічне, День Восьмий уже настав, ніч гріха і смерті відчуження від Бога минула! На превеликий жаль, мало є таких у ІІ ф. і., які хочуть тут і зараз увійти в Царство Боже (хреститися Духом Святим, стати християнином), Яке вже настало і вилилось в Дусі Святому на всяку плоть! Двері ада-пекла (геєни вогненної, егоїзму-гордині-невдячності-без- молитовності) зачинені зсередини. Людина сама не хоче впустити Бога, Ісуса Христа в своє серце-іпостась-свободу. Донині люди мучаться-страждають у своїх власних адах-пеклах, геєнах вогненних, і не хочуть смиритися і прикликати ім’я Господа Ісуса Христа, щоб зцілитися і увійти в Життя Вічне (нам усім во Христі дана влада бути дітьми Божими, і користаємось цією владою покаянням). Бог є Любов! Чекає на нас! Довго чекає і чекатиме до кінця віку (допоки Бог не стане все у всьому і для всіх!)! Кличе протягом всієї історії (див. Одкровення): прийдіть до Мене всі (вам же краще буде, це вам потрібно і Мені радісно!). Не чують! Не хочуть чути! Не розуміють і не хочуть розуміти! Бог чекатиме і кликатиме всіх на віки віків! Порадуймо Господа, почнімо каятися, кладімо початок покаяння: від беззаконня, безсовісності, своєволія (егоїзму) почнімо рух до оголошення: життя по совісті (роби ближньому те, що хочеш, щоб робили тобі… і не роби того, чого не бажаєш собі…) і за заповідями Божими. Хоч покладімо намір почати, і це вже буде якась пам’ять про Бога, початок якоїсь молитви. Бо зараз, перед потопом, люди стали егоїстичною, самістною плоттю, яка мислить тільки про земне (що їсти, що пити, у що вдягнутися і що подивитися (по телевізору, в інтернеті, в соцмережах…) – хліба і видовищ!). Порадуймо Господа – почнімо каятися, почнімо рух від беззаконня до Воскресіння, і Господь знайде нас, досягне нас, спасе нас!²⁵ Слава, Господи, Твоєму Милосердю і Довготерпінню! Господи, Слава Тобі!

Скажемо декілька слів про гріх і гріхи (переступи закону). Словом «гріх» Церква вказує на хворобу, каліцтво, на стан людського єства після гріхопадіння, відпадіння від спілкування з Богом. Гріх – це безбожність, смертність, тлінність, страстність. А словом «гріхи» – ми вказуємо на переступ Закону, порушення заповідей, правил, постанов… Гріхи – це злочини, переступи Закону. Отже, гріх як хвороба, без-Божність і гріх як переступ Закону, злочин – це різні речі (напр., як хвороба і симптоми хвороби; на певному етапі захворювання явних симптомів може не бути; хвороба є, а симптомів її немає). У Старому Завіті грішниками були (і є) всі: і праведні (які не порушували(ють) Закон, заповіді), і грішники (які порушували(ють) заповіді, не дотримувалися(ються) постанов Закону). Різниця між праведниками і грішниками тільки в одному: праведники знають, що вони грішні (тяжко-, смертельно-, пекельно-хворі без-Божністю; вони убогі Духом і жадають спасіння, Спасителя), а грішники не знають, що вони грішні (тобто, тяжко хворі без-Божністю, кінець такої хвороби – вічна смерть пекельної муки). Отже, всі (і праведники, і грішники) однаково грішні – хворі однією і тією самою хворобою (без-Божністю), тільки її симптоми проявляються в кожному в різних комбінаціях! В старому завіті всі мертві (яка різниця між тим, кого на міні розірвало на атоми і тим, хто «як живий»? – ніякої, вони обидва мертві; тому осуджувати ближнього – це повне безглуздя: ти ж сам хворий тією самою хворобою, що і той, кого ти осуджуєш!? Праведник (той, хто знає правду про себе і, як наслідок самопізнання, про інших) вже нікого не осуджує, а хто осуджує ближніх, той далекий від праведності, такий ще не починав каятися! Про осудження див. нижче), але воскресають, стають християнами тільки праведники – ті, які жадають спасіння з ада-пекла, які ввіряють себе Спасителеві Ісусу Христу! А Лікар- Спаситель потрібен тільки тяжкохворому (свідомому грішнику, тóму, хто пізнав свій гріх, свою смерть, своє егоїстичне пекло, свою без-Божність), тóму хто гине, а не тóму, в кого все нормально- морально-благочестиво, кого все влаштовує («аби не гірше»). Закон був даний людям не для того, щоб вони ставали святими завдяки виконанню заповідей (заповідь Божу ніхто не може виконати, бо суть заповіді – Любов, Любити, а Любить тільки Бог і ті, хто в Бозі, хто має єднання з Богом, перебуває в Молитві Духа Святого; а в Старому Завіті Любові на землі (в людині) не було, аж до Боговтілення, аж до П’ятидесятниці), в Старому Завіті всі (і праведники, і грішники-ідолопоклонники) без-Божники, а без- Божник любити не може за означенням, бо тільки Бог є Любов, і причасники Бога за Благодаттю стають Любов’ю), а для того, щоб, виконуючи заповіді Божі, пізнали свій гріх (хворобу, ненормальність), свій ад-пекло, свою смерть, свою без-Божність, убогість Духа! До приходу у світ Сина Божого Ісуса Христа всі старозавітні праведники перебували в Аіді (в царстві мертвих), очікуючи Спасителя. Коли Господь Своєю Животворчою смертю знищив смерть і спустошив ад (Аід), тоді всі праведники увійшли в Царство Боже, похрестившись в Церкву, в Тіло Христове Духом Святим! Не всі мертві воскресли, а тільки праведники (які увірували в Ісуса Христа), а всі інші егоїсти (ІІ і ІІІ ф. і.) поки що томляться у своїх адах-пеклах, допоки не смиряться трудами покаяння ревним виконанням заповідей Божих! Ревне виконання (намагання виконати) заповідей Божих навчає людину її немочі, гріховності, відання гріха свого, ненадії на себе, сокрушає моє серце, смиряє мій дух, робить мене здатним віддатися Христу, увірувати в Христа і, як наслідок, хреститися від Бога Духом Святим!

Скажемо дещо і про основні категорії-принципи Православного Богослів’я (див. І ч.). Все суще існує в трьох реальностях: особа-іпостась, сутність і енергія. До всього сущого можемо поставити три запитання: Хто? (= Іпостась, Особистість). Що? (сутність). Як? (енергії, спосіб існування; енергії завжди іпостазовані). Є «я» і є «моя» природа (сутність і енергії), яка не «я», але вона «моя». Я не існую без природи, і природа не існує без іпостасі. Людина двоскладова (іпостась-свобода + природа- необхідність) – два закони, дві волі живуть у ній. Воля іпостасі – вибираюча, розсуджуюча, воля єства – закон необхідності («два закони живуть у мені… роблю не те, що хочу, а те, що не хочу роблю… умом хочу робити добро, але в природі моїй лежить бажання зла…» – див. Рим. 7). В гріхопадінні іпостась замість визначати природу почала визначатися скаліченою, егоїстичною, у злі лежачою природою. Людина стала рабом гріха-егоїзму-самості. Іпостась знову стає особистістю (зціляється, воскресає) тільки во Христі, коли отримує нову природу (не егоїстичну, іпостасну) – Тіло Христове, в якому живе Добро, воля Божа, ця нова природа жадає тільки Добра (в людях – християнах – Благовоління), волить Божественно! Мета, ціль, до-цільність всього сущого: «Щоб усі були єдине, як Отець в Сині, і Син в Отці: Я в Тобі, а Ти в Мені, Ми в них, а вони в Нас» (див. Ін. 17). Єднання з Богом, а в Бозі з усіма іншими іпостасями – це таїнство, яке звершується в людських особистостях. Людина на своєму шляху покаяння, на шляху до єднання з Богом ніколи нічого не втрачає особистісного, хоч і відмовляється від своєї власної волі, від своїх природних схильностей («зречися самого себе, егоїстичної волі свого гріховного єства»). Тільки при свобідному зреченні від усього, що властиве їй по природі, людська особистість повністю розкривається в благодаті. Те, що несвобідне, те, що несвідоме, не має особистісної цінності. Скорботи, страждання (хрест, хресні муки) не можуть стати шляхом до Цілі (єдинства всього в Триіпостасному Бозі-Любові), якщо вони не приймаються добровільно (див. розіп’ятий розбійник на Голгофі ліворуч від Хреста Христового – Лк. 23: 39-43). Досконала особистість у всіх своїх рішеннях абсолютно свідома: вона свобідна від будь-якого примусу, від будь-якої природної необхідності. Що далі особистість просувається по шляху від беззаконня до Воскресіння, то свідомішою вона стає. Духовне життя – зростання людської особистості в благодаті – завжди свідоме, тоді як несвідомість – ознака гріха, «сон душі». Отже, потрібно постійно бути пильним, чинити як «діти світла» (див. Еф. 5: 8), наслідуючи повеління апостола Павла: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5: 14). Християнство – це таїнство іпостасного буття як спілкування-перихорези (в смиренній любові), тому все, що не є свідомим, добровільним до християнства стосунку не має!

Тому ми і в цій частині, говорячи про оголошення, підготовку до хрещення Духом Святим, наголошуємо на свідомості, добровільності, усвідомленні, відповідальності! Любов (= Іпостась, Особистість) – це завжди свідомість, свобода, відповідальність! Язичництво – це завжди магія, марно-вірство, пусто-вірство (віра в ніщо, неіснуюче або в диявола, антихриста). Церква – це іпостасна реальність, свідома, любовна реальність, в якій все свідоме, світле! Немає чесноти-добра без розсудливості та усвідомлення! На жаль, цього зараз в церквах православних не видно – ніякого оголошення- навчання ні словом (що таке життя во Христі, яка мета людського життя (стяжання Святого Духа, хрещення Духом Святим), яка суть того чи іншого явища-реальності), ні діяльним послухом Христу, ревним виконанням всіх заповідей Божих, досвідного відання своєї немочі, гріха свого – немочі-паралічу-смертності-пекельності- пустотності-безбожності!? Цю катастрофічну ситуацію (стан так званих православних церков) можна описати словами: іду – не знаю куди, хочу – не знаю чого!? Пильнуйте! Зважайте на себе!

Отже, оголошені повинні жити (воювати Духовно) згідно з Конституцією – ревно виконувати єдину заповідь-закон: Любити Бога всім єством, всім умом, всім розумінням, всіма силами, всім своїм життям! І виконується ця заповідь (Любити Бога) за допомогою іншої заповіді, яка природно витікає з першої (Любові до Бога), і суть якої: любити образ Божий (тобто все те, що належить Любимому, Богу Отцю). Той, хто любить (чи хоче любити, намагається любити) Бога, повинен любити і те, що Боже (є Божим, належить Богу, на чому стоїть Його печать – образ Божий), те (тих), що (кого) Бог Любить («Так Бог полюбив кожну іпостась-особистість, що викупив із ада-смерті дуже дорогою ціною – Хрестом Улюбленого Єдинородного Сина Свого Ісуса Христа»); друзі Божі (кожна людина і ангел) мають стати моїми друзями («за кожного з яких і я маю класти душу свою»)! Той, хто хоче любити Бога (чи стверджує, що любить Бога), а не любить Боже (тобто образ Божий, людей і ангелів), той обманув себе, перебуває в «прєлєсті».   Отже   оголошений   повинен   ревно   виконувати   цю допоміжну заповідь (любити ближнього (кожну людину) як самого себе) в ім’я головної і єдиної заповіді-закону – Любити Бога. (В ім’я Ісуса Христа на славу Бога Отця любити все, що Боже – образ Божий).

Щоб виконувати якусь заповідь, наказ потрібно зрозуміти, що від мене вимагається, що саме і як саме я маю робити. Потрібно збагнути зміст кожного слова заповіді і всієї заповіді в цілому. Щоб виконувати заповідь «Любити ближнього, як самого себе», потрібно знати: що означає «любити», хто такий «ближній», що означає «як» («як самого себе», «як себе»), хто є «я» (= «себе»), якого треба спочатку полюбити, щоб так само (якщо розуміти «як» в значенні кількісного порівняння, а не онтологічної єдиносущності) любити і ближнього?! Отже, «любити» – це бажати-жадати Щастя-Блаженства тому, кого любиш, і робити все, що ти можеш, що від тебе залежить, щоб Любимий тобою досягнув Щастя-Блаженства (= Царства Божого)! «Ближній» – це кожна людина (і ангел), і насамперед ті люди, які близькі до тебе в просторі і часі (ті, яких ти бачиш, яких чуєш, яких торкаєшся, відчуваєш, про яких чуєш, яких згадуєш, про яких знаєш тощо). Про «як» (як самого себе, як себе) скажемо трохи нижче (також див. І ч.). Щоб любити ближнього (Іншого) потрібно вміти любити себе (любити ближнього = любити себе). І той, хто спробує любити себе, спробує бути справжнім «егоїстом» – вийде на простори іпостасного особистісного буття як спілкування (єдинства- перихорези з Іншими). Отже перше, що має зробити оголошений, якому дали заповідь «Любити ближнього (кожну свобідну іпостась- кожного Іншого), як самого себе», це взнати: а хто є «я», хто є той «я» («сам», «себе»), кого (чи що) я маю любити?! Хто я?! На перший погляд – це таке риторичне запитання, на яке напрошується очевидна відповідь (я є я – що тут запитувати?!). Але це тільки на перший погляд все однозначно і очевидно, бо коли почати серйозно вдумуватись, то виявляється не все так просто з моїм «Я».

«Пізнай самого себе!» – завдання, яке ставить перед собою кожен філософ. Що (хто) таке людина? Деякі філософи ходили серед білого дня по багатолюдному базару з ліхтарем у руках, шукаючи людину!? Хто я (хто ти)? Перше, що ми маємо зауважити, що «я» і «моє» це різні реальності; все, що я можу назвати «моїм» – це не «я»! Все, що мені належить – це не «я»! Напр., рука – моя, але це не «я» (якщо руку ампутували – «я» залишилося), голова моя, але це не «я», тіло моє – але воно не «я», натомість розум – мій, воля – моя, почуття – моє! Хто є той («Я»), кому це все (душа і тіло, як кажуть сини віку цього; все = вся реальність зовні мене, мого «я») належить: моє тіло, моя душа, мої бажання, мої мрії, моя свідомість, моє почуття, мій світ, мій Бог… Хто є власником, хто є той, що каже «моє»?! Людство ніколи б не додумалось до відповіді на це насущне питання, якби не Милосердний Бог, Який послав у світ Сина Свого Улюбленого, Який і сповістив і явив Євангеліє – Бог є Любов, Бог є Особистість-Свобода, Бог є єдиносущна Тройця Люблячих Іпостасей, тому людина, образ Божий, «Я», іпостась людини – свобода (яка покликана набути подоби Божої, тобто стати Любов’ю; людина – це єдиносущна «мільярдниця» тварних іпостасей)! Я, Іпостась, Особистість – не можна визначити, дати означення, визначення – це повна таїна, яка стає явною (пізнаваною) тільки в спілкуванні з Іншими («Ти» – іпостасями- особистостями). Я = свобода, а свободу не можна обмежити, визначити (за означенням свободи), бо те, що ми означуємо, окреслюємо, чóму ставимо межі, фіксуємо – це вже не свобода. Свобода (Я, іпостась-особистість) – це завжди унікальність, неповторність, непередбачуваність («Дух Святий дихає, де хоче, і не знаєш звідки приходить і куди йде», тому людина набуває свободи, стає особистістю-іпостассю (стає свобідною) тільки в Дусі Святому, тільки во Христі, в Тілі Христовому, коли людина стає християнином – Кафоличною Церквою Христовою, Церквою Духа Святого)!

Я пізнається тільки у взаєминах любові з Іншим Я (Ти). Філософи кажуть: я мислю – значить я існую; а християни: я люблю- значить я існую! Моє «Я» існує тільки у спілкуванні з Іншим(и). Поза   спілкуванням   моє   «Я»   мертве,   його   «немає».   Тварна особистість-іпостась, «я» отримує в спадок від батьків гріховну, егоїстичну природу, яка у злі, гріху, беззаконні лежить-перебуває!

«Я» усвідомлює себе як раб, в’язень своєї егоїстично, безбожно, пристрасно існуючої природи; і тяжке падіння-омана особистості – це ототожнитись зі «своїм», «моїм», коли все, що стосується природи, я переношу на себе («я» – горбатий, носатий, недоумок, каліка, потвора…). Це мій ніс – такий, це моя природа скалічена, це моя природна воля пристрасна… але це не «Я» (звідси заповідь: зречися себе, перестань себе ототожнювати зі своєю егоїстичною природою, зажадай спасіння від цього тіла смерті, від гріха, з ада- в’язниці егоїзму-самості-відособлення-відчуження, з необхідності природного (егоїстичного, хворобливого – бо зцілену, здорову природу ми не відчуваємо, вона нас не турбує, не нав’язує іпостасі, «Я» свої пристрасні, хворобливі, егоїстично-самістні бажання- хотіння) детермінізму-залежності-необхідності)! «Хто визволить мене від цього тіла смерті?», – запитував апостол, і, визволившись во Христі Духом Святим, прославив Бога Отця!

Отже, все, що належить мені, що моє – це не Я!²⁶ Значить «Я» належить Іншим! Я собі не належу (бо все моє, все, що можна назвати моїм – ми довели, що це не Я)! «Ви не свої – ви куплені дорогою Ціною, щоб належати Воскреслому із мертвих, Тому, Хто вас Божественно полюбив і Любить! Ви Божі!». Я живу тільки в Інших, тільки в спілкуванні-перихорезі з Іншими! Моє «Я» є «власність» Інших «Я», які для мене – «Ти»! Отже, відповідь на питання: хто «Я»? – може дати тільки Той, кому я належу – Бог та інші іпостасі! Бо все ваше (але ви не свої, адже належите Іншим), все вам подаровано, абсолютно все, вся реальність тварна і Нетварна – все і всі належать вам (все для вас, для кожного «Я»), але єдине, що не ваше, так це ви, ваше «Я», ви самі, ваша свобода належить Іншим! «Все – ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи сучасне, чи майбутнє – все, абсолютно все (що зовні вас, вашого Я) ваше; ви ж – Христові, а Христос – Божий!». Кожній Іпостасі належить (як Дар, Подарунок) усе і всі! Всі мають все, всім належить усе і всі належать усім: «Все Моє – Твоє, а Твоє – Моє! Я належу Тобі, а Ти належиш Мені! Отче, щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і всі тварні іпостасі будуть в Нас єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони (тварні іпостасі) були звершені (кафоличні) в єдності, в Божественній Троїчній Любові!». Хто є Я знає тільки Інший, якому Я належу, Який і дає мені ім’я, як плід особистісного, іпостасного спілкування-пізнання в Любові! Буття для іпостасі – це бути в спілкуванні, у взаєминах Любові з Іншим! Природа Буття, сутність Буття – це спілкування, поза спілкуванням – смерть, не-буття, ад- пекло самості-егоїзму! Отже, все моє, але я не свій; все належить мені («Я»), але «Я» собі не належу, а належу Іншим (іпостасям, іншим «Я», які для мене – «Ти»), яким також належить все (і «Я» в тому числі). Відповідно, всі Інші іпостасі і все, що їм належить (Тіло Христове, Боголюдська іпостасна реальність) – це моє, це все мені поДаровано, це все в мені є (має бути), але Я (і відповідно все моє) належу Іншим! («Все Моє – Твоє, і Твоє – Моє! Я в Тобі, а Ти в Мені! Я увесь для Тебе, і Ти для Мене!»). Хочеш взнати хто ти – спитай у Того, Кому ти належиш! «Спитати, взнати, пізнати» – передбачає спілкування, спілкування-єднання в Любові! (Нагадаємо, що пізнати, звідати = стати єдине з пізнаваним; той, хто пізнає і те (той), що пізнається стають єдине). Тільки той, хто Любить скаже, повість Правду-Істину. Зряча, відаючи Істину (Правду), тільки Любов (Смирення). І тільки той, хто Любить вислухає до кінця, правильно, істинно зрозуміє-пізнає!

Хто я? Це я можу взнати в Іншого (бо самонайменування, самоствердження, самозвеличення, само-… це все егоїзм-самість, повна омана-прєлєсть, смерть-небуття), в Того, Кому я належу («все ваше, але ви не свої»), Який дає мені ім’я (яке і виражає сутність мого «Я»)! І перше, що я взнаю про себе (хто Я?) – що я Божественно Любимий (мене Люблять: мене Любить Бог і всі Божі, і всі, хто в Бозі)! Я – Жаданий (Господь мене воз-Жадав Божественним Еросом і з небуття привів до буття, і воз-Жадав бути єдине зі мною Шлюбним Тілесним Іпостасним єдинством)! Я – обДарований, оБлагодатствуваний (Господь Бог все мені поДарував, все для мене сотворив; і поДарував мені не тільки Своє, а й Самого Себе)! Я – Щасливий, Блаженний!.. Ці всі (тисячі і тисячі) імена кожна іпостась пізнає у іпостасному спілкуванні в Дусі Святому з Богом, з Божого Одкровення, з Божого Слова до мене в Ісусі Христі (в Слові втіленому, Який є Предвічний Бог), в Дусі Святому! Дати комусь (чомусь) ім’я – це пізнати сутність того, хто (що) іменується. Ім’я іпостасі – це плід унікальних, єдиних і неповторних особистісних взаємин, іпостасного спілкування, пізнання-відання-єднання! Кожна Іпостась (Інший) для мене єдина, унікальна і неповторна, тому для кожної Іпостасі в мене є своє ім’я (у мене з нею (конкретною іпостассю-іншим) унікальні стосунки, абсолютно відмінні від моїх стосунків з іншими іпостасями, які також унікальні і неповторні), для кожної з них я маю окреме, унікальне ім’я (стосунки), я маю стільки імен, скільки є інших- іпостасей (кожна іпостась мене називає унікально, по-своєму). Царство Боже – Тіло Христове – Іпостасне, Особистісне Любовне спілкування-перихореза всіх Іпостасей, кожної з кожною («Щоб усі були єдине»; всі перебувають у всіх і всі іпостасі зберігають свою унікальність, неповторність – єднаються одна з одною, взаємопроникають незлитно і незмінно, і залишаються відмінно- унікальними нероздільно і нерозлучно)!

У спілкуванні з Богом в Дусі Святому ми пізнаємо хто ми є (Любимий, Жаданий, Блаженний…), і хто є Бог, тобто пізнаємо ім’я Бога (тисячі імен – Вседержитель, Спаситель, Істина, Життя, Світло, Жених, Друг, Радість, Краса…). Тому кожному залишається бути самим собою – образом Божим і набувати подобу Божу, ставати відповідним тим іменам, які дав мені Бог (Любимий, Жаданий…). Кожен має дати ім’я Богові (= взнати у Бога ім’я Боже, тобто звідати Бога в Дусі Святому) – взнати його безпосередньо у Бога, Духом Святим, а не з книжок (з Писання) чи від інших людей (це їхні стосунки з Богом, це для них Ісус Христос є Господь, Радість, Світло, Життя…, а не для тебе!?). А це буде тоді, коли для мене Бог стане всім, коли я особисто, зі свого досвіду-відання назву Його: Любимим, Жаданим, Коханим, Радістю!.. Коли я стану єдине з Богом, богом по благодаті, учасником-причасником Царства Божого (Троїчного Любовного Іпостасного Життя-єдинства- перихорези). Отже, себе віднаходимо тільки в Іншому, тільки у спілкуванні з Іншим (у молитві)! Спілкування (перихореза) з людьми можливе тільки в Бозі, в Тілі Христовому, во Христі, в Дусі Святому! (Двері серця мого зачинені, і перший, хто хоче увійти в нього, хто по-справжньому Любить мене, кому я потрібен – це Христос, Який смиренно стоїть і чекає на моє покаяння, коли я почую Його голос і відчиню покаянням двері серця мого і впущу Бога у своє життя, зроблю Ісуса Христа своїм Господом, стану храмом Святого Духа, оселею Святої Тройці, стану Кафоличною Церквою Христовою! Ми в цьому світі, який у злі лежить, нікому не потрібні – нас ніхто не любить і не може любити! Ми потрібні тільки Богу, нас Любить, Жадає тільки Бог і Божі, ті, хто сповнені Богом, Духом Святим! Бог є Любов, тому Любить тільки Бог і ті, хто во Христі сповнилися Духом Святим, Любов’ю Божою!). Путь до Царства Божого, до Церкви Христової – путь покаяння: від беззаконня, безсовісності, безпринципності, безвідповідальності до життя по Закону, по совісті, по заповідях Божих, а далі від Закону до життя во Христі, в Дусі Святому, до воскресіння іпостасі до особистісного життя в Любові у Тілі Христовому!

Сторінки: 1 2